Мета. Метою курсової роботи є поглиблення загальнотеоретичних уявлень стосовно сутності, завдань, ознак правової держави.

Стр 1 из 4Следующая ⇒

Ідея соціальної держави сформувалася наприкінці XIX – початку XX століть як результат об’єктивних соціально–економічних процесів, що відбувалися в житті буржуазного суспільства, коли в протиріччя увійшли два його найвагоміших принципів – принцип свободи і принцип рівності.

Власне, концепцію соціальної держави вперше було сформульовано в працях німецьких учених ХIХ століття: Л. фон Штейна, Ю. Оффнера, Ф. Науманна, А. Вагнера. Соціальна концепція стала проголошенням нової ролі держави, яка бере на себе відповідальність здійснювати соціальні функції, що були раніше державі не притаманні.

Звертаючись до практики суспільного розвитку, можна сказати, що теорія соціальної держави, яка виникла у ХІХ столітті, стала ідеалом політики в Європі, ознакою приналежності до Європейської цивілізації, засобом досягнення важливих соціальних гарантій і високих стандартів життя.

Актуальність теми. Сьогодні хіба що не найважливішою стає проблема розбудови молодої держави України, вибір шляху розвитку якої було остаточно зроблено із прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України. Зокрема згідно із її статтею 1, Україна є демократичною, правовою, і соціальною державою. Безперечно, таке проголошення в умовах сьогодення відображає не стільки реальну дійсність, скільки прагнення та орієнтацію Української держави, є декларацією її намірів. Водночас це конституційне положення поставило перед суспільними науками і, в першу чергу, перед теорією держави та права актуальне завдання: визначити й дослідити сутність, завдання, ознаки та функції саме правової держави, обґрунтувати її загальнотеоретичну характеристику, визначити шляхи побудови такої держави в Україні.

У сучасний період правова держава становить предмет зацікавленості представників різних суспільних наук: правознавців, політологів, економістів, соціологів, філософів. Зокрема потрібно відзначити праці таких вітчизняних і зарубіжних учених, як О. Аграновська, С. Алексєєв, В. Бабкін, М. Баглай, Д. Баялджиєв, О. Беребіна, П. Гончаров, М. Гриценко, Р. Дарендорф, А. Етціоні, М. Козюбра, В. Копєйчиков, І. Ледях, О. Лукашова, Л. Мамут, Т. Мацонашвілі, В. Медведчук, В. Новіков, П. Рабінович, Г. Ріттер, В. Роїк, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скакун, О. Скрипнюк, Ф. Фабрициус, К. Хессе, Х. Цахер, В. Четвернін, Й. Штрассер, І. Яковюк, В. Якушик та інші.

Мета. Метою курсової роботи є поглиблення загальнотеоретичних уявлень стосовно сутності, завдань, ознак правової держави.

При виконанні курсової роботи перед автором стояли наступні завдання:

· Визначити суть поняття держави та особи;

· Дати характеристику понять правової держави та правового статусу особи;

· Проаналізувати проблеми та перспективи правового статусу особи в Україні.

Курсова робота складається з двох розділів, висновку та списку використаних джерел.

Розділ 1. Загальні положення про державу і особу.

1.1. Історія ідеї про соціальну державу.

Ідея соціальної держави, як уже було зазначено, сформувалася наприкінці XIX – початку XX століть як результат об’єктивних соціально-економічних процесів, що відбувалися в житті буржуазного суспільства, коли в протиріччя увійшли два його найвагоміших принципів – принцип свободи і принцип рівності.

Теоретично склалися два підходи до співвідношення цих принципів. А. Сміт, Д.С. Мілль, Б. Констан, Д. Локк та інші захищали теорію індивідуальної свободи людини, відводячи державі, як основний обов’язок охороняти цю свободу від будь-якого втручання, у тому числі й від втручання самої держави. При цьому вони розуміли, що врешті-решт свобода спричинить нерівність, однак вважали свободу за найвищу цінність.

Інший підхід використовував Ж.–Ж. Руссо, який не заперечував значення індивідуальної свободи, проте вважав, що все повинно бути підпорядковано принципу рівності, забезпечувати який є завданням держави.

Науковий пріоритет у розробці першої теоретичної концепції соціальної держави, що містила новаторські для свого часу ідеї, належить відомому німецькому державному діячу, економісту й історику Л. фон Штейну, яким власне вперше було визначено поняття «соціальна держава». Л. фон Штейн вважав, що ідея держави полягає у відновленні рівності і свободи, у піднятті нижчих класів до рівня багатих та сильних. Соціальна держава згідно зі Штейном, повинна не тільки узаконювати й охороняти пануючі класи, але й свідомо слугувати інтересам народу.

Необхідно також підкреслити, що в ідеологічному плані перша концепція соціальної держави була породженням консервативної думки, а сам Л. фон Штейн був яскравим представником консервативного напряму в науці та політиці. Метою концепції Л. фон Штейна став пошук шляхів для усунення протиріч, що створюються в капіталістичному суспільстві засобами самої держави.

При цьому першочергове значення мало вирішення так званого «соціального питання», загострення якого бачилося як головна загроза стабільності суспільства. Згідно з Штейном, місія соціальної державна рівні управління реалізується у конкретних управлінських функціях держави, зокрема: усунення юридичних перепон, вільному між-класовому переходу за допомогою надання всім громадянам однакових прав, передусім прав власності; турботи про суспільні потреби, що забезпечують кожній особистості фізичні умови самостійності;сприяння праці, яка не має капіталу, в досягненні господарської самостійності, наприклад, через страхові справи, самодопомогу у вигляді різних союзів тощо.

Визначаючи сутність соціальної держави Л. фон Штейн писав: держава «зобов’язана підтримувати абсолютну рівність у правах для всіх різних суспільних класів та для окремої особистості, що самовизначається, завдяки своїй владі. Вона зобов’язана сприяти економічному та суспільному прогресу всіх своїх громадян, тому що за кінцевим рахунком розвиток одного стає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі говориться про соціальну державу». Як єдиний гарант рівності та соціальної справедливості, держава, у розумінні Л. фон Штейна, безумовно, стоїть над усіма іншими суспільними інститутами та інтересами. У цьому зв’язку дослідник П. Козловскі вважає Л. фон Штейна апологетом держави та захисником ідеї повної незалежності держави від влади суспільства. Штейнівське визначення соціальної держави вважається класичним. Саме ним було подолано підхід до держави як до арени класової боротьби і вперше утверджено пріоритет співвідношення «особистість – держава» на противагу попередньому «суспільство – держава», а головною метою держави проголошено економічний та соціальний прогрес. З визначення Л. фон Штейна можна виокремити такі характеристики соціальної держави, які розкривають її сутність та особливості:

· обов’язкова природа соціальної держави.

· соціальна держава не тільки зобов’язана, але й спроможна виконувати свої функції.

· соціальна держава сама зацікавлена у виконанні взятих на себе зобов’язань.

Новими функціями, що випливають з теорії соціальної держави Л. фон Штейна, є наступні:

· обмежувальна функція – виявляється щодо пануючих класів, за її допомогою вирішуються такі завдання, як обмежування монополізації, регламентація трудових відносин, регулювання економіки, концентрація коштів на соціальні програми та потреби;

· забезпечувальна функція – виникає під час вирішення таких завдань, як соціальне страхування, соціальне забезпечення, надання можливостей для отримання освіти;

· гарантуюча функція – надаючи гарантії й закріплюючи їх на конституційному рівні у вигляді системи прав людини та громадянина, держава по суті надає йому право не просто отримувати допомогу від держави, але й вимагати її надання.

Серед ліберальних учених погляди Штейна поділяв Ф. Науманн. Його уявлення щодо активного втручання держави в господарські та соціальні відносини стали традиційно суттєвим елементом раннього німецького лібералізму.

Ліберали ставили перед державою завдання не тільки захистити власність і соціальний порядок, а також матеріально і морально підтягнути нижчі класи через широкі соціальні реформи. Найбільш радикальну теоретичну основу інтервенціоністської соціальної держави висунув у 1879 р. німецький учений А. Вагнер, видатний економіст часів Бісмарка, один з яскравих представників школи Державного соціалізму, прибічник державного і християнського соціалізму, котрий визначає свої погляди як соціально-правові. А. Вагнер сформулював наступні тези, ситуації, можливі наслідки для суспільства. Згідно з його роздумами вони можуть бути такими:

· Соціально-політичними – протягом історії відбувається суттєве розширення соціальних функцій держави, таких як: пенсійне страхування, допомога населенню під час стихійних лих та катастроф;

· Економічними – внаслідок розвитку науково-технічного прогресу збільшуються державні асигнування в науку, різні інвестиційні проекти тощо;

· Історичними – держава для фінансування непередбачених витрат звертається до випуску державних позик, з кожним роком зростає розмір державного боргу та відсотків з нього, тобто відбувається зростання витрат на обслуговування.

Концепція А. Вагнера передбачала перетворення буржуазної держави у «державу культури та загального добробуту», одержавлення залізничних доріг, гірничих підприємств, банків і страхових організацій, інтеграцію робітничого класу у державу і суспільство при заперечуванні політичних і соціальних революцій.

Ідеї соціальних реформ через перетворення буржуазної держави на народну, яка бачить добробут усіх громадян як своє головне завдання, традиційно користувалися широкою підтримкою в німецькому робітничому русі, в його різних союзах, політичних та профспілкових організаціях. Як наслідок у другій половині ХІХ – початку ХХ століття в країні було напрацьовано та законодавчо закріплено низку заходів державного та суспільного характеру щодо захисту соціальних інтересів нижчих класів.

Так, наприклад, у 1910 р. у Німеччині було введено загальне пенсійне страхування. Боротьба трудящих за свої права, ідеологічні та наукові дискусії щодо шляхів спрямування діяльності держави в русло соціальних реформ в цей період спостерігалися і в інших індустріальних країнах, передусім – у Англії та Франції.

1.2. Поняття держави.

Держава — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду; суб’єкт політики, ядро політичної системи.

Часто звертаються до поняття «суверенна держава» — тип держави, який характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітет національностей і народу. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально-соціальних і вузько-класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально-соціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

· класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

· загально-соціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загально-соціальних справ.

Перевага загально-соціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

· держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

· держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

· держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

· на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт права — є вільною, автономною особою.

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти:

- держава як організація політичної влади;

- держава як апарат влади;

- держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада - одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів - також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава - це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, - народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Держава - єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.

1.3. Поняття особи, особистості і громадянина.

Особа — людський індивід як суб'єкт соціальних та юридичних відносин і свідомої діяльності. Фізична особа — у цивільному праві термін, що використовується для позначення людини (громадянина) як учасника правових відносин. Фізична особа також підпорядковується певним нормам та правилам поведінки. Юридична особа — суб'єкт права, здатний від власного імені набувати права і обов'язки, за умови реєстрації у встановленому законом порядку. Організація (організаційна форма), що має відокремлене майно, здатна від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем в суді. Згідно з законом юридичною особою — є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Отже, підсумовуючи, можна сказати, що поняття – особа – це поняття, яке має чіткий визначений державою правовий статус.

Для характеристики індивіда використовується спеціальне поняття особистість. Кожна людина, вступаючи в життя, застає світ речей, предметів, зроблених попередніми поколіннями людей, різні політичні, соціальні інститути та установи, а також історично сформовані соціальні норми, правила мислення і граматики, естетичні смаки й інші форми суспільної свідомості. Щоб стати повноправним членом суспільства, брати особисту участь у його справах, індивід повинен у тій або іншій мірі засвоїти наявні дані про природу і суспільство, опанувати мовлення і правила граматики, вивчити чинні соціальні норми, освоїти професію і прилучитися до досягнень культури. Сукупність властивостей, що характеризують людину як соціальну істоту, учасника суспільних відносин, і охоплює поняття особистості. "Сутність "особи особистості", — писав К. Маркс, — становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість". Особистістю не народжуються, а стають, і не будь-хто може виступати в цій ролі. Так, особистістю не є дитина і душевнохвора людина.

Для особистості як продукту суспільства характерна єдність індивідуальних соціальних і біологічних рис, зокрема таких:

· Ознаки, що характеризують соціальні зв'язки і відносини людини (економічні, політичні, національні, класові, юридичні,моральні й інші).

· Набуті особистим досвідом знання, навички, звички,культурний рівень.

· Біологічно зумовлені риси: інстинкти, темперамент, почуття, елементарні потреби, стан здоров'я.

· Риси індивідуальної психіки і мислення, можливості пізнавати світ, створювати, добутки літератури, науки, мистецтва.

Конкретна особистість завжди індивідуальна. Психологічні риси, соціальний досвід, вид діяльності, темперамент, а також інтенсивність прояву цих рис у кожній людині поєднуються з найрізноманітнішою уявою і визначають неповторність особистості, її відмінність від усіх інших членів суспільства. У природі не буває однакових, схожих особистостей.

Однак слід зазначити, що і в наш час суспільство не в змозі створити необхідні умови для того, щоб кожен індивід міг формувати себе як особистість відповідно до своїх можливостей, інтересів та потреб і застосовувати свої можливості і знання на практиці. Хоч, безперечно, сучасне цивілізоване суспільство створює більш сприятливі умови для формування особистості, ніж попередні історичні періоди. Вирішальну роль тут відіграє ступінь свободи особи, яку їй надає і закріплює держава у вигляді правового статусу громадян.

Громадянин — людина, яка належить до певної територіальної спільноти — міста, країни тощо. Ця приналежність є формально юридично оформленою. Як член певного соціуму громадянин має певні права та обов'язки, щодо цього соціуму і підпорядковується певним (прийнятим в громаді) нормам і законам.

Визначення правового статусу людини, громадянина та особистості пов’язується із формуванням розуміння даних термінів, оскільки їх особливості та зміст понять безпосередньо впливають на аналіз статусу позначуваних ними осіб. Зазначені категорії позначаються та різняться між собою найменуванням учасників правових зв’язків, статус яких регулюється Конституцією України, іншими нормативно-правовими актами.

Аналіз конституцій країн СНД свідчить про те, що в них, перш за все, окреслюється правовий статус особистості як суб’єкта прав і свобод, що належать людині і громадянину. Тим самим вони приводять у відповідність національне законодавство до міжнародних документів.

Важливо встановити, які спільні риси існують між поняттями «права людини», «права громадянина», «права особи» в аспекті їх співвідношення з правами і свободами. Розділ другий Конституції України має назву «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина», тому поняття «людина» і «громадянин» офіційно закріплені в діючому Основному Законі.

Співвідношення між цими категоріями, на нашу думку, наступне: права людини – це загально соціальна категорія, яка складається об’єктивно в результаті розвитку і вдосконалення суспільного виробництва і політичної системи суспільства у формі соціальних можливостей користуватися різноманітними економічними, політичними і духовними благами, що існує ще до державного їх закріплення, а права громадянина – це такі права людини, які знаходяться під охороною і захистом держави.

Термін «особистість» є узагальненим і об’єднує поняття «людина» і «громадянин». Поняття «суб’єкт» і «особистість» співпадають, якщо Конституція і закони наділяють людину, що легально знаходиться на території України, яка підпадає під юрисдикцію України, правосуб’єктністю. Саме таке положення закріплено ст. 26 Конституції України, яка встановлює, що «іноземці і особи без громадянства, що знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами і свободами, а також виконують такі ж обов’язки, як і громадяни України, за виключеннями, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України». Згідно з Конституцією і законами України, суб’єктом права визнається кожна людина, яка знаходиться на території України. Таке розуміння і обумовлює поняття прав людини.

Правове положення мігруючого населення зумовлюється виключно статусом прав людини, який охороняється будь-якою державою у відповідності до вимог конституції і норм міжнародного права. Тому конституції країн світу, що відображають встановлені в міжнародно-правових актах терміни, говорячи про права людини, використовують слова: «кожен має право», «всі», «кожному гарантується» тощо. Права людини застосовуються і в тих випадках, коли текст конституції закріплює безособовий обов’язок держави щось «визнавати», «охороняти», «гарантувати», «забезпечувати». Але коли мова йде про права, якими наділені виключно громадяни даної держави, то використовують формулювання «громадяни мають право». Наприклад, «громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації».

Таким чином, різниця в термінах складає відмінність правового статусу людини та громадянина, їх прав та обов’язків. Якщо поняття «людина» пов’язано з категорією «мешканець держави», тобто населення, що складається з осіб, які мешкають на теренах держави на законних підставах, то поняття «громадянин» означає постійний правовий зв’язок особи і держави, що має вияв в їх взаємних правах і обов’язках.

Аналізуючи співвідношення понять «права людини» і «права Громадянина» доцільно враховувати, що хоч вони і згадуються як тотожні, вони не є такими, не є ідентичними. Права людини мають своїм витоком природне право, а права громадянина – позитивне, хоча і ті, і інші мають невід’ємний характер. Права людини є основними, вони притаманні всім людям від народження, незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в межах якої живуть, чи ні, а права громадянина включають в себе лише ті права, які закріплюються за особою в силу її приналежності до держави (громадянство). Отже, громадянин певної держави володіє повним комплексом прав, що належать до загальновизнаних прав людини та всіма правами громадянина, які визнаються в певній державі.

На нашу думку, права громадянина є своєрідним обмеженням рівності між людьми, оскільки ними володіють лише особи, які мешкають в країні і мають її громадянство, адже громадяни мають право приймати участь у виборах у вищі і місцеві органи державної влади, в органи місцевого самоврядування, у загальнонаціональних і місцевих референдумах, користуватися правом рівного доступу до державної служби, приватної власності на землю, бути членами політичних партій тощо.

Особи, які не мають громадянства певної держави, такими правами не наділені. Така дискримінація, що допускається міжнародним співтовариством, обумовлюється правомірним бажанням кожної держави надати вказані права лише особам, які тісно пов’язані з долею держави і в повному обсязі виконують конституційні обов’язки.

На нашу думку, теорія конституціоналізму в сучасній державі пов’язується не лише із характеристикою державно-владних відносин, а і повинна мати напрацьовану теоретичну основу, до якої і належать проблеми співвідношення категорій «права людини», «права громадянина» та «права особи».

Розділ 2. Співвідношення держави і особи.

2.1. Правовий статус особи. Забезпечення державою правого статусу особи.

Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв'язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов'язків, закріплених законом.

Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб'єктивному праву відповідає певний юридичний обов'язок. Неможливо отримати повну уяву про права, свободи і обов'язки особи, розглядаючи їх як відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні один від одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати комплексно, у складі правового статусу особи.

Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов'язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.

Основні принципи правового статусу особи — це головні засади, які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливіші ознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повністю відповідають загальновизнаним світовим стандартам.

Права,свободи й обов'язки,що становлять правовий статус, є рівними, кожна особистість (у межах свого статусу) має рівні юридичні можливості скористатися наданими їй правами і виконувати покладені на неї обов'язки.

Міжнародно-правовий (загальний) статус особи містить перелік основних прав і свобод — таких, що є універсальними, пріоритетними для захисту як внутрішньодержавними, так і міжнародно-правовими засобами. Всі вони відображені в Міжнародному Біллі про права людини, в Європейській конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Європейській соціальній хартії. Всі ці права і свободи мають бути визнані кожною державою-учасницею незалежно від їх конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини стає загальновизнаним принципом світового співтовариства.

2. Конституційний статус особи об'єднує права, свободи і обов'язки, закріплені у Конституції — Основному Законі держави і суспільства. Цей статус іноді називають "базовим". Конституційні права, свободи і обов'язки є основними правами, свободами і обов'язками. Вони становлять юридичну базу для всієї системи прав, свобод і обов'язків, закріплених кожною окремою галуззю права, мають найвищу юридичну силу і підлягають підвищеному захисту. Конституційні права, свободи і обов'язки є правовим базисом для прав, свобод і обов'язків, зафіксованих у чинному законодавстві, бо вони містять вихідні, принципові положення правового регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Елементи конституційного статусу особи вказують на головні напрями розвитку всієї системи прав, свобод і обов'язків, визначають зміст і основні цілі їх спрямування. Крім того, конституційні права, свободи і обов'язки визнаються такими, що безпосередньо діють, оскільки норми Конституції визнаються нормами прямої дії.

Громадянство — це невід'ємний складовий елемент конституцій-но-правового статусу особи, що розкриває зміст юридичного зв'язку між конкретним громадянином та державою. Громадянство визначає постійний правовий зв'язок особи та держави, що знаходить свій вияв у наявності в держави і конкретної особи взаємопов'язаних і взаємообумовлених прав і обов'язків. Перебування особи у громадянстві означає наявність у неї повного обсягу прав і обов'язків. Лише громадянин може розраховувати на захист як всередині держави, так і за кордоном; має право брати участь в управлінні державою і в повному обсязі володіє політичними правами і свободами; відбуває військовий обов'язок по захисту держави у Збройних силах.

3. Галузевий статус особи складається з певних повноважень, що забезпечують особі здійснення її можливостей у певній сфері суспільних відносин, яка регулюється тією чи іншою галуззю права. Кожна з галузей права закріплює права, свободи і обов'язки особи у певній сфері суспільних відносин, наприклад, у майнових, сімейних, трудових та інших. Роль і значення конституційно-правового статусу у його співвідношенні з галузевим статусом полягає в тому, що він системно інтегрує та об'єднує головні засади галузевого правового статусу[1, 2009]

Права і свободи людини — це її соціальні можливості в різних сферах життя: економічній, політичній, соціальній, культурній, особистій, їхній обсяг і характер розкривають рівень демократизму громадянського суспільства. У цивілізованому суспільстві особистість стоїть на першому місці серед усіх суспільних цінностей, але не як об'єкт піклування з боку держави, позбавлений самостійності, а як суб'єкт, наділений реальними правами й можливостями.

Довгий час у нашій країні права людини не розглядалися як самостійна правова категорія, хоч уже визначилися світові стандарти прав людини. Досить послатися на Загальну декларацію прав людини, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 p., у якій виділені:

· елементарні права: на життя, на свободу і недоторканність особи; на свободу від рабства; заборона катувань, жорстокого ставлення, покарання; рівність перед законом; низка прав, що стосуються процесуальних моментів; захист від довільного втручання в особисте і сімейне життя; зазіхання на честь і репутацію; недоторканність житла; таємниця комунікацій;

· громадянські права: право особистості на визнання її пра восуб'єктності; свобода пересування і вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство; право володіння майном;

· політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи.

Правам і свободам громадян присвячений розділ II Конституції України. Відповідно до ст. 21 Конституції, Україна проголошує непорушність і невідчуження прав і свобод людини, а також рівність усіх у гідності і правах незалежно від походження, національності, мови, расової належності і т. ін

Закріплений у міжнародних джерелах і Конституції перелік прав і свобод не є вичерпним. Іншими словами, зміна обсягу прав і свобод можлива, причому вона розширюється. Необхідно підкреслити, що скасування прав і свобод неможливе. Хоча в ст. 64 Конституції України узаконено випадки правомірного обмеження в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цього обмеження, проте найважливіші права і свободи навіть у цей час не можуть бути обмежені (рівність усіх перед законом, неможливість позбавити громадянства, право на життя, неприпустимість катувань, жорстокого ставлення; право на свободу й особисту недоторканність, захист прав судом і т. ін.).

У питанні про права особистості одне з головних місць посідає проблема гарантій, тому що про реальну цінність прав, свобод і обов'язків особистості в суспільстві судять насамперед за їхньою охороною і реалізацією. Традиційно систему гарантій прав, свобод і обов'язків особистості поділяють на дві групи:

· загальні;

· спеціальні правові (юридичні).

Нерозривність правового статусу особистості і її юридичних гарантій не викликає сумнівів. Правовий статус особистості, не підкріплений юридичними гарантіями, що забезпечують особистості реалізацію її прав, свобод і обов'язків, не можна розглядати як реальний, тому що він буде мати скоріше формальний, декларативний характер.

Можна виділити такі види гарантій. У першу чергу необхідно назвати їхній головний, основний вид. Мова йде про соціальні (юридичні) гаранти, під якими розуміються конкретні правові норми, що визначають умови і порядок реалізації прав, юридичні засоби їхньої охорони й захисту в разі порушення і т. ін. За допомогою цих правових засобів забезпечується реалізація правового статусу особистості з використанням державного примусу або можливості такого примусу з боку державних органів.

З погляду форми закріплення правові гарантії поділяються на:

· конституційні;

· галузеві.

Конституційні гарантії є базою гарантування основних прав, свобод і обов'язків громадян, подібно до того, як самі конституційні права й обов'язки громадян фіксують не весь правовий стан громадян, а лише частину його основи. Але з конституційних гарантій, і це важливо підкреслити, можна судити про реальність проголошених прав, про характер їхнього забезпечення в суб'єктивно-особистісному сенсі, оскільки ці гарантії зумовлені не тільки і не стільки індивідуальними можливостями окремого громадянина, скільки всім існуючим ладом.

Загальними гарантіями прийнято вважати економічні, політичні, ідеологічні, котрі являють собою сукупність економічних, політичних, ідеологічних чинників, що створюють максимум можливих на цьому етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реалізації прав і свобод громадян.

Деякі автори виділяють із політичних гарантій у самостійну групу соціальні, а ідеологічні гарантії розглядають як складову частину духовних. На нашу думку, з пропозицією про виділення соціальних гарантій як самостійних можна погодитися, а із занесенням ідеологічних до складу духовних — ні. Скоріш за все, вони існують самостійно.

Економічні гарантії є визначальними в системі гарантій, тому що вони створюють матеріальні умови, які забезпечують найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб особистості. Економічними гарантіями виступають насамперед різноманітні форми власності, економічна політика держави, що полягає в підтримці різних прошарків громадян.

Соціальні гарантії поглиблюють реальний зміст правового статусу особистості на основі принципів гуманізму, справедливості, рівності, розширення реальних умов у реалізації потенційних можливостей як для кожної особистості, так і для всього суспільства. До числа соціальних гарантій слід віднести принципово нову форму громадського життя, що демонструє цілком інше співвідношення суспільства й особистості, її стосунки з іншими особистостями і ставлення до самої себе.

Політичні гарантії — це всебічний розвиток і вдосконалення політичної системи суспільства, усієї загальної системи демократії з основною ідеєю самоврядування народу, що є однією з найважливіших у теорії. Суть принципу самоврядування полягає в тому, щоб управління здійснювалося не лише в інтересах народу, а й закономірно, крок за кроком ставало безпосередньою справою самого народу, що не знає над собою ніякої влади, крім влади свого власного об'єднання.

Велике значення надається спеціальним юридичним (правовим) гарантіям, особливо в реальному житті, коли мова йде про розв'язання тієї або іншої конфліктної ситуації, коли потрібно забезпечити припинення порушення права. Усю сукупність як конституційного, так і іншого законодавства слід розглядати в цілісності як систему юридичних гарантій прав, свобод і обов'язків громадян, кожної особистості.

Основний соціальний обов'язок особистості — це необхідність її визначеної поведінки, об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування і розвитку інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Конституція України закріпила основні обов'язки громадянина (ст. 65—68). Так, кожен громадянин України зобов'язаний точно дотримуватися Конституції України і законів України, не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції).

Класифікацію обов'язків можна проводити за різноманітними принципами. Найбільш точним нам видається підхід П.М. Рабиновича, який пропонує виділити такі обов'язки:

· фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);

· особисті (наприклад, поважати честь, гідність, думки і

· погляди людей);

· культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії людства (ст. 66 Конституції));

· економічні (наприклад, кожен зобов'язаний сплачуватиподатки) (ст. 67 Конституції));

· політичні (наприклад, протистояти насильству, використовувати тільки мирні заходи для досягнення своєї мети і задоволення своїх політичних інтересів).

2.2. Проблеми реалізації правового статусу особи.

На сучасному етапі розвитку Української держави і суспільства проблема забезпечення прав і свобод особи набуває особливого значення. Суть цієї проблеми полягає у недостатньому їх забезпеченні, що виявляється як у певних складнощах в практичній реалізації деяких прав і свобод, закріплених в Конституції України, так і в незадовільному стані їх захищеності. Існуючий розрив між проголошеними в Конституції правами і свободами особи, а також закріпленими в ній гарантіями цих прав і свобод, та повсякденною практикою їх реалізації і захисту можна пояснити тим, що головні передумови ефективного забезпечення прав і свобод особи, якими є вільне громадянське суспільство і демократична правова соціальна держава, ще не склалися.

Визначення в Конституції України нашої держави як соціальної і правової є до певної міри передчасним: на цих засадах базується програма подальшого державотворення, проте ці положення не є констатацією реального стану справ. Адже ще не остаточно втілені в життя принципи верховенства права, верховенства Конституції і закону, держава належним чином не відстоює права і свободи особи та принципи поділу влади.

Принципи верховенства права, верховенства Конституції і закону в Україні лише починають впроваджуватися у практику. Подекуди закони приймаються без урахування реальних суспільних потреб та навіть всупереч їм, немає відповідних соціально-економічних передумов і механізмів їх реалізації. Низькою є правова культура і правосвідомість громадян та посадових осіб, а масове невиконання і недотримання законів та інші прояви правового нігілізму є поширеним явищем.

Інший принцип правової держави, принцип поділу влади, закладений у Конституції, в Україні також не є остаточно реалізованим. Система стримувань і противаг як основа розподілу владних повноважень між гілками влади не відпрацьована, замість необхідної взаємодії в цьому питанні існує певний дисбаланс.

Конституційно-правовий статус особи — це закріплена в Конституції система взаємовідносин між особою та державою, що включає в себе такі складові елементи, як громадянство, конституційні права, свободи і обов’язки та основні принципи конституційно-правового статусу особи, закріплені в Конституції. Конституційний статус особи виступає нормативною передумовою здійснення, охорони і захисту прав і свобод особи, має виняткову вагу через нормативне закріплення прав, свобод і обов’язків на найвищому, конституційному рівні. Він дозволяє цілісно розглядати права, свободи і обов’язки особи з точки зору їх взаємообумовленості. Завдяки закріпленню прав і свобод особи в Конституції, у складі конституційно-правового статусу, утверджується їх непорушність, неприпустимість формального і зневажливого ставлення до них, підкреслюється роль держави в захисті правового статусу особи, його гарантованість.

Іншим складовим елементом системи забезпечення прав і свобод є різноманітні гарантії прав і свобод, які являють собою систему конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективне здійснення громадянами своїх прав і свобод, їх охорона і захист у разі правопорушення. Їх головне призначення полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони і захисту суб’єктивних прав і свобод.

Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти, по-перше, певні умови, за яких можлива найповніша і всебічна реалізація прав і свобод особи, і, по-друге, засоби, які ефективно забезпечують охорону і захист прав і свобод особи у разі їх незаконного порушення. Роль і значення гарантій прав і свобод особи визначається тим, що вони являють собою сукупність різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють максимум можливих на даному етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної можливості здійснення прав і свобод особи.

Система гарантій прав і свобод особи є досить складною і розгалуженою. За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії прав і свобод особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії — засоби забезпечення прав і свобод. До спеціальних належать юридичні або правові гарантії прав і свобод особи.

Юридичні гарантії прав і свобод, у свою чергу, поділяються на матеріальні, процесуальні та організаційно-правові. Крім того, юридичні гарантії прав і свобод особи можуть поділятись за відповідними галузями права (конституційно-правові, цивільно-правові, сімейно-правові, кримінально-правові та ін.). До юридичних гарантій прав і свобод особи можна віднести і юридичну відповідальність.

За сферою дії з-поміж гарантій прав і свобод розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії регіональних міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні.

Внутрішньодержавні гарантії прав і свобод особи закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними і організаційними засобами. Під автономними гарантіями розуміють гарантії, зафіксовані в законодавстві складових частин федеративних держав (штатів, республік, областей, земель, провінцій).

Проаналізувавши систему гарантій прав і свобод особи в країні, можна зробити висновок, що в Україні існує практично необмежене коло засобів захисту прав і свобод людини і громадянина. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Але одночасно існує така проблема: хоча права і свободи особи, а також гарантії реалізації і захисту цих прав і свобод, закріплені в Конституції, сучасне становище в сфері прав і свобод людини і громадянина свідчить про те, що гарантованість практичної реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи ще перебуває на досить низькому рівні. Насамперед це стосується деяких соціально-економічних прав і свобод людини, закріплених і гарантованих чинною Конституцією. Поки що фактично вони носять більше декларативний, ніж реальний характер, в більшій мірі проголошені, ніж гарантовані. Механізм здійснення та захисту цих і деяких інших прав і свобод з тих чи інших причин іноді реалізується дуже повільно або навіть гальмується.

Важливою причиною існування проблем в галузі реалізації прав і свобод є те, що через наявні в нашому суспільстві економічні проблеми держава фактично неспроможна забезпечити і гарантувати всім громадянам більшість проголошених в Конституції соціальних та економічних прав і свобод. Іншою не менш важливою проблемою є недоліки в самому законодавстві: недостатньо розроблені юридичні механізми реалізації і захисту тих чи інших прав і свобод, існують певні суперечності в нормативній базі.

Необхідно розробити і прийняти наукову концепцію розвитку українського законодавства, в якій потрібно передбачити механізм переорієнтації чинного законодавства на правове забезпечення прав людини, приведення чинного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами з прав людини. Крім цього, слід підвищувати невисоку за рівнем правову культуру і правосвідомість наших громадян. В цьому відношенні ефективною має бути пропаганда юридичних знань, юридична освіта, ефективна правова допомога та інші заходи.

Для вирішення цих проблем потрібно здійснювати відповідні зміни в економічній політиці України: забезпечувати зростання виробництва, переорієнтовувати економіку на загальносоціальні потреби, забезпечувати її стабільний розвиток, і взагалі, поєднувати ринкові перетворення з виваженою соціальною політикою держави, спрямовану на забезпечення ефективної реалізації прав і свобод громадян і на соціальний захист тих верств населення, які його потребують.

Важливим завданням економічних і соціальних перетворень в сучасній Україні є збалансування свободи ринкової економіки із забезпеченням соціальної захищеності людини, захистом і гарантуванням її соціально-економічних прав. Соціальна функція може бути повноцінно реалізована лише за умови високого рівня економічного розвитку, що дозволить ефективно перерозподіляти кошти і ресурси, зберігаючи при цьому свободу ринкових відносин і підприємництва. Система цих заходів повинна бути спрямована на припинення масового зубожіння населення і подальшої різкої поляризації суспільства, на поступовий підйом загального рівня життя.

Правова держава, до побудови якої прагне наше суспільство, повинна всебічно сприяти розвиткові основних засад громадянського суспільства, забезпечувати баланс інтересів між різними суспільними верствами, відповідати за прийняття виважених політичних рішень, сприяти становленню і розвитку вільних економічних відносин у поєднанні з цілеспрямованою соціальною політикою, отже, максимально забезпечувати і гарантувати права і свободи людини і громадянина.

Висновки:

Список використаних джерел.

Конституція України

4. Лейст О.Э. Учебник. История политических и правовых учений. Москва: «Юридическая литература»,1997