Реформаційна течія всередині англіканства

Окрім сформованого всередині англіканства і виділеної в самостійну організацію течії кальвіністського напрямку – (див. розділ “Поширення і розвиток кальвінізму. Гугеноти. Пуритани”), що розділився на поміркованих пресвітеріан і радикальніших індепендентів, у самій Англіканській Єпископальній Церкві утворилися і понині існують течії, що по-різному ставляться до суперечливих віроучительних питань.

Чільні церковники – це протестантська церковна аристократія, що підкреслює типові особливості англіканства, державний характер Церкви, супрематію корони, привілеї членів Церкви порівняно з диссентерами, єпискапалізм і зв’язок з середньовічною і Давньою Церквою у відправах та організації. Основна ідея Високої Церкви: протидіяти крайнощам протестантства, відстояти й зберегти в Англіканській Церкві все, що в ній міститься з давніх часів, наблизити її до традицій і практики Вселенської та її поділу. Висока Церква прагне до якомога кращого збереження католицьких традицій, приймає вчення про виправдання вірою і ділами, відстоює авторитет Церкви, підкреслює значення ієрархічного наступництва, відкидає кальвіністські погляди. Ця течія найближча до Православ’я. Високу Церкву можна назвати англіканством у власному, первісному смислі слова. У момент свого виступу наприкінці ХVІІ ст. високоцерковна партія не могла ще остаточно звільнитися від політики. Високоцерковники увійшли до лав консерваторів – торі як прихильники авторитету і прав корони і Церкви.

Низькоцерковники являють собою крайні течії протестантизму з його вченням про виправдання однією вірою і про Біблію як єдине джерело віровчення. З книг Святого Письма особливою повагою у них користується п’ятикнижжя Мойсея, хоча в теорії новозавітні книги ставляться вище від старозавітних. Низькоцерковники у кінці ХVІІ ст. вербувалися з тих рядів, які за Стюартів поповнювалися пуританами. Помітними обриси партії ставали тому, що в політиці вони з’єднувалися з вігами. Низькоцерковники входили в панівну Церкву, визнавали її установи, але не надавали їм такого значення, яке виключало б інші відгалуження протестантизму. До середини ХІХ ст. Церква чисельно зменшилася і стала розчинятися у широкій Церкві. Представники низької Церкви називають себе “євангеликами”.

Широкоцерковники – це, власне кажучи, не партія, а байдужа до релігійно – церковних питань маса, котру часто називають “індиферентною Церквою”. Вони прагнуть до об’єднання усіх течій на основі віротерпимості. Представники широкої Церкви вважають, що сперечатися через догматичні розбіжності не варто: усі християни – брати між собою і усвідомлення свого братерства вони повинні виявляти у житті через подання взаємної допомоги, особливо в релігійно – моральному розумінні. Нехтуючи основи віри, даної Христом, відкидаючи догматику, широка Церква сприймає християнство лише як моральне вчення, позбавлене свого джерела і своєї основи – “мораль без догми”.

Окрім викладених у попередніх розділах течій, Англіканська Церква викликала до життя ряд громад (сект), основні віровизнавчі засади котрих мають певні особливості, що спричинили їх відокремлення від цієї Церкви. Найважливішими й найпоширенішими є баптизм і методизм.

 

Баптизм

Баптизм виник в Англії у першій половині ХVІІ ст. на основі індепендентства (конгрегаціоналізму). Перша громада баптистів була утворена в 1612 р.

Немає даних, які говорили б про пряму залежність англійського баптизму ХVІІ ст. від німецького анабаптизму ХVІ ст., хоча заперечення Хрещення дітей є спільним для обох віросповідань. У баптизмі настирливо підкреслюється спасіння особистою вірою, без Церкви. Виникнення баптизму в Англії зв’язане з іменами Томаса Хелвіса і Джона Сміта.

Внаслідок переслідування Єпископальною Церквою і пресвітеріанами баптисти невдовзі емігрували в Північну Америку і почали поширювати там своє віровчення. Перша американська баптистська громада виникла вже в 1639 р. В Америці баптизм набув найбільшого поширення і розбився на ряд течій і сект.

У Німеччину баптизм проник в першій половині ХІХ ст.

В Україну баптизм занесений в першій половині ХІХ ст. німецькими колоністами.

У 1905 р. був організований Всесвітній союз баптистів, перейменований у 1957 р. у Всесвітній союз євангельських християн-баптистів.  

Реформація в Англії набрала своєрідної, порівняно з лютеранською та реформатською, форми. Вона мала подвійний характер, відбувалася в двох різних напрямках. Одна реформація виходила з корони та вищої аристократії і містила в собі сильні римо-католицькі елементи. Поряд з нею розвивалась інша реформація, яка спиралася на пробудженій з Німеччині та Швейцарії потребі народу. Народна реформація з’явилася з часів Генріха VІІІ, зазнавала за нього переслідувань і за Єлизавети була відкинута як партія нонконформістів. Істотне значення тут мала сильна королівська влада Генріха VІІІ, прихильник католицизму спочатку боровся проти поширення реформаційного руху жорстоко розправляючись з лоллардами, котрі виявляли невдоволення панівною системою релігії і пробуджували в нижчих класах народу прагнення до реформації. Якщо лоллардизм був засобом поширення реформації серед нижчих класів, то подібним засобом був гуманізм для вищих класів.

Гуманізм принесли з собою Еразм Роттердамський і Томас Мор. Однак король був на боці римо-католицької церкви. Поширенню реформації сприяв англійський переклад Біблії, – спочатку його зробив Уїкліф (за Вульгатою), а потім Уїльям Тіндаль. Однак згодом у справи реформації втрутилися державні чиновники. Палата громад склала постанову з метою обмеження влади духовенства. В раду короля увійшли особи, які співчували перетворенню в церкві і державі, а саме Томас Болейн, Томас Кранмер. Останній став згодом архиєпископом кентерберійським і приматом англійської церкви. В цьому становищі він відтепер, хоч і часто лавіруючи, часто в багато чому підтакуючи деспотичному королю, загалом успішно діяв на користь реформації. Було досягнуто розриву шлюбу Єлизавети з королем і король вирішив підпорядкувати собі місцеве духовенство. 1. Духовенству загрожували звинуваченням (1531 р.) у тому, що воно намагається висунути зазіхання папи проти королівської влади за що покладалася конфіскація майна. Внаслідок цього духовенство було змушене відкупитися від цього звинувачення за 100 тис. фунтів і визнало короля єдиним господарем і верховним головою церкви, наскільки це допускає закон Христа. Генріх же не ждав рішення папи і таємно одружився на Анні Болейн (1532). Були заборонені усілякі апеляції в Рим під страхом конфіскацій. Папа спочатку хотів негайно відлучити Генріха від церкви, але на перший час стримався. Проте спонуканий кардиналами, він підписав (23 березня 1534 р.) буллу, за якою від короля, під загрозою відлучення, вимагалося знову викликати до двору свою відкинуту дружину.

В Англії, однак королівська влада була розширена цілим рядом нових законів, особливо законом від 30 березня 1534 року згідно з яким оголошувався державним зрадником кожен, хто став би нападати на другий шлюб короля. В листопаді 1534 року парламент прийняв акт про верховенство, за яким король визнавався земним главою церкви. Таким чином англійська церква була проголошена незалежною від Риму і поставлена під королівське зверхництво. Відтак почалися розправи з прихильниками римо-католицької церкви. Зокрема, була відітнута голова Томасу Мору, оскільки він не схвалював другого шлюбу Генріху. Другий удар був спрямований проти монастирів: скрізь відбувалася конфіскація майна, а самих монахів і монахинь виганяли. Кранмер прихильно ставився до таких заходів з метою знищити центри марновір’я і знайти засоби для заснування церков, шкіл та шпиталів.

Тим часом на офіційному зібранні духовенства, на так званій конвакації була закладена основа для нового віровизнання, складена Кранмером та іншими боголсовами в десяти членах. Воно було відображенням тих різних поглядів і прагнень, які панували у вищих колах. Основою віри в них ставилося Святе Письмо у зв’язку з трьома вселенськими символами, але в той же час в одному з членів містилося учення про перетворення, в іншому допускалися молитви і меси за померлих. Ця реформація була вкрай недостатньою сама по собі, оскільки Кранмер і його прибічники мали проти себе сильну римо-католицьку партію на чолі з герцогом Говардом та єпископом Гардинером. Згодом римо-католицькій партії вдалося досягнути великого впливу. У 1539 році були складені шість членів, названі кривавими, де головними пунктами були визнані вчення про перетворення, непотрібність причастя під обома видами, безшлюбність священників після освячення тощо. Починаючи з 1543 року римо-католицька партія добилася заборони усіляких релігійних творів.

Запитання до теми:

Чим була викликана Реформація в Англії?

Яка роль тут короля Генріха У111? Архиєпископа Кентерберійського Фоми Кранмера?

В якому дусі архиєпископ Кентерберійський продовжував Реформацію після смерті короля Генріха У111?

Що лежить в основі 42 членів віровизнання англіканської Церкви?

Як розвивалася Реформація в Англії після смерті Едуарда У1?

В яких положеннях 39 членів віровизнання англіканської Церкви існує подібність з поглядами Православної Церекви, католицизму та лютеранства?

Які течії протестантизму існують в Англії? Що лежить в основі їхньої діяльності?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

 

Лекція 7

Проповідники реформації в Швейцарії – Цвінглі, Кальвін. Виникнення кальвінізму. “Настанова в християнській вірі” Кальвіна. Віровчення реформаторів – цілковите перекручення учення про таїнства, першорідний гріх, спасіння. Вчення Кальвіна про передвизначення, про святість та роль людини в досягненні святості. Православна Церква про основні положення кальвінізму

Іншим релігійним вченням епохи Реформації, близьким за напрямком до ідей лютеранства, було вчення швейцарського священика Цвінглі.

Ульріх Цвінглі (1484-1531) народився у Швейцарії у заможній селян­ській родині. Учився у школах Берну, Відня, Базеля. Отримав звання магістра філософії (1506), був священиком. Виступав як реформатор одночасно з Лютером, був знайомий з його першими творами, але діяв не­залежно від нього. Між їхніми ученнями багато спільного. Цвінглі також розпочав свою реформаторську діяльність з виступу проти індульгенцій. У публічних диспутах з цього питання він взяв гору (1523), цюріхська міська рада стала на бік Цвінглі, і Цюріх вступив на шлях Реформації. З церков були вилучені священні зображення, органи, був скасо­ваний навіть спів. Функції священиків прийняли на себе кантональні власті. Монастирське майно було секуляризовано. Сам Цвінглі, попри те, що в ін був священиком, взяв шлюб.

У Швейцарії до Реформації приєдналися найрозвинутіші міські кантони – Цюріх, Берн, Базель, а “лісові” кантони залишилися католицькими.Війна,що почалася між ними, була невдалою для реформаторів.Сам Цвінглі загинув в одній з битв (1531).

Учення Цвінглі в основному збігається з ученням Лютера. Але в ученні про Євхаристію Цвінглі пішов ще далі від Лютера, заперечуючи присут­ність Тіла і Крові Христової в цьому таїнстві і вважав хліб і вино звичайними символами.

Загалом Цвінглі більш раціоналістичний, церковні традиції він ціну­вав ще менше від Лютера. Але в ученні про виправдання він виявляв пев­ну стриманість і про передвизначення (попередній присуд) він говорить немовби з певною нерішучістю.

У 1549 р. між послідовниками Цвінглі і Кальвіном був укладений під назвою Цюріхської угоди важливий акт, з огляду на який встанов­лювалася єдність між обома церквами у спірному вченні про преосутнення, і таким чином було підготовлене їхнє злиття в подальшому.

Учення Цвінглі відіграло помітну роль у реформації католицизму, ос­кільки воно підготувало грунт для розвитку в Швейцарії потужнішого релігійного руху, який очолив його молодший сучасник Жан Кальвін. Поряд з Лютером і Кальвіном Цвінглі зачисляють до найкрупніших діячів руху Реформації.

 

Кальвінізм

 

Вождем реформації в Швейцарії всередині ХVІ ст. став француз Жан (Іоанн) Кальвін. Коли Цвінглі та Еколаипад зійшли з земної царини, на романському грунті також скоро вступили діячі, які здійснили реформацію у своїй області, зокрема у французькій Швейцарії. І провідною особою тут був Жан Кальвін. Він народився у 1509 р. в Нойоні, в Пікардії, і вже рано виявив неабиякі чесноти у своєму характері. Розочарувавшись у римському католицизмі він старанно вивчає Святе Письмо, віддався вивченню богослів’я, постійно відвідував зібрання реформаторів, на яких він часто проповідував. Його гаслом було: “Якщо Бог за нас, то хто може бути проти нас?” Однак у Парижі він зазнав усіляких переслідувань, а тому подався до Базеля (1534 р.). А саме у цьому місті він завершив одну працю, розпочату ним ще у Франції: “Настанови у християнській вірі”. А 1536 р. він прибув до Женеви, де його впізнали місцеві жителі і стали просити, щоб він залишився у них. Відтак у Кальвіна настав рішучий поворот у житті. Він став на шлях церковної діяльності, продовження внутрішньої реформації. Щоправда конфлікт з місцевою владою у цьому питанні змусив його тікати до Страсбурга, а як учасник релігійних співбесід у Франкфурті-на-Майні, Вормсі та Регенсбурзі, він налагодив дружні стосунки з Меланхтоном і отримав у німців почесне звання богослова. В 1539 р. вийшла його друга редакція “Настанов”, а 1559 р. третя і остаточна її обробка. У 1541 р. Кальвін, на вимогу женевців, знову вертається до Женеви, де його зустріли з великим ентузіазмом. З цього моменту починається другий період в житті Кальвіна, період його сильного впливу на Женеву і на реформаторську церкву взагалі. У своїй діяльності він керувався суворими правилами, від яких він відступав лише під тиском обставин.

Перетворення Кальвіна полягали в тому, що вся його система віровчення складалася згідно з апостольським символом і узгоджена з моральним вченням. У цьому зв’язку релігії та моральності дуже чітко проступає практичний напрямок реформації Кальвіна та реформаторської церкви. Цьому, звичайно, не суперечить те, як Кальвін ставився до догмату про передвизначення. Він виходив не з умоглядного, а релігійно-морального інтересу. Його прагнення зводилися до того, щоб з огляду на панівний стан римської церкви зміцнити своїх браті в у вірі безсумнівною впевненістю божественної благодаті і уберегти себе від падіння. У виданні “Настанов” від 1539 р. він дав цьому своєму вченню форму, яка зустрічала так багато суперечностей, але яка не перейшла в реформаторські символи, тобто Кальвін перейшов від інфралапсалізму Августина до супралассалізму, тобто від учення, яке ставить передвизначення до спасіння чи до погибелі в залежності від попереднього гріхопадіння, до вчення, за яким саме гріхопадіння настало внаслідок божественного встановлення, причому, однак, зовсім не заперечується винуватість людей, подібно до того, як Кальвін не заперечував і винуватості Семея, хоча про нього Давид говорив, що Бог звелів лихословити його.

Відносно церкви, то її авторитет у Кальвіна має значно більше значення, аніж в інших реформаторів. Він визнавав за необхідне, щоб церква керувала віруючими і приборкувала їх. Взагалі, церкву Кальвін називав “наша матір”. “Церква, поза якою немає спасіння, має встановлене від Бога учительство в якому віруючі повинні виявляти послух. Вона має право виступати з ученням. Синод, який є її представником, і який повинен складатися з духовних осіб і старійшин, становить найкращу запоруку для правильного пояснення Святого Письма.

Церква має право видавати закони і стверджувати церковну дисципліну, так що грішників повинна карати духовна влада і не передавати державі для поліцейського покарання – однак від цього твердження Кальвін змушений був згодом під тиском обставин відмовитися. Вчення, на думку Кальвіна – це душа церкви, церковну дисципліну можна порівняти з нервами, які підтримують зв’язок між різними членами тіла і тримати їх у порядку. Церковна дисципліна є вуздечка для злих, спонука для добрих, батьківська тростина для покарання. Вона проходить різні ступені від приватного напучення до публічного докору, від публічного докору до публічного відлучення від євхаристії. Для того, щоб вона була правильною і не вироджувалася у панування, завідування нею не повинно належати лише самим духовним особам.

Організована на цих засадах церква строго відрізнялася від держави. Остання має на меті тільки земні інтереси, в той час як церква має на меті тільки небесне. Відтак державі не належить право над церквою, втручатися в її церковні справи. Але держава мусить подавати допомогу церкві у здійсненні її цілей, подібно до того як і зі свого боку церква сприяє здійсненню цілей держави впровадженням моральності в народі.

Працюючи над розробкою церковної структури Кальвін заявляв, що церква не може існувати без впорядкованої на євангельських засадах пресвітерії, ради старійшин за умови панування церковної дисципліни. План церковного устрою був розроблений у 1541 р. радою двохсот і згодом схвалений загальним зібранням громадян.

За вказаним регламентом був проведений церковний розподіл міста була визначена певна кількість духовних осіб, котрим було надано право здійснення ними обов’язків, встановлені вибори духовних осіб, так що вони проводилися самими духовними особами, а потім підтверджувалися міською радою та громадою, згідно з давньохристиянським положенням, за яким громада мала право veto. До духовних осіб були приєднані старійшини, що на них указувало духовенство і затверджували рада та громада. Таким чином кальвініське просвітеріанське управління собою помірковану духовну аристократію. Демократичні елементи в ньому були сильно відсунуті назад, оскільки Кальвін знав, наскільки ще громади ще не відповідали призначенню. Старійшини разом з пасторами утворювали консесторію, якій було доручено завідування церковною дисципліною. Вона мала право навіть на відлучення в разі порушення дисципліни.

Для того, щоб нести реформацію в серця народу, він спрямував свої власні зусилля на проповідь і пастирство. Особливим видом його проповіді були так звані конгрегації.

 

 

У віровченні і у вченні про моральність, в ученні про Церкву і церковні обряди Кальвін пішов значно далі Лютера. Головною особливістю його вчення – це твердження про безумовне призначення, згідно з яким Бог від вічності присудив наперед одних людей на спасіння, інших – на погибель. Це вчення лягло в основу другої після лютеранства гілки протестантизму – кальвінізму.

Кальвіністи називають себе реформаторами, а свою громаду Реформаторською чи Євангельською – реформаторською церквою.

Однак за послідовниками учення Кальвіна, котре поширилось на багато країн Європи, історично закріпилися і інші назви, характерні для національних сповідань цього вчення (див. розділ “Поширення і розвиток Кальвінізму. Гугеноти. Пуритани”.)

 

Жан Кальвін.

 

Жан Кальвін (1509 – 1564 р. р.) народився на півночі Франції в родині податкового чиновника, котрий був урядовцем і в єпископа.

Батько готував сина до духовної кар’єри. Юнак отримав тонзуру, тобто був причислений до кліру Римо – католицької Церкви, але чи мав він сан католицького пресвітера – невідомо. В молоді роки Кальвін вивчав юридичні науки, римо – католицьке богослів’я і філософію. Окрім латинської мови, добре знав грецьку, трохи єврейську.

У 30-і р.р. ХVІ ст., проникшись почуттям до протестантизму, Кальвін порвав з Римо – католицькою Церквою і був змушений тікати з Франції, де нове вчення жорстоко переслідувалось. Кальвін оселяється в Женевському кантоні, що незадовго до цього став на шлях Реформації, та очолив реформаційний рух у Швейцарії.

У 1536 р. він опублікував свою основну працю – “Настанови у християнській вірі” (“Institutio religionis christianae”) латинською і французькою мовами, де виклав основи нового богослів’я. Учення про пасивність людини у справі спасіння і про безумовне передвизначення, викладене в “Настановах”, стала відмітною рисою його богослів’я. У своєму вченні Кальвін виявив себе ще більшим раціоналістом, аніж Лютер і Цвінглі. У тому самому році він видав так званий “Перший катехизис” і в додаток до нього – “Визнання віри”. У “Визнанні”, написаному французькою, викладалося реформаторське вчення,яке Кальвін приписував громадянам і жителям Женеви як обов’язкове. Ті, що не бажали його приймати, повинні були покинути межі Женеви.

Женева прийняла Кальвіна як свого духовного керівника. В цій ролі він виявився людиною страшенно вимогливою, строгою і суворою до жорстокості. Характерно, що, заявивши про себе як непримиренного ворога Римо – католицької Церкви, Кальвін не тільки не осуджував середньовічних методів боротьби інквізиції, але й сам першим у протестантизмі застосував у своїй теократичній громаді тортури і кару смертю за єресь. Кальвін був прибічником злиття Церкви з державою і здійснював цю ідею на практиці в Женевському кантоні, де він став абсолютним повелителем. Релігійно – моральне життя женевців було поставлене під нагляд особливого трибуналу – “консисторії”. Були заборонені танці, пісні, розваги, вбрання. З храмів разом з живописом та іншими видами мистецтва була вилучена усяка пишнота ритуалу й обстановки.

Особа Кальвіна різко відрізняється від більшості реформаторів: це учений, теоретик – і в той же час організатор, політик, що вміло керував масами. Не відзначаючись здоров’ям, він тим не менше все життя вів винятково активну діяльність з формування догматичних основ нового віровчення, захисту свого вчення і поширення його в європейських країнах – Англії, Шотландії, Нідерландах, Німеччини, Польщі. Він боронив своє вчення у боротьбі з німецькими лютеранами і французькими протестантами, поклавши початок епосі кривавих зіткнень за віру. Кальвін є визначним авторитетом у питаннях богослів’я і діяльним учасником у всіх справах з усеєвропейською Реформацією. За Кальвіна Женева стає центром підготовки освіченого протестантського духовенства і проповідників для романських земель, видавцем і поширювачем Біблії у Франції і набуває репутації “святого міста”.

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: