Проблема реалізації та інформування

Наступна проблема полягає у механізмі передачі виконавчих проваджень. Закон не містить цього механізму, а в Інструкції з організації примусового виконання рішень лише зазначено, що рішення про передачу виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого приймається керівником обласного управління державної виконавчої служби або директором Департаменту державної виконавчої служби.

Водночас залишається нез’ясованим питання, хто має інформувати вказаних осіб про необхідність передачі виконавчих проваджень, а також в якому порядку приймається рішення та в який термін воно виконується? Зовсім незрозумілим залишається питання подальших дій у випадку, якщо керівник відмовив у прийнятті такого рішення.

Окрім того, залишається невирішеним питання щодо подальшого пред’явлення стягувачем нових виконавчих документів, оскільки стягувач має право самостійного вибору органу примусового виконання, при здійсненні одним органом примусового виконання зведеного виконавчого провадження, стягувач не позбавлений права пред’явлення виконавчого документа за правилом територіальної підпорядкованості за місцем знаходження іншого органу примусового виконання.

Всі і відразу

Проблемним є питання можливості одночасного проведення виконавчих дій кількома виконавцями щодо одного боржника (мова йде не обов’язково про конкуренцію між державними та приватними виконавцями). Однак закон передбачає можливість об'єднання виконавчих проваджень у зведене лише стосовно рішень, які знаходяться на виконанні в одного приватного виконавця, або рішень, які знаходяться на виконанні в органах державної виконавчої служби. Отже, об'єднання не відбувається у таких випадках: наявність кількох виконавчих документів, виданих на одне рішення; наявність кількох рішень одночасно на виконанні у приватних виконавців; наявність кількох рішень одночасно на виконання у приватних виконавців та органів державної виконавчої служби.

Крім згаданого питання з платіжними вимогами, список наступних питань можна продовжувати випадками накладення арешту на майно трьома виконавцями: чи є це для них перешкодою для проведення трьох наступних описів майна, трьох оцінок і можливої передачі майна на реалізацію. Якщо такі одночасні дії проводилися державними виконавцями, найімовірніше, державна виконавча служба всередині своєї системи знайде компромісне рішення. Проте чи можливий подібний компроміс між приватними виконавцями? Хто з них та в якому випадку повинен поступитися? Поки що законодавець не дає відповідь на це питання.

Перший досвід роботи приватних виконавців показав, що завдяки меншій завантаженості та більшій зацікавленості, вони вчиняють виконавчі дії оперативніше, ніж їхні державні колеги.

На практиці це виливається у випадки, коли у державного виконавця знаходиться виконавче провадження або зведене виконавче провадження стосовно певного боржника. До приватного виконавця звертається інший стягувач із заявою про примусове виконання рішення щодо стягнення коштів з того ж боржника. Якщо керуватися ст. 30 Закону, то не існує підстав для об’єднання цих проваджень у зведене.

Надалі відбувається так, що приватний виконавець стягнув з боржника кошти швидше, ніж державний виконавець. Чи будуть при цьому порушені права стягувачів, рішення на користь яких виконується державним виконавцем? На нашу думку, порушення не буде, якщо в майбутньому це не призведе до неможливості виконання. Якщо все ж таки призведе, то відповідь буде прямо протилежною.

Хто в такому випадку порушить права цих стягувачів: приватний виконавець, який виконав «своє» рішення швидко, чи державний виконавець, який через значне навантаження та інші об’єктивні чи суб’єктивні причини (про наявність зловмисної домовленості з боржником думати не хочеться не зміг або не встиг) цього зробити?

На жаль, перша практика роботи приватних виконавців показує, що незважаючи на зведені виконавчі провадження, відкриті в органах державної виконавчої служби, іноді приватні виконавці, здійснюючи «своє» виконавче провадження, виявляють незаарештовані рахунки та нестягнуті місяцями кошти на арештованих раніше рахунках.

Яким чином можна вирішити ситуацію, не порушуючи права всіх стягувачів, які мають невиконанні рішення на свою користь з одного й того ж боржника? Це питання досить складне та дискусійне.

Якщо вирішувати його виключно імперативним методом, чітко вказавши, що зведене виконавче провадження все ж таки «акумулюється» лише державним виконавцем, який першим відкрив виконавче провадження, це фактично нівелює всю реформу, з огляду на те, що боржник буде «створювати» дружнього кредитора навіть на незначну суму, та «якорити» всі інші провадження щодо себе в одному органі ДВС.

Отже, якщо ми хочемо цьому запобігти, то проблему потрібно вирішувати в інший спосіб. За основу можна взяти закордонний досвід.

Чужий досвід

Наприклад, у Литовській республіці, де виконання здійснюється виключно приватними виконавцями, якщо кілька виконавчих проваджень щодо одного й того ж боржника знаходяться у кількох виконавців, це питання вирішується у такий спосіб. Пріоритет стягнення надається тому виконавцю, який перший виявив майно боржника та розпочав процес звернення на нього стягнення. Інші виконавці можуть приєднатися своїм виконавчим провадженням до провадження виконавця, який має пріоритет. Останній – зобов'язаний врахувати у своєму провадженні ще одного або кількох стягувачів, а також витрати й винагороду колег. При цьому 75% винагороди отримує «пріоритетний» виконавець, 25% – виконавець, який приєднався до його провадження. Таким чином, не порушується черговість і пропорційність для всіх стягувачів, незалежно від того, веде їх справу один виконавець чи декілька. Однак такого приєднання може і не відбуватися, якщо майна боржника вистачає для задоволення всіх стягувачів, виконавчі провадження яких знаходяться у різних виконавців.

У Казахстані, де існує змішана система (тобто працюють державні та приватні виконавці), як при стягненні державним, так і при стягненні приватним судовим виконавцем стягнута з боржника сума надходить на задоволення вимог стягувачів, у тому числі за виконавчими документами, що знаходяться в інших судових виконавців, у межах адміністративно-територіальної одиниці.

В Україні існує технічна можливість для імплементації досвіду інших країн. Так, Україні функціонує автоматизована система виконавчого провадження (далі – АСВП), яка об'єднує в собі всю інформацію щодо кожної виконавчої дії за всіма виконавчими провадженнями.

Наприклад, якщо електронному виконавчому документу під час його видачі присвоювати черговість стягнення та налаштувати АСВП таким чином, щоб вона не пропускала стягнення «поза чергою», а також щоб при арешті коштів враховувалися всі стягнення, що знаходяться на виконанні, теоретично проблему можна було б вирішити.

Отже, з використанням міжнародного досвіду або шляхом пошуку власного шляху, існує нагальна потреба вирішити проблемні питання зведеного виконавчого провадження, розподілу стягнутих сум між стягувачами, а також справедливого розподілу виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця.

Олександра Чігріна

Як виконуються рішення українського суду на території іншої держави?

http: //yur-gazeta.com/publications/practice/vikonavche-provadzhennya/yak-vikonuyutsya-rishennya-ukrayinskogo-sudu-na-teritoriyi-inshoyi-derzhavi.html

Останнім часом все більше постає питання щодо визнання та виконання рішень українських судів на території інших держав. Їх виконання за кордоном у цивільних або сімейних справах є дуже поширеною процедурою серед громадян України.

Визнання та виконання цих рішень регулюється на підставі міжнародних договорів між Україною та іноземними державами. До таких договорів можна віднести Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 21.01.2006 р. та Інструкцію про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах, зокрема щодо визнання і виконання судових рішень від 29.01.2016 р.

Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах надає можливість визнання та виконання судових рішень, ухвалених у цивільних і сімейних справах, а також вироків у частині цивільного позову. Вона діє у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією та Туркменістаном.

Громадяни Договірних Сторін, а також особи, які проживають на території країн-учасниць Конвенції, користуються таким самим правовим захистом, як і громадяни інших Сторін Конвенції.

Громадяни країн-учасниць Конвенції мають право на звернення до суду та інших державних органів, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні та кримінальні справи, за захистом своїх прав та інтересів на таких самих умовах, як і громадяни Договірної Сторони. Коли рішення потребує примусового виконання на території країни-учасниці Конвенції, необхідне проходження спеціальної процедури визнання та допуску до виконання рішення українського суду.

Заінтересована особа або орган можуть звернутися з клопотанням про визнання і виконання рішення українського суду безпосередньо до відповідного суду держави, де необхідно виконати судове рішення.

Вимоги до клопотання встановлюються переважно міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Клопотання про визнання та виконання рішення оформлюється відповідно до зразка, наведеного в додатках 5 та 6 до Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах, та викладається чітким машинописним текстом.

Клопотання про примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і повинно містити:

• ім’я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;

• ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;

• мотиви подання клопотання;

• назву суду, що виніс рішення, дату винесення рішення, номер справи та резолютивну частину цього рішення.

Згідно ст. 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, клопотання та пакет документів повинні бути належним чином засвідчені судом (підписом судді та гербовою печаткою суду) та перекладеними на мову Договірної Сторони або на російську мову, що передбачено ст. 17 вищезгаданої Конвенції.

Своє клопотання з пакетом документів зацікавлена особа може подати через канцелярію Міністерства юстиції України, яке виконує функції центрального органу України щодо виконання цієї Конвенції, або направити клопотання разом з документами, передбаченими Конвенцією, безпосередньо до компетентного суду держави, де необхідно виконати рішення (за місцем майбутнього виконання), якщо адреса суду відома. В останньому випадку клопотання подається через суд, який виніс рішення у першій інстанції, з метою передачі за допомогою територіального головного управління юстиції до Мін’юсту.

Клопотання про визнання і виконання третейського суду подається безпосередньо до іноземного суду за місцем виконання, якщо інше прямо не встановлено міжнародним договором України.

Міністерство юстиції України надсилає одержані документи до Міністерства юстиції іншої договірної країни, яке вживає заходів щодо передачі клопотання для розгляду питання про визнання і виконання судового рішення компетентному суду своєї держави.

Якщо відповідним міжнародним договором України не визначено перелік документів, що додаються до клопотання про дозвіл примусового виконання рішення, судом України надаються:

• рішення або його засвідчена копія, а також офіційний документ про те, що рішення набуло законної сили і підлягає виконанню, або про те, що воно підлягає виконанню до набуття законної сили, якщо це не випливає із самого рішення (додаток 7 до Інструкції);

• документ, з якого випливає, що сторона, проти якої було винесене рішення, що не прийняла участі в процесі, була в належному порядку і вчасно викликана в суд, а у випадку її процесуальної недієздатності була належним чином представлена (додаток 9 до Інструкції);

• документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент його пересилання (додаток 8 до Інструкції);

• документ, що підтверджує угоду сторін по справах договірної підсудності.

Довідки друкуються на чистих аркушах паперу (без використання штампів суду), засвідчуються підписом судді та скріплюються гербовою печаткою суду України. Складання та оформлення документів, що додаються до клопотання, покладається на суд України, який ухвалив рішення.

Отже, у разі дотримання усіх вимог, що передбачені процедурою визнання та допуску до виконання рішення українського суду, і безпідставності для відмови у визнанні рішення, суд виносить ухвалу про допущення рішення українського суду до примусового виконання та видає виконавчий документ до виконання на своїй території. Якщо зацікавленій особі було відмовлено у визнанні та виконанні українського судового рішення, вона має право оскаржити це рішення в суді вищої інстанції згідно з внутрішнім законодавством держави, на території якої розглядалося подане клопотання.

⇐ Предыдущая1234567

Поделиться: