Структура укр. культури на етапі переходу від традиційного до модерного суспільства (19-поч.20ст.)

Нові часи породили нові виклики ук­раїнській культурі, на які відповідати укра­їнцям в умовах власної бездержавності до­водилося все важче. Особливо це стосува­лося сфери так званої високої культури. Роз­членування українських земель, велико­державна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імпе­ріях мали суперечливе значення для укра­їнського народу.

За царя Олександра І з'явилося мініс­терство народної освіти, у кожному гу­бернському місті відкривалася гімназія, а в кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі учи­лища, фельдшерські школи, приватні пан­сіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, переважно кріпаків. Такий ненормальний стан багато в чому спричинив до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вони працювали насам­перед на розвиток чужої, а не своєї куль­тури.

Негативне значення мало закриття ро­сійським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії.

Чимало українських патріотів активно розуміючи виняткове значення розвитку вивчало історію свого народу і країни, історичної свідомості народу.

В цей час працювали такі науковці як:

1. Микола Маркевич (1804-1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України знайшла яскраве й поетичне висвітлення з найдавніших часів до кінця 18 ст.

2. Не менш успішно діяв Михайло Максимович (1804-1873), учений, який поєднав у собі природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, першим ректором Київського університету.

3. Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джи-джори, І. Крип'якевича, В. Липинського та ін. Федір Вовк (1847-1918) був загаль­новизнаним у Європі антропологом та ар­хеологом, причому головні зусилля зосере­див якраз на вивченні українців.

4. Відомий також Михайло Туган-Барановський – один з провідних європейських економістів.

5. Пулюй (1845-1918) був видатним фізиком, ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електро­технічного факультету. Саме він сконстру­ював трубку для виявлення «Х-променів», якою скористався інший вчений - Рентген і від імені якого ці промені дістали назву.

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині 19 ст. розквіт­нув талант цілої плеяди класиків україн­ської літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Укращки (1871-1913), Івана Нечуя-Левицького (1838-1918), Панаса Мирного (1849-1920), Бориса Грінченка (1863-1910), Михайла Коцюбинського (1864-1913) та ін.

Крім науки та культури в Україні розвивався і театр. На певний час центр театрального жит­тя перемістився до Галичини. Саме у Львові було відкрито у 1864 р. перший український театр Омеляна Бачинського, в якому грали й актори-наддніпрянці.

в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені ви­ключно український репертуар. Там працювали «корифеї укр.. театру» Це - Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті).

Доба національного відродження по­ставила перед українськими діячами музич­ної культури нові завдання і вони з ними з честю упоралися. Співак, актор і компози­тор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) написав знамениту оперу «Запоро­жець за Дунаєм». На західноукраїнських землях без­заперечним лідером у цій галузі був осно­воположник професійної музичної куль­тури в Галичині Михайло Вербицький (1815-1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...». Переломне значення для розвитку ук­раїнської національної класичної музики мала творчість її основоположника Мико­ли Лисенка (1842-1912).

Як на дріжджах зростала популярність так званих передвижників, художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Беззаперечним лідером пе­редвижників був Ілля Рспін. Михайло Врубель (1856-1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі.

Україна на початку 20 ст. стає одним з провідних експериментальних центрів у живописі. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879-1935) та ін..

Отже, період з 19-до поч.. 20 ст. можна назвати переломним в укр.. культурі. Це час, коли на українських землях впевнено заявив про себе український діяч.

74. Укр. культура в умовах глобалізацій них викоиків і перспективи її подальшої трансформації.Розвиток української культури постійно відбувається в умовах несамостійності її соціального і державного становища, що стримує її поступ і призводить не тільки до неповноти її структури (І. Дзюба), а й до накопичення не реалізованої культурної напруженості.

Разом з тим з кінця XIX — початку XX ст. українська культура потрапляє в поле світових могутніх течій модернізаційних процесів, які продовжуються і до сьогодні і які суттєво трансформують її зміст, а у 20-х роках зумовили її злет світового значення, особливо у сфері мистецтва, який називають «зоряним часом української культури».

 Виходячи з цього, сучасний стан української культури може бути зрозумілим з урахуванням специфіки модернізаційного процесу в Україні в цілому на тлі світових культурно-трансформаційних змін.

 Основою теорії і практики трансформаційно-культурних перетворень є теорія модернізації. Практика ж модернізаційних змін пов’язується з просвітництвом, індустріалізацією, відходом від традиційного суспільства. Подальший соціальний розвит

ок пов’язаний з переоцінкою цінностей модернізму на початку XX ст. і формуванням постмодерністичних тенденцій, які одні автори вважають спадкоємними модернізму, а інші їх запереченням. Ці процеси відображаються в новій соціокультурній реальності, яка складається сьогодні в Україні.

 Відповідно до українських умов такими особливостями трансформації є насамперед незавершеність одних модернізаційних процесів і накладання на них інших, різних за своєю природою, що породжує ефект їх суперечливого існування, а іноді й симбіозу. Так, процеси незавершеної дореволюційної модернізації змінюються радянською соціалістичною модернізацією, іншою за змістом, характером і соціальною спрямованістю, яка теж не досягла своєї мети і була перервана особливим періодом перебудови як проміжної експериментальної форми, у якій деякі елементи культури капіталістичного суспільства використовувались для оновлення соціалістичних цінностей.

 Сучасний перехідний період трансформації українського суспільства і його культури характеризується різноголоссям доволі стійких утворень соціалістичної культури, відтворенням коренів етнічної культури, кристалізацією нового рівня національно-культурної самосвідомості, сучасними явищами модернізаційної культури західного штибу, освоєнням глобалізаційного культурного простору, навальним нарощуванням зросійщення, яке оперативно відповідає новим модернізаційним потребам, бо часто задовольняє їх творами більшого тиражу, а іноді і якості, ніж українські. Як уважає І. Дзюба, «маємо концентрований зовнішній тиск задля забезпечення наслідків русифікації та їх поглиблення» [4]. Нові глобалізаційні виклики значною мірою викривлюють, не на користь українській національній культурі, світовий культурний простір, співвідносячись з постмодерністськими тенденціями, які проявляються в інформатизації, нових напрямах розвитку мистецтва, принципах культурної творчості, новій науковій методології, поліфонії культур у межах тривалого історичного часу. Разом з тим форсована глобалізація супроводжується західним «культурним імперіалізмом» значною мірою американського зразка. Очевидно, слід погодитись з думкою відомого культуролога І. Дзюби, який уважає, що «глобалізацію — в цьому специфічному значенні — можна розглядати як «капіталістичну» альтернативу комуністичній ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст» [4, с. 9].

 У сучасній науці викристалізувались в основному дві моделі модернізації: вестернізація і «наздоганяюча» модель. Перша модель характеризується переходом від традиційного суспільства до сучасного шляхом прямого перенесення структур, технологій і способу життя західного суспільства і характеризується корінними змінами в усіх сферах суспільства. Проте ця модель виявилась неефективною і призводила до руйнації національної культури.

 «Наздоганяюча» модель модернізації, яка ґрунтується на організації громадян з метою індустріалізації суспільства, виходить з настанови, що Захід стоїть на місці, не враховує зростаючого динамізму цього суспільства. Як стверджує В. Т. Федотова, країни СНД у перехідний період припускаються помилки

- заперечуючи і руйнуючи минулий досвід, у тому числі минулих модернізацій (радянський період)

- продовжуючи орієнтуватися на «наздоганяючу» модель модернізації;

- забуваючи, що Захід їх до кінця не прийме, бо вони інші;

- ігноруючи те, що і Захід починає змінюватись, і наздоганяти вже буде нікого.

Досвід країн Південно-Східної Азії показав, що вони (особливо Японія і Таїланд) відмовились від двох охарактеризованих вище моделей модернізації, зробили стрибок, використовуючи західні технології (та досягнувши їх рівня) і спираючись на власні соціокультурні основи, які донедавна вважалися перепоною до модернізації.

 У результаті було здійснено не просто перехід до західної сучасності, а досягнуто конкурентоспроможності з західним світом, що зумовило зближення антагоністичних рис традиційного і сучасного суспільств. Очевидно, цей досвід може бути використаний Україною. Однак перспективнішою видається орієнтація на концепцію постіндустріального інформаційного суспільства, в основі якої лежить постмодернізм як форма подолання суперечностей модернізації, переорієнтації сучасності на глибший її зв’язок з минулим і майбутнім, традицією та інновацією. Водночас унаслідок притаманної цьому процесові глобалізації виникають загрози і ризики щодо розвитку національної культури, зниження її ролі і функцій.

 Зростаючий мультикультуралізм не тільки породжує можливі культурні конфлікти, а й нові можливості для поступу національної культури, однак в тому разі, коли модернізаційні зміни супроводжуються попередньою підготовкою ментальності до них з метою забезпечення одночасного виходу не тільки на національну, але й на планетарну ідентичність.

Феномен Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.

У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила 1956 р., а вже наступного року вийшла перша книжка її поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" була опублікована у 1958 р., згодом — збірка "Мандрівки серця" у 1961 р. 1962 р. збірка "Зоряний інтеграл" була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала "в шухляду". Це тоді були написані й "Берестечко", і "Маруся Чурай", і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола та його друзів, вона була на процесі. 1969 р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку "Поезії", до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у "самвидаві" через заборону комуністичною цензурою. Ще одна збірка "Княжа гора" була розсипана у 1972 р., що не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки", через два роки роман у віршах "Маруся Чурай", а у 1980 р. — збірка "Неповторність". 1987 р. вийшла збірка "Сад нетанучих скульптур". За роман у віршах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність" поетеса отримала Державну премію України імені Т.Г. Шевченка. Збірка "Вибране" побачила світ 1989 р. За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах "Берестечко" і окремою брошурою видана лекція "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала", прочитана 1 вересня 1999 р. в Києво-Могилянській академії. 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з "інтенсивним переживанням культури", а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси (досконалості), затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

Ліна Костенко останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні".

Відомі твори:
"Берестечко"; "Вже почалось, мабуть, майбутнє"; "Віяло мадам Полетики"; "Виходжу в сад, він чорний і худий"; ;Дума про братів Не азовських"; "Життя іде, і все без коректур"; "Маруся Чурай"; "Моя любове"; "Мій перший вірш"; "Недумано, негадано"; "Пастораль"; "Розкажу тобі думку таємну"; "Світлий сонет"; "Сніг у Флоренції"; "Старенька жінка"; "Страшні слова, коли вони мовчать"; "Тут обелісків ціла рота"; "Українське альфреско"; "Умирають майстри"; "Чекаю дня, коли тобі скажу"; "Хай буде легко. Дотиком пера"

 

 

⇐ Предыдущая12131415161718192021

Поделиться: