Слово про Закон і Благодать» Іларіона

Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом «всея Русі» єпископа Іларіона з Києво-Печерського монастиря. Літописець у «Повісті временних літ», зафік-

 

 

 

88

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

 

сувавши цю знаменну подію 1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релігійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать». Які ж політико-правові проблеми містить цей відомий політичний твір?

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. «Закон, через Мойсея даний» — символ Старого Заповіту, іудаїзму. Він суворо регламентує життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми, її зміст змінюється в Новому Заповіті. Новозавітний закон Іларіон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті й істини». Ним людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто водою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіона законослухняність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті й істини — християнства, Ісуса Христа. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Заповіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. Таким чином, закон і благодать розрізняються як за метою, змістом, так і за дією в часі. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїзму) благодаттю й істиною (християнством). Іудаїзм — релігія лише іудеїв. Християнство ж покликано служити всім народам.

 

«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла». Час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичництву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володимира — хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шанують і славлять своїх учителів. «Похвалимо ж і ми...нашого вчи-

 

 

89

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

 

теля і наставника, великого...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава...»У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Слова» виступає за легітимність, моральність великокнязівської влади, її династичний характер, централізм управління в державі.

Похрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг благовір'я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів «бути усім християнами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, стверджується християнська рівність людей. По-друге, «не було ні одного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Очевидно, для Іларіона були важливими єдність «благовір'я» із владою, її силою. Адже «хто не по добрій волі хрестився», то через страх. Князь домігся, на думку Іларіона, разючих змін: покінчив з язичництвом, позбавив підданих «ідольського обману», вони зажили у вірі.

Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет влади в державі, автор «Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, який на Никейськім соборі оформив союз між імператорською владою і церквою. І Володимир шанував служителів Господа, часто радився з «батьками-єпископами», як серед людей, що тільки-но прийняли віру, закон установлювати. Джерело верховної влади в державі мислитель бачить у божественній волі, називає Володимира «причастником Божественного царства». Іларіон — за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді і на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед Богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі («ратні прожени, мир

 

 

90

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

 

утверди, країну приборкай») і хороше управління («глади — угобзі (тобто припини — Г.Д.), ... бояре умудри, гради розсели»). Рядки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Іншими словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за законом, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. У «Слові» неодноразово підкреслюється: князь був славний численними милостями, разючою щедрістю для бідних і сиріт, хворих і боржників, вдів і усіх, хто потребував допомоги. Такий акцент на соціальному аспекті влади був притаманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині «Слова про Закон і Благодать» знову підкреслюється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого — Ярослава Мудрого «Господь зробив спадкоємцем твого володіння». Для Іла-ріона, очевидно, важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її легітимності як блага для Русі. Автор «Слова» вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів благовір'я, але ще більш преум-ножає, не говорить, але діє. Отже, за Іларіоном, Ярослав гідний спадкоємець великокнязівської влади, що довершує почате. , Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди починається словами: «А се аз, князь великий Ярослав, син Володимирів, по данині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький номоканон». Таким чином, маємо приклад спільної законотворчості глави держави і глави церкви в Київській Русі.  Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно проступає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держави, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальності за управ-

 

 

91

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

 

ління країною, їх політичні і моральні якості, союз — «симфонію» світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авторитет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішутвалися й у «Повчанні» В. Мономаха.   

 

Повчання» В. Мономаха

Ставши в 1113 р. великим київським князем, Володимир Мономах зміцнив авторитет великокнязівської влади, домігся внутрішнього миру в державі, зростання її міжнародного значення. Однак небезпека феодальної роздробленості Русі проступала усе більш зримо, що тривожило і лякало князя. Ця тривога відбилася в його «Повчанні» своїм синам, записане літописцем у «Повісті временних літ».

На перше місце в «Повчанні» ставляться християнська віра і доброчинність. Вони розуміються Мономахом як засади мудрого і справедливого правління, турботи про людей. Він посилається на власний досвід: охороняв християнських людей від усяких лих, не підтримував міжудільних розбратів і воєн. Власний досвід підтверджував важливість слідування в управлінні державою політичним і моральним принципам: «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня», «уникай зла, роби добро, шукай миру, і йди за ним», «не лінуйся», «не давайте сильним погубити людини», «усього ж паче — убогих не забувайте». Мономах заповідає ці принципи майбутнім князям. Слідування їм — запорука тривалого миру в державі.

Ці вимоги до верховної влади великий князь поєднує з вимогою її правильної організації і здійснення. Він радить синам всі державні справи вирішувати з радою військової дружини, не допускати в країні «неправди» (беззаконня), правосуддя чинити «по правді», тобто по закону.

У «Повчанні» дається відповідь і на гостре питання в умовах наростання небезпеки феодальної роздробленості Русі — права на кровопролиття, смертну кару. На думку Мономаха, київський князь повинен слідувати правосуддю в державі, як Бог на небі.

 

 

 

92

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

 

 «Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляй ніякої душі християнської». Таким чином, за Мономахом, право князя на судову владу безумовно виключає право на кровопролиття, страту, помсту. Як відомо, саме при його князюванні була створена Розширена редакція Руської Правди, що спочатку обмежувала, а потім узагалі скасувала смертну кару. Заради миру і єдності держави в «Повчанні» неодноразово підкреслюється необхідність для князів слідувати доброчинності, справедливості, законності.

Багатий власний досвід і логіка міркувань Мономаха приводять до важливого політичного висновку: із владою зростає відповідальність князя перед підданими. Посилаючись на власний досвід, досвід своїх великих попередників, цитуючи рядки зі Святого Писання, він переконує синів слідувати династичному порядку спадкування престолу, зміцнювати великокнязівську владу, не відступати від найважливіших принципів моралі, справедливої соціальної і зваженої зовнішньої політики, правосуддя.

 І останнє. Рішення кричущих політичних проблем, насамперед — зміцнення єдності і миру в державі, Мономах пов'язував з надією на співробітництво з церквою. При цьому питання про співвідношення держави і церкви їм вирішується однозначно: церкві відводиться почесне, але явно підлегле місце в співвідно шенні світської і духовної влади. Він повчає синів: «Єпископів, і попів, і ігуменів (поважайте), з любов'ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них...». Церква виступає тут важливою опорою великокнязівської влади .

Такі основні політико-правові аспекти «Повчання» Володимира Мономаха, фактично політичної програми для київських князів.

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: