Механізм взаємодії влади та публічного адміністрування.

З метою впровадження дієвості правової держави, необхідно реалізовувати основоположні правові цінності, залучати до демократичного процесу найширші кола громадянського суспільства. Демократія – це насамперед вияв волі людей, громадян, усього громадянського суспільства. Вона завжди пов’язана з конкуренцією за голоси людей при формуванні органів влади, здійсненням контролю за державною політикою, упередженням некомпетентних та неефективних рішень урядових структур, забезпеченням гуманізації суспільного розвитку, підпорядкування останнього інтересам людини, суспільства та їх всебічному розвитку.

Таку сферу взаємовпливу державної влади і громадянського суспільства, яка дозволяє їм водночас ефективно взаємодіяти і додержувати певну дистанцію, В. Медведчук окреслив поняттям «межа демократії», порушення якої призводить чи до одержавлення суспільства, чи до руйнування структури державної влади, що як з теоретичного, так і з практичного погляду є неприпустимим [10, с. 114].

Необхідно, крім того, зазначити, що водночас з розвитком громадянського суспільства істотно змінюється роль демократичної держави, тобто в системі суспільних відносин все більшого значення набувають відносини, які ґрунтуються на засадах самоорганізації, самоврядування, і у зв’язку з цим відбувається процес внутрішнього перетворення державності. Проте, держава нікуди не зникає, оскільки у різних формах і з різним ступенем примусу її присутність завжди буде необхідна громадянському суспільству. Тому різні елементи громадянського суспільства мають добиватися встановлення такого політико-правового статусу, який не допускав би їх підпорядкування державним органам і водночас не суперечив би праву останніх на владу та на роль гаранта миру та арбітра основних інтересів [1, с. 5].

Інтереси забезпечення розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості і прав усіх чи більшості людей, життєздатності і стабільності системи вимагають пошуку шляхів збереження найбільш оптимальної рівноваги між державною владою та громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, можуть призвести до непередбачених, а інколи і трагічних наслідків. Природно виникає питання: що може урівноважити силу громадянського суспільства та силу державної влади?

Слід зазначити, що лише тоді, коли інтереси громадянського суспільства та інтереси держави не протиставляються, становлять єдність протилежностей, можна говорити про те, що громадянське суспільство стає базисом правової держави.

Справа в тому, що одним з основних обов’язків державної влади є розв’язання суперечностей між загальнодержавним інтересом та інтересами різних суб’єктів громадянського суспільства. З іншого боку, в процесі діяльності політичних партій, громадських об’єднань, засобів масової інформації, асоціацій інтереси громадянського суспільства повинні трансформуватися в інтереси держави. Необхідність подібного зв’язку між громадянським суспільством і державною владою зумовлюється тим, що навіть правова держава як організація державної влади не здатна постійно адекватно відображати усю повноту суспільних інтересів. Лише громадянське суспільство в особі самодіяльних громадських організацій, партій, рухів може своєчасно виявляти актуальні потреби та ініціювати необхідні правові, політичні та державні зміни.

У перспективі під впливом правової моделі громадянського суспільства досягається соціальна гармонія, настільки, наскільки вона взагалі можлива у суспільстві, а також перехід до моделі стійкого розвитку соціуму на загальновизнаних принципах свободи та демократії. У цілому це служить тією соціальною базою, на якій може розбудуватися постіндустріальне суспільство, в якому основні права та свободи людини будуть не тільки задекларовані, але й втілені в життя. Фундаментом громадянського суспільства, як це підтверджується аналізом його наукових основ, має стати суспільне самоуправління, як пряма демократія і безпосередня влада народу, проголошена у більшості конституцій в якості ідеалу [2, с. 69].

Звідси випливає, що громадянське суспільство як явище, що відбиває суму всіх неполітичних відносин і структур (економічних, соціальних, духовно-моральних, сімейних, національних тощо), що існують у реальному житті, не зобов’язане бути відчуженим від держави як сили, що стоїть над ним. І це за умови, коли права людини і громадянина розглядаються як цінність, а їх гарантія як одна з головних соціально-політичних функцій соціально-правової держави [8, с. 49].

Характер відносин між різними гілками і рівнями влади, статус органів державної влади і органів місцевого самоврядування визначається перш за все Конституцією України та діючим законодавством.

Конституція України закріпила дві системи влади на місцях: місцеві державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади та місцеве самоврядування як публічну владу територіальних громад. Це – різні за своєю юридичною природою і, насамперед, за функціями і повноваженнями системи місцевої влади. Конституція України не допускає підміни місцевого самоврядування державними адміністраціями. Однак на практиці реалізація функцій і повноважень обох органів місцевої влади породжує спірні питання щодо встановлення меж їх функцій і повноважень, способів вирішення компетенційних спорів тощо.

Основні засади взаємодії місцевих органів влади визначені в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” та Законі України “Про місцеві державні адміністрації”. Виходячи з потреби організації в Україні такої влади на місцях, яка здатна забезпечити необхідну єдність виконавчої влади та самостійність органів місцевого самоврядування, ці закони розмежовують повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст представляють обласні та районні ради, а вони, в свою чергу, делегують велику кількість власних повноважень обласним та районним державним адміністраціям.

Головними напрямками співпраці облради та облдержадміністрації є:

- участь депутатів та керівників виконавчого апарату обласної ради в роботі колегій, нарад, семінарів, круглих столів, конференцій, які проводяться адміністрацією;

- участь керівників облдержадміністрації в сесіях, засіданнях президії, постійних комісій облради;

- спільна робота депутатів облради та керівників управлінь, відділів облдержадміністрації у підготовці проектів рішень, що вносяться на розгляд сесій, засідань президії, постійних комісій;

- надання методичної та консультативної допомоги міським, селищним, сільським радам виконавчим апаратом обласної ради разом з облдержадміністрацією.

Основним інструментом, що забезпечує дієвість співпраці між обласною радою та облдержадміністрацією є узгодження спільних дій. Це досягається координацією роботи по плануванню діяльності на місяць, квартал, півроку та рік, що дає можливість узгодити позиції двох гілок влади уже на початковій стадії. Співпраця районних рад та райдержадміністрацій передбачає спільне проведення засідань колегій райдержадміністрацій та президій районних рад, єдиних днів інформування, щотижневих нарад-семінарів виконавчих апаратів райрад та райдержадміністрацій разом із сільськими, селищними головами, де розглядаються актуальні питання сьогодення. Все це дає можливість скоординувати роботу двох гілок влади на місцях та оперативно приймати рішення, від яких залежить розвиток регіону.

Досвід багатьох областей України дає змогу виділити наступні організаційно-правові форми координаційної взаємодії органів місцевої влади:

1) утворення спеціальних органів на паритетних началах для реалізації спільних програм, здійснення конкретних дій в певних сферах життєдіяльності території;

2) проведення координаційних нарад (семінарів) за участю керівників і посадових осіб місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування ;

3) проведення спільних дій з комплексних питань і планування з розподілом обов’язків між учасниками їх реалізації;

4) проведення спільних засідань колегій і президій та прийняття спільних розпоряджень головою відповідної місцевої державної адміністрації та головою обласної (районної) ради;

5) складання аналітичних оглядів спільної діяльності органів місцевого управління з метою виявлення позитивного досвіду і його впровадження;

6) існування спільних ЗМІ (рубрик: - “Влада інформує” та ін.);

7) спільне проведення масово-культурних заходів.

Тісна співпраця місцевих державних та самоврядних органів, як правило, приносить позитивні наслідки, в результаті яких органи державної влади забезпечують умови, необхідні для нормальної діяльності органів місцевого самоврядування, а самоврядні структури виконують чимало функцій суто державного характеру.

Удосконалення взаємодії між органами державної влади та органами місцевого самоврядування потребує забезпечення:

– універсальності реалізації державної політики;

– певного рівня самостійності цих органів у способах реалізації державної політики;

– посилення співпраці між урядом та органами місцевого самоврядування;

– впровадження дієвих механізмів узгодження рішень центральних і місцевих органів виконавчої влади, які зачіпають інтереси місцевого самоврядування;

– розв’язання проблеми делегування повноважень виконавчої влади місцевому самоврядуванню, законодавчого визначення принципів, умов та порядку їх делегування, форми контролю за виконанням делегованих повноважень, а також відповідальності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб за невиконання або неналежне виконання делегованих повноважень;

– створення механізму ефективного контролю за законністю здійснення власних повноважень органами місцевого самоврядування.

Таким чином, необхідно здійснити чітке розмежування повноважень між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, передачу надлишкових функцій від центральних органів виконавчої влади до органів місцевої влади, вдосконалити взаємодію місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Подальше вдосконалення взаємодії місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, на наш погляд, може здійснюватися шляхом:

1) внесення змін у закони “Про місцеві державні адміністрації” і “Про місцеве самоврядування в Україні” з питань взаємодії цих органів, трансформації деяких делегованих повноважень органів місцевого самоврядування у власні (самоврядні);

2) розробки механізмів розмежування і співвідношення компетенції органів місцевої публічної влади;

3) вирішення проблеми територіальної організації країни, реформування адміністративно-територіального устрою;

4) судового урегулювання спорів і розбіжностей між місцевими управлінськими центрами;

5) зміни структури органів виконавчої влади з переходом від галузевого до функціонального принципу їх побудови, закріплення за ними, перш за все, контрольно-наглядових функцій;

6) створення на регіональному рівні координаційних рад з питань взаємодії місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Це сприятиме підвищенню ефективності взаємодії місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування в контексті здійснення адміністративної реформи [12] .

 

 

⇐ Предыдущая12131415161718192021Следующая ⇒

Поделиться: