Діяльність І Інтернаціоналу у 70-х роках, його розпуск.

Паризький і Амстердамський конгреси ІІ Інтернаціоналу.

На Паризькому конгресі 1900 р. було поставлено ряд нових проблем. Було створене Міжнародне соціалістичне бюро для зв’язку між партіями окремих країн в період між конгресами. Бурхливу дискусію на конгресі викликало питання про шляхи завоювання політичної влади та про блоки з буржуазними партіями. Безпосереднім приводом до цього стали реформістські ідеї Бернштейна та участь соціаліста Мільєрана у формуванні уряду Франції («казус Мільєрана»). Цей вчинок зумовив розкол серед французьких соціалістів. Ж.Жорес виправдовував дії Мільєрана передусім інтересами захисту республіки, а Ж.Гед і П.Лафарг були противниками такої тактики. Анкетування соціал-демократичних діячів інших країн показали різні точки зору на дану проблему: як позитивну так і негативну. З даного питання було запропоновано два проекти резолюцій. Проект Каутського загалом не заперечив можливості входження соціалістів в буржуазний уряд хоча це визначалось тимчасовим і винятковим кроком до якого спонукають конкретні обставини. Таким чином, проблема вважалась питанням тактики, а не принципу, та відносилась до внутрішньої компетенції партії. Альтернативний проект Геда наголошував на непримиренній позиції соціалістів та пропонував заборонити їх будь-яку участь у буржуазних урядах. При голосуванні за основу резолюції був прийнятий проект Каутського. При обговоренні питання про всезагальний страйк знову виникли суперечки. Реформісти вважали, що він може призвести до розгрому профспілок. Радикали вважали це найдієвішим засобом революційної ліквідації капіталізму. Зрештою в прийнятій резолюції заперечувалась можливість всезагального страйку інтернаціонального масштабу. Так як Паризький конгрес проходив в умовах завершення іспано-американської та продовження англо-бурської війни, то актуальним виявилося питання про мир, мілітаризм та колоніальну політику. В резолюції планувалося перейти до енергійної спільної боротьби проти мілітаризму, рекомендувалося вести відповідну систематичну пропаганду серед молоді. Від соціалістичних депутатів вимагалося голосувати проти витрат на будь-які військові потреби в тому числі колоніальні експедиції.

Амстердамський конгрес відбувся в серпні 1904 р. У питанні міжнародних правил соціалістичної тактики була прийнята резолюція з осудом вимог ревізіоністів змінити тактику в реформістському дусі. Висловлювалось принципово негативне ставлення до участі соціалістів в урядах, вважаючи це шкідливими поступками існуючому капіталістичному ладу. Таки чином в цьому питанні був відкинутий прийнятий на попередньому конгресі проект Каутського. В Амстердамі знову було визнано абсолютно загальний страйк нездійсненним, але вважалось, що він може бути «крайнім засобом для досягнення значних суспільних змін чи для опору реакційним замахам на права робітників». Таким чином, узаконювалась повсякденна боротьба в руслі профспілкової і кооперативної діяльності. Отже, страйк став вводитись у арсенал масової політичної діяльності. На конгресі, який проходив під час російсько-японської війни її було засуджено як війну урядів, а не народів двох держав. Однак з боку реформістської течії вже тоді стали проявлятися окремі великодержавні націоналістичні тенденції. У доповіді Ван-Кола про колоніальну політику вже йшла мова не тільки про звірства колонізаторів, пограбування місцевого населення тощо. Все більш чітко звучала думка, що колонії на готові до самоврядування, що навіть за соціалізму їх негайне звільнення неможливе, що й сам робітничий клас не зможе обійтися без них.

Болгарія на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. у болгарському селі пришвидшилося складання капіталістичних відносин. З’явилися великі господарства фермерського типу (переважно в зернових районах Південної Добруджі та в придунайських територіях) із застосуванням машин і найманих робітників. Зростали обсяги вирощування технічних культур: винограду, буряка тощо. Нижчі верстви безземельного селянства поповнювали ряди сезонних с/г робітників, шукали зайнятість на будівельних роботах, у місті, або ж емігрували (переважно до США).

У промисловості зберігається тенденція до зростання виробництва. З 1900 по 1907 р. в середньому щорічно виникало по 16 підприємств, а в 1908-1911 рр. – вже по 40. Найінтенсивніше розвивалися галузі легкої промисловості (харчова, текстильна, шкіряна, тютюнова, деревообробна). Саме в харчовій галузі у 1902 р. виникло перше національне монополістичне об’єднання торгівців яйцями. Інтенсивно розроблявся вуглевидобувний район Перника, родовища міді у Врачанському регіоні. В 1901 та 1906 р. були побудовані гідроелектростанція в Панчарові та теплова станція в Габрові. Державні замовлення виконували арсенали в Софії та Шумені, суднобудівний центр у Варні. Залізниці з’єднали значні промислові центри Софію, Пловдив, Сливен та чорноморські порти Бургас і Варну, а також столиця отримала пряме залізничне сполучення з Бєлградом та Константинополем. Втім, вже навіть у 1911 р. вартість продукції ремісничого виробництва у два рази перевищувала вартість продукції цензової промисловості, що свідчить про все ще низькі показники індустріалізації Болгарії на початку ХХ ст.

Важливим соціальним наслідком зростання промисловості країни було збільшення частки робітників в структурі населення з 10% у1900 р. до 15% у 1910 р. З’явилися й перші паростки соціального законодавства: у 1905-1906 рр. прийняті закони про охорону праці жінок і дітей, страхування робітників державних підприємств на випадок хвороби та інвалідності. Проте, зростання соціальної активності болгарської соціал-демократії відбувалося паралельно із загостренням внутрішньопартійних протиріч у БСДП, що у 1903 р. завершилися розколом партії. Помірковане крило на чолі із Я.Сакизовим виступало за реформістський шлях до соціалізму й утворили БСДП (широких соціалістів), а радикали (Благоєв, Георгієв), залишившись на ортодоксальних марксистських позиціях, об’єдналися у БСДП (тісних соціалістів), або “тісняків”.

На початку ХХ ст. організаційно оформилася політична течія, яка виражала інтереси найчисельнішого болгарського стану – селянства. Поштовхом до цього стали масові селянські заворушення проти спроби уряду ввести натуральну десятину (здачу державі 1/10 частини врожаю) у 1899-1900 рр. В ряді округів для придушення виступів був оголошений військовий стан, влада застосувала силу зброї, проте врешті відмовилась від запровадження десятини. Але це не зупинило політизації селянського руху. У грудні 1899 р. був заснований Землеробський союз – професійна селянська організація, який з 1901 р. перетворився на політичну партію – Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його лідер А. Стамболійський, сформулював на з’їзді у 1905 р. офіційну програму партії, центральне місце в якій займали вимоги демократичних перетворень, врахування інтересів селянства і так звана “станова теорія”. Остання обґрунтовувала домагання передачі політичної влади селянам, як найчисельнішому стану в країні.     

У владному таборі країни теж відбувається процес утворення та формулювання програм політичних партій сучасного типу, який змінив політичну систему з двопартійної на багатопартійну. Позиції нових партій у внутрішній політиці мало чим відрізнялися, проте вони сформували два табори щодо зовнішньополітичної орієнтації. Народна (Стоїлов), Демократична (Каравелов. Малінов), Прогресивно-Ліберальна (Данев) партії бачили майбутнє Болгарії як гегемона Балкан у тісному союзі з країнами Антанти. Ліберальна (Радославов), Народно-Ліберальна (Греков, Пєтков) партії домагалися тісних політичних відносин з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Названі партії на початку ХХ ст. формували однопартійні та коаліційні уряди, проте вони досить часто змінювалися, що дозволяло князю Фердинанду, граючи на суперечностях різних політичних сил, зміцнювати свої владні позиції.

Важливою політичною подією в Болгарії стало декларування 5 жовтня 1908 р. цілковитої незалежності держави та проголошення Фердинанда болгарським царем, що означало посилення його особистої влади. Влітку 1911 р. він домігся скасування 17 статті конституції, яка обмежувала його прагнення проводити зовнішню політику на власний розсуд. Зрештою, амбіції монарха привели Болгарію до участі у виснажливих Балканських війнах, поразки у Другій Балканській війні, що значно вплинуло на зовнішньополітичну орієнтацію Болгарії напередодні Першої світової війни.

Діяльність І Інтернаціоналу у 70-х роках, його розпуск.

Заснована в 1864 р. міжнародна робітнича організація (І Інтернаціонал) на початку 70-х рр. була настільки впливовою, що її стали називати “сьомою великою державою” (малися на увазі США, Великобританія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина, Росія). Часто її впливу приписувалися навіть стихійні виступи робітничого класу. Новий етап діяльності Інтернаціоналу пов'язаний із Паризькою комуною, яка стала своєрідною демонстративною рекламою практичного втілення його ідей. Одразу ж після падіння комуни Генеральна рада Інтернаціоналу опублікувала написаний Марксом маніфест ”Громадянська війна у Франції”. В ньому коммуна характеризувалася як політична влада робітничого класу, діяльність якої спрямовувалася на ліквідацію капіталістичної експлуатації. Вважаючи себе послідовником комунарів, І Інтернаціонал на закритій Лондонській конференції (вересень 1871 р.) прийняв резолюцію про необхідність організації робітничого класу в окрему політичну партію, яка мала протиставлятися всім іншим партіям “експлуататорських класів”. Це рішення дало поштовх до утворення робітничих партій в різних країнах (1875 р. – у НІмеччині, 1879 р. – у Іспанії, 1880 р. – у Франції)

Під впливом комуни та в зв'язку із рішеннями Лондонської конференції окреслилися протиріччя в І Інтернаціоналі. З критикою комуни та позиції керівництва Інтернаціоналу виступили помірковані лідери англійських тред-юніонів Д.Оджер та Б.Лекрафт, які разом зі своїми прихильниками були виключені з Інтернаціоналу. Робітничі групи у США на чолі з Вудхолом не визнавали верховенство Генеральної ради І Інтернаціоналу в керівництві робітничим рухом за океаном і створили окрему секцію №12.

Ліворадикальну опозицію склали прихильники М.Бакуніна, який став головним ідеологом анархістської течії у робітничому русі. Він вважав, що з капіталізмом може бути покінчено лише із цілковитою руйнацією держави, як інструменту пригнічення працюючих верств експлуататорськими класами. Відтак, анархісти відкидали тезу про завоювання робітниками політичної влади, формування ними окремої партії, вважали непотрібною боротьбу за удосконалення існуючих політичних інститутів, наприклад за загальне виборче право. Бакунін вірив у стихійну революційну силу народу, особливо селянства, люмпен-пролетаріату, декласованих маргінальних елементів. Анархісти створили Міжнародний альянс соціалістичної демократії та планували завоювати своїми ідеями І Інтернаціонал. Під їх впливом перебували секції Інтернаціоналу у Іспанії, Італії, Швейцарії. Анархісти критикували також надто централізовані методи керівництва Інтернаціоналом. Маркс та його прихильники нібито авторитарним чином провели Лондонську конференцію лише у складі Генеральної ради без загального конгресу представників всіх секцій Інтернаціоналу. Суперечності досягли апогею на Гаагзькому конгресі 1872 р. Анархісти на ньому виявилися в меншості. Було затверджено резолюцію Лондонської конференції та включено її до статуту Інтернаціоналу. Було розширено повноваження Генеральної ради а Бакуніна та його прихильників виключили з Інтернаціоналу.

На Гаагзькому конгресі за пропозицією Маркса було прийнято рішення про перенесення місця знаходження Генеральної ради з Лондона в Нью-Йорк. Це було зроблено з кількох причин: на лідерів Інтернаціоналу тиснули як реформістські лідери тред-юніонів, так і радикал из числа емігрантів-комунарів; у Європі переслідування діячів Інтернаціоналу були більш інтенсивні, ніж за океаном, що мало поліпшити роботу організації. Однак скоро Генеральна рада втратила зв'язок зі своїми європейськими і керувала фактично лише американськими секціями І Інтернаціоналу. До того ж вони переважно об'єднували лише недавніх робітників-емігрантів з Європи і майже не охоплювали робітників, які вважалися “корінними американцями”. Після Гаазького конгресу в Інтернаціоналу поглибився розкол. З нього вийшли радикально налаштовані комунари, оголошено поза Інтернаціоналом анархістські секції. Втім останні продовжували від імені Інтернаціоналу скликати міжнародні конгреси (Женева – 1873 р., Брюссель – 1874 р., Берн – 1876 р., Верв'є – 1877 р.). Зрештою, втративши контроль над робітничим рухом в Європі, скликана Генеральною радою конференція у Філадельфії прийняла рішення про розпуск І Інтернаціоналу.                

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: