Теорія права у системі юридичних наук

Предмет теорії права

Теорія права – це система наукових знань про об’єктивні властивості самого права. Як і будь-яка інша наука вона має предмет і метод. Предмет - це те, що досліджує дана наука, а метод – це за допомогою чого воно досліджується. Предметом теорії права є об’єктивні властивості права, основи та загальні закони виникнення, розвитку і формування правових явищ та процесів.

Основні ознаки предмету:

1) Вивчає право у теоретико-узагальненому виді.

2) Вивчає основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування основних правових явищ і процесів

3) Ґрунтується на єдності та взаємозв’язку різних правових явищ і процесів, які між собою різні, і в той же час органічно пов’язані, зумовлюють одне-одного, таким чином характеризуючи загальну-теоретичну юриспруденцію

Основними закономірності ТП є:

1) Відповідність правових явищ та процесів потребам суспільного розвитку

2) Обумовленість виникнення і функціювання права у структурі суспільства

3) Відповідність типів і форм права рівню зрілості суспільства

4) Опосередкування у правовій нормі загальнозначущих інтересів

5) Відповідність належного і необхідного в праві

Функції теорії права

Функції теорії права є основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконуванні у суспільстві з метою його прогресивного перетворення. До основних функцій теорії права належать:

1) онтологічна (онтологія — поняття сутнісного) функція — призначення якої полягає в об'єктивному розкритті наукою теорія права існуючої дійсності, поясненні її такою, якою вона є. Тобто теорія права не тільки вивчає в узагальненій формі правову систему, але й пояснює об'єктивні процеси їх розвитку, з'ясовує які закономірності є в основі цих процесів, визначає через пізнання правових явищ їх сутність та зміст;

2) евристична (евристика — мистецтво знаходження істини) функція — теорія права не обмежується пізнанням і поясненням правових явищ, а за нових політичних та соціально-економічних умов відкриває нові закономірності, що виникають у процесі розвитку політико-правових відносин та інститутів;

3) гносеологічна (пізнавальна) функція — теорія права разом з виявленням та дослідженням онтології правових закономірностей вивчає і проблеми пізнання цих закономірностей. При цьому вона виробляє теоретичні конструкції та методи, чим сприяє розвитку правового пізнання сутності, змісту та форм права;

4) методологічна функція — теорія права є фундаментальною наукою щодо галузевих, спеціальних та прикладних юридичних наук. Вона, узагальнюючи правову практику, формулює ідеї й дає практичні висновки та рекомендації, формує понятійний апарат, який є науковою базою для інших юридичних наук;

5) політична функція — теорія права впливає на формування наукових засад внутрішньої і зовнішньої правової політики, забезпечує науковість державотворення і правотворення;

6) ідеологічна (виховна) функція — теорія права розробляє фундаментальні ідеї та концепції щодо подальшого прогресивного розвитку права, формує правосвідомість та правомірну поведінку суб'єктів права і тим самим впливає на ідеологічний стан суспільства та його структуру, а також на правове регулювання суспільного життя у цілому;

7) науковоприкладна функція — спрямована на вироблення рекомендацій для практичного вирішення завдань правового будівництва, застосування норм права, зміцнення законності й правопорядку, а також розробляє структури, системи та методи діяльності правотворчих, судових, правоохоронних й інших державних органів;

8) навчальна функція — спрямована на здобуття і розширення наукових знань про право, пізнання правових явищ, процес їх виникнення, розвитку та функціонування. Як навчальна дисципліна теорія права є ключем до оволодіння юридичними знаннями;

9) прогностична функція — теорія права не тільки пояснює сутність та зміст правових явищ у минулому, а й передбачає шляхи їх розвитку в майбутньому. І тим самим допомагає органам державної влади у виробленні ефективної державно-правової політики, вдосконаленні законодавчої, судової та адміністративної практики.

10) Інтерпретаційна функція є напрямок пізнання державно-правової дійсності шляхом з'ясування їх змісту для себе і роз'яснення для інших.

11) Системоутворююча функція — напрям, що підкреслює важливість ролі і значення теорії права в системі юридичних наук, характеризує побудову теорії держави і прав як певної системи знань.

Соціологічний.

Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій ("живе право"). Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходить безпосередньо із життя ("мертве право"). Наявним є протиставлення права ("право у житті") і закону ("право в книгах"). По суті, правом визнається його функціонування, "дія" у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов'язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

І хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки "життя" права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не "розчиняється" у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

Юридичний позитивізм

Засновником даного напряму юридичної науки вважають англійського правознавця Дж. Остіна(ХІХ ст.).Основні представники юридичного позитивізму — німецькі юристи К. Бергбом і П. Лабанд, французький юрист А. Есмен, російський учений Г. Шершеневич (друга половина XIX — початок XX ст.).

Позитивісти вважали сущим тільки позитивне право, а все інше, перш за все природне право —тільки моральною, а отже, необов'язковою оцінкою чинного права. З погляду позитивістів юридична наука має вивчати реальне (чинне), а не передбачуване або бажане право. Інакше кажучи, вивченню підлягає догма права, а не правові ідеали. Діюче, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок. Ідеї ж природного права створюють хаос, породжують ілюзії про існування права поза законом, до і поза державою.

Джерело права позитивісти бачили виключно в суверенній владі, у державній волі. Норма права в уявленні Дж. Остіна є наказом суверена, забезпеченим санкцією. Позитивісти ототожнювали право і закон. З погляду юридичного позитивізму за межами закону немає ніякого права. Право (закон) розглядається ними як щось логічно закінчене і безпрогальне — йому властива та ж непроникність, що й фізичному тілу.

Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо прийомів логічних, граматичних, систематичних. У своїй сукупності ці методичні прийоми склали формально-догматичний метод пізнання права, який лежить в основі законності правозастосовчої практики.

У XX ст. позитивізм набув форми нормативізму, родоначальником і найбільшим представником якого був австрійський та американський юрист Х.Кельзен. Він ставив перед собою завдання створення строго об'єктивної науки про право і державу. Із його точки зору право та юридична наука мають бути очищені від ідеологічних та оцінних думок. Право має вивчати тільки формально-логічні конструкції, запропоновані законодавцем. Кельзен стверджував: «Чиста теорія прагне подолати ідеологічні тенденції та описати право таким, як є, не займаючись його виправданням або критикою». Згідно з його переконаннями, правознавство зовсім не повинне займатися легітимацією права — ні за допомогою абсолютної, ні за допомогою відносної моралі (під абсолютною мораллю Кельзен розумів релігійну віру, все інші системи моралі — відносні).

Відмінність між правом і мораллю полягає не в їхньому змісті (мораль і право приписують, по суті, одну й ту ж поведінку), не в способі встановлення (і мораль, і право можуть встановлюватися як звичай або свідоме розпорядження пророка, духовного авторитета). Відмінність між ними полягає в тому, що право передбачає санкції, і в цьому розумінні має примусовий характер, а мораль аналогічного інструмента в своєму розпорядженні не має.

З цією властивістю права пов'язане визначення Кельзеном права як сукупності норм, здійснюваних у примусовому порядку.

Новацією, зробленою Кельзеном у теорії позитивізму, була ідея про основну норму. Із його точки зору, в правових системах норми узгоджені між собою і розташовуються на сходах, утворюючи строгу ієрархію у вигляді піраміди. На вершині цієї піраміди перебувають норми конституції. Далі слідують «загальні норми», встановлені в законодавчому порядку або шляхом звичаю. І, нарешті, останню сходинку складають так звані індивідуальні норми, що створюються судовими та адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. Кожна норма набуває обов'язковості завдяки тому, що вона відповідає нормі вищого ступеня.

Джерелом єдності правової системи Кельзен називає основну норму — логічне поняття, яке дається нашою свідомістю для обґрунтування всього державного правопорядку в цілому. Разом з основною нормою постулюється і визначення права, що міститься в ній, як примусового порядку.

Юридичні позитивісти багато що зробили для обґрунтування верховенства закону, затвердження законності і правопорядку, систематизації законодавства і тлумачення закону. Разом із тим безперечними є й крупні вади цієї теорії. Відмова від «оцінних думок» виводила за межі правознавства не тільки всю критику права, а й проблему його вдосконалення.

Посткласичне праворозуміння

Посткласичне праворозуміння – це новітня теорія права. Сучасне посткласичне праворозуміння обумовлене змінами в світогляді, які сталися у зв’язку з формуванням постіндустріального, постмодерного суспільства. Важливу роль у праворозумінні відіграє наукова картина світу, яка з’ясовує його вихідні постулати.

Честнов у дослідженні «Посткласична теорія права» пропонує програму зміни онтології та методології в юриспруденції та теорії права. На його думку право – це текст, який створюється людиною і відтворюється діями і ментальними уявленнями людей.

Посткласичне праворозуміння характеризується великим ступенем інтегративності, що розглядається як один із засобів подолання кризи у сучасному праворозумінні. Воно поєднує все цінне в сучасних концепціях праворозуміння.

Посткласичне право – це контекстуально обумовлене, багатовимірне, включаюче норми, дії, ментальні образи, постійно змінююче право. Для посткласичного права виокремлюють такі ознаки:

1) це право з постійно змінюючим змістом, обумовлюється станом соціуму та його культури

2) це таке праворозуміння, в якому акцент робиться не на статику, а на динаміку права, яка виявляється в його нормативності

3) це право, в яке повернутий діючий суб’єкт

Теорії походження права

Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів теорій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і неможливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.

Основними теоріями походження права є:

1) Теологічна. За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньовіччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божественним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

2) Патріархальна ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім'ї в результаті ЇЇ розростання та об'єднання сімей у племена, союзи племен, народності (цьому сприяло збереження переказу про їх загальне виникнення). За Аристотелем, селища, що утворилися, склали державу. Держава виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада государя (монарха) є продовженням влади батька (патріарха) у сім'ї, що мас державно-власницький характер на зразок домовласницького.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи (виникнення держави з появою публічної влади, роль сім'ї в становленні державності, утвердження порядку в суспільстві шляхом підпорядкування публічній владі) варто враховувати.

3) Органічна ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людського організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер, натхненний успіхами природознавства, розвинув цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина). У процесі становлення держави спостерігається інтеграція (об'єднання) дрібних утворень людського суспільства в більш великі і складні - "агрегати": плем'я, союз племен, міста, держави, імперії. Одночасно під впливом часу в "агрегатах" відбувається соціально-класова диференціація і спеціалізація у вигляді поділу праці, формування системи органів держави. Кожний орган виконує визначену лише йому властиву функцію (як у людському організмі): уряд - функцію мозку (регулятор суспільного організму); хлібороби і ремісники - функцію органів травлення (забезпечують життєдіяльність суспільного організму); працівники торгівлі, транспорту та інших засобів сполучення слугують кровоносною системою; панівні класи відповідають за оборону держави тощо. Завданням державної влади є служіння благу суспільства.

4) Теорія насильства. Вона має два варіанти: теорія зовнішнього насильства (Л. Гумплович, К. Каутський) і теорія внутрішнього насильства (Є. Дюрінг). Теорія зовнішнього насильства пояснює виникнення держави як результат воєн, насильницького підпорядкування одного племені іншому. Усі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виникають з голого насильства: державні органи і закони створюються для придушення поневолених народів. Насильство є підставою виникнення приватної власності. Панування племені згодом перетворюється на панування класу. При цьому виявляється, що в державі зацікавлені більш слабкі племена, ніж сильні, оскільки вона служить захистом завойованих племен від можливих зазіхань з боку інших сильних племен. Держава зображується як захисниця інтересів усіх класів суспільства, здатна забезпечити загальне благо як сильних, так і слабких. Вона визначає обсяг вимог, пропонованих до завойованих племен, і дає їм можливість улаштувати життя в межах цих вимог і збережених за ними прав. Переможцям надається можливість спокійно користуватися вигодами свого становища. Теорія внутрішнього насильства пояснює виникнення власності, класів і держави в результаті насильства однієї частини суспільства над іншою, причому йдеться про насильство (панування) більшості над меншістю.

5) Психологічна теорія. Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов'язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а позитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» правових переживань, «фанатизмом» психіки. Віддаючи перевагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього інших об'єктивних факторів.

6) Договірна ґрунтується на ідеї виникнення держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Стверджується, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся прихильникам цієї теорії неоднозначно. Т. Гоббс, наприклад, вважав, що в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх", оскільки там панував принцип "людина людині - вовк". Ж.-Ж. Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності, "золоте століття". Проте всі вони розглядали державу як продукт людського розуму і діяльності, зумовленої прагненням людей до виживання

7) Марксистсько-ленінська (економічна теорія). Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно економічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але вони не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільстві.

8) Регулятивна – дана теорія походження права як правило поширена в Азіатських країнах. Її зміст пов’язується з певними кліматичними та географічними умовами в даній частині планети. Згідно цього, право виникає для встановлення і підтримання єдиного порядку для всієї країни. Данна теорія виникає як таке що створення для врегулювання суспільних відносин.

Поняття та ознаки права

Існує багато визначень поняття право:

· право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу та примусу;

· право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві;

· право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально неоднорідного суспільства, встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загально-соціальних потреб і охороняються державою;

· право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та виступають регулятором суспільних відносин.

Множинність визначення права залежить від різних поглядів авторів на істотні ознаки права, його суті та функцій, але узагальнивши ці погляди можна підкреслити, що право - це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин і які забезпечуються різними засобами державного впливу, в тому числі державним примусом.

Ознаками, що характеризують право є:

1. право встановлюється чи санкціонується державою:

- від імені держави правові норми встановлює Верховна Рада України (ст. 92 Конституції України підкреслює, що виключно законами України визначаються і встановлюються правила поведінки, визначені в цій статті), або народ шляхом референдуму;

- правові норми санкціонуються в підзаконних нормативних актах уповноваженими державними органами (відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України має санкцію видавати укази, а відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів - постанови, в яких містяться санкціоновані норми);

2. право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;

3. право є формально визначеним:

- з формальної сторони кожна правова норма е тільки письмовою;

- з визначеної сторони в нормі права закріплюється тільки один зміст, який не допускає подвійного тлумачення;

4. право характеризується нормативністю - воно складається із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів);

5. право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали відносини дружби, кохання та інші;

6. право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин;

7. право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини);

8. право діє у часі, просторі та по колу осіб:

- дія права у часі означає, що правові норми набувають чинності одночасно із нормативно - правовим актом, змістом якого вони є. Так, "Закон набуває чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше його опублікування" (ст. 94 Конституції України). Припинення дії правових норм відбувається одночасно з припиненням дії нормативно-правового акту або заміни його іншим актом. За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58 Конституції України);

- дія права у просторі означає, що воно здійснює свій вплив на території держави;

- дія права по колу осіб означає, що воно регулює відносини всіх осіб, перебуваючих на її території, а громадян України і за її межами. В той же час окремі особи усуваються

9. від дії норми права у певних випадках. Так, ст. 80 Конституції України закріплює положення про те, що народним депутатам гарантується депутатська недоторканність, вони не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані, аналогічно не є підсудними у кримінальних справах судам України дипломатичні представники іноземних держав у разі вчинення ними злочину на території України, їхня відповідальність вирішується дипломатичним шляхом (ст. 6 Кримінального кодексу України). Вищевідзначене свідчить про те, що загальні норми поширюють свою дію на все населення, спеціальні - на певне коло осіб (державних службовців, військовослужбовців, пенсіонерів тощо), а виняткові усувають певних осіб від дії загальних і спеціальних норм;

10. право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм, що базується на об'єднавчих закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі, підгалузі права та правові інститути. Правова система має велике значення для полегшення знаходження будь-якої правової норми з метою її реалізації;

11. право характеризується відносною стабільністю, воно регулює суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя суспільства вимагають вдосконалення правової системи держави, тому правотворчі органи постійно змінюють ті правові норми, які не відповідають вимогам нового часу, тобто право є динамічним;

12. право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних випадках примусовою силою державного апарату.

Соціальні ознаки права

Це передусім, ті ознаки, які забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії та гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський так і конкретно історичний характер, визначають обов’язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і проявляються у такій ознаці права як здатність виступати засобом справедливої міри свободи і рівності людей у суспільстві. Однією з найважливіших соціальних властивостей права є здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права

Правове регулювання відбувається внаслідок впливу норм права на свідомість людей, а через неї – на їх поведінку, одностайність і повторюваність, відповідність вимогам права, що становить зміст правового регулювання.

Юридичні ознаки права

До основних юридичних ознак права належить:

· системність права. Вона виявляється у тому, що воно є об’єднанням норм і принципів права, які лише разом здатні забезпечити загальний соціальний порядок.

· нормативність. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов’язкові права і обов’язки для невизначеного кола суб’єктів, тривало і багаторазово змінюється для передбачених ним життєвих ситуацій.

· загальнообов'язковість підтримується в різні способи, серед яких виділяють легітимність та примус.

· примусовий характер

· формальна визначеність. Вона свідчить про те, що правові норми закріплюються в певних чітких формах: нормативних актах, прецедентах, правових звичаях та інших

· регулятивний характер

· процедурний характер

Зміст та цінність права

Зміст права — це сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це закріплені у правових нормах суб'єктивні права (дозволи), юридичні обов'язки (зобов'язання) та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

1) соціально-політичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права;

2) спеціально юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення (соціальний інститут, необхідний атрибут функціонування суспільства).

Отже, зміст права визначається потребами суспільного розвитку, інтересами суб'єктів суспільних відносин, вираженими в їх свідомості.

Цінність права - це його здатність бути метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань (суб'єктів оцінювання), бути комунікативним і погоджувальним соціальним інструментом. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність - це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Визначення цінностей права - предмет юридичної (правової) аксіології (від грец. axios - цінність, logos - слово, поняття)36.

Основні аспекти цінності права:

Власна цінність права - пов'язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності. Право надає свободу вибору, погоджує права й обов'язки, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, втілює гуманізм, толерантність і консенсус, поєднує свободу і порядок - долає хаос та забезпечує розвиток і охорону порядку.

Інструментальна (службова) цінність права - виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов'язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Інструментальною цінністю права є те, що: а) інструментарій права (правові способи) використовується різними суб'єктами соціального життя - державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами; б) відповідно до права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності й анти-цінності; в) право виступає ефективним засобом захисту від правопорушень, розв'язання спорів, конфліктів у суспільстві; в) право зберігає накопичені цінності - закріплює їх, інформує про них, створює їх ієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає. Особливістю права як інструменту є володіння оптимальною нормативністю - обсяг нормативного регулювання повинен відповідати вимогам життя, а нормативне й індивідуальне регулювання - бути співвідносними. Надмірність нормативного регулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальну цінність права.

Історико-культурна цінність права - виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм, що вироблялися у процесі боротьби народів за свободу, демократію, права людини, її гідність, ставали спадкоємними та втілювалися у життя.

Загальні принципи права

Загальнолюдські цивілізаційні принципи права – це вихідні ідеї, основні положення права, що визначається досягнутим рівнем розвитку людства і є універсальним критерієм становлення національних правових систем світу. Як правило вони закріплені у міжнародно правових документах, а також у внутрішньому законодавстві держав. До них належать:

1) Принцип гуманізму

2) Принцип демократизму

3) Принцип справедливості

4) Принцип свободи

5) Принцип рівності

Загальноправові - це такі ідеї права, що характерні для нього в цілому та визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин, вони діють у всіх галузях права. До них належать:

1) єдність прав та обов’язків суб’єктів суспільних відносини

2) гарантованість прав і свобод громадян

3) принцип відповідальності за вину

4) принцип законності

5) принцип поділу права на приватне і публічне

6) принцип поєднання стабільності та динамізму у праві

Види джерел права

Джерелами права в юридичному розумінні в різних правових системах визнаються:

1) Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

2) Правовий прецедент — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Близьким, проте до певної міри відмінним, джерелом може розглядатися Судова практика[2].

3) Правовий (санкціонований) звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

4) Нормативно-правовий договір (у тому числі Міжнародний договір) — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

5) Релігійні тексти (Талмуд, Коран, Сунна) — документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею.

6) Правова доктрина — це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання.

7) Принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Правовий звичай

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальнообов’язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Ознаки:

· багатократність і тривалість застосування

· авторитетність

· своєрідність форми вираження

· визнання нормативної дії звичаїв державою

· забезпеченість правового звичаю регулятивним характером

Види:

· звичаї, на додаток до закону

· звичаї, що сформовані окремо від закону і не суперечать йому

· звичаї проти закону

· міжнародно-правові звичаї – сформоване на практиці, неписане правило поведінки, за яким суб’єкти міжнародного права визнають юридично-обов’язкову силу

Правовий прецедент

Правовий прецедент - це рішення державного органу (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

1) судовий;

2) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуємі в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

Нормативно-правовий договір

Нормативно-правовий договір — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

Роль нормативних договорів в умовах ринкових відносин зростає, що пов'язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб'єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

Основні риси нормативно-правового договору:

· це правоутворюючий акт, змістом якого є сформульовані сторонами договору взаємні права, обов'язки, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

· його юридична сила залежить від правового статусу суб'єктів, що його укладають (найтиповішими серед них є держава, міжнародні організації, державні органи, посадові особи);

· нормативно-правовий договір виступає в багатьох випадках як частина національного законодавства (наприклад, відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства);

· він покликаний забезпечити публічний, загальний інтерес, всезагальне благо, тому виконання договірних зобов'язань гарантується державою шляхом застосування різних форм, засобів, методів, у тому числі примусового характеру;

· нормативний договір укладається і набуває чинності згідно з встановленою процедурою (ратифікація, затвердження, узгодження, колективні переговори тощо);

· він розрахований на тривалий строк дії, багаторазове застосування;

· містячи норми права, нормативно-правовий договір має неперсоніфікований характер.

Нормативно-правові договори поділяють на міжнародні та внутрішньодержавні.

1. Міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб' єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов'язань може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода», «протокол» та ін. Порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України регулюється Конституцією України та Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», а також Віденська конвенція від 14 квітня 1986 р. «Про право міжнародних договорів». Згідно зі ст. 6 Віденської конвенції кожна держава володіє правоздатністю укладати договори. Від імені України міжнародні договори укладає Президент України. Це, зокрема, політичні, мирні договори; договори, що стосуються прав, свобод, обов'язків людини і громадянина; договори про участь України в міждержавних союзах; договори про використання території та природних ресурсів України та ін. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору підтверджується шляхом його підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання до нього. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

• міждержавні;

• міжурядові;

• відомчі.

За кількістю сторін:

• двосторонні;

• багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

• політичні;

• економічні;

• зі спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

• що підлягають ратифікації;

• що не підлягають ратифікації.

2. Внутрішньодержавний договір — це угода між суб'єктами правовідносин у межах однієї держави, що встановлює, змінює або скасовує норми права.

За галузевою належністю внутрішньодержавні договори класифікують на:

• конституційні (наприклад, Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України 1996 р., Федеративний договір між суб'єктами федерації про розмежування предметів відання і компетенції між ними.);

• адміністративні;

• такі, що укладаються в сфері трудового, фінансового права, та ін.

В трудовому праві розрізняють два види нормативних договорів:

• колективні договори;

• колективні угоди.

Колективний договір — це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У цьому договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нормування і оплати праці; участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування працівників та ін. Проект колективного договору обговорюється і схвалюється загальними зборами (конференцією) трудового колективу.

Колективні угоди укладаються на двосторонній основі на різних рівнях. Генеральні угоди укладаються між об'єднаннями профспілок і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин. Відповідні угоди існують і на галузевому і регіональному рівнях.

Нормативно-правовий акт

Нормативно правовий акт – це письмовий акт-документ, виданий в установленому порядку компетентним органом держави, що містить правові приписи загального характеру і поширює свою дію на всю територію держави.

Ознаки :

1. мають тільки письмову форму

2. мають офіційний характер

3. ухвалюється відповідно до суворо встановленої процедури у порядку правотворчої діяльності

4. в своєму змісті мають нові або скасовують існуючі норми права

5. мають чітко визначені структурні елементи

6. мають відповідну структуру

7. повинні бути зареєстровані у відповідному реєстрі

8. мають бути опубліковані у офіційному друкованому виданні

Види:

1) залежно від того, хто приймає даний правовий акт

· нормативно правові акти державних і не державних органів (органи місцевого самоврядування)

· спільні правові акти державних і не державних органів

· нормативно-правові акти суспільства

2) залежно від сфери дії:

· місцевої дії

· загальнодержавної

3) залежно від терміну дії

· що мають невизначений строк дії

· які діють в продовж конкретного часу

4) за юридичною силою

· закони

· підзаконні нормативно-правові акти

· відомчі нормативно-правові акти

Отже, нормативно правовий акт- здійснює як регулятивну так і охоронну функцію права у суспільстві.

Закон: поняття та види

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони.

Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

- усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають "під" законом, є підзаконними. Вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні - Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного "рангу"; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Класифікація законів здійснюється за різними підставами, але більше уваги приділяють поділу законів за значенням та місцем у системі законодавства:

Ø Конституція — Основний закон держави, який регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя, права і свободи людини. Конституції належить верховенство в системі нормативних актів держави.

Ø Конституційні закони — акти, що становлять основу розвитку правової системи та якими вносяться зміни або доповнення до Конституції чи необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною Конституцією.

Ø Звичайні (поточні) закони — регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони бувають загальними, кодифікованими та поточними.

Ø Надзвичайні закони — ухвалюються у разі потреби, надзвичайних ситуаціях.

Ø Забезпечувальні (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні підтримки системи норм, що містяться в інших законах і міжнародних договорах та потребують невідкладного прийняття. Це закони, що містять норми про норми.

Дія правових актів.

Правові акти управління тільки тоді виконують свою службову роль, коли вони діють, тобто викликають ті юридичні наслідки, заради досягнення яких видаються (приймаються) виконавчими органами (посадовими особами). Мається на увазі або нормативне регулювання суспільних відносин у сфері державного управління, або створення системи адміністративно-правових відносин.

Чинним в зазначеному сенсі є акт, що володіє певним правовим властивістю, а саме - юридичною силою, під якою розуміється його здатність виступати в ролі адміністративно-правової форми реалізації виконавчої влади (державного управління). Дана умова в принципі вважається дотриманим в будь-якому разі видання правового акта, бо на нього поширюється презумпція дійсності (правильності). Така презумпція справедлива, оскільки маються на увазі волевиявлення суб'єктів, що здійснюють державну владу, виражають його волю й інтереси. Звідси висновок: акт діє або до закінчення встановленого терміну його "життя", або до його офіційного зміни або скасування. Тому, як правило, правовий акт набуває юридичної сили з моменту видання або опублікування, якщо особливо не обговорений інший порядок приведення його в дію (наприклад, встановлюється певний термін вступу його в юридичну силу).

Дія нормативно-правових актів – це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожний НПА призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення межі його дії є необхідною умовою забезпечення і застосування прав виконання і застосування приписів, які складають зміст цього акту. Дії НПА обмежена трьома параметрами:

1. Дією у часі, тобто терміном дії або часу протягом якого НПА має юридичну силу;

2. Простором, на який розповсюджується дія НПА;

3. За колом осіб, які підпадають під дію НПА, тобто в яких на підставі цього НПА виникають конкретні юридичні права та обов‘язки.

Дія нормативно-правових актів у часі обмежена моментом набрання ним юридичної сили та моментом втрати останньої. Тобто слід розрізняти:

· Введення в дію;

· Припинення дії

· Зворотну силу дії

Нормативно-правовий акти починають діяти:

а. З часу, що зазначений у самому нормативно-правовому акті чи спеціально прийнятому акті;

б. Після 10 днів моменту опублікування;

в. Якщо НПА не публікується, то з моменту одержання його виконавцями.

Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки. Нормативно правовий акт впливає на всі сторони життя будь-якого суспільства. Завдяки йому регулюються багато соціально-економічних, політичних, трудових, сімейних і інших правовідносин.

Види норм права.

будь-якій державі діє величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

1) Норми права за функціями права: регулятивні, охоронні, захисні.

Регулятивні норми права - це правила поведінки, призначені для упорядкування суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав і покладання на них обов'язків (становлять більшість юридичних норм).

Розраховані на правомірну поведінку, передбачають добровільне виконання цих норм (є первинними нормами).

2) За характером диспозицій, що містяться в них, регулятивні норми поділяються на:

Дозвільні (уповноважувальні) - вказують на можливість здійснювати певні дії; наділяють суб'єктів певними правами (подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися майном). Містять у своєму тексті слова: "має право", "може".

Зобов'язувальні - вказують на необхідність здійснювати певні дії; накладають на суб'єктів певні обов'язки (подавати митниці необхідні для митного контролю документи; заповнювати і вчасно подавати до податкової інспекцію декларацію про доходи). Містять слова: "зобов'язаний", "повинен".

Заборонні - вказують на необхідність утримуватися від вчинення певних дій; встановлюють заборони (не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення дитини; не створювати організаційні структури політичних партій у військових формуваннях). Містять слова: "забороняється", "не вправі", "не може", "не допускається".

3) За функціями у процесі впливу на суспільствао

Охоронні (попереджувальні) норми права - правила поведінки, що визначають умови застосування до суб'єкта права попереджувальних заходів державного впливу в конфліктних ситуаціях, а також характер і зміст цих заходів у випадках відсутності правопорушення - при створенні суперечливих обставин, що загрожують реалізації регулятивних норм, при проведенні контролю за процесом здійснення права з боку компетентних органів тощо (норма про затримання особи як підозрюваної).

Розраховані на конфліктні ситуації, мають обвинувальний характер, передбачають або психічний примус, або примус фізичний і психічний (є вторинними нормами стосовно регулятивних норм).

Захисні (відбудовні) норми права - правила поведінки, що визначають державне реагування на порушення закріплених у нормах права суспільних відносин; відновлення правового стану в разі спричинення шкоди суб'єктам права, суспільству, правопорядку; визначають умови застосування до суб'єкта права, що вчинив правопорушення, заходів державно-примусового впливу, характер і зміст цих заходів (норма про відшкодування майнового збитку; норма про відповідальність військовослужбовця за невиконання дисциплінарного статуту).

Розраховані на неправомірну поведінку, мають оборонний характер, передбачають фізичний примус (є вторинними нормами стосовно регулятивних і охоронних норм).

4) Норми права за предметом правового регулювання:

· за галузями права - норми конституційного права; норми адміністративного права; норми кримінального права; норми цивільного права; норми трудового права; норми екологічного права та ін.;

· за інститутами права - норми спадкового права; норми адміністративної відповідальності тощо.

5) Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права):

1) імперативні - містять категоричні веління держави здійснювати чітко означені дії, не допускати ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше кажучи імперативні норми (зобов'язувальні і заборонні) прямо вказують правила поведінки, містять абсолютно визначене правило (громадянин України не може бути позбавлений свого громадянства або права змінити його);

2) диспозитивні - установлюють варіант поведінки, але дозволяють сторонам регульованих державою відносин самим визначати права та обов'язки в окремих випадках. їх називають "заповнювальними") оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з певного питання (розпізнаються через формулювання: "за відсутності іншої угоди", "якщо інше не встановлене в договорі" тощо). Отже диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки (якщо договором купівлі-продажу не передбачена розстрочка оплати, покупець зобов'язаний сплатити продавцеві ціну переданого товару цілком).

6) Норми права за характером психологічного впливу на особистість:

1) заохочувальні - встановлюють форму і міру заохочення за схвалюваний державою і суспільством варіант поведінки суб'єктів, що полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила виплати премій, нагородження орденами). Особливість цих норм полягає в тому, що вони не визначають правило поведінки, а, надаючи суб'єктам певну свободу вибору, закликають до активної правомірної поведінки, стимулюють її;

2) рекомендаційні - надають варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів права. Конкретизуються в локальних правових актах для подальшої реалізації.

Норми права за суб'єктами нормотворчості: норми органів представницької влади; норми глави держави; норми органів виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; норми підприємств, установ; норми територіальних громад та ін.

Норми права за дією в просторі; загальні (на всій території), обмежено-загальні (на частині території, наприклад, у межах АР Крим); локальні (на певному підприємстві, в організації, установі, наприклад, правила внутрішнього трудового розпорядку в університеті).

Норми права за дією у часі: постійні (діють до їх скасування), тимчасові (з визначеним строком дії), норми зі зворотною силою дії.

Норми права за дією по колу осіб: загальні (поширюються на все населення); спеціальні (поширюються на певне коло осіб, наприклад на біженців); виняткові (роблять винятки із загальних і спеціальних норм, наприклад, для дипломатів і консулів).

Правовий режим.

Правовий режим — це особливий порядок правового регулювання, який виражається у певному поєднанні юридичних засобів і який створює бажаний соціальний стан та конкретний ступінь сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права. Іншими словами, правовий режим передбачає певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Правові режими регулювання характеризуються такими основними ознаками:

вони встановлюються законодавством і забезпечуються державою;
мають на меті специфічним чином регламентувати конкретні сфери суспільних відносин, виділяючи в часі і просторі ті чи інші суб'єкти й об'єкти права;
є особливим порядком правового регулювання, який складається із юридичних засобів і характеризується певним їх поєднанням;
створюють конкретний ступінь сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів окремих суб'єктів права.

Правові режими надають адекватність і гнучкість юридичній формі, дають їй змогу більш чітко визначати відмінність неоднорідних соціальних зв'язків, більш точно реагувати і враховувати особливості різних суб'єктів та об'єктів, інших факторів, що включаються у сферу дії права.

Класифікація правовідносин.

Правовідносини, маючи певні родові ознаки у той же час поділяються на види. Існують різні критерії класифікації правовідносин. Одним з найбільш простих і найбільш розповсюджених критеріїв є класифікація правовідносин залежно від галузевої приналежності норм, на основі яких вони виникають, змінюються чи припиняються.

Використовуючи даний критерій всі правовідносини можна поділити на адміністративно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові, трудові тощо. Широко розповсюджена класифікація правовідносин залежно від кількості сторін і характеру поділу прав і обов'язків між ними. Згідно з цим критерієм розрізняють односторонні, двосторонні та багатосторонні правовідносини.

Основна характерна особливість односторонніх правовідносин полягає у тому, що кожна із двох сторін має стосовно іншої чи тільки права, чи тільки обов'язки. Типовим прикладом односторонніх правовідносин є договір дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право (вимагати передачі подарованої машини, будівлі тощо), а у іншоі — лише обов'язок (передати подарунок).

Характерною ознакою двосторонніх правовідносин є наявність у кожної із двох сторін, що беруть участь у правовідносинах взаємних прав та обов'язків. Прикладом може слугувати договір підряду, купівлі-продажу.

Особливістю багатосторонніх правовідносин є участь у них трьох чи більше сторін і наявність у кожної з них прав і обов'язків стосовно одна до одної. У таких правовідносинах кожному суб'єктивному праву однієї сторони відповідає суб'єктивний юридичний обов'язок іншої. Прикладом багатосторонніх правовідносин може виступати будь-яка цивільно-правова угода, у якій, крім двох основних сторін, бере участь третя сторона — посередник.

Існують й інші критерії класифікації правовідносин. Виділення деяких з них має важливе теоретичне і практичне значення. Наприклад, поділ правовідносин на регулятивні (пов'язані із встановленням суб'єктивних прав і обов'язків сторін та їх реалізацією) і на охоронні (що виникають внаслідок порушення суб'єктивних прав і обов'язків сторін і здатністю до їх поновлення). Правовідносини також поділяються на відносні і абсолютні.

Так, правовідносини, у яких здійснення суб'єктивного права однієї особи може досягтися лише через відповідні дії іншої (зобов'язаної) особи у юридичній літературі називають відносними. Правовідносини ж, у яких суб'єктивне право виступає у вигляді забезпеченої в законодавчому порядку можливості власної поведінки, свободи здійснювати своє право, відносять до категорії абсолютних. Класичним прикладом є зміст повноважень власника самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Функції правосвідомості.

Зміст правосвідомості дозволяє визначити її функції. Основні напрями впливу правосвідомості на розвиток суспільних відносин називають функціями правосвідомості: інформативно-пізнавальна, регулятивна, оціночна, розвитку правової науки.

Інформативно-пізнавальна

Як результат інтелектуальної діяльності суб'єктів суспільних відносин, правосвідомість дозволяє їм на основі сукупності юридичних знань скласти уявлення про чинне право, зокрема про чинні норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

Оціночна

Набуття правового досвіду, здійснення юридичної діяльності сприяє формуванню емоційного ставлення особи до різних проявів правової дійсності (чинного законодавства своєї поведінки і поведінки оточуючих суб'єктів, діяльності органів державної влади тощо), оцінки їх значення для потреб юридичної практики. На підставі реалізації емоційного ставлення виникають правові установки як можливість особи сприймати і оцінювати правову дійсність, формувати життєву позицію і готовність до дії згідно з цією оцінкою і позицією. Результатом оцінки правової дійсності може бути правомірна або протиправна поведінка.

Регулятивна

Норми права регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а шляхом впливу на свідомість конкретних суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, на думку О. Лукашової, правосвідомість опосередковує зв'язок норми права і її реалізації, а реалізація норм права — це усвідомлення діяльності суб'єктів відповідно до норм права. Регулятивність правосвідомості обумовлена її природою. Правосвідомість виникає і функціонує разом з правом, як самостійна форма суспільної свідомості, спрямована на опосередкування правового регулювання суспільних відносин, його координацію з іншим видами нормативного регулювання. Одним із проявів регулюючої ролі правосвідомості є її вплив на процес правореалізації, а саме на процес свідомого виконання, використання, дотримання і застосування приписів правових норм. Іншими словами, регулятивна функція правосвідомості зорієнтує суб'єкта до певних дій у конкретних ситуаціях відповідно до отриманих знань, їх оцінки та власних інтересів. З метою підвищення ефективності правореалізаційного процесу населенню постійно роз'яснюється зміст норм права, закріплюється у свідомості людей за допомогою різних способів і методів, виховується повага до права та сприйняття його як соціальної цінності.

Суспільна правосвідомість формує індивідуальний світогляд особи стосовно чинних норм права і є основою правової культури суспільства.

Поглиблення правосвідомості громадян, здійснення правомірної поведінки безпосередньо залежить від глибини усвідомлення змісту права, правових принципів та ідей.

Розвиток правової науки

Правова наука виникає на підставі накопичених суспільною правосвідомістю знань, походить від суспільної правосвідомості. Розвиток правової науки обумовлений правовою практикою, потребами державного розвитку, необхідністю постійного збагачення суспільної правосвідомості науковими знаннями. Підвищення наукового керівництва суспільством, необхідність теоретичного і практичного розроблення актуальних проблем правотворення і державотворення, правової культури, потребують постійного розвитку правової науки.

Правосвідомість стимулює розвиток правової науки шляхом визначення потреб суспільного розвитку, які не отримали ще правового врегулювання; сприяє підвищенню ролі правової науки в суспільстві, як системи знань про об'єктивні закономірності виникнення і розвитку права, його місце і роль в суспільному житті.

Функції правосвідомості відображають соціально-змістовну, предметно-діяльнісну спрямованість правосвідомості, характеризують її специфічні способи і форми прояву, визначають її соціальну цінність, місце у правовій системі. Крім того, аналіз функцій правосвідомості дозволяє з'ясувати: соціальне джерело походження й існування права; основні напрями і методи впливу правосвідомості на суспільну практику; її соціальну цінність, призначення, завдання і способи виразу.

Види законодавчої техніки

Законодавча техніка поділяється на загальну та спеціальну законодавчу техніку.

Загальна законодавча техніка використовується при виробленні усіх видів законодавчих актів.

Видові особливості вироблення того чи іншого законодавчого акта об’єднуються поняттям “спеціальна законодавча техніка”.

У рамках спеціальної законодавчої техніки характерними підвидами законодавчої техніки є техніка вироблення конституційних законів, техніка внесення змін до законодавчих актів і кодифікаційна техніка. Разом з тим, існують певні особливості законодавчої техніки щодо процедури та інших складових вироблення специфічних законодавчих актів, зокрема, законів про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів, закону про Державний бюджет України, тощо.

“Техніка вироблення конституційних законів” характеризуються особливості мовної, логічної та процедурної форм техніки вироблення законів про внесення змін до Конституції України, які обумовлені правовою природою Конституції як Основного Закону України. Зокрема, йдеться про високий ступінь абстрактності конституційних положень, їх мовні особливості, спеціальний порядок прийняття конституційних законів тощо.

“Техніка внесення змін до законодавчих актів” розглядаються особливості мовної, логічної та процедурної форм техніки вироблення законів про внесення змін до законодавчих актів, обумовлені їх спрямованістю на зміну правового регулювання відповідних суспільних відносин. Зазначається, що в текстах таких законодавчих актів містяться звернення до структурних елементів законодавчого акта, що змінюється; законодавчі акти про внесення змін мають специфічну структурну будову тощо.

“Кодифікаційна техніка” характеризуються особливості мовної, логічної та процедурної форм техніки вироблення кодифікаційних актів, обумовлені їх вторинним характером правового регулювання визначеної сфери суспільних відносин на основі систематизації існуючого законодавства. Зокрема, це уніфікація термінології, стандартизації мовних форм, інвентаризація та ревізія нормативно-правового матеріалу, юридико-логічні методи кількісного та якісного спрощення, систематизоване розташування нормативно-правового матеріалу тощо.

Юридична мова.

Мова права – це цілісна комунікативно-галузева підсистема літературної мови з певним набором характерних лінгвістичних і структурно-жанрових ознак, зумовлених специфікою правової сфери та комунікативно-професійними потребами в ній.

Правове письмо – це сукупність правил, прийомів, способів створення й систематизації юридичних документів. Правове письмо використовується юристами в якості зовнішньої форми вираження юридичних позицій, прав та обов’язків, а також правових норм. Завдяки правовому письму відбувається формалізація правового аналізу та внутрішнього наповнення права.

Юридичний документ – це матеріальний об’єкт, що містить юридично важливу інформацію у зафіксованому вигляді та спеціально призначений для її одержання, зберігання, використання та поширення у часі та просторі.

Сьогодні феномен мови права є об‘єктом вивчення низки наук: юридичних(загальна теорія держави і права, філософія права, історія держави і права, логіка права, юридична герменевтика, юридична техніка), філологічних 9теорія мовної комунікації, стилістика, термінознавство, історія мови, прикладна лінгвістика), а також формальної логіки, інформатики, філософії, соціології, історії, дипломатики, текстології. Кожна з цих наукових галузей досліджує мову права досить специфічно, розглядаючи феномен вербального втілення правової думки з різних позицій, у різних аспектах і площинах, за допомогою притаманних кожній науковій галузі наукових підходів і методів.

Мова права як соціально та історично сформована сукупність мовних засобів(лексичних, фразеологічних, граматико-стилістичних) являє собою полі функціональну, багаторівневу, відкриту і стилістично диференційовану систему.

Відкритість мови права як системи виявляється у наявності в юридичних тестах поряд із юридичною лексикою загальновживаних слів, спеціальної лексики суміжних із правом сфер.

Стилістична диференційованість мови права обумовлена широкою і розгалуженою сферою її застосування: законодавство, нотаріат, судочинство, діловодство, юридична наука, освіта, правова інформація, правова публіцистика. Правнича мова у кожній галузі характеризується набором специфічних рис, функцій, інвентарем мовних засобів, композиційною системою функціональних різновидів і жанрово-ситуативних стилів.

Мова права послуговується засобами різних функціональних стилів, серед яких: офіційно діловий(найосновніший), науковий, публіцистичний та розмовний.

З-поміж засобів юридичної мови варто виокремити використання юридичних конструкцій, правові дефініції, застереження, примітки, відсилання, правові символи, правові аксіоми і презумпції, а також юридичні фікції і преюдиції.

Поняття право нормування.

Правотворення — це процес, який включає виникнення потреб суспільства у врегулюванні певних відносин і актів поведінки, їх усвідомлення, формулювання і юридичне оформлення у вигляді правових норм. Процес правотворення йде безперервно, оскільки постійно виникають нові види суспільних відносин, нові суб'єкти вимагають визнання свого права, а старі — розширення або зміни своїх правових можливостей.

Правотворення розуміється у двох значеннях:

1) як походження права.

2) як творення окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді конкретних юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склався у суспільстві і перекладається на мову нормативів( мова права ) та приписів, що існують у конкретній юридичній формі.

Правотворення - це відносно тривалий процес формування юридичних форм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів через можливість застосування примусу.

Формування права - це складний , багатоаспектний процес , що зумовлений взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що забезпечують і визначать процес утворення нових норм права.

Цей процес складається з кількох етапів:

1) формування(виділення) конкретних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру.

2) право закріплення, відбувається державне санкціонування суспільної та державної практики та її розгорнуте законодавче закріплення.

3) здійснення державою, з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно визначити коло правових приписів, що регулюватимуть дану сферу суспільних відносин(процес право творчості)

Правотворення є найбільш ширшою категорією, що обумовлює виникнення і організацію буття права , його упорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямах.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правотворення базується на:

1) Концепції єдності і відмінності права і закону, яка відображає точку зору про те, що право може існувати і поза своєю інституційної формою, такою як законодавство.

2) В теоріях правової держави та громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство, як спільність рівних, вільних і незалежних осіб, що входять до держави на підставах громадянства.

3) Принцип розподілу влади, який за своєю суттю є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення форм державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством.

4) Відсутність універсальності права в контексті існування різних цивілізацій в процесі розвитку людства та наявність у світів різних національних правових систем, які об'єднуються у правові сім'ї, де існують власні правові норми.

Зі змістовної сторони правотворення включає в себе:

1) Суб'єкти, форми, методи та засоби виникнення і розвитку права чи правової системи(структурно-інституційний аспект)

2) Процеси виникнення, розвитку права, інформування правової системи правової країни(функціональний аспект)

В залежності від цього розрізняють такі рівні правотворення:

1) Гносеологічний, який відображає процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості.

2) Отологічний, згідно з якого право формується у формі конкретних правовідносин.

3) Інституційний, що розглядає право як систему норм, інститутів і галузей.

Процес правотворення приводить до виразу економічних, політичних, соціальних та інших суспільних відносин у вигляді формально-визначених правил поведінки правового змісту.

Склад правопорушення.

Склад правопорушення - фактична підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт).До складу правопорушення входять:

1) суб'єкт правопорушення - деліктоздатна фізична чи юридична особа. Зазвичай правопорушення вчиняють фізичні особи (а злочини - виключно фізичні особи), але суб'єктом цивільного проступку може бути й юридична особа. Оскільки окремі правопорушення можуть бути скоєні не будь-якими, а лише певними особами, то слід виділяти і поняття «спеціальний суб'єкт правопорушення». Наприклад, вчинити дезертирство може тільки військовослужбовець, отримати хабаря - тільки посадова особа.

2) об'єкт правопорушення - суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси держави, на які посягає правопорушник. Об'єкт правопорушення являє собою охоронювані правом реальні блага - соціальні цінності (матеріальні або нематеріальні), на які посягнув порушник. Наприклад, відносини власності, життя та здоров'я особи, громадська безпека.

3) суб'єктивна сторона правопорушення - ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків. Головний елемент суб'єктивної сторони - вина у формі умислу або необережності. Факультативними (необов'язковими) елементами суб'єктивної сторони є мотив і мета правопорушення. Відповідальність за цивільний проступок може наставати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);

4) об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішня характеристика правопорушення, що включає протиправне діяння (дію чи бездіяльність), результат діяння і причинний зв'язок між діянням і результатом. Об'єктивна сторона включає умови і обставини, в яких проявляється протиправна поведінка, суспільно небезпечні наслідки, що настали, знаряддя, які при цьому використовувались, та причинний зв'язок між вчиненим діянням і наслідками, що настали.

Види правопорушень.

Залежно від різних критеріїв правопорушення розподіляються на різні групи.

За ступенем суспільної шкоди чи суспільної небезпеки правопорушення розподіляються на:

1) проступки, однією із ознак яких є настання суспільної шкоди:

- конституційні

Конституційними правопорушеннями є:

# порушення народним депутатом України вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності;

# неспроможність Верховної Ради України розпочати пленарні засідання протягом тридцяти днів однієї чергової сесії або сформувати персональний склад Кабінету Міністрів України протягом шістдесяти з дня відставки попереднього уряду.

# інші правопорушення, визначені конституційними нормами.

- дисциплінарні

Дисциплінарні правопорушення можна характеризувати як винні протиправні діяння, пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням найманим працівником своїх трудових обов'язків та порушенням норм трудового права, що мали місце в робочий час.

Дисциплінарні правопорушення також мають місце у навчальних відносинах, відносинах несення військової служби та інших.

- цивільно-правові

Цивільно-правові правопорушення можуть бути пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням будь-якої умови цивільного договору, а також із фактами порушення майнових і особистих немайнових прав потерпілого, тобто бути позадоговірними.

- адміністративні

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнаються протиправні, винні (умисні або необережні) дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за які законодавством передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 КпАП).

2) злочини, ознакою яких є настання суспільної небезпеки.

Злочинами є передбачені Кримінальним кодексом України суспільно небезпечні винні діяння (дії чи бездіяльність), вчинені суб'єктами злочину. Перелік злочинів визначено в Особливій частині Кримінального кодексу України (ст. 109-447 КК).

Стадії юридичного процесу.

Стадія юридичного процесу — це сукупність взаємопов'язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну частину юридичного процесу. Стадійність юридичного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх процесуальних дій, передбачених попередньою стадією юридичного процесу.

Кожний вид юридичного процесу складається з власної кількості та змісту стадій цього процесу.

У правовій науці виокремлюють наступні стадії процесу правотворчості: а) дослідження, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення об'єктивної потреби у правовій регламентації; б) визначення суб'єкта уповноваженого прийняти правове рішення і виду правового акта; в) прийняття рішення про підготовлення проекту правового акта; г) розроблення концепції, ідеї, аналізу майбутнього акта; д) підготовлення проекту правового акта; є) попередній розгляд проекту акта; є) суспільне обговорення проекту акта; ж) офіційний розгляд проекту акта відповідним органом; з) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування і набрання ним юридичної сили.

Процес тлумачення норм права можна поділити на наступні стадії: правороз'яснювальна ініціатива; узагальнення юридичної практики та перевірка необхідності у наданні тлумачення норми; з'ясування змісту правової норми, отримання результату з'ясування, перевірка його на адекватність волі законодавця; розроблення і обговорення проекту правотлумачного акта; прийняття або затвердження акта тлумачення; опублікування вказаного акта.

У правореалізаційному процесі найбільшою стадійністю характеризується процес застосування права. Серед стадій правозастосування виділяють: встановлення і дослідження фактичних обставин справи; вибір і аналіз правової норми з точки зору її справжності, законності, дії у часі, просторі, за колом осіб; тлумачення змісту норми права, прийняття рішення та видання правозастосовчого акта; доведення змісту прийнятого рішення до відома інших членів суспільства.

Предмет теорії права

Основні ознаки предмету:

1) Вивчає право у теоретико-узагальненому виді.

Основними закономірності ТП є:

1) Відповідність правових явищ та процесів потребам суспільного розвитку

2) Обумовленість виникнення і функціювання права у структурі суспільства

3) Відповідність типів і форм права рівню зрілості суспільства

4) Опосередкування у правовій нормі загальнозначущих інтересів

5) Відповідність належного і необхідного в праві

Функції теорії права

Теорія права у системі юридичних наук

Теорія права посідає чільне місце у системі юридичних наук. Вона дає найширші за обсягом і найглибші за змістом знання про правові явища. Ці знання фіксуються у поняттях і теоретичних конструкціях, що є найбільш загальними та абстрактними у порівнянні з поняттями інших юридичних наук. Але висновки теорії права не є вторинними, похідними, які виникають внаслідок узагальнення результатів галузевих юридичних наук. Загальність її висновків заснована на дослідженнях власного предмета — загальних закономірностей правових явищ. Вона не дає конкретних, готових рішень з питань, що досліджуються галузевими юридичними науками, але сприяє з'ясуванню ними важливих керівних відправних точок досліджень, які дозволяють уникнути однобічності при розв'язанні галузевих наукових проблем. Таким чином забезпечується методологічна єдність досліджень у галузевих юридичних науках. Висновки і положення теорії права виступають як єдині теоретичні засади та головні орієнтири при розробленні цими науками спеціальних питань і рекомендацій для практики. Зв'язком з юридичною практикою, здатністю задовольняти запити останньої багато у чому визначаються життєвість і соціальна значущість теорії права та всіх галузевих правових наук. Юридична практика, численні факти правової діяльності слугують невичерпним джерелом розвитку юриспруденції. Практика ж обумовлює мету та цілі дослідження права, тобто теоретичне й практичне пізнання правових явищ здійснюється також для того, щоб сама практика розвивалася на науковій основі. Ігнорування здобутків науки в процесі правового будівництва спричиняє у наш час чимало негативних наслідків. Теорія права, вивчаючи та узагальнюючи практику, формулює поняття і визначення правових явищ, виробляє наукові рекомендації та висновки, генерує нові ідеї, які дозволяють не тільки зрозуміти сутність, зміст і форми права, а й вміло застосовувати їх з метою прогресивного розвитку суспільства. Теоретичні положення мають широко використовуватися фахівцями у правотворчій і правозастосовчій діяльності, при вирішенні питань вдосконалення правового виховання населення тощо. Правова дійсність, політико-правові процеси, що досліджуються теорією права, належать до найскладніших та найважливіших суспільних сфер, від яких багато у чому залежить життєдіяльність суспільства. Їх наукове осмислення — об'єктивна потреба українського соціуму на сучасному етапі його існування та розвитку, адже теорія права як фундаментальна наука є вагомим джерелом правового прогресу, справляє величезний вплив на розвиток суспільного юридичного мислення та зростання юридичної активності як всього суспільства, так і кожної особи у ньому.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-05-08; Просмотров: 300; Нарушение авторского права страницы