Наукова революція 17 століття.

Для Західної Європи XVII ст. було періодом становлення капіталістичних відносин, а водночас і поширенням нового типу людини, прагматичне та раціоналістично налаштованої, ментальність якої поступово звільнялась від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічної доби. Саме такі люди на хвилі великих географічних відкрить XV —XVI ст. розпочали колоніальне освоєння європейською метрополією всіх частин світу, саме вони долали і руйнували середньовічну натуральну систему господарювання, жорстку верствову ієрархію феодалізму, підривали панування абсолютизму в політичному устрої і ставали носіями культури, де домінуючою цінністю був уже сам індивідуум, суб'єкт, його влада, його самовідчуття. Так людина проголошувалася царем природи.

Виробництво стало раціоналізованішим, зросла роль механізмів, а водночас точних прикладних наук. Уряди держав, що прагнули до економічної та військово-політичної експансії, надавали науковим дослідженням усе більшого значення. В Європі виникли перші природничо-наукові товариства. Зокрема, на початку 60-х років остаточно оформилося славетне Лондонське королівське наукове товариство, до якого належало чиматто відомих вчених, у тому числі великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643—1727 рр.). У 1666 р. офіційно оформилася Паризька природничо-наукова академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. Найвідоміший з них -нідерландський механік, фізик і математик, перший президент академії Хрістіан Гюйгенс (1629—1695 рр.).

Спільними зусиллями європейських вчених створювались наукові підвалини нового світогляду, отже, і нової секуляризованої культури. У XVII ст. відбулася світоглядна революція, зруйнувалася традиційна картина Всесвіту. І 1610р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564—1642 рр.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями ш Сонці, фази Венери.

Молодший сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571 — 1630 рр.) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив три закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера. Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Вільям Гарвей (1578—1657 рр.), не відмовляючись від традиційних уявлень про "життєву силу" (дух) організму, зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу і довів, що серце є його центром.

Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. стало перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до накопичення нових наукових знань, перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, прискорення процесу становлення цивілізаці

Однак не варто перебільшувати місце наукових знань та гуманістичних цінностей у масовій свідомості. В добу, коли відбувалася наукова революція та поширювався гуманізм, найпишніше розцвів забобон, і в цьому аспекті XVII ст. виявилося набагато нелюдським, аніж так звані темні віки Середньовіччя. Зокрема, йдеться про переслідування відьом, яких тисячами катували та спалювали у країнах Європи.

Природничо-наукові відкриття впливали на уми людей, спрямовували їх на критичне переосмислення засад релігійного світогляду. Прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній мирських начал, незалежних від церкви, стало одним з напрямів духовного життя XVII ст. Це відобразилось у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, право людини на вибір релігії. Водночас релігія залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки.

Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства засвідчували великі можливості розкріпаченого людського розуму, але вже в цю добу стали помітними деякі суперечливі наслідки науково-технічного прогресу та прагматичного світогляду. Зазначимо, однак, що XVII ст. було надто складним за соціальними та духовними процесами і надія на швидку реалізацію гуманістичних ідеалів філософів не простежувалася. В Європі не припинялись масові кровопролитгя. На зміну релігійним війнам, які супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня війна, масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії. В реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки "темні" вияви своєї вдачі, керувалася не стільки розумом, скільки егоїстичними інстинктами. Де та межа, за якою необхідна для творчості та нормальної о людського існування свобода преретворювалася у свавілля агресивних егоїстів, чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство - - усі ці питання постали перед мислителями XVII ст. і розв'язувалися неоднозначне. Якщо, скажімо, Декарт дивився у майбутнє людства з оптимізмом, то Гоббс або Спіноза мали протилежну думку.

 

Епоха Реформації.

Одним з важливих етапів культурно-історичного розвитку Європи була Реформація (лат. геГогтаїіо — перетворення, виправлення) — багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст. Він охопив більшість країн Західної та Центральної Європи і був спрямований проти середньовічної Католицької церкви. У вужчому значенні під Реформацією розуміється перегляд основних догматів католицизму, наслідком чого було виникнення нової гілки християнства - - протестантизму.

Причини, що викликали Реформацію, — численні та складні. Передусім варто зазначити релігійні чинники — моральне обурення ідеологією і практикою керівництва Римо-католицької церкви, яке на той час багато в чому спотворювало вихідні принципи християнського вчення. Протест проти католицизму мав і суто світський аспект.

Формально початком Реформації вважається 31 жовтня 1517р., коли професор богословія Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546 рр.) оприлюднив свої тези проти індульгенцій, тобто відпущення гріхів за гроші, купівлею відповідних церковних листів. Завдяки продажу індульгенцій гріхи відпускались "заочно", а церква відверто збагачувалась. Проте значення тез Лютера виходило далеко за межі індульгенцій, їх вплив був настільки сильним, що зрештою призвів до зміни всієї ситуації у західноєвропейській культурі. Вони привернули увагу до проблеми місця церкви в духовному житті людини.

Саме протестантизм як течія християнства особливу увагу надає людській особистості, звертається до глибин людської суб'єктивності та свободи. У поєднанні із ренесансовим культом творчої особистості протестантська тенденція поклала початок формуванню нового типу особистості, з котрим нерозривно пов'язана новоєвропейська культура.

Ренесанс становить світську елітарну культуру, а Реформація - новий спосіб релігійного світосприйняття, який ґрунтувався на беззастережній вірі. Ця віра інколи перетворювалась на відвертий обскурантизм (мракобісся та ненависть до науки). Прикладом може бути спалення Кальвіном іспанського вченого М.Сервета (1509—1553 рр.). Та й самі діячі Реформації були прямо протилежними гуманістам Відродження — чудово освіченим аристократам, витонченим знавцям філософії, поезії та вільних мистецтв. Серед найперших протестантів переважали вихідці з народу.

Парадоксальним наслідком релігійної Реформації було створення основ світської культури. Національними мовами почала перекладатися Біблія, що стало потужним імпульсом для розвитку цих національних мов. Почалося формування національних культур. Католицький універсалізм втратив монополію, водночас зменшився вплив церкви. Церковні інституції дедалі сильніше обмежувалися в діяльності державою. Але найголовнішим було те, що людина отримала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Водночас вона мала релігійну санкцію на право покладатися на власний розум, сумління, моральне почуття, тобто здійснювати індивідуальну свободу вибору.

Саме через людину такого типу Реформація вплинула на розвиток західної цивілізації з її фундаментальними цінностями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, впорядкованим способом життя, духовною культурою.

 

Бароко.

Світоглядні та маральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби -все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у 17 ст. художньо-естетичних течій -бароко і класицизму. Терміном «бароко» (італ.-дивний, химерний), введеним швейцарським історіком та філософом Я. Буркхардтом (1818-1897 рр.) наприкінці 19 ст., позначається напрям західноєвропей­ської культури, що сформувався після кризи Відродження. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнен­ня фантазії та реальності. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво. Воно посідає панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, поширювалося у Польші, Україні, Росії.

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лоренцо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св. Петра у Римі. Собор св. Петра -не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого постав Лютер. Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйняті та відображення світу, здатність «поєдну­вати непоєднуване» - умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, ніші прикрашені статуями.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений 1610-1630 р р. архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у 1 8 ст., королівський арсенал, спорудження Павла Гродзицького.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емо­ційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вель-флін, книгу якого «Ренесанс і бароко» було видано 1888 р. Формування та поширення культури бароко знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в 17 ст. прикрашало гасло «Наш світ -сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі». «Кожна мить життя -крок до смерті», - стверджував імператор.

На відміну від діячів Ренесансу, які обстоювали цінність усіх людських бажань, доходячи до випровдання аморалізму , бароко розмежувало в людині «вище» і «нижче», спрямовуючи її до свідомого самокон­тролю та самообмеження. Бароко ніби в друге, після Ренесансу, відкриває антику.

 

Просвітительство.

 Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця 17-18 ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливіс­тю Просвітництва є перенесення акценту із сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу -доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін «Просвітництво» набуває статусу самостійної лексичної одиниці у тому ж 18 ст. Його викори­стовували Ф. М. Вольтер, Й. Герде, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта «Що таке Просвітництво» (1784 р.). Кант визначив Просвітництво як «вихід людини із стану неповноліття». Основна мета Просвітництва за Кантом -вільне використання людського розуму для прогресивного пере­творення суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення пе­редових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим «просвітники» відрізняються від «просвітителів», якими є всі носії освіти й прогресу. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкрет­ні наслідки -проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогре­сивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішим ставали нові тенденції. Моно -полія механіко-матиматичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. 18 ст. ознаменоване новими науковими відкриттями.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розумі­ти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливі­шим , ніж ідеал лицаря чи аскета.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чинов­ників, представників торгівельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали роз­виток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах.

 

                                                      22.Культура 19 ст.

 В історії культури Нового часу особливе місце посідає 19 ст. -доба класики, коли євро­пейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності. В світоглядних засадах культура 19 ст. найповніше виявляє принципи, притаманні куль -турі Нового часу загалом: раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм. Стрімке підпорядку­вання різноманітних ланок культурного життя цим принципам визначалось новою історичною ситуацією. Вона сформувалась під впливом трьох епохальних події, які відбулися ще в 18 ст. Йдеться про промисловий переворот, що розпочався в Англії, війну за незалежність північноамериканських колоній (1774-1776 р р.), Велику французьку революцію (1789-1793 рр.). Саме ці події становлять вихідну логічну межу 19 ст., саме вони зумовлюють культурний поворот на межі 18 та 19 ст. Верхня межа культурної ситуації 19 ст. -вихід у 20 ст. Серпень 1914р., початок Першої світової війни -ось кінцевий пункт прибуття культури Нового часу з її раціоналізмом і оптимізмом, вірою у необмежений прогрес і щирість людської натури.

В Європі відбувалася модернізація, що почала поступово охоплювати й інші культурні регіони. Модер -нізація -нині поширений соціокультурний термін для опису складного комплексу змін, яких зазнають суспільства та культури на шляху від відсталості до прогресу. Вихідним пунктом тут слугує традиційний тип аграрного, селянського суспільства, а метою є сучасно урбанізоване, індустріалізоване суспільство, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Важливою складовою частиною модернізації вважається індустріалізація. Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині 19 ст., став здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед.

Нова техніка з її швидкостями та засобами зв'язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Вона дала змогу наблизити до себе будь-яку точку планети, інтенсивно освоювати нові території та різноманітну інформацію, у тому числі культури. Світ людини, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився. Відбулися значні зміни і в поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага.

Наприкінці 19 ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначалися громадян -ські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права. Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом прин­ципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнується монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переко­нуються в тому, що суспільство безперервно розвивається.

У 19 ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна нау­ка поступово захопила домінуючи позипії. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії.

На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології -еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика.

Виклик релігійним догмам, який кинула наука, досяг кульмінації у великій суперечці з приводу твору англійського природознавства Чарльза Дарвіна (1809-1882 рр.) «Походження видів» (1859 р.) і пов'язоної з ним теорії еволюції. В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. В продовж сторіччя чимало богословів здобули загальноєвропейський авторитет.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури 19 ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Гсорг Вільгсльм Фрідріх Гегель (1770-183! рр.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури.

У культурному житті 19 ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси -розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді-світове значення, як, скажімо, філософія Г'егеля. Розвиток національних культур був зумовлений зміцненням національних держав.

В другій половині 19 ст. європейська та північно американський живопис зазнав впливу японського мистецтва, якому належала важлива роль.

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: