Індивідуальні навчально-дослідні завдання. Семінарське заняття 10.

Підготовка мультимедійних презентацій на теми:

Проект 1. Історія розвитку інституту надання адміністративних послуг.

Проект 2. Процедура надання адміністративних послуг.

Проект 3. Види адміністративних послуг.

Проект 4. Платні та безоплатні адміністративні послуги.

Проект 5. Система суб’єктів публічної адміністрації як суб’єктів надання адміністративних послуг.

Проект 6. Адміністративні послуги в сфері охорони здоров’я.

Проект 7. Адміністративні послуги в сфері культури.

 

Семінарське заняття 10.

Засоби забезпечення законності в державному управлінні ( нагляд,  контроль, звернення громадян.)

Питання для обговорення.

1.Способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні.

2.Контроль у системі способів забезпечення законності в державному управлінні.

3.Поняття ,сутність,зміст та види державного контролю.

4..Нагляд у системі способів забезпечення законності в державному управлінні.

5. Поняття ,сутність,зміст та види адміністративного нагляду.

6.Звернення громадян в системі способів забезпечення законності в державному управлінні.

Практичне завдання :

1. Навчальні та контролюючі тести.

2. Словник базових понять.

Джерела :

Основні : 4,5,7,10,12,13,15. Додаткова:20,26,33,36,48,54,59,64,65,66,90,91.

Методичні рекомендації.

 

Законність і дисципліну в державному управлінні забезпечують трьома основними способами — проведенням контролю, здійсненням нагляду й за допомогою звернень громадян.

 Контроль — основний спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, один із найважливіших елементів державного управління. Без організації та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Контроль також є одним із основних дисциплінуючих чинників поведінки громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери: народне господарство, соціально-культурну, адміністративно-політичну діяльність, міжгалузеве державне управління.

Головними напрямами здійснення контролю в сфері державного управління є:

1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни;

 2) використання державних ресурсів;

 3) виконання природоохоронного законодавства;

4) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін.

Контролю притаманні свої принципи: 1) універсальність (це означає, що контроль має охоплювати всі ділянки державного, господарського та соціально-культурного будівництва); 2) систематичність (проводиться не одноразово, час від часу, а за певною схемою, постійно); 3) безсторонність (досягається шляхом покладення завдань контролю на осіб, які не зацікавлені в його результатах); 4) реальність (забезпечується наявністю необхідних кваліфікованих кадрів контролерів); 5) дієвість, оперативність, результативність (припускають швидке проведення контрольних дій контролюючим органом у разі одержання повідомлень про порушення, запобігання правопорушенням і причинам, що їм сприяли, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення, притягнення у відповідних випадках винних до відповідальності); 6) гласність (дозволяє, а в деяких випадках і стає обов'язком доведення результатів контролю до відома громадськості або правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю).

Контроль можна класифікувати: за органами, які його здійснюють; за сферою діяльності, яка підлягає контролю; за формами його проведення.

Контроль здійснюють: 1) органи законодавчої влади (Верховна Рада України); 2) Президент України та його Адміністрація; 3) представницький орган АРК — Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, місцева державна адміністрація, адміністрація підприємств, установ, організацій; 5) судові органи (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, арбітражні суди); 6) спеціальні контролюючі органи — державні інспекції та служби (пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба тощо); 7) органи місцевого самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи).

Контроль слід відрізняти від — нагляду . Нагляд має за мету виявлення та попередження правопорушень, усунення їх наслідків і притягнення винних до відповідальності, без права втручатися в оперативну й господарську діяльність піднаглядних об'єктів, зміни чи скасування актів управління.

Звернення громадян є особливим способом забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, який суттєво відрізняється від контролю та нагляду. Відмінність між ними полягає в тому, що ініціаторами перевірок тут виступають не державні утворення (їх посадові особи), а громадяни. Звертаючись до компетентних органів із заявами та скаргами, вони сигналізують про виявлені ними порушення законності й дисципліни, тим самим дозволяючи повноважним органам розібратися в суті справи, притягнути, якщо на це є підстави, до відповідальності винних. Звернення громадян за захистом своїх прав у компетентні органи є важливим засобом забезпечення їх прав і свобод, законності й дисципліни в цілому.

В юридичній літературі виділяють і громадський контроль, до якого відносять контроль з боку різних громадських угруповань — профспілок, трудових колективів, партій, рухів тощо, а також окремих громадян. Але й тут також відсутні такі важливі ознаки контролю, як право втручатися в оперативну діяльність підконтрольних і право самостійно притягати винних до правової відповідальності. Водночас слід відзначити, що окремі громадські утворення мають істотні контрольні повноваження.

Ключові терміни:

 

Соціальне управління, державне управління, принцип державного управління, функція державного управління, форма державного управління, метод державного управління, правова форма державного управління, нагляд, контроль,

 

Питання для самоконтролю

1.Методи державного управління. Контроль , принципи контролю,Нагляд ,Звернення громадян , громадський контроль, контрольні повноваження.

Тести-тренінги:

 

1. Особливостями методів державного управління є:

A) Реалізуються у процесі державного управління.
Б) Виражають керівний вплив на об' єкти управління.

B) У методах державного управління завжди містяться різні форми
адміністративного примусу.

Г) Використовуються суб'єктами державного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції.

Д) У них завжди міститься керівна воля держави.

 

2. Методи державного управління застосовуються для того, щоб
забезпечити:

A) Цілеспрямованість управлінської діяльності.

Б) Правомірність поведінки учасників управлінських відносин.

B) Функціонування і захист режиму, встановленого державою.

Г) Нормальні взаємовідносини усіх учасн7иків управлінських відносин. Д) Правильним є все наведене.

 

3.Контроль можна віднести до :

C) форм державного управління;

 Б) методів державного управління;

D) актів державного управління;

Г) принципів державного управління.

 

Завдання на перерахування:

- специфічні риси державного управління;

- принципи державного управління;

- методи державного управління;

- ознаки методів державного управління;

- правові акти державного управління;

- вимоги, що пред' являються до правових актів державного управління;

- стадії прийняття правових актів державного управління;

Завдання на порівняння:

- контроль і нагляд;

- адміністративні та економічні методи управління;

- методи прямого та непрямого впливу;

- загальні та спеціальні методи управління;

- ревізія і перевірка;

 

Продовжить думку:

1.Соціальне управління прийнято розділяти на: ...

2. Методи державного управління поділяються на: наукові і ... ,
демократичні і ... , прямого і ... впливу, загальні і ...

3. Прийняття актів державного управління - це стадійна діяльність, яка
включає ...

4. Нагляд - це ...

 

Задачі Завдання 1.

Під час складання проекту правового акту, який визначає права та обов' язки одного з міністерств, виникло питання про найменування такого акту. Зокрема, пропонувалося назвати його Положенням, Інструкцією, Статутом або просто Наказом про права та обов'язки міністерства.

Яке найменування найбільш вдало відповідає в даному випадку змісту правового акту управління? Які вимоги висуваються до такого роду правових актів державного управління?

 

Завдання 2.

Голова районної державної адміністрації своїм розпорядженням відмінив рішення сільської ради про виділення земельної ділянки.

Надайте оцінку законності даного правового акту управління.

Семінарське заняття 11.

Адміністративно правовий примус. ( 2 год.).

Питання для обговорення .

1.Поняття і ознаки адміністративно-правового примусу.

 2.Співвідношення адміністративно-правового примусу і примусу по адміністративному праву. 3.Поняття, особливості та характеристика заходів адміністративного попередження.

4.Поняття, особливості та характеристика заходів адміністративного припинення.

5.Співвідношення адміністративного затримання, приводу і доставляння.

 

Практичне завдання :

1. Тести.

2. Словник базових понять.

Джерела:

Основні : 4,5,7,9,11,13,15. Додаткова:16,23,26,36,46,49,54,64,65,66,89,90,

Методичні вказівки.

 

Адміністративно-правовий примус є одним із видів державно-правового примусу. Він характеризується тими ж ознаками, які характерні для останнього: це право застосовна діяльність, направ­лена для охорони правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин та ін. Поряд з цим адміністративно-правовий при­мус має особливості, які притаманні тільки йому:

· регулюється нормами адміністративного права, яке передбачає види, підстави, порядок їх застосування.

· застосовується не тільки до індивідуальних, але й до колективних осіб.

· багато чисельність суб’єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдикційну діяльністьздійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, при відсутності організаційного підпорядкування між сторонами. При уяснення сутності адміністративно-правового примусу слід мати на увазі, що його необхідно відрізняти від примусу, передбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній включає в себе адмі­ністративні, дисциплінарні (наприклад, стосовно державних службовців), матеріальні (наприклад, стосовно військовослужбовців) санкції. Засоби адміністративно-правового примусу можна класифікува­ти на види: адміністративного попередження, адміністративного припинення, адміністративного покарання. При цьому, необхідно звернути увагу на те, що в адміністративній науці немає єдиної думки з приводу деяких видів адміністративного примусу, зокрема, адміні­стративного попередження. Ряд вчених (А.П.Альохін, А.А.Кармоліцький, Ю.П.Битяк та ін.) вважають, що є необхідність виділити такий вид адміністративного примусу, оскільки завданням примусу є, в першу чергу, попередження проступків. На противагу цьому Д.М.Бахрах заперечує існування такого виду, виходячи з того, що адміністративний примус має на меті застосування примусових заходів тільки у зв’язку з неправомірними діями. В свою чергу він виділяє такий вид як адміністративно-відновні заходи, які застосо­вуються з метою відшкодування збитків, повернення попереднього стану речей (наприклад, знос самовільно збудованої споруди, адміністративне виселення із самовільно зайнятих житлових приміщень та ін.).

· Оскільки в адміністративній науці виділяють такий вид адміні­стративного примусу, як заходи адміністративного попередження, слід звернути увагу на те, що це єдині заходи, які не зв’язані з адміністративним проступком, так як направлені на його недопущення. До таких заходів можна віднести: перевірку документів; огляд речей та особистий огляд; введення карантину у випадках епідемій та епізоотій; контроль і наглядові перевірки; закриття ділянок державного кордону та ін. (див. закони „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, наказ Міністерство охорони здоров’я „Про затвердження Переліку захворювань і вад, при яких особа не може бути допущена до керування відповідними транспортними засобами” та ін.).Заходи адміністративного припинення, на відміну від поперед­нього виду, пов’язані з адміністративним проступком і мають на меті припинити протиправну дію, не допустити нової і забезпечити можливість притягнення правопорушника до відповідальності. Єдиного нормативного акту, який би передбачав підстави та систему заходів адміністративного припинення немає. Вони передбачені багатьма законами і підзаконними нормативними актами. Заходи адміністративного припинення можна класифікувати на загальні, спеціальні та процесуальні. До перших відносяться такі, як: примусове лікування (див. Закон „Про ратифікацію Конвенції про пе­редачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування”), примусове годування (див. наказ Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань „Про затвердження Інструкції про умови утримання і порядок примусового годування в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються від уживання їжі”), призупинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами та ін. Спеціальні заходи адміністративно­го припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб, і включають у себе: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (наручників, сльозоточивого газу та ін.), застосування вогнепальної зброї (див. Закон „Про міліцію”, тему 19). Заходи адміністративно-процесуального забезпечення передбачені в статтях 260-267 КпАП України і включають: адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторонення, вилучення предметів і документів.

Ключові терміни:

 

Адміністративний примус, заходи адміністративного запобігання (попередження), заходи адміністративного припинення, адміністративні стягнення, державно-правовий примус, адміністративна відповідальність, заходи адміністративно-процесуального примусу, привід, доставлення, адміністративне затримання, фізична сила, вогнепальна зброя, спеціальні засоби, огляд речей, особистий огляд, карантин, перевірка документів.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття „адміністративний примус" та його місце в системі державно-правового примусу.

2. Ознаки адміністративного примусу.

3. Класифікація заходів адміністративного примусу, основні критерії.

4. Заходи адміністративного попередження (запобігання) та їх характеристика.

5. Заходи адміністративного припинення та їх характеристика.

6. Заходи адміністративного припинення загального призначення.

7. Заходи адміністративного припинення спеціального призначення.

Тести-тренінги:

 

1. До якої групи заходів адміністративного примусу слід віднести
адміністративне затримання:

A) заходів адміністративного попередження (запобігання); Б) заходів адміністративного припинення;

B) адміністративних стягнень

 

2. Які заходи прийнято вважати екстраординарними:

А) заходи адміністративного попередження (запобігання);

Б) заходи адміністративного припинення загального призначення; В) заходи адміністративного припинення спеціального призначення.

 

3. До заходів забезпечення провадження у справах про
адміністративні правопорушення слід віднести:

A) адміністративний арешт;

Б) адміністративне затримання;

B) перевірку документів;
Г) огляд речей;

Д) особистий огляд.

 

4.   Особливістю заходів адміністративного попередження
(запобігання) є:

A) припиняючий характер;

Б) судовий порядок застосування;

B) профілактичний характер;

Г) застосування як за умови наявності, так і відсутності протиправного діяння;

Д) каральний вплив.

 

5. До якого визначення можна віднести: „це визначені нормами
адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного
впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і
громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб у вигляді
особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів
задля попередження, виявлення протиправних діянь, забезпечення
громадського порядку та громадської безпеки, попередження та
локалізації наслідків надзвичайних ситуацій - це

A) заходи адміністративного примусу;

Б) заходи адміністративного попередження (запобігання);

B) заходи адміністративного припинення;
Г) адміністративні стягнення.

 

6. Для якого виду державно-правового примусу є характерною
відсутність службового підпорядкування між суб'єктом застосування та
особою, щодо якої здійснюється застосування:

A) дисциплінарного; Б) кримінального;

B) адміністративного; Г) цивільно-правового.

 

7. До заходів адміністративного попередження (запобігання)
належать:

А) перевірка документів;

Б) опечатування приміщень, виробничих споруд;

В) адміністративний арешт; Г) адміністративне затримання; Д) попередження.

 

8. Ознаками адміністративного примусу є:

A) застосовується виключно у позасудовому порядку;

Б) може застосовуватися як за умови наявності, так і відсутності протиправного діяння;

B) передбачає відсутність службового підпорядкування між суб'єктом
застосування та особою, щодо якої здійснюється застосування;

Г) застосовується виключно щодо фізичних осіб;

Д) передбачає попередження та локалізацію наслідків надзвичайних ситуацій.

 

9. Суб'єктами застосування заходів адміністративного примусу є:

A) судді;

Б) Голова Верховної Ради України;

B) посадові особи органів внутрішніх справ;
Г) особа, що має право прийому на роботу;
Д) посадові особи державних інспекцій.

10. Для процедури застосування адміністративного примусу є
характерним:

A) детальна регламентація засад застосування в одному кодифікованому
нормативному акті;

Б) розпорошеність нормативних засад у різних нормативно-правових

актах;

B) економність;

Г) сплата державного мита;

Д) надмірне документальне оформлення.

 

Завдання на перерахування:

- органи адміністративного примусу;

- адміністративно-примусові заходи за:

- наявністю адміністративно-правової санкції;

- способом охорони правопорядку;

- безпосередньою метою застосування;

- суб' єктом застосування;

- терміном дії;

- територією дії;

- специфікою процедури застосування;

                            - заходи адміністративного попередження (запобігання);

- особливості заходів адміністративного попередження (запобігання);

- заходи адміністративного припинення;

- особливості заходів адміністративного припинення;

- адміністративні стягнення.

 

 

Завдання на порівняння:

- адміністративний і кримінальний примус;

- заходи адміністративного і фінансового примусу;

- заходи адміністративного примусу і адміністративного переконання;

- адміністративний примус і адміністративна відповідальність;

- заходи адміністративного попередження і адміністративного припинення;

- заходи адміністративного попередження і адміністративні стягнення;

- заходи адміністративно-правового і адміністративно-процесуального примусу.

Продовжить думку:

1. Офіційний характер адміністративного примусу полягає …..

2. Підставами застосування адміністративного примусу є ...

3. Застосування заходів адміністративного примусу здійснюється переважно у ... порядку.

4. Характерною особливістю заходів адміністративного попередження (запобігання) є ... характер.

5. До заходів фізичного впливу слід віднести.

6. Застосування вогнепальної зброї можливе лише ...

7. Деякі заходи адміністративного припинення можуть застосовуватися

і як ...

8. Критерієм розмежування та визначення того чи іншого заходу
заходом попередження чи припинення може слугувати ...

9. Доставлення порушника здійснюється ...

10. Адміністративне затримання застосовується за вчинення ... на строк

 

Задачі Завдання 1.

В одному із районів міста із-за аварійної ситуації було відключено без попередження холодну та гарячу воду, при цьому не забезпечено доставку води у декілька будинків на протязі трьох днів. На четвертий день розлючені мешканці на чолі із гр. Р. та гр. М. спрямували до будівлі міськвиконкому з намірами пікетувати його на знак протесту проти бездіяльності влади у цій ситуації. Один із заступників міського голови вимагав від пікетників мирно розійтись, обіцяючи посприяти у вирішенні проблемної ситуації якомога скоріше. Громадяни вирішили продовжувати акцію. Викликані працівники міліції вимагали від учасників несанкціонованого пікету розійтися та припинити порушувати громадський порядок, після чого частина людей стала розходитися, а група із 25 мешканців будинків залишилися, при цьому гр. Р. та гр. М. нецензурно висловлювалися по відношенню до працівників міліції, а гр С. закликав інших людей не виконувати вимоги міліціонерів та не розходитися. Працівники міліції затримали гр. Р., гр. М. та гр. С. та доставили їх до районного відділу міліції.

Оцініть правомірність дій міліції. Визначте які види заходів адміністративного примусу ними застосовувалися та надайте їх характеристику.

 

 

Завдання 2.

 

Під час затримання громадян Б. та Н., які, перебуваючи у стані алкогольного сп' яніння на центральній вулиці міста, голосно та нецензурно висловлювалися, давали непристойні оцінки іншими громадянам, що знаходились на вулиці, працівники міліції застосували щодо гр. Б. наручники та вдарили гумовою палицею по голові.

Надайте оцінку правомірності дій працівників міліції.

 

Семінарське заняття 12.

 Адміністративна відповідальність. (2 год.).

Питання для обговорення.

1.Поняття а ознаки адміністративної відповідальності.

2.Нормативна підстава адміністративної відповідальності.

3.Процесуальна підстава адміністративної відповідальності.

4.Адміністративний проступок як фактична підстава адміністративної відповідальності. Ознаки і склад адміністративного проступку. Розмежування адміністративного проступку і злочину.

5.Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх і колективних суб’єктів.

Практичне завдання :

3. Тести.

4. Словник базових понять.

Джерела:

Основні : 4,5,7,9,11,13,15. Додаткова:16,23,26,36,46,49,54,64,65,66,89,90,

Методичні вказівки.

При вивченні даної теми студентам слід особливу увагу зверну­ти на те, що інститут адміністративної відповідальності є важливою складовою адміністративного права. Більш того, останнім часом в юридичній літературі все частіше використовується поняття „адміністративно-деліктне право” як підгалузь адміністративного права. Мабуть, сьогодні варто говорити про адміністративно-деліктне право як про підгалузь, яка формується але ще не сформована, тобто це справа майбутнього.

Адміністративна відповідальність це вид юридичної відповідальності, яка характеризується такими ж ознаками, як остання (настає на підставі норм права, за порушення правових норм, пов’язана з державним примусом, назначається державними органами). Поряд з цим слід звернути увагу на особливості, які притаманні тільки їй, а саме:

її підставою є адміністративний проступок;

вона накладається як на індивідуальні, так і колективні суб’єкти, винні у скоєні адміністративного проступку;

врегульована нормами адміністративного права, які передбачають вичерпний перелік адміністративних порушень, стягнень, державних органів, уповноважених на притягнення до відповідальності;

передбачений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності, який характеризується оперативністю, економічністю, спрощеністю;

притягнення до адміністративної відповідальності в більшості випадків здійснюється в адміністративному (позасудовому) порядку та ін.

Виділяють три підстави адміністративної відповідальності: нормативну (система норм, що регулюють її), фактичну (адміністратив­ний проступок) і процесуальну (акт компетентного органу про на­кладення адміністративного стягнення).

Визначення адміністративного проступку дається в статті 9 КоАП України. Слід звернути увагу на те, що законодавець ототожнює поняття „проступку” і „правопорушення”, що є невірним, оскільки останнє, за своєю сутністю, значно ширше першого. Адміністративний проступок характеризується ознаками, які слід відрізняти від елементів його складу, а саме: протиправність, винність, караність. На відміну від поняття „злочину”, законодавець не передбачив для адміністративного проступку суспільну небезпеку, яку в юридичній літературі інколи заміняють суспільною шкідливістю. До складу адміністративного проступку відносяться чотири взаємопов’язані елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона. Слід мати на увазі, що відсутність хоча б одного елементу свідчить про відсутність самого проступку. Об’єктом завжди виступають суспільні відносини, які регулюються нормами різних галузей права й охороняються нормами адміністративного права. Він буває загальним, родовим і безпосереднім. Об’єктивна сторона про-ступка характеризує його зовнішню сторону і включає: протиправне діяння, шкідливі наслідки, причинний зв’язок між діянням і наслідками, місце, час, спосіб, обстановку, знаряддя вчинення проступку та ін. При цьому слід мати на увазі, що більшість адміністративних-проступків характеризуються „формальним” складом, тобто для об’єктивної сторони необхідне тільки протиправне діяння.

Суб’єктом адміністративного проступку є особа, яка його вчинила. На відміну від злочину, суб’єктом може бути як індивідуальна особа, так і юридична особа (колективний суб’єкт). Виділяють три види суб’єкта: загальний, спеціальний та особливий. Загальним суб’єктом є осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Законодавство не дає виз­начення осудності, але виходячи із змісту статті 20 КоАП України можна зробити висновок, що осудність це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, нести за них відповідальність. Спеціальний суб’єкт характеризується, окрім вище вказаних ознак, ще якимось додатковими властивостями. До них можна віднести поса­дових осіб, водіїв, державних службовців та ін. Особливим суб’єктом є та особа, яка притягується до адміністративної відповідальності в особливому порядку (згідно з дисциплінарними статутами): військовослужбовці, працівники міліції, цивільної авіації та ін.

Стосовно адміністративної відповідальності колективних суб’єктів необхідно мати на увазі, що вона передбачається не в КпАП а тільки окремими законами: „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, „Про захист від недобросовісної конкуренції”, „Про виключ­ну (морську) економічну зону України”, „Про цінні папери та фондову біржу”, „Про державне регулювання ринку цінних паперів”, „Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ і органі­зацій за правопорушення у сфері містобудування”, „Про відпові­дальність підприємств, установ і організацій за порушення законо­давства про ветеринарну медицину”, постановами КМУ „Про Поло­ження про порядок накладення штрафів на підприємства, установи організації за порушення нормативних актів про охорону праці , „Про порядок накладення на господарюючих суб’єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, в тому числі громадян-підприємців, стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів”, „Про затвердження Положення про порядок накла­дення штрафів на підприємства, установи і організації за порушен­ня встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невико­нання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державно­го пожежного нагляду” та ін. В проекті нового КпАП України пе­редбачаються конкретні склади проступків, суб’єктами яких мо­жуть бути колективні суб’єкти, перелік стягнень, що накладати­муться на них.

Особливу увагу слід звернути на адміністративну відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які вчинили проступок у віці з 16 до 18 років. Вони несуть відповідальність згідно зі статтею 13 КоАП. За загальним правилом на них накладаються заходи впливу, передба­чені статтею 24/1 КоАП. В разі вчинення проступку особою, яка не досягла 16 років, до адміністративної відповідальності притягують­ся батьки, або особи, що їх замінюють за статтею 184 КоАП, тобто за невиконання обов’язків по вихованню дітей.

 

Ключові терміни:

 

Адміністративна відповідальність, адміністративне правопорушення (проступок), склад адміністративного правопорушення, крайня необхідність, необхідна оборона, деліктоздатність, осудність, об'єкт адміністративного правопорушення, предмет адміністративного правопорушення, об'єктивна сторона адміністративного правопорушення, суб'єкт адміністративного правопорушення, суб' єктивна сторона адміністративного правопорушення, обставини, що виключають адміністративну відповідальність, обставини, що пом'якшують адміністративну відповідальність, обставини, що обтяжують адміністративну відповідальність, адміністративні стягнення, спеціальний суб'єкт адміністративної відповідальності, попередження, штраф, позбавлення спеціального права, оплатне вилучення предмета, конфіскація, виправні роботи, адміністративний арешт, адміністративне видворення, адміністративна деліктологія, адміністративна деліктність.

 

Питання для самоконтролю:

1. Поняття та ознаки адміністративної відповідальності.

2. Співвідношення адміністративної відповідальності з іншими різновидами юридичної відповідальності.

3. Підстави адміністративної відповідальності та їх характеристика.

4. Поняття, ознаки адміністративного правопорушення (проступку).

5. Склад адміністративного правопорушення та характеристика його елементів.

6. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність.

7. Обставини, що пом'якшують, обтяжують адміністративну відповідальність.

8. Поняття, ознаки адміністративної деліктності

 

 

Тести-тренінги:

 

1. До органів, які наділені правом встановлення адміністративної
відповідальності відносяться:

A) Конституційний Суд

 Б) Прокуратура.

B) Адміністративні комісії;

 Г) Органи внутрішніх справ;

 Д) Верховна Рада України;

 

2. Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли

віку:

A) 12 років; Б) 14 років;

B) 15 років; Г) 16 років; Д) 18 років;

 

3. Яка з наведених обставин не виключає адміністративну
відповідальність:

A) Неосудність особи, яка вчинила протиправне діяння; Б) Похилий вік особи яка вчинила протиправне діяння;

B) Вчинення правопорушення в стані крайньої необхідності; Г) Вчинення правопорушення в стані необхідної оборони;

Д) Відсутність події і складу адміністративного правопорушення.

 

4. Не є звільненням від адміністративної відповідальності:

A) Передача матеріалів прокурору, органу попереднього слідства або
дізнання;

Б) Передача матеріалів на розгляд трудового колективу;

B) Передача матеріалів на розгляд громадської організації;
Г) Оголошення усного зауваження.

 

5. В якому із зазначених визначень є помилка?

A)    Фактичною підставою для настання адміністративної
відповідальності, виступає адміністративне правопорушення (проступок).

Б) Суб'єктами адміністративної відповідальності можуть бути осудні фізичні особи, що досягли 16 років, службові і посадові особи;

B) У гіпотезі описуються конкретні правила поведінки особи, які
охороняються державою і за порушення яких передбачена адміністративна
відповідальність;

Г) юридичною підставою адміністративної відповідальності є наявність в діях особи юридичного складу правопорушення - суб'єкту, суб'єктивної сторони, об'єкту, об'єктивної сторони;

Д) до обставин, що звільняють від адміністративної відповідальності або надають таку можливість відноситься передача матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу;

 

6. Які із зазначених визначень є правильними?

A) Винність проступку - це заборона дій, яка передбачена конкретною
адміністративною нормою;

Б) Предмет проступку, якщо його названо в конкретних нормах КУпАП, виступає обов'язковою ознакою їх об'єкта, відсутність якої свідчить про відсутність юридичного складу проступку;

B) Об'єктивна сторона адміністративного проступку - це сукупність
зовнішніх ознак проступку, які визначають акт зовнішньої поведінки
правопорушника.

Г) Суб'єкти бувають трьох видів(індивідуальні, загальні та спеціальні). Д) Неосудність - це здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними, а значить, і нести за них відповідальність.

Завдання на перерахування:

- органи адміністративної відповідальності;

- функції адміністративної відповідальності;

- підстави адміністративної відповідальності;

- суб' єкти, уповноважені визначати засади адміністративної відповідальності;

- обставини, що звільняють від адміністративної відповідальності;

- обставини, що пом' якшують адміністративну відповідальність

- обставини, що обтяжують адміністративну відповідальність;

- факультативні ознаки об'єктивної сторони адміністративного

проступку;

 

-факультативні ознаки суб'єктивної сторони адміністративного проступку;

- спеціальні суб'єкти адміністративної відповідальності;

-  заходи впливу, що застосовуються за вчинення адміністративних проступків до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років;

- основні правила накладення адміністративних стягнень;

- функції адміністративної деліктології;

- ознаки адміністративної деліктності.

 

Завдання на порівняння:

- адміністративна і кримінальна відповідальність;

- адміністративна і дисциплінарна відповідальність;

- адміністративна і суспільно-правова відповідальність;

- адміністративний проступок і злочин;

- адміністративний проступок і цивільно-правовий делікт;

- адміністративний проступок і дисциплінарний проступок

- умисел і необережність;

- протиправна дія і бездіяльність;

- прямий і непрямий умисел;

- крайня необхідність і необхідна оборона;

- основні та факультативні ознаки ознаки складу адміністративного правопорушення;

 

Продовжить думку:

1. Крайня необхідність - це обставина, що ...

2. Суспільна шкідливість адміністративного правопорушення - це ...

 

3. Факультативні ознаки об'єктивної сторони адміністративного правопорушення - це ...

9. Мотив імета - ... ознаки суб'єктивної сторон. адміністративного
правопорушення.

10. Осудність - це ...

Семінарське заняття 13.

Адміністративні стягнення. (2 год.).

Питання для обговорення.

1. Поняття та система адміністративних стягнень.

2. Види адміністративних стягнень та їх характеристика.

3. Порядок накладання адміністративних стягнень.

            4. Особливості при накладанні адміністративних стягнень.

Практичне завдання :

1.Навчальні та контролюючі тести.

2.Перевірка понять та категорії.

 

Джерела :

Основні: 1,2,8,11,12,13,14. Додаткова:18,20,21,24,26,33,36,37,44,46,49,54,

Методичні вказівки.

Адміністративне законодавство передбачає систему адміністра­тивних стягнень (стаття 24 КоАП), до якої відносяться: поперед­ження; штраф; сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення, або безпосереднім об’єктом проступку; конфіскація пред­мета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом проступку; позбавлення спеціального права, наданого даному гро­мадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт; видворен­ня за межі держави іноземців і осіб без громадянства (детально див. ст. ст. 25-32 КоАП). Слід мати на увазі, що Законом України „Про боротьбу з корупцією” передбачений такий захід адміністра­тивного стягнення, як позбавлення права протягом трьох років зай­мати посади в державних органах, або — протягом п’яти років ба­лотуватися в депутати.

При вивченні даної теми студентам необхідно звернути увагу на передбачені законодавством обставини, які виключають адміні­стративну відповідальність, а саме: крайня необхідність, необхідна оборона, стан неосудності (див. статті 17-22 КоАП).

Важливо уяснити порядок накладення адміністративних стягнень, який регламентується статтями 33-40 КоАП України, звер­нувши увагу на загальні правила накладення стягнень, обставини, що пом’якшують або обтяжують адміністративну відповідальність, строки накладення стягнень та ін.

Ключові терміни:

 

попередження, штраф, позбавлення спеціального права, оплатне вилучення предмета, конфіскація, виправні роботи, адміністративний арешт, адміністративне видворення, адміністративна деліктологія, адміністративна деліктність.

 

Питання для самоконтролю:

1.Основні та додаткові адміністративні стягнення: їх характеристика.

2.Основні правила накладення адміністративних стягнень.

3.Поняття, ознаки адміністративної деліктності

 

 

Тести-тренінги:

 

1. Максимальний строк, на який застосовується позбавлення
спеціального права, становить:

A) 3 роки;

Б) 12 місяців;

B) 2 роки;
Г) 6 місяців;
Д) 5 років.

 

2. Виправні роботи застосовуються на:

A) Строк до 3-х місяців з відрахуванням до 20% заробітку;

B)  Строк до 2-х місяців з відрахуванням до 20% заробітку;

C) Строк до 4-х місяців з відрахуванням до 10% заробітку;

D)  Строк до 6 ти місяців з відрахуванням до 10% заробітку;

E)  Строк до 6-ти місяців з відрахуванням до 20% заробітку;

 

3. Адміністративне стягнення може бути накладено:

A) Не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення;

Б). Протягом 10 днів з дня винесення постанови в справі про адміністративне правопорушення;

B) Не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в
порушенні кримінальної справи або про її закриття;

Г) Протягом 2-х місяців з дня винесення постанови в справі про адміністративне правопорушення;

Д) Протягом 15 днів з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи;

 

4. Який з наведених органів (посадових осіб) не має права
розглядати справи про адміністративні правопорушення:

A) Адміністративна комісія;

Б) Виконком сільської або селищної ради.

B) Дільничний інспектор;
Г) Районні (міські) суди;
Д) Прокурор району;

Завдання на перерахування:

- характерні риси адміністративних стягнень;

- основні адміністративні стягнення;

- додаткові адміністративні стягнення;

- спеціальні суб'єкти адміністративної відповідальності;

-  заходи впливу, що застосовуються за вчинення адміністративних проступків до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років;

- основні правила накладення адміністративних стягнень;

- функції адміністративної деліктології;

- ознаки адміністративної деліктності.

 

Завдання на порівняння:

- основні та додаткові адміністративні стягнення;

- конфіскація і оплатне вилучення предмета;

- адміністративний штраф і кримінальний штраф;

- виправні роботи як вид адміністративного стягнення і кримінального покрання;

- виправні роботи як вид адміністративного стягнення і примусову

працю;

- виправні роботи як вид адміністративного стягнення і громадські
роботи як вид кримінального покрання;

Продовжить думку:

1.Система адміністративних стягнень закріплена у ст. ... КпАП України.

 

2.Конфіскація - це ...

3.При накладенні адміністративних стягнень враховується ...

4. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи
про які розглядаються одним і тим самим органом (посадовою особою),
стягнення накладаються ...

5. Адміністративне видворення застосовується ...

 

Семінарське заняття 14.

Поняття, сутність та особливості адміністративного процесу. Провадження у справах про адміністративні проступки.

Питання для обговорення.

План

1. Поняття і принципи адміністративного процесу.

2. Поняття та види адміністративно-процесуальних норм, проблеми і перспективи їх систематизації.

3. Адміністративно-процесуальні відносини.

4. Види і структура адміністративного процесу.

5. Стадії адміністративного процесу, їх характеристика.

6. Учасники адміністративного процесу.

7. Адміністративна юстиція.

8 Поняття і правові засади провадження у справах про адміністративні проступки.

9 Стадії та етапи провадження у справах про адміністративні проступки, їх характеристика.

10 Учасники провадження у справах про адміністративні проступки та їх адміністративно - процесуальний статус.

 

Практичне завдання :

1.Навчальні та контролюючі тести.

2.Перевірка понять та категорії.

 

Джерела :

Основні: 1,2,8,11,12,13,14. Додаткова:18,20,21,24,26,33,36,37,44,46,49,54,

Методичні вказівки.

Однією з особливостей адміністративного права є те, що воно, на відміну від інших галузей права (кримінального, цивільного), включає в себе як матеріальні, так і процесуальні адміністративні норми. Стан, коли адміністративне право має свої процесуальні форми, є об’єктивно зумовленим внутрішніми закономірностями права. При цьому під адміністративним правом слід розуміти сукупність принципів, за допомогою яких здійснюється вплив на адміністративні правовідносини шляхом прямого і безпосереднього закріплення форм власності, визначення порядку утворення та структури державних органів, встановлення правового статусу суб’єктів. Адміністративне процесуальне право - це сукупність адміністративних норм і принципів, що встановлюють процедуру здійцснення законних прав, свобод і обов’язків учасників адміністративних правовідносин. Маючи всі ознаки юридичного про­цесу, адміністративний процес характеризується рядом особли­востей:

а) це владна, цілеспрямована діяльність суб’єктів державної ви­конавчої влади;

б) владна діяльність суб’єктів державної виконавчої влади спря­мована на вирішення у відповідності до закону конкретних справ, підвідомчих цим органам;

в) владна діяльність органів виконавчої влади повно, детально, чітко регламентується адміністративним правом;

г) з точки зору процедури він є більш простим та економічним. Адміністративний процес можна розглядати як у „широко­му”, так і у „вузькому” розумінні. У першому випадку адміністративний процес включає в себе як юрисдикційні, так і процедурні провадження, які розглядаються і судами, і спеціально уповнова­женими органами виконавчої влади, в другому — тільки як про­вадження в справах про адміністративні проступки. Іноді, адміні­стративний процес, у вузькому розумінні, розгадають як юрис­дикційні провадження. Провадження, які складають структуру ад­міністративного процесу, можна класифікувати на два види: а) такі, що розглядаються у судовому порядку; б) такі, що розгляда­ються органами виконавчої влади. Останні, в свою чергу, поділя­ються на дві групи: юрисдикційні провадження та управлінські (процедурні) провадження. До юрисдикційних належать провад­ження про:

· адміністративні проступки;

· видворення іноземців за межі України;

· адміністративне оскарження;

· відшкодування шкоди, завданої громадянину певними видами державних органів;

· дисциплінарні проступки за нормами адміністративного пра­ва.

Провадженнями управлінського (процедурного) характеру є:

· видача спеціальних дозволів, ліцензій на здійснення окремих видів діяльності;

· реєстрація певних суб’єктів або видів діяльності;

· видача сертифікатів;

· здійснення контрольно-наглядової діяльності органами виконав­чої влади;

· виконання правил дозвільної системи;

· розгляд заяв і пропозицій громадян органами виконавчої вла­ди;

· атестаційне провадження.

Крім зазначених видів адміністративних проваджень, до змісту адміністративного процесу, а також до адміністративно-процесуаль­ного права входять певні загальні адміністративні процедури, що здійснюються всіма органами виконавчої влади в межах наданих їм повноважень і не мають прив’язки до вирішення конкретно виз­начених справ. З’ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, тобто основоположних ідей, згідно з якими здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність: за­конності; рівності громадян перед законом і органом, що розглядає справу; об’єктивної істини; охорони інтересів особи і держави; офі­ційності адміністративного процесу; гласності; здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користуватися рідною мо­вою; презумпції невинності та правомірності дій громадян; швид­кості та економічності процесу; самостійності в прийнятті рішення. Адміністративний процес здійснюється за стадіями, серед яких виділяють такі: стадію порушення адміністративної справи, ста­дію розгляду справи та прийняття рішення у справі, стадію оскар­ження чи опротестування прийнятого рішення, стадію виконання прийнятого рішення. При вивчені даної теми слід звернути увагу на те, що адміністративно-процесуальні норми можна класифікувати за різними кри­теріями:

а) за видами проваджень — адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-процедурні; б) за змістом — на такі, що забезпечують: адміністративну правотворчість; оперативно-розпорядчу, право надільну діяльність; адмі­ністративну юрисдикцію; не відносяться до жодного із адміністра­тивних процесів; в) за колом суб’єктів, на які розповсюджується дія норм — за­гальні для всіх суб’єктів; такі, що відносяться до суб’єктів влади; такі, що відносяться до суб’єктів, особисто зацікавлених у розгляді справи; такі, що відносяться до суб’єктів, які сприяють сторонам справи (перекладач, свідок та ін.).

На сьогоднішній день з 01.09.05 введений в дію Кодекс адміністративного судочинства України. Найчастіше і адміністративно-матеріальні, і адміністратив­но-процесуальні норми знаходяться в одних і тих же джерелах: КпАП України, законах України „Про державну службу”, „Держав­ну виконавчу службу”, „Про звернення громадян” та ін. Особливість адміністративно-процесуальних правовідносин, на відміну від більшості адміністративних правовідносин, полягає в тому, що вони є горизонтальними, тобто в їх межах забезпечується однаковий пра­вовий рівень всіх учасників. Проте, така рівність має місце до пев­ного часу — до винесення рішення у даній адміністративній справі. Слід зазначити й те, що саме в адміністративно-процесуальних пра­вовідносинах практично реалізуються матеріальні адміністративні норми.                          Організація адміністративних судів в Україні має відповідати двом основним критеріям: з одного боку, ці суди мають бути доступними для всього населення, а з іншого - їхня організація повинна мінімізувати можливості незаконного впливу з боку органів державної влади на суддів адміністративних судів при вирішенні справи.

Для України інститут адміністративної юстиції – явище не нове. Зараз можна виділити такі особливості адміністративної юстиції.

По-перше, здійснення судовими органами правосуддя в адміністративних справах. Адміністративна юстиція – це правосуддя, а не виконавча ділянка.

По–друге, процес розгляду адміністративних справ побудований на зразок загального судового: він є гласним, публічним,, має елементи змагальності. Таким чином, адміністрвтивна юстиція – це встановлений законом порядок розгляду й вирішення в судовій процесуальній формі справ, що виникають у сферідержавного управління між громадянами чи юридичними особами з одного боку та органами виконавчої влади й місцевого самоврядування (посадовими особами) – з іншого здійснювальний загальними або спеціально створеними для вирішення правових спорів судами.. Провадження в справах про адміністративні проступки (далі — провадження) є складовою адміністративного процесу і відноситься до адміністративно-юрисдикційних проваджень. Особливістю даного провадження є те, що воно найбільш повно врегульовано нормами матеріального і процесуального адміністративного права.

Правовою засадою провадження є КпАП України (який визначає загальні засади), інші кодекси та закони (які визначають особливості провадження щодо окремих категорій адміністративних про­ступків): МК України, Закон „Про боротьбу з корупцією” та ін. Особливу групу складають підзаконні нормативні акти, які конкре­тизують норми КпАП та законів щодо розгляду окремих видів адмі­ністративних справ: Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства, Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (затв. пост. КМУ 14.12.1994 р.), Положення про порядок накладення штрафів за пра­вопорушення у сфері містобудування (затв. пост. КМУ від 14.04.1994р.), Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення нормативних актів про охорону праці (затв. пост. КМУ 17.09.1993 р.) та ін.

При уяснення сутності провадження в справах про адміністративні проступки слід звернути увагу на завдання, які стоять перед ним, а саме: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне вияснення обставин кож­ної справи; вирішення кожної справи у відповідності до законодав­ства; забезпечення виконання постанови; виявлення причин і умов, які сприяють здійсненню адміністративних проступків, попереджен­ня проступків, виховання громадян у дусі дотримання законів.

Учасників провадження слід відрізняти від суб’єктів провад­ження. До перших відносяться: особа, що притягується до адмі­ністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат, свідок, експерт, перекладач. Суб’єктами провадження є всі вище вказані учасники, перелік яких слід доповнити органом чи особою, що розглядає справу про адміністративний проступок (в юридичній літературі даний суб’єкт досить вдало називають „ліди­руючий суб’єкт”), тобто коло суб’єктів провадження ширше ніж коло учасників.

Всіх суб’єктів провадження можна розділити на декілька груп, а саме: а) компетентні державні органи або посадові особи, які розгля­дають справу про адміністративний проступок, приймають акти владного характеру, складають правові документи (див. ст. ст. 218-244/8 КпАП України); б) суб’єкти, які мають особисту зацікавленість у справі (особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, їх законні представники); в) особи й органи, які сприяють здійсненню провадження, вияв­ленню об’єктивної істини (свідок, експерт); г) інші особи та органи, що сприяють виконанню постанови у справі, профілактиці адміністративних проступків.

Здійснення провадження у справах про адміністративні про­ступки було б неможливим без спеціальних заходів адміністра­тивно-процесуального забезпечення, серед яких виділяються: ад­міністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей, ви­лучення речей та документів (ст. ст. 260-266 КпАП України). При вивченні даних заходів слід, зокрема, провести розмежування між адміністративним затриманням та доставлянням порушника. Не дивлячись на схожість, вони відрізняються за такими ознака­ми:       а) доставляння являє собою примусове перепровадження особи в службове приміщення, а адміністративне затримання передбачає короткочасне обмеження свободи дій і пересування порушника;           б) закон чітко передбачає строк адміністративного затримання, стосовно доставляння зазначається, що воно повинно бути проведе­но у можливо короткий строк;           в) доставляння здійснюється більш широким колом осіб (ст. 259 КпАП України), ніж адміністративне затримання (ст. 262 КпАП України);              г) адміністративне затримання, на відміну від доставляння, оформ­ляється протоколом.

При вивченні даної теми слід особливу увагу звернути на роз­діли III і IV КпАП України.

 

Ключові терміни:

 

Провадження у справах про адміністративні правопорушення, юрисдикційне провадження, принципи провадження, завдання провадження, особи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, особи, які беруть участь у провадженні, потерпілий, свідок, експерт, захисник, законні представники, особа, яка притягується до відповідальності, стадія, докази, джерело доказів, доказування, протокол про адміністративне правопорушення, підстава порушення провадження, привід, „спрощене" провадження, протест, скарга, постанова, заходи забезпечення провадження, місце розгляду справи, строк у провадженні.

 

Питання для самоконтролю:

1. Поняття, ознаки та принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення.

2. Особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

3. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення.

4. Особи, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

5. Строки у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

6. Місце розгляду справ про адміністративні правопорушення.

7. Протокол про адміністративне правопорушення: реквізити, суб'єкти складання, особливості процедури оформлення.

8. Оскарження (опротестування) постанови у справі про адміністративне правопорушення: строки, уповноважені суб'єкти, способи, результати.

9. Заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

10. Виконання постанови про накладення адміністративного стягнення як стадія провадження: основні засади.

 

Тести-тренінги:

 

1. Хто може призначити адміністративний арешт:

А) Адміністративні комісії;

Б) Районні (міські) суди;

В) Органи внутрішніх справ та районні (міські) суди;

Г) Прокурор району та органи внутрішніх справ;

 Д) Виконком сільської або селищної ради.

 

2. Адміністративна комісія і виконком селищної чи сільської ради
можуть вирішити питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної
адміністративним правопорушенням, якщо її розмір не перевищує:

A) 10-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

B)  2-х неоподатковуваних мінімумів;

C) 5-ти неоподатковуваних мінімумів;

D)  3-х неоподатковуваних мінімумів;

E)  1-го неоподатковуваного мінімуми;

 

3. Який з наведених органів (посадових осіб) не має права
розглядати справи про адміністративні правопорушення:

A) Адміністративна комісія;

Б) Виконком сільської або селищної ради.

B) Дільничний інспектор;
Г) Районні (міські) суди;
Д) Прокурор району;

 

4. Хто з перерахованих осіб не належить до законних представників:

A) Опікуни; Б) Батьки;

B) Усиновителі; Г) Адвокат.

Д) Піклувальники;

 

5. Яка з наведених стадій провадження в справах про
адміністративні правопорушення є факультативною (необов'язковою):

A) Оскарження (опротестування);

Б) Розгляд справи і винесення постанови;

B) Виконання постанови про накладення адміністративного стягнення;
Г) Порушення справи про адміністративне правопорушення;

Д). Попереднє з' ясування обставин вчиненого правопорушення.

 

6. Яка з наведених обставин визначає недійсність протоколу про
адміністративне правопорушення:

A) Відсутність підпису порушника;

Б) Відсутність підпису особи, що склала протокол;

B) Відсутність підписів свідків;

Г) Відсутність відомостей про місце роботи порушника.

Д) Відсутність пояснень порушника;

7.    Протокол надсилається органові (посадовій особі),
уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення,
протягом:

A) 1 доби;

B)  2-х днів.

C) 3-х днів;

D)  5-ти днів;

Д) термін не встановлено;

 

8. Який з наведених заходів не належить до заходів забезпечення
провадження в справах про адміністративні правопорушення:

A) Застосування спеціальних засобів;

B)  Адміністративне затримання;

C) Особистий огляд і огляд речей;

D)  Вилучення речей і документів.

E)  Доставленн порушника;

 

9. Максимальний строк адміністративного затримання (крім
виняткових випадків) встановлено не більше як:

A) 3 години;

B)  одна доба;

C) 6 годин; Г) три доби; Д) 2 години;

 

10. Протягом скількох днів з дня одержання уповноваженим
органом протоколу, за загальним правилом, розглядаються справи про
адміністративні правопорушення:

A) 30-ти;

Б) 25-ти;

B) 15-ти;
Г) 10-ти;

Д) 5-ти.

 

Завдання на перерахування:

 

-   види проваджень у справах про адміністративні правопорушення;

- завдання провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- особи, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення;

- особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення;

- права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності;

- стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- строки у провадженні у справах про  адміністративні правопорушення;

- реквізити протоколу про адміністративне правопорушення;

- обставини, що виключають провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- види постанов у справах про адміністративні правопорушення;

- способи перегляду постанови по справах про адміністративні правопорушення;

- процесуальні підстави перегляду постанови;

- заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення4

- особливості адміністративного затримання;

- докази у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

 

Завдання на порівняння:

- провадження у справах про адміністративні правопорушення і адміністративний процес;

- провадження у справах про адміністративні правопорушення і кримінальний ппроцес;

- звичайне і „спрощене" провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- підстави і приводи порушення провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- адміністративний і судовий порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- джерела доказів і докази у провадженні у справах про адміністративні правопорушення;

- скарга і протест на постанову у справі про адміністративні правопорушення;

- привід правопорушника і адміністративне затримання.

 

Продовжить думку:

1. Справи про адміністративні правопорушення можуть розглядатися протягом ...

2. Потерпілий - це ...

3. Захисником може бути особа, яка ...

4. Підставою порушення провадження є ...

5. При складанні протоколу особі, щодо якої здійснюється ця ппроцедура, роз'яснюються ...

6. Орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне
правопорушення зобов'язаний з'ясувати ...

7. Постанова про закриття справи виноситься у разі ...

8. Строк розгляду скарги або протесту на постанову становить ...

 

9. Копія рішення щодо скарги або протесту на постанову у справі протягом ... надсилається ...

10. У справі уповноваженим органом (посадовою особою) може бути винесено одну з таких постанов ...

 

Задачі Завдання 1.

Начальник районного відділу внутрішніх справ виніс постанову про накладання адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту на десять діб за злісну непокору законним вимогам працівника міліції про припинення порушення громадського порядку.

Проаналізуйте законність дій начальника районного відділу внутрішніх справ.

 

Завдання 2.

Громадянина К. за вчинене ним 17 квітня дрібне хуліганство було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 173 КУпАП. Для участі у розгляді справи органами внутрішніх справ він викликався повістками 18 та 20 квітня, але на розгляд справи не з'являвся без поважних причин.

Визначте підвідомчість справи. Розкрийте якими повинні бути дії органів внутрішніх справ у даній ситуації та які процесуальні документи повинні бути складені.

 

 

ФОРМА ПДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ – ЗАЛІК.

Питання до заліку з адміністративного права

 

1. Поняття адміністративного права. Історичний аспект виникнення та розвитку адміністративного права.

2. Адміністративне право як наука, галузь права, навчальна дисципліна.

3. Предмет та метод адміністративного права в контексті реформи адміністративного права. Основні напрямки реформування адміністративного права.

4. Роль адміністративного права в становленні та розвитку незалежної правової держави Україна.

5. Поняття та елементи механізму адміністративно-правового регулювання.

6. Поняття, структура та види адміністративних норм. Дії адміністративних норм у часі, просторі та за колом осіб.

7. Поняття джерел адміністративного права, їх види та система. Співвідношення адміністративного права та адміністративного законодавства.

8. Поняття, ознаки та види адміністративно-правових відносин. Підстави виникнення адміністративно-правових відносин та їх класифікація.

9. Поняття та види суб’єктів адміністративного права. Факти, що впливають на коло суб’єктів адміністративного права. Адміністративні правоздатність та дієздатність.

10. Адміністративно-правовий статус громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства.

11. Зміст адміністративно-правового статусу виконавчих органів державної влади.

12. Особливості адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування.

13. Адміністративно-правовий статус підприємств, закладів, організацій, об’єднань громадян, релігійних організацій.

14. Поняття, особливості та види державної служби.

15. Поняття та види державних службовців. Проходження державної служби.

16. Відповідальність державних службовців.

17. Соціальне управління.

18. Поняття, сутність та головні ознаки державного управління.

19. Принципи та функції державного управління.

20. Поняття та види форм державного управління.

21. Поняття, ознаки та класифікація актів державного управління. Адміністративний договір: поняття, ознаки, функції.

22. Вимоги, що висуваються до актів державного управління.

23. Поняття та види адміністративно-правових методів.

24. Заохочення як метод державного управління.

25. Методи прямої та непрямої дії.

26. Поняття, риси та види адміністративно-правових режимів.

27. Правовий режим надзвичайного стану, воєнного стану, режим державної таємниці.

28. Поняття та ознаки адміністративно-правового примусу.

29. Види адміністративно-правового примусу: заходи адміністративного запобігання (попередження), заходи адміністративного припинення, адміністративне затримання.

30. Адміністративна відповідальність як правовий інститут адміністративного права: поняття, ознаки, особливості.

31. Підстави адміністративної відповідальності. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність.

32. Поняття, ознаки та склад адміністративного проступку. Розмежування адміністративного проступку (правопорушення) та злочину.

33. Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб.

34. Поняття адміністративного стягнення. Система адміністративних стягнень.

35. Порядок накладення адміністративних стягнень.

36. Дисциплінарне провадження в адміністративному праві. Стадії дисциплінарного провадження в адміністративному праві.

37. Тенденції становлення та розвитку адміністративно-процесуального права.

38. Поняття, принципи та структура адміністративного процесу.

39. Поняття та види адміністративно-процесуальних норм.

40. Адміністративно-процесуальні відносини.

41. Поняття та правові основи провадження у справах про адміністративні проступки (правопорушення). Завдання та принципи провадження у справах про адміністративні проступки.

42. Поняття та класифікація доказів в провадженні у справах про адміністративні проступки. Поняття та предмет доказування у справах про адміністративні проступки.

43. Учасники проваджень. Органи, що уповноважені розглядати справи про адміністративні проступки.

44. Система стадій та етапів провадження у справах про адміністративні проступки. Виконання постанови.

45. Поняття контролю та його види.

46. Поняття та сутність адміністративного нагляду

47. Види адміністративного нагляду.

48. Звернення громадян, судове оскарження незаконних рішень, дій державних органів виконавчої влади та їх посадових осіб як спосіб забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні.

                                 

 ОСОБЛИВА ЧАСТИНА.

Семінарське заняття 1.

Адміністративно правове забезпечення державного управління у сфері національної безпеки. (2 год.) .

Питання для обговорення.

1.Поняття і сутність національної безпеки.

2. Поняття , сутність та правові засади державного управління національною безпекою.

 3.Система органів державного управління національною безпекою та їх повноваження.

 4. Організаційно правове забезпечення охорони державного кордону.

5. Адміністративна відповідальність за порушення державного кордону.

Практичне завдання :

1. Перевірка основних понять та категорій.

2. Тести, ситуації для перевірки знань з теми.

Джерела

Основні: 1,2,7,8,11,12,13,14. Додаткова: 19,20,21,22,25,26,33,36,38,44,46, 49,57,58,59,61,62,63,72,82,92,94,95,99,101,

Методичні вказівки.

В адміністративній науці зазначається, що національна безпе­ка досить складне, багатогранне, різнопланове поняття, яке вклю­чає в себе державну, економічну, екологічну, суспільну, оборонну, інформаційну та інші види безпеки. Таке широке розуміння на­ціональної безпеки зумовлює досить велику нормативно-правову базу щодо регулювання суспільних відносин у цій сфері, зокрема: закони: „Про державний кордон України”, „Про Прикордонні війська України”, „Про Службу безпеки України”, „Про держав­ний захист працівників суду і правоохоронних органів”, „Про ре­жим іноземного інвестування”, „Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”, „Про Раду націо­нальної безпеки і оборони України”, „Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, „Про державну таємни­цю”, „Про захист населення і територій від надзвичайних ситу­ацій техногенного та природного характеру”, „Про участь грома­дян в охороні громадського порядку і державного кордону”, „Про Збройні Сили України”, „Про оборону України”, укази Президен­та: „Про затвердження Тимчасового положення про Раду націо­нальної безпеки і оборони України”, „Про контроль за діяльністю Служби безпеки України”; постанови КМУ: „Про державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ”, „Про затверджен­ня Положення про Цивільну оборону України”, „Про прикордон­ну смугу”, „Про прикордонний режим”, „Про контрольовані при­кордонні райони”, „Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань на­ціональної безпеки та оборони держави”; Інструкція про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних громадян та осіб без громадянства, що є порушниками законодав­ства України про державний кордон і правовий статус іноземців, приймання зазначених осіб органами МВС, їх утримання та вид­ворення за межі держави та ін. (див. рекомендовану літературу). Слід мати на увазі, що основні напрямки державної політики національної безпеки України визначені в Концепції (основах дер­жавної політики) національної безпеки України, схваленої поста­новою Верховної Ради України від 16.01.1997 р., а саме:

· у політичній сфері: створення механізму захисту прав грома­дян, запобігання та усунення спроб втручання у внутрішні спра­ви України;

· в економічній сфері: недопущення незаконного використання бюджетних коштів, контроль за експортно-імпортною діяльніс­тю;

· у соціальній сфері: виявлення та усунення причин, що призво­дять до різкого розшарування суспільства, вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

· у воєнній сфері: створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо запобігання можливій агресії або воєнного конфлікту, локалізації та ліквідації їх наслідків, запо­бігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України;

· в екологічній сфері: впровадження та контроль за дотриман­ням науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля, контроль за станом навколишнього при­родного середовища;

· в науково-технічній сфері: вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технічного потенціалу, виявлення та усунення причин науково-технологічного відставання;

· в інформаційній сфері: вжиття комплексних заходів щодо захис­ту свого інформаційного простору, виявлення та усунення при­чин інформаційної дискримінації України та ін. Для забезпечення національної безпеки функціонує велика кількість державних органів і організацій, такі як: Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади (МВС, СБУ, Міністерство оборони та ін.), Збройні Сили України, Прикордонні війська України, Внутрішні війська МВС та ін., місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, їх зав­дання та повноваження стосовно забезпечення національної безпеки визначені відповідними нормативно-правовими актами.

Державний кордон України являє собою лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею. Організаційно-правові засади охорони державного кордо­ну встановлені в законах „Про державний кордон України”, „Про Прикордонні війська України”, „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, постановах КМУ „Про прикордонну смугу”, „Про прикордонний режим”, „Про контрольовані прикордонні райони”, Інструкції про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних грома­дян та осіб без громадянства, що є порушниками законодавства Ук­раїни про державний кордон і правовий статус іноземців, прийман­ня зазначених осіб органами МВС, їх утримання та видворення за межі держави та ін. (див. рекомендовану літературу).

Слід мати на увазі, що чинне законодавство виділяє два види охорони державного кордону — політичний (покладається на При­кордонні війська) і санітарний (покладається на Державну санітар­но-епідеміологічну службу України) (більш детально див. вище­вказані нормативні акти). При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-ме­тодичного посібника С. Д. Поплінова „Організація управління в адміністративно-політичній сфері України”.

Запитання і завдання

1. Поняття, об’єкти, суб’єкти та принципи управління національною безпекою.

2. Організаційно-правові основи управління у сфері національної безпеки України.

3. Повноваження та основні напрямки діяльності служби безпеки.

4. Розповісти про державний кордон України і забезпечення його охорони.

Теми рефератів

1. 1.Поняття, об’єкти, суб’єкти та принципи управління національною безпекою.
2. 2.Організаційно-правові основи управління у сфері національної безпеки України.
3. 3.Повноваження та основні напрямки діяльності Служби безпеки.
4. 4.Державний кордон України і забезпечення його охорони

Ключові терміни:

 

Адміністративно-політична сфера, національна безпека,

Питання для самоконтролю

1. Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі оборони в Україні.

2. Специфіка адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки в Україні.

 

Завдання на перерахування:

- галузі, які належать до адміністративно-політичної сфери;

- принципи забезпечення національної безпеки України;

- завдання Ради національної безпеки і оборони України

 

Завдання .

Громадянин А., який досягнув призовного віку, звернувся до юридичної консультації з проханням надати інформацію про підстави та порядок проходження альтернативної військової служби.

Надайте розгорнуту юридичну консультацію, спираючись на чинне законодавство.

Семінарське заняття 2.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі оборони. (2 год.).

 

Питання для обговорення.

1. Правові засади державного управління в галузі оборони.

2. Організаційні засади управління обороною.

3. Поняття та особливості військової служби.

4.Військова служба як вид державної служби.

5.Державний контроль в галузі оборони.

6. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу.

Практичне завдання:

1. Перевірка основних понять та категорій.

2. Навчальні та контролюючі тести.

Джерела.

Основні : 1,2,7,8,11,12,13,14. Додаткова:20,21,26,36,40,41,42,49,57,58,59,61,62,63,75,76,79,92,99.

Методичні вказівки.

При вивченні даної теми необхідно уяснити, що важлива роль відводиться забезпеченню оборони країни.

Основними органами спеціальних служб безпеки є СБУ, Управ­ління державної охорони України, Державна охорона при МВС та Прикордонні війська України. Система, структура завдання, діяльність СБУ, права і обов’язки її органів регулюється Законом „Про Службу безпеки України та Указом Президента „Про конт­роль за діяльністю Служби безпеки України”.

Управління державної охорони України здійснює свою діяльність на підставі Закону „ Про державну охорону органів державної вла­ди України та посадових осіб”.

Важливу роль у забезпеченні охорони та оборони важливих дер­жавних об’єктів, супроводженні спеціальних вантажів, здійсненні пропускних режимів на охоронних об’єктах відіграють внутрішні війська МВС (див. Закон „Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”).

Слід мати на увазі, що оборона — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, на­уково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захис­ту у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Правовою основою оборони держави є Конституція України, за­кони: „Про оборону України”, „Про Збройні Сили України”, „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, „Про альтерна­тивну (невійськову) службу”, „Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”, „Про Раду національної безпеки і оборони України”, „Про Статут внутрішньої служби Зброй­них Сил України”, „Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України”, „Про Стройовий статут Збройних Сил України”, „Про Ста­тут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України”, „Про правовий режим воєнного стану”, укази Президента „Про затверд­ження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України”, „Про затвердження Положення про Міністер­ство оборони України”, Про затвердження Положення про Генераль­ний штаб Збройних Сил України, постанови КМУ „Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів централь­них та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого само­врядування з питань національної безпеки та оборони держави”, „Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах”, відповідні міжнародні договори та ін.

Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання пи­тань сфери оборони (див. Конституцію України).

Президент України є Верховним Головнокомандувачем Зброй­них Сил України, головою Ради національної безпеки і оборони (див. Закон „Про Раду національної безпеки і оборони України”, Указ Президента „Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України”).

Повноваження КМУ у сфері оборони визначаються Законом „Про оборону України” (див. статтю 9).

Міністерство оборони України є центральним органом виконав­чої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України (більш детально див. Закон „Про оборону України”, Положення про Міністерство оборони України”).

Слід мати на увазі, що головним військовим органом з плану­вання оборони держави, управління застосуванням ЗСУ, коорди­нації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органа­ми виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військо­вими формуваннями є Генеральний штаб ЗСУ, повноваження якого визначаються Законом „Про оборону України”, Положенням про Генеральний штаб ЗСУ.

Управління у сфері оборони на місцях здійснюють місцеві дер­жавні адміністрації та органи місцевого самоврядування (див. закони „Про місцеві державні адміністрації”, „Про місцеве самовря­дування в Україні”, „Про оборону в Україні”).

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладається на Збройні Сили України. Функції, склад, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керів­ництва та управління визначаються Закон України „Про Збройні Сили України” в ред. від 5.10.2000 року.

Важливою складовою оборони України є Цивільна оборона, тоб­то державна система органів управління, сил та засобів, що ство­рюється для організації та забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, при­родного та воєнного характеру (див. Положення про Цивільну обо­рону України).

Студентам необхідно звернути увагу на військову службу, як вид державної служби, порядок проходження якої регулюється За­коном „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” (в ред. від 18.06.1999 р.). При цьому слід мати на увазі, що для окремих громадян, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах запроваджена альтернативна (невійсько­ва) служба (див. Закон „Про альтернативну (невійськову) служ­бу”).

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу передбаче­на Законом „Про загальний військовий обов’язок і військову служ­бу” та статтями 210, 211, 211/1, 211/2, 211/3, 211/4, 211/5, 211/6 КпАП України.

Ключові терміни:

Адміністративно-політична сфера, оборона, державна таємниця,

Питання для самоконтролю:

3. Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі оборони в Україні.

4. Повноваження і структура Ради національної безпеки і оборони України.

5. Роль і значення Служби безпеки України в адміністративно-правовому регулюванні в адміністративно-політичній сфері в Україні.

 

Тести-тренінги:

1. Головою Ради національної безпеки і оборони України є:

А) Президент України

Б) Голова Верховної Ради України

В)Секретар Ради національної безпеки і оборони України Г) Прем'єр-міністр України

2. Міністра оборони України призначає і звільняє в установленому
порядку:

A) Рада національної безпеки та оборони

Б) Коаліційна більшість депутатів Верховної Ради України

B) Президент України

3. Організаційна структура Служби безпеки України визначається :

A) Президентом України за згоди Верховної Ради України Б) Президентом України

B) Прем'єр-міністром України

Г) Головою Служби безпеки України

Завдання на перерахування:

- галузі, які належать до адміністративно-політичної сфери;

- принципи забезпечення національної безпеки України;

- завдання Ради національної безпеки і оборони України

- завдання української армії та флоту;

Завдання на порівняння:

- оборона і національна безпека;

Продовжить думку:

 

1. Систему органів управління у сфері забезпечення обороноздатності
країни та державної безпеки становлять ...

2. Рада національної безпеки і оборони України виконує такі завдання...

3. Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України є ...

4. Безпосереднє керівництво Збройними Силами України в мирний час здійснює ...

 

 

Семінарське заняття 17.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі внутрішніх справ. (2 год.).

Питання для обговорення

1. Правове забезпечення управління внутрішніми справами.

2 . Система органів внутрішніх справ.

3.Повноваження Міністерства внутрішніх справ України.

4 .Особливості проходження служби в органах внутрішніх справ.

5 .Державний нагляд за безпекою дорожнього руху.

6.Державний пожежний нагляд.

7.Внутрішні війська як складова охорони громадського порядку і громадської безпеки: завдання, права, обов’язки.

8.Адміністративна відповідальність за порушення громадського порядку і громадської безпеки.

    Практичне завдання :

1. Ситуації для перевірки знань з теми.

2. Тести.

Джерела .

Основні : 1,2,7,8,11,12,13,14. Додаткова:20,21,26,36,40,41,42,49,57,58,59,61,62,63,75,76,79,92,99.

Методичні вказівки.

Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що на органи внутрішніх справ покладаються такі основні завдання, як: гаранту­вання особистої безпеки громадян; захист їх прав і свобод; забезпе­чення охорони громадської безпеки та громадського порядку; по­передження, припинення злочинів та інших правопорушень; забез­печення дорожнього руху; накладення адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки та ін.

Важливе значення має розмежування термінів „громадський порядок” та „громадська безпека”. В адміністративній науці зазна­чається, що громадський порядок — це певна система відносин, належний порядок, що склався у суспільстві, який відповідає інте­ресам держави і всіх її громадян, а громадська безпека — це сис­тема відносин, яка складається у процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров’ю та їх майну.

Правовими засадами діяльності і управління органами внутрішніх справ є Конституція України, закони: „Про міліцію”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про дорожній рух”,„Про пожежну безпеку”, „Про державний захист працівників суду і пра­воохоронних органів”, „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, „Про відшкодування шко­ди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх , „Про боротьбу з корупцією”, „Про державну охорону органів дер­жавної влади України та посадових осіб”, „Про внутрішні війська МВС України”, „Про участь громадян в охороні громадського по­рядку і державного кордону”, укази Президента: „Про Національ­ну програму боротьби з корупцією”, „Про вдосконалення координа­ційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю”, постанови КМУ: „Про затверджен­ня Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС Украї­ни”, „Про державну службу охорони при МВС”, „Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України”, „Про затвердження типових положень про службу у справах не­повнолітніх”, „Про затвердження Типового статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, описів зразків бланка посвідчення і нарукавної пов’язки члена та­кого формування” та ін.

Управління внутрішніми справами здійснюють: Президент Ук­раїни, КМУ, МВС України та його органи на місцях.

МВС України є центральним органом виконавчої влади, повно­важення якого визначені в Положенні про Міністерство внутрішніх справ України.

Слід звернути увагу на міліцію, як складову МВС України, яка є державним озброєним органом виконавчої влади, який захищає життя і здоров’я, права і свободи громадян, власність, інтереси сусп­ільства і держави. Вона виконуєадміністративну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, профілактичну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції (див. закони „Про міліцію”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про адмініст­ративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” та ін.).Служба в органах внутрішніх справ є державною службою, яка характеризується цілим рядом особливостей. При вивченні дано­го питання слід звернутися до Закону „Про міліцію” і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України.Важливе значення для забезпечення громадської безпеки та гро­мадського порядку має належне нормативне регулювання питання про застосування, придбання, зберігання спеціальних засобів та вогнепальної зброї. При вивченні даного питання слід звернутися до таких нормативних актів, як:

1. розпорядження Президента „Про запобіжні заходи щодо корис­тування мисливською і службово-штатною зброєю та газовими пістолетами і револьверами”,

2. постанови КМУ: „Про затвердження Правил застосування спеці­альних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР”, „Про затвердження Положення про застосування вогне­пальної зброї”, „Про порядок продажу, придбання, реєстрації, об­ліку і застосування спеціальних засобів самооборони, зарядже­них речовинами сльозоточивої та дратівної дії”;

3. Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, об­ліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів;

4.Інструкція про порядок приймання, зберігання, обліку, знищен­ня чи реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї;

5. Умови і правила здійснення підприємницької діяльності по ви­робництву, ремонту і реалізації спортивної мисливської вогне­пальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виго­товлення і реалізації спеціальних засобів, заряджених речови­нами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони й засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, утворення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпель­но-граверних майстерень, виготовленню печаток і штампів;

6. Інструкція про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю;

7. Положення про порядок видачі народним депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради Украї­ни у тимчасове користування вогнепальної зброї, її обліку і збе­рігання;

· Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохо­ронних органів, а також особами, що беруть участь у криміналь­ному судочинстві;— Інструкція про порядок виготовлення, придбання, =-0зберігання, об­ліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових мате­ріалів та ін. (див. рекомендовану літературу). Необхідно звернути увагу на новизну у діяльності органів внутрішніх справ, зокрема, надання ними юридичним і фізичним особам управлінських послуг (див. постанови КМУ „Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозді­лами органів внутрішніх справ”, „Про затвердження переліку плат­них послуг, які можуть надаватися підрозділами Державної пожеж­ної охорони МВС”).

·

При вивченні питання про адміністративну відповідальність за проступки, що посягають на громадський порядок і громадську без­пеку, необхідно мати на увазі, що суб’єктами таких порушень мо­жуть бути як індивідуальні суб’єкти (див. статті 173-184/2 КпАП України), так і колективні суб’єкти (див. Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за по­рушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Дер­жавного пожежного нагляду” та ін).

Запитання і завдання.

1. Дайте поняття управління в галузі внутрішніх справ.

2. Організаційно-правові основи управління внутрішніх справ.

3. Розповісти про систему та структуру органів внутрішніх справ.

4. Проходження служби в органах внутрішніх справ.

5. Міліція: поняття, повноваження, структура.

6. Розповісти про державний нагляд за безпекою дорожнього руху.

7. Внутрішні війська МВС України.

 

Теми рефератів

1.Поняття управління в галузі внутрішніх справ.

2.Організаційно-правові основи управління внутрішніх справ.

3.Система та структура органів внутрішніх справ.

4.Служба в органах внутрішніх справ.

5.Міліція: поняття, повноваження, структура.

6.Державний нагляд за безпекою дорожнього руху.

Ключові терміни:

 

Адміністративно-політична сфера, громадський порядок, громадська безпека, внутрішні справи, адміністративний режим, , надзвичайна ситуація, юстиція.

 

Завдання на перерахування:

- галузі, які належать до адміністративно-політичної сфери;

- завдання української армії та флоту;

- завдання Міністерства внутрішніх справ України;

- елементи організаційної структури Міністерства внутрішніх справ України;

 

Завдання на порівняння:

- громадський порядок і громадська безпека;

- види правоохоронної адміністративної діяльності органів внутрішніх справ України.

Продовжить думку:

 

1.Безпосереднє керівництво Збройними Силами України в мирний час здійснює ...

2.Громадська безпека - це ...

Семінарське заняття 18

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі юстиції. (2 год.).

Питання для обговорення

1.Правові засади управління юстицією.

2.Система і структура органів юстиції та їх повноваження .

3.Особливості проходження служби в органах юстиції.

4.Організаційно-правові засади і завдання державної виконавчої служби.

5. Реєстрація актів громадського стану.

6. Організаційно-правові засади нотаріальної служби.

7.Служба громадянства та реєстрації фізичних осіб.

 

Практичне завдання:

1. Словник базових понять.

2. Навчальні та контролюючі тести.

Джерела.

Основні: 2,3,7,8,11,12,13,14. Додаткова:20,21,26,33,36,39,49,55,57,58,59,61,62,63,92,93,99.

                                                          

Методичні вказівки.

Правові засади управління юстицією складають закони: „Про нотаріат”, „Про органи реєстрації актів громадянського стану”, „Про державну виконавчу службу” укази Президента: „Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів вико­навчої влади”, „Про службу громадянства та реєстрації фізичних осіб”, постанови КМУ: „Про затвердження Положення про держав­ну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів дер­жавної влади, органів господарського управління, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий харак­тер”, „Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну ко­місію при Міністерстві юстиції України”, „Про утворення в системі органів Міністерства юстиції України служби громадянства та реє­страції фізичних осіб”, Положення про Головне управління юстиції Мінюсту України в АРК, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, Положення про районний, міський, районний в містах відділ державної виконавчої служби та ін. (див. рекомендо­вану літературу).Система органів юстиції визначена постановою КМУ „Про сис­тему органів юстиції”, яку складають:

8. Міністерство юстиції;

9. Головне управління юстиції в АРК;

10. обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

11. районні, районні в містах, міські управління юстиції.

На Міністерство юстиції покладаються такі основні завдання, як: підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової ре­форми та вдосконалення законодавства, сприяння розвитку право­вої науки; забезпечення захисту прав і свобод людини і громадяни­на; організаційне та матеріальне забезпечення судів; організація виконання судових рішень, робота з кадрами, експертне забезпечен­ня правосуддя; організація роботи нотаріату; діяльність щодо реє­страції актів громадянського стану; розвиток правової інформації; здійснення міжнародно-правового співробітництва. Управління юстиції беруть участь в організації здійснення на місцях державної правової політики; узагальнюють практику за­стосування законодавства; здійснюють державну реєстрацію нор­мативно-правових актів; перевіряють стан правової роботи в місце­вих органах виконавчої влади та ін. Слід звернути увагу на те, що органи юстиції здійснюють керів­ництво органами реєстрації актів громадянського стану, яке поля­гає в контролі за додержанням вимог законодавства про реєстра­цію актів громадянського стану; розробці пропозицій щодо його вдосконалення; підготовці форм актів громадянського стану і форм звітності; наданні практичної та методичної допомоги органам реє­страції актів громадянського стану; здійсненні заходів щодо підви­щення кваліфікації їх працівників. При уясненні питання про керівництво нотаріальними контора­ми, слід мати на увазі, що воно полягає у визначенні мережі і дисло­кації нотаріальних контор, організації їх роботи та здійсненні за­ходів щодо її вдосконалення, підборі і розставленні працівників державних нотаріальних контор, підвищенні їх кваліфікації. З цією метою створені Вища кваліфікаційна комісія при Мінюсті України (див. Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Мінюсті України) та кваліфікаційні комісії нотаріату, які створюються при Головному управлінні юстиції АРК, обласних управліннях (див. Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату). При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-ме­тодичного посібника С. Д. Поплінова „Організація управління в адміністративно-політичній сфері України”.

Запитання і завдання.

1. Організаційно-правові засади управління юстицією.

2. Назвіть систему та структуру органів юстиції України.

3. Як організується Міністерством юстиції України нормотворча і правова робота?

4. Які повноваження Міністерства юстиції України в забезпеченні роботи судів, нотаріату, органів реєстрації актів громадянського стану та адвокатури?

5. Назвіть основні завдання Міністерства юстиції України.

6. Які головні завдання нотаріальної служби?

7. В яких напрямках спрямовує свою роботу Мінюст України?

Теми рефератів.

 

1. Організаційно-правові засади управління юстицією.
2. Система та структура органів юстиції України.
3. Організація Міністерством юстиції України нормотворчої і правової роботи
4. Повноваження Міністерства юстиції України в забезпеченні роботи судів, нотаріату, органів реєстрації актів громадського стану та адвокатури.

Ключові терміни:

Адміністративно-політична сфера, адміністративний режим, надзвичайна ситуація, юстиція, нотаріат,адвокатура,органи реєстрації актів громадського стану.

Питання для самоконтролю

1.Організаційна структура Міністерства юстиції України.

2.Юстиція як об'єкт адміністративно-правового регулювання в Україні.

3.Повноваження Міністерства юстиції України.

Тести-тренінги:

 

                                                     1. Центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом,
який безпосередньо реалізує державну політику у сфері виконання
кримінальних покарань є:

A) Державний департамент з питань виконання покарань

Б) Державний департамент з питань виконання покарань як структурний підрозділ Міністерства внутрішніх справ України

B) Міністерство внутрішніх справ України

 

2. До об'єктів державного впливу у галузі юстиції слід віднести:

A) систему судових установ, державного та приватного нотаріату,
адвокатури, органів реєстрації громадянського стану, судово-експертні
установи, органи виконавчої служби, систему правової освіти населення

Б) систему державного та приватного нотаріату, адвокатури, органів реєстрації громадянського стану, органи виконавчої служби, систему правової освіти населення, прокуратуру

B) систему судових установ, судово-експертні установи, органи
виконавчої служби

 

3. Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю видає:

А) Українська нотаріальна палата

Б) Вища кваліфікаційна комісія нотаріату

В)Міністерство юстиції України

Г) Обласні управління юстиції

 

4. Вища рада юстиції формується:

А) Верховною Радою України, Президентом України та з'їздом суддів України

Б) Верховною Радою України, Президентом України, з'їздом суддів України, з'їздом адвокатів України, з'їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури

В) Коаліційною більшістю Верховної Ради України

 

Завдання на перерахування:

- основні завдання Державного департаменту України з питань виконання покарань;

- об'єкт державного впливу у галузі юстиції;

- завдання Міністерства юстиції України;

- функції Державної судової адміністрації України.

 

Завдання на порівняння:

- завдання дипломатичного представництва та консульської установи;

- оборона і національна безпека;

- державна таємниця і комерційну таємниця;

- державна таємниця і конфіденційна інформація;

- громадський порядок і громадська безпека;

- діяльність державних нотаріальних контор і приватних нотаріусів як предмет адміністративно-правового регулювання;

- завдання і функції Міністерства юстиції України;

- прикордонний режим та режим державного кордону;

- види правоохоронної адміністративної діяльності органів внутрішніх справ України.

 

 

С емінарське заняття 19.

Адміністративно правове забезпечення державного управління у сфері державної служби. (2 год.).

 

                                                   Питання для обговорення

1.Державна служба як об’єкт державного управління.

2. Правові засади управління державною службою.

3. Організаційні засади управління державною службою. 

4.Контроль у сфері державної служби. 

Джерела.

Основні : 7,13,18. Додаткова:26,33,36,48,54,59,62,71,73,74,83,89,

Методичні вказівки.

 В науці адміністративного права вироблені різні підходи до поняття державної служби. Традиційно розглядають її у трьох аспектах - соціальному (здійснення завдань та функцій держави в суспільстві), політичному (формування державної влади) та правовому (передбачає її правове регулювання).

Державна служба - професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за це заробітну плату за рахунок державних коштів.

Загальноприйнятим визнається поділ державної служби на цивільну (іноді її зазначають як загальнофункціональну) та мілітаризовану. Цивільна державна служба пов'язується з виконанням однотипних функцій загального, галузевого та міжгалузевого характеру без виділення принципової специфіки (переважно це служба в апараті органів державної виконавчої влади). Мілітаризована державна служба має багато особливостей, які відображені в нормативно-правових актах, які визначають статус відповідного державного органу (служба в органах внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, податкових, митних органах та органах, які здійснюють охорону кордонів тощо). До мілітаризованої служби також відносять службу в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання - Міністерстві транспорту України, Державному казначействі України, Антимонопольному комітеті тощо.

Становлення та розвиток правового регулювання вітчизняної системи державної служби відбувалося на всіх етапах її історії. У розвиненому вигляді офіційну професійну державну службу започатковано в Європі та США у середині ХІХ ст., а наприкінці того ж століття в основному склалася концепція державної служби сучасного типу. В незалежній Україні процеси реформування інституту державної служби на підставі нового якісного підходу розпочалися в 1993 році. Однією з перших на пострадянському просторі наша країна законодавчо врегулювала організаційно-правові питання функціонування державної служби шляхом прийняття спеціального Закону "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року (надалі по тексту - Закон "Про державну службу"). З часу прийняття цього Закону створено нормативно-правову базу, яка нараховує, як зазначається в літературі понад 650 нормативно-правових актів, серед яких близька 37 законів ("Про боротьбу з корупцією", "Про місцеві державні адміністрації", "Про Прокуратуру України", "Про дипломатичну службу", "Про міліцію", "Про статус суддів", "Про Національний банк України", "Про службу безпеки України" тощо). Важливу роль у системному становленні державної служби набули відповідні Укази Президента України та акти Кабінету Міністрів України. Фундаментальними для розвитку державної служби стали норми, закладені Конституцією України.

В цілому оцінюючи чинний Закон України "Про державну службу" як прогресивний та корисний для свого часу, слід визнати, що не його положеннями охоплені не всі проблеми державної служби, фактично він має пряме відношення лише до служби в органах виконавчої влади. Нині тривають процеси реформування інституту державної служби, важливу роль у яких відіграє вдосконалення відповідної системи законодавства. Основні напрямки реформування державної служби закладені у відповідних Концепціях розвитку та вдосконалення державної служби, інших нормативно-правових актах. Серед останніх програмних документів - Концепція розвитку законодавства про державну службу в Україні, схвалена Указом Президента України від 20 лютого 2006 року.

Юридична відповідальність державних службовців - це врегульовані нормами права відносини між державою, в особі її компетентних органів і посадових осіб, та державними службовцями, що виникають на підставі вчинених ними службових правопорушень і виражені в застосуванні до винних осіб заходів державного примусу, а також характеризуються засудженням правопорушника та протиправного діяння з боку держави та суспільства з метою попередження та недопущення в майбутньому інших правопорушень.

За порушення правових норм державні службовці несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність настає при порушенні державним службовцем обов'язків додержання дисципліни праці, правил внутрішнього розпорядку органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання службових обов' язків.

Цивільно-правова відповідальність - це передбачені законодавством засоби примусового впливу на порушника цивільних прав і обов' язків шляхом застосування до нього цивільно-правових санкцій, які тягнуть за собою невигідні майнові наслідки, що проявляються в позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов'язків.

Правовою базою цивільної відповідальності державних службовців є Кодекс законів про працю України, положення про матеріальну відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає при порушенні загальнообов' язкових правил і норм, чинних у народному господарстві, соціальній сфері, управлінні. Суть адміністративної відповідальності полягає в тому, що вона застосовується органами і посадовими особами, з якими особа, що вчинила правопорушення, не перебуває у службових відносинах.

Основним джерелом норм, які встановлюють адміністративну відповідальність державних службовців, є Кодекс України про адміністративні правопорушення та Закон України «Про боротьбу з корупцією».

Кримінальна відповідальність державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, інших службових осіб настає за вчинення суспільно небезпечних, винних діянь, які виразились у зловживанні владою або службовим становищем, невиконанні або неналежному виконанні службових обов' язків, тобто за злочини у сфері службової діяльності.

Притягнення до кримінальної відповідальності державних службовців здійснюється на підставі Кримінального кодексу України.

Ключові терміни:

Державна служба, державний службовець, посадова особа, представник влади, політична посада, посада, чин, ранг, категорія, службова кар'єра, конкурс, корупція, корупційне діяння, відставка, дипломатична служба, цивільна служба, мілітарізована служба, служба в органах місцевого самоврядування, патронатна служба, стажування, підвищення кваліфікації, державний кадровий резерв.

 

Питання для самоконтролю:

1.Поняття, моделі державної служби.

2.Принципи державної служби в Україні.

3.Поняття, види державних службовців.

4.Права та основні обов'язки державного службовця в Україні.

5.Обмеження, що передбачені законодавством України, щодо державних службовців.

6.Відповідальність державних службовців.

Тести-тренінги:

 

1. Підставами для просування державних службовців по службі є:

А)Не притягнення до юридичної відповідальності

Б)Підвищення кваліфікації

В)Здобуття другої вищої освіти

Г)Тимчасове виконання повноважень керівника

 

2. Державні службовці підвищують свою кваліфікацію постійно,
але не менше одного разу на:

    А)3 роки .

     Б) 5 років

        В)4 роки

Г) Кожного року

 

3. Державно-службові відносини не припиняються у випадку:

A) Звільнення

Б) Відкриття кримінальної справи

B) Відставки

Г) Відсторонення від виконання повноважень за посадою

 

4. Випробувальний термін при прийняття на державну службу
може тривати максимально:

А)6 місяців .

Б) 2 місяці

В)1 місяць.

 Г) два тижні

Д) на розсуд керівника

 

5. Окрім звільнення та догани до державних службовців
можуть бути застосовані наступні заходи дисциплінарного впливу:

А)Попередження.

 Б) Сувора догана

В)Штраф

Г) Попередження про неповну службову відповідність;

Д) Тимчасове відсторонення від займаної посади

Е) Затримання до одного року у присвоєнні чергового рангу чи у призначенні на вищу посаду

 

Завдання на перерахування:

- принципи на яких грунтується державна служба;

- способи вступу на державну службу;

- вимоги, що пред'являються до претендента на державну службу;

- етапи проходження державної служби;

- підстави припинення державної служби;

- ознаки державної служби;

- обмеження, пов'язані з прийняттям на службу в органах місцевого самоврядування.

Завдання на порівняння:

- посадові особи і представники влади;

- цивільна та мілітарізована державна служба;

- державна служба та служба в органах місцевого самоврядування;

- політичні та адміністративні посади;

- адміністративні та патронатні посади;

- обмеження загального та спеціального характеру, передбачені стосовно державних службовців.

Продовжить думку:

1.У світі існують ... моделі державної служби.

2.Представник влади - це ...

3.Штат - це ...

 

Задачі Завдання 1

Начальник управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації громадянин К., маючи вік 60 років і стаж державної служби 25 років та медичний висновок про незадовільний стан здоров' я, що перешкоджає виконанню службових повноважень, подав письмову заяву про відставку.

Надайте правову оцінку даній ситуації. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.

 

Завдання 2

Громадянин Б. подав документи до конкурсної комісії на зайняття посади консультанта Секретаріату Верховної Ради України. Конкурсна комісія відмовила громадянину Б., мотивуючи своє рішення тим, що громадянин Б. не подав відомості про доходи і зобов' язання фінансового характеру, про нерухоме та цінне рухоме майно, а також про вклади в банках, належні йому та членам його сім' ї.

Надайте оцінку законності даного рішення. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства

 

Семінарське заняття 20.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі закордонних справ. (2 год.).

Питання для обговорення.

1. Поняття і правові засади управління в галузі закордонних справ.

2. Система органів управління в галузі закордонних справ та їх повноваження.

3.Особливості проходження дипломатичної,консульської служби.

4. Адміністративно – правове регулювання в’їзду в Україну і виїзду з України.

    Практичне завдання :

1. Перевірка основних понять та категорій.

2. Тести..

Джерела .

Основні: 4,5,7,9,10,11,15. Додаткова : 26,28,29,49,64,66,89,98,99,102,106,111,113,

 

Методичні вказівки.

Нормативну базу державного управління у галузі зовнішньої політики складають такі важливі акти як Декларація про державний суверенітет, Акт про незалежність України, Конституція України, Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, Воєнна доктрина України, Закон України "Про міжнародні договори України", Закон України "Про правонаступництво України", Закон України «Про дипломатичну службу», Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", Закон України «Про правовий статус іноземців», Закон України «Про біженців», Положення про дипломатичне представництво України в іншій державі, Положення про постійне представництво України при міжнародній організації, Консульський статут України, тощо.

Державне управління закордонними справами полягає в діяльності державних органів, спрямованої на здійснення зовнішньої політики України. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами міжнародного права.

Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах:

- здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав;

- розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами й міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи;

- Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.

Систему органів державного управління зовнішньополітичною діяльністю складає:

- Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України;

- Міністерство закордонних справ України;

- Дипломатичні представництва України та місії;

- Консульські установи України;

- Державний комітет України у справах національностей та міграції.

 

 До повноважень Верховної Ради України у сфері зовнішніх відносин

належать: визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за Поданням Президента України стану війни і укладення миру; схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям,та ін..

У сфері зовнішніх зносин представницькі функції виконує Президент України. Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він представляє державу у сфері міжнародних відносин, відвідує з офіційними і неофіційними візитами зарубіжні країни, бере участь у роботі міжнародних форумів тощо, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори і укладає міжнародні договори України.

Міністерство закордонних справ України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України. Міністерство закордонних справ України здійснює свої повноваження безпосередньо та через інші органи дипломатичної служби. Основними завданнями МЗС України є:

- участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства,

- сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;

- створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

- забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;

- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

В основі структури Міністерства закордонних справ України -керівництво МЗС України на чолі з міністром, якого призначає та звільняє Президент України. Структурними підрозділами МЗС є: Дипломатична академія при МЗС, посольства, постійні представництва та місії, генеральні консульства, представництва МЗС у регіонах.

Дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном. Постійні представництва України при міжнародних організаціях є постійно діючими установами України за кордоном, основними завданнями яких є представництво України при міжнародних організаціях, підтримання з такими міжнародними організаціями офіційних відносин та захист інтересів України за кордоном.

Спеціальним нормативно-правовим актом регулюється здійснення дипломатичної служби, яка є складовою державної служби, однак має певні особливості організації її діяльності, які знайшли своє відображення у Законі України від 20 вересня 2001 року "Про дипломатичну службу України", а також Консульському Статуті України, відповідних міжнародно-правових актах. Дипломатична служба України - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

Систему органів дипломатичної служби складають: Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України. Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження. Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів країни. Міністр закордонних справ України має право самостійно добирати та приймати осіб на посади для роботи в патронатній службі.

Для дипломатичних працівників, які працюють в закордонних дипломатичних установах України, встановлюються такі посади: Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації; Генеральний консул України; Радник-посланник; радник; консул України; перший секретар; віце-консул; другий секретар; третій секретар; аташе.

Законом "Про дипломатичну службу" встановлено порядок призначення на дипломатичні посади та звільнення в залежності від категорії посади. Специфіка функцій та завдань дипломатичної служби зумовлюють також особливість правового регулювання процесу її проходження та службової кар'єри, правового статусу працівників дипломатичної служби, питань відповідного матеріального забезпечення (оплата праці, режим щорічних та додаткових відпусток, соціально-побутове забезпечення та гарантії, що надаються працівникам дипломатичної служби та членам їх сімей, забезпечення дипломатичних працівників предметами представницької екіпіровки державне страхування життя і здоров'я працівників. Законом встановлені також підстави припинення дипломатичної служби, відставки окремих категорій дипломатичних працівників.

Щодо державної політики України у сфері міжнаціональних відносин та забезпечення прав національних меншин, реалізовувати її покликаний Державний комітет України у справах національностей та міграції, основними завданнями якого є:

- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також забезпечення зв'язків з українцями, які проживають за межами України;

- координація підготовки і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав біженців, національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також у межах повноважень Комітету - прав інших категорій мігрантів;

- організація прийому, облаштування та адаптації депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну; забезпечення виконання законодавства України про біженців і міграцію з питань, що належать до його компетенції;

- сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які проживають за межами держави, а також зміцненню їх зв'язків з Україною.

До структури Державного комітету України у справах національностей та міграції належать: Управління у справах національностей; Управління у справах біженців та міграції; Управління у справах депортованих; Управління у справах української діаспори та міжнародних зв'язків; Управління кадрів та організаційної роботи; Управління справами.

Ключові терміни:

дипломатична служба, дипломатичне представництво, консульська установа, місія, міграція,біженці ,особи що потребують додаткового захисту,особи що потребують тимчасового захисту, закордонні справи.

Питання для самоконтролю

.1.Адміністративно-правове регулювання у сфері зовнішніх відносин.

2.Організаційна структура та повноваження Міністерства закордонних справ України.

 

Тести-тренінги:

1. Систему органів дипломатичної служби складають:

А) Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України.

Б) Міністерство закордонних справ України, Дипломатична академія при МЗС, посольства, постійні представництва і місії, генеральні консульства, представництва МЗС у регіонах.

В) Міністерство закордонних справ України, закордонні дипломатичні установи України, митні органи.

Дайте їх розгорнуту характеристику.

Завдання на перерахування:

- завдання Міністерства закордонних справ України;

- система органів дипломатичної служби України;

- основні завдання Міграційної служби України

Завдання на порівняння:

- завдання дипломатичного представництва та консульської установи;

 

Продовжить думку:

 

1.Охорона закордонних дипломатичних установ України - це одна з функцій ...

2.Міністерство зовнішніх справ України - це ...

3. Для дипломатичних представників, які працюють в закордонних
дипломатичних установах України, встановлюються такі посади ...

 

                                                   

Семінарське заняття 21.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі економічного розвитку і торгівлі. (2 год.).

Питання для обговорення.

1 Поняття і правові засади управління в сфері економічного розвитку і торгівлі.

2. Система органів управління у сфері в сфері економічного розвитку і торгівлі та їх повноваження

3..Форми та методи управління в сфері економічного розвитку і торгівлі та їх повноваження.

4. Державний контроль у сфері економічного розвитку і торгівлі.

5.Адміністративна відповідальність за порушення чинного законодавства в сфері економічного розвитку і торгівлі.

    Практичне завдання :

1.Перевірка основних понять та категорій.

2.Доповіді з теми.

3.Тести..

Джерела.

Основні: 4,5,7,9,10,11,15. Додаткова : 26,28,29,49,64,66,89,98,99,102,

 

Методичні вказівки

Сфера економічного розвитку і торгівлі (в юридичній літературі її часто називають «сфера господарської діяльності», «сфера народного господарства») є однією з найскладніших і найважливіших, оскільки ефективна національна економіка виступає гарантією незалежності держави.        Правову основу управління цією сферою складають Конституція України, закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про господарські товариства», укази Президента: «Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб’єктів у сфері природних монополій», «Про затвердження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності», «Про міністерство економічного розвитку і торгівлі України», постанови КМУ: «Про затвердження Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України», «Про впровадження механізму по недопущенню монополізації товарних ринків», «Про управління державними корпоративними правами», «Про затвердження переліку органів ліцензування» та ін.                                                                              Студентам слід особливу увагу звернути на ряд нових нормативно-правових актів, прийнятих останнім часом і спрямованих на управління сферою економічного розвитку і торгівлі, зокрема: «Про центральні органи виконавої влади», та ін. Необхідно мати на увазі, що основними напрямами, що охоплюються державним управлінням в сфері економічного розвитку і торгівлі є: фінансова політика, ; грошово-кредитова політика, банківська система; інноваційно-інвестиційна діяльність; Прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика і залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; стимулювання малого бізнесу; запровадження єдиної державної регуляторної політики та ін.       Необхідно звернути увагу на сутність державного управління даною сферою, яка полягає в: удосконаленні взаємодії центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; чіткому розмежуванні компетенції центральних і місцевих органів в економічній сфері; створенні чіткого механізму юридичної відповідальності за порушення чинного законодавства в даній сфері; запровадженні єдиної регуляторної політики та ін.При вивченні питання про систему органів управління сферою економічного розвитку і торгівлі основну увагу варто приділити КМУ, який розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку, забезпечує проведення фінансової , цінової, інвестиційної та податкової політики, здійснює управління об’єктами державної власності, спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.       Міністерство економічного розвитку і торгівлі України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері економічного розвитку і торгівлі. Його повний статус визначається Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.На місцевому рівні управління у сфері економічного розвитку і торгівлі здійснюють управління економіки відповідних місцевих державних адміністрацій .

Запитання і завдання

1. Розкрийте сутність державного управління економічним розвитком і торгівлею.

2. Яку специфіку мають всі засоби, що використовуються при реалізації адміністративно-правового впливу на економічні відносини?

3. Назвіть кілька напрямків активної державної економічної політики.

4. Назвіть функції та завдання державного управління економічним розвитком і торгівлею.

5. Назвіть функції державного регулювання економічних процесів.

6. Які ви знаєте методи державного управління економічним розвитком і торгівлею.

Теми рефератів

1. Сутність державного управління економічним розвитком і торгівлею.

2. Функції та завдання державного управління економікою.

3. Методи державного управління економіки.

 

Ключові терміни:

 

Економіка, адміністративно-правове регулювання, господарська діяльність, монополіст, економічний розвиток і торгівля, служба експортного контролю.

 

Питання для самоконтролю:

1. Поняття та складові економічного розвитку і торгівлі як об'єкта адміністративно-правового регулювання.

2. Система суб'єктів управління у галузі економічного розвитку і торгівлі.

3. Міністерства, наділені повноваженнями управління у галузі економічного розвитку і торгівлі.

4. Роль і місце державних комітетів в адміністративно-правовому регулюванні економічним розвитком і торгівлею в Україні.

5. Місцеві органи виконавчої влади в адміністративно-правовому регулюванні економічним розвитком і торгівлею в України.

6. Національний банк України: організаційно-правова структура та повноваження щодо адміністративно-правового регулювання у галузі економічного розвитку і торгівлі.

Завдання на перерахування:

 

- центральні органи виконавчої влади України, які здійснюють адміністративно-правове регулювання у галузі економічного розвитку і торгівлі

- завдання Міністерства економічного розвитку і торгівлі в України;

- напрямки економічної політики України;

 

Завдання на порівняння:

- повноваження Державного казначейства України і Національного банку України;

Продовжить думку:

 

1. Державними комітетами, які мають повноваження у сфері економічного розвитку і торгівлі є ...

2. Фонд державного майна України покликаний ...

3. До регуляторної політики слід віднести ...

4. Основними завданнями Міністерства економічного розвитку і торгівлі України є: ...

 

Семінарське заняття 22.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі захисту економічної конкуренції. (2 год.).

Питання для обговорення.

1. Поняття і правові засади управління у галузі захисту економічної конкуренції.

2. Загальна характеристика державної політики у галузі захисту економічної конкуренції.

3..Система та структура антимонопольних органів та їх повноваження.

4.Адміністративна відповідальність за порушення чинного законодавства в сфері економічного розвитку і торгівлі.

    Практичне завдання :

1.Перевірка основних понять та категорій.

2.Доповіді з теми.

3.Тести..

Джерела.

Основні: 4,5,7,9,10,11,15. Додаткова : 6,28,29,49,64,66,89,98,99,102,106.

                       

Методичні вказівки.

Конкуренція є найважливішим елементом ринкової економіки, що обумовлює розвиток ринкових відносин, визначає їх сутність. Саме тому добросовісні конкурентні відносини захищаються державою, і як наслідок важливим елементом державної економічної політики є політика у сфері захисту економічної конкуренції. Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з: нормативного регулювання, контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції. Основні засади захисту економічної конкуренції визначені в Конституції України ,Господарському кодекіс України та ін.

Основними напрямками конкурентної політики України є :

- узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики й політики в сфері приватизації з конкурентною політикою;

- забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, підвищення конкурентноздатності вітчизняних підприємств і подальше зменшення рівня монополізації економіки;

- оптимізація діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування як суб'єктів економічних відносин;

- удосконалювання регулювання діяльності суб'єктів природних монополій;

- розвиток законодавства про захист економічної конкуренції, що забезпечить господарсько-правовий захист суб'єктів підприємницької діяльності.

Серед цих органів у сфері конкуренції визначальне місце належить Кабінету Міністрів України, який забезпечує розробку і здійснення згальнодержавних програм економічного розвитку (зокрема, програм демонополізації і розвитку конкуренції), забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, вживає заходів щодо демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Міністерство економічного розвитку і торгівлі України безпосередньо здійснює функції, в тому числі у сфері конкуренції, зокрема:

- узагальнює пропозиції щодо формування, розміщення і забезпечення взаємодії та підвищення ефективності функціонування об'єктів ринкової інфраструктури;

- бере участь у реалізації державної конкурентної політики, в тому числі у процесі реорганізації неплатоспроможних підприємств, сприяє розвитку конкуренції;

- здійснює державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, визначає методи та встановлює строки регулювання цін на загальнодержавних ринках;

- приймає разом з Антимонопольним комітетом України рішення щодо запровадження цін на продукцію монопольних утворень на загальнодержавних ринках;

- забезпечує в межах своїх повноважень захист економічних прав та законних інтересів України, суб' єктів її зовнішньоекономічної діяльності;

- веде облік іноземних компаній, які застосовують до України обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують зобов' язання перед Україною;

- проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосування односторонніх обмежень відповідно до норм та принципів СОТ та ін..

Фонд державного майна України виконує завдання щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції при захисті майнових прав України, здійсненні прав розпорядження майном державних підприємств у процесі приватизації, створенні спільних підприємств, приватизації державного майна, а також вирішує питання що пов' язані з перетворенням монопольних утворень, іноземним інвестуванням, виникненням об' єднань підприємств разом з Антимонопольним комітетом України та його органами.

Державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюють Національні комісії регулювання природних монополій (далі Комісії), що є центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом, які для здійснення своїх повноважень можуть створювати власні територіальні органи.

Провідним державним органом, що здійснює державне управління в сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет України (далі АМК), що здійснює діяльність на підставі Закону України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», яким визначається порядок створення і функціонування зазначеного органу. Відповідно до Закону Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

З метою реалізації завдань і функцій антимонопольних органів за рішенням АМК з окремих найбільш складних питань діяльності АМК можуть створюватися інші колегіальні органи, зокрема: постійні й тимчасові адміністративні колегії АМК та адміністративні колегії відділень.

У сфері конкуренції за допомогою державного контролю здійснюється своєчасність внесення коректив у господарську діяльність, отримання інформації про реальний стан розвитку і функціонування конкурентних відносин, виявлення порушень конкурентного законодавства та відхилень від установлених стандартів і правил. Контрольні функції АМК проявляються у здійсненні попереднього, поточного (оперативного) та наступного контролю. Особливості вимог щодо захисту економічної конкуренції в Україні зумовлюють використання також специфічних заходів адміністративного примусу, специфіка якого проявляється у в процесі застосування заходів адміністративної відповідальності до порушників конкурентного законодавства.

Ключові терміни:

 

Економіка, адміністративно-правове регулювання, господарська діяльність, монополіст.

Питання для самоконтролю:

1.Поняття та складові економічної конкуренції як об'єкта адміністративно-правового регулювання.

2.Система суб єктів управління у галузі економічної конкуренції..

3.Міністерства, наділені повноваженнями управління у галузі економіки.

 

Завдання на перерахування:

 

- центральні органи виконавчої влади України, які здійснюють адміністративно-правове регулювання у галузі економічної конкуренції;

- напрямки економічної політики України;

- основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб' єктів господарювання;

- повноваження Фонду державного майна України;

- повноваження Антимонопольного комітету України;

Продовжить думку:

 

1. Державними комітетами, які мають повноваження у сфері економіки,

є ...

5. Фонд державного майна України покликаний ...

6. До регуляторної політики слід віднести ...

7. Основними завданнями Міністерства економічного розвитку та торгівлі України є: ...

 

Семінарське заняття 23.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі митної справи. (2 год.).

Питання для обговорення.

1. Поняття і правові засади управління у галузі митної справи.

2. Система та структура митних органів , їх повноваження.

3.Митні режими.

4. Митний контроль

5.Особливості проходження служби в митних органах.

6. Адміністративна відповідальність за порушення митного законодавства.

    Практичне завдання :

1.Перевірка основних понять та категорій.

2.Доповіді з теми.

3.Тести..

Джерела.

Основні: 4,5,7,9,10,11,15. Додаткова : 26,28,29,49,64,66,89,98,99,102,106.

 

Методичні рекомендації.

Особливу роль у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків відіграє митна справа, тобто діяльність митних органів, що регулюється Митним кодексом, Законом України «Про митну справу», іншими законами та підзаконними актами.. Основні питання державного регулювання зовнішньоекономічних відносин розв'язуються за допомогою митної політики.

Митна політика - це складова внутрішньої та зовнішньої політики, яка визначає зміст діяльності держави та її компетентних органів у сфері регулювання зовнішньоекономічних відносин та організації митної системи і має на меті захист національних інтересів, національної безпеки і економічного суверенітету держави.

Формування та здійснення митної політики відбувається згідно з такими принципами.

1) Принцип єдності митної

2) Принцип єдності тарифної політики України.

3) Принцип єдності політики експортно-імпортного контролю.

4) Принцип єдності митної території України.

5) Принцип гармонізації та уніфікації митної діяльності України із загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами і стандартами.

6) Принцип захисту державою прав та охоронюваних законом інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності.

7) Принцип юридичної рівності і недискримінації, виключення
невиправданого втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність.

У здійсненні митної політики бере участь значне коло державних органів - Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи центральної виконавчої влади, НБУ тощо, але безпосередньо здійснення цієї політики покладається на митні органи.

Система митних органів в Україні складається з державної митної служби, регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних управлінь та установ, установ та навчальних закладів. З урахуванням структури система митних органів поділяється на два рівня. До першого належить Державна митна служба України. Вона здійснює свою діяльність на всій території України. Другий рівень становлять всі інші митні органи, що здійснюють свою діяльність на території підвідомчого регіону. Межі діяльності митних органів, як правило, збігаються із межами адміністративно-територіальних одиниць.

Митний режим - це сукупність норм, які регламентують порядок переміщення товарів через митний кордон речей, товарів та транспортних засобів. Необхідно підкреслити, що митний режим є найважливішою складовою митної справи.

Відповідно до мети переміщення товарів через митний кордон України запроваджено такі види митних режимів.

Імпорт ,Реімпорт.Експорт РеекспортТранзит Тимчасове ввезення (вивезення)

Митний склад Митні ліцензійні склади Спеціальна митна зона Магазин безмитної торгівлі Переробка на митній території України  Переробка за межами митної території України Знищення або руйнування  Відмова на користь держави  

Одним з важливіших завдань митних органів є організація та здійснення митного контролю. Згідно з п 15 ст. 1 МК України, під митним контролем пропонується розуміти сукупність заходів, що здійснюються митними органами в межах своєї компетенції з метою забезпечення дотримання норм МК України, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України (згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України), укладених в установленому законом порядку, контроль за виконанням яких покладений на митні органи.

Митний контроль проводиться посадовими особами митних органів за правилами, обумовленими ст. 41 МК України шляхом: 1) перевірки документів і відомостей, необхідних для митних цілей; 2) митного огляду; 3) обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон; 4) усного опитування фізичних і посадових осіб; 5) перевірки системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, які, відповідно до законів, справляються при переміщенні товарів через митний кордон України; 6) огляду територій і приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів, вільних складів, спеціальних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де можуть перебувати товари і транспортні засоби, що підлягають митному контролю, або здійснюється діяльність, контроль за якою покладений на митні органи; 7) в інших формах, передбачених МК України та іншими законодавчими актами України з питань митної справи.

Митному контролю підлягають усі товари та транспортні засоби, які переміщуються через митний кордон України, за винятком випадків, передбачених МК України. Вони перебувають під митним контролем з моменту його початку і до його завершення відповідно до митного режиму. При ввозі митний контроль починається з моменту перетинання товарами і транспортними засобами митного кордону України і завершується в момент їхнього випуску; при вивозі - з моменту пред'явлення товарів і транспортних засобів для митного оформлення та їх декларування в установленому МК України порядку. При проведенні митного контролю можуть застосовуватися технічні засоби, які безпечні для життя та здоров'я людей, тварин і рослин і не заподіюють збитку товарам, транспортним засобам та особам. При цьому також не допускається заподіяння неправомірної шкоди особам, їхнім товарам і транспортним засобам.

 

Ключові терміни:

 

митна справа, Митна політика , Державна митна служба України ,Митний режим,Імпорт ,Реімпорт,Експорт,Реекспорт,Транзит,Тимчасове ввезення (вивезення) ,Митний склад ,митні ліцензійні склад,Спеціальна митна зона,,Магазин безмитної торгівлі,Переробка на митній території України,  Переробка за межами митної території України ,Знищення або руйнування,Відмова на користь держави, митний контроль

Завдання на перерахування:

- основні завдання Державної митної служби України;

 

Семінарське заняття 24.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі фінансів та банківської справи. (2 год.).

Питання для обговорення.

1.Поняття і правові засади управління у галузі фінансів та банківської справи.

2. Система та структура органів що здійснюють управління даними сферами.

3. Державна податкова служба.

4.Фінансовий контроль .

5.Банківська система та банківський нагляд.

Практичне завдання :

1.Перевірка основних понять та категорій.

2. Реферати з теми.

3.Тести..

Джерела.

Основні: 4,5,7,9,10,11,15. Додаткова : 26,28,29,49,64,66,89,98,99,102,106.

Методичні рекомендації.

Правовими засадами здійснення управління фінансами ,кредитуванням і банківською справою є закони «Про бюджетну систему України», «Про систему оподаткування», «Про державні органи з доходів і зборів », «Про Рахункову палату», , «Про банки і банківську діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», декрети КМУ «Про акцизний збір», «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та ін.

      При вивченні питання про систему органів управління фінансами і кредитуванням, необхідно уяснити, що державну політику у фінансовій сфері визначає Верховна Рада України, яка затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет України, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. КМУ забезпечує проведення фінансової , цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого бюджету України; подання Верховній Раді звіту про виконання Державного бюджету України.

      Міністерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади з управління фінансами. Його повноваження визначені Положенням про Міністерство фінансів України.

      Важливу роль в управлінні фінансами відіграє Державне казначейство України, основним завданням якого є організація виконання Державного бюджету, контроль за його виконанням та регулювання відносин між Державним бюджетом та позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і подання відповідної інформації.

      Управління фінансами здійснюють Рахункова палата, Державна податкова адміністрація України та інші органи.

      Фінансовий контроль є одним із видів державного контролю. Він являє собою діяльність уповноважених органів та їх посадових осіб щодо здійснення перевірки додержання вимог законодавства у сфері фінансової діяльності та застосування в передбачених законом випадках відповідних засобів впливу. Слід мати на увазі, що фінансовий контроль може бути державним, громадським і незалежним.

      Суб’єктами фінансового контролю можуть виступати: Рахункова палата, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Національний банк України, Державна митна служба, Пенсійний фонд України, органи державної податкової служби, органи контрольно-ревізійної служби, органи державного контролю за цінами і тарифами, органи пробірного контролю та ін.

      Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки у галузі фінансів передбачені статтями 162,164, 164/1, 164/2, 164/4, 165/2, 166/1, 166/2 КпАП України.

Банківська система,як об’єкт державного управління,складається з Національного банку України,банківських об’єднань та філій іноземних банків.Правовими засадами управління банківською системою є Конституція України, ЗУ «Про банки і банківську діяльність» «Про НБУ.» та інші.

       Запитання і завдання.

1. Що таке фінансове забезпечення і його організація управління фінансами?

2. Дайте поняття фінансовий контроль.

3. Назвіть основні форми фінансового контролю.

4. Назвіть основні завдання державної податкової служби України.

5. Яка адміністративна відповідальність за проступки у сфері фінансів?

6. З чого складається бюджетна система України?

7. Назвіть бюджетну класифікацію.

8. Який проект основних напрямків бюджетної політики?

9. Назвіть головних розпорядників бюджетних коштів.

10. Управління системою оподаткування.

11. Яке управління в галузі грошового обігу і валютних операцій?

Теми рефератів

1. Організація управління фінансами.
2. Фінансовий контроль.
3. Адміністративна відповідальність за проступки у сфері фінансів.
4. Управління в галузі бюджетної діяльності.
5. Управління системою оподаткування.
6. Управління в галузі грошового обігу і валютних операцій.

 

Семінарське заняття 25.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі екології та природних ресурсів. (2 год.).

 

Питання для обговорення.

1.Поняття управління у галузі екології та природних ресурсів.

2.Правові засади управління у галузі екології та природних ресурсів.

3. Система органів управління у сфері у галузі екології та природних ресурсів

4.Повноваження органів управління у сфері у галузі екології та природних ресурсів.

5. Державний контроль у галузі екології та природних ресурсів.

6.Адміністративна відповідальність за порушення чинного законодавства у галузі екології та природних ресурсів.

Практичне завдання:

1. Тести, ситуації для перевірки знань з теми;

2. Перевірка основних понять та категорій;

3. Доповіді  з теми.

Джерела.

Основні : 4,5,6,7,9,10,11,13,15. Додаткова:31,64,65,66,67,86,87,98,106.

Методичні рекомендації.

При вивченні цієї теми слід мати на увазі,що згідно зі ст.13Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря,водні та їнші природні ресурси,які знаходяться на території України,природні ресурси її континентального шлейфу,виключної (морської) економічної зони є обьєктами права власності Українського народу,яке від його імені здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Необхідно знати,що правові засади управління у галузі екології та природних ресурсів визначаються законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього середовища», від 09.02.1995 р. «Про екологічну експертизу», від 21.12. 2010 р. «Прои основні засади державної екологічної політики України на період до 2020 року. » тощо.

Важливо знати ,що органи управління угалузі використання й охорони навколишнього природного середовища можна поділити на дві групи : загалної компетенції ( КМУ,уряд АРК, місцеві державні адміністрації,органи місцевого самоврядування ) та спеціальної компетенції : Міністерство екології та природних ресурсів України,Державна екологічна інспекція України, Державна служба геології та надр України, Державне агенство водних ресурсів України,  Державне агенство екологічних інвестицій України, відповідні державні управління в областях,АРК,мм. Київі та Севастополі, а також районні, міські та регіональні інспекції.

Слід звернути увагу на те ,що Міністр екології та природних ресурсів України  спрямовує та координує діяльність  Державної екологічної інспекціі України, Державної слниужби геології та надр України, Державного агенства водних ресурсів України, Державного агенства екологічних інвестицій України ( див.указ Президента України від 09.12.2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»).

Важливу роль відіграють державний контроль і нагляд за екологією та природними ресурсами,який здійснює зокрема Державна екологічна інспекція України. При вивченні цього питання необхідно звернути увагу на екологічну єкспертизу,проведення якої регулюється законом «Про екологічну експертизу».

Підстави адміністративної відповідальності за порушення законодавства про використання та охорону природних ресурсів визначаються ст.ст. 52,53,54,57,59,59/1,60,63,64,65,65\1,66,67,68,71,72,73.76,77\1,78,78\1,79,79\1,80,81,85,87,89,90 та ін. КпАП України.

 Ключові терміни:

 

Екологія, природні ресурси,,Система органів управління у сфері у галузі екології та природних ресурсів ,повноваження органів управління у сфері у галузі екології та природних ресурсів,державний контроль у галузі екології та природних ресурсів, надра, атмосферне повітря,водні ,природні ресурси Українського континентального шлейфу,виключна (морської) економічна зона ,екологічна експертиза.

Питання для самоконтролю:

1.Правовий статус Міністерства екології та природних ресурсів України.

2.Адміністративний нагляд у галузі використання та охорони навколишнього природного середовища.

3. Організаційно-правові засади екологічної експертизи.

 

Семінарське заняття 26.

 Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі освіти та науки. (2 год.).

Питання для обговорення .

1.Поняття і правові засади управління у галузі освіти і науки.

2. Система та структура органів управління в галузі освіти, їх повноваження.

1.  Адміністративно правовий статус закладів освіти.
2.  Адміністративно правовий статус Національної академії наук України.
3.  Управління Національним університетом «Одеська юридична академія» та КФ НУ ОЮА .
4. Державний контроль за діяльністю органів освіти.

Практичне завдання:

1. Словник базових понять.

2. Навчальні та контролюючі тести.

3. Реферати з теми.

Джерела.

Основні: 1,2,7,11,12,13,14. Додаткова:20,26,33,36,49,58,59,70,81,92.

Методичні вказівки.

Освіта - основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід' ємну складову європейської та світової спільноти.

Система освіти України складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: а) дошкільну освіту; б) загальну середню освіту; в) позашкільну освіту; г) професійно-технічну освіту; д) вищу освіту; е) післядипломну освіту; ж) аспірантуру, докторантуру; з) самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні: 1) початкова загальна освіта, 2) базова середня освіта; 3) повна загальна середня освіта, 4) професійно-технічна освіта, 5) базова вища освіта, 6) повна вища освіта.

Встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні: а) кваліфікований робітник, б) молодший спеціаліст, в) бакалавр, г) спеціаліст, магістр.

Основними принципами освіти в Україні є: а) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту; в) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; г) органічний зв' язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; д) незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; е) науковий, світський характер освіти; ж) інтеграція з наукою і виробництвом; з) взаємозв' язок з освітою інших країн; и) гнучкість і прогностичність системи освіти; к) єдність і наступність системи освіти; л) безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Поєднання освіти і науки є умовою модернізації системи освіти. Наука є органічною частиною освіти, базовим елементом і рушійною силою її розвитку. Наукова діяльність навчальних закладів має забезпечувати відповідність змісту освіти сучасним досягненням у галузі науки, техніки і культури.

До державних органів управління освітою та наукою в Україні належать: а) Міністерство освіти і науки України, б) міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; в) Вища атестаційна комісія України; г) Міністерство освіти Автономної республіки Крим; д) місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

У системі наукових закладів науки чільне місце посідають галузеві і відомчі академії наук: Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук тощо.

Вища атестаційна комісія (ВАК) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підвідомчим КМУ. Вона організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою з присудження наукових ступенів (кандидат наук, доктор наук), які присуджуються спеціалізованими вченими радами вищих закладів освіти, наукових установ. ВАК України створює спеціалізовані ради по захисту дисертацій, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, за якими цим радам надається право проведення захисту дисертацій, провадить їх періодичну атестацію; розробляє й затверджує вимоги до дисертацій і осіб, які претендують на здобуття наукового ступеня та вченого звання старшого наукового співробітника; затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук; приймає рішення про видачу диплома кандидата наук на основі рішення спеціалізованої вченої ради про присудження вченого ступеня; приймає рішення про видачу атестата старшого наукового співробітника на основі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання наукового співробітника.

Учені звання "старший науковий співробітник", "доцент", "професор" присвоюються на основі рішень вчених рад вищих закладів освіти, наукових установ.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що освіта і наука є важливими сферами соціально-культурного будівництва держави, без яких неможливе її існування, побудова правової, соціальної держави, цивілізованого суспільства.

 

 

Ключові терміни:

Соціально-культурна сфера, освіта, рівень освіти, структура освіти, система освіти, наукова діяльність, атестація, акредитація, ліцензування, патентування.

 

Питання для самоконтролю:

1.Організаційна структура та повноваження Міністерства освіти і науки України.

2. Вища атестаційна комісія України: структура та повноваження.

3. Система, структура освіти. Освітньо-кваліфікаційні рівні. Принципи

освіти.

Тести-тренінги:

 1.         Структура освіти  включає в себе:

A) дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту;
професійно-технічну освіту;

Б) вищу освіту; післядипломну освіту;

B) аспірантуру, докторантуру; самоосвіту;
Г) усе перераховане в п.п А-В.

2. В Україні встановлюються наступні освітні рівні:

A) початкова загальна освіта, професійно-технічна освіта,

      Б) базова середня освіта; повна загальна середня освіта,

B) базова вища освіта, повна вища освіта.

     Г) усі перераховані в п.п.А-В.

3. До освітньо-кваліфікаційних рівнів не відносяться:

A) кваліфікований робітник;

        Б) аспірант;

B) бакалавр;

Г) спеціаліст, магістр.

 

4. До основних (з числа перерахованих) принципів освіти в Україні не
відносяться:

A) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх
послуг, що надаються державою;

Б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту;

B) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних
цінностей;

Г) законність та дисципліна в державному управлінні.

5. Вчені звання "старший науковий співробітник", "доцент",
"професор" присвоюються на основі рішень:

A) Міністерства освіти та науки України;

       Б) Вищої атестаційної комісії України;

B) колегії ВАК України;

Г) вчених рад вищих закладів освіти.

Завдання на перерахування:

- повноваження Міністерства освіти і науки України;

- система освіти;

- принципи освіти в Україні;

- освітньо-кваліфікаційні рівні;

- повноваження Вищої атестаційної комісії України;

Завдання на порівняння:

- вища і професійно-технічна освіта, як елементи структури освіти;

- ліцензування і акредитація навчального закладу;

- роль і місце місцевих органів виконавчої влади громадського самоврядування у сфері освіти в Україні;

- грифи Міністерства освіти і науки України.

Продовжить думку:

 

.               1.Освіта - це ...

2. Доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх
послуг, що надаються державою це ... освіти.

3.В структуру освіти в Україні входить ...

 Завдання .

Депутати міської ради прийняли на сесії рішення про звільнення з посади директора музичної школи за неналежне виконання професійних обов'язків.

Оцініть правомірність рішення міської ради. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.

Семінарське заняття 27

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі охорони здоров’я населення . (2 год.).

Питання для обговорення

1.Правові засади управління у галузі охорони здоров’я населення.

2. Система та структура органів управління у галузі охорони здоров’я населення.

3. Санітарно –епідеміологічний нагляд.

4. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони здоров’я населення.

Практичне завдання:

1. Навчальні та контролюючі тести.

2. Перевірка основних понять та категорій.

3. Реферати з теми.

Джерела.

Основні :1,2,7,8,11,12,13,14. Додаткова:21,22,26,33,36,38,49,57,58,59,82,92,101.

 

Методичні вказівки.

Охорона здоров'я людини відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні життєдіяльності сучасного суспільства. Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Держава визнає право кожного громадянина на охорону здоров' я та забезпечує його захист і гарантує його:

 1) створенням розгалуженої мережі закладів охорони здоров' я;

 2) організацією і проведенням системи державних і громадських заходів щодо охорони здоров' я;

3) наданням усім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги;

 4) здійсненням державного і можливістю громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;

5) організацією державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

6) встановленням відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров' я.

Державна політика у сфері охорони здоров'я є одним із найвпливовіших інструментів, що здатні реально змінити стан здоров'я населення. А цей стан, за визначенням сучасних українських політиків, науковців і міжнародних експертів, є просто катастрофічний.

Політика держави у сфері охорони здоров'я базується на ряді принципів, що отримали своє закріплення в Основах законодавства України про охорону здоров'я:

1) визнання охорони здоровя пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання та розвитку народу України;

2) дотримання прав і свобод людини і громадянина у галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

3) загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

4) відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

5) децентралізація державного управління, розвиток самоуправління і самостійності працівників охорони здоров'я на правовій та договірній підставах та ін.

Систему українського законодавства про охорону здоров'я становлять:

Конституція України,Загальне законодавство про охорону здоров'я, та ін.

Система суб'єктів державного регулювання у сфері охорони здоров'я:

- Верховна рада України

- Президент України

- Кабінет Міністрів України

- Міністерство охорони здоров'я України

Міністерство охорони здоров'я України (далі МОЗ)є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями МОЗ України є: 1) забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення; 2) створення, виробництво, контроль за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення; 3) розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; 4) організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню; 5) організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях; 6) здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; 7) розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; 8) організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров'я і тваринництва покладено також на

МОЗ.

Для реалізації державної політики у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, безпеки для здоров'я і життя людини середовища життєдіяльності, узагальнення практики застосування законодавства у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, визначення першочергових заходів щодо профілактики інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров'я і життя факторів середовища життєдіяльності, забезпечення санітарно-епідеміологічного нормування тощо створена Державна санітарно-епідеміологічна служба (далі -Держсанепідемслужба), яка є урядовим органом державного управління, діє у складі МОЗ і йому підпорядковується, правовий статус якої регламентується Постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999р.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їх заступниками, іншими посадовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та поточного нагляду.

Запобіжний нагляд здійснюється шляхом державного санітарно-епідеміологічного нормування; державної санітарно-епідеміологічної експертизи; видачі передбачених законодавством висновків та доз волів; погодження; визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень; проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію та ін.

Поточний нагляд включає: контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами передбачених санітарним законодавством, санітарними та протиепідеміологічними (профілактичними) заходами, приписами, постановами, висновками, дозволами та реєстраційними свідоцтвами, умовами державної реєстрації вимог безпеки для здоров'я і життя людини; контроль за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідеміологічних (профілактичних) заходів; вивчення, аналіз і оцінку санітарної та епідеміологічної ситуації, прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища його життєдіяльності, визначення факторів довкілля, що шкідливо впливають на стан здоров'я і життя людини; видачу обов'язкових для виконання приписів, постанов та висновків щодо усунення або обмеження шкідливого впливу на стан здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності, причин та умов виникнення і поширення інфекційних хвороб; ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень.

Громадський контроль відіграє важливу функцію у сфері формування і реалізації державної політики і державного регулювання охорони здоров'я населення. Від рівня його впливу на відносини, що складаються у сфері охорони здоров'я та на діяльність органів та закладів охорони здоров'я, які надають населенню медико-санітарну допомогу, можна визначити рівень соціально-політичного розвитку і демократичності тієї чи іншої країни. Світова практика показала, що громадський контроль є невід'ємним атрибутом громадянського суспільства, а його відсутність чи мінімальне застосування вказують на нерозвиненість основних інститутів демократії, відстороненість основної частини населення від процесів формування і реалізації державної політики.

Ключові терміни:

 

Охорона здоров'я, Державна політика у сфері охорони здоров'я, Державна санітарно-епідеміологічна ,державного санітарно-епідеміологічний нагляд,Запобіжний нагляд ,Поточний нагляд,Громадський контроль .

 

Питання для самоконтролю:

1.Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі охорони здоров' я населення в Україні.

2.Структура і повноваження Міністерства охорони здоров'я України.

3.Основні завдання МОЗ України.

 

Завдання на перерахування:

 

- повноваження Міністерства охорони здоров' я України;

- повноваження Державної санітарно-епідеміологічної служби України;

 

Завдання на порівняння:

- державний контроль та нагляд у сфері охорони здоров'я;

- запобіжний та поточний нагляд Державної санітарно - епідеміологічної служби України;

- роль і місце місцевих органів виконавчої влади громадського самоврядування у сфері охорони здоров’я Україні;

Продовжить думку:

 

1.Охорона здоров'я - це ...

 

2.Сутність адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я полягає ...

Завдання 1.

Громадянин Б., який має вищу медичну освіту (за фахом лікувальна справа) звернувся до управління охорони здоров' я місцевої державної адміністрації з проханням видати ліцензію на право виготовлення та реалізацію лікарських засобів. Управління охорони здоров' я відмовило у виданні ліцензії.

Оцініть правомірність відмови управління охорони здоров'я у видачі ліцензії. Розкрийте порядок та умови отримання ліцензії на право виготовлення та реалізацію лікарських засобів

 

Семінарське заняття 28.

Адміністративно правове забезпечення державного управління в галузі соціального захисту населення . (2 год.).

 Питання для обговорення

1.Правові засади управління у галузі соціального захисту населення.

2. Система органів управління у галузі соціального захисту населення та їх повноваження .

3. Державний контроль і нагляд у галузі соціального захисту населення.

4. Адміністративно – правовий статус органів державного управління в галузі соціального захисту населення.

Практичне завдання:

1. Тести,ситуації для перевірки знань з теми.

2. Реферати з теми.

Джерела .

Основні :2,3,8,11,12,13,14. Додаткова:20,21,26,33,36,40,41,42,49,57,58,63,76,79,92.

 

Методичні вказівки.

Одним із принципів правової держави є те, що у центрі її соціальної дійсності перебуває людина. Держава гарантує соціальні права і свободи, які забезпечують людині гідний рівень життя та її соціальну захищеність. За своєю сутністю ці права і свободи є, з одного боку, вимогами до держави, а з іншого -її обов' язками щодо підтримання життя особи та її соціальної захищеності. Соціальні питання, при їх невирішеності, є одним з небезпечних джерел, пов' язаних з національною безпекою, самою суттю існування в майбутньому державних інститутів.

Під соціальним захистом необхідно розуміти комплекс заходів, які здійснюють державні органи в різних сферах діяльності, спрямований на забезпечення доступу кожного члена суспільства до соціальних благ, усунення соціальної нерівності та підтримку найбільш незахищених членів суспільного життя.

Соціальний захист має на меті поліпшення морального та матеріального забезпечення соціально вразливих верств населення, подолання бідності та зниження міри розшарування суспільства. Він включає такі напрями: 1) соціальне страхування; 2) соціальну допомогу; 3) державне пенсійне забезпечення; 4) недержавне пенсійне забезпечення.

Сутність державного управління зазначеною сферою полягає в тому, що держава: а) держава дбає про соціальний захист своїх громадян; б) забороняє використання примусової праці; в) створює робочі місця; г) забезпечує підготовку кадрів; д) забезпечує нормальні умови праці; вільний вибір місця роботи, професії; е) матеріально підтримує своїх громадян; ж) гарантує захист від незаконного звільнення; з) забезпечує право на своєчасне одержання винагороди.

Одним із важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є становлення державних стандартів і державних соціальних гарантій, які встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами. До них належать встановлення: а) мінімальних розмірів оплати праці; б) доходів громадян; в) пенсійного забезпечення; г) визначення видів і розміру соціальних допомог; д) визначення розмірів соціальних виплат, що забезпечують рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум.

Правовою основою державного управління в зазначеній сфері є закони України "Про пенсійне забезпечення", "Про зайнятість населення", "Про охорону праці", "Про збір на обов'язкове пенсійне страхування", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", "Про реабілітацію інвалідів в Україні", "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування".

Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство праці та соціальної політики України (далі - Мінпраці).

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції.

Основними завданнями Мінпраці є: 1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; у сфері соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці; у сфері пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції; 2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості; 3) проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили; 4) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; 5) забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо; 6) забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; 7) розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення; 8) забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування.

Через міністра Мінпраці спрямовується і координується КМУ діяльність Пенсійного фонду України.

У складі Мінпраці України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Пенсійний фонд України (далі - Фонд) є центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінпраці.

Керівництво діяльністю Фонду здійснюється правлінням, чисельність і персональний склад якого затверджується КМУ. Засідання правління Фонду скликаються в міру потреби, але не рідше ніж один раз на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше ніж двох третин його членів. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.

Основними завданнями Фонду є: 1) участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; 2) забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Фонду; 3) ефективне використання коштів Фонду, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Фонду.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що до особливостей державного управління соціальним захистом населення можна зарахувати таке: 1) воно здійснюється стосовно організаційно непідлеглих об' єктів управління і не торкається їх самостійності; 2) надвідомча координація в зазначеній сфері має не загальний характер, а обмежена конкретними функціями, пов' язаними з питаннями соціального захисту; 3) основними завданнями управління в зазначеній сфері є підвищення матеріального добробуту та пристойного життя людей, забезпечення зайнятості населення, гарантування його права на працю, соціальний захист.

Ключові терміни.

 Соціально-культурна сфера, соціальний захист, пільги,страхування,безробіття.

 

Питання для самоконтролю.

1.Соціальний захист як об'єкт адміністративно-правового регулювання.

 

2.Основні завдання Міністерства праці та соціальної політики України.

 

Тести-тренінги.

 

1. До системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері не відносяться:

A) Міністерство культури та туризму України;

           Б) Міністерство освіти і науки України;

B) Міністерство соціального забезпечення України;

          Г) Міністерство охорони здоров'я України.

2. Соціальний захист включає в себе наступні напрямки:

A) соціальне страхування; соціальну допомогу;

Б) державне пенсійне забезпечення; недержавне пенсійне забезпечення;

B) визначення розмірів соціальних виплат;
Г) усе перераховане в п.п.А-Б.

 

Завдання на перерахування:

- основні функції адміністративно-правового регулювання у соціально-культурній сфері;

- система органів виконавчої влади України в соціально-культурній

сфері;

- основні завдання Секретаріату Президента України у соціально-культурній сфері;

 

Завдання на порівняння:

- основні завдання Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування України;

Продовжить думку:

 

1. До системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері
входить ...

2.Президент України є ... соціально-культурних прав громадян.

3.Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику є ...

 

⇐ Предыдущая123456Следующая ⇒

Поделиться: