На дні Каяли, річки половецької.

Руського золота насипали!

Тут Ігор-князь пересів із сідла золотого

та в сідло невільниче.

Засмутилися по містах заборола,

і веселощі поникли.

 

А Святослав мутний сон бачив у Києві на горах.

«У цю ніч, з вечора, вкривали мене, — сказав, —

чорним покривалом на кроваті тисовій,

черпали мені синє вино, з отрутою змішане,

сипали мені з порожніх сагайдаків поганців-союзників

великі перли на груди

і пестили мене.

Уже дошки без стовпа

В моїм теремі золотоверхім.

Усю ніч з вечора

Бусові ворони каркали біля Пліснеська.

На вільному раніше просторі

Були непрохідні хащі із зміями,

І неслися вони до синього моря».

 

І сказали бояри князю:

«Уже, княже, туга ум полонила.

Бо два соколи злетіли

з отчого стола золотого

пошукати міста Тмутороканя

або попити шоломом з Дону.

Уже соколам крильця підрізали поганців шаблями,

а самих опутали в пута залізні.

Бо темно було.

Позавчора два сонця померкли

І в море опустилися,

обидва багряні стовпи погасли

і з ними молоді два місяці.

Олег і Святослав тьмою заволоклися.

На річці Каялі тьма світло покрила:

по Руській землі простерлися половці,

як гепардове гніздо,

і великої сміливості надали хинові.

Уже спустилася хула на хвалу,

Уже вдарило, як грім, насилля на волю,

уже кинувся Див на землю.

Бо готські красні діви

оспівали [помсту] на березі синього моря:

«Дзвонячи руським золотом,

оспівують часи Бусові,

плекають помсту Шаруканову».

А ми — уже дружина, жадаюча веселощів».

 

Тоді великий Святослав зронив золоте слово

із сльозами змішане,

і сказав: «О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано ви почали Половецьку землю мечами сікти,

а собі слави шукати.

Але без честі ви одоліли,

без честі-бо кров поганську пролили.

Ваші хоробрі серця в міцному харалузі викувані,

а у відвазі загартовані.

Що ж ви сотворили моїй срібній сивині?

А вже не бачу влади

сильного, і багатого, і з великим воїнством

брата мого Ярослава

з чернігівськими вельможами,

з володарями, і з татранами,

і з шельбирами, і з топчаками,

і з ревугами, і з ольберами.

Тії-бо без щитів

з захалявними ножами

гучним криком полки перемагають,

дзвонячи в прадідівську славу.

Але ви сказали: «Мужаймося самі!

Попередню славу самі візьмемо,

а прийдешньою самі поділимося!»

А чи диво, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл у літах буває,

високо птахів ганяє,

не дасть гнізда свого скривдити.

Але ось зло: княже мені несприяння.

В ніщо добрі часи обернулися.

Ось у Римові кричать під шаблями половецькими,

а Володимир під ранами.

Туга і печаль сину Глібовому!»

 

Великий княже Всеволоде!

Не думкою б тобі прилетіти здалеку

отчий золотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розплескати,

а Дін шоломами вилляти!

Коли б ти був,

то була б полонянка по ногаті,

а полонянин — по різані.

Бо ти можеш по сухому

Живими вогненними стрілами стріляти —

хоробрими синами Глібовими!

 

Ти, відважний Рюриче, і Давиде!

Чи не ви золоченими шоломами по крові плавали?

Чи не у вас хоробра дружина рикає яко тури,

поранені шаблями гартованими на полі незнанім?

Вступіте, володарі, в золоті стремена за кривду цього часу,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

відважного Святославича!

 

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш на своїм золотокованім столі,

підпер гори Угорські

своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

Метаючи времена-листи через хмари,

суди чинячи до Дунаю.

Грізьби твої по землях течуть,

відчиняєш Києву ворота,

стріляєш з отчого золотого стола

салтанів за землями.

Стріляй, володарю, Кончака,

поганського розбійника,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

відважного Святославича!

 

А ти, відважний Романе, і Мстиславе!

Хоробра думка носить вас на розумне діло.

Високо пливеш на діло у відвазі,

як сокіл на вітрах ширяючи,

прагнучи птаха в сміливості перевершити.

Бо у вас залізні навіть зав’язки

⇐ Предыдущая123

Поделиться: