СОЦІАЛЬНО-ДЕМОГРАФІЧНІ І ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІДТВОРЕННЯ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ

Відтворення народонаселення завжди постає проблемою суспільних відносин. Діти – це майбутнє суспільних відносин, сенс і основа людського буття.

Діти зміцнюють сім’ю, прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід, передаючи естафету від покоління до покоління. У дітях продовжується людське життя. Діти – це опора сім’ї, майбутні трудівники й захисники рідної землі. На спокійну старість може розраховувати лише той, хто має дітей. Таку істину людина розумна засвоїла протягом віків. Ця істина завжди і в усі часи залишалась актуальною.

В українській родинній педагогіці постійно пропагується і втілюється на практиці багатодітність. Традиційна українська сім’я, як правило, була багатодітна. Велика кількість дітей в українській сім’ї (10-12 і значно більше) викликала приємне здивування в іноземців. Так, наприклад, Павло Алепський, подорожуючи по Україні, вражений і захоплений українською багатодітністю, у своїх подорожніх нотатках писав: “Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місці безліч дітей... Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського”.

Звичайно, явище багатодітності було характерним не тільки для українців і проявлялось протягом історії людства тією чи іншою мірою у всіх народів аж до ХХ ст. Серед причин, що диктували необхідність багатодітності, демографи небезпідставно зазначали: висока загальна й дитяча смертність, мала тривалість життя людини, економічні вимоги

Увесь життєвий цикл кожної людини, й особливо дитини від народження, пов’язаний з відповідними мудрими знахідками батьківської педагогіки. Важливу роль у цьому відігравали фольклорні елементи.

Очевидно, першими піснями, які чуло немовля, прийшов­ши на світ, були так звані хрестильні пісні, виконувані в домі породіллі після обряду хрещення. Вони були обов’язковими, як і виконувані ритуали. Вихваляння баби-повитухи, батьків, особ­ливо батька – основні мотиви пісень. Втілюються вони в текс­тах, сповнених життєстверджувальних настроїв, їх язичницька радість далека від християнського сприйняття життя як покути, а його зародження як гріха.

Різноманітну функцію у розвитку дитини мають колисанки. Багатовікова народна практика родинного виховання доказує, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати певні органи, пов`язані із рухом. У цьому випадку мова йде про ту частину вестибулярного апарату, що розміщена у внутрішньому вусі, яка дістає інформацію про навколишнє середовище і є основою відчуття рівноваги, прискорення руху при ходьбі, зміни напряму руху [див. детальніше: Стельмахович М., 1985].

Українська колискова пісня зберегла ознаки (хоча й неви­разні), що засвідчують її зв’язок з таким архаїчним явищем, як замовляння. У них зустрічаємо (як і у фольклорі інших східних слов’ян) такі художні персоніфікації, як Сон та Дрімоту, які, ймовірно,  колись могли належати до пантеону божеств. У більшо­сті сюжетів колискових обігруються різні теми, в основному – це тема сну дитини. Для присипляння її закликаються Сон, Дрімота чи котик, чи то мати приносить дитині „зіллячко, щоби спало”, чи хтось інший заколи­ сує маля. А стійкі побажання сну, здоров’я, доброго розуму, ща­стя часто набувають формульності, що зближує їх із замовлян­нями. Водночас, у поєднанні з іншими мотивами, вони створюють високопоетичні зразки з особливою емоційною атмосферою.

Українським колисковим притаманна регіональна специфіка. Вона виявляється, насамперед, у перевазі чи відсутності тих чи інших мотивів та сюжетів у певному регіоні. Скажімо на Західному Поділлі й далі на захід ми не зустрінемо багатьох сюжетів про кота, натомість тут розповсюджені колискові пісні, зміст яких відбиває переважно думки матері, її почуття, побоювання, передчуття тощо.

Колисанки мають широкий діапазон настроєності – від драматичних нот у наріканнях матері на свою нещасливу долю до веселих гумористичних пісеньок, радісних і добрих [Українці, 1999, 365-366].

Чуттєвий зв’язок, що від народження існує між матір’ю і дитиною, дістає вірне відбиття у зворушливо щирих і безпосередніх колискових, які дитина чує досить тривалий час (за спостереженнями етнографів – до 2-3-х років). Колискові пісні розраховані лише на одного маленького слухача і через це набувають рас найінтимнішого жанру.

Народні колискові пісні зачаровують ніжністю, безпо­середністю, простотою, художньою досконалістю. У них – уся материнська любов, світ добра, краси і справедливості, який кожна мати, кожен народ прагне виплекати в юних душах.

Тема сну та заколисування широко розробляється в піснях, де головною дієвою особою є кіт, вчинки якого так чи інакше пов’язані з дитиною. Таке широке й тривке входження цього персонажа до колискової пісенності пояснюється тим, що в народних уявленнях, віруваннях кіт завжди постає другом людини, здатним оберігати її від злих сил.

Мотивів, де кіт бере участь у заколисуванні дитини, чимало, і відомі вони в багатьох варіантах. Кота (сірого, білого, волохатого), одного або двох, маленьке кошенятко запрошують приспати немовля. Котик то сам заколисує дитину, то просто сприяє її сну – ловить мишку і кидає в колиску, а та допомагає дитині заснути, ловить качечку, пір’я якої іде на подушку тощо.

Для дітей, які починають розуміти прості, пов’язані з найближчим оточенням, поняття, чимало пісень є не просто приємним набором мелодійних звуків, а цікаві вже своїм змістом, потішними ситуаціями, добрими чи лихими вчинками їхніх “героїв”, і часто кіт – головний персонаж більшості таких пісень. Його дії вже не так прямо пов’язані з дитиною вони мусять викликати в малого слухача цілком визначене ставлення – осуду чи схвалення. Малюки одержують перші уявлення про “добре” й “погано”, “можна” й “не можна”, хоча самі зображу­вані факти стосуються звичок й властивостей кота.

Повчальний елемент містять пісні, де цікаво й різноманітно зображені шкідливість кота, провини якого мають подати дитині найпростіші уроки чесності. Ці колискові, незалежно від самого вчинку “героя”, - чи то він злизав медочок, чи вкрав клубочок – мають яскраво виявлений подвійний ак­цент, чітко виражений у своєрідній моралі пісень: “не вчися, котку, красти, а вчися робити”. Пісні при тому не вдаються до нудної дидактики, а через яскраві образи малюють цікаву й водночас повчальну картину, епізод, використовуючи найчас­тіше легку іронію, гумор, жарт, фантастику.

Про що б не співалося в колискових піснях, їм залишаєть­ся притаманною основна заспокоювальна функція, їх суто педа­гогічне призначення. Досвід народу показав, що багаторазове поколисування, повторення однієї й тієї ж музичної фрази-по­співки у вузькому діапазоні із застосуванням одноманітної рит­міки, уникнення різких дисонансів у музиці і словах позитивно впливає на фізичний стан дитини, гіпнотично діє на її психіку і швидко заколисує.

На жаль, ці чудові твори народного музично-поетичного мистецтва побутують переважно в селах серед бабусь та пра­бабусь, а бажано, щоб і сучасні матері всю любов, ніжність, бажання бачити своїх дітей щасливими, розумними вкладали в невибагливі, але такі неоціненні рядки милозвучних народних мелодій.

Необхідний малятам фізичний та душевний комфорт створювали й численні забавлянки. Вони були і поетичним супроводом до фізичних вправ з дитиною, і спонукою до перших слів, і засобом для засвоєння нових понять та пізнання взаємозв’язків у навколишньому світі. Усьому цьому сприяв привабливий для дитини зміст, а також форма забавлянок, чима­ло з яких включали дитину в цікавий та посильний для неї діа­лог із дорослим. Світ забавлянок сповнений веселої фантазії та гумору. Дії та вчинки їхніх персонажів – тварин, птахів, комах часто уподібнюються людським і відображають ту сферу життя, що була найближчою до дитини і вже частково знаходилася в межах її тямущості. Зосередженню уваги та збудженню цікаво­сті сприяють і певні художні прийоми у формі творів, у звуко­вому оформленні та виконанні.

Величезне значення забавлянок для емоційно-інтелек­туального розвитку дитини засвідчують видержки із книжечки “Забавлянки мами Мар`янки” [1992], фрагменти якої ми наводимо.

Основу таких забавлянок складають дотики до пальчиків, ручок, ніжок, животика, головки, пестливе водіння, поколюван­ня, пощипування яких значно збагачує емоційно-інтелектуальну сферу розвитку дитини. І не дивно. Адже на кінцівках рук, ніг, тіла, голівки знаходяться закінчення розгалуженої центральної нервової системи, імпульси від яких ідуть у кору головного моз­ку, сприяючи тим самим різнобічному розвитку, і, насамперед, в емоційно-інтелектуальній сфері.

Народні знахідки цього феномену найрізноманітніші:

1) Даринка лежить в колисочці, мати водить по її ручках, ніжках, животику своїми долонями, примовляючи:

Ì è ø å ÷ ê î -ø ê ð å á î ò ó ø å ÷ ê î,

Í å é ä è â ï î ë å -

 å ä ì ³ ä ü ñ ê î ë å.

Ì è ø å ÷ ê à í å ï î ñ ë ó õ à ë à,

Ï ³ ø ë à â ï î ë å,

 å ä ì ³ ä ü ñ ê î ë î â:

Ê ³ ë ü, ê ³ ë ü, ê ³ ë ü, ê ³ ë ü, ê ³ ë ü!

Відбувається поколювання Даринки по животику, яка знає, що то не ведмідь коле, і не боїться. Інший варіант - пестливе водіння долонями по ручках дитини:

- Ì è ø ê î, Ì è ø ê î,   - Ê ó ñ î ê ñ à ë à.

Ò î ð î õ ò ó ø ê î,      - Ê ó ä è ï î ê ë à ë à?

À ä å á ó ë à?       - Í à ì è ñ í è ÷ ê ó.

- Ó á à á ó ñ ³.     - Ê ó ä è â ï à ë î?

- Ù î ð î á è ë à?     - Â ï î ì è é í è ÷ ê ó.

- Ï î ë î ò í î ò ê à ë à. - Ò ó ò ï å í ü, ò à ì ê ð è í è ö ÿ,

- Ù î ç à ò ê à ë à?    - Ò ó ò õ î ë î ä í à â î ä è ö ÿ.

Тільки-но Даринка забуває про мишку-торохтушку, мати швиденько торкається своїми долонями до її лобика й каже:

- Ë å ò ³ ë à á ä æ î ë à ê î ë î ÷ î ë à - á ó ì ö!

А потім те саме - до носика, до вушок, до оченят:

- Ë å ò ³ ë à î ñ à ê î ë î í î ñ à - á ó ì ö!

- Ë å ò ³ ë à ì ó ø ê à ê î ë î â ó ø ê à - á ó ì ö!

- Ë å ò ³ â æ ó ê, â î ö ü î - á ó õ!

Промовляє мати і водночас показує своїми руками, наче ловить біля лобика бджілку, біля носика – осу, біля вушок – мушку, а біля оченят – жука. Даринка уважно стежить за маминими руками, радіє з тих веселих комах, намагається й собі їх “ловити”.

2) Мати бере Даринку на коліна. Обіймає її голівку своїми руками, похитує, ніби перекидаючи з однієї руки на другу, і промовляє, ритмічно й чітко проказуючи кожне слово:

Ï å ÷ ó, ï å ÷ ó õ ë ³ á ÷ è ê,

Ä ³ ò ÿ ì í à î á ³ ä ÷ è ê.

Ì å í ø è ÷ ê î ì ó - ì å í ø è é,

Á ³ ë ü ø è ÷ ê î ì ó - á ³ ë ü ø è é.

Після цього, нахиляючи Даринчину голівку то наперед, то назад, вигукує:

Ø ó ñ ò ü ó ï ³ ÷! Ø ó ñ ò ü ó ï ³ ÷!

Ñ à æ à é - â è é ì à é,

Ñ à æ à é - â è é ì à é!

Ð ³ æ ó, ð ³ æ ó

ß, ê ó ø ò ó þ, - Ã à ì!

Кладе донечку на спинку, тягне за ніжки до себе, ніби справді хоче “згамати”.

3) А тепер, Даринко, поплескаємо. Ось так: долоньками! Ти плескай, а я приспіву­ватиму:

Ò î ñ ³, ò î ñ ³! Ñ â è í ³ â ã î ð î ñ ³      Ò î ñ ³, ò î ñ ³,

Í à ð î á è ë è ø ê î ä è,           Ê î í ³ â ã î ð î ñ ³,

Í å ì à ê î ì ó â è ã í à ò è, Ò å ë ÿ ò à â ê à ï ó ñ ò ³,

Ò ³ ë ü ê è Ä à ð è í î ÷ ö ³.        Ä à ð è í ê à í à ã ð ó ø ö ³.

4) Дай-но ще раз свою долоньку, Дариночко, про сороку-ворону поговоримо. А де твій найкращий пальчик? Ага, оцей, на правій ручці – вказівний. Ану стук-стук ним по лівій долоньці. От-так! Це сорока-ворона клює, а мати промовляє:

Ñ î ð î ê à -â î ð î í à:

Í à ï ð è ï ³ ÷ ê ó ñ è ä ³ ë à,

Ä ³ ò ê à ì ê à ø ê ó â à ð è ë à.

(перелічуючи, торкаючись кожного Даринчиного пальчика)

Ö ü î ì ó ä à ì, ö ü î ì ó ä à ì

Ö ü î ì ó ä à ì, ö ü î ì ó ä à ì,

А великий пальчик тримає довше

À ö ü î ì ó í å ä à ì:        Ã ó ë ³ í à ë å ò ³ ë è,

Ö å é â î ä è í å í î ñ è â, Ê à ø ê ó ï î ¿ ë è,

Ä ð î â í å ð ó á à â,        Ç í ÿ ë è ñ ÿ, ï î ë å ò ³ ë è

Ï ³ ÷ ê ó í å ò î ï è â. Ò à é í à Ä à ð è í ÷ è í ó ã î ë ³ â ê ó ñ ³ ë è.

5) Мати бере Даринчину долоньку, перебирає пальчик за пальчиком, починаючи від мізинного, і питає у донечки:

- À ÿ ê ò ³ ï à ë ü ÷ è ê è í à ç è â à þ ò ü ñ ÿ, ç í à º ø? À í ó ï î ñ ë ó õ à é:

à î ð î ø î ê,

Á î á î ø î ê,

à ó ñ î ÷ ê à,

Ê ó ð î ÷ ê à,

Ê ³ -ê ³ -ð ³ -ê ³!

Кі-кі-рі-кі – то найстарший, найбільший палець. Мати ним трясе легесенько, а Даринка дзвінко сміється.

6) Мати бере Даринчину ніжку і пучкою постукує по підошовці, начебто кує, примовляючи:

Ê ó é, ê ó é, ÷ î á ³ ò î ê, Ê ó º ì, ê ó º ì í ³ æ ê ó,

Ï î ä à é ì î ë î ò î ê,      Ï î ¿ ä å ì â ä î ð ³ æ ê ó,

Í å ï î ä à ñ è ì î ë î ò ê à - Ò ð å á à ê î í ÿ ï ³ ä ê ó â à ò è,

Í å ï ³ ä ê ó þ ÷ î á ³ ò ê à. Á ó ä å ì â á à á è í î ÷ ó â à ò è.

Ì î ë î ò î ê ç î ë î ò å í ü ê è é,

× î á ³ ò î ê ä î ð î ã å í ü ê è é.

Тоді пучкою лоскоче ніжку і приказує: ш-ш-ш!

7) Мати підіймає Даринку за ручки і ставить її в колисочцї. Бере її за вушка, повертає голівку то ліворуч, то праворуч і примовляє:

- Ç à é ÷ è ê ó, ç à é ÷ è ê ó, × å ð å ç á à á è í ò ³ ê.

Ä å ò è á ó â à â?   ² ò ³ ê ï î ë ó ï à â,

- Ó ì ë è í ³, ó ì ë è í ³. ² á à á ó ç ë ÿ ê à â.

- Ù î ò è â è ä à â?      À á à á à ç à ì í î þ

- Ê ó ë ü ì ó ê è, ê ó ë ü ì ó ê è Ò à ù å é ç ê î ÷ å ð ã î þ.

- × î ì ò è í å â ê ð à â: À ÿ í à ê î ë î ä ó

- Ò à ì á ó ë è ê ð à â ÷ è ê è, Ò à é ó ï à â ó â î ä ó.

Ï å ð å á è ë è ï à ë ü ÷ è ê è, Á ó ë ü, á ó ë ü, á ó ë ü!

Í à ñ è ë ó â ò ³ ê

І злегенька підтягує Даринчині вушка вгору - ніби зайчика з води витягує.

Значне місце серед активних навчальних засобів народної дидактики займають загадки, які міцно вкарбовуються у дитячу пам`ять, збагачують знання і разом з тим перевіряють рівень інтелектуальної підготовки, спонукають до різноманітних розумових операцій (аналізу, синтезу, індукції й дедукції), вчать думати, логічно обгрунтовувати свої міркування, будять емоцій­ні переживання, виробляють уважність, спостережливість, кмітливість, збагачують мову, привертають увагу до матеріаль­ної і духовної культури народу [Стельмахович М., 1985, 39].

У переліку різноманітних видів позанавчальної пізнаваль­ної діяльності школярів важливими є: самостійне читання й обговорення школярами фольклорних збірок, проведення ранків “Казка за казкою”, “Уявні подорожі в чарівному світі народних казок”, збирання фольклору з уст знавців усної народної твор­чості, впорядкування учнями рукописних фольклорних збірок, фіксування у спеціальних альбомах влучних висловів народу, складання казок, запис на магнітофонну плівку народних пісень, коломийок, частівок, жартів, байок, оповідань, музичних творів, участь школярів у внутрішкільних конкурсах читців-деклама­торів народних творів, конкурсах “Мудрий народний оповідач”, “Дотепний оповідач”, ерудитів, в інтелектуальних аукціонах, турнірах знавців, у роботі гуртків художньої самодіяльності (народної пісні, танцю, музики), народної вишивки, народного ужиткового мистецтва, залучення до художніх промислів, складання тематичних добірок народних прислів’їв і приказок, написання творів, участь дітей у народних іграх, забавах, розвагах, святах тощо.

Твори фольклору, що пов’язані з дитиною, її своєрідним побутом, надзвичайно багатоманітні. Широким є коло викону­ваних ними функцій, різноманітні форми їхнього побутування та поетичного втілення. Але всі вони концентруються довкола потреб та інтересів дитини, враховують або відбивають специ­фіку її психології, розвитку в певному віці. Значну частину творів дитячого фольклору можна вважати і надбанням народної педагогіки, емпіричної за своїм характером, що формувалася протягом віків шляхом накопичення досвіду та перевірки його практикою життя багатьох поколінь.

Народно-дидактичні ігри викликають інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню. У грі нудне й нецікаве стає легким і захоплюючим. Розрізняють творчі ігри (серед яких виділяють сюжетно-рольові, ігри-драматизаціі тощо) та ігри з правилами (велику групу яких складають народні ігри). Ігри з готовим змістом і правилами поділяють умовно на дидактичні, рухливі, ігри-розваги, ігри-забави і т. ін. Крім того, виділяють словесні ігри, до яких, крім колискових пісень, забавлянок і народних загадок, включають і скоромовки, задачі, головоломки, небилиці, лічилки, примовки, дражнилки тощо.

Народно-педагогічний досвід батьків, вчителів засвідчує, що розвиток творчих здібностей дитини відбувається ефективно при дотриманні таких умов:

- ранній початок фізичного загартування, раннє читання, лічба, раннє знайомство і робота з найрізноманітнішими інструментами і матеріалами;

- створення, насамперед, такого середовища і такої системи взаємин у безпосередньому оточенні дитини, які б стимулювали її найрізноманітнішу творчу діяльність, поступово формували б у неї те, що становить зону її актуального розвитку (відображає систему умінь і навичок, якими дитина вже оволоділа і на основі яких вона може самостійно розв`язувати пізнавальні та інші завдання, ситуації);

- поступове ускладнення і збагачення змісту й кола тих обставин, в яких перебуває дитина, які б випереджали її інтелектуальний розвиток і спонукали до розв`язування складних творчих задач, що становить зону найближчого розвитку (коло умінь, якими дитина може оволодіти сама, спонтанно або при сприянні старших у процесі навчання);

- максимальне напруження внутрішніх функціональних сил, потенційних можливостей дитини, поступове засвоєння дитиною зони найближчого розвитку, підняття її на якісно новий щабель, навколо якого виникає нова зона найближчого розвитку (самостійне, без попереднього навчання, розв`язання нових завдань, що постають перед дитиною);

- велика свобода у виборі діяльності, у чергуванні справ, у тривалості занять однією справою, у виборі способів праці і т.п.;

- ненав`язлива, розумна, доброзичлива допомога дорос­лих, встановлення відносин співробітництва з дитиною.

 

 

ХРЕСТОМАТІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ

На основі наведеного тексту Ю. Руденко визначте роль і місце української народної казки в родинному вихованні дітей [2001].

 

Родина була, є і завжди буде важливим осередком формування особистості. В ранньому дитинстві виховується довірливе ставлення до всього, що оточує. Все, що закладено в дитинстві, супроводжує людину впродовж усього життя.

Важливе місце в родинному вихованні відіграє казка, що визна­чається як “епічний, переважно прозаїчний твір пригодницького, фан­тастичного або анекдотичного змісту” [Родинно-сімейна енциклопедія, 1996, 374]. Казковий текст сприяє розумовому, моральному та естетич­ному вихованню, розширенню загального світогляду та пізнавальних інтересів дітей дошкільного віку. Захоплюючий зміст, самобутність дійових осіб, поєднання фантастики з реальністю, образність та експре­сивність мови мають великий емоційний вплив на дітей. Казки зобра­жують поведінку і життя рослин і тварин, змальовуючи ідеальні сто­сунки персонажів, їхню боротьбу з темними силами, сприяють форму­ванню у дітей моральних установок. Та обставина, що казки наділяють тварин здатністю мислити, говорити, діяти, як люди, підсилює їх емо­ційний вплив. “Естетика казки у красі природи та її персонажів. Яскрава та влучна народна мова казок збагачує словник і слухачів”. Казка прилучає дітей до культури народу, “висловлює його думки, почуття, моральні ідеали, розширює коло уявлень про життя і є джерелом дитячого задоволення” [Родинно-сімейна енциклопедія, 1996, 373-374].

Для того, щоб з’ясувати місце української народної казки в родинному вихованні, ми передусім провели анкетування батьків, діти яких відвідують старші та підготовчі групи дошкільного закладу. До анкетування було залучено дошкільні установи № 225, 135, м. Одеси.

На запитання “Які українські казки Ви знаєте? ” 50% змогли назвати лише по одній українській народній казці, а саме “Рукавичка”, “Івасик–Телесик”, “Колобок”. 10% респондентів взагалі не змогли пригадати жодної української народної казки. 40% респондентів, зміш­ували українські, російські, білоруські казки, замість народних називали літературні обробки відомих письменників (І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки).

На запитання “Які збірки українських народних казок наявні у вашій сімейній бібліотеці? ” переважна більшість батьків (60%) назвали “Казки народів світу”, німецькі, англійські, чеські казки, наявні в бібліотеці 27% респондентів, і лише 13% опитуваних серед книг своєї бібліотеки назвали збірки українських народних казок.

Лише 22% серед улюблених казок назвали українські казки, але на прохання перелічити їх лише троє респондентів назвали по одній українській казці, а саме, “Розумниця”, “Котик та півник”, “Котиго­рошко”, та лише один респондент назвав 4 українські казки: “Телесик”, “Лисичка та журавель”, “Кривенька качечка”, “Пан Коцький”. Майже половина батьків українські казки не назвала взагалі, серед них, 34% назвали російські, а саме: “Коник-Горбоконик”, “Буратіно”, “Кіт і сова”, 18% серед улюблених казок назвали як російські, так і українські; 42% респондентів серед улюблених казок назвали казки зарубіжних авторів. Серед них: “Горщик каші”, Попелюшка”, “Спляча красуня”, “Руса­лонька”, “Красуня і чудовисько”, “Король лев” тощо. 2% респондентів відповіли, що улюблених казок у їхніх дітей немає взагалі.

На наступне запитання “Чи читаєте (розповідаєте) дітям укра­їнські казки? ” 52% респондентів відповіли позитивно, 8% батьків не читають своїм дітям казок взагалі, 40% читають, але лише подекуди.

На запитання “Чи використовуєте ви під час бесід з дитиною образні (емоційно-забарвлені, експресивні) вирази? ” відповіли пози­тивно 40%, але перелічити образні вирази змогли лише 3% респон­дентів, серед них: “Зіронька ясна”, “Червона, мов калина”, “Ясна, як сонце”, “Гарна, як квітка”. Лише один з опитаних батьків використовує під час бесід з дитиною специфічні казкові образні вирази “Язиката Хвеська”, “Зайчик-побігайчик”. 25% респондентів використовують у розмовному мовленні приказки, загадки, ласкаві слова, 12% - серед образних виразів виокремлюють “порівняння дітей з природними явищами, літератруними зразками”. 5% батьків у спілкуванні з дитиною користуються “мімікою, жестами, емоційно-виразними рухами”. На жаль, 15% опитаних взагалі не використовують образні вирази під час бесіди зі своїми дітьми “Бо на це не вистачає часу”, “Не знають точно, яким чином це можна робити”. 34% опитуваних засвідчили, що їхні діти не вживають образні вирази у своєму мовленні, 28 % респондентів відповіли “Не знаю”; 12% респондентів за показники образного мовлення визначили “Ласкаве звертання до когось”.

Згідно з одержаними результатами, ми дійшли висновків: серед улюблених казок своїх дітей українські казки називають лише 22% батьків півдня України. Зауважимо, що пере­важна більшість улюблених казок становлять “телевізійні казки”, джерело яких – телебачення; майже 34% батьків серед улюблених казок своїх дітей українські не називають загалом, це, звісно жахливо, тому що це становить перешкоду повноцінному розвиткові образного українського мовлення.

Отже, ми бачимо, що стан розвитку образного мовлення, рівень використання української народної казки з метою збагачення розмовного мовлення образними виразами в родинному вихованні знаходиться на досить низькому рівні, що актуалізує розробку методичних рекомендацій для використання текстів українських народних казок у сімейному вихованні.

 

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: