Постанова президента Кеннеді

Через день після розвідки, проведеної 14 жовтня літаком У-2, Кеннеді дістав інформацію про роботи, розпочаті на Кубі радянськими фахівцями. На фото було чітко видно будівництво на кубинській території устаткування для запуску ракет. У радянсько-кубинському комюніке від 2 березня 1962 р. сказано, що СРСР постачатиме зброю та надсилатиме військових інструкторів на Кубу, але всі надіялися, що тут не йдеться про озброєння наступального характеру. Особисто Хрущов заявив 6 вересня 1962 р.: «Ніякі дії, що могли б ускладнити міжн. обстановку і посилити напруження між нашими двома країнами, не розпочнуться до виборів у США». Ці слова скидалися на більш-менш тверду обіцянку не вдаватися до ворожих дій.

Президент Кеннеді опинився перед вибором, найскладнішим за весь термін його повноважень. Постанову цю він ухвалив між 16 і 22 жовтня, а в цей останній день публічно оголосив її. В тісному оточенні небагатьох радників та експертів, наради з кими старанно приховувались від журналістів, Кеннеді, незважаючи на свою заклопотаність, з'являвся перед публікою завжди зі сліпучою посмішкою на обличчі, все ще б'ючись над розв'язанням питання, від якого залежав мир, а, може, й існування світу. Що на меті в СРСР? Змусити американців виступити проти Куби, де для них приготовлено пастку, і в такий спосіб настроїти проти них світову громадську думку? Втягнути США у «планетарні торги» або змусити їх, в обмін на виведення ракет з Куби, зробити більші поступки в берлінському питанні, або забрати ракети з Туреччини? Чи, нарешті, це лише спроба перевірити готовність американців до адекватної відповіді? Та як би то не було, а президент Кеннеді вирішив застосувати тверду політику; зазнавши поразки У затоці Свиней, він не міг дозволити собі нового відступу. Але тверда постанова несла в собі загрозу розв'язування атомної війни. Вперше у післявоєнній історії світу виникла ситуація обложеної Фортеці. Ні американці, ні радянці досі не допускали аж до такого загострення, коли тверда постанова передбачала б можливий штурм бастіонів супротивника.

Залишалось вірити, в чому полягатиме ця тверда політика. Можна було ввести на Кубу збройні сили, що дозволило б усунути ракети і радянських фахівців, а то й уряд Кастро, що його багато хто в Америці сприймав як пряму загрозу. Та чи не потягне така інтервенція за собою радянську атомну відповідь, якою нахвалявся Хрущов? Другий спосіб розв'язання проблеми вляв собою не вторгнення на Кубу, а зруйнування пускових установок бомбардуванням з повітря. Одначе складність такого бомбардування була в його неповній ефективності і не набагато менше, ніж інтервенція, загрожувала відповідною радянською реакцією, оскільки йшлося все одно про військове втручання. Ідея бомбардування, схвалена спочатку більшістю радників Кеннеді, була відкинута його братом, Робертом Кеннеді, та заступником державного секретаря Джорджем Боллом. Останній наводив додатковий контраргумент, що таке несподіване бомбардування недоречно нагадувало б японський напад на Перл-Гарбор і справило б прикре враження в Латинській Америці. Третім способом розв'язання проблеми могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надходженню на Кубу радянської атомної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будівництва пускових установок. Саме тоді до Вашингтона і надійшла інформація, що радянські морські вантажі, можливо, в супроводі підводних човнів, перебувають в дорозі до Куби. Але ж у місцевих масштабах флот США в Карибському басейні мав незаперечну перевагу. Зручність такого перебігу подій грунтувалася на тій обставині, що ініціатива розв'язання конфлікту, якби такий стався, належала б СРСР. Коли амер. військові кораблі перестрінуть радянські судна в морі, радянське командування або накаже своїм суднам іти далі, ризикуючи, відтак, що їх потоплять, або накаже підводним човнам атакувати амер. кораблі. Ймовірніше, що радянська сторона, опинившись перед необхідністю такого драматичного вирішення, радше дозволить обстежити свої кораблі чи, може, навіть перерве свій шлях до Куби. Так чи так, а поведінка американців мала б вигляд оборонної. Єдина вимога США була — щоб СРСР вивіз назад наступальну зброю. Нарешті, члени Ради національної безпеки при президенті (державний секретар Дін Раск, заступник державного секретаря Джордж Болл, міністр оборони Макнамара, помічник міністра оборони Пол Нітце, голова об'єднаного головного штабу генерал Максвелл Тейлор, директор ЦРУ Джордж Маккон, міністр юстиції Роберт Кеннеді, секретар скарбниці Дуглас Діллон, радники Білого дому Теодор Соренсен і Макджордж Банді та інші особи, такі як Дін Ачесон і Едлай Стівенсон) обрали цей третій варіант. У понеділок, 22 жовтня, Кеннеді проконсультувався ще з деякими особами, серед яких, звичайно, були колишні президенти Гувер, Трумен та Ейзенхауер.

Оголошення постанови

22 жовтня о 9-й годині вечора Кеннеді виголосив по телебаченню коротке звернення надзвичайної ваги: «Уряд, як ми і обіцяли, найпильніше спостерігав за радянськими військовими приготуваннями на острові Куба. За неспростовними даними, протягом останнього тижня виявлено, що на цьому острові неволі встановлюється серія ракет наступального характеру. Метою створення такої бази є не що інше, як протиставлення військової сили Західній півкулі... Швидке перетворення Куби на важливу стратегічну базу з присутністю там важкого озброєння далекої дії та відверто наступального характеру, призначеної для масованого знищення, являє недвозначну загрозу для миру і безпеки обох Америк... Ця раптова таємна ухвала встановити стратегічну зброю поза радянською територією є умисною провокаційною і невиправданою зміною статус-кво, яку наша країна не може прийняти, коли ми хочемо, щоб наша мужність і наші зобов'язання могли в майбутньому сприйматись як гідні довіри нашими друзями чи нашими ворогами. Ми не станемо передчасно без необхідності йти на ризик світової війни, наслідком перемоги в якій стане попіл в наших устах, але ми не відступимо перед її загрозою у хвилину, коли це буде необхідне».

Президент Кеннеді сповістив деталі своєї ухвали, яка включала блокаду і ультиматум спершу головним союзникам, потім радянському урядові. Він дістав цілковиту підтримку Макміллана від Об'єднаного Королівства, генерала де Голля від Франції, поінформував також Організацію американських держав та Організацію Об'єднаних Націй. Фото, одержані з борту літаків У-2, було опубліковано у цілому світі. Статистичне опитування показало, що 80% американців виступають за політику блокади і схвалюють постанову Кеннеді, і лише 4% її не схвалили.

Ухвала Хрущова

Незадовго до згаданих подій Китай заявив, що «амер. тигр — це паперовий тигр». Хрущов, який ліпше знав своїх супротивників, заперечив у відповідь: «У цього паперового тигра атомні зуби». Що й було тепер показано. Хрущов цілком усвідомлював жахливу небезпеку, яку могла принести атомна війна, і страшенно схвилювався від ухвали амер. президента. Негайно відбувся обмін листами між Кеннеді і Хрущовим. Радянські судна, перебуваючи вже в Атлантичному океані, дістали наказ розвернутися на сто вісімдесят градусів. Вони так і не зустрілися з американським флотом. 26 жовтня Хрущов запропонував через посередників урегулювати конфлікт на таких умовах: СРСР виводить з Куби ракетне обладнання під контролем спостерігачів ООН і зобов'язується не поновлювати його встановлення на кубинській території. В обмін на це американці зобов'язуються ніколи не вторгатися на Кубу. За таких обставин СРСР уникав ганьби, оскільки, принаймні офіційно, встановлення пускових установок на Кубі мало на меті лише захист цієї маленької країни від можливого вторгнення могутнього сусіда. Того самого дня, 26 жовтня, Хрущов написав Кеннеді схвильованого листа, в якому підкреслював, що єдиною метою встановлення радянських ракет було забезпечення оборони Куби. Кеннеді схвалив урегулювання конфлікту на основі радянських пропозицій. Зразу ж і Хрущов повідомив, що приймає контрпропозиції Кеннеді.

Врегулювання конфлікту

Так було збережено мир. 28 жовтня Хрущов заявив, що завдяки зобов'язанню американців не вторгатися на Кубу «причини, які наштовхнули нас на надання цієї допомоги, тепер усунено». Віднині всі ускладнення залежали від Кастро. Перед лицем загрози, яка нависала над світом, Сполучені Штати і СРСР вважали природним обговорити справи безпосередньо між собою, не збираючись консультуватися з Кастро. А той різко запротестував: знову, говорив він, супердержави уклали угоду щодо маленької країни, з нею самою не рахуючись. Кастро гадав, що Хрущов зневажив його. Він категорично відмовився допустити спостерігачів на кубинську територію, розцінивши це як приниження. Умовою своєї співпраці висунув п'ять попередніх вимог:

1. Припинити економічну блокаду.

2. Припинити провокаційні парашутні десанти, завезення зброї, підсилання шпигунів та провокаторів-саботажників.

3. Припинити піратські повітряні напади з використанням американських баз.

4. Припинити порушення кордонів кубинського повітряного простору американськими літаками.

5. Вивести американців з морської бази Гуантанамо.

США відмовились виконати вимоги Кастро, і Хрущов опинився у складній ситуації через надзвичайний опір свого союзника. Справа зайшла в глухий кут. Тільки 19 листопада, після одинадцятиденних переговорів з радянським лідером Мікояном, що прибув на Кубу, Кастро дозволив переконати себе в необхідності демонтажу 42 радянських пускових установок і злітних S=док для літаків Іл-28. Але він, як і перше, опирався приїздові спостерігачів ООН. За таких обставин амер. уряд заявив, що й далі спостерігатиме з повітря за кубинською територією і відмовляється од свого зобов'язання не вторгатися на острів. Нарешті, в день від'їзду Мікояна, Кастро погодився на прибуття спостерігачів ООН. Американці все-таки не збиралися порушувати обіцянку невторгнення, і режим Кастро врешті-решт відчув себе впевненіше. Але поміж СРСР і Кубою виникло напруження, яке час від часу посилювалось.

В цілому США виграли найістотніші позиції, тож їх престиж, особисто в Латинській Америці, значно зріс. Але це був другорядний аспект проблеми. Ракетний конфлікт на Кубі став, можливо, найважливішою датою від 1945 р. в історії світової дипломатії. Президент Кеннеді засвідчив силу свого характеру, свої здібності і водночас свою миролюбну волю. Він був єдиним державним діячем після другої світової війни, що взяв на себе найвищий ризик перед загрозою, що нависла над його країною. Надзвичайна популярність, якою він тішився в цілому світі і яка виявилась навіть у комуністичних країнах та комуністичних колах у хвилину його трагічної смерті 26 листопада 1963 р., суттю своєю походить з його енергійної і водночас гнучкої поведінки в ку­бинській справі. З іншого боку, теорія залякування збереглась у політиці США, була її доктриною. І тут її випробувано на ділі. Після 22 жовтня 1962 р. в світі більш не сталося жодного конфлікту, що загрожував би можливістю ядерної сутички.

Події з ракетами на Кубі переконали американських керівників у ефективності їхньої нової ядерної стратегії. Стратегія ця, вироблена 1961 р. міністром оборони Робертом Макнамарою, дістала назву «градуйованого залякування». На відміну від принципу «масованої відплати», який схвалено під час республіканського правління і який передбачає абсурдний наслідок, коли навіть мінімальна агресія вимагала єдиної відповіді, тобто атомної атаки, ідея Макнамари та його радників мала на увазі можливість вимірювання, «градуювання» сили удару відповіді. Це означало, що напад із застосуванням звичайної зброї належало відбивати за допомогою такої самої звичайної зброї; кщо супротивник використовував тактичну атомну зброю, належало відповісти застосуванням подібної зброї; при використанні стратегічних атомних зарядів слід застосовувати у відповідь зброю такого самого характеру. На кожній стадії конфлікту передбачалися спроби зупинити активні дії супротивника. Отже, коли здавалося нерівнозначним ставити під загрозу життя ста млн.ів населення у відповідь на вторгнення противника в один із кварталів Західного Берліна, то віднині ставала можливою реакція більш пропорційна. Головна проблема полягала в тому, щоб знати, чи ескалація напруги може бути припинена. Здається, у СРСР дуже довго не вірили в таку можливість. Однак установлення прямого засобу комунікації між Вашингтоном та Москвою — «червоного телефону» показало, що така можливість не виключена. «Градуйоване» залякування передбачало набагато більші видатки, і амер. військовий бюджет, що впав майже до 40 мільярдів доларів у 1956 р., відчутно виріс у час президентства Кеннеді, а особливо його наступника Джонсона, перевищивши 75 мільярдів доларів на рік (та ще з забезпеченням золотом).

⇐ Предыдущая49505152535455565758Следующая ⇒

Поделиться: