Романська література. Середньовічний епос: рицарська література, поезія вагантів

Романська література. Довгий час єдиною літературою романського середньовіччя Західної Європи була клерикальна. Вона зароджувалася в келіях монахів, монастирській скрипторії – майстерні, де переписувалися середньовічні рукописи, єпископській школі. Окрім текстів для богослужіння, до клерикальної літератури входила і розповідна проза (житія святих, повчання), і драматичні твори. Латинською мовою писали свої вірші ваганти, перекручуючи церковні канони. Пізніше сформувалася рицарська література, яка відображала ідеали та образ життя рицарства як особливого стану, що склався в Європі під час Хрестових походів (кінець ХІ–ХІІІ ст.). Рицарська література складалася в замках великих феодалів та при королівському дворі.

В ХІІ–ХІІІ ст. виникла міська література, яка відповідала вподобанням ремісників та купців.

 Прикладом романської клерикальної літератури є «Сповідь» св. Августина Блаженного (Аврелія Августина, 384–430). В 397 р. папства Аврелія Августина, єпископа із Гіппана – міста, розташованого неподалік Карфагена, в римській провінції Північна Африка, – мешканці звернулися до нього з проханням розповісти про своє життя: написати повчальну автобіографію. Августин створив книгу, в назві якій стоїть слово «Confessiones», що походить від сonfessio – «покаяння».

Так народилася знаменита «Сповідь», а разом з нею виник новий літературний жанр – «житійна література».

Мета написання «Сповіді» - показати свій особливий, ні з ким не схожий життєвий шлях. Августин хоче показати, із чого складається життя будь-якої людини до того часу, коли перед нею відкриється істина християнської віри і вона із безликого грішника стає особистістю.

На відміну від автобіографії «Сповідь» розповідає не про життя «людини зовнішньої», а про переродження «людини внутрішньої» – християнина. На протиставленні цих двох іпостасей образу людини і основана книга Августина. Вона відкривається хвалою Богу і зверненням до нього. Між автором і Творцем витримується дистанція і в той же час встановлюється дуже тісний контакт. На фоні безперервного діалогу з Богом розгортається такий же напружений діалог Августина з самим собою, який відображає боротьбу в його душі «людини зовнішньої» і «людини внутрішньої», «старого» і «нового». Розповідається про момент найвищої напруги цієї боротьби. Августин згадує про чудесне осяяння, пережите ним у садку під смоківницею, коли він, плачучи від безсилля знайти в собі джерело віри, почув дитячий голос, який звелів йому відкрити книгу і читати. Повернувшись до будинку, Августин навгад відкрив євангельські Послання і одразу знайшов зрозумілі йому слова…

Людина починає помирати, ледве народившись, – така одна із улюблених думок Августина. Безнадійному, природному, історичному, побутовому часу, поділеному на минуле, теперішнє та майбутнє, Августин протиставив у своєму творі час, зосереджений у душі людини і зведений до єдиного теперішнього. «Певні три часи ці існують в нашій душі, і ніде в іншому місці я їх не бачу: сучасне минулого – це пам'ять; сучасне теперішнього – це безпосереднє споглядання; сучасне майбутнього – це очікування». Часу протиставлена вічність, що знаходиться за межами земного світу, в Богу.

Цими та іншими роздумами Августина про влаштування світостворення і про людину присвячені останні частини «Сповіді», в яких вже майже нічого про самого автора не говориться. Хрещення започаткувало кінець грішного шляху Августина як окремого «я». З цього часу почалася його доля, з’єднана з долею одновірців, Церкві, в історії якої йому належить видатна роль.

 В «епоху вікінгів» (VІІІ–Х ст.), коли навіть стіни ірландських монастирів не могли захистити філідів – творців ірландського епосу – від загибелі, і пізніше, коли в ХІІ ст. Ірландія опинилася під владою англо- норманів, монахи поспішали якомога більше записати саг і врятувати культуру свого народу. Так виникли великі епічні оповідні саги, наприклад, «Викрадення бика із Куальнге».   

У «Викрадення бика із Куальнге» розповідається про похід, який затіяли Айлілем і Медб, правителі Коннахта – одного із п’яти ірландських королівств, проти Улада (сучасного Ольстера), в якому правив король Конхобар. Метою походу стало викрадення у Дайре – одного із прибічників Конхобара – гігантського бика Донна Куальнге. Викрасти у сусідів домашніх тварин, а то й відібрати цілі стада було звичною справою для кельтів. Для походу був вибраний час, коли мешканці Улада страждали від хвороби. Лише юний Кухулін і його візничий можуть захистити кордони Улада, воюючи із військами чотирьох королівств. Завершується «Викрадення…» розповіддю про символічну битву двох божественних биків. Переможець Донн Куальнге розкидає частини тіла вбитого ним суперника по Ірландії, що супроводжується назвою той чи іншої місцевості іменем частини тіла.

В інших сагах був поширений казковий мотив – кохання смертних і сідів, маленьких істот, наділених дивовижною красою і вічною молодістю. Сіди жили або на пречудовому острові за морем, або під землею в пагорбах. Від ірландських сідів походять феї та ельфи – казкові персонажі західноєвропейської літератури Середніх віків та Нового часу.

Група ірландських саг присвячена морським подорожам, які приводили героїв в «країну насолоди» – на острови потойбічного світу, де зупиняється час. Наприклад, «Плавання Брана, сина Фекала» розповідається про появу в королівському замку Брана жінки в незвичайній одежі. Вона співала про прекрасний далекий острів. Зачарований піснею жінки, Бран та його товариші вирушають у подорож. Вони знаходять Острів Радості, де провели багато років, хоча йому та його друзям здається, що вони на острові пробули лише рік. Коли Бран і його товариші вирішують повернулися в Ірландію, господиня острова попередила їх, що вони утрималися торкнутися ногою землі. Досягнувши рідної землі, шукачі пригод дізнаються, що ніхто на їх батьківщині не знає про людину на ім’я Бран, зате в старовинних ірландських оповідях розповідається про подорож Брана. А коли один із супутників Брана стає на берег, то одразу перетворюється на купу праху.  

З кінця ІХ ст. Ісландія починає обживатися норвежцями. Тоді ж почали складатися оповіді про першопоселенців – їх життя, суперечки, криваві конфлікти між сусідами тощо. Так виникають родові саги, або саги про ісландців, – розповіді про життя на острові з часу його заселення до середини ХІ ст. Століття з 930 по 1030 рр. вважається розквітом Ісландії та ісландських саг.

Поряд із родовими складалися королівські саги, або саги про норвезьких конунгів (правителях), присвячені історії Норвегії, прабатьківщини ісландців, з найдавніших часів до кінця ХІІІ ст. Кожна сага розповідає про конунгів, як вони керували країною, проголошували закони, ходили в морські походи і підкоряли своїй владі інші країни. Саги про давні часи були присвячені подіям у Скандинавії, які передували заселенню Ісландії. В них багато казкових надприродних істот і чарівних предметів: могильні мешканці, які охороняли скарби, велетні, чарівні мечі… Але в сагах змальовані реальні діячі різних епох і народів і відображені дійсні риси життя вікінгів VІІІ–ХІ ст.

Писемність з’явилася в Ісландії лише на початку ХІІ ст., і тому саги досить довгий час існували як усний жанр. Їх розповідали довгими зимовими вечорами, передавали від одного до другого, записувати почали лише в середині ХІІ ст. Найбільше саг записано в ХІІІ ст., а на початок ХІV ст. їх майже перестали складати. Проте їх продовжували копіювати – переписували на пергамент, а пізніше на папір. Зацікавленість сагами в Ісландії збереглося до нашого часу. Сучасний ісландець легко читає давні рукописи саг.

Рицарська література. Розквіт рицарського героїчного епосу припадає на ХІІ–ХІІІ ст. Найбільше епічних поем створено у Франції. Довгий час вони існували в усній формі. Мандрівні музиканти-жонглери декламували речитативом «пісні про діяння» під акомпанемент примітивних інструментів – маленьких арф або скрипок (віолей) на ярмарках біля міських стін, в монастирях, замках, королівських покоях. Поряд з усними легендами існували церковні оповіді про славні діяння Карла та його дружинників. Так поступово склався героїчний епос зрілого Середньовіччя, літературно сформований і записаний на старофранцузькій мові в період підготовки та проведення Хрестових походів (ХІ –ХІІІ ст.).

Шедевр французького рицарського епосу «Пісня про Роланда» - одна з ранніх французьких героїчних поем (деякі дослідники датують її ХІ ст.). Вона дійшла до нас в семи рукописах ХІІ–ХІV ст. Найбільш авторитетним вважається Оксфордський рукопис початку – середини ХІІ ст., складений англо-норманським монахом Турольдом.

Історичною основою сюжету «Пісні про Роланда» став похід Карла Великого в Іспанію (778), яка була завойована маврами, або сарацинами. Під час повернення військ із походу через Піренеї у Ронсевальській ущелині на його ар’єргард напали місцеві племена – баски. В битві з ними був вбитий небіж Карла Хруодланд.

 Старанно і докладно описує автор хід битви. Поряд з Роландом відважно б’ється його друг і побратим Олів’є та архієпископ Турпен. На початку битви Олів’є тричі радить Роланду трубити в ріг Оліфант, щоб покликати військо Карла на допомогу. Але гордий Роланд тричі відмовляється від поради друга. І лише коли загибель невеличкої купки живих франків стає незворотною, Роланд, стікаючи кров’ю, трубить у ріг. Він вже рятує не власне життя чи життя друзів, а тіла християн від осквернення ворогами і закликає Карла помститися маврам. Не відразу Карл почув Роландів ріг, але коли сигнал досяг короля, він одразу повернув військо. З цього часу опис бою стає драматичнішим. В поемі мистецьки поєднуються дві події: у великому гніві мчить Карл на допомогу Роланду, а тим часом один за другим гинуть товариші Роланда. І все ж переможцем стає Роланд. Останній натиск ворогів відбиває юний пер, втрачаючи свого коня. Поки ще живий Турпен, Роланд обходить поле, збираючи тіла товаришів і складаючи їх біля ніг архієпископа, який благословляє полеглих. Невдовзі помирає і Турпен. А відчувши наближення смерті, Роланд намагається зламати свій вірний меч Дюрандаль об мармурову скелю, щоб він не дістався ворогам.

Смерть Роланда описана в суворому і витриманому стилі. Вона має глибокий символічний зміст. Роланд йде помирати під тінисту сосну (його загибель проходить у священному місці, означеному Світовим деревом). Герой лягає на зелену траву (припадає до матері-землі), кладе на груди меч та ріг, повертає обличчя до Іспанії, щоб Карл побачив, що Роланд помер непереможеним. І тут настає чудо: до помираючого сходить з небес архангел Гавриїл, якому Роланд протягує свою рукавичку на знак васальної відданості Богу.

Розгромивши арабів і оволодівши Сарагосою, Карл повертається на батьківщину; він забирає забальзамовані тіла Роланда та його відважних товаришів. Повинністю порядок настає тоді, коли відбувся суд та страта зрадника Ганелона в столиці Франкської держави Ахені.

Починаючи з середини ХІІ ст. рицарський епос розвивається паралельно з рицарським романом – вигаданою оповіддю, в якій багато запозичено з казок. Ці споріднені жанри мали вплив один на одного. Прикладом тому – давня пам’ятка німецького героїчного епосу «Пісня про нібелунгів».

Поема невідомого автора (авторів) створена близько 1200 р.. Вона збереглася у багатьох списках, що є свідченням її популярності у Середні віки. В ній розповідається про події Великого переселення народів, про загибель Бургундського королівства, яке було завойоване гунами у 437 р.

Поема поділена на дві частини, у них 39 «авентюр» (пригод). Перша частина присвячена загибелі короля-воїна Зігфрида, друга – помсті за підступне вбивство.

Почувши про красу Крімхільди, сестри бургундських королів Ґунтера, Ґернота та Ґізельхера, до них з Вормса приїжджає свататися юний Зігфрид. Він переміг злого карлика, відвоювавши в нього плащ-невидимку, а також скарб нібелунгів – символ могутності та багатства. Зігфрид вбив мечем страшного дракона, викупався в його крові і став невразливим: шкіра Зігфрида вкрилася міцною роговицею.

Доблесного героя з повагою зустрічають при бургундському дворі, він – достойний наречений Крімхільди. Але перш ніж одружитися з красунею, Зігфрид повинен допомогти Ґунтеру засвататися до могутньої і непокірної заморської войовниці Брунхільди. За допомогою плаща Зігфрид допомагає Ґунтеру заволодіти обраницею у поєдинку і на подружньому ложі. У Версалі святкують два весілля. Через десять років дві королеви зустрічаються у Версалі і починають сперечатися, чий чоловік хоробріший та сильніший. Крімхільда показує Брунхільді пояс та перстень, які Зігфрид зняв з Брунхільди в ту злощасну ніч. Помститися за честь смертельно зневаженої Брунхільди, за згодою Ґунтера, береться його вірний васал Хаґен фон Тронь. Він хитрістю вивідує у Крімхільди вразливе місце її чоловіка і по-зрадницьки ударом списа в спину вбиває Зігфрида, а скарб нібелунгів опускає в Рейн.

Помста Крімхільди обертається морем крові, тисячами трупів і загибеллю королівства. Крім її другого чоловіка Етцеля, який перебуває в скорботі за загибель родичів та полонених, живими залишаються славні воїни Дітріх та Хільдебранд – носії народної мудрості та справедливості. Вони засуджують дикість страхіття помсти.

Пам’ятником іспанського рицарського епосу є «Пісня про мого Сіда».

В 1094 році під час боротьби іберійських християн з арабами, які напали на Піренейський півострів на початку VІІІ ст., Валенсію визволило ополчення під керівництвом кастільця Родріго Діаса де Бівара. Кастільці прозвали Родріго Кампеадором. А валенсійські маври, які стали підданими іспанцям Сідом (араб. «сіді» – «володар»). «Моїм Сідом» називає Родріго Діаса і автор героїчної поеми, яка присвячена його подвигам. Зберігся рукопис 1207 р., і під час першого наукового видання поема отримала назву «Пісня про мого Сіда».

Традиційно поему ділять на три частини: «Пісня про вигнання», «Пісня про весілля дочок Сіда», «Пісня про кривду у лісі Корпус».

 Основний конфлікт «Пісні про мого Сіда» – не боротьба християнського і мусульманського світів, а протистояння короля та героя. Головна тема – повернення честі Сіда, яку він постійно захищає.

В Сідові поєднуються риси епічного воїна та епічного володаря. Тактика Сіда – обкладати захоплені міста і землі даниною і зберігати їх мирне населення, в результаті Сіда боготворять і християни, і маври. На тлі війни ще яскравіше його благородство, щедрість, широта душі і мудрість героя. Подібні Сідові його друзі та сподвижники. І навпаки, король Альфонс VІ постає несправедливим, заздрісним; боягузами виступають зажерливі інфанти Карріонські, злоблива знать, яка оточує кастильський престол.

В кінці поеми Сід постає народним героєм, який завоював собі шану і багатство своїми руками, розумом і відважністю, і який знає ціну дружбі.

В кінці ХІ ст. виникає рицарська лірика. Розквіт її припадає на ХІІ ст.

Рицар ХІІ ст. – епохи високого Середньовіччя – вже був не лише воїном, але й людиною з багатим і складним внутрішнім життям. Все більше і більше в його почуттях виступає самовіддане кохання до Прекрасної Дами, якій він готовий безкорисливо і радісно служити. В цій службі перші середньовічні лірики знаходили невичерпне джерело натхнення, тому слова «закоханий» і «поет» в куртуазному середовищі, в атмосфері феодального двору («куртуазний» дослівно означає «придворний») стали синонімами. З того часу існує уявлення, що поет – це закоханий, а закоханий – це людина, яка складає вірші.

Співець достоїнств Прекрасної Дами – трубадур – служив у першу чергу не сеньору-сюзерену, а його дружині. Вважалося, що предметом шанування обов’язково повинна бути заміжня дама, причому знатніша, ніж сам поет. Щоб наблизитися до Дами і стати «узаконеним» співцем її честі, поет повинен був пройти декілька етапів посвяти: спочатку він повинен приховувати своє кохання, потім, відкрившись, чекати від Дами сигналу про те, що він прийнятий нею на службу (таким знаком міг бути перстень). Але й після цього поет не повинен шукати з Дамою близькості. Ідеальне кохання, за куртуазним кодексом, – кохання без відповіді. Воно породжує страждання, яке є стимулом для складання віршів.

Так писав Гільом, граф Пуатевінський і герцог Аквітанський – перший трубадур.

Предметом трубадурської поезії могла бути любов нерозсудлива, груба, ница. Поети ніколи не поєднували куртуазне кохання з нерозважливим. Високі почуття оспівували у кансонах. Нерозсудливій присвячували пастурелі, альби. Так, в пастурелі описується зустріч поета-рицаря з пастушкою. Поет розпочинає жартівливу розмову про любовну насолоду, намагаючись спокусити дівчину. Вона спочатку сперечається з ним, а потім із задоволенням відповідає на його залицяння. Альба являє собою сценку-діалог: в ній беруть участь дама, її коханець, з яким вона проводить ніч, і зброєносець, який стоїть на сторожі і сповіщає коханців, що настає досвіт.

Мовою поезії трубадурів була народна мова півдня Франції. Ці пісні виконували під акомпанемент різних струнних інструментів, як правило, не самі трубадури, а професійні співці та музиканти – жонглери.

«Високий» любовний сюжет породжував легенди на зразок знаменитого міфу про «далеке кохання» князя Джауфре Рюделя (бл. 1125– 1148). Поет, щоб побачити свою Прекрасну Даму – принцесу Тріполітанську, вирушає у складі Хрестового походу до Палестини. На кораблі він тяжко захворів, товариші вважали його мертвим. Прибувши до Тріполі, вони сповістили принцесу про смерть Рюделя. Вона поспішила до коханого і притиснула його до серця. Після цього до поета повернулася свідомість. Подякувавши Богу, Джауфре помирає у неї на руках.

Трубадури ставилися до складання віршів як до свідомої, копіткої роботи, як до ремесла, якому можна навчитися. Вони знаходили нові віршовані розміри, рифми, оригінальні за будовою строфи. Особливо уславилися в цьому поети другої половини ХІІ ст. – Маркабрюн, Арнаут Даніель, Гіраут де Борнель, Раймбаут Оранський, Бернарт де Вентодорн.

Кохання було основною, але не єдиною темою поезії трубадурів. У Сирвентах вони оспівували героїку військових походів та Хрестових війн, публічно виясняли відношення від собою, одночасно торкаючись різних політичних, етичних проблем. Трубадур Бертран де Борн (писав у період близько 1182–1195) прославився саме сирвентами на тему міжусобних війн.

Германський варіант куртуазної лірики високого Середньовіччя – мінезинг. Відомими мінезингерами були Кюренберг, Фрідріх фон Хаузен, Генріх фон Морунген, Рудольф фон Феніс, Рейнмар Старий, Вальтер фон дер Фогельвейде.

У другій половині ХІІ ст. на півночі Франції у володіннях династії Плантагенетів зародився новий жанр – рицарський роман.

Спочатку романи складали у віршованій формі і зберігали у вигляді багато ілюстрованих манускриптів. Рукописи читали вголос в покоях замку: там завжди знаходився книжник – зазвичай, клірик. Хоча і самі хазяї, а особливо хазяйки замків були освіченими. Деякі фрагменти романів декламували під музику.

Розповідь роману являла собою ланцюжок пригод-авантюр. В них перевіряється, наскільки благородний герой може стати рицарем. Зіштовхнувшись із небезпекою, герої, на відміну від авантюристів більш пізнього часу, які діють на свій страх і ризик, чинять в рамках кодексу рицарської поведінки.

Класиком рицарського віршованого роману вважається північно- французький поет Кретьєн де Труа (бл. 1130 – бл.1191). Збереглося п’ять його романів, написаних у 60–80 рр. ХІІ ст.: «Ерек та Еніда», «Кліжес», «Івейн, або Рицар з левом», «Персеваль, або Повість про Грааль» (два останніх не завершені). Дія кожного починається і закінчується при дворі легендарного короля Артура, який втілює в собі рицарську доблесть і державну велич. Всі три закінчені романи Кретьєна закінчуються перемогою життєстверджуючого кохання.

Центральною фігурою великого циклу рицарських романів є напівміфічний король Артур. В його образі відобразилися легенди про вождя кельтського племені бриттів, які воювали в VІ ст. із англосаксами. Історія правління короля Артура стала органічною частиною «Історії королів Британії» - таку назву мала написана латинською мовою до 1138 р. «хроніка» валійського письменника Гальфріда Монмутського (англійці звуть його Джеффрі Монмаутом і вважають його своїм першим раннім романістом).

Гальфрід зображує Артура протягом всього його життя: як юнаком він був коронований на трон замість загиблого в бою із саксами батька і вигнав завойовників із Британії, Галії і «багатьох островів», переміг римлян і був смертельно поранений власним небожем – зрадником Мондредом, який мав інтимні стосунки з королевою Геньєврою (їй король довірив на час своєї відсутності правління країною). Артур відправляється на острів безсмертя Аваллон, цим залишаючи бриттам надію на своє повернення.

Нормандець Вас, автор «Роману про Бруте» (1154), одного із перших в артурівському циклі, вигадав для банкетів в королівській залі особливий Круглий стіл, сидячи за яким на рівній віддалі від короля Артура, що сидить в центрі, всі рицарі – рицарі Круглого столу – відчувають себе рівними. Так виникла можливість створити для жанру мотив рицарського братства.

В «бретонський» цикл рицарських романів входять романи про святий Грааль. Спочатку Крааль означав чарівний предмет щось на зразок скатертини-самобранки. Поступово він перетворився в релігійну святиню – чашу таємної вечері, в яку один із перших учнів Ісуса Христа Йосиф Аримафейський нібито зібрав кров розп’ятого на хресті Вчителя. Рятуючись від переслідування, Йосиф привіз чашу до Британії і заснував братство хранителів святого Грааля. Про це розповідає у своєму романі Роберт де Борон.

Одним із перших використав легенду про святий Грааль Кретьєн де Труа в романі «Персеваль, або Повість про Грааль». Персеваль – рицар, який вирушив на пошуки скарбу. В романі Кретьєна Грааль – дароносиця, що зберігає «тіло Христово».

Найкращий твір на цей сюжет – роман у віршах «Парсифаль» (1200– 1210) – створив германський поет Вольфрам фон Ешенбах (бл. 1170–1220). Грааль в романі не лише символ духовного вдосконалення. Він ще й втілення земних радощів. Роман наповнений мальовничими описами турнірів, банкетів, святкових походів, живописних побутових деталей. Це достеменна енциклопедія життя середньовічного суспільства.

 Поезія вагантів. Ваганти з’явилися в Середньовічній Європі у ХІІ ст. Це були мандрівні школярі, які шукали знань в університетах, що славилися якоюсь наукою. Їх життя проходило в особливому «перевернутому» стосовно феодально-ієрархічному укладу – світі. В подорожах ваганти проводили більшу частину свого життя, найчастіше так і не довчившись і не отримавши приходу або церковної посади. Але формально порозумнішавши, вони залишалися вірними духу вагантського братства. Ваганти називали себе голіардами – на честь біблійного велетня Голіафа, якому вони надавали рис піїта-ненажери і вважали його своїм «прабатьком».

Як і в будь-якого братства, у вагантів був жартівливий устав, що нагадував основні правила монаршого життя. Його зберіг анонімний автор пісні «Чин голіардський» (тут «чин» означає «правила життя»), розмір якою є пародією на речитатив церковних пісноспівів:

Образ благочестия

мы одни являем:

Бедного, богатого –

всех мы принимаем,

Знатних с низкородными,

дельного с лентяем,

Кто от монастырских врат

в шею был толкаем.

Рады и монаху мы

с вибритой макушкой;

Рады и пресвитеру

с доброю подружкой;

Школьника с учителем,

клирика со служкой

И студента праздного –

всех встречаем кружком…

Орден наш заслужено

братством стану звать я:

Люди званья разного

к нам бегут в объятья.

Всех, того и этого,

примем без изъятья –

В братии скитальческой

все скитальцы – братья.

 

Пункти «орденського уставу» перекручують устав монастирського життя:

 

Возбраняет орден наш

просыпаться рано –

Кто поутру в храм спешит –

поступает странно.

Возбраняет орден наш

ранене служенье –

Встав, мы щем отдыха,

ищем угощенья…

 

Речей, які привертають увагу ваганта у світі, не так уже й багато: весела гулянка із доброю випивкою, гра в кості та карти, любовна втіха.

Коли вперше читаєш поезію вагантів, складається враження, що поет вихваляється своїм безпутним життям, що не вірить у розплату за гріхи на тому світі. Але коли вдуматися в рядки «Сповіді» та інших віршів вагантів, стає зрозуміло, що автори їх не богохульники і тим паче не єретики. Їх поезія по-своєму релігійна. Оспівуючи кабацькі радощі і земне кохання, вагант ніколи не забуває, що й карти, й шинки, й розпусниці – символи «перевернутого», карнавального, ігрового світу, поряд з яким повинен існувати світ високої любові до Бога.

В реальності поряд із світом блюзнірства ваганти бачать світ фарисеїв та лицемірів. Особливо виразно сатиричні мотиви звучать у творчості одного із найосвіченіших і начитаних поетів ХІІ ст. Вальтера Шатильонського, автора епічної поеми «Олександрія», в якій оспівав життя й діяння Олександра Македонського. Вальтер викриває «слуг лицемірних» Господа, звинувачуючи їх в грошолюбстві, зажерливості, симонії (продажу церковних посад), розбещеності і жадобі до розкошів.

У вагантів є навіть пісенно-віршований жанр, який можна назвати «канючення»; поети жаліються на нужду, голод, холод, які переслідують їх; часто посилаються на приклад святого Мартіна, який віддав половину свого плаща убогому. Але ваганти, відверто кажучи, не бідні: вони «розраховуються» з людьми своїми віршами. Можуть як звеличити, так і знеславити дарувальника, сповістивши всьому світу про його скаредність і жорстокість. Фамільярність у спілкуванні із сильними цього світу, свобода суджень і оцінок – відмінні риси веселого поетичного братства.

Ваганти, як трубадури і трувери, використовують у віршах досвід народної пісенної лірики, і перш за все обрядову поезію. Мотив весняної природи поєднується в їх поезії з возвеличенням молодості, як «зовнішньої» пори життя, кохання, веселощів і безтурботності. Один голіард закликає братів-школярів «полишити вісі мудрощі» і насолоджуватися швидкоплинною молодістю. Інший, підхоплюючи тему «давайте веселитися, поки що ми молоді», в знаменитій пісні «Гаудеамус» прославляє академію та професорів. Ця пісня, до речі, на сьогодні вважається міжнародним студентським гімном.

Поезія вагантів збереглася у великих рукописних збірниках, складених в ХІІ–ХІІІ ст. Найбільш повний з них має назву «Беуронські пісні» – за назвою монастиря в Південній Германії, де він був знайдений в кінці ХVІІІ століття. Загальна кількість знайдених вченими віршів вагантів налічується сотнями. Але історія донесла до нас імена лише декількох авторів. Окрім Архіпіїта Кьольнського та Вальтера Шатильонського слід згадати Гутона, Примаса Орлеанського. В ХІІІ ст. латинська поезія вагантів поступово зникає. На її місце приходить комічна поезія національними мовами.

 

⇐ Предыдущая23242526272829303132Следующая ⇒

Поделиться: