Лекція 6 . Основні засади народовладдя

 1. Поняття народовладдя та форми його здійснення.

 2. Вибори як форма прямого народовладдя.

 3. Референдум як форма прямого народовладдя.

 1. Поняття народовладдя та форми його здійснення

Слово "демократія" грецького походження, утворене від слів "demos" — народ і "kratos" — влада й буквально означає "влада народу", "народовладдя". Демократію не слід ототожнювати з охлократією (грец. — "влада юрби"). Охлократія протистоїть державним інститутам, праву. При охлократії юрба, використо­вуючи принадливі та примітивні гасла, виступає господарем становища, улаштовує заколоти, погроми, безладдя з метою задоволення своїх низьких інтересів і потреб.

У сучасній науці й практиці термін "демократія" використо­вується досить широко і в різних контекстах може означати:

а) особливу форму організації державної влади, при якій вла­да належить не одній особі, а всім громадянам, що користуються рівними правами на керування державою;

б) форму устрою будь-якої організації, заснованої на принци­пах рівноправності її членів, періодичній виборності органів управління й підкорення рішенням, які прийняті більшістю;

в) соціальний рух, що має на меті втілення в життя ідеалів народовладдя та ін.

Найбільш уживаним є використання терміна "демократія" в розумінні способу організації державної влади, основними принципами якого є:

• визнання народу вищим джерелом влади, визнання народ­ного суверенітету;

• виборність основних органів держави;

• рівноправність громадян і насамперед рівність їхніх вибор­чих прав;

• підпорядкування меншості вимогам більшості при прий­нятті рішень.

Слід зазначити, що сучасні концепції демократії сприйняли ряд основних ідей лібералізму (від лат. "liberalis" — вільний) і доповнили названі принципи ще й такими:

• повага до прав людини та пріоритет цих прав над правами держави;

• конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

• повага права меншості на власну думку І на її вільне вира­ження та ін.

У сучасному світі демократія розуміється перш за все як на­родовладдя, як спосіб організації і здійснення державної влади, в основу якого покладено концепцію народного суверенітету.

Народний суверенітет — це повновладдя народу, здійснення народом своєї невід'ємної й неподільної влади самостійно та неза­лежно від будь-яких інших суб'єктів. Поняття народного сувере­нітету визначає такі характеристики влади, як єдність, повнота й верховенство.

Єдність народного суверенітету означає, що єдиним носієм і джерелом державної влади в суспільстві є народ. Тому будь-яка влада, що виходить не від народу, не може бути легітимною (за­конною), а тому не може використовуватись для впорядкування відносин у суспільстві.

Повнота народного суверенітету обумовлює належність всієї повноти влади народу. Це означає, що держава, її органи та посадові особи володіють владними повноваженнями у тих сферах і в тій мірі, які їм доручає здійснювати народ.

Верховенство народного суверенітету означає, що влада на­роду є найвищою владою в країні і в країні немає і не може бути суб'єктів, які могли б обмежити або корегувати владні волевияв­лення народу.

Відповідно до цих теоретичних положень стаття 5 Конститу­ції України встановлює: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Рівень реальності народного сувере­нітету (народовладдя), тобто те, наскільки встановлені процедури виявлення та здійснення волі народу реально впливають на управ­ління справами держави й суспільства, визначає рівень дійсного демократизму держави.

Існують дві форми здійснення народного суверенітету: пряме народовладдя (безпосередня демократія) і представницьке наро­довладдя (представницька демократія).

Пряме народовладдя (безпосередня демократія) полягає в безпосередньому вирішенні громадянами питань, пов'язаних з управлінням справами держави й суспільства, а тому забезпечує найбільший рівень впливу народу на діяльність держави та її орга­нів. Безпосередня демократія забезпечує безпосередню участь громадян у здійсненні державної влади, їхнє пряме волевиявлен­ня при виробленні й ухваленні державних рішень і формуванні органів державної влади.

Пряме народовладдя історично є першою формою народо­владдя. Ще за умов первісного додержавного суспільства пряме народовладдя вже існувало у виді загальних зборів членів роду або племені. Після виникнення перших держав пряме народовладдя функціонувало як народні збори. Участь у їх діяльності всіх вільних громадян мала забезпечувати прийняття рішень, що відповідали інтересам більшості громадян даного державного утворення. Класичним прикладом функціонування народних зборів як форми вияву прямого народовладдя може слугувати організація влади в містах-державах античної Греції.

Зростання кількості населення й збільшення територій дер­жав зробили практично нездійсненним використання народних зборів для вирішення поточних питань. Тому виникають нові форми вияву прямого народовладдя. Так, у Стародавньому Римі всіх вільних громадян розподіляли на кілька груп — центурій. Збори членів центурій ухвалювали рішення даної центурії, яке відповідало волі більшості учасників зборів. Рішення, що під­тримувалось найбільшою кількістю центурій, визнавалося за­гальнодержавним і ставало загальнообов'язковим до виконання. Таким чином, у прийнятті загальнообов'язкових рішень фор­мально брали безпосередню участь усі громадяни держави. У су­часному світі основними формами прояву прямого народовладдя є вибори й референдум.

Внаслідок розвитку держав, ускладнення їх політичних систем стало неможливо вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів усього населення держави. Виникає нова форма народовладдя (демократії) — представницька.

Представницьке народовладдя (представницька демокра­тія) — це вирішення питань, пов'язаних з управлінням справа­ми держави і суспільства, суб'єктами, що обираються народом або його певною частиною.

Сутність представницької демократії полягає в тому, що абсо­лютна більшість загальнодержавних питань вирішується вже не всім народом, а певними групами громадян, котрі розглядаються як повноважні представники народу. Якщо така група форму­ється (обирається) всіма громадянами держави, то вона утворює загальнодержавний орган (парламент, конгрес, національні збо­ри та ін.), рішення якого стають загальнообов'язковими на всій території держави. Такий орган представляє народ країни і тому здійснює владу від його імені. В Україні органами, які представ­ляють усіх громадян держави й тому наділені повноваженнями ухвалювати рішення, що мають загальнообов'язкову силу на те­риторії всієї країни, є Верховна Рада України і Президент України.

Населення певної частини території держави може утворюва­ти (обирати) орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який, у межах визначеної законом компе­тенції, приймає рішення, що стають обов'язковими до виконан­ня на відповідній частині державної території. Отже, діяльність виборних органів місцевого самоврядування також є формою прояву представницької демократії.

Форми представницького народовладдя постійно розвиваються і вдосконалюються. Сьогодні вони переважають у повсякденно­му керівництві державою та суспільством. Але найважливіші питання функціонування та розвитку держави й суспільства вирішуються за допомогою прямого народовладдя, тобто шля­хом виборів або референдумів, які дають змогу безпосередньо встановити волю народу.

 2. Вибори як форма прямого народовладдя

У сучасних умовах існують різні форми здійснення безпосе­реднього народовладдя (прямої демократії), але найбільшого по­ширення набули вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також референдум.

Вибори — це процес, в результаті якого певна сукупність лю­дей, часто організована в політичні об'єднання, шляхом голосу­вання формує державний орган або заміщує вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи чи обрані посадові особи дістають право при виконанні своїх суспільних функцій виступати від імені відповідної сукупності людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.

Вибори здійснюються шляхом голосування, предметом якого є визначення осіб, які будуть заміщати певні виборні посади. Створені шляхом виборів органи чи обрані посадові особи при виконанні своїх суспільних функцій дістають право виступати від імені сукупності людей, що їх обрала, та ухвалювати обов'язкові для них рішення. Саме завдяки здійсненню виборів формуються та дістають можливість функціонувати на законних підставах орга­ни представницького народовладдя (представницької демократії).

Вибори були відомі ще первіснообщинному ладові; на загальних зборах роду або племені обиралися старійшини, воєначальники тощо. З часом процедура виборів упорядковувалася. У другій по­ловині XVIII століття була створена класична теорія виборів. Вона виходить із народного суверенітету, тобто з того, що джере­лом будь-якої влади є народ, котрий доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), які обираються пі ляхом демо­кратичних виборів. Кожен депутат законодавчого органу влади (парламенту) представляє весь народ, а не лише населення окру­гу, що його обрало. Тому при виконанні своїх повноважень депу­тат має бути незалежним від виборців. Цими ідеями керуються і в сучасному світі, де вибори розглядаються як процес передання влади від виборців до тих, кого виборці обирають.

Поступово сформулювались і ввійшли в практику певні вимоги й правила, спрямовані на забезпечення об'єктивного виявлення волі виборців та запобігання фальсифікаціям результатів вибо­рів. Найважливіші з таких умов і правил закріплюються в нормах конституцій та спеціальних законів демократичних держав. Сукупність зазначених конституційних норм утворює конститу­ційний інститут виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Ці норми поділяються на кілька груп:

• норми, які закріплюють основні вимоги й правила самої процедури здійснення виборів;

• норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до орга­нів держави та місцевого самоврядування;

• норми, що визначають осіб, наділених пасивним виборчим правом тобто правом бути обраним до органів державної влади чи місцевого самоврядування або на виборну посаду.

Одним з найважливіших аспектів виборів є встановлений по­рядок організації виборів та визначення їх результатів, який дістав назву виборчої системи. Таким чином, виборча система — це порядок організації виборів і спосіб, у який залежно від ре­зультатів голосування розподіляються представницькі мандати між кандидатами на виборні посади.

Найпоширенішими в сучасному світі є мажоритарна і про­порційна виборчі системи.

Історично першою виникла мажоритарна виборча система, в основі якої лежить принцип більшості: обраним вважається той кандидат на виборну посаду, за якого проголосувала встанов­лена законом більшість виборців. На виборах, що проводяться за цією системою, виборці голосують безпосередньо за конкретну особу, яка є кандидатом на виборну посаду.

У залежності від того, яку більшість голосів для перемоги на виборах необхідно зібрати кандидату на виборну посаду, мажо­ритарна виборча система поділяється на декілька видів.

За мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вважається той, хто набрав більше половини (50% + 1 голос) від загальної кількості поданих і визнаних дійсними по даному ви­борчому округу голосів виборців. Враховуючи те, що одержати абсолютну більшість голосів досить важко, ця система передба­чає проведення другого туру голосування для перемоги, в якому досить набрати відносну більшість голосів.

Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обраним вважається кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо. При цій системі не встанов­люється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні — вибори вважаються дійсними, якщо в них брав участь хоч один виборець, нехай навіть один з кандидатів. Особливістю цієї сис­теми є те, що обраним може бути кандидат, що одержав відносну більшість голосів, яка у той же час належить абсолютній мен­шості виборців. Така ситуація, наприклад, часто виникає, коли у виборчому окрузі, де балотується декілька кандидатів (А, Б, В, Г, Д), 60 тисяч голосів виборців розподіляється таким чином: А — 20 тисяч голосів, Б — 15 тисяч, В — 14 тисяч, Г — 6 тисяч і Д — 5 тисяч. Обраним у депутати буде кандидат А, за якого проголосувало 20 тисяч виборців, тобто більше, ніж окремо за кожного з інших кандидатів. Те, що проти А голосувала більшість виборців округу (за інших кандидатів, тобто проти А, по­дано 40 тисяч голосів), до уваги не береться.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості визначає, що переможець повинен одержати обумовлену більшість голосів, яка перевищує половину голосів виборців, — 2/3, 3/4, 4/5. У зв'язку із складністю одержання такої кількості голосів зазна­чена система на практиці застосовується досить рідко.

Той чи інший вид мажоритарної виборчої системи формуван­ня законодавчих органів існує, наприклад, у США, Англії, Франції. Ця система існувала в СРСР і в перші роки незалеж­ності України — до набрання чинності Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 22 жовтня 1997 року.

Пропорційна виборча система вимагає розподіляти депутат­ські мандати між виборчими об'єднаннями (партійними списками кандидатів) пропорційно кількості голосів, поданих за кожний список За цією системою кандидати в депутати висуваються вик­лючно політичними партіями у виді партійних списків, і виборці голосують не за окремих кандидатів, а за той чи інший партій­ний список у цілому. Для визначення кількості мандатів, що за­войовує та чи інша партія, застосовується так званий виборчий метр (виборча квота) — найменша кількість голосів виборців, необхідних для обрання одного депутата. Ця квота може визна­чатись як для всієї країни, так і окремо для кожного округу. Розподіл одержаних партією депутатських місць здійснюється відповідно до порядку розміщення кандидатів у партійному списку. Якщо у відповідності з квотою одержаних партією голосів вистачає на заміщення двох місць, їх займають перші два кандидати з пар­тійного списку, якщо трьох місць — перші три кандидати і т.д.

Згідно з чинним Законом України "Про вибори народних де­путатів України" від 25 березня 2004 року вибори народних де­путатів України здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій або виборчих блоків політичних партій.

За певних умов може функціонувати змішана мажоритар­но-пропорційна виборча система. Така система існувала, на­приклад, в Україні до набуття чинності Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 року. Відповідно до неї 225 із 450 народних депутатів України обирались на основі мажоритарної системи відносної більшості, їх ви­бори відбувались по одномандатних округах, тобто по округах, в яких обирається один персонально визначений депутат, а обра­ним вважається кандидат, що набирає більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо.

Друга половина — 225 депутатів — обиралась на основі про­порційної виборчої системи. У відповідності з нею вся держава розглядалась як один виборчий округ, від якого до парламенту обиралось вказана кількість депутатів. При цьому виборці голо­сували не за персонально визначеного кандидата в депутати, а за списки кандидатів, що формувались політичними партіями та їх блоками (об'єднаннями).

Таким чином, при обранні за мажоритарною системою однієї половини депутатів Верховної Ради України виборці мали можли­вість оцінювати індивідуальні властивості й можливості конкрет­них осіб, які претендують на здобуття кандидатського мандату. При обранні решти депутатів за пропорційною системою виборці фактично повинні були визначити свою довіру до певних політич­них партій або їх блоків.

Відповідно до Закону України "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 року вибори Президента України проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості. Це означає, що обраним Президентом України вважається кан­дидат, який одержав на виборах більше половини голосів вибор­ців, які брали участь у голосуванні.

Якщо жоден із кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні, Центральна виборча комісія призначає повторне голосування по двох кандидатах, які одержали найбільшу кількість голосів. При повторному голосу­ванні обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів вибор­ців, що брали участь у голосуванні.

У виборчій теорії і практиці розрізняють такі основні види виборів:

1) чергові вибори — це вибори, які відбуваються у встановлені конституцією або законами строки. Наприклад, чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень раніше обраного Президента;

2) позачергові вибори; проводяться у разі, коли виборні особи на передбачених законодавством підставах достроково втрачають свої повноваження;

3) повторні вибори; проводяться у випадках, коли після ви­борів неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців, а саме в разі:

• визнання виборів недійсними (наприклад, якщо в ході про­ведення виборів мали місце порушення законодавства про вибори, які вплинули на їхні результати);

• визнання виборів такими, що не відбулися (наприклад, у зв'язку з вибуттям усіх зареєстрованих у виборчому окрузі кандидатів, які балотувалися на виборну посаду);

• визнання особи, що перемогла на виборах, такою, що від­мовилась від виборної посади (наприклад, новообраний народний депутат, не приступаючи до виконання депутатських повноважень, відмовляється від депутатського мандата у зв'язку з призначен­ням його на посаду міністра);

4) проміжні вибори; проводяться до наступних чергових вибо­рів у разі вибуття зі складу парламенту депутата (наприклад, у зв'язку з визнанням його судом недієздатним або безвісно відсутнім та ін.), обраного в одномандатному виборчому окрузі;

5) загальнодержавні вибори, в яких беруть участь усі грома­дяни країни (вибори парламенту, вибори президента);

6) місцеві (локальні) вибори, в яких бере участь населення певної частини території держави (вибори органів місцевого са­моврядування).

У сучасній демократичній державі вибори проводяться на ос­нові певних принципів, реалізація яких покликана забезпечити реальне й безперешкодне волевиявлення громадян. Стаття 71 Конституції України встановлює, що вибори до органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і від­буваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності виборів означає, що всі громадяни України, які до дня виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права позбавлені лише громадяни, яких у судовому порядку визнано недієздатними, тобто такими, що не усвідомлюють своїх дій та їхніх наслідків. Факт недієздатності як підстава недопу­щення громадянина до участі у виборах має бути встановлений судом на основі медичних висновків про душевну хворобу грома­дянина.

Дійсний рівень загальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто від передбачених нормами права умов, відповідність яким є підставою для участі громадянина у виборах. У сучасних умовах найбільш поширені віковий ценз та ценз осілості.

Віковий ценз обумовлює виникнення виборчих прав громадян досягненням ними визначеного законом віку. Встановлення цього цензу ґрунтується на тому, що для успішної участі в управлінні справами держави й суспільства людина повинна набути певного життєвого досвіду, показати свою здатність до такого роду діяль­ності тощо. Вказані та ряд інших властивостей людина набуває 3 роками.

Виборчі права громадян складаються з їх активного і пасив­ного виборчого права.

Активне виборче право — це право громадянина обирати, тобто його право брати участь у виборах як виборець.

В Україні, як і в більшості держав, активне виборче право виникає у громадян після досягнення ними на день виборів 18 років. У деяких державах щодо активного виборчого права встановлено інший віковий ценз. Наприклад, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на Кубі він дорівнює 16 рокам.

Пасивне виборче право — це право громадянина бути обра­ним, тобто його право брати участь у виборах як кандидат на ви­борну посаду.

Віковий ценз щодо пасивного виборчого права стосовно різ­них виборних посад може бути різним. В Україні право брати участь у виборах як кандидат у народні депутати України вини­кає в громадян з 21 року, а як кандидат у Президенти України — з 35 років.

Успіх управлінської діяльності, рівень ефективності прий­нятих рішень залежать від того, наскільки ті, хто приймають такі рішення, знають проблеми, що існують у державі й сус­пільстві і потребують свого вирішення. Такими знаннями лю­дина може оволодіти лише тоді, коли вона значний час знахо­диться на території держави. При цьому вона на власному досвіді переконується в існуванні певних проблем і в неї форму­ються уявлення про можливі й доцільні шляхи їх вирішення. На створення умов для одержання таких знань і спрямований ценз осілості, який передбачає можливість надання громадя­нину виборчих прав лише за умови його проживання протягом певного строку на території країни або на території конкретно­го виборчого округу.

В Україні ценз осілості для активного виборчого права відсутній. Це означає, що особа, яка є громадянином України, по досягненню 18 років має право брати участь у виборах як виборець незалежно від часу проживання на території України, і навіть знаходячись за її межами.

У той же час Конституція України встановлює ценз осілості для пасивного виборчого права. Брати участь у виборах як кан­дидат у народні депутати України може громадянин України, який проживає в Україні протягом останніх 5 років, а як кандидат у Президенти України — громадянин України, який проживає в Україні останні перед днем виборів 10 років.

У світовій практиці раніше широко застосовувалися й інші цензи: майновий (вимога володіти певним майном або певною су­мою грошей), освітній (вимога вміти читати й Писати), релігійний (вимога сповідати релігію, що визнана державною) та деякі інші, які в сучасних умовах використовуються дуже рідко.

У деяких країнах права голосу крім недієздатних не мають також особи, які відбувають покарання за вироком суду, війсь­ковослужбовці та особи, що обіймають певні державні посади.

Пряме виборче право (прямі вибори) означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верхов­ної Ради України або Президента України. Отже, пряме виборче право забезпечує волевиявленню виборців (голосуванню) оста-точність вирішення питання про особу, яка обійматиме від­повідну виборну посаду.

Крім прямого виборчого права існує непряме виборче право на основі якого відбуваються непрямі, або багатоступеневі, вибори. При непрямих виборах виборці спочатку обирають певну групу людей, яка називається виборщиками, а потім виборщики безпосередньо голосують за того чи іншого кандидата на виборну посаду. Ще до свого обрання кожен кандидат у виборщики бере на себе обов'язок у разі обрання віддати свій голос за конкретного кандидата на виборну посаду. Отже, враховуючи персональний склад обраної колегії виборщиків, ще до їх голосування можна абсолютно точно передбачити, кого буде обрано на виборну посаду. Ця обставина дає підстави говорити, що акт здійснення голосу­вання виборщиками має формальний характер.

Шляхом непрямих (двоступеневих) виборів, наприклад, оби­рається президент США. При цьому кількість виборщиків, що обираються громадянами, пропорційна кількості населення відповідних штатів, а тому змінюється від виборів до виборів. Непрямими двоступеневими виборами в ряді країн обираються верхні палати парламентів, а в Китаї Всекитайські збори народних представників (парламент) обираються непрямими триступене­вими виборами.

Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачає заборону будь-якого спостереження й контролю за волевиявленням виборців.

У сучасних демократичних державах таємне голосування здійснюється шляхом опускання до спеціальних скриньок бюлете­нів, у яких заздалегідь вказані прізвища зареєстрованих кандидатів на виборну посаду або варіанти вирішення проблеми, яка вино­ситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізви­ще кандидата або варіант рішення, за які він віддає свій голос. В останні роки у ряді країн набуває поширення голосування з використанням спеціальних так званих "виборчих машин". Для забезпечення таємності голосування на виборчих дільницях установлюються спеціальні недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені, або розміщуються машини для голосування. При цьому кабіни мають установлюва­тися таким чином, щоб на шляху до виборчих скриньок, в які опускаються бюлетені, через них пройшов кожен виборець.

Рівність виборчого права означає наявність у всіх виборців однакової кількості голосів, а також приблизно рівну кількість виборців у кожному виборчому окрузі.

Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це означає неприпустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не у відповідності зі своїми переконан­нями, а так, як це вигідно іншим особам чи певним структурам. Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування гаранту­ються, зокрема, встановленням за їх порушення кримінальної відповідальності. Наприклад, стаття 157 Кримінального кодексу України за перешкоджання здійсненню виборчого права грома­дян передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років.

 3. Референдум як форма прямого народовладдя

Референдум — це голосування населення всієї держави (за­гальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших пи­тань державного та суспільного життя.

Слід мати на увазі, що референдум і вибори мають спільний метод здійснення — голосування, але відрізняються за своїм предметом. Мета виборів — визначити осіб, які, на думку біль­шості виборців, найдостойніші займати виборні посади. Завдання референдуму — вирішити важливі питання, не пов'язані з надан­ням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи відміна законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі й законотворчій практиці поряд з тер­міном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю. Вона полягає в тому, що референдум регла­ментується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й по­рядок проведення плебісциту врегульовуються в основному міжна­родно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних спорів між державами.

Референдум може проводитись для затвердження, зміни чи скасування конституції, законів, міжнародних договорів, для вирішення питань, пов'язаних з територіальним поділом держави тощо.

Залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на певні види.

1. За юридичною силою результатів розрізняють імператив­ний і консультативний референдуми.

Імперативний референдум — це референдум, результати яко­го набувають найвищої юридичної сили й не потребують затверд­ження якимись іншими суб'єктами.

Консультативний референдум — це референдум, результати якого не мають ніякої юридичної сили й покликані лише вияви­ти позицію населення з того чи іншого питання. Тому цей вид ре­ферендумів ще називають всенародним (місцевим) опитуванням.

2. За предметом голосування референдуми поділяють на кон­ституційні й законодавчі.

Конституційний референдум проводиться з приводу прий­няття конституції або внесення до неї змін.

Шляхом законодавчого референдуму приймаються або зміню­ються закони, що регулюють найважливіші аспекти державного й суспільного життя.

3. За територіальною ознакою, як ми вже зазначали, розріз­няють загальнодержавний і місцевий референдуми.

Загальнодержавний референдум проводиться для вирішення питань, що мають значення для всієї країни, і тому в ньому беруть участь всі громадяни, що мають право голосу.

У нашій країні загальнодержавний (всеукраїнський) рефе­рендум може призначатись Верховною Радою або Президентом України. Якщо вимогу щодо проведення референдуму для ви­рішення якогось питання підпишуть не менше трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, і якщо ці підписи зібрано не менш як у двох третинах областей України і не менше як по сто тисяч підписів у кожній області, то Президент України зобов'язаний проголосити всеукраїнський референдум за народ­ною ініціативою.

Слід зазначити, що в Україні, як і в багатьох інших країнах, не допускається проведення референдумів для затвердження законопроектів, які стосуються податків, бюджету та амністії.

Місцевий референдум проводиться для вирішення питань, що мають виключно місцеве значення, і тому в ньому беруть участь громадяни, що мають право голосу і проживають на певній час­тині території держави (міста, району, області тощо).

Представницьке (непряме) народовладдя виявляє себе у формі повсякденної діяльності органів держави, які утворені (обрані) громадянами держави. Таким чином, вибори Верховної Ради України або Президента України є формами прояву безпосеред­нього народовладдя, діяльність Верховної Ради України або Пре­зидента України — формою представницького народовладдя.

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: