Що таке свідомість? Онтологічний статус свідомості.

Співвідношення матерії і свідомості становить суть основного питання філософії. Перші уявлення про свідомість виникли в стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх головах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі. Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) виходили з абсолютної несумісності матерії і свідомості, але вважали справжньою реальністю лише відчуття людини; речі, на їх думку, становлять вторинне буття, похідне від відчуттів.

Філософський дуалізм розглядав душу і тіло як незалежні одне від одного начала. Biн теж не зміг пояснити суть взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів у організмі людини.

Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування. Існує декілька концепцій свідомості:

-ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

-матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

-дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

-вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне походження, а й матеріальну сутність і структуру);

-феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

-суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

-структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури, несвідомого і мови);

-біхевіористська(свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються через рухові реакції);

-діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і детермінується суспільно-історичними процесами).

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єктивність, цілеспрямованість, творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність. Універсальність означає, що людина, в принципі, може відображувати будь-які властивості будь-яких предметів. Об’єктивність означає, що свідомість може відображати речі такими, якими вони є насправді.

Свідомість – У широкому значенні це поняття виражає всі властиві людині психічні процеси, і тому можна стверджувати, що духовне здійснюється в людині як свідомість. У більш вузькому значенні свідомість означає тільки вищу форму духовного осягнення людиною себе і навколишнього світу, тобто розум і мислення. У міфологічній свідомості ще не відокремлювався індивідуальний суб’єкт, то було колективне мислення і переживання. Перша фаза характеризується поступовим виходом індивідуального суб’єкта з первісної розчиненості його у сукупній родовій свідомості. Розпад родоплемінного ладу розірвав початкову світоглядну цілісність, а, оскільки була розірвана соціальноекономічна єдність первісної общини, то утворити нову світоглядну цілісність колективна свідомість уже не могла.

На думку Геракліта, люди ведуть себе так, неначе у кожного з них є якась своя особиста свідомість. Вони подібні тим, що сплять, бо кожний сплячий живе в своєму світі, в той час як для тих, хто не спить, світ завжди один, загальний для всіх.

Увесь первинний зміст свідомості Юм називає терміном „сприйняття” (perception). Оскільки він цілком відкинув питання про об’єктивну реальність, то у пошуку якихось відмінностей між сприйняттями звертає увагу тільки на кількісні відмінності по ступеню їх сили і жвавості. Далі Юм ділить сприйняття на прості (напр., „червоний”) і складні (напр., „яблуко”). З таких вражень і уявлень і будується весь зміст свідомості і все людське знання. Розум сам по собі нічого не додає до цього матеріалу, він тільки упорядковує й комбінує враження. І далі Юм досліджує зв’язки між різними ідеями.

«Я» означає самосвідомість. Наведене вище положення Фіхте звучить не просто як констатація деякого факту, а як вимога: «Воздвигни своє Я!Усвідом себе!».

Тільки існування своєї свідомості ми не можемо ставити під сумнів, бо тоді б не було кому сумніватися. «Cogito, ergo sum» («Мислю, а отже, існую») – цей вислів Декарта згодом стане дуже відомим. Таким чином, існування нашої свідомості – єдиний беззаперечний факт. Зусиллями Декарта людська свідомість уперше стає об’єктом філософського дослідження, а його самого небезпідставно вважаються «першовідкривачем свідомості». Аналізуючи людську свідомість, Декарт знаходить у ній ідеї, що існують у людині від природи, тобто «вроджені ідеї», а також ідеї, які привнесені у свідомість ззовні, а це означає, що за нашою свідо- містю існує світ, який є джерелом цих привнесених у свідомість ідей.

44. Свідомість і мова

Володіння мовою здавна вважалося такою ж природною здатністю людини, як здатність їсти, пити або ходити. Людина активно користувався мовою, навіть не помічаючи його як щось звичайне, звичне, не варте спеціального уваги. У міфології вкрай рідко можна виявити розповідь про виникнення мови, так само як немає там згадок про виникнення ходьби або бігу як найбільш простих і "природних" здібностей людини. Тим часом питання про походження мови вельми важкий, адже про якими б мовами не йшла мова, дослідники завжди мають справу з давно сформованою системою. Проблема походження мови зливається з проблемою походження людини і людського суспільства: вона відноситься до первісної історії людства.

Істотний прогрес у дослідженні генезису мови відбувається у зв'язку із запропонованим французьким лінгвістом Фердинандом де Соссюром(1857-1913) розрізненням мови і мовлення. Це розділення стає одним з основоположень сучасної лінгвістики. Згідно де Соссюру, мова носить переважно соціальний характер, тоді як мова володіє індивідуальною природою. Мова - це засіб соціальної комунікації, мова - засіб індивідуального самовираження. Поділ мови і мовлення завжди неявно присутнє в духовній традиції Європи, проте воно виражалося переважно в редукції або мови до мови, або мови до мови. Такі дві основні традиції, висхідні до античної культури.

Платон, основоположник першу традицію, пропонував розглядати мову як жорсткуструктуру, побудовану на підставі безумовного зв'язку між словом і позначається їм предметом.Мова розуміється їм як набір слів, за самою своєю "природі" намертво прив'язаних до певних предметів як саме їх - цих предметів - позначення.

Епікур, представник другої традиції, волів бачити в мові м'яку структуру, занадто складну і багатозначну, щоб однозначно говорити про суворій відповідності між словом і річчю. З погляду Епікура, мова служить не стільки для позначення речей, скільки для вираження почуттів і вражень, що виникають у людини з приводу цих речей або подій, з ними пов'язаних. Зв'язок між предметом і словом має тут не прямий, а опосередкований характер: спочатку подія, потім виникає з приводу цієї події почуття, і лише після - вираз цього почуття в звуковій мові.

Таким чином, якщо Платон робить акцент на мовою, то Епікур більше звертає увагу на промову.

У XX столітті уявлення про "жорсткої" структурі мови проявилося у філософії логічного позитивізму. "М'яка" концепція отримала розвиток у поглядах самого де Сосюра, а також Джорджа Мура і Людвіга Вітгенштейна.

Походження мови

У повсякденній свідомості існує ілюзія, ніби мова як знакова система абсолютно нейтральний по відношенню до своїм змістом, що може бути виражено в будь-якій довільній формі: в мові, листі, системі символів - аж до дорожніх покажчиків. Це було б так, якби думка виникала до мови і знаходила в ньому не більше ніж засіб зовнішнього вираження. Насправді зв'язок між мисленням і мовою набагато більш тісна. Цей зв'язок стає особливо помітною при постановці питання про генезис мови. Для того щоб сама поява мовної системи стало можливим, необхідний певний рівень розвитку голосового апарату. Він повинен забезпечувати наступні можливості:

а) розвиток зв'язку між слухом і голосом до такої міри, щоб мовець міг чути себе і коригувати видавані їм звуки;

б) здатність видавати різноманітні звуки, щоб забезпечити можливість довільно варіювати звучання.

† Мова - це не діяльність мовця. Він являє собою готовий продукт, над яким мовець не владний. У цьому відношенні справедливим є зауваження Сартра про те, що ми "є істотами не так промовистими, скільки говоримое", тобто мова "користується" нами не в меншій мірі, ніж ми користуємося мовою. Він є зовнішнім утворенням стосовно індивіду, який не може за своїм уподобанням ні створити, ні змінювати його. Мова існує тільки як результат мовчазного "угоди" між членами мовного колективу, в якості певного роду словника, екземпляри якого знаходяться в користуванні у членів спільноти. Мова - це щось наявне у кожного, по разом з тим загальне для всіх, а тому непідконтрольне кожному, хто ним володіє.

† Мова, навпаки, - індивідуальний акт волі і розуму кожної окремої людини; сума всього того, що говорять люди. Мова включає в себе: а) комбінації слів, залежні від волі говорять; б) акти фонації (озвучування), також залежать від волі мовців. Отже, у мові, на відміну від мови, немає нічого колективного: прояви її індивідуальні і миттєві. Тому мовна діяльність є неоднорідною і наеквозь індивідуальною. Якщо мова не залежить від нашого свавілля, то мова завжди довільна і цілком знаходиться у волі індивіда.

Історично мова передує мові: він і формується, і розвивається завдяки мови, оскільки мовні норми встановлюються і закріплюються в процесі мовного взаємодії між людьми. Говорячи з іншими і слухаючи їх, ми як би укладаємо угоду про сенс і порядку зв'язку слів у мові, встановлюючи правила "мовної гри", яких і починаємо дотримуватися, щоб забезпечити взаєморозуміння. Таким чином, мова виступає одночасно і як продукт, і як знаряддя мови.

Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання.

Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.

Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість.

У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим.

Несвідоме, на думку вченого, є гол. і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відігр. важливу роль у діяльності людини, однак не настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість.

Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо). Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме – активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм – несвідоме не може стати свідомим.

Концепція несвідомого вперше чітко сформульована Г. Лейбніцем, що трактувала несвідоме як нижчу форму душевної діяльності, що лежить за порогом усвідомлених уявлень, що піднімаються, подібно острівцям, над океаном темних сприйняттів.

45. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає: 1) оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби. 2) агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття. 3) скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Епістемологія— філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань?

Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметами і явищами. Основні форми чуттєвого пізнання:відчуття, сприймання, уявлення.

Завдяки відчуттям у нашій свідомості відображуються лише окремі властивості предметів і явищ. Цілісність же образу предметів відображується у свідомості людей завдяки більш високій формі чуттєвого пізнання - сприйманню.

Сприймання - це така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матеріального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей, сторін, які відображені у відчуттях.

Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів, які колись безпосередньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за "відбитками", які збереглися в мозку за умов відсутності самого предмета. Саме в уявленнях закріплюються знання, які одержані в процесі чуттєвого пізнання. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що з наявних уявлень людина може створювати різні комбінації, будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких вона сама ніколи не бачила – такий процес називається уявою.

В процесі абстрактно-логічного мислення людина виходить за межі наявних чуттєво-конкретних образів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення -це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків речей і явищ.

Процес абстрактного, логічного мисленняздійснюється також у трьох основних формах: поняттях, удженнях, умовиводах.

Поняття - це така форма мислення, в якій відображуються найбільш загальні, чуттєві і необхідні ознаки, властивості, якості різних речей і явищ та їх стосунки. Поняття виникають як наслідок тривалої узагальнюючої, абстрагуючої діяльності нашої думки, завдяки великій кропіткій переробці в процесі пізнання множини даних чуттєвого пізнання. Наприклад, абстрагуючись від конкретних особливостей кожного конкретного виду тварин, людина за допомогою мислення установлює загальні риси, притаманні всім тваринам, і відображує їх у понятті "тварина".

Судження- це така форма мислення, у якій завдяки зв'язку понять щось стверджується або заперечується. Залежно від цього судження поділяються на стверджувальні ізаперечні.Можуть бути істинними або помилковими, хибними. У формі суджень виявляються усі знання про об'єктивний світ, закріплюються результати пізнавальної діяльності людей, їх наукові висновки, відкриті закони природи і суспільства. За допомогою суджень у вигляді мовних речень люди передають результати пізнавальної діяльності іншим людям, наступним поколінням.

Умовивід- це такий розумовий акт, у якому з двох або декількох істинних, правильних суджень виводиться нове судження про речі і явища об'єктивного світу, тобто умовивід являє собою висновок з кількох взаємопов'язаних суджень.Наприклад, усі метали проводять електричний струм, мідь - метал. Ми можемо зробити умовивід, що мідь проводить електричний струм.Судження, які кладуться в основу умовиводів, називаютьсяпосилками,а те судження, яке ми одержуємо,висновком,абоумовиводом.

46. Пізнання – це процес цілеспрямованого активного відбиття дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства. Теорія пізнання – (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, його пізнавальні здатності й можливості, засоби й форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування, умови й критерії його істинності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до самого миру, про те, чи в змозі свідомість людини адекватно відбивати дійсність.

Принципову можливість пізнання визнають не тільки матеріалісти, але й більшість ідеалістів. Однак у рішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються.

Для ідеалізму, що заперечує існування миру незалежно від свідомості, пізнання представляється як самостійна діяльність цієї свідомості. Свій зміст знання одержує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості.

Відповідно до матеріалістичної гносеології, джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності – це процес творчого відбиття її у свідомості людини.

Суб'єкт пізнання – реальна людина, суспільство в цілому.

Об'єкт пізнання – це те, на що направляється пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може виступати, у принципі, вся дійсність.

Філософія, на відміну від інших історичних типів світо­гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ­цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявлен­ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий по­шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі­знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо­мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть­ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе­реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза­но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по­стає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце­су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від­ношенні «людина—світ». Філософське питання «що є іс­тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі­знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро­можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть­ся його структура із структурою мислення про нього, а як­що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан­ня від самого початку існування філософії є наслідком роз­в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут­тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан­ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те­орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі­ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо­вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч­ному вимірі. Диференціація філософського знання влас­тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та раціонального знань.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це – відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу(поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо. Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

47. Проблема істини є корінною проблемою філософії. Істина - це те, що відкрито, що вже не є таємницею для людини (грецьке слово, що позначає істину, буквально означає «неприхованість»).

За висловом філософа М. Гайдеггера, істина - «це відкритість буття». Філософія спрямована на осягнення істини в її повноті, на вияв граничних основ буття і мислення, на визначення самого сенсу людського існування, осяяного ідеалами істини, добра і краси.

Філософська істина - це вияв сенсу універсального буття через буття людини, в єдності її чуттєвих, раціональних, естетичних, моральних і релігійних сил.

На відміну від філософії, наукове пізнання орієнтоване на істину в її частковості. Знання у суто гносеологічному плані відносно незалежні від цінностей добра і краси.

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: