ГЕНДЕРНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ І ГЕНДЕРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

 

 

2.1 сТАТЕВА ІДЕНТИФІКАЦІЯ

ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

 

Поняття гендеру як соціально-психологічної статі людини визначається принаймні двома сферами детермінант:

· соціальними (сукупністю соціальних очікувань щодо гендерних ролей, норм і стереотипів),

· особистісними (уявленням людини про те, ким вона є).

Друга детермінанта тісно пов’язана з поняттям ідентичності. Соціальне і особистісне є нероздільним, адже в процесі самоусвідомлення, говорячи про себе «я той-то» або «я такий-то», тобто використовуючи для самоопису певні поняття, людина відносить себе до тієї чи іншої спільноти, групи, категорії.

Ідентичність – одна з найбільш суттєвих характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Ідентичність, з однієї сторони, має соціальну природу, з іншої, – визначає уявлення людини про себе як про неповторну індивідуальність, в якій певні якості й характеристики унікально поєднані. Розвиток ідентичності, зокрема гендерної, – це історія становлення психологічних основ вивчення тих суперечностей, конфліктів і деформацій, які пронизують наше суспільство протягом всієї історії людства. За визначенням Е. Еріксона ідентичність базується на відчутті тотожності самому собі й неперервності свого існування в часі й просторі, а також на усвідомленні факту, що цю тотожність і неперервність визнає оточення.

Американський соціолог Ч. Гордон, який розглядає рольову ідентичність як важливий складник Я-концепції особистості, виділяє п’ять її видів:

1) статеву ідентичність, що ґрунтується на гендерній ідентифікації людини як чоловіка чи жінки,

2) етнічну ідентичність, тобто ідентифікацію людини як члена расової, релігійної, національної спільнот або мовної групи;

3) ідентичність членства, яка базується на зв’язку людини з організаційним життям суспільства завдяки всім формам групового членства (формального чи неофіційного);

4) політичну ідентичність, що пов’язана із відношенням людини до конкуренції, влади і прийняття рішення;

5) професійну ідентичність, тобто систему рольових ідентичностей щодо роботи, як у домашньому господарстві, так і поза ним.

 

Треба розрізняти поняття «статева ідентичність» та «гендерна ідентичність». Статева ідентичність, яку можна вважати однією з найістотніших із усіх рольових ідентичностей, пов’язана з поділом людей на групи чоловіків та жінок і усвідомленням приналежності людини до тієї чи іншої статі. Гендерна ідентичність полягає в переживанні своєї відповідності гендерним ролям, тобто суспільним нормам і стереотипам поведінки, які характерні для представників певної статі (або таким, що приписуються представникам певної статі суспільно-історичною чи соціокультурною ситуацією). Людина може мати певну чітко визначену статеву ідентичність і водночас мати труднощі з гендерною ідентичністю, переживати невідповідність гендерним ролям і стереотипам, відчувати нереалізованість себе як чоловіка чи жінки, невідповідність жіночому чи чоловічому ідеалам.

Оскільки гендерні ролі й стереотипи – це продукт суспільної історії, який містить соціокультурні особливості та традиції, що часто не мають нічого спільного з природою статі, то гендерна ідентичність залежить здебільшого від соціальних (історичних і географічних) чинників, а не від біологічної природи людини. Для зрілої особистості гендер стає функціональною заміною біологічної статі, яка, соціалізуючись, втрачає свою природу. Тому можна стверджувати, що статеві відмінності у поведінці зумовлені соціально-рольовими закономірностями та суперечностями.

Статева ідентифікація – це стадіальний процес. С. Томпсон виділяє у ранньому розвитку статевої ролі три етапи:

1) дитина дізнається, що існує дві статі,

2) вона включає себе в одну з цих категорій,

3) на основі самовизначення вона керує своєю поведінкою, вибираючи і віддаючи перевагу новим формам поведінки.

Ш. Берн описує чотири стадії становлення статевої ідентичності у дитячому віці:

· гендерну ідентифікацію (віднесення дитиною себе до тієї або іншої статі),

· гендерну константу (розуміння, що гендер постійний і змінити його не можна),

· диференціальне наслідування (бажання бути найкращим хлопчиком або дівчинкою),

· гендерну саморегуляцію (дитина сама починає контролювати свою поведінку як дівчинки чи хлопчика, використовуючи санкції, які вона застосовує до самої себе).

 

В уявленнях про гендерну ідентичність можна виділити 4 етапи (хоча цей термін з’явився лише в 1970-х рр., раніше існували його аналоги: статева, або статево-ролева ідентифікація, ототожнення себе з певною статтю і т.п.).

І, дофрейдівський, етап розвивався на початку XX ст. У ранніх дослідженнях, присвячених психології жінки (Р. Гейманс, П. Астафьєв), відбивалося уявлення про те, що жінка повинна відповідати певному ідеалу (сформованому у вищому суспільстві): бути емоційною, загадковою, млосною, слабкою, дбайливою, хорошою матір’ю – тобто жіночною (у поведінці, одязі, зачісці, заняттях). Тих, хто відхилявся від цього ідеалу, засуджували.

ІІ етап пов’язаний з діяльністю З. Фрейда і, пізніше, його послідовників і охоплює період 1920-70-их рр.

ІІІ етап – 1970-80-і рр. – пов’язаний з ім’ям двох жінок – С. Бем і Дж. Спенс. Для пояснення різних варіацій гендерної ідентичності ними розроблена теорія андрогінії.

IV етап охоплює останні декілька десятиріч (метааналіз М. Тейлор і Дж. Холл).

Проаналізуємо ІІ та ІІІ етапи вивчення гендерної ідентичності. У теорії З. Фрейда (праця «Жіночність») відмінності між чоловіками й жінками зумовлені відмінностями будови статевої сфери, зокрема наявністю у представників чоловічої статі пеніса, який вважається ознакою переваги. Сказати «у мене є пеніс» – те ж саме, що «я хлопчик»; твердження «я дівчинка» рівносильно «у мене немає пеніса». За З. Фрейдом, шляхом ідентифікації з одностатевим дорослим, насамперед, з матір’ю чи батьком, дітьми засвоюється психологія чоловіків та жінок. Пізніші психоаналітичні дослідження критикували ортодоксальні погляди З. Фрейда на природу сексуальності. Вони сверджували, що сексуальність людини та відповідна ідентичність розвиваються значною мірою не під впливом біологічної інстинктивної природи, а за участі соціуму, тобто збільшується акцент не на статевих, а на гендерних аспектах ідентичності особистості.

Сучасні дані статевої та гендерної психології, які спираються на останні досягнення біології статі, спростовують певні положення теорії З. Фрейда. Зокрема, С. Гінгер вважає, що статева ідентичність людини на 1/3 визначається спадковістю, ще на 1/3 – особливостями внутрішньоутробного життя, і на 1/3 – суспільним розвитком. С. Гінгер стверджує, що протягом перших тижнів після зачаття кожен ембріон (плід) – жіночої статі, а маскулінізація відбувається пізніше: це повільне й важке гормонально та суспільно детерміноване завоювання. Отже, дівчинка не є хлопчиком, що, згідно з твердженням З. Фрейда, втратив свій пеніс, але хлопчик є дівчинкою, що завойовувала пеніс.

Статеву ідентичність вважають показником зрілої особистості. Так, Е. Еріксон, характеризуючи особливості психосексуального розвитку та засвоєння статевих ролей у юнацькому віці, писав, що молодим жінкам важче досягти ясного відчуття ідентичності в суспільстві, де жінка вважається істотою другого сорту. Саме феміністичний рух, на думку Е. Еріксона, допомагає жіноцтву досягти позитивної ідентичності, розкриваючи можливості професійного, громадянського зростання. Проте саме суспільство, як правило, орієнтує на розвиток лише однієї грані або маскулінності, або фемінності, замість того, щоб розвивати дану природою андрогінність.

К. Хорні, послідовниця З. Фрейда, виявилася особливо запеклим опонентом свого вчителя у питаннях на диференціацію ідентичності та психологію статей. Особливо вона критикувала постулат фрейдизму щодо жіночої заздрості чоловічому статевому органу як типово чоловічу точку зору в психоаналізі. Вона зазначала, що жінкам природою надано материнство, якому може позаздрити будь-хто з чоловіків. К. Хорні наголошувала, що почуття жінкою своєї неповноцінності базується на економічній, політичній та психосоціальній залежності від чоловіка чи чоловіків. Дівчаток протягом історії виховували залежними та несамостійними, з установкою на перевагу чоловіків. Якщо жіноцтво прагне набути маскулінних якостей, то від заздрості не до пеніса, а до того становища чоловіків, яке вони посідають у суспільстві, а це – сила, сміливість, незалежність, успіх, сексуальна свобода, право вибирати партнера. Особливо негативно позначаються на психіці жінки рольові контрасти, наприклад, між традиційною роллю жінки та вибором кар’єри. Саме такий рольовий контраст породжує тривожність та невротичні стани, які так часто можна спостерігати у представниць жіночої статі. К. Хорні підкреслювала, що психологія жінок розглядається тільки з точки зору чоловіків. При цьому вони, виходячи зі свого привілейованого становища вважають об’єктивним своє суб’єктивне ставлення до жінок.

Багато авторів, запозичуючи ідеї З. Фрейда, зазвичай піддавали їх значним модифікаціям. Як приклад можна привести роботи Н. Чодороу, яка вважала, що дитина починає відчувати себе такою, що належить до певної статі у ранньому віці, і це обумовлюється прихильністю дитини до своїх батьків. При аналізі процесу виховання Н. Чодороу приділяє багато уваги важливості ролі матері, а не батька. Діти, як правило, пов’язані з матір’ю тіснішими емоційними зв’язками, оскільки в перші роки життя її вплив на них є переважаючим. Ця прихильність частково ослаблюється при формуванні особи дитини, коли вона стає у меншій мірі залежною від матері.

 

 

2.2 Соціальні норми

і гендерні відмінності

 

Як правило, саме у тому віці, коли дитина починає відвідувати дитячий садок, вона розпочинає задавати питання такого типу: чому хлопчики і дівчатка повинні носити різний одяг і грати у різні ігри. Можливо, батьки відповідають дитині: «Ну, так вже заведено, і якщо ти не хочеш, щоб над тобою сміялися або вважали тебе дивним, то, напевно, доведеться робити як всі». Іншими словами, батьки повідомляють дитині, що дійсно для жінок і чоловіків існують різні норми і, щоб отримати схвалення суспільства, людині краще їх наслідувати.

Соціальні норми – це основні правила, які визначають поведінку людини в суспільстві. На думку соціальних психологів, пояснення багатьох гендерних відмінностей слід шукати не в гормонах та хромосомах, а в соціальних нормах, які приписують нам різні типи поведінки. Частина соціальних норм впроваджується у свідомість через телебачення і популярну літературу, ряд інших ми отримуємо безпосередньо, наприклад, відчуваючи несхвалення з боку суспільства, коли відхиляємося від очікуваної гендерно-ролевої поведінки. Уявлення про те, що значна частина нашої поведінки безпосередньо залежить від соціальних норм і соціального контексту, давно прийняте в науці.

 

Соціальні психологи вважають, що існує дві основні причини, через які ми намагаємося відповідати гендерним очікуванням, – це нормативний та інформаційний тиск. Гендерна роль та відповідність її гендерним стереотипам реалізується через механізм соціального впливу, тобто через нормативний та інформаційний тиск.

Термін «нормативний тиск» описує механізм того, як людина підлаштовується під суспільні чи групові очікування (соціальні норми), щоб суспільство її не відкинуло. Нормативний тиск може виявлятися у випадку осудження суспільством тих його членів, поведінка яких не відповідає традиційним гендерним нормам. Покарання за відмову слідувати гендерним ролям може бути жорстоким. Аятолла Хомейні, правитель Ірану з 1979 до середини 1980-х рр., скасував усі закони, що давали жінкам хоч якісь права, і засудив до смертної кари близько 20 тис. жінок, які не дотримувалися чітких правил, що регламентували їхній одяг і поведінку.

Інформаційний тиск визначається через прагнення людини відповідати певним нормам та стандартам, тобто коли вона намагається поводитися відповідно до умов середовища, в якому живе та розвивається.

Вплив нормативного тиску обумовлений прагненням людини пристосуватися до оточуючих, а інформаційного – прагненням бути правильним. Взаємодія цих видів соціального тиску визначає певний тип не тільки засвоєння, але й виконання соціальних норм.

Інформаційний тиск викликаний тим, що, розширюючи наші знання про себе і про світ, прагнучи зрозуміти, якої позиції слід дотримуватися у тих або інших соціальних питаннях, ми часто спираємося не на власний досвід, а на інформацію, що надається оточуючими. Іншими словами, інколи ми підкоряємося не просто через те, що боїмося засудження суспільства, а тому, що без направляючої дії інших ми дійсно не знаємо, що думати, відчувати і робити. При цьому ми звертаємося за підказкою до тих, хто нас оточує, і наслідуємо їх приклад.

 

Людській психіці властиво економити час і сили. Так і схильність підкорятися соціальним нормам фактично економить мислення: все, що від нас вимагається у певній соціальній ситуації, – це демонструвати соціально, в т.ч. гендерно, очікувану поведінку. Дослідники виділяють такі основні типи сприйняття гендерних норм: поступливість, інтерналізацію та ідентифікацію.

Хоча, в переважній більшості випадків, нашою реакцією є автоматичне підпорядкування соціальним нормам, безперечно, існують ситуації, коли ми цього не бажаємо. Соціальні психологи визнають: якщо люди підкоряються, це зовсім необов’язково означає, що вони згодні з соціальним договором. Інколи ми змінюємо свою поведінку, аби привести її у відповідність із соціальними нормами, навіть якщо насправді вони для нас є неприйнятними. Цей тип підпорядкування отримав назву поступливість (бажання уникнути соціального покарання і завоювати соціальне схвалення), а основу його складає нормативний тиск. Поступливість – це підлегле сприймання гендерних норм.

Інтерналізація, або схвалення, – сприйняття гендерних норм, якщо людина повністю з ними згодна. Часто буває, що внутрішньо ми повністю погоджуємося з нормами, яким підкоряємося, адже ми соціалізовуємось на основі цих норм. Такий тип підпорядкування називається схваленням або інтерналізацією. Часто у результаті впливу інформації ми приймаємо соціальні норми і моделі поведінки, які не трансформуються через беззастережну віру в них людей. Проте коли соціальний контекст змінюється (наприклад, якщо жінка-домогосподарка розпочинає заробляти гроші), то сприймання гендерних норм теж може змінитися.

Ідентифікація – це тип підпорядкування соціальним нормам, при якому людина повторює дії ролевої моделі. Ідентифікація передбачає, що людина імітує поведінку обраної рольової моделі, яку вона вважає правильною відповідно до власних гендерних стереотипів. Цей тип підпорядкування має місце, коли ми повторюємо дії відповідно до ролевих моделей просто тому, що хочемо бути схожими на інших.

Учені ще не знають, який з типів сприйняття частіше змушує людей підкорятися гендерним ролям: поступливість, схвалення або ідентифікація. На жаль, ця тема ще мало розроблена, але, за даними декількох досліджень, і чоловіки і жінки сильніше виражають свою прихильність гендерним стереотипам на публіці, ніж серед близьких людей. Це швидше вказує на поступливість, ніж на схвалення або ідентифікацію.

Нормативний та інформаційний тиск зовсім не виключають один одного. Саме ті, хто схвалює і приймає традиційні гендерні ролі (частіше в результаті дії інформаційного тиску), з більшою вірогідністю піддаються соціальному осуду за їх порушення (нормативному тиску). І навпаки, інформація про те, як добре підкорятися гендерній ролі, що з усіх боків тисне на людину, може спричинити це підпорядкування навіть за відсутності видимого схвалення. Перш за все, людина хоче, аби суспільство її приймало.

 

 

2.3 Гендерно-ролева соціалізація особистості

 

Засвоєння гендерних норм відбувається у процесі гендерно-рольової соціалізації через навчання певним поведінковим моделям, притаманним представникам тієї чи іншої статі у даному суспільстві. Типовим є визначення соціалізації як прийняття індивідом групових норм, цінностей, характерних для груп, членства в яких особистість домагається і з якими прагне ідентифікувати себе. Гендерна соціалізація – це опанування певною системою, що передбачає диференціацію статевих ролей: розподіл праці за ознакою статі, специфічні статево-рольові приписи, права та обов’язки чоловіків та жінок, шлюбно-родинні норми поведінки, стереотипи маскулінності/фемінності тощо.

Вчені виділяють такі основні аспекти соціалізації, які взаємозалежні: присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив оточення на індивіда) і відтворення (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на оточення). У рамках гендерної соціалізації під присвоєнням мають на увазі те, що з самого пораннього дитинства ми засвоюємо, що означає бути хлопчиком чи дівчинкою, чоловіком або жінкою. Незважаючи на прийняття факту конструювання гендеру, говорячи про гендерну соціалізацію, не слід нехтувати біологічними чинниками статевої диференціації, а саме особливостями функціонування нервової системи та будови певних відділів головного мозку, які визначають відмінності у поведінці та емоційних реакціях чоловіків та жінок. Хоча загалом процес гендерної соціалізації обумовлюється і спрямовується різними соціально-культурними чинниками. Первинна соціалізація пов’язана з несвідомими та пасивними механізмами засвоєння культури, а головну роль на цьому етапі відіграють родина, соціальне оточення, ЗМІ, дошкільні дитячі заклади. Процес гендерної соціалізації особистості триває до тих пір, доки продовжується її спілкування, соціальне пізнання, соціальна активність, тобто протягом усього життя людини. Зрозуміло, що в молоді роки цей процес значно інтенсивніший, ніж у старшому віці. Отже, беручи за основу біологічну стать, необхідно зважати на соціокультурні чинники, які взаємодіють з біологічними й разом виступають визначальними у виборі гендерної ролі та гендерної ідентичності.

 

Процеси гендерної соціалізації проаналізовані: по-перше, в концепціях, розроблених у межах відомих психологічних орієнтацій (психоаналітична, необіхевіористична, когнітивна). Це теорії соціального научіння, моделювання, статевої типізації й теорія когнітивного розвитку. По-друге, в спеціально розроблених концепціях для пояснення механізмів засвоєння статевої ролі дітьми у процесі соціалізації. Це такі теорії, як нова теорія статі й теорія гендерної схеми.

Концептуальні принципи гуманістичної психології дають змогу зіставити світ чоловіків та жінок з точки зору самоактуалізації статей у різних сферах діяльності. Керуючись постулатами А. Маслоу і К. Роджерса, можна дійти висновку, що переважна більшість жінок недостатньо реалізована в професійній, громадсько-політичній діяльності, оскільки їхній вибір часто диктується зовнішніми обставинами, а не прагненням до самовираження, самореалізації. Лише для невеликого відсотка жінок їхня діяльність: чи то домогосподарство, чи соціальна активність є, з погляду гуманістичної психології, підґрунтям для особистісного зростання та поступу до найповнішої актуалізації «Я». За характеристиками К. Роджерса чимало жінок, зіткнувшись зі стереотипними гендерними установками, опускають руки, стаючи заручницями обставин, керівництва, чоловіка або дітей, на відміну від чоловіків, які повноцінно функціонують.

У контексті екзистенційного підходу гендерні проблеми аналізуються з позиції повноти реалізації потреб самовизначення, самопрестижу, самоцінності, а також тих базових чинників, які забезпечують природне прагнення до свободи та безпеки. Сутність людського життя, за Е. Фромом, В. Франклом, К. Ясперсом, полягає в тому, наскільки людина здатна відчувати власне існування як реальність буття, що має свою кінечність. У сучасному світі чимало чоловіків та жінок втрачають сенс життя, самовідповідальність за перебіг подій, перестають бути його господарями, переживаючи екзистенційну кризу.

Слід зауважити, що представники і гуманістичної, і екзистенційної психологічної школи підкреслювали повноту реалізації Я-концепції насамперед у статево-типізованій діяльності, що, як і особистісні характеристики чоловіків та жінок, розглядається як взаємодоповнююча.

Представники гештальт-психологічної школи (П. Гудман, К. Коффка, Ф. Перлз, Д. Рейноутер) вважають, що свідомість людини – це певне цілісне «поле», одиницею аналізу якого виступає гештальт – цілісна структура відчуттів, переживань, яку не можна зводити до простої арифметичної суми складових. Тобто усвідомлення людиною того, як вона веде себе, важливіше за розуміння причин, через які вона діє саме так. За гештальт-психологією, жінки, які приносять себе у жертву дітям або чоловікові, втрачають власне «Я», його межі. У такої жінки накопичуються нереалізовані власні потреби (незакриті гештальти), бо вона живе за принципами «Я мушу», «Потрібно», «Необхідно», «Хто, як не я» тощо і припускається тим самим головної помилки, бо, щоб сприяти гармонії буття та щастю інших, необхідно, щоб власне життя було гармонійним.

Протилежних внутрішньо-орієнтованих поглядів на способи засвоєння гендерної ролі дотримуються представники біхевіоризму – напрямку, який розглядає поведінку людини як систему закріплених стимул-реактивних зв’язків, що формують типово чоловічу або жіночу поведінку. Хлопчики і дівчатка наслідують чоловічу та жіночу поведінку, яка заохочувалася батьками і отримувала позитивне підкріплення. Спрямування гендерно-ролевих установок дітей за біхевіористичною схемою заохочення-покарання відбувається насамперед у батьківській сім’ї, а потім у школі, на вулиці. Як вважають прихильники поведінкової школи, найближче оточення з перших днів народження дитини підкріплює типові, як правило, статево-відповідні реакції і тим самим робить з неї чоловіка або жінку. Біхевіористичну схему засвоєння чоловічих та жіночих ролей називають теорією статевої типізації.

Когнітивний підхід до розуміння психологічної природи засвоєння гендерної ролі та становлення гендерної свідомості представлений у працях Л. Колберга, Т. Раблі, Д. Стейгера. Гендерна ідентичність є результатом поетапного пізнання, поглиблення та розширення інформації про правила поведінки статей та про себе як представника певного гендеру.

Л. Колберг пов’язував диференціацію поведінки статей з різними етапами розвитку моральної свідомості в процесі дозрівання мислительних функцій. На ранніх стадіях онтогенезу уявлення про стать, норми поведінки хлопчиків та дівчаток досить конкретні й базуються на вимогах та інформації з найближчого сімейного оточення. При цьому дитина оперує конкретними наочно-дійовими алгоритмами диференціації статей. Джерелом нормативів гендерно-ролевої поведінки для дитини лишається середовище, яке «вимагає» від неї дотримання певних статево-типізованих правил, прийнятих у родині, школі, колі однолітків. Чим старшими стають діти, тим різноманітнішими стають для них гендерні ролі, тим чіткіше проявляються механізми самокатегоризації, самовизначення у нормах поведінки чоловіків та жінок. Пізнання статевих відмінностей проходить стадії від первинного закарбування інформативних зразків до їхньої самокатегоризації – поглиблення, розширення, пересортування, відбору найбільш привабливих моделей статево-ролевої поведінки.

Наведені теорії гендерної соціалізації взаємодоповнюють одна одну, розкриваючи різні аспекти даного процесу.

Отже, гендерна соціалізація індивіда відбувається протягом усього життя, в процесі чого особистість засвоює гендерні моделі й починає демонструвати чоловічу, жіночу або андрогінну поведінку. Зріла гендерна ідентичність виявляється в адаптованості особистості до трансформацій, які відбуваються в сучасному суспільстві, зокрема у гендерних ролях. Соціальний прогрес, демократизація відносин між статями, трансформація культури супроводжуються загальною тенденцією до змін у процесах ідентифікації та соціалізації особистості, у тому числі й гендерної.

 

 

2.4 Концепція психологічної андрогінії

 

Суттєвими характеристиками особистості, що тісно пов’язані з ідентичністю і визначають гендерні особливості особистості, виступають як фемінність і маскулінність. Маскулінність та фемінність – це системи властивостей особистості, що традиційно вважаються чоловічими чи жіночими. Це такі особливості людини (насамперед – психологічні), які визначають відповідність власній психологічній статі, гендерно-ролевим нормам і стереотипам, типовим для чоловіків та жінок формам поведінки, стилям життя, способам самореалізації, вибору відповідних цінностей, установок тощо.

У 1970-і рр. у західній науці сформувалася нова психологія статі. Представники цього напрямку (Р. Бейлз, Т. Парсонс, Д. Плек та ін.) вважали, що саме соціальні очікування суспільства відіграють основну роль у формуванні психічної статі та гендерної ролі. Процес набуття нових соціальних ролей статями, розширення спектра їхньої діяльності йшов паралельно з їхнім особистісним зростанням, піднесенням свідомості, набуттям індивідом тих психологічних властивостей, які допомагали йому ставати самодостатньою людиною. Так було покладено початок розвитку нових теорій статево-ролевої поведінки.

У цей же час була сформульована концепція психологічної андрогінії Сандри Бем. Ідея, що традиційні гендерні ролі стримують розвиток особистості та реалізацію потенціалу, сприяла виникненню цієї концепції. Згідно концепції С. Бем людина, незалежно від своєї біологічної статі, може мати як риси маскулінності, так і фемінності, поєднуючи в собі як традиційно жіночі, так і традиційно чоловічі якості. Це дозволило виокремити маскулінну, фемінну, андрогінну моделі гендерних ролей.

Андрогінність – явище, при якому людина проявляє одночасно (необов’язково в рівній мірі) і жіночі, і чоловічі якості. Психологічна андрогінність проявляється у високих показниках одночасно і за шкалами маскулінності (уподібнення чоловікові), і фемінінності (уподібнення жінці). Андрогінність у зовнішньому вигляді є поєднанням чоловічих і жіночих ознак.

Типовими маскулінними якостями вважаються інтелект, раціональність, незалежність, активність, сила (як фізична, так і психологічна, чи сила характеру), авторитарність, агресивність, стриманість в емоційних проявах, схильність до ризику, здатність до досягнень. Типовими фемінними якостями вважаються емоційність, м’якість, слабкість, турботливість, практичність, консервативність, інтуїтивність, реалістичність, комунікативність, сенситивність, емпатійність. Для жінки важливо, щоб її зрозуміли, їй необхідно, щоб хтось розділив її почуття, висловив своє ставлення до неї, психологічні стосунки для жінки важливіші за результати діяльності. Для чоловіка важливо вважатися компетентним, бути визнаним, йому треба досягнення своїх цілей, результат розв’язання задачі важливіший за систему стосунків, які супроводжують процес розв’язання.

Згідно із суспільними стереотипами, які значною мірою визначають особливості соціальної поведінки людини, для чоловіка нормативною й бажаною вважається виражена маскулінність. Для сучасної жінки, навпаки, надмірна фемінність є не настільки нормативна й бажана, як маскулінність для чоловіка. Слід наголосити, що типові риси фемінності та маскулінності – це насамперед суспільно закріплені норми, стереотипи, а не результат об’єктивних природних відмінностей між статями. У певних випадках ці риси дійсно відбивають середньостатистичні відмінності чоловіків і жінок. Але часто вони є результатом виховання, коли психологічні відмінності формуються під тиском стереотипів, нав’язуваних людині суспільством.

Досить довго вважалося, що маскулінність і фемінність – це протилежні полюси однієї шкали, тобто висока маскулінність розглядалася як низька фемінність (і навпаки). У сучасних психологічних концепціях статі та статево-ролевої поведінки ці властивості розглядаються як відносно незалежні один від одного конструкти. Можливий одночасно високий розвиток обох характеристик, або одночасно низький рівень цих гендерно-ролевих проявів. Обидва конструкти визначаються швидше соціально, ніж біологічно (тобто більше стосуються гендерних, ніж статевих ролей), і можуть вимірюватися окремими шкалами.

Поєднання високого розвитку фемінності та маскулінності в одній людині (незалежно від її статі) дістало назву андрогінність. У психології особистості андрогінія розглядається як особистісна характеристика, не пов’язана з порушеннями статевого розвитку, статевої та гендерної ідентичності або статево-ролевої орієнтації. Американська психологічна наука часто наголошує на тому, що розвинута андрогінія в людини, незалежно від її статі, передбачає багатий арсенал і гнучкість її гендерно-ролевої поведінки, високі соціально-адаптивні здібності та інші важливі якості. Наприклад, нерідко виявляється, що обдарованим людям часто властива висока андрогінія. Крім того, вона може знімати обмеженість чоловічих і жіночих гендерних ролей, знижувати внутрішні конфлікти, пов’язані з неприйняттям своєї другої сутності. Андрогінна модель статевих і гендерних ролей розглядається як така, що має перевагу перед іншими моделями, хоча й вона не досконала.

 

Сандра Бем у 1974 р. розробила психологічну методику вимірювання маскулінності та фемінності «Статево-ролевий опитувальник» (the Bem Sex-Role Inventory, BRSI). Статево-ролевий опитувальник С. Бем – це найбільш широко використовуваний інструмент для вимірювання того, як доросла людина оцінює себе з точки зору гендеру. Опитувальник включає 60 прикметників, кожен з яких досліджуваний оцінює виходячи з того, наскільки точно він його характеризує. 20 прикметників із цього списку складають шкалу мужності та ще 20 складають шкалу жіночності, а решта 20 – нейтральні. Прикметники були відібрані виходячи з того, які характеристики вважалися гендерно-відповідними у той час, коли створювалася шкала. Це робилося з метою визначити місце гендеру в культурному контексті, тому слід звернути увагу на те, що пройшло більше 40 років із часу розробки методики.

Згідно з методикою С. Бем можна діагностувати 4 типи людей, незалежно від їхньої фізіологічної статі:

1) маскулінні (з вираженими чоловічими якостями);

2) фемінні (з вираженими жіночими якостями);

3) андрогінні;

4) невизначені (без виражених якостей маскулінності та фемінності).

Найбільш привабливим для С. Бем був третій тип. Вона вважала, що андрогінні особи володіють адаптивністю і гнучкістю поведінки, відрізняються творчими схильностями і найбільш психологічно благополучні. Перші ж два типи зображалися негнучкими, обмеженими, такими, що демонструють у своїй поведінці гендерні стереотипи, які панують у суспільстві. С. Бем вказала на те, що мужність і жіночність не протиставляються один одному, а людина може володіти одночасно і мужніми і жіночними рисами.

Наступні дослідження виявили зв’язок андрогінії з:

· ситуативною гнучкістю (тобто здатністю бути наполегливим або зосередженим на інтересах інших, залежно від ситуації);

· високою самоповагою;

· мотивацією до досягнень;

· хорошим виконанням батьківської ролі;

· суб’єктивним відчуттям благополуччя.

 

Уже у 1970-х роках багато психологів запропонували зовсім відмовитися від термінів «мужність» і «жіночність», які лише укріплюють гендерні відмінності й стереотипи. Дж. Спенс і Р. Хельмріх запропонували замість цих термінів використовувати наступні:

· інструментальність, що відображає здібність до самоствердження,

· компетентність, що включає основні аспекти традиційної мужності,

· експресивність, що представляє якості, що традиційно пов’язуються з жіночністю, наприклад, турбота, увага до оточуючих, емоційна експресивність і чуттєвість.

У своїй книзі С. Бем визнала, що концепція андрогінії далека від реальності: виходячи з неї, зміни повинні статися на особистісному рівні, тоді як насправді ліквідація гендерної нерівності неминуче вимагає змін у структурі суспільних інститутів. Інша важковирішувана проблема криється у можливій втраті позитивної соціальної ідентичності, яку спричинить згладжування дихотомії чоловічо-жіночого. Андрогінія, не дивлячись на приховані в ній проблеми, дає можливість сконструювати ситуацію, за якої людині не потрібно відмовлятися від тих своїх якостей і моделей поведінки, які суспільство вважає невідповідними гендеру. Важливість цієї концепції також у тому, що вона дає можливість усвідомити однакову привабливість якостей, що традиційно вважаються жіночими, і якостей, які ми звикли вважати чоловічими.

Інші методики вимірювання маскулінності та фемінності – «Опитувальник персональних атрибутів» (Дж. Спенс зі співавторами, PAQ), «Шкали маскулінності та фемінності» (А. Хейлбрун).

У 1975 р. Джудіт Спенс піддала критиці визначення андрогінії, зроблене С. Бем. Вона запропонувала інший показник: андрогінність – поєднання високої маскулінності й високої фемінності. Це інше розуміння андрогінії. Уявимо, наприклад, таке поєднання протилежних характеристик як домінантність і підлеглість – теоретично це поєднання можливе, але воно швидше свідчить не про збалансованість і гармонійність особи, а про її суперечність і амбівалентність. Поєднуватися можуть не протилежні якості, а якості, що характеризують різні особливості особи, наприклад владність і ніжність, відданість і дух змагання. Але і ці поєднання свідчать про певну амбівалентність. Зрозуміло, що у такому розумінні андрогінні суб’єкти справляли враження людей з нездоровою гендерною ідентичністю. Правда, сама Дж. Спенс так не вважала – навпаки, андрогінність асоціювалася для неї з високою самооцінкою і психічним благополуччям людини. У цілому нею було виділено 4 типи людей: типові чоловіки, типові жінки, андрогінні особи і недиференційовані особи з низькими показниками маскулінності та фемінності.

 

Американські дослідниці М. Тейлор і Дж. Холл провели метааналіз робіт, присвячених андрогінії, використовуючи:

· традиційну (фрейдівську) модель психологічного благополуччя (уявлення, що чоловіки повинні бути маскулінними, а жінки – фемінними),

· андрогінну модель (скоріше, в розумінні С. Бем – як поєднання помірно виражених маскулінності та фемінності),

· фемінну модель (володіння фемінними рисами забезпечує індивідові благополуччя у суспільстві),

· маскулінну модель (психологічне благополуччя пов’язане з переважанням маскулінних рис).

Що ж показав метааналіз? Психологічне благополуччя забезпечувалося тільки четвертою моделлю – маскулінною. Було запропоновано наступне пояснення цих результатів:

ü методична нерівноцінність – було встановлено, що шкали маскулінності та фемінності в методиці С. Бем не є рівноцінними – характеристика маскулінних рис виглядає привабливішою, ніж фемінних;

ü соціальна бажаність – враховуючи сказане в попередньому пункті, очевидно, що досліджувані частіше вибирали характеристики з маскулінного набору як більш соціально прийнятні;

ü варіабельність – маскулінна шкала була більш варіативною, ніж фемінна (дійсно, наприклад, такі визначення, як «уміння співчувати, турбота про людей, розуміння інших, співчуття, здатність утішити, теплота і сердечність», є описом однієї характеристики, вираженої різними словами? І це 6 з 20 можливих характеристик фемінної шкали);

ü поведінкові еталони – маскулінні риси були інструментальними, це конкретні поведінкові зразки (наприклад, «схильність вести за собою, схильність захищати свої погляди, напористість, схильність до ризику, швидкість в прийнятті рішень»), а фемінні – лише експресивними.

 

2.5 Порушення статевої ідентичності

 

Нормальний розвиток людини забезпечується не просто взаємодією біологічних та факторів середовища, які диференціюють чоловіків та жінок, але й узгодженістю генетичних, гормональних та соціальних впливів на організм та психіку. Гендерно-ролеві ідентичність та поведінка особистості можуть виходити за межі суспільних норм.

Статеві девіації – це відхилення від загальноприйнятих статевих і гендерних ролей. Девіації статевих і гендерних ролей можуть бути як позитивними, так і негативними. Вони є змінними у просторі й часі. Зміни характеру гендерних ролей, коли форми поведінки чоловіка та жінки, що були неприпустимими на попередніх історичних етапах, але вважаються традиційними на теперішньому, можна оцінювати з ріних точок зору: і як прогресивні, і як деструктивні.

Рольові девіації можна проілюструвати прикладами т.зв. інверсії статевих і гендерних ролей, тобто зміною компонентів чоловічих та жіночих ролей на протилежні, заміною одних ролей іншими – повною (транссексуалізм) і частковою (гомосексуалізм і трансвестизм). Трансвестизм і транссексуалізм – це такі види гендерноролевих відхилень, які безпосередньо стосуються зміни статевої та гендерної ідентичності. Вони не обов’язково пов’язані з функціональними й органічними розладами статевої сфери.

Транссексуалізм – це повне усвідомлення себе представником протилежної статі. Його вважають однією з найсерйозніших статево-ролевих девіацій. Навіть якщо в людини немає жодних біологічних змін (тобто з біологічної точки зору людина є цілком здоровою жінкою чи чоловіком), така інверсія статевої ідентичності дає підстави для хірургічної зміни біологічної статі.

Трансвестизм – це легша форма порушення гендерної ідентичності, що проявляється у прагненні виконувати роль іншої статі, у потребі переодягатися, використовувати ім’я та запозичувати інші рольові атрибути не своєї статі, хоча це не супроводжується повним усвідомленням себе особою іншої статі. Отже, трансвестизм – це відчуття своєї приналежності до протилежної статі й прагнення виступати в ролі особи протилежної статі. Він спостерігається в основному у чоловіків. Ознакою цього порушення, що найбільш впадає в очі, є прагнення носити жіночий одяг. Вперше це явище описане в 1830 р. Характерно, що вже в дитинстві у таких людей виявляються деякі особистісні особливості протилежної статі. Трансвестизм не слід плутати з проявами фемінності чоловіків чи маскулінності жінок, хоча трансвестити часто відповідають таким характеристикам.

Існують перехідні, недевіантні прояви часткового запозичення гендерних ролей, які не призводять до значної гендерно-ролевої інверсії. Вони часто бувають наслідками відповідного статевого та гендерного виховання, особливо у випадках, коли, наприклад, батьки хотіли мати хлопчика, а народилася дівчинка, чи навпаки. Такі прояви можна спостерігати при виборі професії, коли жінки свідомо обирають професійну діяльність, яка традиційно вважається чоловічою, й навпаки.

 

Одним з найпоширеніших випадків статевих девіацій вважається гомосексуалізм. Він проявляється як інверсія спрямованості статевих почуттів, як зміна об’єкта цих почуттів (замість представника іншої статі об’єктом почуття стає людина тієї ж самої статі). Він виявляється у чоловіків (їх називають геями) і жінок (їх називають лесбіянками), в яких спрямованість статевого потягу жорстко і однозначно не фіксована. За статистикою, гомосексуалів серед чоловіків більше, ніж серед жінок, особливо в крупних містах. За даними М. Елліса і М. Еймса, приблизно 4 % чоловічого населення і 1 % жіночого – це люди з гомосексуальною орієнтацією. Причому відсоток геїв і лесбіянок залишається постійним впродовж багатьох років і однаковий для більшості вивчених культур.

Оцінка гомосексуалізму протягом ХІХ-ХХ століть змінювалась. Медиками і психіатрами XIX ст. одностатеве кохання розцінювалося як хвороба. Відомий італійський психіатр і кримінолог Ч. Ломброзо підтримував думку про те, що відбувається «звиродніння» гомосексуалів. Він вважав, що гомосексуальність – це форма психічного гермафродизму, повернення до одного з рівнів біологічної еволюції. Чинниками, що сприяють гомосексуальності, він вважав епілепсію і кретинізм. Що ж до геніальних людей – гомосексуалів, то їх сексуальну особливість Ч. Ломброзо пояснював гіпертрофією певних відділів головного мозку.

З. Фрейд визначав гомосексуалізм (гомоеротизм) не як хворобу, а як інверсію. Поведінку інвертованих осіб він поділяв на:

- абсолютно інвертованих, у яких їх сексуальний об’єкт може бути лише однієї з ними статі, тоді як протилежна стать їх абсолютно не цікавить;

- амфігенних інвертованих (психосексуальні гермафродити), в яких їх сексуальний об’єкт може належати як до своєї, так і до іншої статі;

- випадково інвертованих, які стали такими при певних зовнішніх обставинах (недоступність нормального статевого об’єкту або наслідування).

Гомосексуалізм, як правило, не призводить до глибинних змін статевої ідентичності, тобто чоловіки продовжують усвідомлювати себе чоловіками, а жінки – жінками. Проте це вважається відхиленням від традиційних статево-ролевих норм, хоча в цьому питанні немає цілковитої одностайності, є думки, згідно з якими гомосексуалізм слід вважати варіантом норми. Такі погляди вплинули на психотерапевтичні норми, згідно з якими психолог не має права розглядати гомосексуальність клієнта як патологію і намагатись «вилікувати» його, якщо цього, власне, не просять.

Американська психіатрична асоціація виключила гомосексуальність зі списку психічних розладів у 1974 р. Тепер психологи вважають, що якщо у гомосексуалів виникають проблеми з душевним здоров’ям, то причину цього слід шукати у способі їхнього життя. Наприклад, до психічних хвороб може призвести потайливе існування, яке вони змушені вести через осуд суспільства.

 

 

Питання та завдання для самоперевірки:

1. Що таке гендерна ідентичність? Хто із психологів здійснив внесок у її дослідження?

2. Проаналізуйте інформативний та нормативний тиск у реалізації гендерних норм.

3. Визначіть особливості гендерно-ролевої соціалізації.

4. Що таке андрогінія? Як змінювалися погляди вчених на це явище?

5. Проаналізуйте основні види статевої девіації.

 

• підготуйте анекдоти на гендерну тематику,
• обговоріть в групах концепції андрогінії, розроблені С. Бем та Дж. Спенс,
• проведіть дискусію на тему «Нарцисизм у чоловіків та жінок».

 

Список використаної літератури:

1. Берн Ш. Гендерная психология [Електронний ресурс] / Ш. Берн. – Режим доступу: http:// http://www.koob.ru/burn/the_social_psychology_of_gender.

2. Кон И. Социология личности / И. Кон. – М.: Политиздат, 1967. – 383 с.

3. Мниховский А. Женственность / А. Мниховский. – К., 1885. – 74 с.

4. Эриксон Э. Идентичность: Юность и кризи / Э. Эриксон / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1996. – 344 с.

5. Гендерні відмінності чоловіків та жінок [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zhenskij–sajt.ru/psyhologiya/stosunki/655–gendern–vdmnnost–cholovkv–zhnok–psihologya–gendernih–vdmnnostey.html.

6. Гендерно-ролева соціалізація особистості [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vchitel.info/konspekti–urokiv/lyudina–i–svit/11–klas–lyudina–i–svit/170–ponyattya–socializaciya–genderna–socializaciya–osobistosti.html.

 

РОЗДІЛ 3.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: