Шумеро-Вавилонська культура

1. Стародавні цивілізації ІV–ІІІ тисячоліття до н.е. на територіях Передньої Азії.
2. Релігія Месопотамії.
3. Література. „Епос про Гільгамеша”.
4. Мистецтво Месопотамії.
5. Наукові знання.
6. Фінікійська культура.

 

Стародавні цивілізації І V–ІІІ тисячоліття до н.е. на територіях Передньої Азії

Перші поселення на території Месопотамії існували ще в епоху палеоліту. В епоху неоліту, в VІІ–VІ тис. до н.е., проходить заселення долин річок спочатку Північної, а потім у V тис. до н.е. Південної Месопотамії. Етнічний склад населення невідомий. На початку ІV тис. до н.е. на півдні з’являються шумери, які поступово заселили території найбільшого зближення річок Тигр та Євфрат.

На межі ІV–ІІІ тис. до н.е. виникають перші міста-держави – Ур, Лагаш, Урук, Ларса, Ніппур та ін. Вони ведуть між собою боротьбу за володіння Шумером, але об’єднати країну нікому із володарів не вдалося.

На початку ІІІ тис. до н.е. на півночі Месопотамії жили семітські племена (їх мова звалася аккадською). Протягом ІІІ тис. до н.е. вони поступово просувалися на південь і зайняли всю Месопотамію. Близько 1334 року царем Аккада – найдавнішого семітського міста у Месопотамії – став Саргон І Великий (аккадською мовою – Шуррукен, що значить „Істинний цар”). В часи його правління та правління спадкоємців влада Аккада поширюється на велику частину Месопотамії. Шумери злилися із семітами, що вплинуло на всю подальшу культуру цього регіону. Але боротьба за владу між різними містами-державами продовжувалася.

В кінці ІІІ тис. до н.е. в країні починають з’являтися кочівники – західно-семітські племена (амореї) та інші народи. Амореї близько ХІХ ст. до н.е. створили декілька своїх держав, найбільш відоме з них – зі столицею у Вавилоні, яке відіграло найважливішу роль в історії Месопотамії. Розквіт вавилонської держави (Старий Вавилон) пов’язаний з діяльністю царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н.е.). В ХVІ ст. до н.е. Вавилон був захоплений хеттами, потім касситами, влада яких над країною протрималася майже чотири століття.

З початку ІІІ тис. до н.е. на півночі Месопотамії існувало місто Ашшур, за назвою якого вся країна почала називатися Ассирія. В кінці ІІ – початку І тис. до н.е. Ассирія поступово стає найбільшою та наймогутнішою державою Близького Сходу.

Починаючи з ІХ ст. до н.е. в житті Вавилонії важливу роль починають відігравати халдеї. В VІІ ст. д н.е. проходить нове звеличення Вавилона (Новий Вавилон), якому разом зі своїми союзниками (мідійцями) вдалося нанести поразку Ассирії. Мідійці захопили більшу частину корінної території Ассирії і створили свою державу – Мідію.

В 539 р. до н.е. перси, переможці мідян, захопили Вавилон, і він назавжди втратив свою незалежність.

 

Релігія Месопотамії

Характерною рисою релігії Давньої Месопотамії є політеїзм (многобожжя) та антропоморфізм (людиноподібність) богів. Для Шумеру типовим є культ місцевих богів, і перш за все бога-охоронця міста. Так, Забаба і Шара – заступники міст Киш та Умма, шанувалися великими богами лише в своїх містах. Деяких міських богів шанували по всій країні. Це перш за все бог Місяця Нанна (аркадський Син) – охоронець Ура; його син, бог Сонця Уту (аккадський Шамаш) – охоронець міст Сиппара і Ларси; поєднана з планетою Венера урумська богиня Інанна (аккадська Іштар), уособлювала сексуальну втіху та приносила військові перемоги. Бог Нергала, заступник міста Куту, вважався богом чуми і володарем царства мертвих. Найстарішими та найбільш могутніми богами були: бог неба Ан (аккадський Ану), Енліль – бог повітря та всього простору від поверхні землі до неба, Енкі (аккадський Еа) – бог океану та підземних джерел.

Богині шумерського пантеону – це богині-матері (Нінхурсаг, Мамі, Баба), або досить невиразні дружини богів, або ж пов’язані із підземним світом та смертю.

Серед месопотамських божеств виділяються Ануннакі – великі боги (в текстах згадується від семи до п’ятдесяти) та Ігігі (їх було дуже багато). Ануннакі були присутні на раді богів і приймали відповідні рішення, Ігігі брали участь в загальних зборах і мали змогу висловлювати свою думку лишу гулом схвалення або невдоволення.

В ІІ тис. до н.е. в релігійних уявленнях мешканців Месопотамії проходить „піднесення особистої релігії”. Особливе значення надається „власному” богу (ілу), який відповідав творчим силам та вдачі людини. „Особистий” бог людини брав участь у всіх його справах. Між людиною та ілу існував зв’язок особливий: людина не лише раб, але й „син свого бога” в прямому, так би мовити фізіологічному, значенні слова. У месопотамських династіях в батька та сина незмінно були ті ж „особисті” бог та богиня. Допомагаючи людині у всіх його справах, ілу не міг залишити його у відповідальний момент зачаття. Із покоління в покоління бог передавався із тіла батька в тіло сина.

Ще одним важливим нововведенням в релігійне життя Месопотамії ІІ тис. до н.е. стало поступове висування на перше місце міського бога Вавилона – Мардука. У Вавилоні створюється спеціальний культовий епос „Енума еліш” („Коли вгорі...”), в якому підводиться основа новому становищу Мардука. В міфі розповідається про початок світу, про богів та їх боротьбі за світобудову. Апсу – первісний хаос – чоловіче відображення підземних вод та підземної безодні. Діамат – жіноче відображення тієї ж безодні або первісного океану, солоної води, зображувалося у вигляді чотириногого страховища. Мумму – підкорений їм дух. Ламу та Лахаму – міфічна найстаріша пара богів. Далі розповідається про боротьбу богів з силами хаосу. Діамат спрямовує свої страшні сили проти богів, проти зародження світового порядку. Боги зі страху не наважуються виступити проти чудовиська. Лише Мардук вирішує стати на герць і захистити богів, але за умови, що вони віддадуть йому першість перед всіма богами. Після жорстокої боротьби Мардук перемагає та вбиває Діамат, розсікає її тіло, створюючи з нього небо та землю. 

В період військово-політичної переваги Ассирії місце Мардука на декілька століть займає Ашшур, бог давньої ассирійської столиці. 

В інших міфологічних текстах йдеться про створення першої людини на ймення Адапа (його створив бог Еа), про втрату цією людиною безсмертя, точніше про походження смерті (Еа хотів наділити Адапу безсмертям, але той із-за своєї помилки не отримує його).

Уявлення про смерть та загробне життя людини визначає дуже багато в будь-якій культурі. Шумерські та вавилонські поетичні твори говорять, що після смерті людина потрапляє в „Країну без вороття”. Назва досить влучно характеризує цю сумну країну, де покійник назавжди приречений перебувати в своїй новій оселі. В поемі „Зішестя Іштар у пекло” в „Країну без вороття” потрапляли, пройшовши сім воріт. Померлі позбавлені всіх людських радощів і приречені на повну байдужість. Таке безрадісне існування було долею всіх померлих незалежно від їх минулого становища в земному житті, колишніх заслуг, доброчинств чи пороків. Колишні могутні царі подають богам підземного світу воду, як прості слуги, іншим – ще сумніше та гірше. Ледь краще становище тих, хто залишив на землі численних дітей чоловічої статі: вони „п’ють чисту воду” і можуть розраховувати на отримання заупокійних пожертв. Зовсім погано тим, чиє тіло не було поховане в землі, та тим, по кому ніхто не здійснював заупокійних обрядів.

Мешканці Месопотамії вірили, що живі в певній мірі можуть полегшити становище померлих. Але й мертві у певних випадках могли надати допомогу живим доброю порадою або вберегти від небезпеки. Аби отримати таку пораду, потрібно було викликати померлого, а для цього – прийти на могилу, викопати ямку, принести жертву, потім вкластися спати і чекати одкровення у сні. Покійники, розгнівані неуважністю живих, могли приносити останнім різні неприємності.

Зв’язок між живими та померлими не втрачався остаточно. У всі епохи месопотамської історії покійників часто ховали не на кладовищах за межами поселення, а під підлогою власного будинку, або у внутрішньому подвір’ї, або на наділі землі, що належав сім’ї. Так, можливо, намагалися зберегти єдність членів родини та померлих. Мешканці Месопотамії завзято трималися за свою землю та помешкання, продаючи або передаючи в чужі рука лише у найбезвихідніших ситуаціях.

В могилу покійнику клали посуд з їжею та напоями, його інструменти, зброю, улюблені речі, особисту печатку та прикраси (в дитячих похованнях знаходять примітивні іграшки). В 1988 р. під час повторних розкопках Німруда іракські археологи знайшли в руїнах царського палацу скелети дочки царя Саргана ІІ та дружини царя Ашшурбаніпала. Майже півтисячі золотих ювелірних прикрас чудової роботи лежали поряд із знатними „дамами”.

 

Література. „Епос про Гільгамеша”

Література Месопотамії відрізняється багатством форм та жанрів. До найдавніших текстів відносяться списки богів, деякі міфи та гімни, пізніше з’являються епічні твори, які розповідають про богів та героїв, утворюється жанр історичної літератури, з’являється публіцистика, записуються казки, приказки та прислів’я тощо. Найвідомішим твором месопотамської літератури є „Епос про Гільгамеша” (за аккадською традицію цей твір називається за першими словами – „Той, що все бачив”), в якому розповідається про реальну історичну особу – п’ятого царя династії міста Урука, столиці держави Шумеру. Гільгамеша обоготворили невдовзі після його смерті, про його подвиги і була написана одна із найдавніших поем. Авторство приписується урумському заклинателю Синликеуннинне.

Гільгамеш не зовсім звичний герой. Він – боголюдина: „на дві третини бог, на одну – людина”. Влада розбестила його. Цар веде розгульний, невпорядкований спосіб життя. Його палац – „місце, де ніколи не закінчується свято”. Там йде нескінченний банкет. На втіху Гільгамешу та його друзям сюди повсякчас приводять молодих красивих дівчат та юнаків, які стають учасниками оргій та забувають дорогу до батьківського дому.

В місті настає паніка. Мешканці звертаються до верховних богів з проханням втихомирити Гільгамеша. Боги дають згоду, але роблять це не зовсім звичним способом. Вони створюють небувале чудовисько, вкрите шерстю, яке не відає жодних благ цивілізації. Звати його Енкіду. Гільгамеш розуміє, що настав час його переродження, але спочатку вирішує випробувати самого Енкіду. Він відправляє до нього найпрекраснішу і велелюбну жінку із свого оточення – блудницю Шамхат.

Пройшовши випробування коханням, Енкіду стає людиною. Він та Гільгамеш стають на герць, але обидва герої розуміють, що їх сила не в протиборстві, а в єдності. Вони стають побратимами, і з цього часу їх долі нероздільні. Разом вони перемагають ворогів, разом здолали велетенського демона Хумбабу.

Об’єднавшись на основі кровної дружби, Гільгамеш та Енкіду стають непереможними, і це починає турбувати богів. Спочатку Гільгамеша намагаються розлучити з Енкіду за допомогою богині кохання Іштар. Але Гільгамеш відкидає домагання богині. Розгнівана Іштар (перший раз вона отримала відмову!) насилає на рідне місто Гільгамеша страшного бика, який дихає вогнем. Бик знищує мешканців міста і намагається розправитися із Енкіду. Але Гільгамеш вбиває бика. Боги знову стурбовані; вони вирішують, що дружба повинна бути розірвана. Вони виносять вирок: один із друзів повинен загинути. До нашого часу не дійшло багато частин поеми, але, напевне, Енкіду добровільно визвався принести себе в жертву в ім’я священної дружби.

Гільгамеш залишається сам. Він вперше задумується про жорстоку несправедливість, яка існує в світі, і вирішує зробити все, аби повернути Енкіду життя. Для цього потрібно знати таємницю безсмертя, і Гільгамеш вирушає в подорож у пошуках способу визволити Енкіду із пекла. Доля приводить Гільгамеша до безкрайого океану, де на далекому острові живе прабатько всіх людей Утнапішті. Спочатку він не бажає герою відкривати таємницю безсмертя. Прабатько з усіма подробицями розповідає Гільгамешу про своє життя, як разом із дружиною врятувався від всесвітнього потопу (ця розповідь Першопредка вважається найдревнішим описом кінця світу: вона давніша Біблійних текстів та всіх інших – давньокитайських, давньоіндійських, давньоіранських, не кажучи вже про міфи індіанців обох Америк, записаних вже після іспанських завоювань). 

 В решті-решт Утнапішті відкриває таємницю безсмертя: вона знаходиться в квітці, яка росте на дні океану. Гільгамеш відразу пірнає за нею. Він радіє: тепер можна повернути життя Енкіду, зробити всіх людей безсмертними, а в першу чергу, мешканців Урука. Але на зворотному шліху, коли Гільгамеш здійснював обмивання, виповзла підступна змія і викрала квітку. Побратимам не судилося знову зустрітися. Поема обривається трагічно.

„Епос про Гільгамеша” – це перший твір світової класики, де усна міфологічна традиція, яка переслідувала в основному релігійно-ідеологічну мету, переросла в зв’язний художній витвір. В поемі ставляться і вирішуються фундаментальні питання буття, життя, смерті, безсмертя. Вперше в світовій класичній літературі тут означений червоною ниткою пріоритет дружби перед всіма іншими людськими якостями.

Мистецтво Месопотамії

Історія мистецтва Месопотамії почалася на рубежі ІV–ІІІ тис. до н.е. і охоплює декілька тисячоліть.

Архітектурних пам’яток шумерської епохи збереглося мало, бо в Межиріччі не було ні дерева, ні каменю, придатних для будівництва; більшість будівель зводилися із менш довговічного матеріалу – необпаленої цегли. Кожному богу-охоронцю присвячувався центральний храм, який час від часу добудовувався в разі потреби, але ніколи не переносився на інше місце. Храм став центром міста-держави. Такий тип поселення склався остаточно до кінця ІV–ІІІ тис. до н.е. До нашого часу в невеликих фрагментах зберігся Білий храм та Червоний будинок в Урукі (3200–3000 рр. до н.е.). Шумерський храм зазвичай будували на утрамбованій глиняній платформі, яка захищала будівлю від паводків. До неї вели довгі сходи або пандуси. Святилище храму, яке мало прямокутну або овальну форми, було зміщено до краю платформи і мало відкрите внутрішнє подвір’я. В глибині святилища знаходилася статуя бога, якій був присвячений храм.

Найбільш розповсюджений тип скульптури шумерів був адорант. Це – статуя сидячої або стоячої людини, яка, склавши руки на грудях, молиться богу. Такі статуї дарували храму. Шумерській скульптурі ніколи не надавали портретної схожості; головна мета її – умовність зображення.

Стіни шумерських храмів прикрашали рельєфами, які розповідали про історичне або повсякденне життя міста. Рельєф складався із декількох ярусів. Події розгорталися перед глядачем послідовно від ярусу до ярусу. Всі персонажі були однакового зросту, лише царя зображували вищим. Прикладом може бути стела правителя міста Лангаша Еаннатума, яка присвячена його перемозі над містом Умма.  

В аккадський період з’явилася нова форма храму – зікурат. Це ступінчаста піраміда, на вершині якої знаходилося невелике святилище. Нижні яруси зікурату фарбувалися в чорний, середні – в червоний, верхні – в білий. Символіка форми зікурату – „сходи в небо”. В ХХІ ст. до н.е. в Урі був побудований триярусний зікурат, висота якого складала 21м. Пізніше його перебудували, збільшивши число ярусів до семи.

Пам’яток образотворчого мистецтва аккадського періоду збереглося мало. Відлита із міді голова, можливо, є портретом Саргона Великого.

До епохи Давнього Вавилону відноситься „Стела Хаммурапі”. На ній висічений звід законів, на верхній частині вміщений барельєф із зображенням сцени вручення земному володарю Хаммурапі знаків влади від бога сонця і правосуддя Шамаша. 

В архітектурі Ассирії зустрічаються всі типи будов. Новизна полягала в тому, що центром палацово-храмових комплексів став не храм, а палац. З’явився новий тип міста – місто-фортеця з єдиним чітким плануванням. Прикладом може бути Дур-Шаррукан – резиденція царя Саргона ІІ (722–705 рр. до н.е.). Більшу половину міста займав палац, збудований на високій платформі. Його оточували стіни висотою до 14 метрів, парадний вхід „охороняли” гігантські фігури фантастичних охоронців шеду – крилатих биків з людськими обличчями.

Прикрашаючи царські кімнати, ассирійці надавали перевагу рельєфу, створивши власний стиль. Головні особливості стилю сформувалися до ІХ ст. до н.е., яким датується ансамбль із палацу царя Ашшурнасирапала ІІ (883–859 рр. до н.е.) в Кальху. Палац прикрашав цикл рельєфів, який прославляв царя як полководця, мудрого володаря, фізично дуже сильної людини. Для втілення цієї ідеї скульптори використали три групи сюжетів: війну, полювання та святковий похід із принесенням дарунків. Фігури тварин зображали натуралістично. Постаті людей – за каноном: голова, нижня частина тіла, ноги та одне плече – в профіль, друге плече – у фас.   

В період правління Навуходоносора ІІ (605–562 рр. до н.е.) Вавилон стає одним із найбільших і найбагатших міст в регіоні, політичним і духовним центром. В давнину місцеві жителі називали місто „Бабілі”, що значить „Ворота бога”; греки трансформували цю назву у „Вавилон”, самі ж іракці до цього часу пишуть і вимовляють це слово як „Бабілон”. Місто оточували три пояси стін. Вони тягнулися навколо міста майже на 90 км. У місті було 53 храми великим богам, 300 святилищ земним, 600 небесним божествам, одному лише богу Мардуку було присвячено 55 святилищ. Більшу частину міста займав величезний палац Навуходоносора ІІ із „висячими садами” цариці Семіраміди, які греки вважали одним із семи чудес світу. Поблизу храму Есагіле розташований район Етеменанкі, у внутрішньому дворі якого стояв зікурат, присвячений верховному богу міста Мардуку. Зікурат мав висоту 90 метрів, і саме його прийнято вважати прототипом біблійної Вавилонської вежі.

Єдина архітектурна споруда Вавилона, яка збереглася до наших часів, – ворота богині Іштар – одні із восьми парадних в’їздних воріт. Ворота являють собою величезну арку, з чотирьох боків якої стояли високі масивні зубчасті башти. Всю споруду вкривала полив’яна цегла з рельєфними зображеннями священних тварин бога Мардука.  

 

Наукові знання

Значних успіхів у Месопотамії досягла математика. Шумери створили шестидесятизначну, а пізніше десяткову систему рахунку. Вони знали чотири правила арифметики, дроби, вміли розв’язувати алгебраїчні рівняння з піднесенням у квадратну та кубічну ступінь, були знайомі з початками геометрії, знали число „π”, вміли вираховувати довжину та площу кола, об’єм зрізаної піраміди, співвідношення між сторонами прямокутного трикутника. Була розроблена метрична система і система мір і ваги.

Значного розвитку досягла астрономія, яка тісно була пов’язана із астрологією. Був створений місячний календар. Велися спостереження за рухом Місяця, Сонця, Венери та інших планет. Фіксували шумери сонячні та місячні затемнення, появу комет, метеорів, землетруси. Відомі були екліптика та знаки Зодіаку, розташування Сонця в системі сузір’їв. Користувалися сонячним та водяним годинником.

В Давній Месопотамії були терапевти, хірурги, акушерки, ветеринари. Збереглися медичні довідники, рецептурні збірники. Одним із найдавніших є „Ніппурський довідник лікаря” (ХХІV ст. до н.е.), який містить 15 рецептів, серед яких є досить складні припарки, мазі та мікстури.

Почали розвиватися знання в області природознавства. Збереглися класифікаційні списки тварин, рослин, мінералів.

Давні мешканці Месопотамії знали на практиці деякі закони фізики. Про це свідчить техніка суднобудівництва, наведення понтонних мостів, використання надувних бурдюків для переправи через річки. Знали вони і ряд хімічних реакцій, які використовували при виготовленні вина, пива та ліків, вміли виготовляти фарбу, робили штучне каміння, скло.

Значних успіхів досягла географія. Складали списки міст, країн, річок, гір, каналів, проводився перепис населення тощо. Створювалися плани і карти міст: Вавилона, Ніппура, Сіппара. Відома навіть карта світу часів Саргана Аккадського.

У шумерів були світські та жрецькі писарські школи для хлопців; деяких дівчат, особливо майбутніх жриць. Ці школи називалися будинками табличок. Учні самі повинні були виготовляти знаряддя для письма, тому їх спочатку вчили виготовляти таблички та очеретяні палички, а потів вони розпочинали освоювати власне письмо. Знайдено навіть перші підручники епохи Шумеру. Це глиняні таблички, на яких записано назви тварин і рослин, імена богів тощо.

Фінікійська культура

Фінікійці, які розселилися у ХІІ–Х ст. до н.е. від Середземноморського узбережжя до Ліванських гір, були вправними мореплавцями, майстрами, їх мистецтво славилося у багатьох країнах Передньої Азії. Фінікійські ювеліри і скульптори вміло поєднували у своїх виробах традиції різних культур і створювали унікальні вироби – із дерева, слонової кістки, золота, срібла, дорогоцінного каміння та кольорового скла. Фінікійським майстрам не було рівних за вишуканістю роботи, знанню можливостей матеріалів, відчуттю форми.

 У фінікійських містах – Біблі, Угариті, Тірі, Сидоні – зводилися багатоповерхові багато прикрашені будинки. Для оформлення храмів використовувалася бронза та цінні породи кедра. Фінікійські будівники освоювали незнайомі їм прийоми роботи, а тому отримували багато запрошень звідусіль. Дослідники вважають, що знамениті палац та храм іудейського царя Соломона у Єрусалимі були збудовані фінікійцями.

В кінці 2 тис. до н.е. давні фінікійці створили буквено-звуковий алфавіт, який став зразком для багатьох інших народів. Фінікійський алфавіт складався із 22 приголосних букв, кожна з яких позначала окремий звук. За допомогою нового письма легко було передати графічно будь-яке слово. Мистецтво письма перестало бути привілеєм освічених. Воно стало доступним для всього суспільства. Це стало однією з причин швидкого розповсюдження фінікійського алфавіту по всьому світу. Як вважають, чотири п’ятих всіх відомих зараз алфавітів виникло із фінікійського. Безпосередньо від фінікійського алфавіту виникло давньоєврейське, арамейське, грецьке письмо. У свою чергу, на основі арамейського письма склалася арабська, набатейська, сирійська, перська та інші писемності. Греки внесли у фінікійський алфавіт останню дуже важливу зміну – вони почали позначати буквами не тільки приголосні, а й голосні звуки. Грецький алфавіт ліг в основу більшості європейських алфавітів: латинського (від якого в свою чергу виникли французький, німецький, англійський, італійський, іспанський та інші алфавіти), коптського, вірменського, грузинського та слов’янського (сербського, російського, українського, болгарського та ін.).

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: