Чи ми, українці, одної крові?

 

Маємо тієї нації півтора чоловіка,

та й ті не можуть жити в мирі.

Пантелеймон Куліш.

 

Ми – нація самознищенців. Нація вічної самозневаги і безнастанного розбрату. Прикро про це нагадувати, але в усій Європі нема другої такої країни, громадяни якої немилосердно самі себе нищили б нескінченними незгодами, чварами та зрадами, непрощенним ворогуванням, цькуванням та переслідуванням. Така наша давня історія, таке сьогодення і, з усього видно, не кращим заказується й майбутнє. Гризлися князі, різалися гетьмани, стрілялися отамани, зраджені «вірним» товариством. Нині гризуться президенти з прем’єрами, міністри з капіталістами, академіки з професорами, поети з прозаїками, голови обласних, районних адміністрацій з головами обласних і районних рад, столичні «печерні» суди з «катакомбними» провінційними, праві політичні партії з лівими. Далебі, важко знайти в країні організацію, заклад, колектив, де не вирували б відкриті чи не тліли приховані протистояння. Це вже остогидло бачити: сидять на популярних телепрограмах десять політиканів праворуч, десять – ліворуч і що не стверджували б перші, з порога відмітають другі, а що не стверджували б другі, категорично заперечують перші. Це ж у природі такого не може бути, аби всі двадцять зовсім не безголових людей так помилялися!

Тут усіх переплюнули наші народні депутати. Якби київські кіномитці зняли півгодинний документальний фільм про мордобої в парламенті, Київраді, обласних сесійних залах, – головний приз Венеціанського кінофестивалю їм гарантований! У всенародній Кайдашевій сім’ї з усіх людських «обдаровань» нам, на жаль, чи не найліпше вдаються брехливість, сварка і колотнеча. Наважуся стверджувати, що та непохвальна «обдарованість» упродовж віків була однією з головних причин, чому так багато українців, далеко не останніх за рівнем культури, сторонилися брутальності громадянсько-політичного життя, ховалися за принципом «моя хата скраю». Незалежність не тільки не зняла, а лише надзвичайно ускладнила проблему. Люди бачать це і, як засвідчують новітні соціологічні опитування, майже половина українців не довіряє ні владі, ні опозиції, ні сусідам, ні близьким. Так державу не будують.

Чесному українцеві сьогодні соромно, що він має таку державу. Здається, ще ніколи деградація нації (замість відродження! ) не прогресувала такими загрозливими темпами, як за роки незалежності. Стає очевидним, що ми, віками бездержавні, не вміємо будувати державу, не можемо дати собі ради, а тому не поважаємо, ненавидимо одні одних за власну ж недолугість. Мільйони патріотів віддали життя за омріяну волю – і що тепер маємо в результаті страхітливих жертв? Такою ціною – і такий нікчемний здобуток?

Здавалося, ми – вільні громадяни вільної країни, тож зберімося разом, за рік-два ухвалімо необхідні закони та й берімося, браття, до праці – розбудовувати державу, націю, економіку, культуру, як це нині роблять наші західні сусіди – чехи, словаки, поляки, прибалти. Але ж ні! Ми набурмосено розповзлися по «самостійних закутках», поділилися, подрібнилися на партійні кубла і, як ті павуки в банці, гриземося між собою, опльовуємо все довкола: нині ворогів, завтра – друзів. Ледве з ласки Божої дочекалися сякого-такого президента, як він з геніальною бездарністю, власними руками віддав антиукраїнським силам всі завоювання Помаранчевої революції, сам зганьбив її в очах світу, сам згуртував проти себе опозицію. Та не встигла та опозиція прийти до тями від такого президентського дарунка, як проти неї кучкується «антиопозиційна» опозиція на противагу опозиції «національної єдності», а за нею ще опозиція проти всіх опозицій. Якщо так піде далі, то треба сподіватися ще опозиції проти незалежності, опозиції проти власного народу... І тому безголів’ю не видно кінця.

⇐ Предыдущая14151617181920212223Следующая ⇒

Поделиться: