Сутність, походження та види морального зла.

З, як моральна категорія, спирається на більш широке, позаетичне тлумачення, в якому воно постає не як “антидобро”, а як “антиблаго”. МЗ має місце, коли негативні явища й процеси дійсності постають як наслідок свідомого волевизначення суб’єкта, коли за ними розкривається відповідний вольовий акт. МЗ-це З,яке людина обирає тією чи іншою мірою, в силу тих або інших причин. Саме осмислення цих причин вибору зла, осягнення таємниці походження З у свободній волі суб’єкта є однією з важдивих проблем теології, філ., етики. МЗ різноманітне у своїх конкретних проявах. Сучасний досліднки А.П.Скрипник, виділяє такі 2 головні “протоформи”МЗ. І-а – ворожість- таке панування суб’єкта над людьми і навколишнім світом, таке їх використаня, яке завдає їм шкоди, призводить до їхнього руйнування й загибелі. Вона виростає з активного самоствердження за рахунок інших. ІІ-а – розпущеність - таке підпорядкування суб’єкта зовнішнім обставинам і своїм власним нахилам, котре веде до перетворення ним самого себе на пасивний предмет докладання стихійних сил, на простий засіб задоволення чиїхось примх і в результаті-до деградації цього суб’єкта, руйнування його фізичних або душевних якостей. Виростає з небажання чинити опір зовнішньому тискові й опанувати власні схильності. Обидва широко репрезентовані в історії З. І-ий з них реалізується в таких почуттях, як гнів, ненависть, особистісних якостях-агресивність, жорстокість. ІІ-ий – легкодухості, боягузтві. Мають спільне коріння, в обох випадках визначальною для МЗ залишається невимушена санкція людської волі. МЗ постає перед нами як своєцентристське самоствнрдження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

Якості морального абсолюту.

Мораль предполагает ориентацию на Абсолют.Личность нуждается в нем,чтобы придать своим действиям высокою значимость.Для этого сам Абсолют должен быть пригоден для освоения личностью.Релятивистский подход абсолюта как такового вообще не признает,но предполагает наличие какого-то объединяющего начала.Часто оно представляется как среднеарифмитическое от всех возможных поступков,иногда предстает, как предмет договора.Но всякий раз это ограниченный список.Поннятие абсолюта всегда было излюбленным для религиозных концепций.Ибо в понятии Бога и фиксируется та очевидность,что есть нечто,превыше всего,самое-самое.Все положительное,доведенное до предела,складывается в некий абсолют абсолютов.Внутри этой традиции есть два течения.Чисто “абсолютистское” полагает,что логика мира и его ценности (истина,добро и красота) пребывают сами по себе.Сам Бог сообразуется с ними.Иногда даже кажется.что чистый Абсолют превыше Бога.Абсолют здесь далеко не всегда добр.Он есть,он не подлежит перемене,обсуждению.Его надо принять таким,каков он есть.В этом смысле мироздание предполагается раз и навсегда устроенным,однозначно определенным.Личность такой мир и такой абсолют “переварить” не может.Потому что тот никакой личности не предполагает.Восточная мудрость вырабатывала теорию и практику отречения от личности,угасания в человеке личностного во имя слияния с абсолютом.В этом есть своя мудрость,но нет морали.Тот,кто ориентируется на такого рода абсолют,падает ниже нее или взымает выше.В центре внимания второго течения религиозной этики находится абсолют другого рода.он подробно осмысливается теми религиями и философами,которые понимают Бога,как личность.Мир сотворен Богом по его воле.Не по плану и закону,а именно по воле.Потому то,что от нее проистекает,является абсолютным длагом.Здесь изначально фиксируется то,что абсолют не нейтрален в нравственном отношении.Абсолютное – это добро.И наоборот,добро – это абсолют,а зло – нет.Божья воля,из которой исходит добро – нечто более глубокое,чем “список правил”.Умение творить добро,как благодать,постоянно нисходит на людей.Помощь Божественного абсолюта приходит тогда и так,как нужно,пусть мы и не осознаем этого до конца.Его бесценное качество не только в “проверенности на добро”,но и в конкретности.Идея благодати в моральном плане означает не только то,что человек слаб и немощен без поддержки свыше.Эта идея дает понять,что абсолют,в котором нуждается моральное мышление личности сам должен обладать качествами личности.Он должен быть живым,а не довлеющим;вызывать восхищение,а несопротивление.Для христианина абсолютный моральный герой получил воплощение в Христе.И не даром любовь к Христу является здесь центральной идеей морального учения.Поиски “живого Бога” – это не столько поиски Творца всего сущего,а сколько стремление к недогматическому абсолюту.Такому,кот. Возвышал бы личность и соответсвовал ее природе.В этом тайна вечной жизненности христианства,сумевшего осздать абсолют персоналистического свойства.Итак,он обладает Ликом.Исходящие от него основания нравственности универсальны для любых исторических и житейских ситуаций.Этот абсолют при всей его трансцендентной запредельности призывает к норме,возвращает человека к его подлинной неиспорченной природе.

Концепції зла.

Моральне зло – це зло, яке людина обирає. Як в історії культури, так і в повсякденному житті ми стрічаємо

деякі типові концепції зла.

В античному світі втіленням зла вважався хаос – стан безладдя, де поряжок порушено і кожна часткаіснує сама по собі, як їй заманеться, підкорена лише власній темній долі. В християнстві втілення зла вважалася гордість – визначальна риса Люцефера. Згідно з марксистською соціально-класовою концепцією морального зла соціальний клас здатний породжувати позитивні моральні цінності поки його інтереси збігаються з загальними інтересами суспільно-історичного розвитку, коли ж гармонія між ними порушується, то в дедалі зростаючих масштабах починає генерувати моральне зло. В сучасному ж розумінні зло – це егоїзм.

Типологічні риси, що дають узагальнений образ зла: 1. порушення суб’єктом зла порядку й міри, узгодженності з іншими рівнопорядкованими йому одиницями. 2. зосередженість на собі (за Г.С.Батищевим “своєцентризм”). 3. самоствердження всупереч іншим та за рахунок інших.

Як висновок, можна сказати, що моралне зло постає перед нами як своєцентристське самоствердження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

Проблема субстанційності зла: найяскравішим прикладом субстанціалізації зла є гностичні вчення – створення світу, в якому живе людина, вони приписували злому або недосконалому творцю. Подібна космологія давала змогу досить легко пояснити присутність зла у світі й усю недосконалість останнього. Основна ідея розглянутої концепції: ніякі компроміси з носіями зла неприпустимі. Перемога над злом як реальністю можлива тільки шляхом його цілковитого винищення.

Антисубстанціалістське розуміння зла: Давньогрецьки філософи Сократ, Платон, Арістотель виходили з того, що зло як таке є чимось суто негативним. Воно постає головним чином як порушення порядку, гармонії існуючого, прояв пасивного опору матерії – гіле. Під іншим кутом зору субстанційність зла заперечує християнська церква. Августин Блажений говорить, що зла у світі, як деякої особливої субстанції не існує. Усе, що існує є добро як прояв божественої творчості. Що ж до зла, то воно є не-буття, метафізична порожнеча, “пусте місце”, в котре потрапляє людська душа в наслідок хибного вибору своєї волі.

Чи можна бажати зла заради самого зла? К’єркегор вважає, що бажання зла йде як насолода від самого порушення певних заборон, певних вимог духу (естетизм “демонічного”).

Поступово пошурюється у масовій свідомості уявлення про специфічну привабливість зла. “Поетика зла” в найбанальнішому та найбездуховнішому її варіанті проявилася в гітлерівському нацизмі і сучасних сатаністських сектах, в появах маскульту й молодіжної субкультури. Зло в нинішньому столітті дедалі частіше усвідомлюється таким чином, як самостійний предммет людського волевияву, як те , що може бути бажаним саме по собі.

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: