ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

СЕНС ЖИТТЯ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ

ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

ТЕМИ ДЛЯ АВТОРСЬКОЮ КУРСУ

СЛОВНИК ПЕРСОНАЛІЙ

СЛОВНИК ФІЛОСОФСЬКИХ ТЕРМІНІВ

СЕНС ЖИТТЯ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ

Замість післямови

«Прагни завжди перемагати скоріше самого себе, ніж долю, і змінювати скоріше свої ба­жання, ніж порядок у світі».

Р. Декарт

Життя людини як явище космічного, вселенського масштабу уні­кальне за своїм змістом, наповнене різними щодо сили і полярності по­діями і почуттями. В ньому поряд з драматичними присутні яскраві по­зитивні моменти, які вміщують у собі могутні стимули для творчої діяльності, саморозвитку, зміцнення і розширення самосвідомості осо­бистості. Унікальність людського існування полягає в тому, що людина не просто живе, а здатна зайняти оцінювальну позицію стосовно життя взагалі і свого зокрема, спроможна розпоряджатися ним і навіть зі своєї волі піти з життя. Однак саме складні життєві ситуації, події, ви­пробування ставлять людину перед проблемою вибору: боротися, про­тистояти цим обставинам або знайти шляхи, щоб, поступившись своїми моральними принципами і цінностями, позбутися душевних переживань і відмежуватися від небажаних подій, які насуваються або вже від­булися. Людина на певному етапі своєї індивідуальної життєвої історії повинна зробити конкретний вибір на користь тієї чи іншої системи свого існування і життєдіяльності. З цих позицій розгорнута в просторі і часі система вибору постає як проблема сенсу життя і долі людини.

Короткий огляд історії філософських вчень ставить перед нами питання: що дає людині вивчення філософії? Крім формування певної світоглядної позиції, філософія відкриває можливості для відповіді на запитання про те, в чому полягає сенс життя людини. Адже сьогодні, коли інтенсивно використовується атомна енергія, освоюється космос, все більше і більше входять в життя і побут досягнення комп'ютерної техніки, таємниці власного буття людини і далі залишаються загад­ковими і викликають загальний інтерес, хоча характер і спрямованість цього інтересу у різних людей неоднакові.

Питання про сенс життя і долю людини має тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури. Сенс життя пов'язується з об'єктивно важливими цінностями, які виступають як найвища мета людської діяльності та прагнень. У ціннісній основі сенсу життя міститься не «голий» теоретичний феномен, а життєво важлива, емоційно допустима мета; вона є не лише об'єктивно доціль­ною, але й суб'єктивно затвердженою, тобто сприйнятою і визнаною особистістю. Сенс життя є суттєвим, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, незалежно від того, чи йде мова про конкретну особистість, чи про релігійно-ідеалістичну персоніфікацію світу та його явищ (Бог, Абсолютна Ідея, світовий Дух).

Усвідомлення сенсу життя передбачає вільний вибір індивіда. Необ­хідною його умовою є свобода як людська форма самодетермінації ( самообумовленості) буття. Доцільність сенсу життя виявляється в його генеральному особистісному функціонуванні, яке ґрунтується на всезагальному суспільному визнанні, всезагальній об'єктивній істинності та соціальній значущості.

Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, індивідуалізмом, з від­стороненням від себе обов'язків стосовно світу, інших людей. Якщо людина виявилася потрібною тільки самій собі і весь її інтерес зводить­ся до власної персони, вона втрачає сенс життя, перед нею відкрива­ється прірва, її охоплює безнадійний песимізм. Широта зв'язків лю­дини із зовнішнім світом, з іншими людьми збільшує повноту її буття.

Справді, сенс людського життя передбачає зв'язок індивідуального сенсу з універсальним, але такий зв'язок, який відрізняється від абсо­лютного поглинання індивіда загальним, де вже губиться будь-яка індивідуальність і де індивід виявляється лише засобом реалізації за­конів універсуму. Позитивне значення цього зв'язку можливе лише там, де не тільки є призначення, хоч і високе, але і його вільне визнання людиною, де зберігається самоцінність особистості, однак її роль не зводиться до використання лише як засобу.

Життя не може бути ні великим «НІЩО», ні нудним, одноманіт­ним повторенням одного і того самого. І те й інше означає запере­чення життя, нісенітницю. Сенс життя — в забезпеченні прогресу як об'єктивного світу, так і особистості, який втілюється у формі та визначається змістом ідеалу. Ідеал повинен справді вести вперед і разом з тим бути досяжним, і тільки в цьому випадку він викликає підйом життя індивіда і, таким чином, збагачує життя.

Проблема сенсу життя пов'язується з проблемою особистості. Наприклад, І. Кант вбачав головним завданням своєї філософії фор­мування людини, оскільки для себе вона є кінцевою й остаточною метою, і вважав, що істотна від­мінність людини полягає у всьо­му тому, що утворює особис­тість. «Та обставина, що люди­на може мати уявлення про своє «Я», безмежно звеличує її над усіма іншими істотами, які живуть на Землі. Завдяки цьому вона є особистістю, і завдяки єдності свідомості при всіх змінах, які вона може пережити, вона є однією і тією ж особис­тістю». За Кантом, сенс життя знаходиться не ззовні, а всередині людини і є іманентним особистості. Фактором, що утворює сенс жит­тя, є ідея, яка набуває вигляду морального закону, обов'язку, дове­дення до повноти поняття вищого добра, яке людина переживає як величне. Кант вважає, що сенс життя не існує сам по собі як певний атрибут реальності взагалі, він полягає в усвідомленні індивідом свого буття як саме людського, що і є виявленням особистості людини. Людсь­кий сенс поведінки індивіда в життєвих ситуаціях забезпечує добро­вільне самопідпорядкування моральному закону, який піднімає людину над її власною природою. Умовою та духовною формою такого підне­сення людини над самою собою служить усвідомлення власного місця в світі. Отже, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

И. Фіхте чітко та категорично вказує на проблему сенсу жит­тя як на основу для філософських роздумів і відкидає роль філософа — вчителя життя. Людський сенс життя він вбачає в досягненні інди­відом повної злагоди з самим собою в розумі, свободі, діяльності, тобто у тому, що виділяє людину як вільну розумну істоту з простого про­дукта природи. Отже, сенс життя полягає у формуванні особистос­ті шляхом постійного розвитку людини, і цей процес, який передба­чає діяльність, не замикається на індивіді; удосконалюючись, осо­бистість удосконалює світ.

• Цю проблему ставить Г. Гегель, філософія якого поєднується з безмежним оптимізмом. Підставою для її вирішення стає діалектична єдність у його філософській системі трьох ліній розвитку - логіки людського пізнання, форм буття світу та ряду нескінченних цінностей, які здатні самозбагачуватися. Кожне окреме буття розумілось як ланка в розвитку триєдиного світового процесу, і це давало підстави для ви­значення його сенсу. Гегель хотів сказати, що сенс життя є дещо надіндивідуальне, пов'язане з діалектикою світового процесу.

Говорити про сенс життя безвідносно до особистості безглуздо, оскільки завжди існує чийсь і кимось усвідомлений сенс життя. Але як особистісний феномен сенс життя за своїм змістом є дещо надінди­відуальне, надособистісне, що пов'язує і підпорядковує життя індивіда надособистісній системі, але таким чином, що це підпорядкування є власним атрибутом особистості та виявленням її свободи.

Сенс життя усвідомлюється і формується на певній світоглядній (філософській або релігійній) основі. Звідси нерозривний зв'язок його з філософією та релігією. Таємниця цього зв'язку полягає в тому, що сам сенс життя є особистісною інтеграцією систем цінностей, які функ­ціонують у суспільстві. Філософія, як і релігія, вміщуючи у собі певні цінності, разом з тим є основою інтеграції цінностей взагалі.

У проблемі сенсу життя питання про цінності посідає центральне місце, тому що життя - це єдина умова та критерій для цінностей. Інший його бік - ставлення до людини, оскільки залежно від розуміння цінності життя формуються як відносини між людьми, так і ставлення суспільства до людини. Людина і людство, а отже, і їх життя є найви­щими цінностями, бо вони - вершина космічної еволюції. Через смерть розкривається значення існування в його справжній цінності.

Уявлення про цінності життя має конкретно-історичний харак­тер, воно може розумітись як певний культурно-історичний фено­мен. Несвідоме, інтуїтивне уявлення про цінності життя в рефлексії людини визначається тільки в тих понятійних формах, в яких мислить і усвідомлює себе певна епоха. Отже, уявлення індивіда про цінності життя будуть відображенням уявлень його епохи про даний феномен. У різних культурах життєві цінності різні, але в рамках однієї культури залежно від різних обставин, і насамперед соціально-економічних, вони змінюються.

Людина завжди є членом конкретного суспільства, яке ставить перед її життєдіяльністю певні вимоги, що, безумовно , знаходить відображення і в уявленнях про цінності життя. Наприклад, схожі між собою критерії цінностей життя, які утвердилися в Афінах і Римі, разом з тим мали суттєві відмінності. Спільним було те, що найбільш ціннісним вважалося життя, яке сприяло зміцненню державного цілого, зростанню його могутності й слави. Але якщо в Афінах більше уваги приділялося розвитку індивідуальності, то в Стародавньому Римі оцінка давалася з точки зору життя державного організму. Такий критерій позбавляв життя індивіда самостійної цінності, воно ставало лише засо­бом у намаганні заслужити нагороду за доброчинність. Але, як говорив Б. Спіноза, щастя не в нагороді за доблесть, а в самій доблесті. Римсь­ка соціальність існувала безособистісно, формалізовано; Рим не знав повної та цілісної особистості, він холодний і розсудливий. Живі людські відносини пере­творювались на об'єкт соціаль­ної інженерії (так було і в наші дні у фашистській Німеччині та у сталінсько-брежнєвській дер­жаві). Тому не випадково вне­сок Риму в світову культуру знач­но менший, ніж внесок Афін. Римляни, відзначав Б. Рассел, не винайшли ніякої форми в мистецтві, не побудували жодної оригінальної філософської системи, не зробили ніяких наукових відкриттів. По все це вони змушені були звертатися до Греції. Але саме факт безособистісної соціальності дозволив Риму ство­рити суспільне об'єднання, яке дало йому можливість очолити величез­ну імперію. Пригнічення індивідуальності веде до зниження (якщо не до повної втрати) творчої активності особистості. Людина позбу­вається почуття власної гідності, віри в себе, духовно-моральних ос­нов. Суспільство, яке пригнічує індивідуальність, руйнує себе зсереди­ни, втрачає свою стабільність. Таке суспільство стає легким здобут­ком для всіляких авантюристів. Абсолютизація індивідуальності за ра­хунок соціальності веде до аналогічних наслідків.

Цілісність людини та її життя можна розглядати як індивідуальний синтез решти цінностей, які функціонують у цьому суспільстві і тому є сукупністю елементів особистісної системи ціннісних орієнтацій. Істо­рично уявлення про цінність життя знаходило вираз насамперед у тих чи інших релігійних, а пізніше і в філософських концепціях життя, в яких відображались (інколи спотворено) окремі етапи історичного роз­витку людини та її уявлень про саму себе. Вони обумовлювались об'єк­тивними законами соціально-економічного розвитку культури кожного конкретного суспільства (народу, нації). Для будь-якого індивіда сенс іншої людини та її власного життя - взаємозалежні феномени, тісно пов'язані між собою.

Ціннісне значення людини полягає в тому, що їй належить особливе місце у світі. Це підкреслював у свій час Протагор своїм афоризмом «Людина — міра всіх речей». Без прямого посилання на давньогрець­кого мудреця В. І. Вернадский стверджував: «Мисляча людина є міра всьому».

Людина — це особлива, абсолютна цінність. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться решта цінностей - матері­альні та духовні. Всі вони так чи інакше пов'язуються з цінністю лю­дини, виявляючи різні відношення до неї або, як говорив Кант, до людства в собі та в іншій людині. Абсолютною цінністю людина є з самого початку, але лише в потенції. Історичний прогрес у цьому від­ношенні стверджує її абсолютною цінністю, але вже реально.

Питання про сенс життя слід ставити в контексті кон­кретного сенсу життя даної особистості в даний момент. У протилежному разі воно звуча­тиме аналогічно питанню, за­даному чемпіонові світу з шахів: «Скажіть, гросмейстере, який хід найкращий?» Кожна ситуа­ція несе в собі свій сенс, різний для різних людей, але для кожної лю­дини він є єдиним і єдино істинним. Не тільки від особистості до осо­бистості, але й від ситуації до ситуації сенс життя змінюється. Сенс є для кожного індивіда, і для кожного існує свій сенс. Кожна людська особистість - унікальність, кожна життєва ситуація виникає лише раз.

Але немає такої ситуації, в якій життю не надається можливість знайти сенс, і немає такої людини, для якої не знаходилося б у кожну мить якої-небудь справи. Як відзначав А. Ейнштейн, той, хто відчуває своє життя позбавленим сенсу, не тільки нещасливий, але й навряд чи жит­тєздатний.

Знаходження сенсу — це покликання. Не людина ставить питання про сенс свого життя, а життя ставить це питання перед нею, і людина повинна щодня і щогодини відповідати на нього не словами, а діями. Сенс не є суб'єктивним, людина не винаходить його, а знаходить у світі, в об'єктивній дійсності, і саме тому він виступає для даного індивіда як імператив, який вимагає своєї реалізації. Сенс немож­ливо дати, його слід знайти самому.

Що робить життя людини осмисленим? Можна виділити найбільш загальні напрями людської діяльності. По-перше, це те, що ми привно­симо в життя (стосовно нашої творчої діяльності); по-друге, це те, що ми беремо від світу (щодо переживання цінностей); по-третє, це по­зиція, яку ми займаємо по відношенню до долі, яку неспроможні змі­нити. Відповідно виділяються три групи цінностей: цінності творчості, цінності переживання та цінності відношення. Пріоритет належить цінностям творчості.

Щоразу життя надає можливість реалізувати цінності тієї чи іншої групи. В окремі моменти життя закликає нас збагатити власними діями цей світ, в інший час ми збагачуємо переживаннями самих себе. У своїй основі людське існування завжди має сенс до кінця, до останньої хвилини. Але знайти сенс - це ще половина справи; необхідно його реалізувати. Реалізація сенсу є для людини імперативною необхідністю у зв'язку з обмеженістю, скінченністю, незворотністю буття у світі, неможли­вістю відкласти що-небудь на потім, неповторністю можливостей у кожній конкретній ситуації. Неминучість смерті не позбавляє життя сенсу. Навпаки! Перед лицем абсолютного та неминучого кінця як межі наших можливостей ми зобов'язані максимально використати відведений нам час життя. Ми повинні не пропускати жодної з можливостей, сума яких у результаті робить наше життя справді наповненим сенсом

На питання, як людині зрозуміти, якою саме вона повинна бути, И. В. Гете відповів: «Як нам пізнати себе? Роздумуючи — ні, ніколи, тільки діючи. Намагайтеся виконувати свій обов'язок, і незабаром ви дізнаєтесь, ким ви є. А що ж тоді є вашим обов'язком? Вимоги кожного дня». Отже, кожна людина повинна мати свою мету в житті, якої вона спроможна досягти. «Якщо в людині є основа для життя, вона витримає майже всі його умови», - говорив Ф. Ніцше. Чим біль­ше людина бачить життя як виконання поставлених перед нею завдань, тим більш наповненим сенсом воно є для неї.

Бути людиною означає бути свідомим і відповідальним. Відчуття від­повідальності за здійснення унікального сенсу життя забезпечується со­вістю. Те, що вона підказує, щоразу стає відповіддю. Людина повинна бажати кращого, добра, інакше всі її зусилля буде зведено до нуля. Але ніколи, до останньої миті вона так і не знає, чи вдалося здійснити сенс життя. Тому слід задовольнятися поступовим процесом наближення до мети, який ніколи не передбачає її повного досягнення.

Життя має сенс, якщо є прагненням до найвищого та абсолютного добра і водночас ствердженням і збагаченням самої людини, і в той же час те абсолютне добро є добром і для всіх. М. Монтень писав: «Життя саме по собі ні добро, ні зло, воно містить і добро і зло, з огляду на те, у що ми самі перетворюємо його». Відповісти на склад­не питання про сенс життя найбільшою мірою допоможе філософія. Ознайомлення з її духовним змістом спрямує пошук у потрібному напрямку, сформує на основі одержаного інтелектуального багатства позицію, завдяки якій людина стає ОСОБИСТІСТЮ.

ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

Світ, який ми переживаємо, наповнений, як ніколи, розмаїттям знань, гуманістичних цінностей, життєвих орієнтирів, ускладненим бут­тям самої людини, яка, всупереч сподіванням, опинилася перед низкою неочікуваних проблем. У цих умовах створити цілісний образ світу є за­здалегідь непідвладним завданням для окремої особистості. Але ви­рішувати це завдання потрібно і необхідно, оскільки в протилежному разі людство змушене буде потонути в технократизмі, сцієнтизмі, мо­ральній неповноцінності, зрештою, духовній неспроможності. Найбільш продуктивно це завдання може виконати філософія, яка завжди була надійним другом і порадником у вирішенні суперечностей між людиною і світом.

Філософія є активізацією творчих можливостей людини в її праг­ненні зрозуміти життя, вона завжди спрямовувалася проти краху, кри­зи, занепаду цивілізації, культури і духовності людини. Філософська рефлексія найбільшою мірою сприяла здобуттю людиною свободи. Людство, котре давно вже усвідомило роль і значення філософії, завж­ди звертатиметься до багатства її ідей. Завдяки їм тільки й можна виявити, осягнути і розвинути глибинні смисли свого власного буття, які виступають у різних символічних формах - мовних, культурних, технічних, інформаційних тощо.

Ставлення до філософії сьогодні далеко не однозначне. Наївні і культурно недостатньо освічені люди, особливо з числа орієнтованих на позитивістський світогляд, навіть вважають, що філософія своє віджила, що її неначебто слід замінити новим позитивним знанням. Такого роду сентенції можуть мати місце стосовно традиційно умоглядних форм філософії, які не завжди встигають за стрімким поступом сучасних нау­кових і технологічних новацій, її прогнози, як правило, запізнюються, а їх практичне значення залишає бажати кращого.

Теза про «віджилість» філософії далеко не нова, її вже давно заперечив хід історичного прогресу, проблемні аспекти і біди якого самою своєю наявністю вказують на необхідність розвитку філософії.

Кризові явища відбуваються у всіх науках і всіх сферах духовної культури. І філософія в цьому відношенні не може бути винятком.

Однак криза у філософії - це не тільки результат творчої неспромож­ності професійних філософів, але й прямий прояв філософського (інтелектуального) рівня певного суспільства. Кожне суспільство має таку філософію, якої воно гідне.

Потреба в новій духовній парадигмі, в її подальшому прогресі величезна. Не випадково в сучасній філософії спостерігається зрушення в бік духовної проблематики, з'являється багато робіт етичного, куль­турного, естетичного змісту. Ще одна тенденція сучасної філософії полягає в конкретизації філософського знання з ретельним використан­ням апарату науки. Неухильно зростає значущість аналітичних, раціо­налістичних тенденцій у філософії. Подальший розвиток дістають некласичні тенденції (при збереженні спадкоємності з класичною філо­софією). Все більш продуктивним стає діалог різних філософських на­прямів і шкіл.

Включення в курс філософії її історії має неабияке значення. Не­виправдане звуження філософського дискурсу неминуче супроводжу­ється переходом на позиції філософського універсалізму. Представники універсалізму від філософії вважають, що вони неначебто здійснили грандіозний синтез і подали все розмаїття філософських досягнень в одній концепції. Але справжня філософія не однорідна, а плюраліс­тична. Через це в навчальному курсі філософії неприпустимо ігнору­вати його історико-проблемну частину, котра і є плюралістичною. Плю­ралізм — найважливіший принцип методики викладання філософії.

Проведення плюралізму в процес викладання наштовхується на перепони, виставлені універсалізмом. Перша - це прихована відданість значної частини викладачів схематиці діалектичного матеріалізму та історичного матеріалізму, яка веде свій родовід з німецької класичної філософії. Щире бажання вийти за горизонти просвітницької (марк­систської) схеми обмежувалося її «косметичним» ремонтом.

Друга основа стійкості й витривалості філософського універсалізму полягає в штучному проведенні у філософії національних кордонів. Культивування одного типу філософії означає, що на догоду хибним національним амбіціям ігнорується розмаїття світової філософії. Таке ігнорування є неприпустимим незалежно від того, чи ведеться во­но від імені кантіанського трансценденталізму в Німеччині, аполітичної філософії в Англії і США або православної релігійної філософії в Росії чи Україні.

Третя основа філософського універсалізму - слабка орієнтація у філософії XX ст. і філософських дискурсах, які з'являються нині. Саме в них остаточно утвердився філософський плюралізм, який своєю яскравістю перевершив сіру похмурість універсалізму.

Вивчення філософії неможливе без включення в неї історії філо­софських ідей, яке дає можливість сходження на концептуальні вер­шини творчого бачення сутності речей. Філософське мислення як здо­буток концептуальної прозорості не можна одержати інакше, як прой­шовши складними шляхами історії філософії. В ній виявляються і пока­зують себе всі основні проблеми, які завжди хвилювали і надалі хвилю­ватимуть людство. Філософські ідеї в історії пройшли перевірку часом, і без їх осягнення неможливо поглиблено розуміти сучасність. Тому справжня філософія, без якої неможливо вважати себе європейською людиною, - це історія філософських ідей.

Автори чудово розуміють, що кожна епоха додає до традиційної проблематики все нові й нові запити. Давати на них відповідь за шаблоном - це не філософська справа або не та діяльність, якою по­винен займатися професійний викладач філософії. Історія філософсь­ких ідей не повинна мати «антикварного» характеру. Досягнення кон­цептуальних висот можливе тоді, коли історико-філософські ідеї дове­дено до запитів сьогодення. Мова йде про найбільш значуще в історії, а воно завжди є актуальним, сучасним.

Філософія має теоретичний характер, котрий обумовив велику кіль­кість концепцій, напрямів, ідей. Проте множинність філософських тео­рій не означає їх рівнозначності. З огляду на це потрібно ранжувати філософські концепції і теорії і надавати їм різної дидактичної ваги. Щоб не відстати від поступу сучасної філософської думки, необхідно культивувати і розробляти кращі, найбільш популярні і змістовні теорії, котрі поставляє історія філософія.

Філософія - це насамперед проблематизація актуальних питань, ви­рішення яких вимагає інтелектуальної сміливості і вишуканості. Автори вважають, що кожний курс філософії, як правило, має індивідуальний характер. Тому підручники, які пишуться відповідно до запропонованої програми, не завжди відповідають розумінню проблем тим чи іншим викладачем філософії. Тим більше, коли мова йде про такі широкі теми, як «глобалізація», «цивілізація», «інформаційне суспільство», «наука», «пізнання», «паранаука» тощо. Викладач немовби опиняється в межах певної тематики. Це зручно для розуму догматичного, а не пошукового. Поряд з множинністю величних філософських ідей, сповнених пафосу гуманізму і віри в безсмертя людського духу, немає потреби обмежу­ватися деякими програмними темами, з яких дано певне пояснення. Пошуковий, творчий дух філософського мислення краще виявить себе тоді, коли на ґрунті філософських ідей минулого він може надати вирішення будь-якому актуальному питанню сьогодення. Щоб сміливо і чітко дати відповіді на питання, поставлені часом, потрібно їх проблематизувати. Для цього необхідно мати вибір тем, які можуть стати складовими будь-якого індивідуального або авторського курсу.

Демократизація процесу викладання філософії, виявлення її креативних можливостей, інтелектуальних потенцій для духовного самовдо­сконалення особистості вимагає не раз і назавжди встановленої про­грами, а курсу авторської філософії. Для подальшого розвитку філо­софії та існування її як навчальної дисципліни доцільно буде запропо­нувати перелік тем, які можна використати для створення індивіду­ального курсу. Основа - історико-філософське знання, воно виступає в ролі методологічного підґрунтя, завдяки якому можна вибрати най­більш актуальні, проблемні теми. Чим більше у викладанні новацій, творчості, тим більше філософія є необхідною для людини. Особливо сьогодні, коли людське життя в цілому стає в екзистенційному від­ношенні все більш насиченим.

ТЕМИ ДЛЯ АВТОРСЬКОГО КУРСУ

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

Антропологія - філософське вчення про людину. Уявлення про «природу людини» на різних етапах розвитку філософії.

Проблема людини у філософії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Християнська концепція людини у філосо­фії Середньовіччя. Проблема людини у філософії Відродження та Нового часу. Німецька класична філософія про людину. Антропологічні проблеми у вітчизняній філософській думці.

Сучасна філософська антропологія людини. Концепція нео­томізму та екзистенціалізму про людину. Фрейдистська кон­цепція.

Буття людини як реальний процес її існування. Сутність та існування людини. Біологічне і соціальне в людині та їх єд­ність. Антропосоціогенез.

Філософія особистості. Типи особистості. Соціальна пози­ція особи, взаємодія із соціальною нормою. Соціальні ролі особистості. Свобода та відповідальність особистості.

Історичний характер взаємовідносин людини та суспільст­ва. Проблема особистої унікальності. Проблема людського «Я» та відчуження людини в сучасному суспільстві. Проблема оптимізації форм самореалізації людини. Людський розвиток та його виміри. Проблема сталого людського розвитку. Самоцінність і сенс людського життя. Проблема життя та смерті людини. Соціальна та біологічна тривалість людського життя. Феномен безсмертя. Щастя й доля людини.

Людина і людство. Планетарна спільність людей.

ТЕМА 8. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Поняття «філософії культури». Головні філософські під­ходи до аналізу культури.

Людиномірна сутність культури. Культура як інобуття людсь­кого духу. Культура як ціннісне ставлення людини до світу. Формування людини як культурно-історичної істоти. Індивід як об'єкт культури. Особистість як суб'єкт культурної діяль­ності.

Матеріальна та духовна сторони культури. Культура як за­сіб та форма об'єктивації людської свідомості. Предметна й особистісна форми існування культури.

Культура як соціальне явище. Конкретно-історичні форми існування культури. Спадкоємність у розвитку культури. Тра­диції та новаторство. Соціодинаміка культурного життя. Рівно­правність і діалог культур.

Відносна самостійність культури. Культура як система соці­альних норм, цінностей, ідеалів і закладів. Соціальні функції культури.

Культура як міра розвитку особистості, як усвідомлення гуманістичної спрямованості суспільного розвитку. Ідеал куль­турної людини.

ТЕМА 10. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ

Поняття «філософії релігії». Історичні взаємостосунки між релігією та філософією.

Філософія релігії як філософське релігієзнавство. Релігійні вірування - основний об'єкт філософського вивчення релігії.

Філософія релігії як філософія теології. Основні види фі­лософської теології. Теологічні концепції християнських кон­фесій. Позаконфесійне філософсько-теологічне теоретизуван­ня. Порівняльний аналіз філософської релігії та філософської теології. Різні підходи у тлумаченні релігії філософами.

Історичні етапи становлення філософії релігії. Формування поглядів на релігію у Давньому світі, Середньовіччі, Новому часі. Матеріалістичні пояснення релігії.

Сучасна філософія релігії та її напрями. Основні завдання та проблеми вивчення релігії. Науково-пізнавальний та світо­глядний аспекти філософського вивчення релігії. Критичний та апологетичний підходи до вивчення питань про сутність та істинність релігії. Гносеологічний аналіз релігії.

ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Поняття філософії історії. Історія суспільства та філософія історії. Онтологічні та гносеологічні аспекти філософії історії. Природа історії, її предмет, метод і значення. Створення нау­кової історії Геродотом. Характер греко-римської історіогра­фії: гуманізм, субстанціональність.

Вплив християнських ідей на філософське розуміння істо­ричного процесу. Середньовічна філософія історії. Поняття провіденціалізму. Історики Відродження. Картезіанська історіо­графія. Антикартезіанство: Дж. Віко, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.

Романтизм: Й. Гердер, І. Кант та неокантіанська філософія історії. Ф. Шіллер, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель та нео­гегельянство. Марксистська філософія історії. Позитивістська історіографія. Наукова історія.

Людська природа й людська історія. Історичне уявлення. Доказ в історичній науці. Історія як відтворення минулого до­свіду. Історія та свобода.

Проблема побудови теоретичної моделі історичного про­цесу. Сучасні концепції історичного розвитку: доіндустріального, індустріального суспільства, постіндустріального сус­пільства та інформаційної цивілізації (Д. Белл); теорія п'яти стадій розвитку (У. Ростоу); теорія цивілізації А. Тойнбі та А. Тоффлера. X. Ортега-і-Гасет про маргінальність та долю в історії. Еволюціонізм та функціоналізм XX ст. Філософський зміст «теорії модернізації». Модернізм і постмодернізм як уні­версальні філософсько-естетичні ознаки станів історичного роз­витку суспільства.

Проблема варіантності суспільного розвитку. Історія: сво­бода чи необхідність? Вибір в історії. Феномен долі та інварі­антності ціннісних регулятивів. Критика історицизму К Поппером. Раціоналістична концепція «кінця історії» Ф. Фукуями. Історіософський хіліазм. К. Ясперс: сенс і мета історичного процесу. Історична творчість. Свобода та відповідальність в історії.

ТЕМА 15. ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ

Феномен техніки. Техніка як фактор розвитку сучасного індустріального суспільства. Вплив техніки і технологій на життя суспільства і людини. Природа технічного знання і проблема громадського контролю за його використанням. За­гроза техногенних катастроф. Гуманізація технологічного сві­тогляду.

Техніка в контексті глобальних проблем. Концепції техно­логічного детермінізму та індетермінізму. Техніка і техноло­гії - у політиці, мистецтві, ідеології, спорті, освіті, державному управлінні.

Філософія комп'ютерної революції. Етичні, соціально-пси­хологічні, медичні проблеми комп'ютеризації суспільного жит­тя. Експансія засобів масової комунікації та зміна змісту інформаційного середовища. Потоки соціальної інформації і проблема упорядкування мисленнєвих і поведінкових стерео­типів.

Проблема етичної оцінки техніки. Техніка і благо.

ТЕМА 17. ФІЛОСОФІЯ КРАСИ

Проблема краси в античності. Космічна гармонія і співмірність. Калокагатія. Єдність тіла і духу як ідеал прекрасного.

Краса як символ божественного в середньовічній філо­софії.

Принцип естетизму в гуманізмі епохи Відродження. Ідеал гармо­нійної людини в мистецтві Ренесансу. Душа і дух, природа і людина

Розум і почуття в пізнанні краси в добу Нового часу. Тво­рення мистецтва за законами розуму. Принципи симетрії, про­порції, міри, гармонії (класицизм).

Творення прекрасного в епоху Модерну. Втілення розмаїт­тя здібностей особистості. Талант і геній, іронія і гра, співпере­живання і героїзм.

Краса як цінність, вироблена на основі феноменологічного методу, яка виражає єдність людини і твору мистецтва.

Сутність твору мистецтва, його відкриття людині в якості істини (герменевтика).

Емоції і розум в аналітичній філософії.

Постмодернізм. Уявлення того,, що реально не відчувається, але викликає почуття піднесеного.

Краса як метацінність у життєдіяльності людини.

ТЕМА 19. ФІЛОСОФІЯ ДОБРА

Проблема добра як головної спрямованості гуманізму. Іде­ал добра як блага в античності. Мудрість, справедливість, муж­ність, гідність - основні доброчинності античної людини.

Бог як втілення добра і блага в християнстві. Принципи християнської моралі як головна умова втілення віри, любові, надії, совісті в правильному і праведному житті людини.

Єдність добра і краси в епоху Ренесансу. Свобода індивіда як шлях до справжнього добра.

Раціональна, вільна людина як ідеал добра у філософії Нового часу (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо). Категоричний імператив І. Канта як абсолютний моральний закон для формування доброї людини (для себе і суспільства).

Добро для всіх у суспільстві без експлуатації і приватної власності К. Маркса. Надлюдина Ф. Ніцше як втілення волі до влади над собою.

Позитивні цінності людини в суспільстві у феноменології. Ідея герменевтики про досягнення єдності з сущим і сутністю речей.

Проблема добра в екзистенціалізмі і персоналізмі. «Я» і «Ти» М. Бубера. Комунікація К. Ясперса.

Інтелектуальний пошук добра в постмодернізмі. Деконструктивізм проти усталених цінностей.

Три етики: доброчинності, обов'язку і цінностей. Проблеми свободи і відповідальності. Насилля і ненасилля. Мораль і право.

ТЕМА 20. СИНЕРГЕТИКА

Історія еволюції й розвитку людства як органічна частина Всесвіту. Інтерпретація історії людини в теорії, самоорганізації складних систем - синергетиці. Ідеї самоорганізації складних систем у працях І. Пригожина і М. Моїсєєва. Синергетика як метод відкриття загадкових процесів життєдіяльності людини і надлюдства.

Синергетика і еволюція. Нелінійні математичні рівняння -основний пріоритет синергетики. Атракторні стани як вираз структури системи. Нестійкість і нерівномірність системи -стан хаосу. Перехід від хаосу до стійкості системи. Зворотний зв'язок та його роль у формуванні стійкості системи.

Поняття гомеостазу і біфуркації. Модельний експеримент. Лінійна екстраполяція та її відношення до суспільства в контексті синергетичних перетворень.

Синергетичні уявлення та їх роль в оцінках характеру ста­новлення, еволюції і розвитку людини, суспільства і людства.

Розум людини як підсумок процесів самоорганізації. Здат­ність людини до оновлення, творчості, діяльності - результат складної діалектики синергетичних і системних процесів, зво­ротних позитивних і негативних зв'язків.

Синергетика як концепція розвитку. Діалектика і синерге­тика. Перспективи синергетики в подальшому розвитку науки.

СЛОВНИК ПЕРСОНАЛІЙ

•АДОРНО ТЕОДОР (1903-1969) - німецький філософ і со­ціолог мистецтва ліворадикальної орієнтації, один з видатних представників Франкфуртської школи. Основні твори: «Філо­софія нової музики» (1949), «Негативна діалектика» (1966).

•АНСЕАЬМ КЕНТЕРБЕРІЙСЬКИЙ (1033-1109) - теолог і філософ, намагався раціонально обґрунтувати догмати хрис­тиянства.

• АРІСТОТЕЛЬ (384-322 до н. е.) - давньогрецький філософ і вчений, засновник таких наук, як логіка, метафізика, політологія, поетика тощо. Головна філософська праця - «Метафізика».

•БАХТІН МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1895-1975) - ро­сійський філолог, літературознавець, теоретик мистецтва, фахі­вець у галузі теорії пізнання, культурології. Основний філо­софсько-естетичний твір - «Естетика словесної творчості» (1979).

•БЕКОН ФРЕНСІС (1561-1626) - англійський філософ, за­сновник матеріалізму та експериментальної науки Нового часу; займав високий державний пост лорда-канцлера. Автор трак­тату «Новий Органон» (1620).

•БЕРГСОН АНРІ (1859-1941) - французький філософ, представ­ник інтуїтивізму і філософії життя. Основні твори: «Матерія і пам'ять» (1896), «Вступ до метафізики» (1903), «Творча еволюція» (1907).

• БЕРДЯЕВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1874-1948) - заснов­ник вітчизняного екзистенціалізму, релігійний філософ і публі­цист. Основні твори: «Смисл творчості» (1916), «Світогляд Достоєвського» (1923), «Російська ідея» (1946), «Самопізнання» (1949).

•БЕРКЛІ ДЖОРДЖ (1685-1753) - англійський філософ, суб'єктивний ідеаліст, протягом майже двадцяти років - єпис­коп в Ірландії. Основні твори: «Досвід нової теорії зору» (1709), «Трактат про начала людського знання» (1710), «Три розмови між Гіласом і Філонусом» (1713).

• БУЛГАКОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1871-1944) - ро­сійський релігійний філософ, богослов, економіст. Основні твори: «Філософія господарства» (1912), «Про боголюдство. Трилогія» (1933-1945), «Філософія імені» (1953).

• ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ (1863-1945) -український природодослідник і мислитель, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. Основні твори: «Початок і вічність життя» (1922), «Біосфера» (1926), «Нариси геохімії» (1927).

• ВИШЕНСЬКИЙ ІВАН (між 1545-1550 - бл. 1620) - укра­їнський письменник, критик, сатирик, мислитель. Філософсь­ке світосприйняття ґрунтувалося на текстах Святого письма, творах представників східної патристики. Виступав полум'я­ним захисником православ'я. Основні твори: «Книжка», «Роз­вінчання диявола-миродержця», «Послання до всіх взагалі в Лядській землі живучих», «Позорище мисленнєве» та ін.

• ВІТГЕНШТЕЙН ЛЮДВІГ (1889-1951) - австрійський фі­лософ і логік, один із засновників аналітичної філософії. Основні твори: «Логіко-філософський трактат» (1921), «Філо­софські дослідження» (1953).

• ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053-1125) - державний і полі­тичний діяч Київської Русі, мислитель, один із родоначаль­ників християнського гуманізму. Автор «Повчання Володими­ра Мономаха», яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і нащадкам, а й взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

• ГАЙДЕГГЕР МАРТІН (1889-1976) - німецький філософ, один з основоположників німецького екзистенціалізму. Основ­на праця - «Буття і час» (1927).

• ГЕГЕЛЬ ГЕОРГ ВІЛЬГЕАЬМ ФРІДРІХ (1770-1831) - ні­мецький філософ, об'єктивний ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець оригінальної філософської сис­теми. Основні твори: «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки» (1812-1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія права» (1821).

•ГЕЛЬВЕЦІЙ КЛОД АДРІАН (1715-1771) - французький філософ-матеріаліст, послідовник сенсуалізму Локка. Основні твори: «Про розум» (1758), «Про людину» (1769).

•ГЕРАКЛІТ ЕФЕСЬКИЙ (бл. 544 - бл. 483 до н. е.) - давньо­грецький філософ, вважав вогонь першоелементом світу (кос­мосу). Твір «Про природу», що дійшов до нас у фрагментах, славився в давнину глибиною, претензією на пророцтво і загадковістю викладу, за що сучасники прозвали Геракліта «Темним».

•ТІЗЕЛЬ ІНОКЕНТІЙ (бл. 1600-1683) - культурний і цер­ковний діяч, історик, філософ. Народився в Пруссії. Вступив до Києво-Могилянської академії, потім на кошти П. Могили вчився в Польщі та в Англії. Після повернення був обраний про­фесором філософії Києво-Могилянської академії, а в 1646 р. -її ректором. З 1650 р. - ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів, з 1656 р. - архімандрит Києво-Печерської лаври. Автор праць «Про істинну віру», «Стара віра», «Мир з богом чоловіку», «Праця з загальної філософії» та ін.

• ГОББС ТОМАС (1588-1679) - англійський філософ-мате­ріаліст і сучасник англійської буржуазної революції, під час якої емігрував у Париж, де написав свої головні твори - «Філо­софські елементи вчення про громадянина» (1642) і «Левіа­фан» (1651). У вченні про суспільство захищає теорію суспіль­ного договору, що лежить в основі становлення держави.

•ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ (1813— 1889) - український і російський філософ, представник укра­їнської академічної філософії. Свої погляди називав теїстич­ними, а саму філософію розглядав як умоглядну моральну на­уку. Основні твори: «Критичний погляд на філософію І. Канта», «Філософський лексикон» (в 4 т.), «Огляд системи Гегеля».

•ГУССЕРЛЬ ЕДМУНД (1859-1938) - німецький філософ, засновник феноменології. Основні твори: «Філософія арифме­тики» (1894), «Логічні дослідження» (1901).

• ДЕКАРТ РЕНЕ (1596-1650) - французький філософ, мате­матик, фізик, фізіолог. Родоначальник раціоналізму в євро­пейській філософії. Основні твори: «Розмірковування про метод» (1637), «Начала філософії» (1644).

• ДЕМОКРІТ ІЗ АБДЕРА (бл. 460 - бл. 370 до н. е.) - давньо­грецький філософ-матеріаліст, перший енциклопедист серед греків. Визнавав два начала - атоми і порожнечу; вважається одним з родоначальників атомістики.

• ДІДРО ДЕНІ (1713-1784) - французький філософ, просвіт­ник, керівник - засновник та редактор «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», письменник, критик мистецтва. Основні твори: «Думки до пояснення при­роди» (1754), «Розмова д'Аламбера з Дідро» (1769), «Філо­софські обґрунтування матерії і руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774-1780).

• ДІЛЬТЕЙ ВІЛЬГЕЛЬМ (1833-1911) - німецький філософ, психолог та історик культури. Провідний представник філо­софії життя, засновник філософської герменевтики. Основні твори: «Вступ до наук про дух», «Критика історичного ро­зуму» (1883), «Описова психологія» (1896), «Виникнення гер­меневтики» (1900) та ін.

• ДРОГОБИЧ ЮРІЙ (бл. 1450-1494) - український вчений, доктор медицини і філософії, представник раннього гуманізму в Україні. Освіту здобув у Краківському та Болонському університетах. З 1487 р. - професор медицини та астрономії Краківського університету. Праці Дрогобича були відомі в багатьох країнах Європи.

• ДЮРКГЕЙМ ЕМІЛЬ (1858-1917) - французький соціолог і філософ, родоначальник французької соціологічної школи. Основні твори: «Про розподіл суспільної праці» (1893), «Само­губство» (1897), «Елементарні форми релігійного життя» (1912).

• ЕНГЕЛЬС ФРІДРІХ (1820-1895) - німецький вчений і гро­мадський діяч, родоначальник марксизму як цілісної соціально-економічної концепції. Особистий друг і помічник К. Маркса, співавтор багатьох праць з теорії комунізму і критики капіта­лізму. Основні твори: «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії» (1886), «Анти-Дюрінг» (1878), «Похо­дження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), «Діалек­тика природи» (1873-1882).

• ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ (1469-1536) - гуманіст епохи Відродження, голова «північних гуманістів», філолог, письмен­ник. Родом з Роттердама. Автор «Похвали Глупоті» - сатири, що висміює звичаї та пороки сучасного йому суспільства. Відіграв велику роль у підготовці Реформації, але не прийняв її. Ворог релігійного фанатизму. Не протиставляє віру і знан­ня, оскільки знання слугує зміцненню віри, розумінню Святого письма.

• ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (XI ст.) - давньоруський письменник, перший Київський митрополит з русичів. Перший відомий нам давньоруський книжник і мислитель, який зробив своїм предметом розмірковування про долю людства, спробував роз­глянути основні тенденції і рушійні сили історії. Його погля­ди знайшли відображення у праці «Слово про закон і благо­дать» - першій пам'ятці вітчизняної культури мислення.

• КАМЮ АЛЬБЕР (1913-1960) - французький письменник і філософ, представник атеїстичного екзистенціалізму, лауреат Нобелівської премії 1957 р. Основні твори: «Міф про Сізіфа» (1942), «Бунтуюча людина» (1951) та ін.

• КАНТ ІММАНУЇЛ (1724-1804) - німецький філософ і вче­ний, родоначальник німецького класичного ідеалізму. Основні твори: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практич­ного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790).

•КОНИСЬКИЙ ГЕОРГІЙ (1717-1795) - український цер­ковний діяч, філософ, визначний мислитель XVIII ст. Керував кафедрою філософії в Києво-Могилянській академії, читав курс загальної філософії, був професором богослов'я і ректо­ром академії. Праці: «Воскресіння мертвих» і 80 промов та проповідей, які майже всі опубліковані.

• КОНТ ОГЮСТ (1798-1857) - французький філософ, один з основоположників позитивізму і соціології. Основні твори: «Курс позитивної філософії» (1830-1842), «Система позитив­ної політики» (1851-1854).

• КОНФУЦІЙ (бл. 551-479 до н. е.) - давньокитайський філософ і педагог, засновник конфуціанства. Суть його вчення викладено в книзі «Лунь юй» («Бесіди та судження»). Кон­цепція людяності в уявленні Конфуція - це система декількох найважливіших ідей: відданість імператору, вірність обов'язку, повага синів.

• КУЛЬЧИЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1895-1980) - український філософ, громадський і культурно-освітній діяч української діаспори. Вивчав філософію у Львівському університеті і в Сорбонні, був професором філософії і психології Українсь­кого Вільного Університету в Мюнхені. Автор 130 статей і монографій з психології, етнографії, антропології, філософії, педагогіки, літературознавства, германістики. Писав англійсь­кою, німецькою, французькою, українською мовами.

• ЛОКК ДЖОН (1632-1704) - англійський філософ-матеріаліст, діяльність якого належить до епохи Реставрації в Англії. Він взяв участь у боротьбі партій Англії як філософ, еко­номіст і політичний письменник. Основна праця - «Досвід про людський розум» (1690).

• ЛОСЄВ ОЛЕКСІЙ ФЕДОРОВИЧ (1893-1988) - філософ, філолог, автор ряду фундаментальних праць з античної есте­тики, логіки, мовознавства, перекладач філософської і худож­ньої літератури зі стародавніх мов. Основні твори: «Ерос у Платона» (1916), «Античний космос і сучасна наука» (1927), «Діалектика художньої форми» (1927), «Діалектика міфу» (1930), «Антична міфологія в її історичному розвитку» (1957), «Істо­рія античної естетики» (1963-1980), «Володимир Соловйов та його час» (1990) (вийшла посмертно).

• МАМАРДАШВІЛІ МЕРАБ КОСТЯНТИНОВИЧ (1930-1990) - грузинський і російський філософ, спеціаліст з мета-філософії, теорії пізнання, методології науки, історії філосо­фії. Основні твори: «Класичний і некласичний ідеали раціо­нальності» (1984), «Як я розумію філософію» (1990).

• МАРІТЕН ЖАК (1882-1973) - французький філософ-неотоміст. Основні твори: «Інтегральний гуманізм» (1936), «Символ віри» (1941).

• МАРКС КАРЛ (1818-1883) - німецький соціолог, філософ, економіст, основоположник марксизму. Основні твори: «Капі­тал» (1867-1894), «Злиденність філософії» (1847), «Святе сімейство» (1844-1845), «Німецька ідеологія» (1845-1846) та ін.

• МОГИЛА ПЕТРО (1596-1647) - український церковний, політичний, культурно-освітній діяч, реформатор, Київський митрополит з 1632 р. Створив Київський колегіум (1632), від­крив колегію в Кремінці (1636), слов'яно-греко-латинську ака­демію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво-Печерської лаврської друкарні, сам підготував 20 творів церковно-теоло­гічного, полемічного, філософського та моралізаторського ха­рактеру. Все своє майно, кошти, бібліотеку заповів академії.

• МОНТЕНЬ МІШЕЛЬ (1533-1592) - французький філософ-гуманіст. Головний твір - «Досліди» (1580-1588).

• НІЦШЕ ФРІДРІХ (1844-1900) - німецький філософ, про­фесор філології в Базелі (Швейцарія), культуролог, етик. Ос­новні твори: «Так казав Заратустра» (1883-1884), «По той бік добра і зла» (1886), «Воля до влади» (1906).

• НОВИЦЬКИЙ ОРЕСТ МАРКОВИЧ (1806-1884) - укра­їнський філософ, перший професор філософії Київського уні­верситету. Автор праць: «Про дорікання, які роблять філосо­фії...», «Керівництво до логіки», «Поступовий розвиток давніх фі­лософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань».

•ОРТЕГА-І-ГАСЕТ ХОСЕ (1883-1955) - іспанський філософ, соціолог, культуролог. Основні твори: «Дегуманізація мистецт­ва» (1925), «Повстання мас» (1929-1930). '

•ПАСКАЛЬ БЛЕЗ (1623-1662) - французький релігійний філософ, письменник, вчений, один з основоположників науки Нового часу, що стояв біля витоків теорії ймовірностей, диференціального числення, творець гідростатики і т. д. Однак стверджував перевагу віри над розумом. Основна філософська праця - «Думки».

•ПІФАГОР САМОСЬКИЙ (бл 570 - бл. 500 до н. е.) - давньо­грецький філософ, релігійний і політичний діяч, засновник пі­фагореїзму.

•ПЛАТОН (428-347 до н. е.) - давньогрецький філософ, полі­толог, учень Сократа, засновник об'єктивного ідеалізму. Основні твори: текст промови «Апологія Сократа», 25 досто­вірно ідентифікованих діалогів, «Держава», «Закони».

•ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН (1681-1736) - український і ро­сійський церковний та громадський діяч, письменник, учений, філософ. Найосвіченіша людина того часу в Росії. Радник Петра І з питань освіти й церкви, глава «вченої дружини» царя.

•РАССЕЛ БЕРТРАН (1872-1970) - англійський філософ-позитивіст, логік, громадський діяч. У книзі «Чому я не хрис­тиянин» вказав на страх як на основу релігії, вважав науку засобом самоствердження людини.

•САКОВИЧ КАСІЯН (бл. 1578-1647) - український письмен­ник, культурно-освітній діяч, філософ. Освіту здобув у Замойській академії і Краківському університеті. Основні твори: «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу люди­ни...», «Трактат про душу».

• САРТР ЖАН-ПОЛЬ (1905-1980) - французький філософ і письменник, голова французького атеїстичного екзистен­ціалізму. Філософські погляди суперечливі. Основні твори: «Уява» (1936), «Буття і ніщо» (1943), «Екзистенціалізм -це гуманізм» (1946), «Критика діалектичного розуму» (1960), «Ситуації» (1947-1964).

• СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВОВИЧ (1722-1794) - видат­ний український філософ, поет, просвітитель. Найвидатніші серед праць - «Сад божественних пісень», «Байки Харківські», «Нарцис», «Асхань», «Алфавіт світу», «Жона Лотова», «Потоп зміїн» та ін.

• СОКРАТ (бл. 469-399 до н. е.) - давньогрецький філософ, вчення якого повернуло мислителів від матеріалістичного натура­лізму до ідеалізму. Жив і навчав в Афінах, де його слухали численні учні - Платон, Антісфен, Арістіпп, Евклід з Мегари. Про вчення Сократа, який принципово нічого не писав, можна судити зі свідчень Платона і Арістотеля. Будова світу, фізична природа речей - таємниця; пізнати ми можемо тільки самих себе. Найвище завдання знання - практичне, це мистецтво жити.

• СОЛОВЙОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ (1853-1900) -російський релігійний філософ-містик. У своїх працях «Чи­тання про боголюдство» (1877-1881), «Виправдання добра» (1897-1899) та ін. намагався створити всеохоплююче філо­софсько-богословське вчення - «метафізику всеєдності».

• СОРОКІН ПИТИРИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1889-1968) - російський психолог і соціолог, активний учасник Лютневої революції 1917 р. в Росії, емігрант з 1922 р. Жив у США, був названий «американським соціологом № 1»; автор оригі­нальної концепції соціальної культури. Основна праця, видана в Росії, - книга «Людина. Цивілізація. Суспільство» (1992).

• СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ (1820-1903) - англійський філософ і соціолог, один з родоначальників позитивізму. Основна праця -«Система синтетичної філософії» (1862-1896).

• СП ІН ОЗА БЕНЕДИКТ (1632-1677) - нідерландський філо­соф, пантеїст. Основні твори: «Богословсько-політичний трак­тат» (1670), «Етика» (1677).

• ТАРД ГАБРІЄЛЬ (1843-1904) - французький соціолог і кри­міналіст, один з основоположників соціальної психології. Ос­новні твори: «Закони наслідування» (1890), «Соціальна ло­гіка» (1894).

•ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН, П'ЄР (1881-1955) - французький вчений-палеонтолог, філософ, теолог. Прагнув зняти проти­лежність науки і релігії. Католицька церква засудила вчення як модерністське, але його еволюціоністська теорія набула поши­рення. Головна праця - «Феномен людини» (1956).

•ТЕРТУЛАІАН КВІНТ СЕПТИЛІЙ ФЛОРЕНС (бл. 160 -після 220) - християнський апологет, прихильник концепції «чистої» віри.

• ТОМА АКВІНСЬКИЙ (1225-1274) - католицький теолог, намагався обґрунтувати християнське віровчення з філософсь­кої точки зору. У 1323 р. його було визнано святим Папа Лев XII в енцикліці у 1879 р. назвав філософську систему Аквінського «єдиною істинною філософією католицизму».

• ТРУБЕЦЬКОЙ ЄВГЕНІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1863-1920) - російський філософ, громадський діяч, активний учасник релі­гійно-філософського товариства пам'яті В. Соловйова. Голов­на книга - «Сенс життя» (1918).

• ТРУБЕЦЬКОЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1862-1905) -російський філософ, громадський діяч, публіцист. Основні тво­ри: «Про природу людської свідомості» (1890), «Основи ідеа­лізму» (1896), «Вчення про Логос і його історію». У 1905 р. його було обрано ректором Московського університету.

• ФЕДОРОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (1828-1903) - російсь­кий мислитель, представник релігійно-філософського напрямку космізму. Основна праця - «Філософія загальної справи» (1903).

•ФЕЙЄРБАХ ЛЮДВІГ (1804-1872) - німецький філософ-матеріаліст і атеїст. Основні твори: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841), «Основи філо­софії майбутнього» (1843).

• ФІХТЕ ЙОГ АНН ГОТЛІБ (1762-1814) - німецький філософ, другий за часом після Канта діяч німецького класичного ідеа­лізму. Основна робота - «Науковчення» (1794).

•ФЛОРЕНСЬКИЙ ПАВЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1882-1943) - російський релігійний філософ, вчений, богослов. Основна ро­бота - «Історія нової філософії» (1897-1907).

•ФРАНК СЕМЕН ЛЮДВІГОВИЧ (1877-1950) - російський релігійний філософ, послідовник В. С. Соловйова, учасник збірника «Віхи»; емігрував у 1922 р. У філософії розвивав ідеї всеєдності й боголюдства. Основні твори: «Сенс життя» (1926), «Нарис методології суспільних наук» (1922), «Світло в темряві» (1949), «Реальність і людина» (1950).

•ФРЕЙД ЗІГМУНД (1856-1939) - австрійський лікар-психіатр і психолог, засновник психоаналізу і фрейдизму. Основні твори: «Тлумачення сновидінь» (1900), «Психопатологія повсякденного життя» (1904), «Тотем і табу» (1913), «Я і Воно» (1923).

•ФРОММ ЕРІХ (1900-1980) - німецько-американський філо­соф, соціолог і психолог, один з провідних представників нео­фрейдизму. Основні твори: «Втеча від свободи» (1941), «Психо­аналіз і релігія» (1950), «Революція надії» (1964).

• ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ (1894-1977) - укра­їнський філолог, філософ, історик філософії. Освіту здобував у Петербурзі, Києві, Німеччині. Працював в українських і ні­мецьких університетах, був одним з організаторів Української вільної академії в Аугсбурзі, професором філософії Українсь­кого Вільного університету в Мюнхені. Автор понад 900 науко­вих праць з різних галузей знання.

• ЮМ ДЕВІД (1711-1776) - англійський філософ-ідеаліст, психолог, історик. Завдання знання вбачав не в осягненні бут­тя самого по собі, а в здатності бути керівництвом для прак­тичного життя. Єдиний об'єкт пізнання, який може бути дове­дено, за Юмом, - це об'єкти математики, решту можна осяг­нути лише з досвіду, а оскільки досвід індивідуальний, то й знання індивідуальні: суб'єктивні. Основні твори: «Трактат про людську природу» (1739-1740), «Дослідження про людський розум» (1748).

• ЮНГ КАРЛ ГУСТАВ (1875-1961) - швейцарський психоаналітик, психіатр, культуролог. Засновник аналітичної психо­логії. Основні твори: «Метаморфози і символи лібідо» (1912), «Трансцендентна функція» (1916), «Дійсність душі» (1934) та ін.

• ЮРКЕВИЧ ПАМФИЛ ДАНИЛОВИЧ (1826-1874) - укра­їнський філософ, видатний представник української академіч­ної філософії. Безпосередній вчитель В. С. Соловйова. Написав ряд глибоких праць з історії філософії, духовності.

• ЯСПЕРС КАРА (1883-1969) - німецький філософ-екзистенціаліст. Основні твори: «Розум і екзистенція» (1935), «Філо­софія» (1932), «Атомна бомба і майбутнє людства» (1958), «Сенс і призначення історії» (1949).

СЕНС ЖИТТЯ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ

ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

1234567Следующая ⇒

Поделиться: