Освіта і наука в Україні ХІХ ст.

Політика асиміляції, яку проводив російський уряд, базувався на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому – повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 – Казанський, у 1805 – Харківський, у 1834 – Київський; реорганізовано Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення «общерусской» культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючись з приводу відкриття Київського університету, говори: «Університет – це мій твір, але я перший покладу на його руку, якщо здасться, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету – поширювати російську культуру…»

Фактично ці навчальні заклади відігравали протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційною, так зі своєю історією.

В 1809 р. була заснована Київська гімназія, яка пізніше (в 1811 р.) буде віднесена до вищих учбових закладів. В 1805 р. відкритий Харківський університет. В першій чверті ХІХ ст. виникли привілейовані навчальні заклади, які поєднували курс середніх та вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя І.О.Безбородька в Ніжині (1820). Після польського повстання 183-1831 рр. Кременецький ліцей був закритий. В 1834 р. створений Київський університет. Окрім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відкриваються жіночі навчальні заклади – інститути благородних дівчат в Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (838). В 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі.

В 60-70 рр. ХІХ ст. поступово сформувалася система підготовки вчителів для початкових шкіл. Були створені трирічні вчительські семінарії, які будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій – Коростишівська (1869), Херсонська (1872), Переяславська (1878). Перший учительський інститут створений у Глухові 1874 року. До 1914 р. на Україні існувало 26 вчительських семінарій та 6 вчительських інститутів.

Розвиток капіталізму, боротьба прогресивного суспільства дали поштовх до подальшого зросту вищої школи. На Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, вчителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших спеціалістів стали Харківський, Київський та Новоросійський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), на землях Західної України – Львівський та Чернівецький університети. Спеціалістів для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897) та інші. Функціонували вищі жіночі курси у Києві, Одесі, Харкові, жіночий медичний інститут у Києві.

Харківський університет заснований у 1805 р. за ініціативою вченого-винахідника, громадського діяча Василя Назаровича Каразіна (1773-1842). До 1917 р. в університеті було чотири факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний та юридичний, 8 наукових товариств, астрономічні обсерваторія, фундаментальна бібліотека. Численні наукові школи, які виникли в Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. В університеті навчалися і працювали відомі вчені: математики М.Остроградський, О.Ляпунов, В.Стєклов, поет П.Гулак-Артемовський (був ректором університету з 1841 по 1849 рік), біолог І.Мечников, історик М.Костомаров, композитор М.Лисенко, письменник М.Старицький та багато інших. Харківський університет відіграв велику роль в розвитку культури українського народу.

Новоросійський університет був заснований з ініціативи Миколи Пирогова в Одесі на базі Рішальєвського ліцею у 1865 році. З університетом пов’язана діяльність видатних вчених: І.Мечникова, І.Сеченова, А.Ковалевського, Е.Щепкіна та інших.

Ніжинський історико-філологічний інститут був створений у 1875 році на базі Ніжинського ліцею. Інститут готував вчителів класичних мов, російської мови та історії для середніх навчальних закладів. Серед студентів були представники селянства, міщан та інших прошарків суспільства. Закінчили його історик М.Державін, художник М.Самокиш, педагог П.Волинський.

Слід підкреслити, що з початку ХІХ ст. у вітчизняній університетській освіті починає набирати сили освітня тенденція. В першу чергу це пов’язано з формуванням у першій половині ХІХ ст. концепції державної освітньої політики, яка ставила головним завданням для вищої школи підготовку висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарату. Підтвердженням цього став знаменитий указ 1809 року, який вимагав від кожного, хто бажає отримати чин колезького асесора, здати екзамен в університеті. Університети поступово починають втрачати стан закладів «чистої науки», а на перше місце виходять функції управління системою народної освіти, підготовки педагогічних кадрів, інтелектуальної і державної еліти.

Університети як центри навчальних округів сприяють швидкому розширенню низки гімназій, ліцеїв та комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти поставили питання про спеціальну підготовку вчителів як очної форми та і екстерном. Вчені та провідні викладачі університетів активно допомагають школі, просвіті народу. При університетах організовуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з’їзди. Харківський університет в період з 1806 по 1834 рр. був центром організаційно-методичного керівництва народною освітою в Україні.

На початок 60-х років ХІХ ст. Харківський університет підготував понад 3200 лікарів, юристів, педагогів. Серед його випускників більше 550 працювали викладачами у середніх навчальних закладах, близько 80 – професорами вітчизняних університетів та ліцеїв.

Вищі навчальні заклади, перш за все університети, царський уряд розглядав як опору самодержавству. Все життя університетів (наукове, навчальне, громадське) підлягало опіки та регламентації з боку уряду та навчальної адміністрації.   

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалася у ХІХ ст., об’єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові та мовознавчі праці, навчальні посібники з історії, граматики української мови.

Одним із найвидатніших філологів ХІХ ст. став Олександр Опанасович Потебня (1835-1891). У 1856 році він закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, захистив магістерську, а потім і докторську дисертацію, яка значною мірою ґрунтувалася на даних української мови. Став професором Харківського університету, був головою Харківського історико-філологічного товариства. З 1874 року доктор слов’яно-руської філології, а з 1875 – член-кореспондент Петербурзької Академії наук.

Вчений-славіст розробляв питання теорії мовознавства, фольклору і етнографії, головним чином, загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису. Олександр Потебня став основоположником так званого психологічного напряму в українському мовознавстві. Вивчав психологію словесно-художньої творчості, був творцем лінгвістичної поетики; багато зробив в області слов’янської діалектології і порівняльно-історичної граматики. У загальнотеоретичному плані досліджував проблеми взаємовідношення мови і мислення, мови і нації, походження мови. У своїх працях О.О.Потебня висвітлив питання історичного розвитку української мови, гостро виступав проти денаціоналізації українців. Він є автором праць: «Думка і мова», «Записка про малоруське наріччя», «Із записок з російської граматики», «Мова і народність», «Із записок з теорії словесності» та багатьох інших. Потебні також належать праці з фольклору та етнографії «Пояснення малоруських і споріднених народних пісень».

Павло Гнатович Житецький (1836-1911) – один із основоположників українського мовознавства. Він навчався в Київській духовній академії, потім на історичному факультеті Київського університету. Працював вчителем російської мови у Кам’янець-Подільській гімназії, гімназіях Києва, Колегії Павла Галагана. Отримав звання доктора російської словесності, став член-кореспондентом Петербурзької академії наук, членом НТШ у Львові.

Житецький започаткував і розвинув новий напрямок – історію української літературної мови, досліджував українську літературу ХVІІІ-ХІХ ст., заклав основи теорії й практики українського перекладу. Він першим показав значення «Енеїди» Івана Котляревського для формування нової української літературної мови. Також досліджував шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв’язки з українкою. Вчений бра в активну участь у виробленні норм українського правопису. Серед його праць: «Нарис звукової історії малоруського наріччя», «Опис Пересопницького рукопису ХVІ ст.», «Думки про народні малоруські думи»; підручники: «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії».

 На Західній Україні питання мови торкалися Я.Ф.Головацький та О.М. Огоновський.

Головацький Яків Федорович (1814-1888) навчався у духовній академії в Кошице та університеті в Пешті. Закінчив Львівський університет. Деякий час був священиком, потім – професором та ректором Львівського університету. Головацький належав до «Руської трійці», організував випуск альманаху «Русалка Дністровая». Яків Федорович здійснив одну з перших у вітчизняному мовознавстві спробу опису діалогічної диференціації української мови – «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях»; виділив волинсько-подільське, галицьке і карпаторуське наріччя. Обстоював самобутність української мови, підкреслював її глибокі історичні корені. Уклав досконалий як для свого часу регіональний словник говорів Галичини, Буковини і Закарпаття та «Словник української мови».

Огоновський Омелян Михайлович (1833-1894) закінчив Львівську духовну семінарію, паралельно слухав лекції на філософському факультеті львівського університету. Деякий час працював вчителем української та класичних мов у гімназіях Львова. З 1870 року був професором Львівського університету, очолював філологічну секцію НТШ. Огоновський – автор праць з мовознавства: «Студії в галузі руської мови», «Про найважливіші особливості руської мови», «Граматика руского язика для школъ середніхъ» тощо.

Вчені-українці прославилися в царині точних наук – математиці та фізики. Це – Остроградський М.В., Буняковський В.Я., Ґраве Д.О., Пулюй І.

Видатний український математик і педагог Михайло Васильович Остроградський (1801-1861) походив із козацько-старшинського роду на Полтавщині. Навчався у Харківському університеті, вдосконалював свої знання у Французькому коледжі у Парижі, де слухав лекції П.-С. Лапласа, О.-Л. Коші, А.-М. Ампера, Ж.Фур’є. В різний час Михайло Васильович був професором офіцерських курсів морського кадетського корпусу, інституту інженерів шляхів сполучення, Головного педагогічного інституту, Головного інженерного училища, Головного артилерійського училищі. Остроградський – автор близько 40 наукових праць. Його основні роботи присвячені математичному аналізу, аналітичній механіці, математичній фізиці; відомі також його праці з теорії чисел, алгебри та теорії ймовірностей. Остроградському належить відкриття формули перетворення інтеграла по об’єму в інтеграл по поверхні, названої його іменем. Михайло Васильович Остроградський був академіком Петербурзької, Паризької, Римської, Туринської, Американської Академії наук.  

Знаменитий математик Віктор Якович Буняковський (1804-1889) походив із Вінничини. Навчався в Лозаннській академії та Сорбонні. Віце-президент Петербурзької академії, професор Петербурзького університету. Написав близько 100 праць (переважно французькою мовою) з математичного аналізу, теорії чисел, геометрії, теорії ймовірностей; винайшов планіметр, пантограф, прилад для додавання квадратів. 

На межі ХІХ та ХХ ст. працював визначний математик Дмитро Олександрович Ґраве (1863-1939). Він був професором Харківського та Київського університетів, дійсний член ВУАН та НТШ, почесний член Академії наук СРСР. Д.О. Ґраве – один із найвидатніших алгебраїстів України, творець математичної школи в Києві. Автор ряду праць «Курс алгебраического анализа», «Краткий курс математического анализа», «Теоретическая механика на основе техники» та інш.

Серед українських фізиків слід згадати Миколу Дмитровича Пильчикова (1857-1908). Народився він на Полтавщині. Закінчив Харківський університет. Був професором Харківського, Новоросійського університетів та Харківського технологічного інституту. Праці Пильчикова стосуються геофізики, оптики, радіотехніки, рентгенографії. У 1880 році він досліджував Курську магнітну аномалію. Керував спорудженням дослідницьких радіостанцій на херсонському маяку і в Харківському технологічному інституті.

Видатний український фізик і електротехнік, вчений-винахідник Іван Пулюй (1845-1918) народився на Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію, навчався на технологічному, філософському факультеті Віденського університету. Працював викладачем кафедри фізики, математики і механіки австрійської Військово-морської академії у Рієка (Хорватія). Деякий час вивчав електротехніку в страсбурзькому університеті, де захистив дисертацію і отримав ступінь доктора філософії. До виходу на пенсію (1916) займав посаду професора експериментальної фізики у Празькому політехнічному інституті, був ректором інституту. В 1902 році був обраний деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Наукові дослідження Івана Пулюя стосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики та електротехнічних змінних струмів. Надзвичайно вагомим є внесок Пулюя в дослідження процесів у газорозрядних трубках, зокрема катодних променів та променів, що дістали назву рентгенівських. За твердженням ряду дослідників, Іван Пулюй був першим винахідником «рентгенівської трубки» (здійснив своє відкриття в 1883, В.-К. Рентген у 1895), ставши таким чином співзасновником рентгенології. Винайшов багато електричних приладів, наприклад точного апарату для визначення механічного еквіваленту тепла, фосфоресційної лампи тощо. Автор понад 50 наукових та науково-популярних праць, написаних українською, німецькою та англійською мовами. Упоюй добре знав стародавні мови. Спільно з П.Кулішем та І.Нечуєм-Левицьким працював над перекладом Псалтиря і Євангелія. В 1871 році у Відні вперше опублікував молитовник українською мовою.

Олександр Данилович Засядько (1778-1838), родом з Полтавщини, – піонер російського військового ракетобудування. Він був учасником російсько-французької та російсько-турецької воєн; нагороджений найвищими бойовими орденами Російської імперії, закінчив службу генерал-лейтенантом. Засядько з 1815 року конструював бойові ракети; виготовив перші зразки запалювальних і гранатометних гармат, які широко застосовувалися у російсько-турецькій війні. Був директором Артилерійського училища, лабораторії, порохового складу та арсеналу у Санки-Петербурзі.

Вже згадуваний нами Василь Назарович Каразін, як засновник Харківського університету, прославився науковими винаходами. В 1908 році він розробив новий ефективний спосіб добування селітри; в своєму маєтку встановив першу метеорологічну станцію в Україні. (На жаль, ідея створення широкої мережі станцій втілилася в життя вже після смерті вченого). В своїх наукових дослідах Василь Назарович багато уваги надавав проблемі розширення продуктової бази країни і розробці методів зберігання продуктів. Йому ми зобов’язані чудовими рецептами консервування та зберігання овочів та фруктів. Каразіну належить пріоритет у винаході системи парового опалення. Вже в 1813 році він встановив в селі Кручик опалювальну систему власної конструкції. Цінні винаходи вчений здійснив в галузі шовківництва, садівництва, виноградарства. В різні роки Василя Назаровича Каразіна обирали членом вчених колегій Московського та Харківського університетів, Московського товариства природознавців, Товариства історії і старожитностей, Російського Вільного економічного товариства, Петербурзького товариства любителів російської словесності.

 Трагічна доля спіткала визнаного українського винахідника Кибальчича Миколу Івановича. Він навчався у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, у Медико-хірургічній академії. За революційну пропаганду серед селян Київської губернії був ув’язнений. За дорученням комітету організації «Народна Воля» розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на царя Олександра ІІ. За це був заарештований і засуджений до страти. В тюрмі Кибальчич розробив проект літального апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаштування порохового двигуна, управління ракетним апаратом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту тощо. Але був страчений разом із іншими учасниками замаху на царя. Іменем Кибальчича названо кратер на зворотньому боці Місяця.

Піонером української та російської авіації став Мацієвич Левко Макарович. Він народився на Київщині. Займав посаду інженера Петербурзької корабельні, брав участь у спорудженні в Севастополі крейсера Іоан Златоуст; розробив низку проектів підводних човнів, протимінних загород, оригінальну версію морського літака. Мацієвич загинув під час показового польоту.

Вагомий внесок здійснили українські вчені в розвиток медицини. Так, Нестор Максимович Амбодик-Максимович (1744-1812) – перший в Російській імперії професор акушерства. За його ініціативою було засновано Клінічний повивальний інститут у Петербурзі. Великою заслугою Амбодика-Максимовича є створення ним найдосконаліших на той час підручників з акушерства «Мистецтво сповивання» та ботаніки «Ботаніки початкові основи». Нестор Максимович став першим фітотерапевтом, який науково обґрунтував застосування в медицині лікарських трав.

Володимир Опанасович Караваєв (1811-1892) організував і став першим деканом медичного факультету Київського університету, засновник першої в Російській імперії та Україні клініки очних хвороб (Київ, 1844), одним із перших застосував у хірургії знеболювальні засоби; оригінальні хірургічні техніки у офтальмонології.

 

⇐ Предыдущая65666768697071727374Следующая ⇒

Поделиться: