Концепція «філософської віри К. Ясперса

Карл Ясперс (1883 – 1969), який спочатку став знаним завдяки своїм працям в галузі психіатрії («Загальна психопатологія», 1913 p., «Психологія світоглядів», 1919 р.), присвячує себе згодом філософії і пропонує свій погляд на екзистенцію («Розум та екзистенція», 1935 р., «Смисл та призначення історії» 1949 р., «Вступ до філософії» 1950 р. та «Атомна бомба й майбутнє людства» 1958 p.), що спирається на критичний аналіз об’єктивного знання, тобто звертає на шлях, уже відкритий певною мірою ще «батьком» екзистенціалізму Сьореном К’єркегором. Ясперс критикує поширені у психіатрії його часу методи поводження з хворим як з об’єктом. Потрібен діалог хворого та лікаря, спілкування на рівні свідомості. Але саме свідомість іншої індивідуальності є тим, на що наштовхується лікар, як на стіну. Людина як щось індивідуально-цілісне не може бути об’єктивованою. Якщо людина виступає як об’єкт, то це не є «вона сама». Істинне обличчя людини, власне існування її «самості» не зумовлене нічим зовнішнім, це і є її екзистенція. Її неможна знайти, доки людина перебуває в стані «орієнтації-в-світі», але коли вона потрапляє у пограничну ситуацію – ситуацію тяжких випробувань або немотивованої нудьги та незадоволення усім існуючим, то для неї може відкритися екзистенція.

У набутому з практичного досвіду уявлення про крах ми розшифровуємо водночас наявність небуття, яке нас оточує і пронизує наскрізь, та невідворотну присутність Буття, завуальованого, загадкового, прихованого, неоднозначного. Людська завершеність, чи не відповідає вона цій запаморочливій неоднозначності? Знаменитий аналіз «пограничних ситуацій» подає нам сигнали про цю двоїстість у самому осередді нашого існування.

Але що це таке — «пограничні ситуації»? Оте внутрішнє ядро, що існує, спільне для всіх людей, у лоні всякого життя, отой мур, об який ми знову й знову розбиваємо лоба, оте неподоланне, що людина спізнає в смерті, страждання, битва і провина. Смерть означає особливу ситуацію, яка виділяється з усіх інших, школу тривоги і жаху, що її людина може осягнути розумом у її невблаганній очевидності лише тією мірою, в якій вона бачить дуже ймовірну втрату своєї емпіричної реальності. З цього погляду всяка демонстрація безсмертя душі може тільки маскувати цей спосіб фундаментального буття людського існування, який становить для кожної людини смерть. Страждання, битва і провина так само частка цієї невідворотної структури, чого ніхто неспроможний уникнути і що кожен мусить прийняти. Провина, безперечно, є однією з найтривожніших пограничних ситуацій, адже вона в жодному разі не принесена мені ззовні, вона виходить із моєї свободи і з мого бажання.

Ось так в цих «пограничних ситуаціях» вимальовується нічний досвід та даність моєї екзистенції, якої годі уникнути: ніч смерті або страждання, часу або конфлікту, хистка тінь «буття-у-світі» (Dasein), де той, хто існує, біжить назустріч своїй погибелі, де нонсенс бере гору над сенсом. В повсякденному житті ми часто ховаємося цих ситуацій; ми заплющуємо очі й живемо так, ніби вони не існують. Ми забуваємо, що нам доведеться вмерти, ми забуваємо свої провини, забуваємо, що ми віддані на поталу випадку. Тобто вдень ми маємо справу лише з конкретними ситуаціями, які підлаштовуємо під власну вигоду і на які реагуємо, складаючи плани своєї практичної діяльності у світі, підштовхувані, як то з нами буває, своїми життєвими інтересами. Натомість на пограничні ситуації ми реагуємо або намагаючись просто не помічати їх, або – коли ми їх чітко бачимо – впадаючи в розпач, який іноді нам щастить долати, і ми знову стаємо самими собою, перебудовуючи своє сприйняття дійсності. Заклопотана діяльністю, залюблена в світло, «денна воля» вибудовує реальне в упорядкованому й освітленому середовищі діяльної праці. Завжди зайнята ділом, завжди активна, вона підкоряється закону дня, такому раціональному і такому щільному. Але нічний досвід залишається тією даністю, яку неможливо оминути, тією основою краху, де денна воля повсюди натикається на свої межі. Внаслідок цього та даність, яка відкривається в нічному досвіді людини і яка може бути позначена як екзистенція, є недоступною ні для спекулятивно-філософського, ні для наукового пізнання. ЇЇ взагалі не можна пізнати, а тільки апелювати до її можливостей. Екзистенція виходить за межі реально існуючого предметного світу людини і стикається з трансцендентним. В пограничних ситуаціях ми стикаємося з небуттям або принаймні передчуваємо, попри швидкоплинну реальність світу і поверх неї, те, що є насправді. Власне, й розпач самим тим фактом, що він може виникати у світі, свідчить про існування чогось потойбічного».

Пограничні ситуації – смерть, нещасливий випадок, провина, неможливість розраховувати на світ – відкривають мені мій крах Що можу вдіяти я перед неминучістю цього абсолютного краху, очевидність якого я не можу, не обдурюючи самого себе, заперечувати? А проте, під час того останнього краху, в якому розкривається моя завершеність і мій кінець, екзистенція відкриває – приховану, таємну, недоступну нам — трансценденцію (божественне). Трансцендентним є те, що перебуває поза межею людського існування і взагалі за межами реально існуючого світу, і те, що надає цьому світові сенс і цінність. Вона може бути зрозумілою як Бог, про якого можливо лише знати, що він є, але не більше. Екзистенція цілком залежить від трансценденції, без неї екзистенція стає «безплідною і позбавленою любові демонічною впертістю». Але як відрізнити екзистенцію від суб’єктивної вседозволеності? В пошуках відповіді на це питання Ясперс звертається до понять комунікації та історичності.

Людське буття це «буття-з-другими», тому екзистенція не може існувати поза комунікацією, що виступає для Ясперса глибоко інтимним спілкуванням «в істині». Цьому спілкуванню сприяє діяльність розуму, оскільки розум в своїй всевідкритості спрямований до Єдиного у всьому існуючому. Тому розум тотожний з необмеженою волею до комунікації. Саме в комунікації через трансценденцію проявляється розумність людських вчинків та їх «істинність». Таким чином розум та екзистенція поєднані через особисте спілкування.

Інший вид їх поєднання – історичність. Екзистенція історична, оскільки вона кінцева. Історичність виражає себе в тому, що людина завжди перебуває «в ситуації», тобто в конкретних смислових обставинах. Перебування в певній ситуації також є передумовою існування подій у часі, передумовою історичного процесу. Тому екзистенція у своїй історичності не жертвує собою заради всезагального, але й не замикається в собі, постійно перебуваючи відкритою для інших екзистенцій.

Як бачимо, скрізь Ясперс проводить думку про те, що екзистенція завжди пов’язана з трансценденцією, але трансцендентне не може бути виражене навіть символічно. Вона виступає лише у формі «шифрів», які мають місце у міфології, релігії, мистецтві. Шифри це лише натяки, безпосередньо не пов’язані зі змістом. Тому метафізика теж виступає як тайнопис. А смисл життя може дарувати лише «незнання», усвідомлене незнання, «філософська віра», що пов’язана з трансценденцією. Так відбувається тому, що ні класичний раціоналізм, ні натуралізм не дають відповіді на «останні запитання» людини про смисл життя та смерті, страждання, боротьби та провини.

Свої роздуми про свободу Ясперс часто подає в трагічних тонах. Нічні переживання — пограничні ситуації — різні форми крахів: на всіх рівнях цей мислитель поглиблює ці теми. Але розкриття таємниці будь-якого кінця залишається неоднозначним; у цьому відкривається або розшифровується сама суть трансценденції зв’язку з божественним.

Насамперед згадаймо про крах наукового та об’єктивного знання, оскільки єдність цього останнього залишається для людини мрією. Двоїстість природничих та духовних наук, безнадійно розділених і розрізнених, подрібнення думки на розмаїтих регістрах науки безперервно сигналізують нам про цей крах. Констатація атомізації науки та її меж уявляється сьогодні очевидною істиною. Критичний аналіз об’єктивного знання вочевидь підтверджує верховенство філософської думки. Якщо «бажання знати» єдине – хіба наука не є прелюдією до філософії? — то все ж таки лише ця остання розкриває нам саму суть нашого досвіду. Наукове пізнання, стверджує Ясперс у своєму «Вступі до філософи», доторкається окремих об’єктів і в жодному випадку не є необхідним для кожного. І навпаки, хіба у філософії ми не знаходимо ті стежки, йдучи якими, ми добираємося до того самого осереддя, в якому людина стає сама собою? У філософії ми виходимо з істини, яка там, де вона сяє, проникає в людину набагато глибше, аніж хай там які наукові знання.

Але що означає філософія? Дослідження екзистенції, що вільно прилучилася до світу. Бо екзистенція, за своєю глибинною суттю, – це свобода. Свобода не є чимось очевидним, вона наражається на постійні випробування: моя неспроможність прямо сприймати «трансценденцію» або «божественний» сигнал, зокрема, підтверджує важливість вибору і свободи. Чому екзистенція ототожнюється зі свободою? Якби Бог являвся мені безпосередньо, моя свобода зникала б. Але в цьому Всесвіті, де трансценденція ховається або прикривається вуаллю, де знаки лишаються неоднозначними, мені доводиться обирати й вирішувати. Оскільки онтологічний обман – це моя доля, я є вільне існування, пише Ясперс. Онтологічні труднощі криються в самих основах мого екзистенційного проекту. Секрет або таємниця, відсутність прямого релігійного одкровення закладено у фундамент свободи. Якби я міг «довести» існування Бога, якби він являвся мені в очевидний і незаперечний спосіб, тоді мій духовний досвід, спираючись на безсумнівні прояви божественного, перестав би ототожнюватися з виплесками свободи. Подібне знання рівнозначне примусу. «Проблема» Бога не повинна бути розв’язана. Ясперс має надію поєднати всіх людей у філософській вірі, що дорівнює усвідомленому незнанню. Для нього істинне буття – комунікація перед обличчям останніх питань людського буття, які не мають відповіді.

І таким чином філософію Ясперса завершує ось такий знаменитий девіз: «Крах — випробування для Буття». Це неоднозначне випробування визначає становище у світі «самості» людини, її екзистенції.

Запровадження такого нового підходу до вивчення становища людської «самості» у світі пов’язане з творчістю таких філософів як Г. Марсель, А. Камю, але найбільш рельєфно він був представлений в працях французького філософа Ж.-П. Сартра.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: