Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология
Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии


Пріоритетність первинної медичної допомоги



Позитивну роль первинної медичної допомоги було підкресле но в Алма-Атинській декларації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) 1978 р. За період часу, що минув, багато країн Європейського регіону зміцнити свої служби первинної допомоги, головним чином, за рахунок надання загальній практиці сімейній медицині статусу головної медичної спеціальності, представники якої відповідають за надання медичної допомоги при першому кон такті з пацієнтом та подальше спостереження за хворими, а також за питання зміцнення здоров'я та профілактики захворювань Поняття «лікар загальної практики - сімейної медицини» склалось еволю ційно в історичних умовах у низці європейських країн Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати як таку, що забезпечує тривалу опіку за здоров'ям громадянина і всіх членів його сім'ї не залежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму в усі періоди життя людини

У всі часи, коли мова заходила про медицину, з погляду держа ви поставало питання щодо тих чи інших пріоритетів в управлінні цим видом діяльності Немає жодних сумнівів, що в XXI ст Україна увійшла з такими показниками здоров'я нації та станом медицини, які обумовлюють необхідність сприймати як першочер говий пріоритет розвиток первинної ланки медичної допомоги До неї з певним ступенем допустимості можуть бути віднесені амбу латорно-поліклінічна допомога, сімейна медицина, фельдшерсько-акушерські пункти та амбулаторії в сільській місцевості Світова практика свідчить, що до 50% лікарів у провідних країнах світу -це лікарі загальної практики (типові представники первинної лан ки надання медичної допомоги), тоді як в Україні їх кількість на сьогодні не перевищує 10% Водночас на первинну медичну допо могу у світі витрачається до 60% всіх коштів, що йдуть на меди цину, а в нас цей показник не сягає і 20% Виходячи з того, що левова частка всіх звернень громадян з приводу стану їхнього здо ров'я реалізується через надання їм відповідної медичної допомо ги саме на первинному рівні, а спеціалізованої медичної допомоги потребують не більше 30%о пацієнтів, безумовним пріоритетом державного регулювання у сфері охорони здоров'я громадян має бути саме первинна медична допомога

Запровадження обов'язкового медичного страхування

Медичне страхування - це окремий вид соціального страхування, який гарантує з боку держави рівні можливості для грома дян України в отриманні медичної допомоги та забезпеченні ліка ми Реали сьогодення свідчать, що цей напрям в організації медич ної діяльності вибрали більшість провідних країн світу Якщо добровільне медичне страхування у певних варіантах в Україні вже існує, то дискусії з приводу введення обов'язкового стра хування не вщухають вже декілька років Слід наголосити, що фахівці визнають,- альтернативи обов'язковому медичному стра хуванню нині в Україні немає

Позитивні риси, притаманні цьому виду страхування:

 а) запро вадження договірних відносин між суб'єктами медичного страху вання (пацієнт, лікувальна установа, страхова медична компанія, роботодавець);

б) зміни в системі фінансування медичної сфери,

в) вдосконалення контролю за якістю надання медичних послуг.

 У цілому ж цей напрям тісно пов'язаний з реформуванням економіч них засад системи охорони здоров'я Медичне страхування спрямо вуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних меха нізмів використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на медичну допомогу.

У результаті запровадження обов'язкового медичного страхування основними джерелами фінансування охорони здоров'я мають бути:

 а) кошти державного та місцевих бюджетів,

б) кошти обов'язкового добровільного медичного страхування;

в) інші, не заборонені законодавством надходження (благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг тощо).

Думається, що законодавчим впровадженням обов'язкового ме дичного страхування в Україні держава зможе значно більшою мірою забезпечити реалізацію права громадян на отримання ме дичної допомоги.

Визначення державних гарантій надання громадянам медичної допомоги.

Скоріше недосяжною мрією можна вважати безоплатність усіх видів та обсягів медичної допомоги для всіх громадян, які звертаються за медичною допомогою. Навіть такі високорозвинені (США, Німеччина, Японія) чи природно багаті країни (Саудівська Аравія, ОАЕ) не можуть собі дозволити таку розкіш, як повністю безкоштовну медицину Згадуючи радянські часи нашої країни, теж необхідно відзначити, що за певні види медичних послуг (на приклад, у стоматологи, косметологи, санаторно-курортній справі) громадяни здійснювали плату особисто Тому сьогоднішній стан розвитку охорони здоров'я в Україні свідчить про необхідність чіткого визначення переліку тих видів (обсягів) медичної допомоги, які надаються пацієнтам безкоштовно. Основний критерій, який може вважатись ключовим з точки зору державного регулювання безоплатність даного мінімуму медичних послуг для конкретного пацієнта. Доцільно закріпити вказаний перелік видів медичної допомоги на рівні постанови Кабінету Міністрів України.

Основи законо­давства України про охорону здоров'я.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 2 Охорона здоров'я — загальний обов'язок суспільства та держави передбачено таке:

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, посадові особи, громадяни та об'єднання громадян зобов'язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку та у разі надзвичайної ситуації, сприяти працівникам закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 3 Визначення термінів передбачено таке:

1. У цих Основах та інших прийнятих відповідно до них актах законодавства наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

· вторинна (медико-санітарна) допомога – спеціалізована медична допомога, яка подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики /сімейні лікарі;

· галузь охорони здоров'я — сукупність закладів, установ та органів управління охорони здоров'я, працівників, які безпосередньо забезпечують подання послуг з охорони здоров'я населення;

· державні кошти –– кошти визначені як державні в Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»;

· договір про державну закупівлю медичних послуг –– письмова угода між замовником (розпорядником державних коштів), що діє в інтересах пацієнтів (третіх осіб), та постачальником медичних послуг, яка визначає умови подання населенню безоплатної медичної допомоги;

· допоміжні послуги — інші, ніж медичні послуги, що забезпечують підтримку подання клінічних послуг у процесі медичної допомоги пацієнтам;

· доступність медичного обслуговування — можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або знаходження;

· ефективність медичної допомоги — співвідношення результатів одержаних в процесі подання медичної допомоги та витрат ресурсів здійснених для досягнення цих результатів;

· заклад охорони здоров'я — юридична особа зі статусом господарюючого чи не господарюючого суб'єкта будь-якої дозволеної законом форми власності та організаційно-правової форми, яка має відповідну ліцензію, і основним видом діяльності якої є подання населенню медичних чи інших послуг з охорони здоров'я;

· замовник медичних послуг — головний розпорядник державних коштів, який у порядку, визначеному Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», проводить процедуру державної закупівлі та укладає договір про закупівлю медичних послуг;

· здоровий спосіб життя — усвідомлена поведінка людей, спрямована на збереження та зміцнення власного здоров'я;

· здоров'я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

· індикатор якості - показник, що використовується для оцінки якості подання медичної допомоги, відносно якого існують докази чи консенсус щодо його безпосереднього впливу на якість медичної допомоги;

· клінічний протокол – документ розроблений з урахуванням клінічних рекомендацій та затверджений спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів подання медичної допомоги та порядок реалізації етапів надання медичної допомоги;

· клінічні рекомендації - це систематизовані положення, розроблені на основі визначеної методології, які спрямовані на допомогу лікарю і пацієнту у прийнятті рішення щодо подання раціональної медичної допомоги в різних клінічних станах.

· лікар — особа, яка в порядку встановленому законодавством, отримала вищу медичну освіту, та право на здійснення медичної діяльності (медичної практики);

· лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина», і забезпечує індивідуальну первинну медичну допомогу для окремих осіб, сімей і населення, незалежно від віку, статі або виду захворювання;

· лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію в одній або кількох інших, ніж «загальна практика/сімейна медицина», офіційно визнаних державою медичних спеціальностях;

· лікарський засіб - будь-яка субстанція (діюча речовина) або комбінація субстанцій, що призначена для лікування або профілактики захворювань людини; Будь-яка субстанція або комбінація субстанцій, яку можна вводити людині для діагностики або для відновлення, корекції або зміни фізіологічних функцій людини.

· лікарський засіб біологічного походження - засіб, активна субстанція (діюча речовина) якого є біологічною речовиною. Біологічна речовина - це речовина, яка виготовляється або екстрагується з біологічного джерела, для характеристики і визначення якості якої необхідні фізико-хіміко-біологічні тестування та дані щодо процесу виробництва і його контролю.

· лікування — медична допомога, що надається пацієнту з метою досягнення бажаних змін у його здоров'ї, порушеному в результаті хвороби, іншого патологічного чи фізіологічного стану;

· медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітації хворих та інвалідів;

· медична допомога — процес подання пацієнтам медичних послуг, спрямованих на забезпечення профілактики, діагностики, лікування хвороб, травм та отруєнь, догляду та реабілітації у зв'язку з цими станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами, що забезпечується лікарями, або медичними сестрами, іншим професійним медичним чи технічним персоналом під керівництвом лікаря;

· медична реабілітація - комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення і активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;

· медичне втручання — дія медичного працівника із застосуванням методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини. Медичні втручання включають у себе фармакотерапію, медичні процедури, медичну реабілітацію та медичні консультації;

· медичне обслуговування – сукупність медичних послуг, що подаються пацієнту;

· медичний працівник — лікар або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала медичну освіту, відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам та здійснює медичну практику у складі закладу охорони здоров'я або як самостійний суб'єкт підприємницької діяльності;

· медичні послуги — дія чи комплекс дій, пов'язані з поданням медичної допомоги, що здійснюються лікарями або медичними сестрами, іншим медичним чи технічним персоналом під керівництвом лікаря;

· медсестринські послуги — діяльність, пов'язана із забезпеченням медсестринського догляду, що виконується медичними сестрами чи іншим медичним персоналом під контролем медичної сестри;

· мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я — сукупність закладів охорони здоров'я, створених для задоволення потреб населення в послугах системи охорони здоров'я;

· невідкладна та швидка медична допомога –– комплекс медичних послуг, що надаються з використанням професійних знань, навичок з метою невідкладного усунення проявів хвороби, травми чи інших станів, які загрожують життю хворого (постраждалого) чи здоров’ю оточуючих;

· пацієнт - будь-яка особа, яка як споживач звернулася за послугами з охорони здоров'я, незалежно від стану її здоров'я;

· первинна медико-санітарна медична допомога – медична допомога першого рівня, яка подається, переважно в амбулаторних умовах сімейними лікарями / лікарями загальної практики або іншими лікарями за територіальною ознакою і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику, лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високо спеціалізованої допомоги;

· постачальник медичних послуг — зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична чи фізична особа, якій надано право на здійснення медичної практики (подання медичних послуг);

· профілактика — комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню хвороб та інших розладів здоров'я людини;

·система охорони здоров'я — сукупність організацій, інститутів і ресурсів, призначених для подання будь-якого виду послуг на індивідуальному чи колективному рівні, (в тому числі на основі міжсекторальної взаємодії), головна мета яких полягає у зміцненні, відновленні та підтриманні здоров'я;

·сфера охорони здоров'я — сукупність суспільних відносин, пов'язаних із впливом на здоров'я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів на колективному та індивідуальному рівні;

·третинна (медико-санітарна) допомога – високоспеціалізована медична допомога, яка подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються;

·фармацевтичний працівник — особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам;

·якість медичної допомоги - ступінь досконалості процесу подання медичної допомоги, який надає їй здатність задовольняти потреби пацієнта у збереженні та відновленні здоров’я і відповідає вимогам, встановленим законодавством.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 4 Основні принципи функціонування системи охорони здоров'я в Україні передбачено таке:

Основними принципами функціонування системи охорони здоров'я в Україні є:

1) визнання необхідності забезпечення ефективної охорони здоров'я одним з пріоритетних напрямів діяльності держави у сфері подання публічних послуг й одним з основних факторів сприяння сталому розвиткові суспільства та досягнення добробуту народу України;

2) орієнтація на потреби пацієнтів, гуманістична спрямованість та пріоритет загальнолюдських цінностей над національними, груповими або індивідуальними інтересами, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина та реалізації пов'язаних з ними соціальних гарантій;

3) рівність громадян та забезпечення їм справедливого доступу до товарів і послуг, необхідних для отримання медичної допомоги, зміцнення, відновлення та підтримання здоров'я ;

4) пріоритет профілактичної діяльності;

5) наступність та безперервність;

6) комплексний медико-екологічний, медико-соціальний міжгалузевий підхід до розв'язання проблем охорони здоров'я;

7) децентралізація державного управління, професійна автономія медичних працівників та розвиток самоврядування закладів охорони здоров'я;

8) багатоканальність фінансування, рівність постачальників медичних послуг усіх дозволених законом форм власності у доступі до державних коштів, поєднання необхідності дотримання державних соціальних гарантій у сфері охорони здоров'я із заохоченням розвитку підприємництва, конкуренції та регульованого ринку товарів і послуг, пов'язаних із забезпеченням охорони здоров'я;

9) використання науково обґрунтованих і таких, що базуються на доказовій основі, методів профілактики, лікування та реабілітації;

10) інформаційна відкритість діяльності в сфері охорони здоров'я.

11) гарантування безоплатності надання медичної допомоги в обсягах, що забезпечуються фінансуванням за рахунок державних коштів;

12) забезпечення територіальної зручності, тобто максимального наближення надання основних обсягів медичної допомоги за місцем проживання або максимально близько від місця проживання пацієнтів;

13) право особи вільно вибирати лікаря в першу чергу первинної медико-санітарної допомоги або в установленому порядку його змінювати;

14) організація доступу пацієнтів до послуг спеціалізованої медичної допомоги через направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря (дільничного лікаря) за винятком випадків, що потребують подання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги;

15) першочергове подання, відповідно до обсягу державного фінансування тих видів медичної допомоги, які забезпечують найбільш прийнятне для суспільства співвідношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами;

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 5 Основні напрями державної політики у сфері організації медичного обслуговування населення передбачено таке:

Основними напрямами державної політики у сфері організації медичного обслуговування населення є:

1) формування мережі медичних закладів відповідно до потреб населення;

2) забезпечення засад управлінської та фінансової автономії державних і комунальних медичних закладів;

3) розмежування повноважень між замовниками та постачальниками медичних послуг;

4) запровадження на договірній основі державних закупівель медичних послуг, що входять до переліку державних гарантій забезпечення населення безоплатним медичним обслуговуванням;

5) пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної медичної допомоги на засадах загальної практики / сімейної медицини, забезпечення подолання відставання у оснащенні та кадровому забезпеченні сільської медицини;

6) поступове впровадження обов’язкового державного соціального страхування;

7) диференціація ліжкового фонду за рівнем інтенсивності медичного обслуговування;

8) розвиток стаціонарозамінних форм подання медичної допомоги;

9) концентрація подання третинної (медико-санітарної) допомоги у високоспеціалізованих медичних закладах, створення системи університетських клінік;

10) забезпечення якості медичної допомоги через систему заходів стандартизації медичної практики.

11) забезпечення доступу населення до можливостей придбання необхідних ліків та медичних препаратів, вжиття необхідних заходів щодо здешевлення ліків, впровадження різних форм компенсації витрат на лікарські засоби.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 6 Право громадян України на охорону здоров'я  передбачено таке:

1. Кожний громадянин має право на охорону здоров'я. Реалізація цього права передбачає забезпечення:

1) рівного доступу усіх громадян до своєчасних й якісних медичних та інших послуг системи охорони здоров'я, що фінансуються за рахунок державних коштів, та забезпечення громадянам за наявності їх бажання вільної можливості звернення за отриманням медичних та інших пов'язаних із здоров'ям послуг, що фінансуються за рахунок приватних джерел;

2) відповідного життєвого рівня, необхідного для підтримання здоров'я людини, що передбачає можливість доступу до житла, достатнього, повноцінного та безпечного харчування, безпечної питної води, інших необхідних для підтримання та відновлення здоров'я основних товарів споживання та предметів побуту, відповідного соціального забезпечення та обслуговування;

3) санітарного та епідемічного благополуччя довкілля;

4) безпечних і здорових умов праці, навчання, побуту та відпочинку;

5) рівного доступу до освіти та інформації у сфері здоров'я (у тому числі статевого та репродуктивного здоров'я);

6) участі населення у прийнятті рішень з усіх пов'язаних із здоров'ям питань на місцевому, національному та міжнародному рівнях в порядку, встановленому законодавством;

7) можливості об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

8) правового захисту від будь-яких форм дискримінації, пов'язаної зі станом здоров'я чи за будь-якою іншою ознакою;

9) компенсації заподіяної здоров'ю шкоди відповідно до законодавства;

10) можливості проведення повторної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками медичної експертизи, оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров'я, та в інших випадках, коли діями органів управління охороною здоров'я чи медичних працівників можуть бути обмежені права людини і громадянина;

11) можливості вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок провадження підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров'ю;

2. Невід'ємними складовими реалізації права на охорону здоров'я також є дотримання права кожної людини на життя, на повагу до людської гідності, на конфіденційність інформації, на свободу, на вільний контроль за своїм здоров'ям та тілом (включаючи статеву та репродуктивну свободу), право бути вільною від будь-якого стороннього втручання (в тому числі бути вільною від тортур та не підлягати без вільної інформованої згоди жодним медичним втручанням, медичним чи науковим дослідам).

3. Пацієнт, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, з метою отримання думки сторонніх фахівців про стан свого здоров'я та призначене йому лікування має право на допуск до нього, у порядку визначеному законодавством, медичних працівників, які не працюють у цьому закладі. Такий пацієнт також має право на допуск до нього членів його сім'ї, інших близьких осіб, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та ритуального обряду.

4. Законом може бути визначено й інші права громадян у сфері охорони здоров'я.

5. Особливості здійснення права на охорону здоров'я та інших пов'язаних з ним прав неповнолітніми, недієздатними особами, інвалідами, військовослужбовцями, громадянами, які перебувають під вартою та відбувають покарання в місцях позбавлення волі, перебувають в умовах надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру чи в зоні надзвичайної екологічної ситуації, та деякими іншими категоріями осіб визначаються цим та іншими законами України.

6. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, встановлених міжнародними договорами України.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 7  Права іноземців та осіб без громадянства на охорону здоров'я, передбачено таке:

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в сфері охорони здоров'я, як і громадяни України. Всім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога подається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 8 Гарантії права на охорону здоров'я , передбачено таке:

1. З метою реалізації права громадян на охорону здоров'я держава забезпечує:

1) наявність достатньої кількості функціонуючих закладів, кваліфікованого персоналу, товарів і послуг, необхідних для забезпечення реальних потреб населення в якісній охороні здоров'я та медичній допомозі;

2) розробку, затвердження та фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм;

3) фізичну та економічну доступність своєчасних, якісних та ефективних медичних послуг та послуг, пов'язаних із забезпеченням основних передумов збереження здоров'я, включаючи забезпечення безпечною питною водою та адекватними санітарними умовами;

4) засноване на принципах солідарності та справедливості фінансування системи медичного обслуговування, подання безоплатної медичної допомоги всім громадянам у порядку та обсягах, встановлених законом;

5) сприяння розвиткові закладів охорони здоров'я усіх форм власності;

6) здійснення державного і громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров'я;

7) організацію державної системи збирання, опрацювання та аналізу соціальної, екологічної і спеціальної медичної статистичної інформації;

8) рівний доступ усіх громадян до інформації у сфері охорони здоров'я;

9) відповідність діяльності закладів охорони здоров'я та медичних працівників, а також товарів та послуг у цій сфері принципам медичної етики, культурним критеріям окремих осіб і меншин, народів та громад, гендерним вимогам та традиціям, принципам конфіденційності та поліпшення стану здоров'я відповідних осіб;

10) особливу турботу про здоров'я дітей, вагітних жінок, осіб з обмеженнями життєдіяльності та осіб похилого віку;

11) сприяння розвиткові фізичної культури, особливо серед молоді;

12) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров'я.

2. У разі порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров'я відповідні органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, підприємства, установи та організації усіх форм власності, їх посадові особи і самі громадяни зобов'язані вжити заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

 

2. Система органів, що здійснюють управління охороною здоров'я, їх компетенція.

До системи органів державного управління охорони здоро в'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміні страції (управління охорони здоров'я обласних державних ад міністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює еко номічні, правові й організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжу рядові угоди та координує міжнародне співробітництво з пи тань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі хорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ України), компетенцію якого визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України1. До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріори тетних напрямів діяльності національної служби охорони здо ров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медич ної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілак тичного напряму в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, переважно, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги насе ленню; розробка прогнозу та показників розвитку національ ної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства й дитинства тощо.

Для розв'язання найважливіших завдань діяльності та роз витку охорони здоров'я в МОЗ України створюють колегію, рішення якої проводять у життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалі зують державну політику в галузі охорони здоров'я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінан совим забезпеченням, організовують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють за­ходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють та кож інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відом чими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я грома дян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів і виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України в цьому напрямі зводиться до реалізації державної політики в сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави в цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики в сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів і за безпечення цією продукцією населення, закладів охорони здо ров'я й тваринництва, які реалізовував Державний комітет України з питань медичної та мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладено на МОЗ України.

Міністерство охорони здоров'я України.

Министерство здравоохранения Украины (укр. Міністерство охорони здоров'я України) —государственный орган исполнительной власти Украины, деятельность которого направляется и координируется Кабинетом министров Украины. Министерство возглавляет Министр здравоохранения Украины, которого назначает на должность Верховная Рада Украины в установленном законодательством порядке.

Структура.

В структуру Министерства здравоохранения Украины входят следующие подразделы:

· Патронатная служба;

· Ученый медицинский совет;

· Главное управление организации медпомощи населению;

· Главное санитарно-эпидемиологическое управление;

· Управление профилактики социально-опасных болезней, СПИДа и формирования здорового образа жизни;

· Управление радиационной защиты населения и медицинских проблем аварии на ЧАЭС;

· Главное управление медицинских кадров и государственной службы;

· Государственный департамент контроля по качеству, безопасностью и производством врачебных средств и изделий медицинского назначения.

Задачи.

Основными задачами МОЗ Украины являются:

· обеспечение реализации государственной политики в сферах здравоохранения, санитарного и эпидемического благополучия населения, создание, производства, контроля качества и реализации лечебных средств и изделий медицинского назначения;

· разработка, координация и контроль по выполнению государственных программ развития здравоохранения, в частности профилактики заболеваний, предоставления медпомощи, развития медицинской и микробиологической промышленности;

· организация предоставления государственными и коммунальными учреждениями охраны здоровья безвозмездной медпомощи населению;

· организация предоставления медпомощи в неотложных и экстремальных ситуациях, осуществления в границах своей компетенции мероприятий, связанных с преодолением следствий Чернобыльской катастрофы; * разработка мероприятий по профилактике и снижению заболеваемости, инвалидности и смертности населения;

· организация вместе с Национальной академией наук Украины, Академией медицинских наук Украины научных исследований по приоритетным направлениям развития медицинской науки.

 Державна санітарно-епідеміологічна служба України.

На сьогодні, Державна санітарно-епідеміологічна служба України утворена і функціонує як окремий центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр- міністра України - Міністра охорони здоров'я України.

Указом Президента України від 06.04.2011 № 400 було затверджено Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України, пунктом 7 якого передбачено, що Держсанепідслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і на водному, залізничному, повітряному транспорті, а керівники цих територіальних органів є головними державними санітарними лікарями на відповідній території, виді транспорту, а повноваження головних державних санітарних лікарів районів, міст, районів у містах та на об'єктах відповідних видів транспорту виконуватимуть керівники відповідних відокремлених структурних підрозділів територіальних органів Держсанепідслужби України після їх призначення та виготовлення печаток цих підрозділів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 № 1382 «Про утворення територіальних органів Державної санітарно-епідеміологічної служби» та Положення про територіальні органи Держсанепідслужби України, затвердженого наказом МОЗ України від 19.01.2012 №34, Головні управління Держсанепідслужби України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на водному, залізничному, повітряному транспорті та їх відокремлені структурні підрозділи в містах та районах мають печатки та власні бланки. Наявність власних бланків та печаток у головних державних санітарних лікарів вказаними нормативно- правовими актами не передбачено.

Нормативно-правові акти, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 № 1218 «Про затвердження Положення про державну санітарно- епідеміологічну службу України» та наказ Міністерства охорони здоров'я України від 19.11.2002 № 420 «Про затвердження Положення про державну санітарно- епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України», якими передбачалось наявність особистого бланку та печатки у головних державних санітарних лікарів, визнано такими, що втратили чинність.

Враховуючи те, що відповідно до законодавства територіальні органи Держсанепідслужби України вже створено, документи, що стосуються здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на регіональному рівні, в т. ч. дозвільні (постанови, рішення, пропозиції, висновки, дозволи тощо) повинні підписуватись відповідним керівником територіального органу Держсанепідслужби України, який має повноваження головного державного санітарного лікаря відповідної адміністративної території чи виду транспорту та скріплюватись печаткою цього органу.

Зразки печаток територіальних органів Держсанепідслужби України та їх відокремлених структурних підрозділів слід надавати до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Платні адміністративні послуги, відповідно до Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України надаються лише територіальними органами Держсанепідслужби України, а кошти за їх надання повинні зараховуватись на єдиний казначейський рахунок Держсанепідслужби України.

Установи та заклади держсанепідслужби МОЗ України можуть забезпечувати виконання робіт та надання послуг, що не відносяться до адміністративних (господарські) для потреб територіальних органів Держсанепідслужби у встановленому законодавством порядку та відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.10.2002 № 1544 «Про затвердження переліку робіт і послуг у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, які виконуються і надаються за плату».

 Державна служба України з лікарських засобів.

Державна служба України з лікарських засобів є правонаступником прав та обов'язків Державної служби України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками в частині контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі медичних імунобіологічних препаратів, медичної техніки і виробів медичного призначення, що перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони здоров'я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних підрозділах, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Державна служба України з лікарських засобів (Держлікслужба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра охорони здоров'я України (далі - Міністр).

Держлікслужба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі медичних імунобіологічних препаратів (далі - лікарські засоби), медичної техніки і виробів медичного призначення, що перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони здоров'я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних підрозділах (далі - медичні вироби), а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Держлікслужба України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства охорони здоров'я України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.

 Основними завданнями Держлікслужби України є:

· внесення пропозицій щодо формування державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами;

· реалізація державної політики у сфері державного контролю якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів;

· ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Держлікслужба України відповідно до покладених на неї завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку подає їх Міністру для погодження і внесення їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;

2) здійснює державний контроль за дотриманням вимог законодавства щодо:

· забезпечення якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів, у тому числі тих, які закуповуються за кошти державного і місцевих бюджетів, на всіх етапах обігу, зокрема під час їх виробництва, зберігання, транспортування, реалізації суб'єктами господарської діяльності, утилізації та знищення, в тому числі правил здійснення належних практик (виробничої, дистриб'юторської, зберігання, аптечної);

· виконання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі такими засобами незалежно від форми власності та відомчого підпорядкування;

3) здійснює контроль за дотриманням вимог технічних регламентів щодо медичних виробів;

4) здійснює державний контроль ввозу на митну територію України лікарських засобів;

5) здійснює державний контроль та нагляд за дотриманням вимог стандартів і технічних умов при транспортуванні, зберіганні та використанні лікарських засобів, у тому числі імунобіологічних препаратів та медичних виробів;

6) відбирає в установленому порядку зразки лікарських засобів і медичних виробів для перевірки їх якості;

7) надає обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про усунення порушень під час виробництва, зберігання, транспортування та реалізації лікарських засобів;

8) приймає в установленому порядку рішення про вилучення з обігу та заборону (зупинення) виробництва, реалізації та застосування лікарських засобів і медичних виробів, що не відповідають вимогам, визначеним нормативно-правовими актами та нормативними документами, а також тих, що ввозяться на територію України та вивозяться з території України з порушенням установленого законодавством порядку;

9) складає протоколи про адміністративні правопорушення та розглядає справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

10) погоджує паспорти аптечних закладів (структурних підрозділів) в установленому законодавством порядку;

11) здійснює в установленому порядку галузеву атестацію лабораторій з контролю якості лікарських засобів;

12) проводить у встановленому законодавством порядку атестацію провізорів і фармацевтів;

13) здійснює державну реєстрацію медичних виробів;

14) надає одноразовий дозвіл на ввезення на митну територію України незареєстрованих медичних виробів;

15) видає висновок про якість завезеного лікарського засобу;

16) розробляє ліцензійні умови та видає суб'єктам господарювання ліцензії на виробництво лікарських засобів, імпорт лікарських засобів, оптову та роздрібну торгівлю лікарськими засобами;

17) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держлікслужби України;

18) виконує у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери її управління;

19) формує державне замовлення на підготовку фахівців у відповідній сфері;

20) здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на неї Президентом України.

Держлікслужба України з метою організації своєї діяльності:

1) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Держлікслужби України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління;

2) здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат Держлікслужби України та на керівні посади в її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління, формує в установленому порядку кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та працівників апарату Держлікслужби України та її територіальних органів;

3) контролює діяльність територіальних органів Держлікслужби України;

4) організовує планово-фінансову роботу в апараті Держлікслужби України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління, здійснює контроль за використанням фінансових та матеріальних ресурсів;

5) організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних з діяльністю Держлікслужби України, її територіальних органів, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління;

6) реалізовує у межах своїх повноважень державну політику у сфері охорони державної таємниці та інформації з обмеженим доступом, що є власністю держави, здійснює в установленому порядку контроль за станом охорони та збереження такої інформації в апараті Держлікслужби України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління;

7) забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

8) організовує ведення діловодства та архіву в апараті Держлікслужби України відповідно до встановлених правил;

9) розробляє проекти державних цільових програм з питань контролю якості лікарських засобів і медичних виробів, бере участь у забезпеченні виконання таких програм.

Держлікслужба України для виконання покладених на неї завдань має право:

1) залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців (за їх згодою), працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади;

2) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

3) скликати наради, створювати комісії та робочі групи;

4) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;

5) проводити перевірки з питань, що належать до її компетенції, надає за їх результатами обов'язкові для виконання приписи, розпорядження.

Держлікслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи - державні служби з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Начальники державних служб з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є одночасно головними державними інспекторами, а їх заступники - відповідно заступниками головних державних інспекторів з контролю якості лікарських засобів на відповідній території.

Держлікслужба України у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, профспілками та організаціями роботодавців, а також підприємствами, установами, організаціями.

Держлікслужба України у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства охорони здоров'я України та доручень Міністра видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписує Голова Держлікслужби.

 Держлікслужбу України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Президент України.

Голова Держлікслужби України за посадою є Головним державним інспектором України з контролю якості лікарських засобів.

Голова Держлікслужби України:

1) очолює Держлікслужбу України, здійснює керівництво її діяльністю;

2) забезпечує виконання Держлікслужбою України та її територіальними органамиКонституції та законів України, актів та доручень президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства охорони здоров'я України та доручень Міністра, скасовує рішення територіальних органів Держлікслужби України;

3) вносить на розгляд Міністра пропозиції щодо формування державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, розроблені Держлікслужбою України проекти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Міністерства охорони здоров'я України, що належать до її компетенції;

4) затверджує за погодженням з Міністром схвалені на засіданні колегії річний план роботи Держлікслужби України, заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей її діяльності відповідно до визначених завдань;

5) звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи Держлікслужби України та покладених на неї завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під час проведення перевірок діяльності Держлікслужби України, її територіальних органів, а також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях;

6) вносить Міністру пропозиції щодо кандидатур на посади своїх заступників;

7) затверджує за погодженням з Міністром структуру апарату Держлікслужби України, затверджує положення про структурні підрозділи апарату Держлікслужби України;

8) призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату Держлікслужби України, призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців та працівників апарату Держлікслужби України;

9) вносить Міністру пропозиції щодо утворення в межах граничної чисельності працівників Держлікслужби України і коштів, передбачених на її утримання, а також щодо ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України територіальних органів Держлікслужби України, які є юридичними особами, затверджує положення про них;

10) утворює в межах граничної чисельності працівників Держлікслужби України і коштів, передбачених на її утримання, ліквідовує, реорганізовує за погодженням з Міністром та Кабінетом Міністрів України територіальні органи Держлікслужби України як структурні підрозділи апарату Держлікслужби України;

11) затверджує структуру та граничну чисельність працівників територіальних органів у межах граничної чисельності Держлікслужби України, а також їх штатний розпис і кошторис;

12) призначає на посади за погодженням з Міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє за погодженням з Міністром з посад керівників територіальних органів Держлікслужби України, призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром заступників керівників територіальних органів Держлікслужби України;

13) затверджує розподіл обов'язків між своїми заступниками;

14) забезпечує взаємодію Держлікслужби України із структурним підрозділом Міністерства охорони здоров'я України, визначеним Міністром, відповідальним за взаємодію з Держлікслужбою України;

15) забезпечує дотримання встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Міністерством охорони здоров'я України і Держлікслужбою України та вчасність її подання;

16) проводить особистий прийом громадян;

17) скликає та проводить наради з питань, що належать до компетенції Держлікслужби України;

18) представляє в установленому порядку Держлікслужбу України у відносинах з іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами;

19) у межах повноважень дає обов'язкові для виконання державними службовцями і працівниками апарату Держлікслужби України та її територіальними органами доручення;

20) порушує в установленому порядку перед Міністром питання щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності першого заступника та заступника Голови Держлікслужби України, притягає до дисциплінарної відповідальності інших працівників Держлікслужби України, її територіальних органів, підприємств, установ та організацій, які входять до сфери її управління, у разі неналежного виконання ними своїх обов'язків;

21) здійснює інші повноваження відповідно до законів та актів Президента України.

 Голова Держлікслужби України має двох заступників, у тому числі одного першого.

Першого заступника, заступника Голови Держлікслужби України призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Голови Держлікслужби України, погоджених із Міністром.

Першого заступника, заступника Голови Держлікслужби України звільняє з посад Президент України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держлікслужби України, обговорення найважливіших напрямів її діяльності у Держлікслужбі України утворюється колегія у складі Голови Держлікслужби України (голова колегії), першого заступника та заступника Голови Держлікслужби України за посадою, визначених Міністром посадових осіб Міністерства охорони здоров'я України. У разі потреби до складу колегії Держлікслужби України можуть входити керівники структурних підрозділів Держлікслужби України, а також у встановленому порядку інші особи.

Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання наказу Держлікслужби України.

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Держлікслужбі України можуть утворюватися постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Рішення про утворення чи ліквідацію колегії, постійних або тимчасових консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, їх кількісний та персональний склад, положення про них затверджує Голова Держлікслужби України.

Граничну чисельність державних службовців та працівників Держлікслужби України затверджує Кабінет Міністрів України.

Структуру апарату Держлікслужби України затверджує Голова Держлікслужби України за погодженням із Міністром.

Штатний розпис, кошторис Держлікслужби України затверджує Голова Держлікслужби України за погодженням із Міністерством фінансів України.

Держлікслужба України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Державної казначейської служби України.

Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань.

Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань(Держслужба України соцзахворювань) – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров'я України.

Держслужба України соцзахворювань входить до системи органів виконавчої влади та реалізує державну політику у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Діяльність Держслужби України соцзахворювань визначається Положенням про неї.

Держслужбу України соцзахворювань очолює Голова, який має двох заступників, у тому числі одного першого.

З 27 травня 2014 року Головою Держслужби України соцзахворювань є Курпіта Володимир Іванович.

Історія створення Держслужби України соцзахворювань. Державну службу України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань утворено 9 грудня 2010 року в рамках адміністративної реформи в Україні. 28 березня 2011 року ліквідовано Комітет з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням МОЗ України (постанова Кабінету Міністрів України від № 346 «Про ліквідацію урядових органів»).

Функції з реалізації державної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань, які раніше належали Комітету, перейшли до повноважень Держслужби України соцзахворювань.

Цільові програми

Протидія ВІЛ-інфекції/СНІДу Протидія туберкульозу
  Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфокованих і хворих на СНІД на 2009-2013 рр Загальнодержавна цільова соціальна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 рр.
Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 рр Загальнодержавна програма протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 рр
Програма профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2001-2003 рр Національна програма боротьби із захворюванням на тебуркульоз на 2002-2005 рр
Програма профілактики СНІДу та наркоманії на 1999-2000 рр  
Національна програма профілактики СНІДу на 1995-1997 рр  
Національна програма профілактики СНІДу в Україніна 1992-1994 рр  

 

Роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні охорони здоров'я населення.

Значну роль у покращенні доступу та підвищенні якості послуг територіальній громаді з охорони здоров'я відіграють місцеві органи державного управління та органи місцевого самоврядування. Це зумовлено можливістю організовувати надання послуг відповідно до потреб окремої територіальної громади, враховуючи демографічну структуру населення, особливості виробничої сфери та довкілля, медико-соціального стану, розвитку соціальної інфраструктури, включаючи й охорону здоров'я. Слід зазначити, що в Україні майже 80% бюджету на охорону здоров'я формується з місцевих надходжень, що вказує на значний потенціал стосовно прийняття ефективних управлінських рішень з даної проблеми.

Зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. В останні роки значно активізувалася законотворча діяльність щодо істотного підвищення ефективності охорони громадського здоров'я в Україні. Зокрема, розроблені кілька законопроектів щодо запровадження моделі загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, про автономізацію закладів охорони здоров'я, про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я, про захист прав пацієнтів та медичних працівників, деякі інші. В даному контексті особливо важливим є підвищення ролі місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування в покращенні організації надання послуг територіальній громаді з охорони здоров'я .

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перехід від інтегрованої моделі управління соціальною сферою загалом і охороною здоров'я зокрема до моделі договірних відносин здійснений у більшості розвинених країн світу .

Перший такий досвід пілотних проектів в Україні здійснений у двох адміністративних районах Житомирської та Харківської областей у рамках проекту Європейського Союзу "Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я” (2004-2006) . Вказаний досвід потребує детального вивчення та наукового обґрунтування щодо можливості його поширення.

Проблемі розмежування замовника і постачальника та укладання контрактів на закупівлю медичних послуг присвячені наукові праці В.М.Рудого, Н.Д.Солоненко та інших дослідників .

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Проведений аналіз літературних джерел показав, що незважаючи на велику кількість досліджень та розробок з питань контрактних стосунків між замовниками і постачальниками медичних послуг недостатньо уваги приділяється з'ясуванню напрямів еволюції органів місцевого самоврядування в цьому процесі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Розмежування замовника та постачальника медичних послуг у принципі можливе як в умовах моделі, що передбачає фінансування системи охорони здоров'я за рахунок загальних податків, так і в умовах загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування. На основі зарубіжного досвіду, набутого в системах страхування здоров'я, було запропоновано наступні аргументи для обгрунтування запровадження контрактного підходу, або моделі внутрішнього ринку, у системах охорони здоров'я, що фінансуються із загальних податків: сприяння децентралізації управління, покращання діяльності постачальників медичних послуг, покращання планування служб охорони здоров'я і надання медичної допомоги. У ролі покупця медичної допомоги в цьому випадку виступають органи місцевого самоврядування, що передбачає кардинальні зміни характеру їх діяльності. Вони діють у рамках політики в галузі охорони здоров'я, яку розробляють і здійснюють органи державного управління на центральномуі регіональному рівнях. Центральним елементом такої політики є забезпечення макрорівноваги в системі, або збалансованості державних зобов'язань стосовно надання медичної допомоги населенню з наявними фінансовими ресурсами . Основні завдання державних замовників медичних послуг в особі органів місцевого самоврядування або фондів соціального медичного страхування в основному тотожні. Незалежно від того, яка система відшкодування вартості послуг застосовується, обом типам замовників для задоволення потреб своїх споживачів у медичному обслуговуванні доцільно й необхідно використовувати договірні відносини з постачальниками медичних послуг. Якщо мова йде про споживачів органу місцевого сомоврядування - це мешканці відповідного району, якщо про споживачів фонду - це застраховані особи. Як тільки будуть прийняті політичні рішення щодо впровадження обов'язкового медичного страхування, місцеві органи охорони здоров'я можуть бути інтегровані у фонд обов'язкового медичного страхування. Таким чином, досвід із впровадження механізмів фінансування охорони здоров'я за допомогою контрактів буде відігравати ключову роль для майбутніх реформ системи охорони здоров'я в Україні. Важливим кроком для органу місцевого самоврядування є планування послуг територіальній громаді з охорони здоров'я та організація постачальників як юридичних осіб, навіть якщо вони залишаються в державній власності або у власності органів місцевого самоврядування. Розмежування цих функцій необхідне для запровадження контрактних відносин у сфері охорони здоров'я.

Слід наголосити, що органи місцевого самоврядування, зокрема районні/міські/сільські/ ради, відіграють відповідну роль у процесі управління охороною здоров'я та її фінансування на місцевому рівні. Оскільки вони є фондотримачами в цьому процесі, саме вони повинні бути переконані в необхідності підтримки впровадження запропонованих реформ. Тому політична підтримка органів місцевого самоврядування є запорукою всіх цих реформ. Інакше процес реформування зіткнеться з перешкодами на місцевому рівні. Крім того, зазначені органи затверджують рішення щодо того, якою буде кількість автономних постачальників медичних послуг, з якими місцевий державний замовник послуг територіальній громаді укладатиме договори про закупівлю медичних послуг.


Поделиться:



Последнее изменение этой страницы: 2019-03-31; Просмотров: 284; Нарушение авторского права страницы


lektsia.com 2007 - 2024 год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! (0.221 с.)
Главная | Случайная страница | Обратная связь