Вихідні ідеї середньовічної філософії.Патристика
Патристика - (по-англ. patristics; від латинського patres - батьки), термін, що позначає сукупність теологічних, філософських та політико-соціологічних доктрин, викладених у творах ранньохристиянських мислителів (II-VIII ст.) - Так званих отців церкви. Патристика складає основу християнського богослов'я та філософії. Періоди: II-III ст. - Полемічно фрагментарне філософствування так званих апологетів (Тертуліан, Климент Олександрійський і особливо Ориген); IV-V ст. - Систематизація церковної доктрини (каппадокійська гурток: Василій Великий, Григорій Назіанзін, Григорій Ніський; на Заході - Августин); VI ст. - Початок стабілізації догми і кодифікації наук під егідою теології (Леонтій Візантійський, Боецій), що одержало завершення в працях Іоанна Дамаскіна, в яких закладені основи схоластики.
Отці церкви - традиційна назва діячів християнської церкви 2-8 ст., Що створили її догматику і організацію. Головні отці церкви в католицизмі - Амвросій Медіоланський, Августин, Єронім, Григорій I Великий, в православ'ї - Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Назіанзін (Григорій Богослов), Іоанн Златоуст.
У широкому сенсі патристика - це доктринальна форма побудови християнської культури, багатоплановий синтез релігійних цінностей християнства і еллінського літературно-філософської спадщини. Діаметрально протилежні погляди на зміст культурної конвергенції («еллінізація» християнства - Гарнак, «християнізація» еллінізму - Жильсон, квест) сходяться в одному: релігійний елемент в патристики помітно превалює над раціонально-рефлексивним. Особливістю патристики як історико-філософського феномену, багато в чому розділяється зі схоластикою, є декларативний відмова від вільного філософського пошуку. На відміну від античної філософії патристика визнає єдину істину Одкровення, яка потребує не розвідці та обгрунтуванні, а у роз'ясненні та тлумаченні і є корпоративним надбанням усієї християнської спільноти. Християнськатрадиція вважає патристику єдиним вченням, розкритим різними авторами з різною глибиною: монотеїстична релігія як тотальне духовне явище вимагає від філософствують адептів майже абсолютного теоретичного конформізму. Авторитет, основна константа патристики, ієрархічно структурується, в порядку убування: Одкровення, абсолютний авторитет - пануюча церковна норма, корпоративний авторитет - особистий авторитет окремого «батька». В історії європейської думки патристика є першим внутрішньо цілісним і історично тривалим типом рефлексії, в більшості відносин відповідним гіпотетичному поняттю релігійної філософії, яка за основними інтуїціям і посилок тотожна релігії, по об'єкту рефлексії - теології, а за раціональним методам - «чистої» філософії. Протягом понад десяти століть християнська теологія була в Європі єдино визнаним і історично можливим стилем філософування, основною характеристикою якого було, підкреслено підлегле становище розуму по відношенню до авторитету.
Основні теоретичні досягнення патристики стали надбанням середньовічної західної та візантійської теології; при цьому потрібно враховувати, що в силу ряду причин східна патристика більш плавно еволюціонувала до своїх візантійським формам, ніж західна - до схоластики. Значна частина енергії патристики була витрачена на полемічну розробку теологічної догматики та оформлення традиції, яку подальша епоха отримала у відносно «готовому» вигляді. Тому схоластика (в першу чергу західна) могла приділяти набагато більшу увагу чисто філософської стороні предмета: ця «вторинна рефлексія» укупі з рішучою зміною методологічних орієнтирів дозволяла їй поступово звільнятися від обмежень конфесійного філософствування. Разом з тим деякі теологічні проблеми знайшли друге життя в епоху Реформації: вчення про приречення Августина багато в чому визначило вихідні установки протестантизму і рамки конфесійної полеміки 16-17 ст. На Сході ж традиційна догматична проблематика патристики продовжувала розроблятися в іконоборській (8-9 ст.) Та паламітской (14 ст.) Полеміці. Сучасними спадкоємцями патристики є католицька думка (томізм і августиніанства), що визначає себе як «релігійне користування розумом» (Жильсон), і пов'язане зі східною традицією православне богослов'я.
