Біполярна система: від консолідації до розпаду.

    Незважаючи на загострення протистояння між двома воєнно-політичними блоками, на початку 80-х років продовжувався загальноєвропейський процес, початий в Гельсінкі. У Белграді (1977-1978 pp.), Мадриді (1980-1983 pp.), Стокгольмі (1984-1987 рр.), Відні (1986-1989 pp.). Відбулись зустрічі і наради представників держав-учасниць Загальноєвропейської наради. На Стокгольмській конференції з питань довіри і безпеки в Європі Радянський Союз виступив з рядом ініціатив по обмеженню військово-морської діяльності на Півночі Європи і в Середземному морі. Радянський уряд пропонував вивести з Середземномор'я як радянські, так і американські кораблі-носії ядерної зброї, згодом - військові флоти США і СРСР. На цей раз це не було чисто пропагандистським маневром. У СРСР почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок. Готовність до таких поступок стала очевидною після приходу до влади М.С.Горбачова. Він проголосив політику перебудови, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних відносинах.

    Новий радянський лідер розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. На Стокгольмській конференції було узгоджено широкий комплекс політичних і військово-технічних заходів щодо зниження ризику війни в Європі. 7 квітня 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет середньої дальності СС-20 в Східній Європі, а з 6 серпня 1985 р. ввів односторонній мораторій на ядерні випробування, який діяв півтора роки. У січні 1986 р. М.Горбачов висунув програму ліквідації до кінця століття зброї масового знищення.

    У травні 1987 р. Політичний консультативний комітет ОВД прийняв основні положення нової військової доктрини оборонного характеру. Декларувалось, що учасники ОВД ні за яких обставин не почнуть військові дії проти будь-якої держави чи союзу держав, якщо самі не стануть об'єктом військової агресії; що ніколи не застосують першими ядерну зброю; що СРСР і його союзники не мають територіальних претензій до жодної з держав і не відносяться до жодної країни, як до свого ворога.

    Радянсько-американські переговори на найвищому рівні в Женеві (1985 р.). Рейк'явіку (1986 р.), Вашингтоні (1987 р.) і в Москві (1988 р.) зумовили позитивні зрушення в галузі реального скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1987 р. був підписаний, а в червні 1988 р. набрав чинності Договір СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Він передбачав знищення близько 4% арсеналу ядерних озброєнь.

    У підсумковому документі, прийнятому 15 січня 1989 р. на загальноєвропейській нараді у Відні, серед різних аспектів міжнародної безпеки особливо виділялась проблема прав людини. Всім державам було рекомендовано удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політику в галузі громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини і основних свобод та застосовувати їх на практиці.

    Вважається, що після знищення Берлінської стіни в листопаді 1989 р. і грудневої зустрічі М.С.Горбачова з Дж. Бушем на о. Мальта було покладено край «холодній війні» між СРСР і США. Ці держави перестали сприймати одна одну як противники.

    Нове мислення поширилось і на регіональні конфлікти. В ряді «гарячих точок» (Афганістан, Нікарагуа, Камбоджа, Ангола) був взятий курс на національне примирення, на пошук шляхів розв'язання проблем за столом переговорів. В значній мірі політика національного примирення була викликана нездатністю СРСР надалі підтримувати збанкрутілі прорадянські режими. У 1988 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба – з Анголи. Після женевських домовленостей між СРСР і США по Афганістану 15 березня 1989 р. Радянський Союз завершив виведення своїх військ з цієї країни. Важливим наслідком нового мислення і закінчення «холодної війни» стало об'єднання Німеччини і виведення радянських військ з східноєвропейських країн.

    Питання об'єднання Німеччини було тісно пов'язане з проблемою європейської безпеки, оскільки поява в центрі Європи нової сильної держави могла порушити баланс сил на континенті. До того ж, недавнє минуле Німеччини викликало побоювання сусідніх держав.

    Протягом повоєнних років Німеччина залишалась розколотою на дві частини. На її території існувало дві німецькі держави – ФРН  і НДР. 45 років німецьке питання породжувало напруженість. У центрі Європи зберігалась небезпечна зона конфронтації, де два військово-політичних союзи безпосередньо протистояли один одному. Усі ці роки у свідомості німців жило прагнення усунути таке ненормальне становище і досягти об'єднання в рамках єдиної Німеччини. Зміни в СРСР і НДР створили сприятливі умови для цього.

    У лютому 1990 р. між державами-переможцями у Другій світовій війні – СРСР, США, Великобританією та Францією – і  двома німецькими державами була досягнута домовленість про створення переговорного механізму «2+4». У результаті важких переговорів, які велись протягом семи місяців, було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності. 12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ шести держав підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

    Договір встановлював, що зовнішніми кордонами об'єднаної Німеччини є кордони НДР і ФРН, і підтвердив остаточний характер цих кордонів як суттєву складову частину світового порядку в Європі. Сторони визнали, що об'єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому. У конституції об'єднаної Німеччини не повинно бути будь-яких положень, що суперечили б цим принципам.

    Уряди НДР і ФРН підтвердили свої заяви про те, що з німецької землі йтиме лише мир, а також свою відмову від виробництва, володіння і розпорядження ядерною, біологічною і хімічною зброєю.

    Збройні сили Німеччини підлягали скороченню протягом 3-4 років до 370 тис. чол. Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територіальної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських військ. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатись війська США, Великобританії та Франції. СРСР погоджувався на входження об'єднаної Німеччини в НАТО.

З об'єднанням Німеччини були вичерпані права і відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини загалом. Уряди СРСР, США, Великобританії та Франції заявили про припинення дії чотиристоронніх угод і рішень воєнного і повоєнного часу щодо Німеччини та розпуск відповідних органів. Об'єднана Німеччина здобула цілковитий державний суверенітет у своїх внутрішніх і зовнішніх справах.

    Договір підвів остаточну риску під підсумками Другої світової війни і 45-річним повоєнним періодом. З жовтня 1990 року НДР увійшла до складу ФРН. На політичній карті Європи з'явилась економічно могутня держава з населенням 87 млн. чол., яка завдяки своєму потенціалу входить у розряд найбільших держав світу, а в теперішній час прагне стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

    Важливою віхою у радянсько-американських відносинах став візит президента СРСР М.С.Горбачова в США у травні - червні 1990 р. та його переговори з президентом США Дж. Бушем. Результатом цих переговорів став пакет угод, протоколів і спільних заяв. Було погоджено основні положення угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), укладено угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї і про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Таким чином, були усунуті перешкоди, які гальмували ратифікацію двох важливих радянсько-американських договорів, підписаних ще в 1974 і 1976 pp. – про  обмеження підземних випробувань ядерної зброї і про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. Було укладено важливу угоду, що доповнювала і розширювала угоду 1973 р. про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії.

    Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які підписали 23 травня 1992 р. в Лісабоні угоду про те, що на території трьох останніх з перерахованих держав не повинно взагалі існувати ніякої ядерної зброї. На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин та президент США Дж. Буш у Вашингтоні в червні 1992 р. підписали проект договору СНО-1, за яким США та держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50% (5-6 тис. одиниць зарядів) протягом 7 років. У 1994 р. договір СНО-1 був ратифікований всіма сторонами.

З січня 1993 р. в Москві Б.Єльцин та Дж. Буш уклали договір СНО-2 про скорочення вдвоє стратегічних наступальних озброєнь, які залишаться після виконання договору СНО-1. Учасниками цього договору були лише Росія і США, оскільки передбачалось, що після виконання домовленостей СНО-1 Україна, Казахстан та Білорусь стануть без'ядерними державами.

    Закінчення «холодної війни», внутрішньополітичні зміни в СРСР, призвели до революцій у країнах Східної Європи і припинення діяльності ОВД з 1 липня 1991 р.

    Враховуючи нові реалії політичного життя, Нарада голів країн-членів НАТО 5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО.

    Учасники наради взяли на себе зобов'язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння були оголошені «зброєю екстремальної ситуації».

    Змінилась і роль НАТО. Із воєнного блоку він все більше перетворюється на політичний. Деякі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі країни, які утворились в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити в НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагненням забезпечити собі стабільність і безпеку в нових умовах. Вступ країн Східної Європи в НАТО став однією із головних проблем відносин між Росією і США та НАТО.

    На зустрічі країн-членів НАТО у Брюсселі в січні 1994 р. була прийнята програма «Партнерство заради миру». її метою є забезпечення стабільності в Європі і розвиток співробітництва з країнами Східної Європи. У цій програмі виявили бажання взяти участь майже всі східноєвропейські країни. Активну участь у ній бере Україна.

     Серйозним випробуванням змін у міжнародних відносинах стала криза в Перській затоці на початку 90-х років, викликана агресією Іраку проти Кувейту.

    Восьмирічна ірано-іракська війна зумовила зростання зовнішнього боргу Іраку (80 млрд. доларів). Війна стимулювала мілітаризацію країни і посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.

    2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт, учинивши неспровоковану агресію. Емір та уряд Кувейту перебрались до Саудівської Аравії. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було окуповано і оголошено дев'ятнадцятою провінцією Іраку. Дії Іраку були рішуче засуджені Радою Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку. Усі активи Іраку й Кувейту в іноземних банках було заморожено, блоковано експорт іракської нафти. Багато держав направили в Саудівську Аравію військові контингенти і озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція «Щит пустелі»). Основу могутнього військового угруповання, зосередженого на території Саудівської Аравії, становили збройні сили США, що досягли 500 тис. чол. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Червоному та Середземному морях. Становище ускладнювалось неврегульованістю палестинського питання та відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Посилаючись на каральні акції ізраїльських властей проти арабів в Єрусалимі, засуджені Радою Безпеки ООН, Саддам Хусейн претендував на роль захисника арабських народів від Ізраїлю і пов'язував кувейтське питання з вирішенням палестинської проблеми. Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки ООН прийняла ряд резолюцій, що вимагали безумовного припинення анексії Кувейту. Проте Багдад ігнорував ці заклики. Тоді Рада Безпеки встановила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту - 15 січня 1991 р. У разі відмови Іраку виконати цю вимогу було санкціоновано застосування воєнних сил.

    Заходи, вжиті Радянським Союзом, Францією та іншими країнами з метою мирного розв'язання кризи, на жаль, виявились безуспішними. 17 січня 1991 р. – багатонаціональні сили антиіракської коаліції на чолі з США завдали масованих повітряних і ракетних ударів по військових та інших об'єктах Іраку та Кувейту. Наприкінці лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракські війська були розбиті. Кувейт було визволено. Операція багатонаціональних сил «Буря в пустелі» успішно завершилась.

    У результаті цієї війни Ірак втратив понад 70 тис. чол., було зруйновано значну частину його економіки. Значних втрат зазнав і Кувейт, який став ареною бойових дій.

    Ефективне приборкання агресора стало можливим лише за умов припинення конфронтації між США та СРСР.

    Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу. В Мадриді (1991 р.) було покладено початок переговорному процесу між арабами та Ізраїлем під егідою СРСР та США. Наслідком цього процесу стало підписання низки угод. 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні було підписано палестино-ізраїльську декларацію про введення палестинської автономії у секторі Газа і в районі міста Ієрихон, на Західному березі річки Йордан. А 4 травня 1994 р. Голова Виконкому ОВП Я.Арафат і прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підписали в Каїрі угоду щодо принципів практичної реалізації договору "Газа-Ієрихон - спочатку". У 1994 р. був підписаний мирний договір також між Ізраїлем і Йорданією. Разом з тим активізувалися переговори між Сирією та Ізраїлем про передачу Сирії Голанських висот, захоплених Ізраїлем у 1967 р., в обмін на мир з Ізраїлем. Однак сторони продовжують використовувати силові методи розв'язання конфлікту. Ізраїльська армія у квітні-червні 1996 р. провела чергову операцію по знищенню структур організації «Хезболла», яка бореться за звільнення півдня Лівану і здійснює напади на Ізраїль. Екстремістські палестинські організації виступають проти переговорів з

Ізраїлем. Праві сили Ізраїлю, які прийшли до влади на виборах 1996 р. після вбивства І.Рабіна, зайняли жорстку позицію на переговорах з арабами. Це загальмувало мирний процес на Близькому Сході, але не припинило його.

    У результаті реального послаблення глобального військово-політичного протистояння між двома блоками з одного боку, й одночасного загострення регіональних конфліктних ситуацій та загрози «малих війн» - з іншого боку, на перший план світової політики вийшли проблеми захисту прав і безпеки особистості й народів, гуманітарно-правові, культурні контакти, поширення об'єктивної інформації. Сукупність цих характеристик дістала назву «людський вимір». Конкретні люди творять передумови довіри або недовіри між народами й державами, й від них залежить розв'язання військово-політичних проблем, проблем охорони й поліпшення стану природного середовища, розвиток торгово-економічних та науково-технічних зв'язків тощо.

    Концепція «людського виміру» й механізм співробітництва держав з гуманітарно-правових питань були обґрунтовані у спеціальному розділі Підсумкового документа Віденської зустрічі учасників НБСЄ в січні 1989 р.

    Важливими органами, які покликані займатися гуманітарними проблемами, питаннями забезпечення основних прав і свобод людей є НБСЄ (з 1994 р. має назву ОБСЄ - Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі) і Рада Європи - регіональна міжурядова організація, створена в 1949 р.

    Розпад СРСР і Югославії, утворення нових незалежних держав, труднощі країн колишнього соціалістичного табору, об'єднання Німеччини та інтеграція західних країн стали важливими чинниками побудови загальноєвропейського дому і розвитку міжнародних відносин 90-х років.

Зазнала краху колишня стабільність, яка спиралась на швидку реакцію наддержав на порушення рівноваги і на співставлення своїх кроків з реакцією можливого ворога, рівно як і з власною можливістю його нейтралізувати.

    Разом з тим розпад двополюсної системи викликав втрату політичних орієнтирів у окремих держав, крах ідеології тоталітаризму там, де вона панувала, хаос у мисленні багатьох людей. В утворену порожнину вривається націоналізм, ворожнеча, нестримна агресивність.

    Миротворчі зусилля ООН, ЄС, НАТО і інших міжнародних структур не завжди є ефективними і адекватними. Замість небезпеки глобального зіткнення в світі посилилась загроза локальних війн. Кардинальні зміни в світі зробили актуальним завдання становлення нової системи європейської безпеки. Вирішенню цього завдання сприяли як різноманітні багатосторонні зустрічі, так і двосторонні контакти між державами Європи.

    Важливим кроком до встановлення нової системи безпеки в Європі стало підписання в березні 1995 р. 52 країнами ОБСЄ «Пакту стабільності в Європі». Країни, що підписали пакт, взяли на себе зобов'язання розвивати добросусідські відносини на основі головних документів ООН, ОБСЄ і Ради Європи, згідно з принципами суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги міжнародно-визнаних кордонів, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, особливо осіб, які належать до національних меншин.

    У 1993-1995 pp. центр етнічного протистояння на території колишньої Югославії перемістився із Хорватії в Боснію, де вели між собою боротьбу три общини: сербська, хорватська і мусульманська. Світове співтовариство всю вину за розв'язання конфлікту поклало на Сербію і 25 квітня 1993 р. встановило економічну блокаду.

    Після чотирьох років війни у Боснії під тиском світового співтовариства конфліктуючі сторони нарешті серйозно сіли за стіл переговорів і 15 грудня 1995 р. була укладена мирна угода. З метою виконання угоди на територію Боснії було введено війська НАТО чисельністю 60 тис. осіб.

    Вгамувавши конфлікт в Боснії, світова громадськість опинилась перед лицем проблеми Косова, що набула збройного характеру. Албанська меншина, що проживає на території Сербії в районі Косово, взялась за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська армія, маючи досвід антипартизанської боротьби, жорстокими засобами стала придушувати партизанський рух албанців. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутились ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вона примусили ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів і укласти угоду (1998 p.). Але виконання угоди весь час наражається на опір її противників як з одного, так і з іншого боку, що виливається в спалахи насилля. Щоб покласти край кровопролиттю, у лютому 1999 р. під загрозою застосування сили з боку НАТО обидві ворогуючи сторони сіли за стіл переговорів.

    Небезпечним і напруженим залишається становище на Близькому Сході (Палестина, Ірак, район проживання курдів та ін.) та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан). Загострилось протистояння між Індією та Пакистаном, які зробили рішучі кроки в бік перетворення в ядерні державі, здійснивши підземні ядерні випробування. Серйозного удару по стабільності в світі завдала азіатська фінансово-економічна криза. Для вирішення гострих конфліктних ситуацій у цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін і міжнародних миротворчих організацій.

    Поява нових незалежних держав призвела до нової розстановки сил в світовій політиці. США залишились єдиною наддержавою. Вступила в нову фазу боротьба за сфери впливу.

Політична нестабільність в різних регіонах світу загрожує вибухами нових локальних конфліктів. Наприкінці 90-х років Тропічна і Південна Африка стали регіоном кривавих війн, переворотів, партизанських рухів (Конго, Ангола, Руанда та ін.).

    Непорозуміння між Росією та США поставили під загрозу розвиток загальноєвропейського процесу і процесу ядерного роззброєння. Росія до теперішнього часу не ратифікувала договір СНО-2. Розбіжності виникли через різні позиції сторін в питаннях розширення НАТО на Схід, у врегулюванні близькосхідного і югославського конфліктів. Росія прагне відігравати домінуючу роль на території колишнього Радянського Союзу.

З такими проблемами світ входить у третє тисячоліття.

 

 Провідні країни Заходу  на межі XX-XXI ст.

    Двадцяте століття залишиться у історії як час, коли людство пізнало дві страшні світові війни та стояло на порозі третьої. Початок двадцять першого століття залишить у пам’яті найстрашніші атаки терористів. В світі з’явилася нова загроза – тероризм. Від нього постраждали майже все розвинуті країни світу: США, Велика Британія, Франція, Іспанія, Росія, Італія та ін.

    Най масштабніші війни початку ХХІ ст. велися саме з терористичними угрупованнями у Афганістані, Іраку, не припиняються військові зіткнення на Близькому Сході. 

    Клуб країн, що мають ядерну зброю поповнився двома новими членами: Індія та Пакистан випробували подібного роду озброєння.

    США пережили страшну трагедію 11 вересня 2001 року, яка забрала життя майже 10 тисяч мирних мешканців. Президентство Дж. Буша молодшого запам’яталося широкомасштабною антитерористичною кампанією та досі небаченою кризою не енергетичному ринку. Ціни на пальне у 2003 – 2005 рр. зросли втричі, що призвело до банкрутства значної кількості частих середніх та малих підприємств. Подорожчання нафти та укріплення єдиної європейської валюти значно знизило курс долара.

    Велика Британія також переживає не найкращі часи в економічному плані. Зростання світових цін на нафту значно вплинуло на рівень економічного розвитку. Новий прем'єр Гордон Браун, очоливши уряд у 2007 році не спромігся внести значних змін у економіку. Велика Британія є основним партнером США у «війні з тероризмом», але для неї це стає все більшим тягарем в економічному плані.

    Франція – один з провідників європейської інтеграції у 2007 році отримала нового президента – Ніколя Саркозі, який дотримується незалежного курсу у зовнішній політиці. Вперше в історії країни на посаду президента претендувала жінка – Сіголєн Руаяль, яка поступилася чинному президенту лише кількома відсотками голосів виборців.

    У Німеччині вперше за всю історію федеральним канцлером стала жінка – Ангела Меркель. Зростання світових цін на паливо також мало значний вплив на економіку Німеччини. Але за даними провідних економічних видань, ця країна відчула найменший вплив від зростання цін на енергоносії.

    На початку нового століття лідируючі позиції на світовій економічній арені починає займати Китай, темпи розвитку якого є найвищими у   світі. Багато фахівців пов’язують зростання цін на нафту саме з економічним підйомом у Китаї. Економіка країни потребує все більше сировини. Продукція китайського виробництва складає конкуренцію усім провідним виробникам світу. Можна з впевненістю сказати, що економічний центр перемістився на Схід. Хоча комуністична партія залишається керівною політичною силу, країна швидко пристосувалася до капіталістичних реалій сучасного світу.

    Головною рушійною силою соціально-економічного розвитку окремих регіонів світу стає інтеграція. Інтеграційні об’єднання еволюціонують у бік поглиблення співпраці між країнами-членами. Поруч з економічними чинниками співробітництва провідну роль починає відігравати й політична складова. Європейський Союз за 50 років свого існування не лише збільшився у територіальному відношенні, а трансформувався у політичний союз, подаючи приклад іншим подібним структурам у світі. Слідом з Європою поглиблюються інтеграційні процеси у Південній Америці, одним з найпотужніших міждержавних об’єднань цього регіону є МЕРКОСУР, на базі якого нещодавно було створено Союз Націй Південної Америки. 

    Можна з впевненістю казати, що всесвітня історія ХХІ ст. – це процес розвитку інтеграційних об’єднань світу та їх співробітництва між собою. Глобалізація стає однією з рушійних сил розвитку цивілізації.

     

        

 

Питання для самоконтролю.

1. Сутність Вестфальської системи міжнародних відносин.

2. Передумови Англійської буржуазної революції.

3. Основні події Англійської буржуазної революції та їх значення.

4. Політичні наслідки Англійської буржуазної революції.

5. Сутність політичного становища Англійських колоній у Північній Америці.

6. Основні події боротьби за незалежність у Північній Америці.

7. Утворення США.

8. Причини Французької буржуазної революції.

9. Головні політичні події Французької буржуазної революції.

10. Наслідки Французької буржуазної революції.

11. Наполеонівські війни.

12. Політичний портрет Наполеона Бонапарта.

13. Зміни у політичному житті країн Європи на початку ХІХ століття.

14. Світ після наполеонівських війн. Нова система міжнародних відносин.

15. Революції у провідних країнах Європи у 1848-1849 рр.

16. Причини громадянської війни 1861-1865 у США.

17.  Перебіг основних подій громадянської війни у США.

18. Реконструкція Півдня США.

19. Політичні мотиви об’єднання Німеччини.

20. Політичний портрет Отто фон Бісмарка.

21. Франко-Прусська війна.

22. Політичні підсумки поразки Франції у війні з Німеччиною.

23. Основні тенденції розвитку країн Європи та Америки у другій половині ХІХ століття.

24. Передумови Першої світової війни.

25. Основні суперечності між провідними країнами Європи на передодні Першої світової війни.

26. Основні події Першої світової війни.

27. Припинення протистояння. Комп’єнський мир 1918 р.

28. Політичні наслідки Першої світової війни.

29. Становлення Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

30.  Створення Ліги Націй.

31. Крах європейських імперій після Першої світової війни.

32. США у 20-30-ті рр.

33. Англія у 20-30-ті рр.

34. Франція у 20-30-ті рр.

35.  Італія у 20-30-ті рр.

36.  Німеччина у 20-30-ті рр.

37.  Сутність фашизму.

38. Прихід фашистів до влади у Італії

39. Політичний портрет Беніто Муссоліні

40. Прихід фашистів до влади у Німеччині.

41. Політичний портрет Адольфа Гітлера.

42. Громадянська війна у Іспанії.

43.   Міжнародні відносини перед Другою світовою війною.

44. Пакт Ріббентропа-Молотова.

45. Початок Другої світової війни.

46. Велика вітчизняна війна. Основні події.

47. Утворення антигітлерівської коаліції.

48. Роль Радянського Союзу у Другій світовій війні.

49. Перемоги на Радянсько-німецькому фронті та їхні політичні наслідки.

50. Війна за Атлантику.

51. Бойові дії Другої світової війни на Далекому Сході.

52. Відкриття другого фронту.

53. Перемога на Німеччиною та її союзниками.

54. Ялтинська конференція.

55. Потсдамська конференція.

56. Створення Біполярної системи після Другої світової війни.

57.  Створення ООН.

58. Створення НАТО.

59.  «Холодна війна». Політичний аспект.

60. Повоєнний устрій Німеччини.

61. Створення ФРН.

62. Створення НДР.

63. Основні тенденції розвитку країн Західної Європи 1950-ті рр.

64. США 1940-1950-ті рр. Маккартизм.

65. Велика Британія після Другої світової війни.

66. Франція після Другої світової війни.

67. Італія після Другої світової війни.

68. Розвиток країн Латинської Америки після Другої світової війни.

69. Сутність біполярної системи.

70. Розпад СРСР.

71. Об’єднання Німеччини.

72. Основні тенденції політичного розвитку країн Західної Європи на межі XX-XXI ст..

73. Інтеграційні процеси у Світі.

 

 

Рекомендована література

 

Аварии В.Я. Битва на Тихом океане. - М, 1952.

Авербух Р.А. Революция в Австрии (1848-1849 гг.). - М., 1970.

Адо А.В. Крестьянское движение во Франции во время Великой французской революции. - М.: Высш. шк., 1990.

Айзин Б.А. Альтернативы германской истории в конце XIX - начале XX века //ННИ.- 1992.- №4.

Алексеева И.В. Агония сердечного согласия: Царизм, буржуазия и их союзники по Антанте, 1914-1917. - Л., 1990.

Аллен Дж. С. Реконструкция: Битва за демократию в США. 1865-1875. –М., 1963.

Альбер Матьез. Французская революция. Перев. с франц. К.И.Цидербаума. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1995.

Альперович М.С. Рождение Мексиканского государства. - М.: Наука, 1979.

Альперович М.С. Франсиско де Миранда в России. - М.: Наука, 1986.

Альперович М.С., Руденко Б.Т. Мексиканская революция 1910-1917 гг. и политика США. -М., 1958.

Альперович М.С., Слезкин Л.Ю. История Латинской Америки (с древнейших времен до начала XX в.):Учеб. пособие. 2-е изд. - М, 1991.

Альперович М.С., Слезкин Л.Ю. Новая история стран Латинской Америки. - М.: Высш. шк., 1991.

Американский ежегодник. Вып. 26 / Отв. ред. Н.Н.Болховити-нов. - М.: Наука, 1997.

Английская буржуазная революция/ Под ред. Е.А.Косминского, Я.А.Левицкого. - М.: Изд-во АН СССР, 1954. - Т.1, 2.

Английская революция середины XVII в. (к 350-летию): Реф. сб. / Отв. ред. М.А.Барг, А.Л.Ястребицкая. - М.: ИНИОН, 1991.

Антюхина-Московиченко В.И. Третья республика во Франции. 1870-1918.-М., 1986.

Антюхина-Московиченко В.И. История Франции 1870-1918. - М, 1963.

Артамонов С.Д. Вольтер и его время. - М.: Высш. шк., 1980.

Астафьев И.И. «Дранг нах остен» и народы Центральной Восточной и Юго-Восточной Европы. 1871-1918 гг. -М, 1972.

Астафьев И.И. Русско-германские дипломатические отношения. 1905-1911 гг.-М.,1972

Барг А., Черняк Е.Б. Великие социальные революции XVII-XVIII веков в структуре переходной зпохи от феодализма к капитализму / Отв. ред. Г.Н.Севостьянов, АН СССР, инст. всеобщей истории /. - М.: Наука, 1990.

Берти Дж. Демократы и социалисты в период Рисорджименто. - М, 1965.

Берти Дж. Россия и итальянские государства в период Рисорджименто. -М., 1859.

Виппер Р.Ю. История нового времени: Учеб. / Р.Ю.Виппер. - М., 1999.

Бисмарк О. Мысли и воспоминания. - М., 1940-1941. - Т. 1-3.Бисмарк О. Мысли и воспоминания: В 3 т. - М.,1940. -Т. 1-3. – М., 1950-1951.-Т.1-3.

Бовыкин В.И. Из истории возникновения первой мировой войны. Отношения России и Франции в 1912-1914 гг. - М., 1961.

Боливар Симон. Избранные сочинения: 1812-1830 гг. - М.: Наука, 1983.

Болховитинов Н.Н. США: проблемы истории и современной историографии. - М.: Наука, 1980.

Болховитинов Н.Н. Доктрина Монро. - М., 1959.

Бомарше П.О. Великой французской революции посвящается: Сборник. - М., 1989.

Бондарчук В.С. Итальянское крестьянство в XVIII в. - М., 1980.

Борисов Ю.В. Шарль-Морис Талейран. - М.: Междунар. отношения, 1989.

Бредіхин А.В. Перонізм в Аргентині: від націоналізму до антиглобалізму (40-80-ті рр. ХХ ст.) / Донецький держ. ін-т штучного інтелекту; Донецький національний ун-т. — Донецьк : ІПШІ "Наука і освіта", 2007. — 284с.

Бурин С.Н. На полях сражений Гражданской войны в США. - М., 1988.

Бусыгин А.В. Побеждающие море: О Голландии и голландцах. - М., 1980.

Бухарин Н.И. Проблемы теории и практики социализма. - М, 1989.

Бюлов Б. Воспоминания. -М.-Л., 1935.

Варг М.А. Великая английская революция в портретах ее деятелей. - М.: Мысль, 1991.

Варг М.А. Кромвель и его время. - М.: Учпедгиз., 1960.

Варг М.А. Народные низы в английской революции XVII ст. Движение и идеология настоящих левеллеров. - М.: Наука, 1967.

Великая французская революция и Россия / Под ред. А.В.Адо и В.Г.Сироткина. - М.: Прогресс, 1989.

Виноградов В.Н. Еще раз о новых подходах к истории первой мировой войны// НИИ.-1995.-№5.

Виноградов К.Б. Боснийский кризис 1908-1909 гг. - пролог первой мировой войны. - Л., 1964.

Виноградов К.Б. Буржуазная историография происхождения первой мировой войны. - М., 1962.

Виноградов К.Б. Мировая политика 60-80-х годов XIX века: события и люди.-Л., 1991.

Виппер Р. Ю. История нового времени: Учебник / Р.Ю.Виппер. - М.: Че Ро, 1999.

Виппер Р.Ю. История нового времени: Учебник / Р.Ю.Виппер. –М.:Че Ро, 1999.

Виппер Р.Ю., Реверсов И.П. Трачевский А.С. История нового времени. - М.: Республика, 1995.

Виргинский В.С. Очерки истории, науки и техники XVI-XIX вв. -М.,1984.

Война за независимость и возникновение США / Под ред. Г.Н.Севостьянова. - М.: Наука, 1976.

Волгин В.П. Статьи и выступления. - М.: Наука, 1979.

Всемирная история в 10 т. / Гл. ред. Е.М.Жуков. - Т.5 / Под ред. Я.Я.Затуса. - М., 1958.

Всемирная история: В 24 т. Европа в период английской революции /Ред. кол.: И.А.Алябьева и др. - Минск: Литература, 1998.

Галкин И.С. Австро-Венгрия и Италия в 1870-1914 гг. - М., 1952.

Галкин И.С. Создание Германской империи (1815-1871 гг.). -М., 1986.

Гарибальди Дж. Мемуары. - М, 1966.

Германская история в новое время и новейшее время /Под ред. С.Д.Сказкина и др. - М, 1970.-Т. 1.

Гершов З.М. "Нейтралитет" США в годы первой мировой войны. - М., 1962.

Гиленсен В.М. Германская военная разведка против России (1871-1917)//ННИ. -1991.-№2.

Глинкин А.Н. Боливар и США // Латинская Америка. - 1983. -№7. - С.50-67.

Готлиб В.В. Тайная дипломатия во время первой мировой войны: Пер. с англ. -М., 1960.

Гра, Феликс. Марсельцы: Повесть со времен французской резолюции. - М., 1965.

Григулевич И. Р. Туссен Лувертюр - творец независимого Гаити (1743-1803 гг); Документальные почерки // Новая и новейшая история. - 1984. - №3. - С. 113-126.

Гурвич С.Н. Радикал-социалисты и рабочее движение во Франции в начале XX века. - М., 1976.

Гурвич С.Н. Отделение церкви от государства и партия радикалов (1902-1905 гг.) // Французский ежегодник, 1973. - М., 1975.

Давидсон А.Б.,Филатова И.И. Англо-бурская война и Россия //НИИ. -2000. -№1.

Данилевский Н.Я. Россия и Европа. -СПб., 1995.

Дегоев В.В. Александр I и проблема европейского согласия после Венского конгресса // Вопросы истории. - 2002. - №2. -С. 119-132.

Дементьев И.П. Американская историография Гражданской войны в США (1861-1865). – М., 1963.

Дюпюи, Р.Эрнест, Дюпюи.Тревор Н. Всемирная история войн: Харпер. Энцикл. воен. истории с коммент. - изд-ва "Полигон". Кн. 3: 1800-1925 год / Р.Эрнест Дюпюи, Тревор Н. Дюпюи, Ред кол.: А.Д.Балабуха и др., пер. Усова Г.С. и др. - СПб.: Полигон, М.: АСТ, 1998.

Евзеров Р.Я. Ленинская теория империализма: мифы и реалии // НИИ. -1995. -№3.

Евзеров Р.Я. Социал-демократическая партия Германии в начале XX в// ННИ. - 2000.-№1.

Егер Оскар. Всемирная история: В 4 -х т. - Т.З. Новая история / О.Егер: изд. испр. и доп. - СПб.: Полигон, М.: Аст, 1999.

Ерофеев Н. Очерки по истории Англии. 1815-1917. - М.: Изд-во ИМО, 1959.

Ерусалимский А.С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. - М., 1968.

Ерусалимский А.С. Внешняя политика и дипломатия германского империализма в конце XIX в. - М, 1951.

Ефимов А.В. Очерки истории США от открытия Америки до конца гражданской войны. 2-е изд. - М., 1958.

Ефимов А.В. США. Пути развития капитализма: Доимпериалистический период. - М., 1969.

Ефимов И.М. Низложить всякое иго (повесть о Дж.Лильберне). - М.: Полииздат, 1977.

Желубовская Э.В. Крушение Второй империи и возникновение Третьей республики во Франции. - М., 1956.

Жорес, Жан. Социалистическая история французской революции. В 6-ти т. / Под ред. А.В.Адо. - М.: Прогресс, 1983.

Законодательство английской революции 1640-1660. / Сост. Н.ПДмитриевский. - М. - Л.: АН СССР, 1946.

Замойский Л .П. История Савойского королевского дома //ННИ. - 1992. - №1.

Зеваэс А. История Третьей республики (1870-1926): Пер. с франц. - М.-Л., 1930.

Зотов А.А. США. Война за независимость в 1775-1783 гг. - М.: Наука, 1988.

Зубков А.Ю. Борьба против Закона о гербовом сборе. Начальный этап освободительного движения в колониях // Американский ежегодник, 1975.

Иванов Р.Ф. Авраам Линкольн и Гражданская война в США. - М, 1964.

Иванов Р.Ф. Борьба негров за землю и свободу на юге США (1865-1877). - М., 1958.

Ивонин Ю.Е.-Г.Фоглер. Абсолютистская власть и сословное общество. Империя и территории от 1648 до 1789 года // Новая и новейшая история. - 2001. - №3.

Ивонина Л.И. Роль внешнего фактора в политической жизни Англии XVII века // Вопросы истории. - 2002. - №2. – С. 45-152.

Амброз С. Эйзехауэр. Солдат и президент. – М., 1993.

Далин С.А. США: послевоенный государственно-монополистический капитализм. – М., 1973.

Воткин К. Гельмут Коль // Диалог. – 1991. - № 6.

Диманис М. ХДС и СДПГ: два концептуальных подхода к государству// МЭ и МО. – 1994.- № 7.

Замяткин Л.М. Тэтчеризм // Международная жизнь. – 1989. - №7.

Зуева К. Эра Миттерана и после // Международная жизнь. – 1996. - №2.

Левин И.Б. Выбор Италии // МЭ и МО. – 1994. - № 7.

Молчанов Н.Н. Генерал де Голль. – М., 1972.  

Попов В.И. Маргарет Тэтчер – человек и политик: взгляд советского дипломата. – М., 1991. 

История Древнего Востока / Под ред. Кузищина В. Изд. 3. – М., 2002.

⇐ Предыдущая18192021222324252627

Поделиться: