Фольклор і художня література. Проблема «фольклоризації» літературних текстів.

Завдання фольклористики

Досліджує загальнотеоретичні проблеми фольклору, історії фольклору та фольклористики, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності, генези художнього мислення, ідейно-художньої структури міфологічного мислення у традиційній культурі, ритуального контексту фольклорної жанрології, фольклоризму певного етапу літературного процесу чи творчості окремого письменника.

вивчення системи жанрів фольклору;

типологія художньої структури народнопоетичних творів;

еволюція символіки й образності;

традиції і новаторство народного поетичного мислення;

контамінація української дуалістичної традиції та християнства у фольклорі;

історія вивчення розвитку жанрових систем фольклору;

фольклорно-літературні взаємини; синхронний та діахронний підходи;

фольклоризм у літературі;

Галузі

історіографія;

джерелознавство;

текстологія варіантів;

етнопсихологія народної культури;

історичне побутування видів і жанрів фольклору;

народна версифікація;

вивчення регіонального побутування зразків народної поетичної творчості;

формування художніх систем жанрів фольклору;

психологія художнього образного мислення українців;

проблема генофонду образів українського фольклору;

проблеми авторства народних пісень літературного походження;

творчий процес у фольклорі;

культурно-цілісний вимір еволюційного розвитку у сучасному фольклорі;

сучасна інтердикція фольклору до формування національної свідомості.

«Украї́ нська фольклори́ стика» — словник-довідник. Побачив світ 2008 року в Тернополі у видавництві «Підручники і посібники». Уклав словник кандидат філологічних наук Михайло Чорнопиский.

«Українська фольклористика» — перше в Україні довідкове видання про національні скарби усної народної словесності (фольклор) із поясненням фольклористичної, етнографічної, етномузикологічної і культурологічної термінології, довідками про етнографічні регіони, жанри фольклору, українознавчі наукові центри й осередки, визначні видання скарбів українського фольклору.

Іван Франко

ЯК ВИНИКАЮТЬ НАРОДНІ ПІСНІ

І Народні пісні протягом віків проходили ті самі шляхи розвитку, що й багато інших явищ сучасної науки. Віками не звертали на них жодної уваги, вчені ставилися до них із погордою, як і взагалі до мови простого народу, до його життя, звичаїв і звичок, як ставились із погордою і до самого народу. Лише під кінець минулого століття під впливом сентименталізму, що розвивався в літературі, і звернення до природи, а також під впливом нових напрямів у суспільних, історичних та філологічних науках у різних країнах почалося їхнє активне збирання.Митець, який свідомо створює поетичний твір, передусім відбирає предмет, найбільше відповідний його і н д и в і д у а л ь н і й вдачі, характерові його таланту, він намагається " вивчити", опанувати той предмет, вдуматися і вслухатися в нього і потім заповнити його рамки, так би мовити, викристалізуваним змістом свого власного я. Звідси виходить, що чим досконалішим і глибшим є твір художньої, поезії, тим у більшій мірі він несе в собі риси доби і обставин, серед яких виник, риси поглядів, прагнень, ідей, одним словом, індивідуальності самого поета. Це найвиразніше підтверджує визнання великого німецького майстра Гете, котрий усі свої поетичні твори назвав (і цілком слушно) Gelegenheitsgedichte.Зовсім інакше стоїть справа з народними піснями. Що вражає нас в них у першу чергу — це відсутність індивідуальності. Нам не спадає навіть на думку дошукуватись автора кожної поодинокої пісні, а щодо їхньої хронології, то тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси, які і так дедалі більше затираються пізнішими періодами.Чим же це пояснити? Здається, що найпростішим і найдоречнішим буде пояснення, коли ми звернемо увагу на середовище, в якому виникає народна пісня. Народ, що створює пісні, є народом неосвіченим, він не читає газет, живе патріархальним або військовим життям. Всі члени його стоять на однаковому ступені розумового розвитку, інтереси, прагнення і заняття їх є більш-менш ті самі. Отже, народний поет творить свою пісню з того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків. Творячи її, він не стає і не може стати вище від інших; із скарбів своєї індивідуальної душі він у основних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденне життя цілої маси. Його пісня є, отже, певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою.Отже, первісна поезія була, по суті, колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом, - танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії ще збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів. У цій поезії ще все перемішане: оповідання, і лірика, і драма. її основа захоплює цілий колектив, збуджує його емоційний настрій і тому відтворює завжди всі ті вияви «святого шалу», що був джерелом першого вибуху.З часом, проте, почуття охолоджується, залишається тільки інтерес до самого змісту, до самого факту, який дав привід до утворення пісні; з лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше епічною повістю, співаною або декламованою спокійним тоном, її охоче слухають, проте вона вже не збуджує в масах ні вибухів гніву, ні сліз, ні шаленої радості.Таких пісенних мотивів з часом у кожного народу повинно назбиратися більш або менш значний запас. Вони є основою, з якої розвинулась не тільки наступна народна поезія, але й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Отож епіка переважно йде слідами реальних фактів. Бачити в давніх епічних піснях міфи, в давніх богатирях богів, одягнених у людські постаті, або персоніфіковані явища природи, як це ще недавно робила ціла школа вчених етнографів (Мангардт і т. д.), — це значить іти проти течії. Антропоморфічні міфи складаються саме на зразок епопеї, а не навпаки: Гомер, а скоріше ті епічні пісні, які він використовував, були власне джерелом грецької міфології.

Питання жанрово-тематичної співвіднесеності колядок і щедрівок

Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні. Виконуються під Новий рік і під Йордан у Щедрий Вечір.

Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки так само, як і колядки, величають господаря і членів його родини.

У щедрівка висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію. У давніх щедрівках і колядках відбилися часи Київської Русі й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. У щедрівках і колядках християнського циклу знаходимо мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних оповіданнях: картини народження Христа, поклоніння волхвів і пастухів. У багатьох щедрівках і колядках християнські мотиви і євангельські оповідання сполучені з життям і побутом українського селянина («Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі.

Щедрівки і колядки християнського циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мистецькою красою. Основні мотиви їх — християнська любов, милосердя, глибока пошана до матері.

Щедрівки відрізняються від колядок своїм неодмінним приспівом «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір».

Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися українські письменники і композитори, зокрема Микола Лисенко, Микола Леонтович (відомий «Щедрик»), Кирило Стеценко, Михайло Вериківський, Костянтин Данькевич та інші.

Коля́ дки — величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Колядки приурочені до найголовнішого свята — Різдва Христового. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші).

Колядки з'явилися ще у язичницькі часи і пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Ця традиція збереглася й до сьогодні. А тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками. Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового. Виникли нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. Колядки, за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: «отаман», «звіздар», «міхоноша» та «ряжені».

Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки. За традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: «Меланка» і «Василь» та «Ряжені». Коли порівняти колядки та щедрівки («Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка»), то можна побачити ластівок, жито, посіви. Це свідчить, що Новий Рік зустрічається з весною.

Мотиви

космогонічні — в гаївках — найбільш давні мотиви

вегетаційно-господарські тема — одна із значущих, пов'язана з тим, що людина дбаючи про добрий урожай, намагалася впливати на природу за допомогою аграрної магії.

любовно-шлюбна тематика

гаївки з відгомоном історичного буття

Характерні ознаки дум

Обсягом дума більше від історичних пісень, з якими, як і з давнім дружинним епосом («Слово про Ігорів похід», старовинні колядки, билини), має генетичний зв'язок. У структурі дум є більш чи менш виражені три частини: заспів («заплачка», як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення.

Вірш думи — нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи-тиради, що формально у співі можуть починатися вигуками «ой», а завершуватися «гей-гей». Своєю віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях, із яких думи перейняли деякі мотиви і поетичні образи. З голосіннями споріднює думи й характер імпровізації.

Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі, тим-то й важко вивчати їх дослівно. Кожний кобзар переймає від свого вчителя зразок рецитації в загальних рисах та творить свій окремий варіант (відміну) мелодії, під який рецитує всі думи свого репертуару. Співання дум вимагає особливого таланту, довгої науки і співацької техніки (справності). Тому думи збереглися тільки серед професійних співців.

Тематика дум

Думи — це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»).

У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

Історія дум

Взагалі початком українського складання віршованих козацьких дум прийнято вважати XVI століття. Між іншим, перший запис української народної пісні маємо теж лише з другої половини цього ж століття (1571 рік в граматиці Яна Благослава). Одночасно з цими спробами народного віршування постає новий гатунок народної пісні: думи. Це новий козацький епос цілком витіснив стороукраїнський епос, рештки якого залишилися в прозаїчних переказах або в формі вірша. Самі думи зібрані та записані вперше в ХІХ столітті.

Найдавніша згадка про думи є в хроніці («Аннали», 1587) польського історика С. Сарницького, надавніший текст думи знайдений у краківському архіві М. Возняком у 20-х роках у збірнику Кондрацького (1684) «Козак Голота».У теперішній час збереглися лише згадки про думи XVI століття в різних письмових джерелах, але жодного повного тексту на сьогодні немає. З анналів Сарницького довідуємося, що українці співали думи вже на початку XVI ст. думи про героїчну смерть братів Струсів, однак, на превеликий жаль, цей літописець не вніс до анналів жодного рядка цієї думи.Більш успішним щодо даних, які збереглися про думи, є XVIІ століття. Зокрема, у рукописному збірнику Кондрацького збереглося аж чотири зразки української думової творчості: «Козак Нетяга», «Смерть Корецького» і два зразки жартівливих пародій на думи.

У наукову термінологію назву дума запровадив М. Максимович, який, як і М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, здійснив перші публікації дум. Перше наукове зібрання дум з варіантами і коментарем видали В. Антонович і М. Драгоманов (Исторические песни малорусского народа, ч. 1-2. — К., 1874, 1875).

Фундаментальні дослідження дум залишив фольклорист-музикознавець Ф. Колесса, який у 1908 році очолив організовану Лесею Українкою спеціальну експедицію на Полтавщину з фонографом для запису репертуару кобзарів («Мелодії українських народних дум», «Українські народні думи»).

Найґрунтовніше наукове видання дум у 20 ст. здійснила Катерина Грушевська (Українські народні думи, т. 1-2. — К., 1927, 1931), але воно було з бібліотек вилучене, а дослідниця репресована.

Автентичні думи

Козак Голота (дума)Козак Нетяга (дума)Отаман Матяш (дума)Хведір Безрідний (дума)Смерть козака в долині Кодимі (дума)Три брати Самарські (дума)Плач невільника (дума)Плач невільників (дума)Сокол і соколя (дума)Іван Богуславець (дума)Маруся Богуславка (дума)Самійло Кішка (дума)Втеча трьох братів з АзоваДума про Івася КоновенкаРозмова Дніпра з Дунаєм (дума)Хмельницький і Барабаш (дума)

Сюжет

У думі змальовано поєдинок, у якому козак Голота, людина смілива і відважна, перемагає татарина. Козак належить до запорізької черні, про що свідчить і його прізвисько, і його портрет, детально змальований в думі. Загалом, портрети відіграють в цій думі надзвичайно важливу роль. Вони є засобом характеристики героїв. Портрет татарина, теж докладно змальований, яскраво підкреслює риси зажерливого загарбника. Козак, по своїй суті людина миролюбна, що підкреслено в думі, але він сміливо виходить на поєдинок, бо основним обов'язком для себе вважає оборону Вітчизни.

Дума відбиваш історичні події, що вудбулися в другій половині ХВІ ст. - заселення козаками земель у гирлі Дунаю. Козак Голота - особа не історична, хоч дехто з дослідників безуспішно намагався довести, що образ Голоти історично вірогідний, твердили ніби йдеться про Іллю Голоту - спільника й полковника Богдана Хмельницького, який здобував міста, ходив з козаками на Полісся й Литву з дору.енням гетьмана і там у 1649 році при облозі Згола згинув від ворожого меча

“'Дума про втечу трьох братів з Азова”

Розповідь про втечу трьох братів з турецької неволі.І про те, як старший брат вбиває двох меньших, вертається до батька не підозрюючи, що найменший не загинув.

У 1871 р., ще до ІІІ-го Археологічного з'їзду, Лисенко записав від " лірника Йвана" в Лубенському повіті початок думи " Про втечу трьох братів з Азова" , але ця спроба певно не задовольняла Лисенка ритмічною стороною транскрипції і за його життя вона виявилась не надрукованою. Від миргородського кобзаря Платона Кравченка Ф, Колесса зробив запис в 1910 р.

«Дума про Марусю Богуславку»

Це історія дівчини, яка опинившись в неволі, вийшла заміж за турка, від чого дуже страждає, бо саме своє становище сприймає як зраду, хоча насправді вона просто нещасна бранка, куплена як річ. Вона як може допомагає козакам-невільникам, що належали її чоловіку, а потім взагалі випускає їх на волю.

«Дума про Самійла Кішку»

Це дума про перебування козаків у турецькій неволі. Самійла Кішку змальовано запорізьким гетьманом, який разом з козаками 25 років знаходився у неволі. Протилежний йому персонаж лях Бутурлак - зрадник і людина слабкої вдачі. Він не витримує знущань і страждань і стає ключником на галері і вірним слугою турецького паші, який командує цією галерою. Лях Бутурлак підмовляє Самійла Кішку до зради, але гетьман відкидає цю пропозицію, а натомість при зручній нагоді разом з козаками знищує сторожу, захоплює галеру і повертається на рідну землю. У думі протиставлено образ справжнього героя, вірного Батьківщині слабкодухому зраднику.

Тематика дум

У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

9. Етапи історичного розвитку українського народу і тематична класифікація історичних пісень

1. Українська державність в часи Київської Русі У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p.

2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини.

3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp. Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

4. Радянська державність Не можна з історії української державності викидати і період радянський. З чого ж він розпочався і як протікав? Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

5. Незалежність України сьогодні На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Історичні пісні - це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв.У " Пісні про Байду" зображена героїко-романтична постать козацького ватажка Байди. Байда - Князь Дмитро Вишневецький – хоробрий чоловік, який тримав у постійному страху султанів Туреччини. Байду підступно захопили в Молдові та передали в Царгород. У пісні оспівана його несподівана, люта і героїчна смерть в Царгороді." Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче..." - змальовано героїчну смерть в бою молодого козака, улюбленця народу із славного козацького роду Морозів.“За Сибіром сонце сходить” - на думку вчених найвірогідніше складена про Устима Кармелюка. Це легендарний ватажок повсталого селянства, кріпак, який підняв боротьбу на початку 19 століття. Він 4 рази тікав із сибірської каторги. Він підняв на повстання близько 20 000 селян. Пісня має романсовий характер. В ній створено глибоко ліричний образ народного ватажка. Це людина із складним внутрішнім світом, яка глибоко усвідомлює свій громадський обов'язок. Журливий характер пісні навіяний особистою трагічною долею Кармелюка. У пісні його наділено зовнішньою і внутрішньою красою, добрим серцем.Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв - готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.

Тематика украï нських iсторичних пiсень рiзноманiтна: турецька неволя, лицарська смерть козака, визволення з неволi та щасливе повернення до рiдного краю, визвольна вiйна пiд проводом Богдана Хмельницького. Особливо багато iсторичних народних пiсень присвячено подiям визвольноï вiйни украï нського народу 1648Ї1654 рокiв. Кобзарi по всiй Украï нi оспiвували Богдана Хмельницького, його сподвижникiв Iвана Богуна, полковника Морозенка та iнших народних героï в. Ось назви лише деяких пiсень, що належать до циклу про визвольну вiйну: " Чи не той то Хмiль", " Iван Богун", " Ой Морозе, Морозенку", " Не дивуйтеся, добрiï люди" та iншi.

Боротьба украï нського народу проти польськоï шляхти досягла особливого розпалу наприкiнцi XVI Ї у першiй половинi XVII столiття. Польська шляхта вогнем i мечем прагнула поневолити волелюбний украï нський народ. Уяву про невимовно тяжке становище Украï ни напередоднi визвольноï вiйни 1648Ї1654 рокiв дає народна пiсня " Розлилися крут i бережечки":

Гей, у лузi червона калина, Гей, гей, похилилася; Чогось наша славна Украï на, Гей, гей, засмутилася.

Образ похиленоï калини в пiснi переростає в символ Украï ни. Але завершується пiсня бадьорим настроєм, надiєю на визволення матерi-Вiтчизни з неволi.

А ми тую червону калину, Гей, гей, та пiднiмемо. А ми ж свою славну Украï ну, Гей, гей, та розвеселимо.

В iсторичнiй пiснi " Чи не той то хм i ль" оспiвується перша перемога Хмельницького над польсько-шляхетським вiйськом 1648 року в урочищi Жовтi Води. Богдан Хмельницький не тiльки мужнiй воï н, палкий патрiот Батькiвщини, але й мудрий i далекоглядний полiтик. У скрутнi часи на допомогу повсталому украï нському народовi гетьман запросив хоч i ненадiйного, але вкрай необхiдного тодi союзника - кримську орду.

А я ляхiв не боюся I гадки не маю За собою великую Потугу я знаю. Iще й орду татарськую За собою веду, А все тото, вражi ляхи, На вашу бiду.

Одним iз найближчих сподвижникiв Богдана Хмельницького був Максим Кривонiс, який зi своï м Черкаським полком здобув низку блискучих перемог над шляхтою на Подiллi. Цьому героєвi присвячено пiсню " Не дивуйтеся, добр i ï люди". Богатирська сила Кривоноса, який у пiснi називається Перебийносом, розкривається у широких батальних картинах.

А Перебийнiс водить чимало Сiмсот козакiв з собою, Рубає мечем голови з плечей, А решту топить водою.

Цей бравий козак " ляцькую славу загнав пiд лаву", поклав кiнець пануванню шляхти, що попивала " на тiй Украï нi меди та вина ситнiï ". Патрiотизм i мужнiсть Брацлавського полковника Данила Нечая, його битву та героï чну смерть пiд мiстечком Красним оспiвує вiдома пiсня " Ой, з-за гори високоï ".

Ой, не встиг козак Нечай На коника спасти, Взяв ляхами, як снопами, По два ряди класти.Ой, кинувся козак Нечай Вiд дому до дому Та вложив же ляхiв тисячЗ коней, як солому.

Бiдний козак - один iз найулюбленiших персонажiв iсторичних пiсень. Саме вiн був у народних очах уособленням найкращого, що було в козацтвi: хоробростi, чесностi, вiдданостi Батькiвщинi.I за неï, неньку-Украï ну, вiддав своє життя й герой пiснi " Ой Морозе, Морозенку", якого по-звiрячому вбили татари.

...вони його не стрiляли, i на частi не рубали, тiльки з його, молодого, живцем серце виривали.Поставили Морозенкана Савур-могилу. Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Украï ну.

10. Характеристика «Пісні про Байду». Стаття Франка «Пісня про…»

Ба́ йда — герой однієї з найпоширеніших українських народних пісень «В Цареграді на риночку» («Пісня про Байду»), узагальнений образ патріота рідної землі, борця проти турецько-татарського гніту. В українських народних переказах образ Б. інколи пов'язують з історичною особою 16 ст. Д.Вишневецького, прозваного теж Байдою. Відомі різні варіанти народ. пісні про Б. (записано понад 40).

У пісні висловлюється ідея благородства і високого почуття патріотизму, моральної вищості людини над смертю. Загибель Байди виступає символом безсилля поганського світу.

Дослідники зазначають, що прототипом образу Байди, можливо, є князь Дмитро Вишневецький, засновник першої Запорозької Січі на дніпровських островах Токмаківка і Хортиця (середина ХVІ ст.), староста Черкас і Києва. У 1563 році Д.Вишневецький брав участь у міжусобній боротьбі молдавських бояр, зрада яких і стала причиною його полону і мученицької смерті в Цариграді, колишній столиі Туреччини.

У тексті наявне логічне поєднання картин з прямим і переносним значенням: Байда, гинучи фізично від тортур, розправився однією стрілою з усією родиною царя.

Серед художніх особливостей історичної пісні слід відзначити гіперболізацію (" убито однією стрілою царську родину" ), пестливі слова як оцінні характеристики персонажів.

Засобами історичних пісень маємо відроджувати історичну пам'ять, формувати національну свідомість, плекати ідеал українця.

В Цариграді на риночку Поява Байди в

Та п'є Байда мед-горілочку; Цариграді на ринку

Ой, п'є Байда та не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку;

Ой п'є байда та й кивається, Звернення до джури

Та на свого цюру поглядається:

" Ой, цюро ж мій молодесенький,

Та чи будеш мені вірнесенький? "

Цар турецький у ньому присилає, Пропозиція султана

Байду к собі підмовляє:

„О, ти, Байдо, та славнесенький,

Будь мені лицар та вірнесенький,

Візьми в мене царівночку,

Будеш паном на всю Вкраїночку! "

„Твоя, царю, віра проклятая, Відповідь Байди

Твоя царівночка поганая! "

Ой крикнув цар на свої гайдуки:

„Візьміть Байду добре в руки, Наказ султана про

Візьміть Байду, страту

і зв'яжіте,

На гак ребром зачепіте! "

Ой, висить Байда та й не день, не два,

Не одну нічку та не годиночку;

Ой, висить Байда та й гадає, Прохання Байди

Та на свого цюру споглядає,

Та на свого цюру молодого

І на свого коня вороного:

„Ой, цюро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок та тугесенький.

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок!

Ой, бачу я три голубочки -

Хочу я убити для його дочки.

Де я мірю - там я вцілю,

Де я важу - там я вражу! "

Ой, як стрілив - царя вцілив, Помста султану

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку.

Питання жанру балади. Специфіка літературної фольклорної балади

Балада (Прованс, balada, від ballar — танцювати). Первісно - це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше - це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: «балада так належить до поеми, як оповідання до роману» (Г. Шенгелі). Тепер балада — це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту: «Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти... з трагічним кінцем».Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу. Балади писали видатні поети Італії Данте й Петрарка. У Франції це був популярний жанр придворної поезії. В Англії дуже поширилися балади про Робіна Гу-да. Улюбленою стала балада в поетів-сентименталістів і романтиків (Берне, Колридж, Гете, Шіллер, Гайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич).

Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боро-виковського («Маруся»), М. Шашкевича («Погоня»), І. Ва-гилевича («Жулин і Калина»). У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський («Верба»), Я. Що-голев («Чумак»), Ю. Федькович («Рекрут»). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку («Керманич», «Князь Олег»), Лесі Українці («Калина», «Королівна»). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX—XX століть М. Стариць-кий, П. Грабовський, Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, М. Чер-нявський. У літературі нинішнього сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, Б.-І. Антонима, 0. Олеся, П. Тичини, Є. Маланюка, І. Муратова, В. Симоненка. В поезії останніх десятиліть до балади зверталися І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Корж, В. Малишко, І. Жиленко. Антологія української балади репрезентована в книзі «Балади», упорядником якої є С. Крижанівський.

Жанр балади у світовій літературі ввібрав у себе ознаки всіх трьох її родів — епосу, лірики та драми. Національною особливістю сучасної української балади є домінуючий ліризм, оповідні елементи в ній відійшли на задній план, і вже не хід подій, а драматизм (часом трагізм) внутрішнього світу героя визначають її жанрові особливості.

балада - це старовинна, невеликого розміру, ліроепічна мандрівна пісня західноєвропейського походження, якій властиві драматичний характер, перманентний трагічний фінал; пісня, що викладає яку-небудь подію (історичну, легендарну, побутову), має зосереджено-динамічну композицію, драматично-сконденсований конфлікт, викликає емоційне потрясіння і зворушення, обов'язково послуговується такими допоміжними художніми засобами як елементи чарівного; за загальним типологічним жанровим змістом є близькою до роману, оскільки у ній характер головного персонажа чи персонажів усвідомлюється у його становленні - в прагненні до ідеалу, зазвичай приреченого на поразку.

Між літературознавцями і фольклористами можна відзначити наявність дискусії з приводу усталеності / змінюваності жанру балади. Г. Поспелов, скажімо, називає баладу жанровою формою, котра покликана бути носієм чітко визначеного жанрового змісту [1, с. 16], внаслідок чого виникає уявлення про стабільність і непорушність всередині цього жанру. Розширюють що думку Д. Балашов, говорячи, що змінність, рухливість всередині баладної структури призводить до згасання цього жанру, де першою ознакою такого згасання було " насичення епічної тканини балади ліричними елементами та поява ліро-епічної балади" [2, с. 45], через що " нова балада як творчо продуктивний жанр [...] хилиться до занепаду, Aрунт для творчості у формах баладної поетики повинен зникнути" [3, с. 72], а також Р. Ієзуїтова, вказуючи на те, що " стійкість і повторюваність специфічно застосовуваних художніх засобів у баладі (а такими, на її думку, є сюжетна основа, новелістична побудова, фрагментарна композиція, динаміка дії, лаконізм і концентроване використання художніх засобів. - О. Ч.) не дозволяє погоджуватись із тими дослідниками, котрі розглядають її як відкриту жанрову структуру" [4, с. 162]. Але, ми вже писали про те, що жанр взагалі за своєю сутністю є структурою рухомою, не застиглою на одній якійсь стадії свого розвитку. Процес трансформації не обійшов стороною і баладу, про що свідчать зазначені нами вище дослідження М. Гайдая, а також розвідки Т. Салиги, Ю. Смирнова, С. Страшнова та Є. Тарланова. Цей жанр пройшов усі етапи розвитку - від архаїки до модернізації, і в період шістдесятництва у черговий раз деактуалізувався (навіть деконструювався, набувши при цьому якісно нових рис). Про жанрову модифікацію балади писав ще на початку XX століття Д. Овсянико-Куликовський, аналізуючи творчість Г. Гейне. Дослідник говорив, що поезії Г. Гейне зі збірки " Романцеро" належать до баладних, незважаючи на свою відмінність від звичайного типу балад " оригінальною обробкою, перевагою ліризму над епічним боком та особливим характером цього ліризму, до складу якого входять іронія і сарказм" [5, с. 39].

поняття " балада" стає родовим, моножанровим, статичним, породжуючим нові рухомі утворення, здатні коригуватись залежно від характеру епохи. У приклад можна навести такі різновиди, як алегоричний [2, с. 63]. героїчний, легендарний, історичний, казковий, лицарський (класифікація скандинавського дослідника @рундтвіга; цит. за [4, с. 228]) типи балад; далі - почуттєва балада (активно побутує у XVIII ст.), комічна [3, с. 150, 161], притчева балада-знахідка 70-х років XX століття, яка являє собою " вельми еклектичне утворення, поетична фантазія переказ в якому зв'язані по руках і ногах життєвим нарисом чи злободенною публіцистикою" [7, с. 150], нарешті іронічна та філософська балади [8, с. 21].

У цілому, відкритість жанру мотивується " складністю процесів, що відбуваються в поезії, зокрема, в розвитку жанрів" [8, с. 22], через що важко все багатство структурно-смислових відтінків звести до якоїсь всезагальної формули. Особливо важливою є ця вказівка для другої половини XX століття, для періоду шістдесятництва, де зароджуються передпостмодерні віяння з їх тяжінням до барокової метафоричності, символічності мислення і наданням чільного значення фольклоризації разом з інтелектуалізмом.

Українські народні балади

1. Історичні.

2. Страшні.

3. Любовні.

4. Трагедійні.

5. Розбійницькі.

6. Сімейно-побутові.

Соціально-побутова балада

«Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси» — це соціально-побутова балада. В основі лежить моральний конфлікт свекрухи з невісткою, яка була до того залякана, що перетворилась на тополю. Мотив перетворення людей на рослини, тварин, птахів є дуже поширеним у баладах. У соціально-побутових баладах змальовуються стосунки між батьками й дітьми, братами й сестрами, розкриваються почуття кохання й ненависті.

Історичні балади

Історичні балади — це балади на історичні теми. У них змальовується життя козака, смерть козака на полі бою («Да шумить чудо дібровонька»), розповідається про велике горе, яке приносить людям війна. «Що се в полі забіліло» — балада, в якій відтворено трагічне становище українців в турецькому полоні. Мати у Криму потрапляє в полон до своєї дочки, яка вже побусурманилась, ставши дружиною татарина. Дочка пропонує матері «панувати» разом із нею, але мати гордо відмовляється. Балада «Ой був в Січі старий козак» засуджує зрадництво Сави Чалого та схвалює справедливе покарання його козаками.

Історія жанру легенди

Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком».

У західноєвропейських країнах особливу популярність мала збірка християнських легенд в 13-14 ст. під назвою «Золота легенда» («Legenda aurea»), перекладена багатьма мовами.

Легенда у фольклорі

Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Характерні ознаки легенди

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»), роман В. Шевчука «На полі смиренному».

16. Різновиди літописних оповідань у Повісті минулих літ

Повість врем'яних літ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

В літературі Київської Русі повістями називали або літописи («Повість минулих літ»), або житія святих («Повість про Акіра Премудрого»), або воїнські повісті («Історія Іудейської війни» Иосифа Флавія). Співвіднесеність повістевої форми з розповідями про діяння реальних та легендарних осіб, викладом хроніки історичних подій якнайкраще відповідає етимології самого слова

Одним із найдавніших літописів є " Повість минулих літ", складений близько 1113 року монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У літописі подаються відомості про походження давньоруського народу й держави, діяльність князів, про боротьбу східних слов'ян із зовнішніми ворогами. У літописі наявні не лише лаконічні записи, а й народні перекази, легенди, історичні пісні. Особливо єдність історичної достовірності з поетичним вимислом простежується в літописному оповіданні про єдиноборство руського юнака з печеніжином, у переказі про бєлгородський кисіль.

Літописи мали такі різновиди: щорічна хроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну літературну обробку. Літопис - інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, житіє святого, і розмаїті документи.

Літописи формально не належать до художньої літератури, це жанр історичній, науковий, тому що в літопис автори стратилися зафіксувати відомості про раніше записані історичні події або про ти битви, вчинки князів, напади ворогів, що в продовж власного життя бачили самі. Але в літописах є також і вставні оповідання, основані на давніх переказах, історичних піснях, легендах. Під час переписування літопис доповнювався, змінювався; переписувач відповідно до свого розуміння описуваних подій, надавав творові іншого спрямування, вносив мотиви та образи усної поетичної творчості народу. До того ж виклад у літописах часто образний, емоційний, присутнє також художнє відображення картин. Отже, літописи є не лише історичними, а й літературними творами.

Українська житійна традиція

Житія́ — життєписи людей, прилічених церквою до лику святих. Такі люди удостоювалися церковного шанування і поминання, складання Ж. було неодмінною умовою канонізації, тобто визнання святості.

Церковно-службовим призначенням Ж. обумовлювалася вимога суворого дотримання основних принципів жанру: герой Ж. мав був слугувати зразком подвижника во славу церкви, в усьому походити на інших святих. Традиційною була композиція Ж: розповідь про дитинство святого, що уникає ігор з дітьми, істово віруючого, потім розповідь про його життя з подвигами благочестя і чудесами, розповідь про кончину і про посмертні чудеса. Агіографи охоче запозичають з інших Ж. і сюжет, і окремі колізії. Однак героями Ж. були, як правило, реальні люди (за винятком Ж. перших християнських мучеників), і тому саме в Ж. яскравіше, ніж в інших жанрах давньої української літератури, відбилося і реальне життя. Особливо сильно ця риса Ж. виявлялася в обов'язковому для них розподілі чудес. Більшість житійних чудес являє собою протокольно-діловий запис про зцілення хворих і стражденних людей від мощів святого або по молитві до нього, про допомогу святого людям у критичних ситуаціях, але чимало серед них життєво яскравих гостросюжетних оповідань.

У житійних розповідях про подвижників-ченців знайшли відображення усні монастирські легенди, риси монастирського побуту, обставини взаємин монастиря зі світом, мирською владою, реальні історичні події. Ж. засновників монастирів відбивають часом досить драматичні зіткнення засновника монастиря з місцевим населенням. У ряді випадків за традиційними житійними колізіями ховаються живі людські почуття і взаємини. Досить характерний у цьому відношенні епізод Ж. Теодосія Печерського, присвяченого традиційному житійному положенню - відходові юнака, майбутнього святого, з дому до монастиря. Протидія матері Теодосія його богоугодному прагненню залишити світ і присвятити себе служінню Богові трактується автором як прояв воражої волі, як результат диявольських намовлянь, але описується ним ця ситуація як життєво яскрава, драматична картина материнських почуттів. Мати любить сина і повстає всупереч його бажанню піти в монастир, але вона людина сильного, непохитного характеру, і через любов до сина і прагнення наполягти на своєму ця любов перетворюється в жорстокість - не домігшись свого домовленостями і погрозами, вона піддає сина жорстоким катуванням.

По типу сюжетів Ж. можуть бути розділені на кілька груп. У Ж.-мартиріях розповідалося про смерті святих, потерпілих за прихильність християнству. Це могли бути перші християни, замучені і страчені римськими імператорами, християни, що постраждали в країнах і землях, де сповідалися інші релігії, що загинули від рук язичників. У Ж.-мартиріях майже неодмінним сюжетним мотивом був докладний опис катувань, яким піддають святого перед смертю, намагаючись змусити його відректися від християнських поглядів. Інша група Ж. оповідала про християн, що добровільно піддавали себе різного роду іспитам: багаті юнаки таємно залишали будинок і вели напівголодне життя жебраків, піддаючись приниженням і глузуванням, подвижники, залишивши міста, ішли в пустелі, жили там у повній самітності (пустельники), страждаючи від злиднів і проводячи всі дні в безперестанних молитвах. Особливим видом християнського подвижництва було стовпництво - святий жили довгі роки на вершині кам'яної вежі (стовпа), у монастирях подвижники могли " зачинятися" у келії, що її не залишали ні на годину аж до смерті.

Святими були проголошені і багато державних діячів - князі, царі, імператори, діячі церкви (засновники й ігумени монастирів, єпископи і митрополити, патріархи, відомі богослови-проповідники). Ж. були приурочені до визначеної дати - дня смерті святого, і під цим числом входили до Прологів, мінеї (збірники житій, розташованих у порядку місячного календаря), у збірники стійкого складу. Як правило, Ж. супроводжувалися присвяченими святому церковними службами, похвальними словами на його честь (а іноді словами на знаходження його мощів, перенесення мощів до нової церкви тощо). У давній українській книжності книжності відомі сотні Ж., при цьому перекладні (візантійські, рідше болгарське і сербські) Ж. мали поширення не менше (а в XI-XV ст. і значно більше), ніж оригінальні руські Ж., тому що рівною мірою шанувалися православні святі, незалежно від того, хто були вони по національності й у якій країні вони жили і подвизались.

З візантійських Ж. найбільше поширення дістали переклади Ж. Олексія, чоловіка Божого, Андрія Юродивого, Варвари, Георгія Переможця, Дмитра Солунського, Євстафія Плакіди, Єфимія Великого, Єфросинії Олександрійської, Катерини, Єпифанія Кіпрського, Іоанна Златоуста, Косьми і Даміана, Марії Єгипетської, Миколи Мирлікійського, Параскеви-П'ятниці, Сави Освяченого, Сімеона Стовпника, Федора Стратілата, Федора Тирона й інших святих.

Ж. руських святих створювалися протягом усіх віків функціонування книжної літератури - з XI по XVII ст. Ж. ці також можуть бути систематизовані по типу героїв Ж.: князівські Ж., Ж. церковних ієрархів, Ж. будівельників монастирів, Ж. подвижників у славу церкви і мучеників за віру, Ж. юродивих. Звичайно, ця класифікація досить умовна і не має чітких границь; багато князів, наприклад, виступають у Ж. як мученики за віру, творцями монастирів виступали різні люди та ін. Ж. можуть бути згруповані за географічним принципом - по місцю життя і подвигів святого і місцю виникнення Ж. (київські, новгородські і залісські). Переважно імена авторів Ж., як і взагалі писемних пам'яток Київської Русі, залишилися нам невідомі, але в ряді випадків ми довідуємося імена авторів Ж з тексту самих творів, на основі непрямих даних. Найбільш прославлені серед авторів руських Ж. - Нестор (XI - поч. XII ст.), Єпифаній Премудрий (2-я пол. XIV - 1-я чв. XV ст.), Пахомій Логофет (XV ст.).

Перерахуємо деякі руські Ж., групуючи їх за характером героїв Ж.

Ж. подвижників у славу церкви і творців монастирів: Авраамія Ростовського, Авраамія Смоленського, Олександра Ошевенського, Олександра Свирського, Антонія Сийського, Варлаама Хутинського, Дмитра Прилуцького, Діонісія Глушицького, Зосима і Саватія Соловецьких, Іоанна Новгородського, Кирила Бєлозерського, Леонтія Ростовського, Павла Обнорського, Пафнутія Боровського, Сергія Радонежського, Стефана Пермського, Тихона Задонського, Інокентія Іркутського, Йоасафа Горленка.

Ж. ієрархів руської церкви - митрополитів: Олексія, Іони, Кипріана, Петра, Филиппа.

Ж. юродивих: Василя Блаженного, Іоанна Устюжського, Ісидора Ростовського, Михайла Клопського, Прокопія Устюжського.

З князівських Ж. найбільш відомі: Ж. Олександра Невського, Бориса і Гліба, князя Володимира Святого, Всеволода-Гаврила Псковського, Дмитра Донського, Довмонта-Тимофія, Михайла Олександровича Тверського, Михайла Всеволодовича Чернігівського, Михайла Ярославича Тверського, Феодора, князя смоленського і ярославського.

Жіночих Ж. у руській агіографії мало: Ганни Кашинської, Єфросинії Полоцької, Єфросинії Суздальської, Іуліянії В'яземської, Іуліянії Осор’їной, княгині Ольги.

Легендарно-казкові мотиви, місцеві перекази іноді настільки сильно впливають на авторів Ж., що до Ж. створені ними твори можуть бути віднесені тільки тому, що герої їхній визнані церквою святими й у заголовку їхній може фігурувати термін " житіє", а за літературним характером це яскраво виражені сюжетно-оповідальні твори. Це " Повість про Петра і Февронію Муромських" Єрмолая-Еразма.

" Повість про Петра, царевича Ординського", " Повість про Меркурія Смоленського". У XVII ст. на новгородській Півночі виникають Ж., цілком засновані на місцевих легендах про чудеса, що відбуваються від останків людей, життєвий шлях яких з подвигами во славу церкви не зв'язаний, але незвичайний - вони страждальці в житті. Артемій Веркольський - хлопчик, що загинув від грози під час роботи в полі, Іоанн і Логгін Яренські - помори або ченці, що загинули в морі і знайдені жителями Яренги на льоду, Варлаам Керетський - священик села Кереть, що убив дружину та наклав сам на себе за це тяжкі випробування і прощений Богом. Усі ці Ж. примітні чудесами, у яких барвисто відбите життя селян новгородської Півночі. Багато які чудеса зв'язані з випадками загибелі поморів на Білому морі.

Галицько-Волинський літопис

Галицько-Волинський літопис — літопис 13 століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літописподіляється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Від попередніх староруських літописів Галицько-Волинський літопис відрізняється майже повною відсутністю церковної тематики.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями. Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя і Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно, належать перу останнього редактора.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Описавши похід Льва до Судомира і далі до Кропивниці словами: «Посемь же поиде Левъ своими полкы со силою великою ко Кропивници, c гордостью великою хотя ити ко Кракову...», літописець робить такий відступ: «Володимеръ же бЂ назадЂ стоя У города своимъ полкомъ: и начаша ему повЂдати осЂкъ во лЂсЂ полнъ людий и товара, не взиманъ бо бЂ никоторою же ратью, зане твердъ бяше велми; Володимиръ же отряди к нему люди добрыи, и Кафилата с ними же Селезенца; бысть же пришедшимъ имъ ко осЂкови, и бишася с ними ЛяховЂ крЂпко, одва могоша и взяти c великимъ потомъ, и поимаша в немъ множество людий и товара».

Зразу ж після цих слів редактор знову присвячує Льву фразу, яка явно підкреслює вставний характер щойно розказаного: «Якоже передЂ писахомъ о ЛвЂ, u бысть же идушу ему полкы своими u начаша росходитися воевать». Ця вставка не могла походити від редактора 1292 р., тому що він взагалі не знав ближче дрібніших подій, пов’язаних з Володимиром. Вона вказує на когось, хто стояв близько до Володимира, постійно перебував з ним і, можливо, брав участь з ним у тому поході. Це міг бути тільки редактор зводу 1289 р., який з такою любов’ю описує останні роки життя Володимира (пор. 1287 — 1288 рр., стор. 591 — 610). Коли це його вставка, то, значить, вона вставлена в текст, який щойно тепер автор цього зводу переробляв і доповнював. Під 1270 р. літописець, характеризуючи литовського князя Тройдена, не жаліє для його змалювання найчорніших епітетів: «оканьный и безаконьный, прокляты, немилостивый Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради». Але під 1278 р., після опису походу Тройдена на поляків, додається, що Тройден повернувся «со честью великою домовь». Таке визнання «честі» не могло вийти з уст того самого автора; отже, редактор зводу 1289 р. знайшов його, мабуть, у свого попередника. Не гармоніює також із вказаним загальним ставленням до Тройдена і звістка під 1276 р., що після війни біля Вослоніма Володимир і Тройден «начаста быти во велицЂ любви». Не могла цьому авторові належати і звістка під 1281 р. про локальний інцидент між Львом і Лешком у далекому Переворську, на західних кордонах галицького князівства, про побиття людей і пожежу цього міста. Під 1283 р. знаходимо опис облоги Львова Ногаєм, страшного спустошення галицького князівства, заподіяного татарами, і з приводу цього такі слова: «Се же наведе на ны Богъ грЂхъ ради нашихъ казня ны, а быхомъ ся покаялЂ злыхъ своихъ безаконьныхъ дЂлъ, и еще же наконЂць исполни на насъ гнЂвъ: измре в городЂхъ во остою безчисленное мнржьство».

Ці слова не міг написати автор зводу 1289 р. Житель князівства Володимира Васильковича не міг страждати з приводу того, що сталося в столиці нелюбимого князя Льва. Від нього можна було сподіватись, що він буде втішатись або іронічно глузувати з приводу того, що Лев постійно мав справу з татарами (пор. під записами 1274, 1282 рр.). Отже, це ны не від нього походить. Додамо, що і під 1264 р. розповідь про Войшелка переривається вставкою про весілля Володимира Васильковича з дочкою князя брянського Романа і про напад у той час Литви, про який вже мимохідь говорилося під 1263 р. Закінчується і ця розповідь стереотипною фразою «мы же на преднее возвратимся». А нам відомо, що все, що пов’язане з життям Володимира, особливо цікавило редактора 1289 р. Значить, це його вставка.

Під рукою редактора 1289 р. був інший звід, який він продовжував і (як це побачимо пізніше) піддав ґрунтовній переробці. Що ж це за звід і де закінчився? Об’єктивне, навіть прихильне ставлення цього зводу до Тройдена, яке ми відзначили вище (1278 р.), знаходить пояснення у вістці під 1274 р. про те, що Тройден «живяше со Лвомъ во велицЂ любви..., а с Володимеромъ не живяше в любви». Вістка про облогу Львова татарами (1283 р.) теж вказує вже ясно на жителя князівства Льва.

Отже, це звід, що цікавився найбільше подіями старшої лінії Романовичів. Тому, як це зрештою з усього видно, до цього зводу належать також вістки під 1284 р. про смерть сина Юрія Львовича, Михайла, і стаття під 1285 р. Ця остання стаття в кінці розповіді про перемогу Кондрата Семовітовича над Лешком Казиміровичем зберегла характерне первісне закінчення зводу: «и тако возвратися во свояси [Кондрат] с честью великою, хваля u славя въ ТроицЂ Отца u Сына u святаго Духа въ вся вЂки агіосъ» (X., П.) 1. Редакція Галицько-Волинського літопису 1285 р. також мала свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних.Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. -Волинський літопис закінчується звісткою про смерть князя степанського Івана (1292 р.). Останній редактор, який довів літопис до цього місця, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення.

Слово о полку Ігоревім

Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.

Історія твору

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слово…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…».

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо М. Максимович. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури.

Мова і поетика

Мова, якою написано «Слово…», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов. Деякі слова казують на те, що оригінальний текст, мабуть, був написаний латиницею. Виходячи з цього, деякі слова належить читати інакше. Так, " волці" звучало б як " волкі", " на реце" - як " на реке", " лучи" як " луки" тощо. І, звичайно, читати належить " русичи", а не " русици". Разміщення слова " ся" (" себе" ) окремо від дієслова, а часто попереду від нього, звичне для польскої мови. Найперша фраза " Слова" " Не лепо ли ны бяшеть братіе" ближче до польскої, ніж до украинскої. Проте, " бяшеть" належить читати як " бышеть".В якості доказу щодо цієї точки зору треба нагадати, що официальною мовою Великого Князівства Литовського була " староруська", тобто - мова Малої Русі, а латиниця використовувалась на Україні багато років після відокремлення від Речи Посполитої.Особливо багаті епітети «Слово…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «Слова…» — одна з найбільш суперечливих. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.-церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша,

Творчість Івана Вишенського

Іван Вишенський (н.між 1545-50 - п.після 1620)— видатний український письменник-полеміст. Н. в м. Судовій Вишні (нині Львівської області). Біографічні дані про В. дуже скупі. Був високоосвіченою людиною свого часу. Молодим проживав якийсь час у Луцьку. Приблизно у 70-х рр. 16 ст., не мирячись з феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів Афон у Греції, в Егейському морі), що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Перебував у жвавих стосунках зі Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Відомо всього 16 творів. У 1590-х роках були написані найвизначніші з них, спрямовані проти Берестейської церковної унії. 1598 року в острозькій " Книжці" надрукував послання до К.Острозького та православних, написане В. від імені монахів Святої Гори. Близько 1600 р. на Афоні він склав збірник — " Книжку", куди ввійшли " Извещение краткое", " Писание до всех обще, в Лядской земли живущих" (написані до 1596 р.), послання до князя К. Острозького і до єпископів, крім того " Обличение диавола-миродержца", " Порада" та ін. (збірник не був надрукований і твори В. поширювалися в рукописах). В 1600—1601 рр. В. написав " Краткословный ответ" П. Скарзі. Мабуть, 1604 р. він прибув на Україну, недовго лишався у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства. Перебував в Унівському монастирі, звідки 1605 р. надіслав послання Домнікії, присвячене полеміці з впливовим членом львівського братства Ю.Рогатинцем. Жив у Манявському скиті у Й. Княгиницького. 1606 р. повернувся на Афон. 1615—1616 рр. — останній відомий твір " Позопище мысленное".Він уперше у літературному творі показав життя нижчих верст суспільства - селянства. " Друге народження" Вишенському дав І.Франко.Сам Франко написав поему " Іван Вишенський.

Творчість

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри. В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм " бідних підданих" і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів – українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — " наближається до кращих взірців бароккового стилю" (Д. Чижевський).

Філософія

Вишенський — демократ, палкий патріот, гуманіст. Часто під теологічною оболонкою проголошував ідеї соціальної рівності. В його світогляді помітні матеріалістичні тенденції. У своїх посланнях з Афону викривав православних єпископів-зрадників, римо-католицьке та уніатське духовенство, польських та українських феодалів-кріпосників, виступав проти покатоличення та ополячення трудящих мас України. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом всього багатства панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством. Оцінки В. подій та осіб кінця 16 — початку 17 ст. мають винятковий інтерес для історичної науки. В. — майстер ораторсько-викривального стилю. В його посланнях були зразки реалістичного зображення дійсності. Творчість В. вплинула на розвиток жанру сатири в українській літературі. Глибокий знавець творчості письменника І. Я. Франко написав поему «Іван Вишенський». Твори В. вивчали А. Кримський, М. Сумцов, М. Грушевський, М. Возняк.

Львівська братська школа

Льві́ вська бра́ тська шко́ ла — перша братська школа в Україні. Заснували її бл. 1585 діячі Львівського братства Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін.

Статут Л.Б.Ш. (“Порядок шкільний” 1591 р.) — видатна пам’ятка української педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи. До Л.Б.Ш. приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Навчання проводилося тодішньою руською (українською) літературною мовою. Вивчали слов’янську, грецьку, латинську мови (риторика, граматика, піїтика), діалектику, а також арифметику, геометрію, астрономію, філософію, богослів’я, музику. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. В 1591 р. була надрукована греко-слов’янська граматика “Адельфотес”, складена учнями школи і учителем Арсенієм Еласонським.

У різний час ректорами й учителями тут були: С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І.Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Ушакевич та ін. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Л.Б.Ш. мала значний вплив на розвиток освіти не лише на Русі-Україні, а й у Білорусі, Молдові, Волощині та інших країнах. Вона виховала чимало видатних громадських і культурних діячів. З другої половини 17 ст. занепала, припинила існування в кінці 18 ст.

Львівська братська школа мала сильний викладацький колектив. Це Стефан Зизаній — викладач грецької мови, Лаврентій, Зизаній - викладач слов'янської, Кирило Транквіліон, Ставроведький — автор релігійно-моральних міркувань, Іов Борецький — викладач грецької та латинської мов, Памва Веринда — лінгвіст, укладач першого друкованого азбуковника - словника енциклопедичного типу.

Львівська братська школа не тільки постачала братським школам навчальні посібники, а й готувала для них учителів.

ЗИЗÁ НІЙ Стефан (Тустановський; н.бл. 1570 - п.до 1621) – український письменник-полеміст і педагог. Брат Лаврентія Зизанія. Брав активну участь у діяльності Львівського та Віленського братств. З 1586 р. працював у Львівській братській школі. Деякий час був її ректором. За викриття духовних і світських феодалів, католицизму та уніатів зазнав переслідувань польсько-шляхетської влади. У 1593-1594 рр. викликаний віленським братством для боротьби з унією. У Вільно був проповідником та учителем братської школи. Митрополит М. Рогоза домігся засудження З. як єретика (січень 1596 р.). На прохання З. Брестський собор (жовтень 1596 р.) поновив його в правах, і він знову почав викладати у Віленській братській школі. З. – автор православного “Катехізису” (Вільно, 1595 р.; до наших часів не дійшов), антикатолицького трактату “Казання св. Кирила” українською і польською мовами (Вільно, 1596 р.), спрямованого проти римського папи та уніатів. Полемічні твори З. були популярними не лише в Україні, а й у Росії та Білорусі.

Па́ мво Бери́ нда (* між 50-70-ми роками XVI століття — † (13) 23 липня 1632) — діяч української культури, лексикограф, письменник, поет, типограф і гравер.

Народився на Прикарпатті у Єзуполі.Світським ім'ям Беринди було Павло. При постриженні в ченці Павло Беринда прийняв ім'я Памво.1597-1605 - працював у Стрятинській та Крилоській друкарнях (тепер Івано-Франківська область).

Активний діяч Львівського братства, працював у братських друкарні і школі (1613—1619), у Львові (до 1613) постригся в ченці.З 1619 року жив у Києві. Був головним друкарем, редактором і перекладачем у Києво-Печерській друкарні. У 1620 дістав звання «протосингела» («головного»), а згодом став «архітипографом», тобто завідувачем друкарні.

Найвизначніша праця Беринди — перший друкований український словник «Лексіконъ славенорω сскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627). Перевиданий у Кутейні (біля Орші, 1653) з передмовою І.Трусевича. В ньому близько 7 тисяч слів — загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття. Метою Беринди при складанні його словника було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Цей словник відіграв велику роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської, румунської лексикографії.

Памво Беринда був одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. 1616 року Беринда видрукував у Львові різдвяний діалог із пролога, промов семи хлопців та епілогу «На Рождћство Христа вћршћ для утћхи православнимъ христіанамъ». До діалога додані були інші вірші на церковні теми. Вірші використовувалися для декламації учнями братських шкіл і мали велику популярність — їх переписували в XVII столітті в Москві. В розвитку жанрів української літератури ці вірші були перехідним етапом від поезії до драми.Памво Беринда був похований у Києво-Печерській лаврі.

Касіян Сакович

Касіян Калліст Сакович (*1578 — †1647) — шляхтич руський, церковний діяч і письменник-полеміст, ректор Київської братської школи з 1620 року.

Короткі відомості

Народився у священичій родині у Потиличі (Подтеличі) неподалік Рави, вчився у Замості, Любліні й у Краківській Академії та був виховником Адама Киселя.У 1620 — 1624, бувши ченцем, став ректором Київської Братської школи. Перейшовши до Любліна 1625, приступив до з'єднаної Церкви і став архимандритом у Дубному 1626 — 1639, а наступного року (1640) перейшов на латинський обряд і вступив до ченців-авґустиніянів у Кракові. Потім вів мандрівне життя.Сакович був обдарований визначним письменницьким хистом. Перший твір з філософської тематикою «Проблеми» видрукував польською мовою у Кракові 1620, 1622 у Києві видав написані тодішньою книжною «руською» мовою «ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного….» за зразками силабічної барокової поезії.

З інших йото писань найважливіші:

«Kalendarz stary.. і responzy na zarzuty starokalendarzan» (1642)

«Epanorthosis albo Perspektywa..» (1642) з полемічним наставленням проти юліянського календаря і проти літургійних обрядів тодішньої православної і уніатської Церкви, що не залишилися без відповіді з боку православних — Петра Могили («Litos albo kamień …», 1644) і уніятів — Пахомія Войни-Оранського та Івана Дубовича.Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовами.

Прекрасний вірш на похорон Петра Сагайдачного (1622) Кас'яна Саковича. Автор дає картину страждань України від татарських нападів, з якими боровся Сагайдачний; згадує його заслуги в обороні Церкви. Дуже важлива тенденція автора зв'язати сучасну Україну з тією, що воювала колись з Грецією, за Олега, за Володимира — коли прийняла християнство. Слава Сагайдачного — закінчує Сакович, — буде голосна, «поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть».

Невеличка книжечка, формату зошита (малого кварто), дуже рідка 1, затитулована: ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого. Зложеньш през инока Касіана Саковича, ректора школ кієвских в БрацтвЂ. Мовленыи от єго спудеов на погребЂ того цного рьщера в КієвЂ, в недЂлю проводную року божого тысяча шестьсот двадцать второго", зісталась нам єдиним літературним витвором Братської школи передмогилянської доби.

Але, крім цього пам’яткового значення, має визначний інтерес як літературний твір і відбиття ідеології братських кругів свого часу. На 48 сторінках (восьми зшитках по 8 сторінок) вона містить згадані вірші — панегірик Сагайдачному і всьому Війську Запорізькому (40 сторінок), і в додатку два прозові взірці похоронних промов (вищезгадані 8 сторінок). Три дерев’яні гравюри — герб Війська Запорізького, портрет Сагайдачного на коні й малюнок морської баталії козаків з турками під Кафою — унікати в нашій старій графіці, прикрашують цю єдину в своєму роді книжечку. Місце видання не позначене, але, очевидно, це друк лаврський, маніфестація тісного зв’язку братства з його печерською митрополією й його протектором — Запорізьким Військом, якому ця книжка присвячена. З цих різних сторін вона вимагає нашої пильної уваги, власне її перша віршова частина.

Вона складається з 23 окремих віршів, зложених тим самим 13-тискладовим силабічним віршем з цезурою після сьомого складу, що звичайно годиться з закінченням слова (не розриває його).

Насамперед короткий віршик " На герб сильного єг. кр. мл. Війська Запорозького" (намальовано тут же козака з мушкетом), в тім же роді, як ми бачили по різних інших лаврських виданнях: Потім " передмова" (що може означати не так передмову в нашому розумінні, як властиво промову, як це слово й уживається) — " зацне силному войску єго кор. милости Запорозкому: ласки божоє, доброго здоровя и щасливого над неприятелми отчизны звитязтва з несмертельной славы набыванєм автор, от в Троици єдиного Бога зычит". Це дуже інтересна похвала і апологія козацької свободи, в духу козацьких домагань признання за ними шляхетських прав, з огляду на їх військову службу і оборону краю 1, короткий і виразистий панегірик козацьким заслугам для Речі Посполитої і осторога від тих різних проектів на скасування козацтва, що тоді обертались між польською шляхтою і дебатувалися на соймах. Це таким чином чисто політичний памфлет в інтересах козацтва, що місцями говорить буквально словами " Протестації" київської ієрархії, виданої одночасно 2. В другій половині автор звертається до козацького війська і нового гетьмана Олифера Голуба, виконавця волі покійного Сагайдачного, аби далі додержували тих прикмет, які тільки що дістали від нього такі високі похвали:

Підписано: " Вашим милостям, моим велце ласкавым паном и добродЂом, всему рыцерству єго кр. мл. Запорозкому. Унижоный и зычливый слуга и молитвенник многогрЂшный инок Касіан Сакович, ректор школ Кіїовских, сл(уга) б(ожий)".

По цім ідуть характеристики покійного гетьмана і його портрет. Перший спудей (Стефан Почаський) описує високі прикмети небіжчика, підносить особливо його заслуги в визволенні невільників-християн з поганських рук і при тім висловлює небезінтересну гадку, яка війна дозволена — оборонна, та, що боронить покривджених:

За цим ідуть сім віршів з " прикладами" того, як мудрі люди неустанно підтримували в собі пам’ять смерті, і восьма на подібну ж тему — неминучості смерті. Приклади ці зачерпнені з класичної старовини, з християнської легенди, з середньовічної історії. Думаю, що вони мусять покриватися з тими " проблемами", що були зібрані в польській книжці Саковича, але, не маючи її під рукою, не можу в тім переконатися.

Наступає біографія Конашевича, доволі незручно розділена на дві декламації (тринадцятий і чотирнадцятий спудей). Не вважаючи на деякі риторичні прикраси і відступи, вона досить змістовна і служить головним, а властиво єдиним джерелом, з якого ми щось довідуємось про славного гетьмана. Автор описує його походження з Західної Галичини, його науку в Острозі, його діяльність у Запорозькім Війську, головні кампанії, ним відбуті; далі спеціально спиняється на його щирості в вірі, заходах на користь " руської релігії", описує відновлення православної ієрархії, останню, Хотинську кампанію, передсмертні розпорядження гетьмана і його смерть.

Як бачимо, автор дуже рідко де підіймається до того, що справді можна б назвати поезією: де-не-де блищать її промінчики, поза тим це тільки січена, римована проза. Але це загальна хиба тодішньої шкільної піїтики, як я то підносив вище. Серед інших утворів її " Вірші" Саковича належать до кращих з літературного погляду і дуже цінні — з історичного.

Образ Богдана Хмельницького

Визвольна війна проти польсько-шляхетського поневолення (1648-1654 рр.) дала поштовх до нового піднесення епічної творчості. Саме в цей час виникло багато історичних пісень, дум: " Хмельницький та Барабаш", " Хмельницький і Василь Магдавський", " Перемога Корсунська", " Ой, Богдане, батьку Хмелю", " Пісня про Хмельницького". В них зображено всенародний рух проти кривдників і завойовників, показується ненависть українців до них, а також розправа повсталих з польськими панами.

В своїх піснях і думах народ правдиво відобразив історичну роль Хмельницького у визвольній війні, змалювавши його як хороброго воїна, як державного діяча і полководця, що знаходив свою силу у підтримці повсталих мас, в єдності з ними. В пісні " Ой Богдане, батьку Хмелю" розповідається про любов народу до видатного полководця. В пісні " Ой Богдане, Богданочку" висловлено прохання буковинців до Хмельницького визволити їх з-під ярма польської шляхти.

У " Думі про Хмельницького і Барабаша" справжнім захисником інтересів козацтва є Богдан Хмельницький. Барабаш вступає у змову з ворогами і намагається допомогти польським панам підкорити український народ. Для цього він ховає королівську грамоту. Але Хмельницький перехитрив зрадника, забрав важливі документи і закликав народ до повстання. Одже, в думі він показаний як ненависник шляхти, послідовний борець за інтереси українського народу.

Історична подія — перемога Хмельницького під Жовтими Водами — лягла в основу ще одного фольклорного твору — " Пісні про Хмельницького".

Далекі історичні події, образи Богдана Хмельницького та його однодумців не обмежуються їх відображенням в народному епосі. І як тут не згадати роман П. Загребельного " Я, Богдан". В цьому історично-психологічному творі складовою частиною стають такі елементи, як народні перекази, думи, легенди, пісні. Герой роману сам розповідає про свою долю і впевнено стверджує: " Жив життям свого народу і для свого народу". Роман " Я, Богдан" — це діалог головного героя з сьогоднішнім читачем. Він говорить про свої сумніви, вагання, про все, чим жив у своєму часі, про те, що його зрозуміють нащадки.

Хмельницький не геній, не святий, не пророк, не полководець від народження — він звичайна людина, але людина, яка здатна вмістити в своєму серці біль народу. Образ Богдана живе на кожній сторінці, але " Я, Богдан" — це твір не тільки про Хмельницького. В ньому звучить сама історія народу, його визвольна боротьба.

Образ видатного сина України розкривається у творах багатьох українських художників слова: Г.Сковороди, 1. Франка, М. Старицького, Л. Костенко. Г. Сковорода у вірші про волю прославляє Богдана, називаючи його батьком вольності.

В романі Ліни Костенко " Маруся Чурай" образ Хмельницького ніби епізодичний, але ми відчуваємо його присутність. Він перед нами постає не тільки вождем нації, але й порядною і мудрою людиною, яка забороняє суддям одноосібно вершити долю громадян.

У романі Н. Рибака " Переяславська Рада" гетьман Богдан Хмельницький дбає про те, щоб українську землю не грабували турки і татари, шведи і німці. Щоб польська шляхта не забрала у народу найсвятіше — християнську віру. Тому для боротьби з ворогом необхідно було об'єднатися з російським народом, але на основі рівності й братерства.

В народній творчості та художній літературі Богдан Хмельницький постає перед нами і як звичайна людина, і як великий гетьман український, розумний і далекоглядний політик і дипломат, захисник простого люду, який рішуче бореться проти польсько-шляхетського панування на Україні. З цим ім'ям народ пов'язував сподівання на кращу долю, волю, щастя, справедливість.

Багато славетних синів має земля українська. їхні імена відомі всьому світові, вони лунають крізь століття як великий гімн великій землі, великому народові, великій державі. Залізняк, Гонта, Кривоніс, Дорошенко — це запорозькі козаки, справжні патріоти, національні герої. Та найвидатніша постать серед них - Богдан Хмельницький.

Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, гнучким дипломатом і видатним військовим стратегом. Авторитет у запорожців він здобув і своїм розумом, і хоробрістю на полі бою. Ставши гетьманом, Богдан очолив боротьбу народу проти польських поневолювачів. У битві під Жовтими Водами він розбив ущерть королівське військо. Це була перша перемога у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. Люди вдячні Хмельницькому за те, " що врятував Україну від польського пана".

Образ видатного гетьмана оспівується в багатьох народних думах і піснях. У пісні " Чи не той то хміль", що була створена після жовтоводської битви, Хмельницький виступає як втілення патріотизму народу, його сили і радості від здобутої перемоги. Позитивно оцінюється визвольна війна Богдана Хмельницького і засуджується загарбницька політика польської шляхти.

Головні герої пісні " Не дивуйтеся, добрії люди" — Максим Кривоніс і Богдан Хмельницький, запорозькі козаки. Максим Кривоніс — один із найближчих соратників Богдана Хмельницького. Деякі вчені вважають, що цю пісню було створено після розгрому польсько-шляхетських військ під Пилявцями, де з великою силою виявився військовий талант славетного гетьмана і незвичайна мужність його соратника.

У думі " Хмельницький і Барабаш" розповідається про реальні історичні події, що сталися в Україні напередодні визвольної війни. Конфлікт між Хмельницьким і Барабашем вказує на гострі протиріччя українського народу з польською шляхтою. Іван Барабаш належав до тієї частини козацької, старшини, яка йшла на угоду з поляками, зраджувала інтереси козацтва, всього народу українського. Образ Б. Хмельницького дуже яскраво вимальовується у зіставленні зі зрадником Барабашем. Якщо останній думає тільки про власний добробут, то Б. Хмельницький, як говориться в думі, " добре дбав". А дбав великий гетьман про волю всього рідного народу.

Відомі українські письменники неодноразово зверталися до постаті Богдана Хмельницького. У романі Н. Рибака " Переяславська Рада" головний персонаж — славетний гетьман, що поклав своє життя за волю народу України. Бачимо ми розкриття цієї теми й у творах Г. Сковороди, І. Франка, М. Старицького, Л. Костенко та інших. Видатний воїн, патріот, захисник України, мудрий, далекоглядний політик, мужня людина — таким залишався Б. Хмельницький в народній пам'яті, в усній народній творчості та у творах багатьох письменників. З народних пісень і дум я дізналася про патріотизм великого гетьмана, його любов до народу України, його надзвичайну хоробрість і талант дипломата. Я пишаюся мужнім сином української нації. Коли буваєш у Києві, довго стоїш біля пам'ятника Богданові, згадуєш минуле нашого народу і радієш за сучасну незалежну Україну. Хочеться вірити, що будемо могутньою державою, справді вільною. А для цього треба багато працювати, чесно та самовіддано.

Вірші Івана Величковського

Іва́ н Величко́ вський (*близько 1630 (? 1651) — †1701? (1726)) — український письменник, поет, священик.

Біографічні відомості

На початку 1680-х років належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича; трохи пізніше, в середині 1680-х років, оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято-Успенської церкви. На цій посаді і помер 1726 року.

Яскравий представник стилю бароко в українській поезії. Автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, перекладач, теоретик фігурного віршування. Усі відомі на сьогодні його твори видано у кн.: Величковський Іван. Твори. К., 1972.

Творчість

Більшість творів Івана Величковського збереглася у рукописах (зокрема рукописні «книжиці» «Зегар з полузегарком» та «Млеко»), повністю їх було видано лише 1972 року.

Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовою.

Автор перших в українській літературі паліндромів (називав їх раками літеральними).

З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» — автор датує 1690-м роком, другу — «Млеко» — роком 1691-м.

Вірші «Зеґара з полузеґарком», звичайно, могли бути створені й раніше. Але коли року 1690-го архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський обирається митрополитом, Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє їх у «книжицю» і офірує її «новоконсекрованному пастыревЂ». За давньою книжною традицією поет пише у посвяті: «Да не явлюся пред преосвященством Вашим, паном и пастиром моим, тощ, два пекторалики — єдин цЂлый, а другій полузеґаровый — приношу преосвященству Вашему, ясне в богу преосвященный архієрею. В правдЂ, не зе злота, a нЂ з сребра, але з подлого ума моєго, нЂбы з твердого желЂза, составленныє».

Видимо, Іван Величковський офірує свої вірші новому митрополитові не з обов’язку і не з бажання звернути на себе увагу та заслужити прихильність найвищого церковного начальства. Він керується якимись іншими, не офіційними і не меркантильними міркуваннями.

У посвяті поет звертається до митрополита як до свого «великого добродія», називаючи його «мнЂ велице милостивим паном». У нього, отже, були якісь підстави саме так іменувати Варлаама Ясинського, Це підтверджується аналізом другого зшитка Софійського збірника, З листів, які в ньому записані, видно, що у поета було двоє братів — Віктор і Лаврентій, обидва ченці. Ієродиякон Віктор жив у Чернігові і був улюбленцем Лазаря Барановича. Він помер до 1673 року 2. Чернець Лаврентій, намісник святомикільського монастиря на Пивах, залежного від київського Микільсько-Пустинного монастиря, а, отже, і від Києво-Печерської лаври, був у дружніх стосунках з Лазарем Барановичем і Варлаамом Ясинським. 1673 року Лаврентій помер, і Варлаам Ясинський, тоді ігумен київського Братського монастиря і ректор Києво-Могилянської колегії, прийняв його смерть близько до серця. Він повідомляє Лазаря Барановича про цю сумну подію, наголошуючи на останній просьбі Лаврентія — подбати про його рідного брата Івана.

Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. Деякі положення християнського віровчення Іван Величковський трактує дуже сміливо, в дусі ранньохристиянського демократизму, ренесансного гуманізму, здорового посполитого світорозуміння.

Цілком світський характер має більшість епіграм, переспіваних Іваном Величковським за Джоном Овеном. Дуже цікаві щодо цього вірші «власної праці» Івана Величковського «Ліствиця Іаковля» чи «Пиворізові».

У 80 — 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку.

Отже, навіть побіжні, первісні «проби» ідейно-тематичного «грунту» віршів Івана Величковського приводять до висновку, що ці вірші багаті на думки, злободенні для поетової сучасності, але приховані від нас специфікою тодішнього сприймання і розуміння соціальної дійсності. Придивившись уважніше, переконуємося, що змістовною, актуальною, історично прогресивною була і сама «гіпертрофія форми», властива нашому поетові, оскільки вона об’єктивно вела до секуляри. зації літератури від теології, до осягнення іманентної цінності для суспільства і для індивідууму естетичного, до емансипації поетичної творчості як самостійної галузі суспільної свідомості, до самоствердження красного письменства у новочасному розумінні цього явища.

Зміст

Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого.

Книга складається з ІІІ частин:

Частина І-ша складається з Передмови і Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна Казимира до України;

Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;

Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

Автор

Автор твору невідомий. Група дослідників схилялася до думки, що ним був архієпископ Григорій Кониський, інші — Григорій Полетика, ще інші — князь Олександр Безбородько. Одначе, очевидно, твір вийшов з кіл Новгородсіверського патріотичного гуртка 80 — 90 років XVIII століття, тісно зв'язаних з князем О. Безбородько.

Значення

Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.

„Історія Русів” до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів " Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

Час написання " Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.

Ще до своєї друкованої появи " Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї " Історії Русів" прослідковуються в поемі " Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у " Полтаві" О. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував " Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему " Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" [268, с. 83].

Від початку своєї публічної появи " Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний автор " Історії Русів" досить вільно " трактував" відомі історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. " Історію Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав: " На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній... а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам’ятник стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст." [84, с. 24].

Саме як політичний памфлет " Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Міяковський, говорячи про місце і значення " Історії Русів" писав: " Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій " Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості.... " Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку" [178, с. 60].

Виклад історичних подій служить для анонімного автора " Історії Русів" засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як підкреслює В. В. Кравченко "..." Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів"

Початки літописання

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.

Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків. Так виникли Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. XV ст.), Радзивіллівський список (кін. XV ст.), Хлєбниківський список (XVI ст.), Погодінський список (кін. XVI ст.) та ряд інших, що переважно були опубліковані в «Полном собрании русских летописей» (т. 1 — 42, СПб. — М. — Ленинград, 1841 — 2004).

Літописи XV-XVII ст.

До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими). Це літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.

Протягом XVII ст. складено ряд інших літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов’язані переважно з містом Хмільником. У 1672-73 рр. Теодосій Софонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693.

На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін.

Козацькі літописи

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI ст.Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Г. Боплан, К. Гаммердерфер, Й. Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та ін. За характером до літописів належать пам’ятки мемуарної літератури — щоденники-діаріуші А. Филиповича, М. Ханенка, Я. Марковича та ін. Анонімна «История русов», написана у кін. XVIII або на початку XIX ст. (опубл. 1846 О. Бодянським) з викладом подій від найдавніших часів до 1769, завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (тт. 1-4).

Важливим зразком цього жанру був " Літопис Самовидця " Жоден Історик, який вивчав Історію України 1648-1734 рр, не минав цього джерела 3 джерелознавчого погляду літопис вивчали М Максимович, О. Левицький, О. Бодянський, М.Петровський, Д.Багалій, М.Грушевський Ним цікавились І високо оцінювали Т.Шевченко, М Костомаров, І.Франко, Д Яворницький, М Возняк та ін.

Другим за часом написання вважається ' Літопис Григорія Грабянки ", козацького старшини, який у 1730 р став гадяцьким полковником Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р Допускають, що автор переслідував цим мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб завоювати його прихильність до української автономістичної Ідеї в межах Російської держави Зміст літопису передає його поширений заголовок " Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницькою, гетьмана запорозького з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім І Казиміра, яка в 1648 році почала виправлятися за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої. Із різних літописців з діаріуша на тій війні списаного В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано І стверджено самобутніх старожилів свідченнями Року 1710".

" Літопису Самуила Величка ", написаного 1720 р, а вперше виданого у 4-х томах в 40-60-х роках XIX ст. (4-й том вийшов 1864 р ) Його повна назва така " Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ Запорозьких вісім літ точилася, а близько двадцяти літ тяглася з Іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі з козаками І татарами Із тяжкого лядського Іга вибився І під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався " . Перший том обіймає події 1648-1659 рр, другий — 1660-1687 pp., третій — 1687-1700 pp., четвертий том не завершений. З погляду об'єктивності та детальності відображення Історичних подій третій том найцінніший Автор знав ці події як канцелярист генерального писаря В Кочубея та службовець Генеральної канцелярії. Загалом літопис С.Величка як Історичний твір на фоні інших козацьких літописів вважається слабшим. Автор зібрав дуже багато цікавих фактів І матеріалів, але не зумів дати їм належної наукової Інтерпретації, описав події дещо плутано, не бачив логіки розвитку Історичного процесу. Однак автор має свою Ідейну концепцію, крізь яку чітко проступає соціальна позиція автора він чітко бачить завдання своєї праці у захисті автономії України в складі Московської держави

Романтизм в літературі

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фолкльорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—38), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—43), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльности цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народности і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; «Ластівка» (1841) Є. Гребінки; «Сніп» (1841) О. Корсуна; «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького; «Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії. У «Ластівці» друкувалися поезії чернігівців В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець історичних українських матеріалів і одночасно автор романтичних віршів О. Бодянський.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Айвазовський, з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластіона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

Романтизм в музиці В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Романтизм в театрі Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Вірші циклу

У казематі написано тринадцять поезій: «Ой одна я, одна», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу? », «Ой три шляхи широкії», «Н. Костомарову», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося, — а ніч, як море», «Рано-вранці новобранці», «Неволі тяжко, хоча й волі», «Чи ми ще зійдемося знову? », «Косар» (назви подаються за редакцією в «Більшій книжці»). Первісний варіант цих творів — в окремому автографі (зберігається в інституті літератури імені Тараса Шевченка АН України). Весь цикл Шевченко переписав до «Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) в Орській фортеці, додавши як заспів новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До " Більшої книжки поет вніс цикл у Москві 18 березня 1858, надавши йому назви й присвяти «В казематі. Моїм соузникам посвящаю». Вірш «Не спалося, — а ніч, як море» до «Більшої книжки» не переписано.

Публікування

Протягом 1858—1867 рр. всі вірші циклу опубліковано в різних виданнях. Казематним циклом розпочинається новий період творчості Тараса Шевченка — від арешту 1847 до звільнення з заслання.

Романтизм

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалми Давидові) і «Слова о полку Ігоревім» (Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш).

Переспів — вірш, написаний за мотивами поетичного твору ін. автора, з елементами наслідування версифікаційних елементів, наближений до перекладу, але відмінний від нього за відсутністю еквіритмічності.

Переспіви були досить поширені на початках нової української літератури. Так, вірш «Твардовський» П. Гулака-Артемовського є переспівом балади «Пані Твардовська» А. Міцкевича, балада «Маруся» Л. Боровиковського — П. «Світлани» В. Жуковського тощо Переспіви трапляються і в XX ст., наприклад, переспів «Слова про Ігорів похід», здійснений С. Гординським, «Переспів з народної» В. Симоненка.

Повісті Шевченка

Протягом 28 листопада 1854-15 січня стр 201 написав повість музикант. Музикант має цілком оригінальний сюжет. Шевченко порушив у ній нову тему – страждання кріпацької інтелігенції.

Шевченко володів цим мистецтвом, але в той час не наважився дати повість до друку.

Через кілька днів після закінчення “Музиканта” 24 січня 1855 р., письменник почав нову повість “Несчастный” і закінчив її дуже швидко – 20 лютого. Пояснюється це тим, що твір писався під свіжим враженням. В листі до Бр. Залеського 9 жовтня 1854 року Шевченко повідомляв: “Цього літа прибуло сюди кілька конфірмованих; та краще було б не бачити мені їх ніколи. Пустота, страшенна! ” Назва повісті – іронічна. Солдат називали “нещасними” вкрай розбещених дворянсько-поміщінських синків, яких батьки видавали в солдати за різні кримінальні злочини. Таким є головний герой твору Іполитушка Хлюпін, взятий у солдати на прохання рідної матері. Шевченко нещодавно викривав кріпосництво, яке розбещувало людей. Мати Іполитушки знущається не тільки з кріпаків, але й з учителя, нерідних дітей. Свого сина – злодія й розпусника – вона змушена віддати в солдати. Зважаючи на гострий викривальний характер повісті, Шевченко також не робив спроби його надрукувати.

15 березня 1855 р. Письменник почав нову повість “Капитанщина”, закінчивши її десь на початку червня того ж року. І цей твір має оригінальний зміст. Провідна думка – викриття розбещеності царського офіцерства. Стр 203

Між 10 червня і 20 липня 1855 р. написано повість “Близнецы”. Провідною думкою твір близький до попередньої повісті. Близнят підкидає мати-покритка після виїзду з Переяслава кавалерійського полку, а сама кінчає життя самогубством.

Між 25 січня і 4 жовтня 1856 р. Написано автобіографічну повість “Художник”.

На заслані Шевченко почав повсть “Матрос, или Старая погудка на новий лад “, а пізніше названу “Прогулка с удовольствием и без морали”, а закінчив після повернення із заслання.

Була ще написана “Повість о безродном Петрусе”, але до нас вона не дійшла.

Доля повістей Шевченка склалася дуже важко. Усі спроби надрукувати “Княгиню” і “Варнака”, а пізніше й першу частину “Матроса” кінчилися невдачею.

Комплекс прози " Наймичка", " Варнак", " Княгиня", " Музыкант", " Несчастный", " Капитанша", " Близнецы", " Художник" і " Прогулка с удовольствием и не без морали" може бути розглянутий як цикл і за мовними, і за тематичними, і за текстуальними характеристиками, що обумовлені особистісними рисами автора.

Повістям Шевченка притаманні домінантні риси, у дослідженні яких виявляється поліфункціональність образності:

– багатоаспектність художньої майстерності;

– комплексність мистецьких засобів;

– національний світогляд як риса, що пронизує ідейно-тематичний пласт структури тесту;

– адекватність/неадекватність обраної мови викладу.

Отже, у повістях Шевченка переважає діалогічний наратив, який стає носієм поліфункціональності образності через створення системи кількісно і якісно відмінних нараторів. Найпоказовіша в цьому аспекті структура образів-персонажів, вона надає повний спектр структурованості. Персонажі виступають у творах як:

– моральні ідеали-антиідеали автора;

– типи національної ментальності;

– літературні кліше і псевдокліше;

– втілення мотива двійництва як реалізація ситуації життєвого вибору.

Отже, повісті Шевченка – мистецьке відтворення вражень від втраченої батьківщини, враження солодкі і болючі, і це пояснює їх художні риси: описовість, захоплення деталізацією, специфіку образності, яка стає обоюдогострою зброєю – сприяє фіксації трагічного переживання драматичних відвідин рідної України, реалізує властиву Кобзареві майстерність у відтворенні власних переживань і картин світу, і предає основний емоційний стан – втрату надії, що автор повернеться колись. Звідси і конгломеративність наратора, і елементи інтертекстуальності – проникнення інших текстів (від Біблії до власне Шевченкових), сподівання, що читач зрозуміє підтекст творів.

Завдання фольклористики

вивчення системи жанрів фольклору;

типологія художньої структури народнопоетичних творів;

еволюція символіки й образності;

традиції і новаторство народного поетичного мислення;

контамінація української дуалістичної традиції та християнства у фольклорі;

історія вивчення розвитку жанрових систем фольклору;

фольклорно-літературні взаємини; синхронний та діахронний підходи;

фольклоризм у літературі;

Галузі

історіографія;

джерелознавство;

текстологія варіантів;

етнопсихологія народної культури;

історичне побутування видів і жанрів фольклору;

народна версифікація;

вивчення регіонального побутування зразків народної поетичної творчості;

формування художніх систем жанрів фольклору;

психологія художнього образного мислення українців;

проблема генофонду образів українського фольклору;

проблеми авторства народних пісень літературного походження;

творчий процес у фольклорі;

культурно-цілісний вимір еволюційного розвитку у сучасному фольклорі;

сучасна інтердикція фольклору до формування національної свідомості.

Фольклор і художня література. Проблема «фольклоризації» літературних текстів.

Проблема фольклорно-літературних взаємин перебувала в полі зору філологів протягом ХІХ-ХХ ст., і тепер не втрачає своєї актуальності, адже усна колективна та письмова індивідуальна творчість взаємодіють, перетинаються між собою, взаємно збагачуючись.Фольклорно-літературні взаємини, фольклоризм літератури осмислювало багато українських вчених. У першій половині ХІХ ст. ці проблеми закономірно постали перед дослідниками в зв'язку з формуванням романтичної парадигми світосприйняття, захопленням старовиною, прагненням пізнавати своє рідне, національне. Найбільш помітними в цей період були праці М. Максимовича, О. Бодянського, І. Срезневського, М. Костомарова, П. Куліша.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. проблему співвідношення фольклору й літератури досліджували О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко, М. Дашкевич, М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Павлик, В. Гнатюк. Вчені аналізували фольклоризм окремих творів літератури, актуальним залишилося вивчення пам'ятки " Слова о полку Ігоревім" (М. Грушевський), досліджували фольклоризм творів Т. Шевченка (І. Франко). Методологічні настанови для розуміння складності трансформаційного процесу, який відбувається під час впливу одного типу словесності на інший, запропонували в своїх працях О. Потебня, М. Грушевський. На відміну від попередніх дослідників, які сприймали фольклор як нижчу сходинку, від якої відштовхуються письменники, щоб на вищому рівні продовжувати традиції народних співців, О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко розглядали фольклор та літературу як два види мистецтва, між якими відбувається взаємовплив; відстоювали концепцію фольклору як словесності імперсональної, і літератури як словесності, побудованої за " індивідуальним принципом".

З погляду історичного розвитку та співіснування фольклору й літератури Д. Медріш вирізняє два типи фольклорно-літературних зв'язків: відкритий (контактний), коли близькі за функцією писемні та усні жанри протягом цілих епох співіснують і здійснюють один на одного помітний взаємний вплив, та закритий (паралельний), коли різні усні та писемні жанри утворюють в національній словесності єдину і вельми сталу протягом кількох століть жанрову систему за принципом доповнюваності

О. І. Дей, О. І. Зілинський, Р. Ф. Кирчів, Н. С. Шумада у праці " Український фольклор у слов'янських літературах" вирізняють три головні форми фольклорно-літературних зв'язків, які стосуються аспекту фольклоризму літератури (тобто процесу розвитку і художнього збагачення індивідуальної професійної словесної творчості на основі народної, колективної):

1) засвоєння літературою своїх національних народнопоетичних надбань;

2) використання фольклорних джерел сусіднього, спорідненого походженням, історією і мовою народу;

3) опрацювання інтернаціональних фольклорних сюжетів та мотивів.

Для успішного аналізу фольклорного субстрату в літературному тексті необхідно перш за все бути ознайомленим з методикою " ідентифікації" (елементарного розпізнавання у літературному творі уснопоетичних за походженням елементів), яка була розроблена вченими як послідовність завдань:

1. Розв'язання питання про наявність у творі фольклорного впливу.

2. Розпізнавання виявленого фольклорного впливу як сюжетного чи стилістичного, або й сюжетного і стилістичного разом.

3. Визначення жанрової специфіки усного об'єкта рецепції.

4. Визначення його національної (етичної) належності.

5. Пошук найближчих до усного об'єкта рецепції фольклорних варіантів і текстуальні зіставлення з літературним твором з метою визначення обсягу (ступеня) використання їх у ньому, напрямів і засобів трансформації [20, 68].

Давно відомий розподіл фольклоризму письменника на два типи - " природний" та " кабінетний". На думку С. Росовецького, у новій українській літературі чистий " природний" фольклоризм - явище рідкісне [20, 53]. Також вчений розрізняє два типи рецепції фольклору в літературі за співвідношенням сюжетних (власне структурних і стильових) фольклорних компонентів:

1. Сюжетний або нестильовий (письменник принципово відмовляється, незважаючи на використання фольклорної сюжетики, від звертання до фольклорного стилю).

2. Аморфний, розлитий або несюжетний (наприклад, в поезіях - лише стилістика народної пісні)

Цікаві варіанти фольклорно-літературних зв'язків маємо у випадках оспівування народного героя. Так, наприклад, постать Марусі Чурай, витворена українським народом, стала основною героїнею повісті російського письменника О. Шаховського (" Маруся, малороссийская Сафо", 1839), потім цей літературний твір знову вплинув на українську культуру. Фольклорно-літературні зв'язки у цьому випадку можна подати такою схемою: український фольклор > російська література > українська література, український фольклор. Л. Пономаренко називає це явище фольклорно-літературним " зиґзаґом" або " бумерангом", у цьому випадку ще й ускладненому міжнаціональними ознаками [18, 10-15].У дисертації П. Будівського " Фольклорний і літературний образ народного героя (Олекса Довбуш): проблема історичної та художньої правди" чітко показаний перехід історичного діяча у фольклорного героя, а далі - в літературні тексти, щоправда, наступний перехід (з літератури знову у фольклор) не врахований автором дисертації [2]. Тут фольклорно-літературні стосунки можемо позначити так: історична особа > фольклор > література, або: історична особа > фольклор.

Фольклоризм літератури - лише одна із граней проблеми іншобуття фольклору в історичних та естетичних умовах. При дослідженні фольклоризму необхідно поглибити системність аналізу, який має охоплювати всі рівні ідейно-естетичної структури твору.Фольклоризм визначають як наявність фольклорного субстрату в літературному творі. Так само, як інші впливи, він може бути випадковим, у вигляді прямого наслідування, а також - переплавленим у авторській свідомості. В більшості монографічних робіт фольклоризм трактується як не тільки пряме, але частіше - опосередковане літературною традицією чи творчим методом письменника засвоєння фольклору в усій різноманітності форм його входження на всіх етапах творчості і на різних рівнях художньої структури твору.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-04-09; Просмотров: 436; Нарушение авторского права страницы