ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ПРИСЛІВНИКІВ

 

Виключно, винятково, тільки, суто, єдино

 

«Він їв виключно черствий хліб», – читаємо в медичній статті, хоч важко почути щось подібне в живому народному мовленні й класичній літературі, де було б: «Він їв самий черствий хліб» («Він їв тільки черствий хліб»), або, щоб підкреслити сказане: «Він їв самий тільки черствий хліб». Прислівник виключно штучно створене чи скальковане слово, яким надуживають наші науковці й публіцисти, хоч є ще й інші, більш підхожі, природні слова. Крім наведеного вище тільки, є ще винятково («З усіма він чемний і винятково ввічливий». – Я. Баш), суто («Піднести їй на болячку ту суто золоту гіллячку». – І. Котляревський), єдино («Мене судити могли б єдино тільки королі». – Б. Грінченко).

 

Довжиною, шириною, глибиною, висотою, вишиною, товщиною & #8722; завдовжки, завширшки, завглибшки, заввишки, завбільшки, завдальшки, завгрубшки, завтовшки

 

«Кімната була довжиною вісім метрів, шириною чотири й висотою три метри»; «Ставок, глибиною подекуди аж до семи метрів, прикрашає тепер наше місто, що не має річки»: Такі неукраїнські вислови ми читаємо іноді тільки в ділових паперах, а навіть у статтях і в художній літературі. Цих висловів не знає українська народна мова, не знала їх і наша класика, а користувались іншими прислівниками: «Роги по аршину завдовжки, коли не більш» (О. Стороженко); «Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода» (Леся Українка); «Яма завглибшки була вже двадцять і два сажні» (І. Франко); «Наша річка, хоч і неабияка там завширшки, проте рибу має» (з живих уст); «Камінь такий завбільшки, як де є хата велика» (казка); «Намисто було завгрубшки як моє» (Словник Б. Грінченка); «Так завдальшки, як до тії греблі, сиділи в очеретах дикі качки» (Словник Б. Грінченка).

Отже, для російських висловів длиной, в длину, шириной, в ширину, высотой, глубиной, величиной, толщиной, на расстоянии маємо українські відповідники – завдовжки, завширшки, заввишки, завглибшки, завбільшки, завтовшки, завгрубшки, завдальшки, яких і слід додержуватися в писемній та усній мові.

Російський вислів на расстоянии може передаватись українською мовою не тільки прислівником завдальшки, а часто й прийменником на та іменником віддаль (віддалення) або відстань: «Тепер обличчя обох були на віддаленні якихось три чверті метра» (І. Ле); «На відстані пострілу» (Українсько–російський словник АН УРСР).

 

Доки – доти, поки – поти

 

Прислівники доки й доти, поки й поти чуються в фразах як спаровані, взаємозалежні: «Доти лях мутив, доки не наївся» (М. Номис); «Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров поводився спокійно» (О. Гончар); «Поти все вередуватиму, аж поки купиш ласощів» (Г. Квітка–Основ'яненко); «Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, поти серце українське з панським не вживеться» (П. Куліш).

Не слід перемішувати ці спаровані прислівники й ставити доти з поки, а доки з поти, як це часом, хтозна для чого, роблять: «Слава продавця росла й ширилася доти, поки слідчий не поцікавився»; «Я поти ждав її, доки не прийшла аж увечері». Чуття мови підказує неприродність такого сполучення.

 

Зараз, тепер, нині, тепереньки, теперечки, тепера, ниньки

 

Прислівник зараз витискує останнім часом прислівники тепер, нині: «Де гули набої, зараз сміх звучить» (В. Сосюра); «У нас зараз весна» (С. Плачинда). Проте між цими прислівниками є деяка значеннєва різниця.

Українська класика й народне мовлення надають прислівнику зараз вузького значення – «цієї миті, цю хвилину, негайно»: «Ходім зараз до матері» (М, Коцюбинський); «Зараз я піду» (Леся Українка); а коли мовилося про час, що оце триває, користувалися словами тепер, нині: «Не тепер, так у четвер» (приказка); «Не той тепер Миргород, Хорол–річка не та» (П. Тичина); «Герман Гольдкремер устав нині дуже злий» (І. Франко); «Їх смольний дух п'янить мене і нині» (М. Рильський).

У фольклорі трапляються ще й такі прислівники: тепереньки («Ой колись була розкіш–воля, а тепереньки – неволя». – Народна пісня), теперечки «Теперечки дивись, до чого він доживсь». – Л. Глібов), тепера – відповідник до російського теперича й ниньки – відповідник нынче.

З цих прикладів випливає, що й у наведених на початку фразах із сучасної літератури краще було б, якби замість недоречного тут прислівника зараз стояли інші, саме в цьому тексті потрібні слова: «Де гули набої, нині сміх звучить»; «У нас тепер весна».

 

Зрідні – бути (доводитися) родичем, бути ріднею, рідний брат (рідна сестра) комусь або чомусь, родичі

 

Читаємо в одному науковому творі: «Така хибна провідна думка автора книжки – зрідні тій плутанині, яка властива людям, що не звільнилися ще від впливів ідеалістичних концепцій». У цій фразі трапився прислівник зрідні, якого нема в українській мові й який є невдалою калькою з російського сродни. Українська мова, щоб передати це поняття, вдається до дієслова з іменником або з прикметником та іменником: бути (доводитися) родичем, бути ріднею, рідний брат (рідна сестра) комусь або чомусь, – чи самим іменником: «Вони йому – родичі: дідового сусіда молотники» (жартівлива приповідка); «його жінка – то рідна сестра відьми! » (з живих уст).

Тим& #8209; то й у фразі науковця треба було написати: «рідна сестра (родичка, рідня) тій плутанині…».

 

Навшпиньках чи навшпиньки?

 

У сучасній українській літературі, а так само й у наших словниках бачимо слова навшпиньках і навшпиньки, що не мають ніякої значеннєвої різниці: «Я навшпиньках пройшла до першого ряду крісел і сіла на першому вільному місці» (І. Вільде); «щоб краще бачити, навшпиньки поставали, а може, й на те, щоб вищий мати зріст» (М. Рильський); «Повз материне купе кожному хотілося пройти навшпиньки» (О. Гончар).

Є ще слово навшпинячки, що означає те саме: «Старіші на лавках, а молоді позаду стають навшпинячки» (переклад М. Рильського).

Так яке слово правильніше – навшпиньках чи навшпиньки? Гадаю, що друге. Перше слово набуло закінчення — ах за аналогією до російського відповідника на цыпочках, друге слово має закінчення — и дуже характерне для українських прислівників: наввипинки, наввиринки, наввипередки, навзаводи, навперемінки тощо. Таке ж закінчення й у слова навшпинячки, яке має всі права на існування.

 

Обґрунтовано, з цілковитою (з повною, з незаперечною) підставою, підставно

 

У публіцистиці й діловій мові часто трапляються слова обґрунтовано, з цілковитою (з повною, з незаперечною) підставою, наприклад: «до вибору робочих швидкостей аґреґатів передові механізатори підходять обґрунтовано…» («Радянська Україна»); «Можна сказати з незаперечною підставою, що третій з'їзд Рад відкрив нову епоху всесвітньої історії» (переклад із творів В. І. Леніна).

Та ось у «Вечірніх розмовах» М. Рильського бачимо прислівник підставно: «Клопотався він, учасник війни, цілком підставно й законно» («Моє і наше»). Чи це маловживане слово підставно – цілком рівнозначне попереднім висловам, чи воно має свій нюанс? Якщо вислів з незаперечною (з цілковитою, з повною) підставою – близький значенням до прислівника підставно, то цього не можна сказати про слово обґрунтовано: адже якесь клопотання об'єктивно може бути й мало обґрунтованим через юридичну непідготованість особи, що писала це клопотання, й разом із тим – цілком підставним, або, інакше кажучи, законним, бо має під собою за підставу закон. Саме тому М. Рильський, добрий знавець української мови, поставив тут цей прислівник. Слово підставно, відоме й раніше в українській мові, – не зайве, бо дає змогу точніше висловити думку й має свій загальновідомий антонім – безпідставно.

 

Одноразово й одночасно

 

Чуємо інколи в радіопередачі таке дивне повідомлення: «Одноразово працює радіостанція «Маяк» на хвилі…» По–українському це означає, що радіостанція «Маяк» працює чомусь тільки один раз, хоч усім відомо, що радіостанції взагалі, зокрема й «Маяк», функціонують не раз і не два чи три, а постійно. Одноразово можна допомогти комусь, позичити гроші, нагадати про щось, наприклад: «Вам можуть дати субсидію тільки одноразово, а далі не сподівайтесь постійної фінансової допомоги».

Слово одночасно означає, що якась дія відбувається в один час з іншою дією: «Одночасно пробитися всім підводам – неможливо» (О. Гончар); «Чикаленко одночасно їв, запивав вином і розповідав безперестану» (Л. Смілянський).

Очевидно, наше радіомовлення хотіло сказати, що «одночасно працює радіостанція «Маяк», але не зуміло правильно висловити.

 

Під рукою і напохваті

 

«Нащо ти ото шукаєш по кімнаті, нишпориш по шухлядах? Треба, щоб усе потрібне було в тебе під рукою», – читаємо в одному сучасному оповіданні, де спиняємо увагу читача на вислові під рукою. Так сказати по–українському можна, як це бачимо хоч би з такої фрази в М. Коцюбинського: «Багато читаю, бо під руками велика бібліотека та багато газет та часописів на всяких мовах». Але є ще український прислівник напохваті, що передає те саме поняття, що й вислів під рукою в переносному значенні: «Ще завидка понаготовляли кожен собі сокиру чи лома, мішки на зерно, налигачі на худобу, – держали напохваті» (А. Головко).

Не слід забувати це слово в певних випадках, тим більше, що воно – таке характерне для нашої народної мови, з якої треба черпати свій практичний словник нашій літературі.

 

По рахунку чи видавцем?

 

«Він давав їй гроші по рахунку, щоб не тринькала їх дарма», – читаємо в одному фейлетоні, де з попереднього тексту здогадуємося, що йдеться не про папірець–рахунок, на підставі якого давалося жінці гроші, а про те, що давано їй грошей небагато, ощадно. У цьому розумінні сказати по рахунку ніяк не можна: це буквалістичний переклад російського по счету. Тут мало б стояти слово видавцем, що саме й є відповідником російських висловів по счету, по мере: «Все подавалось ніби видавцем» (І. Нечуй–Левицький).

 

Так чи отак?

 

«Усякі бувають дива. Так ідеш собі лісом, коли бачиш…» – читаємо в одному оповіданні. Усе ніби гаразд у цих двох реченнях, але чомусь не задовольняє слово так на початку другого. Якби друге речення починалося ствердженням певної події чи явища, про що мовилося в першому, тоді слово так було б на своєму місці, як це бачимо в творі І. Нечуя–Левицького: «Пан не згоджувавсь брати назад того поля. Так воно й стояло ціле літо толокою». Якщо речення не являє собою логічного завершення щойно сказаного, а висловлює загальні міркування, звісно, пов'язані певною мірою з усім попереднім текстом, тоді краще послугуватися прислівником отак: «Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та холоді, у злиднях та недостачах» (Панас Мирний).

Ми спинились над цими двома словами, які, будучи дуже схожі одне з одним, мають, проте, різні нюанси, тому, що раз у раз натрапляємо в художній літературі й публіцистиці на фрази з початковим словом так замість отак, про яке ніби забули автори. Відбувається це, видимо, підо впливом російських зразків, де прислівник так в аналогічних фразах – дуже поширений: «Эти явления замечались и раньше. Так, еще в прошлом году, мы наблюдали…»

Прислівник отак інколи буває синонімом слів наприклад, приміром, як це бачимо в першій фразі: «Усякі бувають дива. Наприклад (приміром), ідеш собі лісом…» Із цього видно, що й у наведеному на початку реченні більше пасувало б слово отак: «Отак ідеш собі лісом…», – тимчасом як у реченнях «Темрява була така густа, що ми не бачили, чи їдемо ще селом, чи в'їхали вже в ліс. Так, це був ліс» відчуваємо, що тут треба поставити тільки слово так.

 

Раптом, а що як, ану (ж)

 

Не завжди слушно ми користуємося прислівником раптом. Якщо в фразі «То цілий місяць не було його, а це вчора раптом приїхав» (із живих уст) цей – прислівник стоїть до речі, то цього не скажеш про таку фразу, взяту з сучасної белетристики: «Туди вона і глянути боїться: раптом побачить там когось із земляків».

Прислівник раптом, як і рівнозначні прислівники зненацька, враз, нараз, указує на несподівану дію або наяву когось чи чогось: «Раптом усе затихло» (Леся Українка); «Раїса раптом одхитнулась од приятельки й тихо скрикнула, як ранений птах» (М. Коцюбинський). А коли йдеться не стільки про несподіваність дії, скільки припускається можливість дії або появи когось, тоді краще користуватись висловами а що як, ану (ж): «Піду я до Бондаренків – ану ж Петро вже приїхав» (із живих уст); «Я можу піти туди; а що як ніхто ще не повернувся й хата – замкнена? » (з живих уст).

Отож, у наведеній вище невдалій фразі краще написати: «Вона й глянути боїться: ану (або – а що як) побачить там когось».

 

Уперто чи наполегливо?

 

«Завод уперто працював далі, щоб учасно виконати почесне замовлення», – читаємо в одній газетній статті. У такому тексті прислівник уперто не підходить, бо він надає дієслову, якого стосується, неґативної функції, наприклад: «Барометр уперто показував «дощ», хоча в той день не капало навіть і сонце блищало часом крізь хмари» (М. Коцюбинський). У наведеній на початку фразі дієслово працювати вимагає прислівника з позитивним значенням; таким буде слово наполегливо.

Те саме можна сказати й про прикметники впертий і наполегливий: «Упертий, як свиня» (з живих уст); «Василь – людина наполеглива, трудовита» (О. Копиленко).

 

Щоденно, щодня, щодень, щоднини

 

Слова щоденно, щодня, щодень, щоднини ми бачимо в нашій класиці й сучасній українській літературі: «Я єсть той, який щоденно на будові, на посту» (П. Тичина); «Ходив я в садочок щодня виглядати» (Л Глібов); «Споконвіку Прометея там орел карає, що день божий добрі ребра й серце розбиває» (Т. Шевченко); «Для величних будов Батьківщини, для майбутнього щастя – щоднини лийся, лийся, гаряча сталь! » (Я. Шпорта).

Усі ці чотири слова мають однаковісіньке значення, хіба тільки з тою різницею, що слова щодня, щодень ми часто чуємо в народному мовленні, але далеко рідше можна натрапити на щоднини й не трапляється чувати з народних уст прислівника щоденно, дарма що прикметник щоденний – дуже поширений: «Оце такий мій щоденний наїдок».

Чи не забагато в нас однакових прислівників, дуже схожих між собою, що означають достоту одне поняття? Таке явище навряд чи збагачує мову, вносить плутанину, коли постає питання, як краще сказати – щодня чи щоденно. Мабуть, слід додержуватися слів, що живуть у народі, залишивши слова типу щоденно для тих випадків поетичної творчості, коли ритм вірша потребує саме цього слова, як це бачимо в наведеній цитаті з творів П. Тичини.

 

ПРИЙМЕННИКИ

 

У (в) – до, в – на

 

Інколи виникає питання, який прийменник треба ставити – у (в) чи до: «Я поїхав у Київ» чи «Я поїхав до Києва», «Вихід у місто» чи «Вихід до міста»?

Узагалі, коли мовиться про рух у напрямі міста, села, селища, тоді треба ставити прийменник до: «Через кілька днів Ковпак вилетів до Москви» (П. Вершигора); коли йдеться про дію чи перебування в чомусь, тоді слід користуватися прийменником у (в): «У Києві на риночку ой пив чумак горілочку» (народна пісня). Якщо мета руху в певному напрямі супроводжується ще додатковими поясненнями, тоді після них може стояти замість прийменника до – у (в): «Ми їздили на ярмарок у Косів» (М. Рильський). У реченнях, де рух або дію скеровано до предметів, середовищ або мовиться про абстрактні поняття, ставиться прийменник у (в): «Він ступив у сад» (Є. Гуцало); «Кидається у свою стихію» (О. Гончар); «Закрадається в серце острах» (М. Рильський). Рух до приміщення позначається дієсловами з тим і з другим прийменником: «Уваливсь у хату» (П. Куліш); «Смерть зайшла до хати» (Д. Павличко).

Як сказано вище, прийменником у (в) з іменником у знахідному відмінку послугуємось, визначаючи час за днями тижня: «у вівторок», «у п'ятницю», – або з іменником у місцевому відмінку, коли мовиться про місяці року: «у січні», «у липні». Проте, коли визначається час за роком, треба користуватись родовим відмінком іменника, а не прийменником у (в) з іменником у місцевому відмінку: ближче буде до нашої мовної традиції цього року, а не в цьому році, 1970 року, а не в 1970 році. Так само слід казати торік, а не в минулому році, позаторік, а не в позаминулому році; аналогічні будуть і прикметники – торішній, а не минулорічний, позаторішній, а не позаминулорічний.

Російському вислову дом в три окна відповідає український – будинок на три вікна, а вислову дом в пять этажей – будинок на п'ять поверхів.

Прийменник на вживають також, коли описують процес перетворення: «звівся ні на що».

Прийменник у (в) можна чути українською мовою в таких висловах: вірити в себе, вдаватися в тугу, в розпач, – а також на позначення переходу з одного стану в інший: «І як воно зробилось так, що в турка я перевернувся» (С. Гулак–Артемовський).

Російські прийменники у та в мають між собою велику значеннєву різницю, наприклад: «У него собирались гости» і «В его словах чувствовалась уверенность». Між українськими прийменниками у та в нема ніякої різниці. Ми ставимо їх незалежно від змісту речення, а тільки додержуючись правила чергування голосних, цебто: якщо попереднє слово кінчається на голосну, треба ставити прийменник в («Вона взяла в нього книжку»), якщо на приголосну – тоді у («Він узяв у неї книжку»).

 

Від – проти, на – проти

 

«Це ліки від усяких хвороб», – читаємо в одному сучасному оповіданні для дітей. Так сказати по–українському не можна; коли йдеться про ліки, треба ставити прийменник проти: «Ліки проти ревматизму» (Українсько–російський словник АН УРСР).

Прийменником проти користуються також для порівняння: «І стіл був багатий проти звичайного» (Л. Смілянський), – а також у висловах на означення часу відповідно до російських на пятницу, под Новый год: «Пізно світилося проти п'ятниці світло, як у великодню ніч» (М. Коцюбинський); «Та це сталося проти Нового року» (з живих уст); «Він не питав більше – куди й чого я піду проти ночі» (С. Скляренко).

 

Для, задля, на, про, під, до

 

«У кутку кімнати стояла шафа для одежі»; «Це тобі торбинка для книжок», – часом чуємо з уст і навіть читаємо в художній літературі. Чи це правильно? Ні, треба: «стояла шафа на одежу», «торбинка на книжки». Чому? Тому що прийменник для буде слушний там, де говориться, що певну річ призначено для людини, тварини або для якоїсь ширшої потреби: «Не для пса ковбаса, не для кицьки сало» (М. Номис); «Цю шафу батько купив для мене» (з живих уст); «Для загального Добра» (М. Коцюбинський). Зате, коли мовиться, що якийсь предмет призначено на певні конкретні речі, тоді треба шукати інших прийменників: «Оце тобі торбинка на жито, а пляшки – менша на олію, а більша на молоко» (з живих уст), «мішок на вугілля»; «одяг на свято» (Українсько–російський словник АН УРСР). Так само треба казати: «поштова скринька на листи й газети», «кошик на старі папери», «миска на борщ». Кажуть у народі ще: «мішок під жито», «одежа про свято й про будень», «книжка до читання».

Навіть призначення якоїсь дії передається в фольклорі прийменником на: «Не на те я, запоріжці, Гард розруйнувала, щоб степи ваші широкі та назад вертала» (історична пісня).

Прийменник на стоїть ще, коли йдеться про хвороби – захворіти на що, а не чим: «Занедужав на кір», «Він заслаб на пропасницю» (Словник за редакцією А. Кримського); «Оце вже місяць хворію на очі».

Прийменники для й задля часто виступають як синоніми: «Для тебе сина породила» (Т. Шевченко); «Задля нього зробила» (Г. Квітка–Основ'яненко); «Погляньте на руки мої: задля миру і щастя народів вони – здатні на труд і бої» (С. Олійник). Інколи прийменник задля набуває ще й значення пояснення причини, стаючи синонімом слів тому що, через те що: «Макар Іванович… брехав, що купив їх (брошури. – Б. А. — Д.) тільки задля їх дешевизни, маючи потребу в папері» (М. Коцюбинський).

 

По, за, з, на

 

Вище ми бачили, що прийменник по з присвійними займенниками мій, моя, моє, наша, наше українська класична література й фольклор не так часто вживали, як це недавно стало поширюватися в літературі, коли чуємо: по–моєму, по–твоєму, по–нашому, наприклад: «по–моєму, так не можна робити». Виходячи з наших мовних традицій, цю фразу краще було б сказати так: «На мою думку (або – на мій погляд, чи як на мене), так не можна робити». Але не слід думати, що українська мова взагалі уникає прийменника по. Ні, ми часто користуємось цим прийменником, наприклад: «По Савці свитка, по пану шапка» (прислів'я); «Видно пана по халявах» (прислів'я); «По своєму ліжку простягай ніжку» (прислів'я).

Прийменником по користуються на позначення місця руху: «Він тинявся без діла по вулицях і майданах столиці»; «Мені багато доводилось їздити по містах і селах України». Але неправильно кажуть: «Я живу по вулиці Леніна», – замість: «Я живу на вулиці Леніна».

У фразі «Він по походженню – українець» прийменник по стоїть не на своєму місці. Не краще буде, коли замість нього поставити прийменник за, як це часто роблять: «Він за походженням – українець», – бо тут треба прийменника з: «Він із походження (або з роду чи родом) – українець». Узагалі прийменником за часто надуживають. Якщо він стоїть цілком на своєму місці в на фразах: «Одягнений за останньою модою»; «Це зроблено за всіма вимогами науки», – то цього не можна сказати про такі фрази: «Він зробив це за наказом директора»; «За бажанням публіки концерт повторено»; тут слід сказати: «З наказу директора», «На бажання публіки». Вислів «одержати гроші за рахунком (чи за ордером)» – також неправильний, слід: «одержати гроші на рахунок (чи на ордер)». Коли треба вказати на привід, причину або підставу якоїсь дії, тоді краще вживати прийменника з або на: «Чи з доброї волі? » (О. Гончар); «Носили на його бажання дорогі страви» (М. Коцюбинський).

Принагідно слід звернути увагу на хибний вислів з точки зору, що є буквалістичним перекладом російського с точки зрения, по–українському цей вислів буде – з погляду: «з погляду марксизму» (Українсько–російський словник АН УРСР), «із цього погляду» (Російсько–український словник АН УРСР).

У декого часом виникає питання: як правильно сказати по–українському: пішов по воду чи пішов за водою? Це залежить від того поняття, яке ми вкладаємо в речення: якщо йдеться про мету руху, то треба ставити прийменник по («Ми ходили по гриби» – П. Воронько), якщо напрям руху – прийменник за («Пливи, косо, тихо за водою, а я піду слідом за тобою». – Народна пісня; «Я йду по лікаря, бо хворому дуже тяжко», але «Я пішов за лікарем до його кабінету взяти рецепт»).

 

При чи за?

 

З прийменниками при й за трапляється чимало помилок на письмі й з уст. Візьмімо такі фрази: «При будуванні клубу ми застосували всі нові технічні досягнення»; «При бажанні цього можна досягти»; «Це можна здійснити при всіх обставинах» – У всіх цих фразах прийменник при стоїть на позначення часу. Погляньмо, коли саме наша класика й живе народне мовлення користуються цим прийменником: «Була в мене небога, при мені вона і зросла» (Марко Вовчок); «Три явори посадила сестра при долині» (Т. Шевченко); «Він такий у нас чоловік, що все при начальстві крутиться» (з живих уст). У всіх цих прикладах прийменник при позначає місце. Уживають його й як відповідника до російського прийменника в: «Як живе чоловік при вбозтві, то й хороший зробиться поганий, а як при волі, то й ледащо покажеться гарне» (Б. Грінченко), – або в таких висловах, як при розумі, при здоров'ю: «Був чоловік середніх літ, при здоров'ю» (Ганна Барвінок).

Далеко рідше ми натрапляємо на прийменник при з відтінком часу: «При слові " ключниця" Зоя злісно стиснула губи» (Леся Українка); «При такій інтенсивній праці треба добре їсти» (М. Коцюбинський); «При згоді були люди» (Словник Б. Грінченка). У цих фразах можна поставити й описову конструкцію: «Коли почула слово " ключниця" …», «Коли так інтенсивно працювати…», «Коли згоджувалися…».

Якщо в фразі мовиться про історичний або тривалий час із життя певної людини чи багатьох людей, тоді класика й народне мовлення вдаються до прийменника за: «Ото було за наших часів – Верді, Россіні…» (Леся Українка); «За Хмельницького Юрася пуста Україна звелася, а за Павла Тетеренка – не поправиться й теперенька» (М. Номис); «За царя Панька, як земля була тонка» (приповідка); «Це було ще за життя мого батька» (з живих уст).

Із цих прикладів випливає, що й у трьох перших фразах слід було сказати: «Коли будували (або – Будуючи) клуб, ми застосували»; «Коли є бажання (або Бажаючи), цього можна досягти»; «за всіх обставин».

 

СПОЛУЧНИКИ

 

Аби, щоб (щоби), жеб (жеби)

 

Сполучник аби звичайно є відповідником до російських лишь бы, только бы: «Аби день до вечора» (приповідка); «Нехай собі співає, аби не голосно» (Т. Шевченко). Але в деяких говірках української мови це слово править за синонім сполучників щоб, хоч би, як–би. Це позначилось і в нашій класичній літературі, наприклад: «Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти» (В. Стефаник).

У сучасній українській літературній мові сполучника аби вживають тільки в його першому значенні, тому в фразі, взятій із газетного фейлетона, слово аби стоїть не на своєму місці: «Усі можуть засвідчити: не було ще випадку, аби хтось із працівників управління навіть з виховною метою хапався за пасок, розмовляючи з своїм сином». Тут і в подібних випадках треба послугуватися сполучником щоб, як це чуємо в відомій народній пісні: «…щоб наша доля нас не цуралась, щоб легше в світі жилося! »

Слід завважити, що в говірках західних областей України трапляється замість щоб (щоби ) сполучник жеб (жеби ): «Немає злого, жеби на добре не вийшло». Такий сполучник треба вважати за діалектизм і полонізм, який прийшов у ті говірки підо впливом польської мови (& #380; eby ). Звісно, йому не може бути місця в літературній мові, крім тих випадків, коли в художньому творі, задля колориту, автор хоче зберегти пряму мову своїх персонажів.

 

Варто, тільки, тільки–но, як тільки

 

Інколи доводиться чути з уст і бачити на письмі вислови на кшталт: «Варто мені взятися за роботу, як він одразу ж кличе мене до себе»; «Варто мені лягти, як миттю засинаю». В обох цих фразах слово варто, вжите в значенні прислівника, стоїть не до речі, його механічно перенесено з російських висловів «стоит мне взяться за работу», «стоит мне лечь». По–українському в таких випадках слід сказати: «Тільки (або & #8722; тільки–но, як тільки) візьмусь за роботу, він одразу кличе мене до себе»; «Тільки (або & #8722; тільки–но, як тільки) ляжу, миттю засинаю».

Слово варто кажемо тоді, коли хочемо висловити, що слід або не слід щось робити, що є в цьому потреба чи рація: «І справді варто було б попливти човном» (І. Нечуй–Левицький); «То видно, ще не варто над ним і сумувать» (Леся Українка); «Варто щось попоїсти» (Б. Грінченко).

 

І & #8722; й & #8722; та

 

Між словами в реченні й між реченнями ми часто вживаємо сполучників і та й. Українська мова & #8722; милозвучна й тому пильнує, щоб не скупчувалось поряд кілька голосних або кілька приголосних. Для того, щоб ці звуки гармонійно чергувались, є в українській граматиці правило чергування, за яким звук і чергується з й на початку слів (він іде, вона йде ), а також коли ці звуки виконують функцію сполучника. На жаль, іноді забувають про це правило й пишуть: «Вона і він» замість & #8722; «Вона й він». Письменники, що дбають за високий рівень мовної культури в своїх творах, послідовно додержуються цього правила й ставлять сполучник і, якщо попереднє слово кінчилось на приголосну («Я прокинувся через те, що поїзд сіпонув і раптом пішов швидко». & #8722; Ю. Смолич), та сполучник й, коли наприкінці попереднього слова стоїть голосна («Хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу» (О. Гончар).

Якщо між сполучниками і та й нема ніякої значеннєвої різниці, то сполучник та може бути в значенні і («Тільки він та вона, та старий, та стара…» & #8722; Дитяча пісенька), а також у значенні слова але («Ой п'є Байда мед–горілочку, та не день, не два, та й не годиночку». & #8722; Дума). Коли вживати сполучника та в значенні і, а коли ставити сполучник і & #8722; це питання здебільшого суто стилістичне: якщо в реченні вже є і, тоді для стилістичної різноманітності може прислужитися сполучник та: «Вона й її мати та багато інших людей знали про це»; «Батько наказав мені та його братові полагодити повітку». Сполучником та в значенні і поєднуються також близько споріднені поняття, стани й явища, а крім того, стани й явища, одне з яких випливає з другого або зумовлюється другим, стани й явища, які чергуються: «батько та мати», «ходить та плаче», «сміється та плаче», «блискає та гримить», «кажуть та пишуть» і т. ін. Нема також ніякої значеннєвої різниці між словом але й сполучником та в значенні але отож, коли ставити те чи те слово & #8722; це питання лише стилю.

 

Як би не & #8722; хоч би як, який би не & #8722; хоч би який

 

Часто помиляються в тих випадках, коли будують українську фразу за зразком російських висловів как ни («А вы, друзья, как ни садитесь, все ж в музыканты не годитесь»), какой бы ни («Какой бы ни был результат, а работать нужно») й кажуть та пишуть: «Без освіти нічого не осягнеш, як би не хотів того»; «Не тонкощі сюжетоскладання, якими б не були вони винахідливими, цікавлять нас». Таке калькування російських, висловів інколи навіть не дозволяє гаразд зрозуміти фразу, наприклад, перше речення, сказане вголос, можна зрозуміти й так: «Без освіти нічого не осягнеш, якщо того не хотів». Щоб такої плутанини не було, треба висловлюватись правильно по–українському: «Без освіти нічого не осягнеш, хоч би як того хотів»; «Не тонкощі сюжетоскладання, хоч би які винахідливі вони були, цікавлять нас». Так усталилося в нашій класиці й живому народному мовленні, отож нема чого від цього відступатись: «Не до пари голубоньці горобець, хоч який він прехороший молодець» (Л. Глібов).

Так само російському вислову что бы ни відповідає і український хоч би що («Хоч би що він думав, хоч би що робив, а якась потаємна думка точить його серце, мов хробак…» & #8722; М. Чабанівський); так само й російським висловам кто бы ни, где бы ни відповідають українські хоч хто, хоч де («Хоч хто казатиме, & #8722; не слухайсь»; «Хоч де будеш, то я тебе знайду». & #8722; Словник Б. Грінченка).

 

ЧАСТКИ

 

Ж, же, а, бо, но

 

Частка ж (або, якщо попереднє слово кінчається на приголосну, же) в одних випадках відповідає російській частці же як ось, приміром, у приказці: «За моє жито мене ж і бито», в інших – ні. Скажім, у фразі «Та ти ж сам бачив» частка ж більше відповідає російському слову ведь: «Да ведь ты сам видел». Бувають випадки, коли в українській фразі краще поставити сполучник а, хоч у відповідній російській фразі стоїть частка же: «Братья работали, я же сидел» – «Брати Працювали, а я сидів».

Частка ж (же) часто надає фразі підсильного пояснювального (або виправдувального) характеру: «Я ж не хотів цього»; «Я ж не думав, що так воно обернеться», – хоч ліпше «Та я не хотів…»; «Та я не думав…».

Інколи російській частці же відповідає українське бо: «Та йди–бо сюди! »; «Та годі–бо тобі! », – або частка но: «Сядь–но та розкажи»,

 

Лише, тільки, лиш, лишень

 

Дехто з сучасних журналістів і молодих письменників так уподобав слово лише, що забув про близьке тільки і, нехтуючи навіть стилістичні вимоги, раз у раз тулить це лише, як в оцій фразі: «Він помітив їх лише тоді, як вони вибігли на узлісся; лише в одного з них теліпався за спиною автомат».

Істотної різниці між словами тільки й лише (або лиш) нема, але не треба збіднювати мову й користуватись завжди одним словом. Наша класика й народне мовлення не дають переваги якомусь одному, а, в міру потреби, користуються обома словами: «Тільки тоді і полегша, як нишком заплачу» (І. Котляревський); «Хотів говорити і не міг. Лише дивився» (М. Коцюбинський); «Усі дівки прийшли води набирати, лиш моєї милої не пускає мати» (народна пісня).

Близькою за звучанням, а інколи й значенням до слова лише (лиш) є частка лишень: «А покажи лишень, скільки в тебе грошей? » (Г. Квітка–Основ'яненко). Але здебільшого ця частка стоїть із дієсловом у наказовому, способі й відповідає російській частці -ка (смотри& #8209; ка, скажи& #8209; ка): «Стривай лишень! Чи чуєш? Щось плаче за ворітьми» (Т. Шевченко); «Куди вам! Підіть лишень умийтесь! » (М. Номис). Через те, що для першого значення цієї частки є аж три синоніми, краще користуватись нею тільки в другому значенні: «Дай лишень прикурити»; «Скажи лишень, де ти вчора була? ».

 

Не то, не то – чи то, чи…

 

Часто трапляється помилка навіть у сучасних художніх творах типу: «Не то справді хотів спати, не то тільки вдавав, що хоче». Такого вислову нема в українській мові – його механічно перенесено з російської, де цілком природно звучить фраза: «Не то действительно хотел спать, не то делал вид, что хочется». По–українському відповідником до російського вислову не то – не то буде чи то – чи, наприклад: «Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було! Мені так любо, любо стало» (Т. Шевченко); «Одна з таких чи то каменюк, чи то маленьких скель стирчала тільки за метр від берега» (Ю. Шовкопляс).

Отже, й у фразі, наведеній на початку, треба було написати: «Чи то справді хотів спати, чи тільки вдавав, що хоче».

 

Не бійсь – надісь, мабуть, певно

 

«Не бійсь, уже хильнув десь зранку? » – пише автор оригінального оповідання й думає, що він висловивсь по–українському. Простий український читач, якщо він негаразд знає російську мову, де трапляється частка небось, може й не добрати глузду в вислові не бійсь, бо українською мовою такий вислів означає тільки заперечення з дієсловом у прямому значенні: «Не бійсь, Ольго, нічого, все буде добре! »

Відповідниками до російської частки небось маємо в українській мові частку надісь («Люди дивуються, що я весела: надісь, горя–біди не знала». – Марко Вовчок), прислівники мабуть («Скулився як! Мабуть, уже змерз, як той цуцик? » – Із живих уст) і певно («Уже, певно, візьме її за себе». – Г. Квітка–Основ'яненко).

З цього видно, що й авторові оповідання треба було написати: «Надісь (або мабуть чи певно), уже хильнув десь зранку».

 

Ні–ні та й… – гляди та й… – коли–не–коли

 

«Ні–ні та й піде на базар щось продати», – читаємо в одному перекладі з художньої літератури, а інколи такий самий вислів бачимо й в ориґінальній українській сучасній літературі: «Ні–ні та й вип'є чарчину, а тоді – другу, третю… і пустився чоловік берега». У кого є чуття мови – а воно буває й природжене, й вироблене внаслідок самовдосконалення, – той зразу відчує буквалістичність перекладу й неприродність вислову ні–ні в контексті українського твору: його скальковано з російського вислову типу: «Нет–нет да и соврет опять».

Заперечення ні в українській мові може бути повторене тільки для того, щоб передати особливо піднесений емоційний стан людини, наприклад: «Ні, ні, не хочу цього! Не дам згоди на це! » А там, де треба передати російський вислів «нет–нет да и…», є інші українські відповідники: гляди («То не хотів їхати, а то, гляди, вже й у дорогу зібрався». – З живих уст), коли–не–коли {«Артем на заводі. Коли–не–коли провідає матір». – А. Головко). Повторення дієслова з запереченням може також бути відповідником до наведеного російського вислову: «Не йде, не йде та й прийде стовбичити цілий день» (із живих уст).

Отож у перших помилкових фразах слід було б написати: «Коли–не–коли та й піде на базар», – або: «Гляди, й піде на базар»; «Не п'є, не п'є та й вип'є чарчину, а тоді – другу, третю…».

 

ВИГУКИ

 

Їй–право, далебі, справді, справді–бо, бігме, таки так

 

Відповідно до російських вигуків ей–ей, ей–же–ей є чимало українських слів, але останнім часом багато авторів і промовців уподобало рідкісне їй–право: «їй–право, я нічого не знав». Цей вислів помітно витискує такі відомі здавна слова, як далебі («Далебі, не знаю, що й діяти». – І. Нечуй–Левицький), справді («Справді, нічого не знаю». – З живих уст), справді–бо («Кажу вам, справді–бо, нічого не чув і не бачив». – Із живих уст), бігме («Бігме, я не брав твоєї сокири». – Словник за редакцією А. Кримського), таки так («Таки так, не було його там». – Із живих уст). Звісно, краще користуватись не рідкісними, а внормованими в літературній мові словами.

 

Леле, лелечко, от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько)

 

Вигук леле дедалі рідше чується в сучасній українській мові, поступаючись перед вигуками от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько). Але наша класика и народне мовлення широко послугуються цим вигуком, що передає захоплення або подив («Леле, лелечко мені! » – М. Номис) чи гіркоту («Ой леле! Даремні питання! » – Леся Українка). Будучи відповідником до російського увы, вигук леле не є абсолютним синонімом вигуків ой біда («Ой біда мені з тобою, не знаю, що й робити! » – З живих уст), ой горе («Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі». – Народна пісня), ой лихо, ой лишечко, ой лишенько («Ой лишечко! Хто іде! » – Т. Шевченко). Ці вигуки передають почуття більшого жалю, ніж вигук леле, за яким чути легкий смуток чи невдоволення: «Леле, я таки не встиг дочитати книжки – забрали її в мене» (з живих уст); «Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко! » (П. Чубинський).

 

Слава – браво – ура

 

Слово слава здебільшого виступає в функції іменника: «Гей ну, хлопці, до зброї – на герць погуляти, слави здобувати! » (історична пісня). Але це слово буває й вигуком, що відповідає російським вигукам ура («Як упав же він з коня та й на білий сніг, – Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг. – П. Тичина), браво («Хорові Вірьовки та його керівникові Авдієвському слава! » – З живих уст). Слід пам'ятати й цей давній український вигук слава, щоб користуватись ним під час різних урочистих моментів – на мітингах, концертах, виставах і зборах, коли хочеться висловити свій захват.

 

БАЖАННЯ ЛІТЕРАТОРА

 

Художня література безнастанно контактує з живою народною мовою, живлячися з неї та, з свого боку, збагачуючи її; ні в якій іншій галузі розумової праці не переплітаються так щільно для дружного співдіяння класична спадщина, мовне надбання минулого й поточний процес дальшого розвитку живої мови. Письменник уже з самої природи своєї творчості має стояти на передовій лінії борців за високу культуру мови.

На жаль, ми, письменники, іноді забуваємо про відповідальність перед своїм народом за нашу мову, за той багатий, великий скарб, який ми одержали від славетних попередників. За слушну можна вважати репліку І. Білодіда («Радянська Україна», 196З), що в тканину деяких художніх творів потрапляють невиправдані діалектизми, жаргонізми й вульґаризми, іноді «по–новаторському» нав'язуються штучні, не властиві природі літературної мови словотворчі покручі, а деякі підручники з літератури написано сіро й безбарвно, з мовними штампами, шаблонами та ін.

Доречно буде сказати й про те, що в нас усе ще мало добрих словників, де більш чи менш повно було б відображено багатющу живу лексику української мови.

Для багатьох редакторів наших видавництв однотомний «Русско–украинский словарь» став неперейденим законом: є таке слово в словнику – гаразд, уживай його; нема цього слова чи замість нього стоїть якесь дивне, скальковане, – скоряйся словнику, бо то – закон!

Звісно, академічному словнику належить мати непохитний авторитет. Тут не місце сумнівам, дебатам і дискусіям. Але й «Русско–украинский словарь», і Українсько–російський словник – далеко не ідеальні. Багато що в них просто застаріло. Хіба не з оцих словників пішло горезвісне «Добро пожалувати! », що й досі часом «прикрашає» фасади деяких будинків в урочисті дні? Навіть у IV томі Українсько–російського словника, що вийшов із друку 1961 р., коли вже преса, радіо й різні заклади відкинули цей вислів, який не лізе ні в український тин, ні в російські ворота, все ще бачимо на двадцятій сторінці «Добро пожалувати! ». Здавалось би, що наспіх укладений «Русско–украинский словарь» 1948 р. зазнає в наступних виданнях докорінних виправлень, але видання 1955 й 1961 рр. обмежились тільки невеликими додатками чи змінами правописного порядку. І сьогодні ще редактори мають підстави вимагати від автора замінити слово лихоліття на безчасся (російське безвременье), бо цей феномен стоїть на першому місці в словнику, прозваному «зеленим» не так за колір палітурок, як за недостиглість. За цим словником ми маємо писати новомісяччя замість відомого в народі молодий місяць, молодик, давати перевагу штучному слову виручка («гроші за продані речі») над широко вживаним у народі виторгом, уважати, що вислів «продати (чи купити) в розстрочку» (або, як у словнику ще наведено, – з розстроченням.) – чомусь кращий за відомий український – «купити (продати) на виплат».

Словник часом містить як українські відповідники такі слова, що їх у народі розуміють по–іншому, ніж то хотілось укладачам словника. Наприклад, слово поприще, дане в переносному розумінні «нива», «поле діяльності» часто сприймають як дієслово поприщити. Я був свідком, коли на селі, вичитавши в газеті фразу «Він довго працював на поприщі народного вчителя», одна з колгоспниць відразу спитала: «А кого це з учителів поприщило? »

Так само й слово дітище, наведене в словнику, як відповідник до російського детище, замість природних українських дитя, дитина чи виплід (аналогічно до російського порождение), сприймається з іронічним чи зневажливим нюансом, як у словах із суфіксом — ищ- – бабище, хлопчище, любище, кулачище.

Інколи лексичний матеріал одного словника суперечить відповідному матеріалу з другого, дарма що їх упорядкував один і той же заклад – Інститут мовознавства імені О. Потебні. Наприклад, у «Русско–украинском словаре» російське слово нервничать перекладено як нервуватися, а нервировать – нервувати, проте за ІІ томом Українсько–російського словника виходить, що дієслово нервувати означає не тільки те, що російське нервировать, а й нервничать (тобто нервуватися).

Я торкаюсь цих хиб наших словників не для того, щоб, як кажуть, ятрити давні рани й заглиблювати незгоду між літераторами, журналістами, редакторами, з одного боку, й мовознавцями – з другого. Я хочу, щоб ті хиби, які розхитували авторитет нашого академічного словника, не перейшли механічно в дальші словники Інституту мовознавства, що стоять на черзі, – тлумачний, синонімічний, фразеологічний; щоб запевнення, що «зелений» словник – «давно перейдений етап», було підперто належним видавничим діянням.

Ми вже сьогодні можемо з приємністю констатувати неабиякі зрушення в нашому мовознавстві. Уже з'являються на книжковому ринку видання, які можна використати в боротьбі за культуру мови. Хай сьогодні нас навряд чи задовольнить і невелика кількість назв, і малий тираж, і навіть подекуди повторення деяких лексичних помилок минулого, але ці видання вже виконують покладену на них функцію, сприяють піднесенню нашої мовної культури.

Насамперед слід відзначити поважну працю – «Русско–украинский словарь» Д. Ганича й І. Олійника за редакцією І. Варченка, видання «Радянської школи» 1962 р. Словник призначено для середньої школи, цим і пояснюється його вужчий обсяг проти згадуваного вже подібного словника Інституту мовознавства. Проте в ньому дано понад 30 тисяч реєстрових слів, і це дозволяє поширити можливість користування ним далеко за межі середньої школи. Відрадним у цьому словнику є явне прагнення його укладачів і редактора позбутись тих кричущих хиб, які часом знецінювали єдиний раніш Російсько–український словник. У цьому словнику не побачиш уже ні безчасся, ні новомісяччя, ні поприща та інших зразків скалькованого «словотворення».

Проте слід зауважити, що укладачі не скрізь радикально звільняються від того словесного «надбання», на якому відбилась тінь культу особи. Наприклад, слова земледелец, земледелие, котрі «зелений» словник перекладав тільки як землероб, землеробство у словнику «Радянської школи» перекладено – хлібороб, хліборобство, але до цього додано: «(редко) землероб, землеробство». Навіщо тягти в новий словник ці штучні витвори? Якщо вдумуватись, то виходить, що землероб – це «той, що виробляє землю»! (Порівняйте бракороб).

Правильно даючи як відповідники до російського дыхание слова дихання, віддих (російське вздох), словник перекладає російський вислів «затаить дыхание» як «затамувати подих», а далі, наводячи ілюстрацію до слова подих (веяние по–російському), пропонує фразу «подих весни». Видимо& #8209; таки, «затамувати подих» може бути по–російському скоріше «задержать веяние», ніж «затаить дыхание», яке правильніше буде по–українському: «затаїти (притаїти, затамувати) віддих (або ще – дух)».

Та ці похибки, як і подібні до них, навряд чи можна поставити на карб укладачам і редакторові словника «Радянської школи». Їхня праця заслуговує на повагу, їхній словник – це хід уперед.

Ще й зараз існує пекуча потреба в посібнику, який би на живому матеріалі показав відхилення від усталених норм і дав би зразки правильного користування словом. Сьогодні можна назвати книжки, які допоможуть тим, хто хоче поглибити свої знання з української мови. Узяти для цього хоч би «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» І. Чередниченка («Радянська школа», 1962 р.) і «Про культуру української мови» А. Коваль (видання Київського університету, 1961 р.).

Обидві ці книжки розраховано передусім на студентів, але діапазон практичного користування ними може бути набагато ширшим. У «Нарисах…» І. Чередниченка ґрунтовно висвітлено основні властивості фонетики, морфології й синтаксису української літературної мови, викладено й науково проаналізовано величезний матеріал виражальних мовних засобів і наведено зразки використання иого в різних стилях. Це, власне, – не посібник, а підручник, не нариси, а – курс української стилістики, хоч автор скромно зменшує призначення своєї книжки.

Книжка «Про культуру української мови» А. Коваль являє собою невелику, але дуже потрібну працю, яка містить низку слушних зауважень і порад щодо вибору слова, граматичних форм і конструкцій, правил літературної вимови й наголошування.

Треба сказати, що «Нариси…» І. Чередниченка великуваті для щоденного робочого користування, а книжка А. Коваль – завузька своїм обсягом зачеплених питань. Для широкого вжитку хочеться мати щось середнє між цими двома книжками, де було б не тільки принагідно наведено, а й систематизовано слова, що їх уживають часто не у властивому значенні, скальковані вислови, характерні порушення синтаксичних норм нашої мови тощо.

Цілком природно, що мова викладу згаданих книжок – майже зразкова, відповідна до вимог високої культури мови, про яку в них говориться. Та все ж побіжно хочеться зробити кілька зауважень. Чи не здається І. Чередниченкові, що в фразі «Методи лінгвістичних досліджень різняться один від одного в залежності від того…» краще сказати по–українському без прийменника в – «залежно від того»? Чи слід уживати тільки іменник недолік, коли мовиться про якісне поняття, а не про нестачу чогось, скажімо, в касі, коморі тощо? Мені здається, що слово недоліки, розкидане в різних місцях тексту, доцільніше було б подекуди замінити словами хиби, вади чи ще якимись синонімами.

А. Коваль часто вдається до дієслова зустрічатися, але у фразах «Тавтологічні звороти часто зустрічаються в мові…»; «На жаль, у мові студентів можна зустріти слова…» краще було б поставити інші, відповідніші синоніми – траплятися, подибувати, надибати, бувати. Не слід обмежувати текст викладу прислівником значне, коли є змога варіювати його іншими синонімами, наприклад, замість «значно більша» – «куди більша», «значно спростити» – «набагато спростити», «значної шкоди» – «неабиякої шкоди» і т. ін.

Хай автори цих дуже корисних книжок сприймуть мої принагідні зауваження не як докір, а лише як прояв бажання літератора внести свою частку в нашу спільну працю – збагачення української літературної мови – могутнього знаряддя розвитку української нації. Справді–бо, нива нашої діяльності – спільна з працівниками лінгвістичної науки. Праця наша має бути співдружною.

 

СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ

 

Наша вельми невелика щодо кількості література про поточну мовну дійсність збагатилася ще на одну книжку – «Слово про слово» відомого українського письменника Костя Гордієнка, що вийшла у видавництві «Радянський письменник».

Уже сам факт появи книжки, де розглянуто наші мовні справи, є дуже відрадне явище. Адже так мало, непропорційно до ваги й актуальності мовних питань мало, опубліковано в нас статей, а тим більше книжок на цю важливу тему. Та й чи не парадоксально, що в боротьбі за високу культуру мови виступають у періодиці здебільшого тільки письменники, тимчасом як учені–мовознавці воліють мовчки працювати в тиші кабінетів Інституту мовознавства, ніж устрявати в полеміку, що вряди–годи спалахує на сторінках наших періодичних видань. А кому, як не їм, слід було б насамперед відгукуватись на численні, на жаль, прояви нехлюйства, недбайливості, а то й просто спотворення нашої лункої, барвистої мови! Адже об'єктом спостереження, дослідження й вивчення для вчених–мовознавців має бути не тільки художня література, а й широка база того багатогранного життя, де звучить українська мова. Сюди входить і мова наших газет, журналів, мова вивісок, оголошень, плакатів, мова радіо й телебачення. врешті, впливи всіх отих чинників на живу мову народу. Скільки тут трапляється помилок, прикростей і просто анекдотичних випадків, на які треба оперативно реаґувати на сторінках газет і сатиричних журналів, а тим часом замість компетентних відгуків фахівців–лінгвістів натрапляємо тільки на «фігуру вмовчання», як теоретики літератури…

Саме з цього погляду є цікавою збірка статей і спогадів К. Гордієнка, доброго знавця народної мови й стиліста. Щоправда, безпосередньо мовним питанням приділено в збірці тільки дві статті: «Чутливість до слова» та «Слово», й на перший погляд здається, ніби збірка не має тематичної єдності, бо інші три статті – «Замітки на «Кленових листках», спогади про В. Еллана–Блакитного та враження від останньої декади української літератури й мистецтва в Москві – «Голоси і барви» – виходять за рамки полеміки письменника з критиками, редакторами й мовознавцями про слово. Проте, вчитуючись у роздуми письменника над майстерністю Стефаникової мови чи перегортаючи сторінки теплих спогадів про В. Еллана–Блакитного, з яких яскраво, хоч і фрагментарно, постає перед читачем доба становлення української сучасної літератури, а водночас і літературної мови сучасної України, чи переймаючись авторовим захопленням від маніфестації української культури в Москві на декаді, мимоволі вчуваєш внутрішню єдність збірки, бо скрізь автор обстоює народну основу літератури й мистецтва, бореться за поетично–образну силу слова.

До мовних питань К. Гордієнко підходить не з погляду відхилення від лексичних і фразеологічних норм, а з позицій непримиренного супротивника оканцелярення мови, знебарвлення її, мертвотного штампування замість невтомних мовних шукань. Цієї сторони питання ще майже не торкались ті нечисленні автори, що виступали в нашій пресі в справах культури мови. Тому й цей виступ К. Гордієнка набирає особливої гостроти та оригінальності, не кажучи вже за своєчасність його.

Автор спиняє увагу читача не на випадках неправильного вживання того чи того слова, не на хибних фразеологічних конструкціях, а на знебарвленні слова. Слово може стояти у фразі на своєму місці, й усю фразу граматично правильно побудовано, але це далеко ще не все, щоб фраза не була сірою, протокольною, а слово – анемічним, образно–безсилим.

Порівняймо: вогонь горить і бурхає полум'я, стугонить вогнище, палахкотить проміння або набростились дерева в І. Виргана замість бажаного спокійним редакторам – набухали бруньки. К. Гордієнко закликає до творчого шукання й збагачення мовних засобів. «Збагачення мови – більш складна (чому не складніша? – Б. А. — Д.) тема: це – будова мови, національна своєрідність, чисто українські звороти, особливості, ознаки, соціальна виразність, поетично–образний лад…», – слушно зауважує він, заперечуючи нерозважним критикам, що плутають народні слова з архаїзмами, просторіччя з діалектизмами й прагнуть стандартного письма.

Звісно, мовиться тут про користування словом у художній літературі. Навряд чи хто вимагатиме, щоб і в підручниках садівництва бростились дерева, а в нарисі з фізики неодмінно стугоніло вогнище, бо: «На все потрібен артистичний хист …На все потрібне чуття міри, художній такт, чутливе вухо, смак, усе те, що можна назвати художньою культурою», – каже він далі.

Проте К. Гордієнко не обмежується самими рамками художньої літератури, а ставить питання далеко ширше – про впливи канцелярщини й протоколізму на живу мову народу, про змагання шаблону й штампу з образністю слова. Дотепно, в'їдливо–сатирично письменник оповідає, як канцелярські бур'яни гнітять добірне народне слово:

«Де ви найдете такого голову колгоспу, який би, приміром, сказав просто: «кури несуться». Цього не може бути. Він неодмінно скаже: «Кури вступили в період носки яєць». Чи почуєте від нього, що колгосп «силосує гичку»? Ні, він такою «буденною» мовою розмовляти не буде. Він скаже: «Колгосп вступив у стадію силосування зеленої маси». Погнила не полова, а «пожнивні рештки». І вже буряк – не буряк, а «цукрова сировина».

Справді, тиск штампованих канцелярських висловів позначається не тільки на мові газет і працівників, що раз у раз мають діло з вхідними й вихідними паперами, але часом просякає й на сторінки художніх творів, не кажучи вже за публіцистичні статті. Усі ці рішення, присвоєння, виконання, кредити довір'я й лиміти часу мають одне спільне невичерпне джерело – канцелярію. Розуміється, ніхто не буде заперечувати специфічності ділової мови й вимагати в службовому листуванні образних метафор, метонімій, синекдох і кучерявих епітетів, але й не є конче потрібним починати кожний офіційний папірець словами «з огляду на те» й кінчати «зважаючи на вищесказане», тому вже поготів треба вилучати з канви художнього твору канцелярські реп'яхи.

Є слова, що ніяк не даються до використання не тільки в поетичному творі, а й на численних сторінках великого прозового полотна. Хіба можна «прийняти рішення» засвідчитись коханій дівчині в своїх почуттях до неї? К. Гордієнко, до речі, наводить щодо цього слова А. Чехова: «Разве в стихи годятся такие паршивые слова, как «сплошной»? Надо же ведь и вкус иметь», – і К. Федіна: «У меня существует написанный словарь неугодных для работы, запрещенных слов». Щоб наочно показати читачеві, якими є канцелярські штампи в художньому творі, письменник складає навіть маленьку «новелу», зіткану з перлів ділового листування, початок якої вже промовляє сам за себе: «Галина перебувала в колгоспі на гарному рахунку…»

Докладно спиняючись на потребі розвивати чутливість до слова або, інакше кажучи, на потребі розвивати художній смак, К. Гордієнко торкається цікавого питання про доцільність використання того чи того слова в певному стилістичному плані.

Він слушно констатує, що «деякі наші твори рясніють строкатими, механічно поєднаними різностильовими рядками – не кожен осягнув, відчув, оволодів народним поетичним строєм». І з цим не можна не погодитись, хіба що викликає заперечення виклад цієї правильної думки: в одному ряді стоять дієслова, що вимагають різних відмінків (осягнути – що, відчути – що, але оволодіти – чим), а тим часом їх узгоджено з одним спільним для всіх іменником в орудному відмінку. Правильно сказано й далі, що слова можуть мати подвійне значення, залежно від того, як їх спрямувати, внаслідок чого слова набирають у фразі позитивного, негативного чи нейтрального значення.

Шкода тільки, що, розвиваючи свою думку про слушність використання різних слів у різних контекстах, К. Гордієнко перечить самому собі: «Коли я чую, що господарка порається біля печі, то мені це зрозуміло. Коли ж я чую, що художник порається біля картини, це в мене викликає подив». Чому? Хіба дієслово поратися, поєднане з іменником художник, не може бути теж відповідно спрямоване й звучати то з позитивною інтонацією, то з неґативною, то з нейтральною?

До речі, й наша класика, зокрема Панас Мирний, не цуралася слова поратись і поширювала масштаби його застосування далеко від печі: «Він у тих законах, як миша у зерні, порабться: на законах спить, законами диха». А як бути з доконаною формою цього дієслова – впоратися? Теж лишити до вжитку тільки біля печі? Однак І. Франко зважувався писати: «Вони мусили чекати з півгодини, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами», – та й М. Коцюбинський не боявся надавати цьому слову ширшого, ніж робота коло печі, значення: «В моє життя влізло щось, з чим не могла впоратися моя звичайна урівноваженість».

Видимо, цей погляд письменника треба поставити до категорії власних уподобань, хоч він і пише: «Я не думаю, що це «смаківщина»…»

Ще більше мене дивує твердження К. Гордієнка: «Спробуйте молодого тракториста, завклубом, бригадира, комбайнера назвати парубком! » Ну й що? Спробуємо: «З того часу, як пішов від нас веселий парубійко Сашко Пилипчук, що заправляв у клубі, все пішло нанівець – ні кіно, ні пісень, ні сміху». Або ще: «Наш бригадир, хоч і справний, сказати, чоловік та й у літах уже, а все ще парубкує чомусь». Невже дико звучить? Мені здається – нормально. Хіба можливість парубкувати є прерогатива тільки Енея, про якого І. Котляревський писав, що той «був парубок моторний і хлопець – хоч куди козак»? Очевидно, ні. К. Гордієнко покликається на те, що за часів О. Пушкіна й М. Лермонтова в Росії писали «младая дева», чого, мовляв, не скажеш тепер про дівчину комсомольського віку ланкову чи там доярку, та це навряд чи може переконати когось. Це–бо слова різних категорій і різних мов. К. Гордієнко добре знає, що за часів О. Пушкіна й М. Лермонтова слова младая дева можна було почути тільки з уст найвищих верств російського суспільства – аристократії й чиновництва: міщани більше подобали слово девица, а в широких масах соціальних низів, серед селян чи ремісників, казали девка, девушка. Отож, младая дева має колорит не тільки певної епохи, а й певного панівного тоді класу. Українське слово парубок у вустах усіх шарів суспільства завжди означало одне й те ж: «неодружений юнак». Так було за Богдана Хмельницького, таке ж значення має це слово й тепер. То як можна ставити його на одній площині зі словами младая дева? Та це – не сумірні речі – кінь і трепетна лань. Ні, тут українського парубка аж ніяк не спаруєш із російською младой девой і не обкрутиш навколо архаїчного аналоя!

Та багато сперечатись тут не доводиться: кожний митець має свої погляди й смаки. А якщо певні думки автора викликають полеміку, то це тільки свідчить, що його книжка порушує актуальні питання, що вона – на часі. Треба сподіватися, що змістовна збірка статей К. Гордієнка знайде широкий відгук у всіх тих, хто цікавиться українським словом, і напевно стане поштовхом для інших авторів – узятись і собі за перо для участі у важливій і корисній розмові.

 

ЩОБ ЯСКРАВО Й ТОЧНО

 

Міфи і реальність

 

Якби книжку А. Лисенка «Міф про «стовпотворіння» та людські мови» розглядати тільки з погляду вимог, що ставить до автора серія розмов із богомільними, під знаком якої вийшла ця книжка у Видавництві політичної літератури України, то їй можна було б дати позитивну оцінку, але не на шпальтах «Літературної України», а десь у вужчому, спеціальному періодичному виданні. Справді, автор в основному впорався зі своїм завданням йому вдалось у невеликій за обсягом праці розвіяти хибне релігійне уявлення про походження мов і дати стислий огляд наукового пояснення, як саме виникли й розвивались мови народів світу. Але тема, в яку заглибився А. Лисенко, а також принагідні його думки виводять книжечку за межі спеціального призначення й привертають до неї увагу атеїстично переконаних читачів, яких цікавлять мовні проблеми.

Щодо походження різних мов А. Лисенко пише: виникнення й розвиток мовних сімей нагадують не міфічне родове дерево, про яке твердять деякі вчені–мовознавці, а цілий ліс. Чи варто надавати перевагу в такому туманному питанні якійсь одній науковій лінгвістичній теорії? Єдина прамова для всіх народів землі чи кілька прамов? Це питання мимоволі переносить нас у середину минулого сторіччя, коли в Європі точилась палка дискусія між моногеністами і полігеністами про походження людських племен, коли перші, до яких належав наш земляк, учений і мандрівник М. Миклухо–Маклай, доводили, що всі раси походять від одного кореня, а другі запевняли, ніби кожна раса має свій окремий корінь походження.

Як відомо, погляд полігеністів, котрий заперечувала передова європейська наука, став псевдонауковою теорією, що на неї спирались імперіалізм і расизм: мовляв, сама природа створила людей різними – вищими расами й нижчими, з яких одним судилось панувати, а другим – підкорятись.

Навряд чи можна, говорячи про співвідношення між національними мовами й їхніми діалектами, категорично твердити, як це робить А. Лисенко: місцеві діалекти – це колишні мови племен і народностей; об'єднані в період утворення нації в єдине ціле, вони становлять певну національну мову. Виходить, ніби національні мови виникли тільки внаслідок об'єднання діалектів в одне ціле, тимчасом як Маркс і Ф. Енгельс кажуть, що «…в усякій сучасній розвинутій мові природно виникла мова піднеслась до національної мови «лише» почасти (підкреслення моє. – Б. А. — Д.) завдяки концентрації діалектів у єдину національну мову, зумовлену економічною и політичною концентрацією».

Отож принцип інтеграції в такому питанні не може бути абсолютний; тут не слід забувати й про диференціацію, коли єдине плем'я – предок якоїсь народності, що згодом розвивається в націю, в своєму історичному розвитку, розпадаючись на споріднені племена, втрачало и єдину для цілого племені мову, з якої діалектично розвивались і діалекти. За доби формування, а далі й розвитку нації зі споріднених народностей якийсь один діалект набував сили й переваги, стаючи національною мовою. Скажімо, в основу української національної мови лягли середньонаддніпрянські говори. Національна мова, в свою чергу, породжує свою літературну мову, живлячися з різних діалектів. Важко собі уявити, щоб, наприклад, українська мова виникла внаслідок економічної й політичної концентрації гуцульського, поліського й київсько–полтавського діалектів, бо такої концентрації не могли зазнати народ і його мова, до Жовтня розпайовані між ворожими державами. Слов'янські племена й народності, розгалужуючись на своєму історичному шляху, створювали також діалекти, на яких позначились місцеві географічні, економічні й політичні умови. Потім ці діалекти збагатили й загальнонаціональну мову. Так чи так, а навряд чи доцільно наполягати на якомусь одному категоричному твердженні, коли саме питання потребує ще багатьох досліджень. Та це – вже справа науковців–спеціалістів заглиблюватись і розв'язувати такі складні проблеми, а не популярної книжечки А. Лисенка, яка має своє конкретне призначення, що його автор сумлінно виконав.

Окремо хочеться дещо сказати про мову викладу. Лексика автора не вискакує, як це часом трапляється в популярних виданнях, із колії усталених мовних норм. Дивує тільки, чому автор, уподобавши дієслово говорити, забув про інше – казати, без якого важко обійтись у фразах, що передують прямій мові або переповідають зміст; натомість раз у раз надибуємо «Енгельс говорить», «Маркс і Енгельс говорши» тощо. Правильно не «на протязі року», а «протягом року». Замість незграбного самодовліючий треба вживати прикметника самодостатній, якого дає «Русско–украинский словарь» Інституту мовознавства. Прислівнику вірно слід залишити його давнє значення – «віддано» (вірно любити, вірно служити), а не ставити відповідником до російського верно («правильно»), як це зроблено у фразі: «Це вірно так само, як і щодо вигуків»; для таких випадків є в українській мові слова слушно, правильно, правдиво. Не «в залежності від успіхів», а – «залежно від успіхів». Замість «Вони шаленіли при одній думці…» краще – «Вони шаленіли на саму думку…». Замість вислову «Як не дивно, а в основі своїй…» краще – «Хоч як дивно, а в основі своїй…». Не можна допускати різнобою в термінології: в одному місці автор пише «членороздільна мова», а на другій сторінці – вже «членоподільна мова»; тут треба додержуватися чогось одного.

Поза цими дрібними зауваженнями, мова й зміст книжки А. Лисенка справляють загалом приємне враження, тим& #8209; то не лише знайдуть, а й змусять замислитись над прочитаним багато читачів.

 

Спільно сіяти, спільно й полоти

 

Важливе питання про спільну боротьбу наших письменників і лінгвістів за високу культуру рідної мови порушила стаття О. Пономаріва «Наша спільна нива», надрукована в «Літературній Україні» (№ 9). Справді–бо, кому, як не письменникам і лінгвістам, із художніх творів і словників яких широкі маси засвоюють і вдосконалюють українську мову, сіяти спільно добірне зерно слова й полоти словесний бур'ян?

Так, це – спільна нива тих і тих, і на ній треба сумлінної, наполегливої праці та обопільної ділової критики, а не жалів, нарікань і докорів. Але, щоб уникнути надалі праці врозтіч, слід вислухати скарги обох сторін і спільно добрати способу зняти причини їх.

Самокритично погоджуючись, що в словниках допущено чимало всяких кальок і спотворень української лексики, О. Пономарів слушно питає: а звідки це береться? Адже «відомо, що укладачі словників не вигадують слів, а здебільшого беруть їх із творів українських письменників, дореволюційних і пореволюційних. Підставою для внесення слова до словника, надання йому певної стилістичної характеристики є передусім уживаність його в літературі». І тут О. Пономарів цілком підставно наводить низку зразків неохайного поводження з українським словом у письменників, журналістів, артистів, працівників радіо й телебачення, і треба відверто визнати, що всі його закиди, надто нам, письменникам, – абсолютно слушні.

Додамо від себе, що ми часто забуваємо про подвійну відповідальність, яка лежить на письменникові не тільки за його твір, а й за кожне слово в цьому творі. Адже письменник – носій і пропагандист передових ідей своєї доби, які він утілює в художні образи, – є воднораз певною мірою також учитель, із творів якого вдосконалюють або псують свою мову тисячі читачів.

Ми – ще далекі, ой, як далекі від того жаданого стану, коли письменник буде сперечатися з редактором видавництва (сперечатися, звісно, на базі доброго знання своєї мови та її можливостей) за кожне слово в творі, за природність свого неологізму. Навпаки, ми часто з надією поглядаємо на свого редактора, який один може довести до пуття мовно незугарну сторону нашої творчості.

Ми можемо почути з уст відомого письменника на прилюдному виступі такі перли, як «треба прийняти якісь міроприємства» або «дякую режисера, артистів і телеглядачів». За це вчителі української мови ставлять двійку, а нас це не дивує, не вражає, не обурює. Чому? Бо не тільки ми, письменники, звикли ставитись до мовних вимог байдуже, але не далеко відбігають від нас у цьому часом і деякі мовознавці. Хіба це нормально, коли науковий працівник Інституту мовознавства сам не знає, де треба вживати відомі усім слова нагода й пригода, і пише в своїй статті «На спільній ниві» (Н. Швидка, «Літературна Україна», № 12): «Він (цебто словник. – Б. А. — Д.) має стати в нагоді вчителю й школяреві, професору й студентові, письменникові й перекладачеві», – або в цій же статті далі: «На літеру «в» чомусь відсутні такі слова…»

Невже цей працівник не знає, що відсутніми не можуть бути речі, які відповідно не бувають і присутніми, через те звичайна людина на Україні, далека від мовознавства й усіх його несподіванок, ніколи не висловиться: «В моїй кишені відсутні гроші», – а скаже по–простому, як повелося з діда–прадіда: «У моїй кишені немає (або – бракує) грошей». Чого в наведених мовознавчих фразах більше – мовознавства чи малознавства, не берусь судити, але для мене ясно, що коли такою мовою пересипати словники, вони не тільки не стануть у пригоді професорам, студентам та іншим, а важко буде навіть знайти нагоду, щоб ними десь, окрім хіба фейлетонів, можна було пожиточно користуватися всім, кому це треба.

З цього сам собою напрошується висновок: мабуть, не кожний науковий працівник Інституту мовознавства може братися за таку вельми відповідальну, великої, загальнонаціональної ваги справу, як укладання наших словників, бо чи не такі «наукові» руки сіяли не тільки в «зеленому» словнику всяке будяччя, а й у шеститомному Українсько–російському словнику, яким подекуди має підстави хвалитись О. Пономарів, щоправда, сам він признається, що «є певні недогляди й у шеститомнику». Навряд чи стилістично підходить іменник недогляди до таких чудес, як безчасся (читай по–українському – лихоліття, лихі часи), новомісяччя (новий місяць, молодик), відпуск матеріалів (видача, продаж матеріалів).

Навіщо, мовляв, діда–бабу витягати з могили? – може заперечити мені О. Пономарів, який до того ж запевняє в своїй статті, що «з 1948 року, відколи вийшов у світ «зелений» словник, багато дечого змінилося». Ми радо вітаємо такі зміни в житті Інституту мовознавства, але мимо своєї охоти мусимо згадувати те сумне, бо всі ці зразки спотворення українського слова перейшли до шеститомника з того ж таки «зеленого» словника, дарма що в Інституті мовознавства «багато дечого змінилося».

На жаль, коли до цього додати ще й поточне діяння деяких працівників Інституту мовознавства, на зразок наведеного з недавньої статті, то запевнення О. Пономаріва викликають хоч–не–хоч сумнів. Ми не маємо наміру втручатись у внутрішні справи Інституту мовознавства, але нас не може не турбувати зміст дальших словників цього Інституту, зокрема двотомного Російсько–українського словника, над яким саме тепер працюють наші мовознавці, бо це не тільки наша спільна нива, а й наш майбутній хліб, і нам не може бути байдуже – глевкий це буде хліб чи добре випечений, ми не хочемо згодом казати, як у приказці: «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте! »

Але спинімось на, так би мовити, технології впорядкування словників. Правдиво зазначає О. Пономарів, що письменники пишуть твори, а укладачі словників беруть із цих творів слова, записують їх у картотеку, а потім переносять у словники. Додамо до цього, що укладачі словників беруть до певних слів, як ілюстрації, фрази не тільки з класиків і тих сучасних письменників, мова яких – зразкова, а й із тих, що їхній рукопис жодний редактор періодики не зважиться пустити до друку в натуральному вигляді, без дбайливої мовностилістичної обробки, хоч і сам О. Пономарів та його колеги добре знають справжню ціну такому «художньо–ілюстративному» матеріалу.

Поминаючи тут шкідливість цього останнього моменту в укладанні словників передусім для самих письменників, мова яких – іще недолуга й убога, коли нерозважний автор, попавши зі своїми фразами, старанно виправленими редакторськими руками, до словника, почувався вже майже класиком і переймався думкою, що йому нема чого працювати далі над мовою, зазначимо принагідно, що саме з таких сумнівних джерел випливали перекручені значення давніх українських слів, коли розташовувались біля селищ заводи, знаходилися в морях та океанах острови тощо.

Тут само собою виникає питання: а хто й коли змушував чи змушує укладачів безоглядно тягти до словників усякий непотріб? Та працівники, що записують картотеки слова, – не збирачі утилю, яким байдуже, що збирати й як, аби збирати, а – науковці, яким рекомендується не тільки добре знати основні лексичні, синтаксичні й фразеологічні норми тої мови, над якою вони працюють, а й визначатися чуттям мови, вміти елементарно розрізняти, що в тому чи іншому тексті є природне, органічне для мови, а що – штучне або скальковане. Не можна–бо приглухуватому або й зовсім глухому доручати перевіряти нотний запис щойно проспіваної пісні!

Чи можна собі уявити, щоб у російських академічних словниках поряд із правильними словами, приміром, нравиться, сомневаться, стояло б, навіть під рубрикою «редко», – ндравиться, сумлеваться, дарма що на письмі й з уст можна в Росії натрапити й на таке? Чи можна припустити, щоб російський мовознавець не знав, наприклад, як треба правильно сказати по–російському – «снимаю с себя ответственность» чи «раздеваю с себя ответственность»?

А чому ж це допустимо в аналогічних випадках у нас? Чи не слід би, товариші мовознавці, вам щодо цього брати приклад у росіян і повчитися в них, як треба культурно поводитися з рідним словом? Чом би вам, нарешті, не наслідувати прикладу Б. Грінченка в справі вкладання словників? Адже за його часів теж не бракувало словесного мотлоху чи полови, а тим часом Б. Грінченко брав до свого словника (і ми досі користуємось ним охоче) далеко не все, що траплялось йому напохваті, а лише критично пересіяне й науково перевірене. Візьмімо, приміром, одіозне колись слово позаяк (ніби синонім до загальновживаних бо, через те що, тому що), без якого рідко хто обходився серед дореволюційних українських публіцистів та промовців; чи є це штучне, непотрібне слово в грінченківському словнику? Ні, нема, як не знайдете там і багатьох інших подібних див, що могли проскочити, але не прижилися в живій мові народу.

Кажу це все не на зайвий докір нашим мовознавцям, а тому, що хочу як письменник знайти діловий контакт і взаєморозуміння в нашій спільній справі. Я – частково обізнаний із матеріалами до нового двотомного Російсько–українського словника, й саме це спонукує мене ворушити старе. Мушу насамперед щиро визнати поступ уперед в укладанні цього словника проти всього попереднього, що виходило з Інституту мовознавства. Матеріал до словника на деякі літери справді приємно вражає сумлінною, копіткою працею укладачів, які доклали сил, щоб дати щонайбільше українських відповідників до кожного російського слова, проілюструвати це прикладами з живої мови, навести діалектизми, ідіоми тощо. Таким словниковим матеріалом зручно користуватися, в ньому серед багатьох синонімів можна знайти саме те, що потрібно семантично чи нюансово. Але матеріал до різних літер укладають різні працівники, через те поряд із зразково опрацьованими сторінками можна натрапити зненацька на сумні рецидиви «зеленого» словника, в якому правильних українських відповідників треба було шукати з початку наведених слів, а з кінця, до того ж часто під фатальною рубрикою «редко» або ще гіршою – «уст.», цебто «устарелое слово» або, як кажуть у народі, таке, що його відірви та викинь!

Візьмімо, приміром, із матеріалів до цього словника українські відповідники до російського недремлющий. Читаємо: недрімаючий, недрімливий і, нарешті, під отим самим «відірви та викинь» – уст. недремний. Відповідно до цієї «зеленої» традиції дано й переклад вислову недремлющее око як недрімаюче око замість давно відомого українського крилатого вислову недремне око.

Не дивно після згаданої вже статті «На спільній ниві» прочитати на російське слово неимение на першому місці – відсутність, а потім уже – правильне українське брак, до якого можна було б додати ще – нестача. Видимо, з тих самих побудників на медичний термін водобоязнь стоїть, ніби як український відповідник, тільки те саме російське слово, водобоязнь, так, наче нема всім відомих українських слів сказ, скаженівка, скажениця.

Не інакше, як через ті ж причини до російського вдоволь наведено українське слово вдосталь і те саме російське вдоволь, тільки вже під рубрикою – «розмовне українське слово». А де, на яких вибоїнах Інституту мовознавства вкладачі словника загубили всім відомі українські слова – вволю, удостачу, досхочу, до призволящого, вповні, вдозвіль, доволі? Чи ці слова, на думку вчених працівників, – такі вже застарілі, що їх усіх треба підновити єдиним словом вдоволь? Неймовірно, але – факт!

Я міг би наводити дуже багато ще таких дивовижних моментів із матеріалів до цього словника, що має заступити горезвісний «зелений» словник, але це не є метою моєї статті, й торкнувся я цього питання лиш принагідно, «сигналізуючи небезпеку» й бажаючи перейти до деяких вад самої форми роботи Інституту мовознавства.

Дивна річ: ми стільки пишемо й говоримо про потребу підносити культуру нашої мови, виступаємо про це в пресі, на всяких зборах, улаштовуємо огляди мовного стану в різних виданнях та органах, але в усьому цьому Інститут мовознавства не бере майже ніякої участі, крім двох–трьох осіб, які вряди–годи, подібно до О. Пономаріва, забирають слово в цих пекучих питаннях. Кому, як не вам, товариші мовознавці, слід було б давно вже втрутитися в це діло, сказати своє поважне наукове слово, повчити часом і нас, письменників, теж грішних, як треба орудувати українським словом! Яка це спільна нива, коли одні орють і сіють, а другі тільки споглядають, навіть не помічаючи огріхів?

Хіба Інститут мовознавства задовольняє мова наших газет, радіо, телебачення, на яку справедливо нарікає в своїй статті О. Пономарів? Хіба наших мовознавців не вражає іноді мова наших підручників або така продукція видавництва «Радянська школа», як Орфографічний словник М. Стефанцева з його лексичним добором, на який слушно реагував журнал «Україна», вмістивши замітку «Оце так посібник! » і колективний осуд цього витвору? Причому, на запрошення редакції тут висловив свою компетентну думку й працівник Інституту мовознавства, доктор філологічних наук Ф. Жилко (див.: «Україна», № 5 за 1965 р.).

Я маю певність, що й вас, товариші мовознавці, як і кожну культурну людину на Україні, це обурює. Але чому ви не виявляєте ініціативи в цій боротьбі слова? Чом би вам не скликати конференції чи наради працівників редакцій газет і журналів і не допомогти їм побачити їхні помилки? Чом би вам не допомогти в цьому також працівникам радіо й телебачення? Чому ви відразу не сигналізували про загрозу псування мови учнів «посібником» М. Стефанцева, а смиренно мовчали, поки той не випустив у видавництві «Радянська школа» аж шість тиражів цієї культивації суржика в нашій школі?

У тиші академічних кабінетів укладається й новий двотомний Російсько–український словник Інституту мовознавства, і який там матеріал підготовано до друку, знає обмежене число людей. А тим часом це є та справа, в якій мають узяти щонайактивнішу участь широкі кола нашої громадськості, висловлюючи свої зауваження й побажання та даючи поради. Зрозуміло, нема змоги розглянути ввесь матеріал до словника багатьом людям, серед яких мають бути не тільки письменники й журналісти, а й викладачі мови та літератури, працівники радіо й телебачення, артисти, взагалі працівники культурного фронту, але доповісти, принаймні, про цю працю, обговорити бодай ті спірні питання, мізерну частину яких я навів вище, Інститут мовознавства може й мусить зробити.

Мені можуть заперечити, навіщо здіймати тривогу, коли ще маємо тільки матеріали до словника, а не сам словник, до якого, може, ще й не ввійде все те, проти чого я тут застерігаю. Але слід пам'ятати, що пізно буде критикувати чи висловлювати побажання й жалі, коли словник уже вийде з друку й на підставі його редактори у видавництвах виправлятимуть у наших рукописах сказ на водобоязнь і недремне око на недрімаюче…

Та й чого нам цуратись випробуваного методу громадської апробації, коли він не раз уже демонстрував нам свої позитивні наслідки?

У словниковій справі, як і взагалі в справах культури мови, треба не відмежовуватись один від одного академічними стінами, а сприяти один одному. Скільки я пам'ятаю, ще ніколи не було зустрічі в нас мовознавців хоч би з письменниками, дарма що працюємо на спільній ниві. Чому б нам не зустрітись найближчим часом, тим більше, що є й нагода поговорити про вкладання двотомного словника, який однаково цікавить усіх нас. Зустрівшись у діловій обстановці, ми станемо з вами на спільну ниву, де треба разом сіяти й разом полоти. І є певність, що на такому діловому ґрунті ми завжди зможемо домовитися, щоб нам усім правили за робочий девіз вікопомні слова невтомного працівника й великого патріота Максима рильського:

 

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде!

 

Задля ясності

 

У розмові про двотомний Російсько–український словник Інституту мовознавства УРСР я не хотів ні применшувати певних досягнень наших мовознавців, ні заплющувати очі на хиби в їхній роботі, які завжди бувають, коли робиться велике діло. Мої конкретні зауваження про ті чи ті помилки в укладанні згаданого й раніш виданих словників, помилки, які визнають і самі мовознавці, мали на меті знайти спільний контакт між нами, письменниками, й укладачами словника, щоб домовитися в різних спірних питаннях. Це видно з самого заголовка статті й її змісту.

Невдовзі на мою статтю відгукнулися в «Літературній Україні» два автори: М. Пилинський, працівник Інституту мовознавства («Підставно») чи («безпідставно»), № 26) і перекладач Н. Фірсель («Об'єктивно про суб'єктивне», №31). Я міг би тільки радіти, що мої виступи в пресі відразу знайшли відгук, бо це, очевидно, свідчить про своєчасність і актуальність тих питань, яких я торкався в останній і попередніх своїх статтях, коли б названі автори, сперечаючись зі мною, мали на оці тільки ту мету, що й я, – боротьбу за чистоту й культуру мови, – а тому не приписували в полемічному захваті не властивих мені тверджень і намірів.

М. Пилинський, підтримуючи мою вимогу тіснішого контакту між мовознавцями й літературною громадськістю, поминув увагою ті конкретні хиби в матеріалах до двотомного Російсько–українського словника, які я наводив у своїй статті, а натомість став шукати суб'єктивне, «смакове» в моїх зауваженнях про мову і перекладів журналу «Всесвіт» («Літературна Україна», 1965). Що ж – і це добрий задум, якщо здійснювати його об'єктивно, виходячи з того, що написав інший автор. М. Пилинський заявляє: «У багатьох випадках письменник (цебто я. – Б. А. — Д.) покладається тільки на свої особисті смаки. Краще, мовляв, казати «поклав книжку на горішню полицю» замість «на верхню». Чому? Які підстави віддавати перевагу українським словам горішній – долішній перед верхній – нижній? А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем – низовиком? »

Мене передусім дивує, невже М. Пилинський не відчуває нюансової різниці між висловами «краще казати», які він наводить, ніби цитуючи мене, й «мабуть, краще написати», як то є насправді в моїй статті? Невже науковий працівник не розуміє, що, викинувши з моєї фрази слово мабуть, він надав їй тону імперативного припису замість того характеру припущення чи пропозиції, який вона досі мала? У жодній статті про мову я не вдавався до дидактичного, а тим більше менторського тону й не висловлював своєї думки як незаперечне твердження, крім таких явних помилок, як у перекладі Н. Фірселя, про що мова далі. У статті «Про те саме» я писав: «Оцінюючи певні явища як хибні, на мою думку, мені хочеться лише звернути увагу на те, що суперечить традиціям нашої класики й живої мови народу, а заразом змусити читача замислитись над словом, над слушністю вживання його в тому чи іншому контексті». Проте М. Пилинський запевняє, що «не можна, твердить (підкреслення моє. – Б. А. — Д.) Б. Антоненко–Давидович, говорити «товста книжка» – треба тільки «груба книжка», тимчасом як і цей вислів наведено в мене під тою самою рубрикою «мабуть, краще написати». Що це – полемічний засіб чи дивне нерозуміння того, що написано чорним по білому?

Звісно, є в українській мові слова горішній і верхній, і я, обстоюючи синонімічне багатство нашої мови, ніде й ніколи не заперечував права на існування ні цих прикметників, ні близьких до них прислівників, але в певних контекстах я вважаю за доцільне вживати саме одного, а не другого синоніма. Тут, безперечно, важить особистий смак або, інакше кажучи, чуття мови. Гадаю, що мій опонент не надаватиме переваги несмаку над смаком, браку чуття мови над наявністю його. Мені більше подобається «горішня полиця», а не верхня, тим& #8209; то й раджу його нашим перекладачам. Питаєте, чому саме подобається? А тому, що на Україні здебільшого кажуть угорі, а не вверху, не кажуть верховище замість горище. Але є в нашій мові слова верховина, верх (наприклад, «на версі дерева»), є також вислів «моє зверху», отже, ніякий Антоненко–Давидович не скаже «горішній одяг» замість верхнього. Яка тоді потреба М. Пилинському тлумачити на свою вподобу мої слова, ба навіть патетично вигукувати: «А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем–низовиком? », – про що й мови не було в жодній моїй статті. Але щоб читачі не подумали, ніби я відбіг нормального глузду й стою за козацький Діл і запоріжця–долішника, мушу запевнити, що є й козацький Низ із запоріжцем–низовиком, і стоїть серед Дніпра, як і стояла завжди, Верхня Хортиця. Треба тільки, як кажуть у народі, дивитися – що й до чого.

Те саме можна сказати й про слова грубий – товстий. Мені більше подобається «груба книжка», а не товста. Чому? А тому, що так казали мої баби в Ромні й Недригайлові (цебто на Лівобережжі), та ще й досі так кажуть у народі навіть діти. У селі Кропивні на Житомирщині я натрапив у бібліотеці на таку сцену: приходить дівчинка й просить бібліотекарку: «Дайте для мого брата оту книжку про шпийонів». – «Як вона зветься? » – питає бібліотекарка. «Та я забула, отака грубенька книжка». Таки грубенька сказала, а не товстенька. А тим часом М. Пилинський пише: «Можливо, Борис Дмитрович призабув, що слово грубий у такому значенні – не властиве народній мові принаймні всієї Лівобережної України. Майже всі письменники (ми можемо назвати десятки імен) пишуть саме про товсті предмети, добираючи частіше інших синонімів (гладкий, огрядний, розгодований та ін.), коли йдеться про людей, а прикметник товстий «припасовували» саме до книжок». Отож, за М. Пилинським виходить, що слова грубий у такому значенні нема в народній мові. На мовний «смак і слова Б. Антоненка–Давидовича М. Пилинський може, розуміється, не зважати, а от до слів Б. Грінченка нашому мовознавцеві слід би придивитись пильніше, бо Б. Грінченко вживав прикметника грубий і до іменника книжка, й до інших предметів, хоч як того не хочеться моєму опонентові: «грубе дерево», «груба сорочка», – наводячи в своєму словнику й приклади з прикметником товстий: «Деревце те не товстеє», «сорочка товста», навіть зима – «тоді саме була товста та люта» (див. Словник Б. Грінченка).

Не цуралися прикметника грубий у тому значенні, яке я навів, і наші класики: «Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з–під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки» (М. Коцюбинський); «Юрба розбила ногами грубий морський пісок» (Леся Українка). Не боялися класики вживати прикметника товстий і до людей і не лишали його, як запевняє нас мовознавець, спеціально для книжок: «Молодець був жвавий, товстий, високий, кучерявий» (І. Котляревський); «Не до пана старого, усатого, товстого» (Т. Шевченко).

Ні, таки не Б. Антоненко–Давидович призабув, а М. Пилинському, можливо, випало з пам'яті, коли й як уживали наші письменники слів грубий – товстий. Після цього мене вже не дивує, коли мій опонент наївно питає: «А що робити з усталеним поняттям «товстий журнал»? Невже – «грубий журнал»? » А втім, заспокою опонента, я – не проти й «товстого журналу», якщо хтось усталив це поняття; мене тільки дивує, чому тоді в Українсько–російському словнику, який видав 1963 р. Інститут мовознавства, вислів «товстий журнал» наведено як застарілий (див. т. VI, с. 61)? Невже слова, наведені в словнику, спочатку стають застарілими, а потім уже всталюються? Як відомо, досі бувало навпаки…

У такому плані домислювання за мене М. Пилинський пише далі: «Б. Антоненко–Давидович виступає проти слова відпуск і пропонує вживати замість нього слова видача, продаж. Але така заміна можлива тільки в побутовій мові, а в економіці існують терміни «відпуск товарів», «відпускні ціни» і окремо «продажні ціни». Так само і в техніці зустрічаємо поняття відпуск, відпускний («відпускна крихкість металу»). Отже, це слово, безперечно, здобуло собі місце в мові, і даремно письменник залічує його до «таких чудес, як безчасся і новомісяччя».

Ні, надаремно мовознавець М. Пилинський хоче переконати читача, ніби письменник Б. Антоненко–Давидович виступає проти слів відпускати, відпуск, які, безперечно, є в українській мові. Але треба думати, коли й де слід їх ставити, а не тулити в фразу безоглядно. Писав Т. Шевченко: «Петра на волю відпустили», – кажуть і в народі: «Оце наївся, треба й очкур відпустити», – але не писали класики, не каже й народ: «Мені в крамниці відпустили чоботи», – а писали, казали й казатимуть – «продали чоботи». Діловод, що звик до канцелярської мови, може й написати помилково замість «продаж чобіт» – «відпуск чобіт», але те, що можна простити діловодові, важко вибачити мовознавцеві, який тільки припускає можливість заміни в побутовій мові канцелярсько–неоковирного «відпуск чобіт» на звичайний «продаж чобіт». А саме про це я й повів мову в своїй статті, отже, не про економічну або технічну термінологію, де слово відпуск, напевне, є в техніці й може бути в економіці, хоч не збагну, чому мовознавець М. Пилинський уважає, що «відпускні ціни» або «продажні ціни» – кращі за «ціни видачі» й «ціни продажу». Але сперечаємося зараз не про термінологію (це – окрема тема, що потребує окремої статті), а про літературну мову, отож не було ніякої потреби М. Пилинському загадувати наперед, чого б накрутив Б. Антоненко–Давидович, якби він був не тільки письменником, а ще й членом термінологічної комісії. І все& #8209; таки мій опонент раз у раз удається до цього, навряд чи наукового способу полеміки.

Для чого він це робить? Хіба йому бракує наукової арґументації, щоб довести слушність своєї думки, посилаючись конкретно на приклади з класики й живого мовного буття, як це раз у раз робив і роблю я, керуючись не тим, що мені зненацька заманулось, а тим, що було, є й буде, на мою думку, доцільним у нашій мові? Маю певність, що М. Пилинський міг би теж полемізувати зі мною таким способом, якби він мав на меті в своїй статті тільки інтереси культури мови, а не тенденційний намір довести будь–що–будь, ніби я хочу архаїзувати нашу мову й тим збіднювати її та обмежувати. Він так і закликає без усякого логічного зв'язку з тим, що написав попереду: «Не архаїзуймо нашу мову (до речі, чому не «нашої мови», як того вимагає граматика? – Б. А. — Д.). Зважаймо на розвиток і зміни в її лексичному складі. Не треба її збіднювати й обмежувати».

Хоч М. Пилинський і не обтяжив себе потребою навести бодай один приклад у мене «архаїзації нашої мови», та на цьому пункті я вважаю за потрібне докладніше спинитися.

Кожна жива мова, писав я в одній зі своїх статей, зазнає постійних змін, коли одні слова зникають, замінюючись новими, інші слова набирають із часом нового змісту, а іноді навіть нової морфологічної форми. Нові життєві обставини створюють не тільки нові поняття з новими словами, а й нові приказки, прислів'я, ідіоми. Не розуміти цього може тільки невіглас, а щоб боротися з цим природним процесом, небагато знайдеться новітніх донкіхотів. Проте на шляху розвитку мов різних народів траплялись диваки, що силкувалися затримати свою мову в застиглих формах, усіляко борючися з модернізацією її. Був, наприклад, у Росії адмірал–слов'янофіл О. Шишков, який у ХІХ ст., перешкоджаючи впливам «западников» на формування російської літературної мови, вимагав Казати не героизм, а добледушие (від слова доблесть) і звичайні калоші називати мокроступами, але, розуміється, життя перемогло мертвеччину, й намагання О. Шишкова видається нащадкам певніше за анекдот, ніж за лінгвістичну течію.

Сподіваюся, М. Пилинський повірить, що мене не приваблюють лаври адмірала О. Шишкова? Я не пропонуватиму називати квартплату комірним, хоч таке слово було колись у нашій мові, не назову першотравневий салют «першотравневою ясою», дарма що саме так казали на Україні за козаччини, й не вдаватимуся в тугу, що сучасні діти бавляться м'ячем, а не опукою. Я – також рішуче проти того, щоб уникати українських слів, подібних до російських, що інколи роблять не в міру ретельні плекачі чистоти нашої мови, заміняючи скрізь слово діло на справу («майстер своєї справи»), тепер – на зараз («зараз у нас весна») або попасти, попастися – на потрапити («потрапив у полон»).

Унаслідок історичного співжиття народів і економічних, військових, культурних та інших стосунків між ними мови запозичали одна в одної не тільки слова, а й вислови. Чимало слів попало в нашу мову з російської, не кажучи про те, що й у сучасній російській мові натрапляємо на багато українізмів, занесених туди не тільки за часів Петра й Лизавети (наприклад, такі, як чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано російський префікс), а й далеко пізніше, коли стали тісніші стосунки між братніми народами: девчата, хлебороб, хлопкороб, неполадки, стерня тощо. Багато слів є в українській мові й тюркського походження: кавун, тютюн, козак, бунчук та, мабуть, і таке українське слово, як жупан, є не що інше, як перероблене тюркське чапан, що чуємо, приміром, у теперішній узбецькій мові.

Є в українській математичній термінології слово відношення («відношення 1: 3»), утворене з російського отношение, – було б нерозумно викидати його з ужитку; але нема ніякої потреби в побутовій мові заміняти іменники ставлення, обходження словом відношення чи витискати дієслова ставитись, обходитися словом відноситися. Це можна сказати й щодо деяких інших російських слів, які так само органічно прижилися в українській мові.

Навряд чи знайдеться такий дивак, який серйозно вимагав би викидати з нашої мови ці слова тільки тому, що вони – іншомовного походження, або замість усталених інтернаціональних термінів радіо, телефон, телеграф конче творити свої, «національні», подібно як у німців – der Rundfunk, der Fernsprecher тощо.

На наших очах розвивається далі українська мова. З прикметника вільний утворилось не тільки дієслово звільняти, але й вивільняти, зі слів поволі, повільний утворилось дієслово уповільнювати. Цих слів нема й не могло бути в словнику Б. Грінченка! Було б тільки на шкоду нашій мові боротися з словотворенням і затримувати її в стародавніх архаїчних формах. Але я – проти тої боротьби з «архаїзмами», коли працівник видавництва чи редакції газети іноді, як тільки натрапить на невідомі йому слова, приміром, гибіти, нидіти, ряхтіти, відразу зараховує їх до архаїзмів і виправляє на «сучасні» – страждати, нудитися, блищати… Чи думає мій опонент про те, що так можна зарахувати до архаїзм увсю нашу мову з її класикою й тим, що живе в устах народу? А варто було б подумати.

На жаль, М. Пилинський більше думає про те, як би це переконливіше довести, що «на цьому тлі навіть деякі слушні загалом зауваження письменника викликають до себе певну недовіру», а щоб підсилити цю недовіру, він не пошкодував труду знайти навіть кальку в статті «самого Антоненка–Давидовича»: «Автор (цебто я. – Б. А. — Д.) вказує, що якийсь зразок наводиться «цілком підставно», так би мовити, на ходу творить (калькуючи) слово «підставно», хоч треба було сказати: цілком обґрунтовано, з цілковитою (повною) підставою».

Я щиро дякую М. Пилинському за його зауваження, але запевняю, що тут я міг би прийти йому на допомогу й навести не одну–однісіньку, а багато мовних помилок у своїх творах, надто раннього періоду моєї творчості, бо кожного разу, коли перечитую написане, знаходжу багато такого, що мене самого не задовольняє, тому я не журитимусь, якщо мовознавці не запишуть слово підставно до своєї картотеки. Проте мені хочеться дізнатися, чим саме підставно, похідне від іменника підстава, є гірше, скажімо, від штучного стосовно, утвореного від дієслова стосуватися, тим більше що в літературній мові вже усталився його однокореневий антонім безпідставно? А тим часом слово стосовно є в шеститомному Українсько–російському словнику, яким, часто й цілком підставно пишаються працівники Інституту мовознавства. Отут небезпідставно можна було б сказати цитатою з М. Рильського:

 

Завзятці є такі, що з міною Мойсея

Скрижалі нам несуть: не можна так, і край!

Це не по–нашому! Забороняю це я!

Та, як відомо читачеві, М. Пилинський скеровує ці абсолютно слушні слова нашого прекрасного поета й великого знавця української мови саме проти мене. Мушу довести до відома опонента, що в мене ніколи не було розбіжності в поглядах щодо мови з покійним М. Рильським…

Я розумію, ба навіть схвалюю в цьому випадку бажання М. Пилинського захистити реноме й роботу інституту, де він працює, але не доберу – навіщо? Хіба Інститут мовознавства потребує цього? І проти кого й чого виникає така потреба захисту? Адже в своїй статті, на яку посилається М. Пилинський, я не гудив нашої поважної культурної установи, а лише критикував хибні моменти в укладанні двотомного Російсько–українського словника, віддаючи належне багатьом позитивним рисам цієї праці. Для чого це я робив? Для того, щоб цей словник був ще кращий, ніж те, що показують матеріали до словника, з якими я – частково обізнаний, бо творення словника є спільна справа мовознавців, письменників і всієї української культурної громадськості. Хіба критика й самокритика – такі вже рідкісні й небажані явища в Інституті мовознавства, що проти них треба боронитися, та ще й такими, не завжди науковими засобами, як це робить мій опонент? Гадаю, що тут він, захопившись своїм завданням, просто спустив з ока дійсні потреби й вимоги нашої сучасної епохи. Та якщо М. Пилинський обстоює престиж своєї установи, то другий мій опонент, Н. Фірсель, захищає тільки помилки свого перекладу, заявивши для більшої аргументації, що він цілком приєднується до того, що «так переконливо довів М. Пилинський». Мені дуже важко сперечатися з Н. Фірселем, бо для цього треба повертатись до азів, засвоїти котрі мій другий опонент, як видно з його статті, не мав дозвілля. Це – нудно й нецікаво, але, бодай із чемності, мушу приділити увагу також йому.

Стаття «Щоб яскраво й точно», в якій я аналізував практику перекладів з іноземних мов журналу «Всесвіт», що так не сподобалася Н. Фірселеві, є скорочена (але не виправлена! ) моя доповідь на багатолюдному засіданні Секції художнього перекладу Спілки письменників. Ніхто з присутніх на засіданні наших відомих перекладачів, письменників, критиків і редакторів не зауважив мені помилковості моїх визначень в оцінці перекладу Н. Фірселя з німецької. Навпаки, дехто, наприклад, В. Козаченко, закидав мені невимогливість в оцінці загальної перекладницької практики «Всесвіту», а відома перекладачка з німецької Н. Андріанова спеціально спинилась на тому, як Н. Фірсель передає німецький оригінал, доводячи, що й у цій сфері в перекладача далеко не все гаразд.

Я не бачив ні оригіналу, ні натурального вигляду перекладу Н. Фірселя, котрий, як водиться, редактори «Всесвіту» ще підтягали до мовної «кондиції», а виходив із того, що надруковано, спираючися, звісно, не тільки на деяке своє знання української мови, а ще й на свій художній смак і чуття мови. З цього погляду, мої оцінки Фірселевого перекладу, безперечно, мають суб'єктивний характер. Але розгляньмо, що то є за об'єктивність перекладача художньої літератури (а не ділових паперів та оголошень! ) Н. Фірселя.

Я зауважив, що в перекладі мого опонента раз у раз мелькають слова посміхнувся, посмішка, прикро вражаючи читача не тільки семантичною невідповідністю, а й стилістичною невправністю перекладача. І що ж – мій «об'єктивний» опонент пише, що в «променистому і в основі своїй радісному слові посмішка є стільки відтінків», що навіть Ю. Яновський ужив цього слова в такому розумінні. Н. Фірселя не обходить, що в Т. Шевченка нема в «Кобзарі» «променистих» слів посмішка, посміхатися, зате є далеко не променисті посмішище («Бо на посмішище ведуть старого дурня научати»), посміятися («І всі злії посміяться, як упаду в руки»). Якщо мій опонент не вірить, хай загляне в Словник мови Шевченка видання нашого Інституту мовознавства. Може, тоді він зрозуміє, нарешті, що, коли нашим класикам треба було взяти «променисте й в основі своїй радісне слово», вони вдавались саме до слів усміхатись, усмішка, усміх: «Нехай мати усміхнеться, заплакана мати» (Т. Шевченко); «До смерті не забуду його погляду, його усмішки» (О. Стороженко); «Де той погляд молодецький, де той всміх веселий» (Марко Вовчок), а коли треба було висловити іронію, сарказм або кепкування з когось чи з чогось, вони брали з народних уст слова посміхатися, посмішка, посміх: «Ходили в поле, жали свій хліб і посміхалися злорадно» (М. Коцюбинський); «Це… посмішка з мене» (Словник Б. Грінченка); «З посміху люди бувають» (прислів'я).

Ю. Яновський помилився з словом посмішка тільки раз, а Н. Фірсель помиляється раз у раз, не думаючи про те, що випадкова помилка навіть у класика не зобов'язує її повторювати. М. Лермонтов, наприклад, у поемі «Мцирі» помилково описав левицю з гривою, чого, як відомо, в природі не буває. Невже після цього російські письменники й перекладачі, не кажучи вже про зоологів, мали в своїх творах наділяти всіх левиць гривами? За це на них могли б справедливо образитись не тільки звичайні читачі, а й леви. Про це й ішлось на засіданні Секції художнього перекладу. Здається, що перекладач Н. Фірсель тільки виграв би в своїй дальшій роботі, якби відкинув особисті амбіції й більше дбав за чистоту й культуру тої мови, якою він перекладає. Але Н. Фірсель уважає, що досить якомусь слову бути в словнику чи творі сучасного письменника, як уже можна ним безоглядно, минаючи вимоги контексту, користуватись. Важко такому «об'єктивному» перекладачеві говорити про чуття мови й художній смак. А що Н. Фірсель і в своїх дальших твердженнях виходить із цих засад, я не спинятимусь на них, щоб не обтяжувати увагу читача, а запропоную моєму опонентові звернутись до мене за поясненням безпосередньо.

А втім, заради справедливості, слід зазначити, що подекуди Н. Фірсель намагається підвести під свої твердження навіть теоретичне підґрунтя. На цьому варто спинитись. Ласкаво погоджуючись зі мною, що «колись слова бумажник в українській мові не було», Н. Фірсель, проте, пише: «Але здавна ж існує в українській мові бумага (у значенні документа)! » Це відкриття – цікаве не тільки для мене – літератора, а й для лінгвістів, бо й вони, мабуть, досі думали, що слово бумага чи бомага, як казали колись у волосних «розправах» старшини й писарі, якщо й попадало на сторінки художньої літератури, то тільки задля колориту як канцелярсько–російський атрибут. Я вивчав українську мову не в канцеляристів і волосних старшин, а з уст народу, з класики, які чомусь більше любили слово папір у всяких значеннях: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами? » (Т. Шевченко); «Становий стояв серед канцелярії з папером у руках» (М. Коцюбинський), – тому лишаюся при своїй думці, поки хтось із лінгвістів не напише на цю тему спеціальний науковий трактат.

Не менш цікавим для лінгвістики є й друге відкриття Н. Фірселя, коли він, заперечуючи мою пораду не ставити навмання, не замислюючись над контекстом, слова значний, значна, недолік і не забувати про інші підхожі слова, заявляє: «Мабуть, вони (цебто ці слова. – Б. А. — Д.) і збереглися в активному словниковому фонді саме завдяки тому, що були переосмислені». Отже, за Н. Фірселем виходить, що, коли б деякі перекладачі не переусвідомили, приміром, слова усмішка, зробивши з нього посмішку, то, певне, мало що й задержалося б у нашій мові…

Мені здається, що українська мова та її активний словниковий фонд можуть успішно розвиватись і далі – без такої операції. І якщо в цьому розвитку Н. Фірсель хоче брати позитивну участь, йому краще не переусвідомлювати те, що творилося сторіччями, а практично засвоїти давню істину: аби вправно перекладати, треба добре знати все багатство тої мови, з якої перекладаєш, і тої, якою перекладаєш. Бо без цього в перекладах і далі вражатимуть читача не тільки «недоліки характеру», як пишуть перекладачі, а й недоліки, чи нестача, тих потрібних слів, без яких важко зберегти художню якість ориґіналу.

 

Про одне внормоване непорозуміння

 

Син хотів похвалитись добре виконаним домашнім завданням з української мови й дав мені свій зошит. «Цікаво, як мій хлопець удосконалює в школі знання рідної мови? » – подумав я, взявшись читати. Але перші самостійно складені речення змусили мене насторожитися: «Заходив швидко синіючий зимовий вечір. Заходяче сонце сховалося за горизонтом. Не працюючий в неділю тато згодився піти зі мною подивитись на замерзаючий Дніпро…» Насупившись, я припинив читання й сказав синові:

 

— У тебе що не речення, то одна або дві помилки.

— Як? Де? – здивувався хлопчина.

— Та ось: синіючий, заходяче, працюючий, замерзаючий.

— А як треба було написати?

— Треба десь так: «Заходив, швидко синіючи, зимовий вечір. Призахідне сонце сховалося за обрієм. Тато, що не працює в неділю, згодився піти зі мною подивитись, як замерзає Дніпро».

— Чому? – не міг зійти з дива син. – Це нам задано вправи на дієприкметники.

— А тому, що в нашій мові є тільки пасивні дієприкметники – зроблений, сказаний, зігрітий, активних немає, й тому треба вдаватись до підрядного речення, дієприслівника або…

— Кажете, тату, нема активних дієприкметників у нашій мові? – перебив мене син.

— Нема, – повторив я.

— Ви, тату, забули граматику! – посміхнувся син і урочисто підніс мені свій підручник: Кулик Б. М. Українська мова. Рад. школа. 1966 р. Син розгорнув підручник на 21З–й сторінці й переможно сказав: «Читайте, тату: «Дієприкметники бувають активні й пасивні. Активними називають дієприкметники, що вказують на ознаки того предмета, який щось робить або робив. Наприклад: працюючий робітник (той, що працює), перемагаюча Українська Армія (та, що перемагає), замерзаючий ставок (той, що замерзає)…»

Не бажаючи дискредитувати в очах сина–учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215–й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч- в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами — ач-, — яч- так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)».

 

— Так це примітка! – заперечив син. – Головне – правило.

Трохи замислившись, хлопець спитав мене:

 

— А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю?

— Розуміється, двійку, – відповів я.

— А от побачите – принесу п'ятірку!

І таки справді – другого дня приніс п'ятірку… Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок «недремлюче око» замість – «недремне око», «стрибаючий хлопчик», «плачуча мати» та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння…

Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: «Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові! » («О переводах Евангелия на малорусский язык»). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів – О. Синявського. П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського – твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на — чий, — ший, а також пасивних дієприкметників на — мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови», що була в 20–30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Україні, подавала поради, як обійтись без активних дієприкметників, котрих бракує нашій мові.

Безперечно, й укладачі підручника «Українська мова» знають це дуже добре – недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч- в сучасній українській мові вживаються рідко», – ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов'янській мові вони були поширені, але пізніше – в українській мові – активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: «Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)». Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не є властивістю сучасної української мови. У ній трапляються тільки віддієслівні прикметники з суфіксами — ач-, — яч-, — уч-, — юч-, що вказують не на дію, а на постійну ознаку предмета, втративши здатність керувати іменником. Тим& #8209; то й кажуть: «Під лежачий камінь вода не тече», «лежачого не б'ють», – але не скажуть: «Лежачий на дорозі камінь заважав людям іти»; «Лежача на землі людина раптом підвелась», – бо в перших двох реченнях слово лежачий виконує функцію прикметника, а в двох інших воно виступає вже як активний дієприкметник. Із цих же причин правильно буде по–українському: «Питущого й близько не пускай до комори: все проп'є», – але неприродно звучало б: «Людина, питуща некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання», – бо треба: «Людина, що п'є (або – п'ючи) некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання».

Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів?

Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: «Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати». Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде «Добро пожалувати! », але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: «Ласкаво (чи гостинно) просимо! » Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці «Слово і образ»: «Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ». А народ не звик казати: «Де тут сіюча пшеницю бригада? » – або: «Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому», – а каже: «Де тут бригада, що сіє пшеницю? »; «Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому», – дарма що підручник «Українська мова» хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписуючий тощо, які я взяв у вправі 393.

Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок – із повісті «Гуси–лебеді летять» М. Стельмаха:

«А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям…

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки».

Можна собі уявити, скільки активних дієприкметників було б у російському перекладі цього уривка: не затвердевшего, ставшей, потемневшее, притаившийся, а тим часом у Стельмаховому оригіналі жодного. Чому? А тому, що М. Стельмах добре відчуває, як фальшиво, зазвучав би його текст, коли б він узявся писати його додержуючись правила з підручника «Українська мова».

Звісно, користування описовою конструкцією з підрядним реченням («що сіє пшеницю», «що виписує квитанції») часом ускладнює фразу, надто в поезії, але є чимало й інших способів передати думку, висловлену по–російському активним дієприкметником: тут до послуг і дієприслівник, і пасивна форма дієприкметника, й віддієслівний прикметник, і, нарешті, саме дієслово. Такий арсенал способів удосталь компенсує українській мові брак у ній форми активного дієприкметника. Наприклад, ось фраза з активним дієприкметником виступаючий. «Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали актуальність поставленого питання». Нема конечної потреби заміняти дієприкметник підрядним реченням «що виступали», можна цю саму думку передати й дієприслівником: «Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали актуальність поставленого питання». Так само й недоладну фразу «Всі працюючі в цій галузі промисловості робітники повинні знати правила техніки безпеки» можна висловити, не вдаючись до описової конструкції: «Усі робітники, працюючи в цій галузі промисловості, мусять знати правила техніки безпеки».

Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові – це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму. А які практичні наслідки дає штучне запровадження в нашу мову активних дієприкметників, яскраво видно з тих прикладів, що їх наведено на початку цієї статті. Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його. На це треба неодмінно зважати, складаючи новий підручник української мови.

 

Літера, за якою тужать

 

До мене, як автора статей на лінгвістичні теми, часто звертаються листовно й з уст групи читачів і поодинокі особи, прохаючи пояснити, чи збереглась особлива вимова, як вони висловлюються, твердого, або проривного ґ, що колись позначалося своєрідним знаком (як літера г з хвостиком угору), в словах типу ґрунт, ґанок, ґудзик, ґелгати… Ці читачі зазначають у своїх листах, що останнім часом не тільки учні, ба й учителі часто не роблять різниці в вимовлянні наведених слів із проривним ґ, а мовлять їх за зразком слів гарно, гроші, гомоніти тощо.

В українській мові є два різні звуки. подібні до латинських h і g. Раніш вони позначались на письмі й друковано літерами г (h) і ґ (g). Під час одної реформи українського правопису в тридцятих роках літеру ґ (g) скасовано. Мотивували це тим, що літера в написанні іноземних слів і прізвищ ніби творила велику плутанину, бо її треба було писати в словах латинського походження, а також із сучасних європейських мов, де чується звук g, наприклад, ґенерація, Ґюго; в словах грецького походження або в сучасних іноземних словах, де чується звук h, потреба в цій літері відпадала, скажімо, географія, Геродот, гусар. Прибічники цієї реформи додавали, що в українській мові слів із звуком g поглядно не так уже й багато, а тому відповідну вимову їх легко запам'ятати.

Мене мало турбує правопис іноземних слів і прізвищ, а от написання українських слів із звуком g на початку чи в середині слова раз у раз змушує гостро відчувати брак скасованої літери при нескасованому звуці, який, звісно, скасувати в живій мові не можна, хоч би як того хотілося задля спрощення чи для якоїсь ще мети. Отож виникла дуже незручна ситуація, коли певний звук у мові є, а знака для нього в правопису нема, тому& #8209; то хоч–не–хоч, а щоразу, коли натрапляєш на українське слово з звуком g, доходиш висновку, що викинули літеру ґ з нашого алфавіту необачно, похапцем.

Слід зауважити, що скасування цієї літери припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли заявились «реформатори» не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступали, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати, – або вимагали викинути слова щойно, тільки–но, допіру, залишивши їхній синонім тільки що, природний український вислів «насипати борщу, юшки (чи навіть вина)», який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного українського поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва… Наслідки всіх цих дивацьких заходів, що набирали часом анекдотичного характеру, давно вже переборено й виправлено: в шеститомному Українсько–російському словнику, виданому Інститутом мовознавства АН УРСР 1958 -1963 рр., ми бачимо всі ці «крамольні» слова й вислови, і вони не викликають тепер ніякого сумніву. Не бачимо тільки скасованої тоді за одним заходом ні в чому не повинної літери ґ (g): її нема ні в словниках, ні в підручниках, узагалі ніде нема. Цілком слушно й доцільно, реформуючи на початку революції російський правопис, викинули з алфавіту літери ять, бо вона позначала той самий звук, що й е, так зване «десятиричное» і, адже не було ніякої різниці у вимові між ним і «восьмиричным» и, а також відкинули твердий знак (ъ) на кінці слів, бо він там нічого не позначав. Але зовсім інша річ із літерою ґ (g) в українському алфавіті. Вона – не тотожна жодній іншій літері й часто відрізняє схожі слова з одним різним звуком і різним значенням. Візьмімо слова гніт (напишемо його для виразності латинською транскрипцією – hnit), що є відповідником до російських слів гнет, угнетение, і ґніт (gnit), що означає по російському фитиль; грати (hraty) – дієслово, відповідник до російського играть і ґрати (graty) – іменник, по–російському решетка; гулі (huli) – по–російському гулянье, і ґулі (guli) множина іменника, відповідниками до якого є російські слова шишка, волдырь.

Звукова й значеннєва різниця цих слів, не позначена окремою літерою, не тільки утруднює читання писаного й друкованого тексту з цими словами, а іноді призводить до того, що важко добрати, про що йдеться. Ось фраза: «Це твої перші гулі, хлопче, а скільки їх іще буде в тебе попереду? » Про що тут мовиться – чи про гуляння парубків і дівчат на сільській вулиці, чи про ті болячки–пухлини, що їх дістав хлопець після бійки або вдарившись об щось? Це можна зрозуміти, тільки прочитавши попередні або дальші речення. Гляньмо ще на таку фразу: «Хоч тут були грати, та він однаково не перестав грати». Чи можна відразу збагнути зміст цієї фрази, надто коли відучитись вимовляти звук, як це вже трапляється з нашими учнями, про що пишуть мої дописувачі? Тут можна лише догадуватись, яке значення має кожне з двох однаково написаних слів, і фраза, поза волею автора, обертається на загадку–жарт… Доберіть глузду в такій фразі: «Сумно сьогодні в Сицилії. Не тішать душу селянина чудові краєвиди садів та виноградників, бо він працює в них наймитом, а не господарем, а вдома облягають злидні, що їх ще більше підкреслює вечорами прадавній гніт, у якому не стає олії… І тільки тоді, коли сицилійський селянин позбудеться гніту землевласників, у його хату прийдуть достаток і електрика, що витіснять злидні і зроблять непотрібним той доісторичний гніт». Не знаю, як хто, а я мусив напружувати думку, щоб збагнути, де йдеться про частину каганця – ґніт, а де мовиться про соціальне гноблення сицилійських селян.

Ці три фрази через брак скасованої літери обертаються на дивні крутиголовки, а їх можна було б наводити ще й ще, та, щоб заощадити місце в статті й час у читача, обмежусь ними, бо гадаю, що й так уже видно, як нам бракує скасованої літери.

Виходить, що ліквідація літери ґ (g) не спростила нашого правопису й не полегшила ні читання, ні писання, як того, може, й хотіли реформатори, а навпаки, ускладнила можливість легко зрозуміти написане.

Якщо поважно підійти до другої частини мотивації скасування цієї літери, що ніби суто українських слів із звуком ґ (g) небагато й що їх легко запам'ятати для практичного вжитку, то побачимо, що вона не витримує критики. Словник Б. Грінченка, перевиданий фотомеханічним способом за постановою вченої ради Інституту мовознавства АН УРСР 1958 -1959 рр., налічує таких слів мало не 270, а, як відомо, цей словник далеко не вичерпує всього лексичного багатства сучасної української мови, отож, цих «капосних» слів не так уже й мало в нашій мові. Так що легше – завчати напам'ять оці 270 слів, щоб правильно вимовляти під час читання, чи відновити скасовану літеру й читати текст так, як написано? Відповідь на це може дати перший–ліпший учень початкових класів нашої середньої школи.

До труднощів, породжених скасуванням потрібної літери, додається ще й морока з написанням українських прізвищ, які мають звук ґ, на чому слушно спиняє увагу в «Довіднику українських прізвищ» («Радянська школа», Київ, 1969 р.) автор передмови, ст. науковий працівник Інституту мовознавства, кандидат філологічних наук І. Варченко. Мовознавець пише: «Деякої складності або, точніше, неясності набуло останнім часом питання творення форм дав. відм. одн. від прізвищ на — га. Річ у тім, що в значній частині випадків формант — га розвинувся з — ка завдяки зміні глухого к у проривний ґ між голосними, однак ця зміна губиться під дією правопису (підкреслення моє. – Б. А. — Д.), у результаті чого форми дав. відм. набувають неприродного орфографічного та орфоепічного вигляду, зазнаючи збігу з тими формами, які постали природно».

Перекажу думку вченого трохи популярніше, щоб було зрозуміло широкому загалові, про що, власне, мовиться. Як відомо, є багато українських прізвищ, які мають усередині чи наприкінці, а то й на початку звук г (h) і закінчення — га, приміром: Волоцюга, Чепіга, Стрига тощо; в давальному відмінку однини вони закінчуються на — зі: Волоцюзі, Чепізі, Стризі. Але трапляється в нас чимало прізвищ із проривним ґ (g): Дзиґа, Реґа, Ломиґа та ін., які в давальному відмінку однини мають уже закінчення — дзі: Дзидзі, Редзі, Ломидзі. Отже, постає питання, яке з цих двох закінчень ставити в давальному відмінку однини, коли прізвища обох груп у називному відмінку однини пишуться за сучасним правописом тільки з г? Тут не дасть собі ради навіть людина з вищою освітою й феноменальною пам'яттю, бо годі охопити всі можливі українські прізвища з цими двома сумнівними звуками. Автор передмови І. Варченко й видавництво «Радянська школа» мусили вдатись до скасованої літери й користуватись нею, щоб висловити точно думку. Переконатися в цьому показовому факті може кожний читач, розгорнувши 24 сторінку названого вище «Довідника українських прізвищ».

А втім, І. Варченко не являє собою в цьому питанні виняткового автора, що для висловлення своєї думки мусив удаватись до написання літери ґ (g), – група авторів книжки «Сучасна українська літературна мова. Фонетика» видання «Наукової думки» 1968 р. теж не могла в певних місцях точно висловитись інакше, як тільки скориставшись цією літерою; не міг обійтись без неї й мовознавець Ф. Жилко в своїй праці «Нариси з діалектології української мови», що вийшла в видавництві «Радянська школа» 1968 р.

Як бачимо, ця скасована літера стала& #8209; таки знову з'являтись на сучасних друкованих сторінках – факт промовистий і повчальний. Якщо навіть наші мовознавці не можуть обійтись без цієї літери, щоб точно й зрозуміло висловити свої наукові думки, то що вдіють автори книжок із точних наук, де текст має бути так викладено, щоб читач не догадувався, а відразу розумів, що означає те чи те слово, щоб він, натрапивши, скажімо, на дієслово загнітити, надруковане без використання літери ґ (g), правильно збагнув, що мовиться тут не про всунення ґнота, а про присмаження хліба в печі або навпаки.

А яких труднощів зазнають часом письменники й перекладачі художньої літератури чи редактори видавництв, коли їм треба добирати способу, щоб читач із двох однаково написаних слів, але різних за одним звуком і змістом, прочитав у тексті саме те, що хотів сказати автор!..

Зручність легко передавати думки, щоденна практична потреба, об'єктивна логіка й, нарешті, культура мови й мовлення – наполегливо вимагають відновити помилково скасовану літеру. Недарма по ній тужили й пропонували знов запровадити її в український правопис такі тонкі знавці нашої мови, як поети–академіки М. Рильський і П. Тичина (перша нарада в цій справі на визволеній від фашистської окупації частині території України коло Харкова). Але тоді точилася ще війна, треба було думати не про доцільність скасованої літери, а про те, як добити фашистського нелюда й відбудувати руїну, що залишив ворог по собі, тому це питання відклали. На жаль, воно так і повисло нерозв'язане аж по сьогодні…

Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 р. А який величезний кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би в словниковому ділі! У цьому легко переконатись, бодай порівнявши так званий (у побуті) «зелений» – Російсько–український словник нашого Інституту мовознавства видання 1948 р. й цьогорічний тритомний Російсько–український словник того самого інституту… Так що заважає нам нині виправити останню невиправлену помилку наших нерозважних попередників, яка дошкульно дається нам узнаки на кожному кроці?

Доконечна й нагальна потреба відновити в нашому алфавіті цю літеру – зрозуміла для всіх, її бачить кожний працівник нашої культури. Єдиним аргументом проти відновлення її, – однак не науковим, а причиненим флегматичною або інертною вдачею людини, котра не любить ніяких змін і пов'язаних із нею турбот, – може бути така мотивація: «Що?! Пропонується нова реформа українського правопису? Чи не забагато вже було тих реформ досі й чи не завдавали вони шкоди усталенню певних правописних форм? Дайте спокій! »

Справді, ми багато разів реформували наш правопис, і не завжди те йшло на користь йому, але до чого тут реформа? Усяка реформа означає запровадження в правопис чогось нового, остаточне розв'язання якихось проблем, унормування сумнівних питань; а тут, у справі відновлення літери ґ (g), нема ні чогось нового, ні якоїсь проблематики, ні сумнівного питання. Відколи П. Куліш створив для української мови алфавіт, трохи відмінний від російського через фонетичні особливості нашої мови, існує ця літера, щоб передавати на письмі звук, не подібний до інших звуків. Цим алфавітом, який удячні нащадки назвали на честь укладача кулішівкою, користуємось ми тепер, лише відкинувши з нього літеру ґ (g). Виходить, не треба ніякої нової реформи правопису, а досить забезпечити каси друкарень цією літерою й почати друкувати, користуючись нею, підручники, словники, періодику, художні, публіцистичні й наукові твори, як усе внормується. Не стане більше фраз–крутиголовок, зникне потреба мудрувати – як передати на письмі свою думку – в письменників, публіцистів і науковців, зникнуть граматичні помилки в написанні українських прізвищ, і учні в школах навчаться правильно вимовляти українські слова, а сама скасована літера не буде з'являтись, так би мовити, «явочним порядком», як це ми спостерігаємо тепер у працях наших мовознавців, а займе своє давнє, законне місце.

 

ВАГОВИТІ ДРІБНИЦІ

 

Непорозуміння з часом

 

Визначати час треба точно, тут не може бути двозначності, бо інакше не тільки спізнятимуться, а то й зовсім не зустрінуться на побаченні закохані, ба й поїзди не зможуть рухатись однією залізничною колією нормально й безпечно. Це відомо на всій планеті, і кожна мова має своє усталене з діда–прадіда визначення часу. Кожна, крім… української. Справді–бо, як ми визначаємо години доби? Наведемо кілька прикладів:

Лисиче за Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та поїзд в сім годин…

— писав ранній В. Сосюра; «Завтра об одинадцятій… на мене чекатиме інженер», – пише Ю. Смолич. То як передати російське в семь часов, в одиннадцать часов – у сім годин, в одинадцять годин чи о сьомій годині, об одинадцятій годині?

Щоб знайти правильну відповідь, у таких випадках удаються звичайно до словників. Розгортаємо найавторитетніший – Українсько–російський словник, том 1, видання Академії наук УРСР і на сторінці 340 під словом година читаємо ілюстративні приклади: «не пізніше трьох годин (третьої години) – не позже трех часов»; «о першій годині дня – в час дня»; а вже вислів «о другій годині дня» перекладено «во втором часу дня» і «в два часа дня»: Чому тоді вислів «о першій годині» не має другого відповідника – в первом часу, як то має друга година? Де тут логіка, де правильний варіант і як бути диспетчерові, коли йому подають відомості, що поїзд номер такий–ось прибуває на станцію о другій годині? Адже диспетчерові неоднаково, означає це російське «в два часа» чи «во втором часу», бо він тут може так наплутати, що доведеться відповідати перед законом!

Цю невиразність у позначенні часу Українсько–російський словник успадкував від академічного Російсько–українського словника за редакцією А. Кримського, де в 1–му томі на 51 сторінці стоїть: «в пятом часу – о п'ятій годині» навіть без другого значення «в пять часов». Отже, виникає практична потреба розмежувати в нашій мові ці далеко не тотожні поняття «в пять часов» і «в пятом часу».

З української класичної літератури ми звикли сприймати числівники порядкові з прийменником о як позначення точного часу доби: «Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню» (М. Коцюбинський); «О п'ятій годині ми виїхали з монастиря» (М. Коцюбинський); «О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати» (Панас Мирний). Так на цій формі й треба стати, взявши її за норму й рішуче уникаючи хибних висловів у п'ять годин, у шість годин тощо.

А як передати українською мовою неточні визначення: в пятом часу, в шестом? Академічний Українсько–російський словник до вислову «бути на п'яту годину» має переклад – «быть к пяти часам». Мені здається, що тут слід поширити значення порядкового числівника з прийменником на, додавши й такий варіант перекладу: «быть в пятом часу». Кажем–бо: «П'ять хвилин на п'яту». У словнику Б. Грінченка читаємо: «Ой сплю годину, сплю і другую, й а вже повертає та на третюю».

Не треба допускати паралелізму форм типу не пізніш трьох годин і не пізніш третьої години, бо це не збагачує мову, а засмічує. Визначати години доби треба тільки порядковими числівниками, а не кількісними, отже, слід визнати за єдину правильну норму вислів «не пізніш як о третій годині». Кількісними числівниками треба користуватись тільки тоді, коли мовиться про час, витрачений на щось, наприклад: «Ми працюємо тепер тільки сім годин», «Поїзд долає цю відстань за дві години».

Так само слід унормувати й визначення часу за частинами години, відкинувши хибні вислови, що інколи трапляються в поточній літературі, як пів третьої, без десяти третя, а взявши за єдине правильне: пів на третю (Українсько–російський словник АН УРСР), за десять третя або десять до третьої (скорочені вислови від «за десять хвилин буде третя година» або «десять хвилин залишилось до третьої години»). Половина години передається однаково прийменниками на й до з відповідними порядковими числівниками: пів на третю й пів до третьої.

Звісно, важко відразу перейти до правильного й точного визначення часу після тієї розбіжності й хаосу в письмовій та усній практиці, з чим уже ми навіть звиклись, але треба колись покласти цьому край і, нарешті, створити певні норми визначення часу, що за самою своєю природою потребує точності. Тут неабияк можуть допомогти своїми творами письменники й журналісти, систематичне видання словників і сумлінне редагування всіх видань.

 

Зустрічатися без зустрічі

 

Дієслово зустрічатись уподобав останнім часом кожний, хто з тих чи тих причин береться за перо. Пише канцелярист: «У вашому звіті зустрічаються великі прорахунки та недоліки». Подібно пишуть початківець–письменник і науковець.

А тим часом у таких фразах нема кому й чому зустрічатися, бо українською мовою це дієслово не означає траплятися і не вживається в переносному значенні, як, скажімо, в російській мові слово встречаться. Наведемо приклади з нашої класичної й сучасної літератури: «Зустрітися, щоб знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть, щоб більш ніколи не зустрітись і вічно втратою боліть» (М. Вороний); «Пархоменко звісив голову і зустрівся з колючими очима молодого чоловіка з тонкими губами» (П. Панч); «Шовкун, з'явившись, як водиться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською» (О. Гончар).

У наведеній на початку фразі ніякої зустрічі нема «прорахунки та недоліки» тут можуть тільки траплятися, але ніяк не зустрічатись.

 

Дивна граматика

 

Писати вивіски й таблички з назвами вулиць треба, розуміється, без помилок. Надто в столиці України – Києві, де є середні школи, в яких можна навчитися правильного письма, вищі школи, де щодо орфографії можна спитати поради в будь–якого студента, й, нарешті, є Академія наук УРСР із її інститутами, в яких неважко дістати певну довідку в такій нескладній справі, як написання назви вулиці. Однак недалеко від історичних мурів київського заводу «Арсенал» бачимо охайно зроблену табличку на розі двох вулиць, де білим по синьому написано: «Вул. Аніщенка». З закінчення прізвища видно, що воно – українське, а от до якої національної належності зарахувати його початок, важко добрати, бо по–українському й по–російському, треба писати тільки – Онищенко, адже воно походить від широковідомого на Україні ймення Онисько. Може, автор цієї таблиці звик вимовляти звук о як а, тоді треба його застерегти, що не можна писати адеський, Адеса, ахтирський, Ахтирка, а лише одеський, Одеса, охтирський, Охтирка. Хоч у Росії подекуди вимовляють у цих словах а замість о, проте пишуть тільки – одесский, Одесса.

Якось на сторінках «Літературної України» О. Полторацький виступив за те, щоб вулиці називати «Шевченківською», «Тургенєвською» тощо. Зауваження цілком слушне. Але насамперед назва має бути грамотно написаною.

Відомо, що українські прізвища відмінюються, тому й на новому будинку слід було б, скажімо, приладнати табличку з написом: «Вул. І. Франка», а не «Вул. І. Франко», як це маємо насправді. Хтось таки мусить у Київській міськраді перевіряти ці написи й не допускати отаких граматичних «відсебеньок»!.. Столиця–бо!

 

Крокування без кроків

 

У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, «чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці», а й «весна крокує по ланах республіки», навіть «Першотравень крокує весняними вулицями Києва»…

Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, «крокуючи, згадує про сон», то в другого не менш позитивний герой уже «стрімко крокує», а третій творить навіть похідні дієслова: «Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди».

Не співалося в народних піснях «Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці», не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово – неологізм.

Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення проґресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці, проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або «ковані», як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі – «нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях». Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.

А яка потреба в неологізмі крокувати? Хіба нема в нашій мові безлічі синонімів до дієслова йти: простувати, прямувати, маршувати, податися, чимчикувати, дибати, чалапати, дріботіти й ще багатьох із різними відтінками? Може, всі ті слова застаріли чи не передають нового поняття, що криється в слові крокувати? Аж ніяк! Може, це – суто спортивний або військовий термін, якого досі не було в нашій мові? Теж ні.

Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити – сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг – «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». – М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». – О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». – М. Коцюбинський). Тим& #8209; то й такі вислови, як идти пешком, буде по–українському не йти кроком, а йти ступою («Проти вітру повільною ступою йшли коні». – С. Чорнобривець), замедлить шаг – уповільнити ходу («Пара зацікавила Сергія, і він навмисне уповільнив ходу». – В. Козаченко), ускорить шаг – наддати ходу, придати ходи («Гнідко ще дужче придав ходи». – Панас Мирний). Виходить, що й семантично неологізм крокувати шкутильгає на всі чотири, він не вточнює поняття руху, а лише пантеличить звиклого до усталених давніх слів читача. Не дивно, що такий неологізм не прищепився в живій народній мові, дарма що ним рясніють сторінки наших книжок і шпальти газет. Мені досі не доводилося чути з живих уст щось на зразок: «Де голова колгоспу? – А он крокує до правління. – А бригадир де? – А той давно вже покрокував додому»… Тим часом кажуть і, мабуть, ще довго казатимуть: «Голова йде (а в разі потреби надати певного нюансу, то – чимчикує, дибає чи, коли поважно, то простує) до правління», а бригадир, безперечно, «давно вже подався додому».

Весна й Першотравень не стануть менш запашними й барвистими, якщо вони перестануть крокувати, а простуватимуть ланами республіки, та й карбований крок частин Української Армії не стане менш лунким, якщо ці частини маршуватимуть замість безнастанного крокування.

 

Користуватися без користі

 

«Нова книжка письменника користується великим успіхом», – пишуть у своїх статтях наші критики, рецензенти, не замислюючись над тим, що читачеві, який звик мислити по–українському, такі рядки відгонять обвинуваченням. Справді, дієслова користуватися чи користати, походячи від іменника користь, означають «робити щось, дістаючи з того вигоду». Писали колись харків'янин Г. Квітка–Основ'яненко й буковинець О. Федькович не так, пише й сучасник наш О. Гончар: «За давніх–давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканності», – цебто парламентери могли йти в розташування ворога й знати, що їх не вб'ють. У таких фразах дієслова користуватися, користати передають поняття «одержувати якусь вигоду». Але яку власну вигоду має нова книжка хваленого критиком письменника, про яку рецензент запевняє, що вона «користувалася успіхом»? Ніякої. Тому й слід було вдатися до інших слів, наприклад: «Нова книжка письменника має великий успіх» (або – «зажила великого успіху»).

Не знаючи всього багатства своєї мови. автори часто штучно перекладають з інших мов українською потрібні – ім слова, але такі переклади не збагачують рідної мови, а лиш віддаляють її від природного звучання.

 

Чи тільки ЛИШЕ?

 

Якось здаючи мені машинопис, досвідчена друкарка сказала: «Я не виправляла, бо так написано скрізь у Вашому рукопису. Але слово тільки тепер ніхто не вживає: це – архаїзм». Я поцікавився, що саме с треба писати замість тільки. І вона, дивуючися з моєї простодушності й відсталості відповіла: «Тепер усі пишуть лише».

Невдовзі переконався, що друкарка була недалека від істини. Не тільки початківці, що не встигли виробити власного стилю й набути певних мовних навичок, а й письменники зі стажем і більш–менш відомим ім'ям останнім часом чомусь так уподобали часку лише, майже забули другу, дуже поширену й досі в живій мові народу – тільки.

У своєму незбагненному захопленні слівцем лише чимало авторів, не дбаючи про стилістичну неоковирність тексту, коли збігаються поряд або в одній фразі однакові звуки и корені, пишуть: «Він залишив лише записку, не пояснивши в ній, власне, нічого»; «Знаю лише, що дядько не залишив своєї роботи»; «Але лише над його ліжком була прибита дерев'яна поличка».

Таких прикладів можна було б навести безліч із нашого поточного життя, та досить і цих, щоб переконатись у немилозвучності мови від надуживання словом лише й у тому, як це віддаляє мову художньої літератури від живої, народної.

Звісно, частка лише – правомірна («Хотів говорити не міг. Лише дивився». – М. Коцюбинський). У народній мові трапляється й частка лиш («Нашому маляті лиш слинку ковтати». – М. Номис). Але ні класика, ні народна творчість не цуралися широко вживаного слова тільки: «Лишилось тільки десять хвилин» (М. Коцюбинський), «Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу» (народна пісня).

Отож іноді хочеться сказати численним прибічникам слова лише, висловлюючись їхнім стилем: облишмо це безнастанне лише, даймо місце законному, давновідомому тільки!

 

Не змушуйте МУСИТИ

 

Такий же дивний потяг до дієслова мусити зав'язав світ деяким авторам ориґінальних творів і перекладів; вони–бо забули про інші близькі вислови – бути повинним, мати щось зробити й задовольняються, не зважаючи на різні нюанси, тільки словом мусити. Читаємо, наприклад: «Як домовились, йому щоранку мусили давати сніданок». У цім реченні нема й натяку на якийсь мус чи принуку, тому й сніданок повинні були (або мали) щоранку давати. Інша річ, коли у фразі чується принука, тоді дієслово мусити буде на місці: «Не рада коза торгу, а кури весіллю, та мусять» (М. Номис).

Людина, що має бодай якесь відчуття мови, в тих фразах, де йдеться про невелику потребу щось зробити, можливість відбутися чомусь, відповідно до російських висловів собираться сделать, предстоять чему& #8209; то, буде користуватись дієсловом мати: «Що ж я вам маю сказати, сестриці? Так чогось нездужаю, – було одмовляюся» (Марко Вовчок); «Сьогодні маю дещо зробити по господарству» (з живих уст); «Цього дня мало бути велике свято для жителів острова, де жили ескімоси» (М. Трублаїні).

Там, де мовиться про обов'язок щось зробити, треба ставити бути повинним: «Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок» (І. Нечуй–Левицький); «Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє! » (Леся Українка). А коли говориться про крайню потребу щось зробити, іноді навіть усупереч бажанню, тоді до речі буде дієслово мусити: «За лихими ворогами мушу покидати» (народна пісня); «Я мушу тепер сказати все так, як воно було насправді» (з живих уст).

Проте не слід забувати й таких висловів у нашій мові: мусить бути, що означає «мабуть», «імовірно» («Іде шляхом молодиця, мусить бути, з прощі». – Т. Шевченко), не мусити, тобто «не мати змоги»; «не могти» («Полюбила козаченька, не мушу забути». – Народна пісня).

 

Подібне без подібності

 

Ми часто надуживаємо в своїх статтях і рецензіях, а інколи й у художніх творах прикметником подібний: «Я – не проти подібної літератури»; «На подібну літературу є попит», – заявляють критики; не відстає від них і белетрист: «Проект передано на запровадження всім заводам, де є подібні гази». Невже автори не помічають, що через цей прикметник, синонімом якого є схожий, фрази набули зовсім протилежного змісту? Важко уявити собі критика, що стояв би за схожу, чи пак подібну, а не ориґінальну літературу. Навряд чи є попит і в читачів на таку літературу. Не збагнеш відразу, про які подібні гази мовиться в романі. Чи не краще й легше для сприймання було б написати: «Я – не проти такої літератури»; «На таку літературу є попит»; «Проект передано на запровадження всім заводам, де є такі гази»?

Щоправда, в нашій класичній літературі траплялись випадки, коли прикметника подібний уживали замість займенника такий: «І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в природі» (М. Коцюбинський). Але ці письменники не уникали й займенника такий, коли мовилось не про подібність: «Року 1892 я почав службу в Одеській філоксерній комісії до 1895 р., коли я перейшов на таку ж посаду у Крим, проживав у Бесарабії» (М. Коцюбинський).

Чи не слід порядком уточнення семантики залишити для прикметника подібний тільки його синонім схожий? Це якоюсь мірою дисциплінувало б багатьох наших авторів у роботі над твором і допомогло б читачеві правильно розуміти написане.

 

Недоречний ВИПАДОК і капосний РАЗ

 

Якось мені випало переглядати закордонний фільм в українському перекладі. Переклад був загалом непоганий, тільки подеколи різало слух недоречне вживання слова випадок у різних фразеологічних конструкціях: «Після того, що сталось, я ні в якому випадку до вас не прийду» або «Як собі хочете, а я в усякому випадку на це своєї згоди не даю». Звичайне чуття мови мало б порадити перекладачеві, що треба сказати: «ні в якому разі до вас не прийду», «Я в усякому разі на це своєї згоди не даю», – але виявляється, що на брак такого чуття слабують часом і наші журналісти. Ось фраза з одної газетної статті: «В усякому випадку з минулого року в країні скасовані закони, що стояли на заваді порнографії». Поминаючи те, що правильно було б написати «скасовано закони», ми відчуваємо, що й тут слово випадок стоїть не на своєму місці й треба було б висловитись: «У всякому разі, з минулого року…», тимчасом як у дальшій фразі з цієї статті слово випадок стоїть до речі: «Такого випадку ще не траплялось там». А що спантеличило перекладача й журналіста? Чи не російське слово случай, яке стояло б у кожній із цих фраз, якби їх перекласти по–російському? Це слово має аж три українські відповідники: випадок, нагода й раз, і коли та як ними користуватись – завдає клопоту, виходить, не тільки перекладачам.

Візьмімо три речення: «Дід пристав до загальної розмови й розповів кілька кумедних випадків із свого життя» (П. Вершигора); «В кожному разі я прохав би Вас прислати для коректи дальші аркуші того видання» (М. Коцюбинський); «Жінка ніде не розлучалася з ґвинтівкою, але нагоди стріляти їй не траплялося» (М. Шеремет). У цих фразах теж стояло б слово случай, якби їх перекласти російською мовою, але чи можна було б його українські відповідники ставити тут довільно? Якщо в третій фразі можна замість слова нагода поставити випадок, дещо при цьому втрачаючи щодо нюансу вислову, то в перших двох фразах ніякі інші слова замість випадок і раз не підійшли б, через те що між ними є певна значеннєва різниця. Слово випадок означає «конкретна подія в минулому, теперішньому чи майбутньому», тимчасом як вислів у кожному разі, в усякому разі каже не стільки про подію, скільки про можливість якихось подій; слово нагода вбирає в себе поняття обставин, що спричиняють певну подію.

Щоб виразніше побачити різницю між словами випадок і раз, дамо два такі приклади: «У цьому незвичайному випадку я вчинив би інакше» (бо тут мовиться про конкретну подію), але – «У такому разі я вчиню інакше» (бо конкретності події, як то було в попередньому реченні, вже не відчувається).

Зрідка трапляється, що слова випадок і раз виступають у реченні як синоніми: можна сказати «на випадок смерті» – «в разі смерті», «на випадок потреби» – «в разі потреби».

З цього випливає, що не слід безоглядно вдаватись до слова випадок, але воднораз треба й обачно послугуватися словом раз, яке також уживається в кількісному значенні («Раз мати породила, раз і помирати». – Прислів'я) та в значенні прислівника («Раз якось Остапові не спалося». – М. Коцюбинський) і сполучника («А раз буде своя збройна сила, то ми повинні мати й своїх – командирів». – П. Панч).

 

З чого лізти – зі шкіри чи зі шкури?

 

В одному художньому творі я прочитав: «Гоппе і його лакузи із шкіри вилузувалися, намагаючись збільшити вуглевидобуток». Таких випадків, коли «вилузуються», лізуть, пнуться, рвуться чомусь зі шкіри, а не зі шкури, трапляється чимало – їх можна побачити на сторінках наших книжок і на газетних шпальтах. У чому причина? Чи не думають автори, що шкіра – більш українське слово, ніж шкура?

В українській мові є слова шкіра й шкура, до того ж слово шкура значно частіше вживається в народному мовленні, а з нього в широкому значенні проходить і в літературу, наприклад: «У нас тепло, як сядеш на сонці, то шкура злазить з лиця, так пече» (М. Коцюбинський). Проте в сучасній українській літературній мові розрізняють ці два слова, надаючи кожному з них певного значення: шкіра – «зовнішнє покриття тіла», а шкура – «покриття з шерстю або вовною», а також у фразеологічних висловах на зразок: «Так обріс тілом, що аж із шкури преться» (О. Кониський). Отож, у науковій термінології – медичній, ботанічній тощо – буде шкіра, шкірка, шкірний («шкірні або нашкірні хвороби». – Російсько–український словник АН УРСР 1968 р.); якщо йдеться про тварин, слід писати й казати – шкура («З одного вола двох шкур не деруть». – Прислів'я; «Дужі кожум'яки… м'яли своїми міцними руками волові шкури». – О. Довженко).

Отже, «залити сала за шкуру», «бути в овечій шкурі», «лізти (вилазити, пнутися) зі шкури», «вбиратися в шкуру» тощо.

 

Жах і страхіття

 

Коли в одному художньому творі я прочитав фразу «Цілу ніч його переслідували всякі жахи», я відчув ніяковість, подібну до тої, що зазнає росіянин, коли хтось серйозно каже по–російському не люди, а человеки. Є слова, що їх здавна повелося вживати тільки в однині; до них належать переважно ті, які позначають людські емоції: любов, кохання, тугу, сум, смуток тощо. Не кажем–бо: «Він визначався любовами до багатьох людей» або «Нас охопили великі суми». Виняток становить хіба що іменник страх, бо в Марка Вовчка знаходимо: «Не нагадуй про страхи: поминулися вони».

Слово жах означає «надзвичайний страх»: «Тоді латинців жах напав: утратили і дух, і силу, побігли, хто куди попав» (І. Котляревський); «Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку» (М. Коцюбинський).

Слово страхіття означає в українській мові «чудовисько або потвора, що наганяє страх на людей» («І напевно ви почули б миттю про Ясюню, жваву та метку, як вона прогнала те страхіття, що дітей ляка на бережку». – Н. Забіла); часто це слово, надто в множині, виступає як синонім іменника жах («Поки поштаря виглядаєш, чого не передумаєш, яких страхіть не намалюєш собі». – І. Муратов). Тим& #8209; то й Українсько–російський словник АН УРСР наводить як відповідник до російського вислову «ужасы войны» – «страхіття війни», а не «жахи війни», як то необачно написав автор художнього твору.

На підтвердження сказаного вище можна навести ще фразу з журналу «Комуніст України»: «Син кріпака, Шевченко рано пізнав усі страхіття підневільного життя, життя напівраба». Не треба визначатись особливо тонким чуттям мови, щоб відчувати, яким фальшивим у цій фразі було б «жахи підневільного життя»…

 

Вибирати чи обирати?

 

Здається, між словами вибирати й обирати нема ніякої значеннєвої різниці, кажем–бо: «Завтра йдемо на вибори, де будемо обирати депутатів до Верховної Ради УРСР»; «Депутати обирають із–поміж себе президію, яка обере когось на секретаря (чи за секретаря) й на (чи за) голову президії». Аналогічне читаємо й в українській класичній і сучасній літературі: «А що, хлопці, так обираєте його на ватажка? » (О. Стороженко); «Багатого голову скинули, а обрали за голову чередника» (І. Нечуй–Левицький); «Колгоспники радо обрали тов. Борзила на голову правління» (Остап Вишня). Поряд із дієсловом обирати інколи вживають дієслова обібрати: «Нам сотника Лясковського, кажу, полковником годиться обібрати» (Б. Грінченко). Скрізь у цих прикладах бачимо дієслово обирати чи обібрати, а не вибирати. Чому? Перше ніж відповісти, наведемо ще кілька прикладів із дієсловом вибирати: «Вибирав злу дорогу» (П. Куліш); «Пугач вибрав дорогу через Криворівню» (В. Гжицький); «Не було чого й вибирати на базарі, бо самі вибірки тільки зосталися» (з живих уст).

Як бачимо, слово вибирати стоїть там, де мовиться про напрям, матеріал, якусь річ тощо; воно може бути й синонімом дієслів витягати, діставати («От баба вибирав пиріжки та на стіл кладе, щоб прохололи». – О. Іваненко), відокремлювати («Кукіль з пшениці вибирати». – М. Номис), виймати («Бодай дідько очі вибрав! » – М. Номис). Там, де йдеться про вибори депутатів, почесних членів чи на якусь громадську посаду, як це бачимо в перших прикладах, слід послуговуватись дієсловом обирати (обібрати). Цим словом користуємося ще, коли мовиться про наречену, дружину, («Та ви, певно, когось уже обрали собі, – так ви й кажіть». – Марко Вовчок), покликання, фах («Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність». – А. Кримський) або влюблене місце («Сестри обрали затишне місце, вкрите густою травою і квітами». – Л. Смілянський). Із цього погляду в фразах, узятих із сучасної літератури: «З найкращих дівчат на селі він вибрав собі Устю»; «Я вибрав літературу», – краще було написати: «обрав собі Устю», «обрав літературу».

 

Наглість без зухвалості

 

«Таку наглу відповідь я не стерпіла», – читаємо в одному сучасному прозовому творі й дуже часто натрапляємо на випадки, коли на письмі й з уст прикметнику наглий і прислівнику нагло надають не того значення, що вони мають у нашій мові. Звернімось до української класики: «Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті» (Панас Мирний); не цураються його й сучасні українські письменники: «Спогадами захопились обоє… Та перепинив розмову наглий і сильний стук» (О. Ільченко). В обох цих прикладах слово наглий виступає як синонім слів несподіваний, раптовий, а не зухвалий, як помилково вжив його автор у фразі, наведеній на початку, замість того, щоб написати: «такої зухвалої відповіді…» Український вислів нагла смерть відповідає російському скоропостижная смерть.

Інколи прикметник наглий буває синонімічний словам невідкладний («Я не вечеряю. А ще до того роботу наглу маю». – Леся Українка), крайній, конче потрібний («Поясненням таким розчарував я вас, ласкавий мій читачу, тож пояснити все потребу наглу бачу». – М. Рильський).

Відповідниками до російських слів дерзкий, наглый будуть українські зухвалий («Федоренка охопив якийсь дивно веселий настрій зухвалого мисливця, що сам один вийшов полювати на великого звіра». – Я. Качура) – нахабний («Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка». – М. Стельмах).

 

Що саме робить каменяр?

 

Декому здається, що каменяр, подібно до робітника, який зветься по–російському каменщик, будує кам'яниці, цебто кам'яні будинки. Мабуть, саме тому в одній газетній статті читаємо: «Будинки споруджують колективи будівельників – і землекопи, і каменярі, і слюсарі, і арматурники». Правду сказано: на місці спорудження будинку землекопи копатимуть котлован, матимуть чимало роботи арматурники, не байдикуватимуть і слюсарі; от тільки каменярам не буде там чого робити, бо вони або лупають чи довбають скелі, прокладаючи в горах дорогу, як то в відомому вірші І. Франка «Каменярі» («На шляху поступу ми лиш каменярі»), або добувають у каменярнях чи каменоломнях будівельний матеріал із каменю («Будівельний матеріал здобувається по надземних каменярнях». – Словник за редакцією А. Кримського).

А ті робітники, що складають із будівельного каміння, яке приготували каменярі, або з цегли стіни будинку, звуться мулярі («Під вітром муляр мур виводить». В. Сосюра). Їх і треба було вписати до колективу будівельників, що споруджують будинок.

 

Де зберігати – на складі, в кладовій чи в коморі?

 

В одному нарисі написано: «Ніщо так не вразило нас на цьому сатанинському складі: ні копи одягу, ні гори протезів та милиць…» Подибуємо слово склад у значенні «приміщення, де зберігаються якісь матеріали» також у сучасній художній літературі: «Вантажники почали виносити з складу ящики з маслом і лантухи з цукром та борошном» (Л. Смілянський). Проте наші класики воліли послугуватися в такому значенні іншим словом: «Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку» (П. Куліш).

Слово склад має в сучасній українській літературній мові чимало значень: «сукупність речей і речовин» («Людська кров – не однакова, її склад буває різний». – Ю. Смолич), «сукупність людей, що становить ціле» («До Кахівки загін підходив уже в своєму повному складі». – О. Гончар), «будова людського тіла» («Зовнішність у нього – імпозантна, людина середнього віку, міцного складу, кулаком вола вб'є». – Ю. Яновський); трапляється воно й у таких висловах, як «склад життя», «склад думок», «склад мови (пісні, вірша)», а також у граматичному значенні («Читала по складах і спочатку багато дечого не розуміла». – О. Донченко).

Зважаючи на цю значеннєву переобтяженість слова склад, чи не краще замість нього в значенні «приміщення, де щось зберігається» користуватися словом комора, наприклад: «книжкова комора», «комора запасних частин» тощо?

Ну а коли читаємо в газетній хронікальній замітці: «Великі запаси містять також Новосілківська, Старовірівська й Лобачівська кладові», то тут уже ні в кого, крім автора замітки, мабуть, не виникне сумніву, що треба було написати не кладові, бо такого слова нема в нашій мові, а – комори.

 

Наносити й завдавати

 

«Тут діагноз може бути один: байдужість. Та сама, якої, на жаль, не позбулись деякі керівники і яка наносить непоправної шкоди людським почуттям, емоціям» – пише одна газета, збиваючи з пантелику читача, котрий знає, що «нанести шкоду» можна тільки, скажімо, нанісши грязюки чи снігу до хати, а коли, приміром, курка нанесе яйця, то тут, окрім користі, ніякої шкоди нема. Але за газетою виходить, що можна наносити ще й інші прикрощі, наприклад, сором, бо через кілька номерів читаємо: «Скромність чесної трудівниці взяла гору над нанесеною образою».

Шкода, що ніхто не наніс до редакції цієї газети творів наших класиків і відомих сучасних українських письменників, бо тоді там прочитали б: «Соломи в сіни наносила» (Т. Шевченко); «Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує» (Панас Мирний); «Нанесло снігу гори» (Натан Рибак).

Мабуть, тоді дізнались би в редакції, що такі поняття, як шкоду, образу, смуток, жаль тощо, не наносять, а – завдають: «Щоб більше жаху їй завдать, і щоб усяк боявся так робити, – у річці вражу щуку утопити» (Л. Глібов); «Не завдавай ти мені сорому при чужих людях» (І. Нечуй–Левицький).

Якщо в редакції не подобалося чомусь дієслово завдати, можуть скористуватися в такім же значенні словом учинити («Так& #8209; то вже напустилась, наче вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину пожалувала». – Марко Вовчок). Тоді напевне зрозуміють, що й у наведених на початку помилкових фразах треба було написати: «завдає непоправної шкоди», «над учиненою їй образою».

 

Коли рибалки їздять на рибалку

 

«Коли ж ми поїдемо нарешті на рибалку? » – запитує нормальний персонаж у сучасному оповіданні другого; пише й фейлетоніст не жартома, а цілком серйозно: «Потім дзвонить до іншого міністра, Левка Івановича, питає про полювання, рибалку, врешті каже про справу». Виходить, що рибалки хочуть їхати на рибалку, а міністр любить не тільки полювання, а й… рибалку. Дивні наміри, дивні й смаки! Адже слово рибалка означає «людина, що рибалить (або ловить рибу»: «Рибалка Панас Круть» (І. Нечуй–Левицький); «І риби попідводний рух рибалці забиває дух» (М. Рильський). Є порода чайки, що зветься рибалка: «Пливуть собі та співають; рибалка літає» (Т. Шевченко). Робота рибалки зветься рибальство («Влітку він із батьком жив два, тижні в наметі біля річки. Займалися полюванням та рибальством». – О. Копиленко) або рибацтво («А ми були охочі до рибацтва». – І. Франко). Місце, де ловлять рибу, зветься рибальня («Що в лямі на рибальнях загарують, то все проп'ють та прогайнують». – О. Стороженко).

З цього можна зробити висновок, що рибалки тільки тоді їздять на рибалку, коли автори, які про них пишуть, негаразд знають українську літературну мову.

 

Банкет чи бенкет?

 

«Друга дія відбувається в господі Мецената, де уряджено розгульний банкет», – читаємо в одній теперешній книжці, що її автор, з усього видно, дбає про мову свого викладу. Але чому він, як і чимало інших авторів, написав банкет, а не бенкет?

Слово банкет – французьке, траплялось воно в нашій літературі й раніше, але слово бенкет чи бенькет, теж запозичене, має за собою певну традицію: «Що день бенькети, мов весілля» (І. Котляревський); «Бенкет у Лисянці» (Т. Шевченко); «Хазяїн дому готував весільний бенкет» (Ю. Смолич); «На хліб, на сіль, на бенкет зазивали» (народна пісня).

Від цього іменника виникло дієслово бенкетувати (а не – банкетувати! ): «Еней жив у Дідони… пустився все бенкетувати» (І. Котляревський); «Де панують, бенкетують? » (Т. Шевченко).

То яка потреба нехтувати словом бенкет, що здавна ввійшло в нашу літературу й живе народне мовлення? На мою думку, – ніякої.

 

Без золота, без каменю, без хитрої мови

 

Ми вже бачили, що багато мовних зворотів, яких ми вживаємо, мають своїх близнят у живій мові народу. Наводимо кілька прикладів.

1. Вислів багато важити заміняють на відігравати велику роль: «У нашому ділі багато важить бригадир». – «У нашому ділі велику роль відіграє бригадир».

2. Вислів жити своєю головою заміняють на бути самостійною людиною: «Вона ніколи не житиме своєю головою». – «Вона ніколи не буде самостійною людиною».

3. Вислів брати (взяти) під своє крило заміняють на брати (взяти) під своє покровительство: «Когось же треба взяти під своє крило». – «Когось же треба взяти під своє покровительство».

4. Вислів як на мене заміняють на згідно з моїми поняттями, вислів як на інших – на згідно з поняттями багатьох: «Як на інших, то хто б став про це говорити». «Згідно з поняттями багатьох, то хто став би про це говорити».

5. Вислів держати себе заміняють на поводитися: «Держи себе як – годиться». – «Поводься, як вимагають правила пристойності».

6. Вислів чого це заміняють на з якої речі: «Чого це я маю пасти задніх? » – «З якої речі я повинен відставати? »

7. Слово по–дурному заміняють на безрезультатно (без жодних результатів), даремно (російське понапрасну): «Ходить він, ходить, і все по–дурному» – «Ходить він, ходить і все без жодних результатів».

8. Вислів краще, ніж хто заміняють на краще, ніж хто–небудь інший, краще, ніж де – на краще, ніж деінде (де–небудь в іншому місці): «У клубі веселіше, ніж де». – «У клубі веселіше, ніж деінде».

9. Вислів так і знай, що заміняють на можна бути впевненим, що: «Так і знай, що буде дощ». – «Можна бути впевненим, що буде дощ».

10. Вислів гострий на язик – кровне близня слову дотепний: «Дивись, який гострий на язик! » – «Дивись, який дотепний».

11. Слово знай – близня слів безупинно, безперестану: «Дівчата, знай, співають». – «Дівчата, безупинно співають».

12. Вислів хай там як заміняють на як би не: «Хай там як вороги скачуть, нічого не зроблять». – «Як би вороги не скакали, а нічого не зроблять».

13. Вислів із цього не буде діла заміняють на це абсолютно безперспективно: «З тупого шила не буде діла» – «Тупе шило – абсолютно безперспективний інструмент».

А тепер пригляньмось до наших близнят у невеликому тексті.

1. Багато важило й те, що вона жила своєю головою, нікого не брала під своє крило й з усіма була проста. Як на інших, то й їй не слід було б держати себе так. По–дурному це все. Гостре на язик вуличне інформбюро, знай, переконувало всіх: «Хай там як вона старається – з того всього не буде діла».

2. Велику роль відігравало й те, що вона була самостійною людиною, нікого не брала під своє покровительство й з усіма трималася просто. Згідно з поняттями багатьох, то їй не слід було б поводитися так. Це все не дасть жодних результатів. І дотепне вуличне інформбюро безупинно переконувало всіх: «Як би вона не старалась, її старання – абсолютно безперспективна справа».

Прочитавши обидва уривки, ми ще доходимо висновку, що ніколи не зле, вивчаючи літературну мову, прислухатись і до гомону вічно свіжого джерела, яким є жива народна мова.

 

Не туди птиця сіла

 

Здається, між словами птиця, птах, птаха чи пташка нема особливої різниці – всі вони позначають пернатих істот, яких ми бачимо в природі й побуті, проте, коли я прочитав заголовок вірша «Птиця твоїх бажань», де мовилося про журавля в небі й було запевнення, що «птиця буде твоя, птиця твоїх жадань», мені вчулася якась невідповідність між образом і об'єктом. Інша річ, коли б я прочитав цей заголовок і прикінцеві слова в якомусь гумористичному творі, де автор виводить ненажеру, що тільки й мріє про жирні гуси, індики, качки, кури, там такої невідповідності не відчувалось би, бо під словом птиця ми звичайно уявляємо свійське птаство («В титаревій хаті патрали птицю та поросята». – І. Нечуй–Левицький) або глузливий чи іронічний вислів («Що ти за птиця?! Ти – ягня! » – Л. Глібов); недарма й народна приказка каже: «Синиця – не птиця».

Загальна назва, що охоплює всі різновиди пернатих, є – птах, птаха: «І співав би, і жив би, як той птах крилатий» (В. Грінченко); «Кінь, як птаха, пролетить» (С. Руданський). Від цих слів утворились похідні: птаство, а не птицтво («Птаство весело щебетало». – А. Кримський), птахівництво, а не птицівництво («Багато уваги приділяють колгоспи такій галузі тваринництва, як птахівництво». – Газета «Колгоспне село») тощо. Зрідка траплялось і трапляється в художній літературі слово птиця як синонім птаха: «Подивись на Божу птицю, як вона літає» (С. Руданський), але це не має бути перешкодою до значеннєвого розмежування згаданих вище слів, унаслідок чого кажемо: хижий птах, нічний птах, стріляний птах, – роблячи виняток тільки для «жар–птиці», що залетіла в українські казки з фольклору інших країн «І ти виспівуєш, неначе та жар–птиця». – Л. Глібов).

Про дрібне птаство кажемо пташка чи зменшено або ласкаво пташечка, пташинка, пташиночка («Саме лиш сонце, та в блакиті ота пташиночка». – П. Тичина). Народна творчість часто вдавалась до цих слів, як, наприклад, у відомій пісні: «Будуть пташечки прилітати, калиноньку їсти, будуть мені приносити з України вісті».

 

Живописний малюнок і мальовничий краєвид

 

Багато сучасних письменників і журналістів уподобало слово живописний, тулячи його будь& #8209; де. «У цій місцевості й навколо є багато живописних куточків», – читаємо в одному нарисі, а далі бачимо в журналах кольорові ілюстрації краєвидів під рубрикою «Живописна Україна».

Відповідниками до слів живопис і його похідних є малярство, малярський і маляр. Слово маляр позначає і в українській мові, як і в інших європейських, не тільки робітника певного фаху, що фарбує дахи, паркани та інші предмети, але насамперед митця, художника: «Пам'ятаєте, в романі Золя маляр вішається з розпачу, бо не може барвами змалювати свій ідеал» (Леся Українка).

Є в нашій мові, чомусь занехаяне тепер, слово мальовничий, що означає «гарний, красивий, милий для ока, привабливий», «такий, що ніби намалювала вправна рука митця»: «Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга» (М. Трублаїні).

Близьким за своїм значенням до прикметника мальовничий є слово барвистий: «Сни барвисті» (М. Вороний); «Хай молодість наша свята і крилата іде по барвистій землі» (В. Сосюра).

З цього всього можна зробити висновок, що в наведеній напочатку фразі слова «живописні куточки» чи в рубриці «Живописна Україна» – так само недоречні, якби написати – «мальовничий факультет» замість малярський, а треба – «мальовничі куточки», «Мальовнича Україна». Мальовничі куточки можуть стати малярськими, коли їх перенести з природи на полотно художника.

 

Приймати чи сприймати?

 

Хоч слова приймати й сприймати – дуже схожі, проте навряд чи хто скаже «сприймати до партії», «сприймати в породіллі дитину» замість – приймати. А втім бувають випадки, коли слід подумати, яке з цих слів буде більше до речі в певному контексті. Візьмімо, наприклад, таку газетну фразу: «Доповідь збори прийняли в цілому позитивно, хоч деякі місця викликали незначні заперечення». Тут треба було б написати: «збори сприйняли», – тимчасом як у другій газетній фразі «Слова секретаря райкому всі присутні прийняли оплесками» дієслово прийняли стоїть на своєму місці.

Дієслово сприймати, будучи відповідником до російського воспринимать, має далеко вужче поле застосування, ніж приймати з його багатьма значеннями. Дієслово сприймати належить до сфери розумово–чуттєвого реагування людини на ті чи ті явища зовнішнього середовища: «Спектакль сприймали дуже добре» («Минуле українського театру»); «Його слова всі тоді сприйняли як жарт» (із живих уст); усі знають вислови: «сприймати на слух», «сприймати на дотик» тощо.

Поминаючи багато різноманітних значень дієслова приймати, спинимось на тому, коли воно каже нам не тільки про внутрішнє ставлення людини до певного явища, але й свідчить про її зовнішню реакцію на це явище, як бачимо в другій газетній фразі, де на слова секретаря райкому присутні реаґували оплесками. У таких випадках дієслово приймати стає вже відповідником до російського встречать або синонімом українського зустрічати: «присутні прийняли (чи – зустріли) оплесками», «Що хата має, тим і приймає» (приказка).

Слід нагадати, що слово приймати може бути в значенні «терпіти», «зазнавати»: «Наругу од дітей приймати» (Ганна Барвінок).

Принагідно звернімо увагу на хибний вислів «приймати участь», що раз у раз трапляється на письмі й у живому мовленні, замість якого треба казати й писати «брати участь»: «Чув Прохор, що Зінька брала участь у виставі, але, на жаль, не бачив тієї вистави» (А. Шиян).

 

Чекати, ждати сподіватись, надіятися

 

«Я й не чекав від нього іншого», – чуємо в перекладі з німецької українською мовою тексту телефільму; «Надіюсь, що не зустрінемося більше», – читаємо в художньому творі и відчуваємо якусь недоладність відомих нам слів чекати й надіятись у цих текстах. А тим часом ці самі слова в фразах «Явдоха була вже заручена і тільки чекала осені, щоб весілля грати» (Панас Мирний); «Надіявся дід на обід та й води не пив» (приказка) стоять на своєму місці. У чому річ?

Слова чекати, ждати, надіятись і сподіватись, дарма що є дуже близькі одне до одного за змістом, мають деяку нюансову різницю. Слово ждати, як і чекати, – більш функціональне, воно свідчить про активне спрямування людських думок і почуттів до когось чи до чогось: «Ждала, ждала козаченька та й плакати стала» (народна пісня). Слово сподіватися більше вказує на можливість якогось явища, припускає, що може щось статися чи хтось може щось зробити: «Хмари пливли низько над землею, можна було сподіватися дощу» (О. Десняк); «Не завжди так складається, як сподівається» (М. Коцюбинський). Особливо цю різницю помітно в такій фразі: «Я багатьох ждав, але не сподівався, що й він прийде: адже ми давно вже з ним розбили глек» (із живих уст).

Із цього випливає, що й у наведених на початку фразах треба було б написати: «Я й не сподівався від нього», «Сподіваюся, що не зустрінемось».

Ще менше помітно різницю між словами сподіватись і ждати в такому, наприклад, реченні: «Не сподівайтесь, мати, сина з походу вже довіку» (народна пісня), де сподіватись виступає як синонім дієслова ждати. Проте коли візьмемо фразу з живих уст: «На кого ж мені, старій, і надіятись, як не на тебе», – то відчуємо, що тут не можна замінити дієслово надіятись ні словом ждати, ні близьким до нього сподіватись, тимчасом як у другій фразі – «Від кого ж мені й сподіватися помочі, як не від тебе» – це слово стоїть саме до ладу. Тільки чуття мови, що розвивається внаслідок довгого користування нею, може непомильно підказати, де й коли слід послугуватись одним із цих близьких між собою слів.

 

А як пити таку горілку?

 

На одному стенді в Львівській області можна прочитати таке: «На Роздольському ГХК розроблена й впроваджена нова газомазутна горілка». Спочатку виникає питання: чому це заходився розробляти та ще й упроваджувати нову горілку не якийсь спиртово–горілчаний завод, чи гуральня, як називали колись, а ГХК? І по–друге: а як пити таку незвичайну горілку, від котрої найзапеклішого п'яницю враз занудить? Проте досить розшифрувати загадкову абревіатуру ГХК, дізнавшися, що це – гірничо–хімічний комбінат у Роздолі, після чого можна догадатися, що мовиться не про спиртовий напій, а про відомий у техніці прилад – пальник.

Якби автори цього дивовижного напису заглянули в словники або прочитали в художній літературі: «Коло вікон і серед кімнати стояли довжелезні столи, поспіль заставлені, крім пальників і примусів, безліччю немитого посуду» (Ю. Шовкопляс), – вони, мабуть, дійшли б висновку, що далеко не досить у російському слові замінити е на і, щоб із цього вийшла українська назва приладу.

 

Бідна мета!

 

«Усе своє свідоме життя, в усій своїй діяльності він переслідував раз поставлену собі мету – служити народові», – читаємо в одному біографічному нарисі й дивуємось: навіщо переслідувати таку високу мету, як служіння народові? Адже дієслово, переслідувати означає «гнатися, прогонити, відганяти», «висліджувати», «супроводити невідступно», «пригноблювати», «напосідатись», наприклад: «Ірод переслідував дуже християн» (Словник Б. Грінченка); «Я ж переслідував тебе завзято» (П. Куліш); «Повітовий староста… переслідував… раду громадську» (Л. Мартович); «…я збагнув стан дичини, яку переслідує мисливець…» (Ю. Яновський). Отже, в наведеному на початку реченні треба було написати: «він мав перед собою раз поставлену мету».

 

Покращити й поліпшити

 

До російського слова улучшить тритомний «Русско–украинский словарь» Інституту мовознавства АН УРСР наводить українські відповідники поліпшити, покращити, але в словнику не сказано, чи є між ними значеннєва або нюансова різниця. Мабуть, це й призводить до таких фраз, як ось у репортерській замітці: «Керівництво вокзалу нічого не зробило для покращення умов роботи всіх служб цієї важливої ланки обслуговування пасажирів». Поминаючи невластиву українській мові конструкцію для покращення, замість якої слід було б написати – щоб покращити, відчуваємо, що й дієслово покращити тут стоятиме не на своєму місці, бо воно походить від прикметника кращий, який являє собою вищий ступінь порівняння прикметника красний. У перекладі російською мовою слово кращий буде – более красивый, як свідчить словник Б. Грінченка, отож, відповідно до покращити російською мовою буде сделать более красивым. Але в репортажі мовиться не про красу роботи всіх служб вокзалу, а про їхню невпорядкованість, про потребу виправити їх. Для цього є слово поліпшити («Ми захоплено зводимо нові міста, ми перебудовуємо землю й перетворюємо природу, щоб поліпшити життя мільйонам людей». – Літературна газета). З цього випливає, що й у репортерській замітці треба було написати: «щоб поліпшити умови роботи».

Якщо в фразі йдеться про красу, то треба послугуватися словом покращити: «Така ж злюща та негарна собою була, що тільки смерть і покращила її – хоч спокійна й тиха в труні лежала» (з живих уст).

 

Професійний і професіональний

 

Декому здається, що слово професійний – українське, а професіональний – російське. Це – помилка. Обидва ці слова – українські, але вони не є абсолютні синоніми й уживати їх довільно, кому як заманеться, не можна. Кожне з цих слів походить від схожих, але значеннєво неоднакових слів – професія й професіонал: «Закон професійної честі» (Словник за редакцією А. Кримського); «Професійна офіцерська гордість прокинулась, заговорила в ньому» (О. Гончар), – бо тут прикметник професійний утворився від іменника професія, а от у фразі з публіцистичної статті: «Тепер у кожному обласному центрі працює професійний український театр», – треба було написати «професіональний український театр», через те що театр складається з професіоналів–артистів, а не з аматорів чи самодіяльників.

Виходячи з цього, треба казати: професійна спілка, професійна звичка, але – професіональний промовець, професіональні витребеньки.

 

Металолом, чи металобрухт, чи просто брухт?

 

«Рідко коло якої школи не лежить і досі 2 -5 машин металолому», – читаємо в газетній замітці, а в іншій газетній статті бачимо іншу назву тої самої речі: «До металобрухту часто здають дефіцитні запчастини, цілком придатні ще до практичного використання»; нарешті, в художньому творі натрапляємо на таке визначення: «Маленькі славні гарматки… стрибали по брухту вздовж вузької вулиці» (О. Гончар). То як правильно назвати ту металеву ламань, що зветься по–російському металлолом? Тут має рацію письменник О. Гончар: вона зветься брухт. І нема потреби додавати до цього слова ще й метало, бо брухт складається з металевих, а не якихось інших покидьків.

 

Первісний і первинний

 

Слово первісний відповідає російському первобытный: первісна людина, первісне суспільство тощо, але через те, що це слово в наших словниках наводять і в значенні російського первичный, трапляються непорозуміння на зразок такої фрази: «Первісна парторганізація має своїм обов'язком політичне виховання комуністів», – хоча треба було висловитись – «первинна парторганізація». Таке слово можемо побачити й у сучасній українській літературній мові: «Темою мого дипломного проекту була первинна обробка легкосереднього кам'яновугільного масла» (Ю. Шовкопляс).

Щоб уникнути непорозумінь, коли треба догадуватись, чи йдеться про доісторичні часи, чи про сьогодення, мабуть, ліпше буде залишити за словом первісний тільки значення російського первобытный: «Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче до яру» (В. Владко), – а для російських слів первичный, первоначальный шукати інших українських відповідників, наприклад: «первичные признаки» – «первинні ознаки», «первоначальные сведения по арифметике» «початкові відомості з арифметики» тощо.

 

Полтавець чи полтавчанин, полтавка чи полтавчанка?

 

У нашу художню літературу проникло якось слово полтавчанка («Нескорена полтавчанка»), після чого полтавчанки й полтавчани стали витискати з мовного вжитку відомих із діда–прадіда полтавок і полтавців. Ось приклад із газетної статті: «У пошуках «лівого» заробітку гасає міськими маршрутами таксі № 75 -51 КИА, повідомляє інвалід війни полтавчанин В. М. Кучеров».

Хтозна–чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка – на позначення жителів Лубен чи канівець, канівка – на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука ч треба, щоб у назві був звук к: порівняйте: м. Гребінка – гребінчанин, хоча природним є також гребінківець).

 

ПІСЛЯСЛОВО

 

Читача може здивувати, чому автор цієї книжки, наводячи зразки хибних речень, не називає прізвища тих, що помилились, і не вказує на ті видання (назви газет і журналів), які нерозважно вмістили мовні покручі.

Я робив це свідомо: яка потреба викликати в читача недовіру до, часто доброї, мови певного письменника журналіста або науковця, які випадково допустились тої чи тої помилки? Ніякої. Помиляємось ми більшою або меншою мірою всі; мушу признатися, що я й сам, будучи дуже прискіпливим до мови своєї та інших, часом, у своїх белетристичних творах, непомітно для себе спіткнуся на якомусь слові. Ба навіть великий творець сучасної російської літературної мови О. Пушкін колись писав: «Без грамматической ошибки я русской речи не терплю». Отож, важить не хто помилився, а – як.

Я добирав не випадкові помилки, а ті, що трапляються більш–менш часто, притаманні багатьом, і тим самим знижують загальний рівень нашої мовної культури.

Декого з читачів може здивувати, навіщо я пропоную замість позиченого з іншої мови українське слово, відоме тільки на якійсь частині нашої території, в деяких діалектах української мови. Завжди, коли я стою перед такою дилемою. мені пригадуються чудові слова білоруського письменника Якуба Колоса: перед тим, як позичити слово з іншої мови, треба дуже пильно, ретельно обнишпорити всі кишені своєї пам'яті й лише після того, як ви переконалися, що в жодній із них нема потрібного слова, звертайтесь до позиченого, але з обов'язковою умовою – підпорядкувати його законам своєї мови.

Усі позитивні приклади–ілюстрації, що підтверджують мою думку або пропозицію, я наводжу в цій книжці, покликаючись на джерела. Такими джерелами, відкіля я брав цілі фрази або слова, були: твори класиків української літератури, починаючи від І. Котляревського, живе народне мовлення, почуте з уст, шість томів Українсько–російського словника АН УРСР, Словарь української мови Б. Грінченка, Російсько–український словник Української Академії наук за редакцією А. Кримського, «Українські приказки, прислів'я й таке інше» М. Номиса, «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького, Російсько–український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської і, звісно, твори сучасних українських письменників М. Бажана, О. Гончара, М. Стельмаха та інших.

Опрацьовуючи зібраний протягом багатьох років матеріал для видання цієї книжки, я користувався цінними вказівками кандидатів філологічних наук І. Варченка й В. Коптілова, викладачів української мови Ніжинського педагогічного інституту, яким складаю велику подяку. Окремо дякую багатьом невідомим мені кореспондентам, що після публікації моїх мовних зауважень у журналах «Жовтень» та «Україна» й у газеті «Літературна Україна» звертались до мене, запитуючи про ті чи ті сумнівні для них випадки українського слововживання, й тим допомогли мені схопити те, що цікавить багатьох.

Б. Антоненко–Давидович

 

 

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Оставить отзыв о книге

Все книги автора

⇐ Предыдущая234567891011

Поделиться: