Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб. Зміст, співвідношення з цивільною правоздатністю та дієздатністю іноземців.

Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієздатність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) — за законом доміцілія особи (у комерційних справах — за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб — за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угорщини та інших державах.

В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами нашої держави, а дієздатність — за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами. Такі ж правила поширюються й на іноземних ф.о та ю.о. згідно ст. 74 ЗУ “Про МПрП” : 1. Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України. 2. На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо) Зокрема відповідно до ст. 410 ЦПК іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів до судів України та можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин. Отже, законодавство України встановлює національний правовий режим в галузі захисту прав та інтересів іноземних осіб, це означає що на іноземців, осіб без громадянства, іноземних організацій поширюється такий самий режим як і на фізичних і юридичних осіб України та на них розповсюджуються однакові процесуальні права. 

Порівнюючи цивільну процесуальну право- та дієздатність із цивільною право- та дієздатність іноземних осіб, то їх не можна ототожнювати. Цивільна процесуальна визначається місцем суду, а цивільна за нац законодавством іноземної особи.

 

13. Безоплатна первинна правова допомога охоплює такі види правових послуг, як надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім процесуальних), надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації. 
Вторинна безоплатна правова допомога включає захист від обвинувачення; здійснення представництва інтересів осіб в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складання документів процесуального характеру.

Так, у статті 26 Конституції України зазначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Конвенція 1954 р. Закріплює норму, згідно з якою обсяг безоплатної правової допомоги та процедури її отримання в державі, суд якої розглядає справу за участю іноземної особи, має визначатися законодавством держави, де така допомога необхідна (вимагасться), тобто за принципом lex fori. Конвенція 1980 р. прямо не вказує, закон якої держави має визначати обсяг, принципи та порядок надання безоплатної правової допомоги, але містить положення, згідно з яким «в кожній договірній державі на тих самих умовах що і громадяни” яке свідчить про те, що має застосовуватися національне законодавство тiєї держави, суд якої розглядає справу

Такого ж підходу дотримуються і договори про правову допомогу, укладені Україною. Прямо не вказуючи на те, норми права якої держави мають визначати умови надання безоплатної правової допомоги, вказані договори містять типову норму, згідно з якою громадяни іншої договірної держави мають право отримувати безоплатну правову допомогу “на тих самих умовах і в тому самому обсязі , що й громадяни цієї договірної сторони.”

Таке формулювання дає підстави дійти висновку, що при отриманні правової допомоги іноземними громадянами мають застосовуватися норми національного права держави, суд якої розглядає справу, тобто держави, де правова допомога має бути отримана. Аналоґічні за змістом положення містяться і в конвенціях СНД 1993 та 2002 років

Таким чином, Гаазька конвенція 1954,Конвенції СНД 1993 та 2002 р. років, двосторонні договори України про правову допомогу у реґулюванні справа “права бідності»: (a) закріплюють надання іноземцям на основі принципу взаємності національного режиму в отриманні ними правової допомоги у цивільних справах, б) надають цей режим громадянам держав-учасниць в отриманні ними безоплатної правової допомоги, (в) обсяг та умови «права бідності» визначаються правом держави, суд якої розглядав справу.

 Конвенція 1980 р. розширила коло осіб, на яких поширюється національний режим, додавши до громадян держав-учасниць ще й осіб, що не є громадянами цих держав, але постійно проживають на території вказаної Конвенції.

 

14. Правове становище іноземної держави, яка може брати участь у приватноправових відносинах з іноземним елементом, її дипломатичних агентів, персоналу міжнародних організацій та інших осіб у міжнародному цивільному процесі має свої особливості. Відповідно до ч. 2 ст. 73 Закону України «Про міжнародне приватне право» між­народними договорами України та законами України можуть бути встановлені особливості участі у процесі дипломатичних агентів, персоналу міжнародних організацій та інших осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред’явлення позову до іноземної держави, залучення інозем­ної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, на­кладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знахо­диться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно мо­жуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (від лат. immunitas — недо­торканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова — саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову.

На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред’ явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України або законом України. Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відпо­відач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави. Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції»

Дипломатичні представництва, консульські установи іноземних держав в Україні, відповідно до укладених нею договорів (конвенцій) і норм міжнародного права, мають певні привілеї та імунітети і пере­бувають під юрисдикцією (компетенцією) країни, яку вони представ­ляють, тобто на них поширюються норми національного законодавства держави, що їх акредитувала (створила).

Специфічне правове становище у МЦП мають іноземці, які є дипломатичними представниками іноземних держав. Відповідно до ч. 2 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнарод­ного права або міжнародними договорами України.

Так, згідно з Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 р., глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До персоналу диплома­тичного представництва належать члени дипломатичного, адміністра­тивно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Членами дипломатичного персоналу є співробітники дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Членами адміністративно-технічного персоналу є співробітники дипломатичного представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування дипломатичного представництва. До членів обслуговуючого персоналу належать співробітники дипломатичного представництва, які виконують обов’ язки по обслуговуванню дипломатичного представництва (п. 5 Положення).

Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні конкретизує, хто з названих осіб користується судовим імунітетом. Згідно з пп. 13-16 зазначеного Положення імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України, а також від юрисдикції судів України по цивільних справах користуються:

- глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного представництва, а також члени їх сімей, які проживають разом з ними і які не є громадянами України;

- члени адміністративно-технічного персоналу і члени їх сімей, які проживають разом з ними, — лише щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов’язків, але за умови, якщо вони не є громадянами України або не проживають в Україні постійно;

- члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами України або не проживають в Україні постійно, — тільки щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов’язків.

Наведені положення щодо імунітету певного кола осіб від юрис­дикції судів у цивільних справах повністю відповідають багатосторон­ній Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.

 

Суть судового імунітету перелічених осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише у межах, визначених нормами міжнародного права або договорами з відповідними державами і тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки, коли дипломатичні представники та інші перелічені особи вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв’язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, по­зовами, що стосуються спадкування, а також у зв’язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службових обов’язків (п. 13 Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, ст. 31 Конвенції про дипломатичні зносини).

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, належать також працівники консульських установ — консульські посадові особи і консульські службовці консульської установи. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. до консульських посадових осіб належать особи, включаючи главу консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців -особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи.

Консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових органів щодо дій, здійснених ними під час вико­нання консульських функцій. Однак зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за позовами, що випливають із договорів, за якими вони прямо чи побічно не прийняли на себе зобов’язань як агенти держави, яку вони представляють (тобто діють як приватні осо­би), а також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо- транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Конвенції про дипломатичні зносини, п. 25 Положення про дипломатичні представництва і консуль­ські установи іноземних держав в Україні).

Дипломатичний імунітет поширюється також на представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнародних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України (п. 27 Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні), а також на міжнародні організації.

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, відповід­но до ч. 3 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» належать міжнародні організації та їх посадові особи в межах, визна­чених міжнародними договорами, згода на обов’ язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України. Імунітет міжурядо­вих організацій має договірне походження і закріплюється, як правило, в їх установчих документах або інших міжнародних угодах. Отже, у випадках коли до національного суду з позовом до міжнародної організації звертаються юридичні та фізичні особи, то суд повинен відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки у дію вступає судовий імунітет міжурядової організації.

 

Належність до осіб, які користуються привілеями та імунітетами, згідно із законодавством України та міжнародними договорами України, посвідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України у порядку, визначеному Положенням про акре­дитацію співробітників дипломатичних і консульських установ іно­земних держав, міжнародних організацій та їхніх представництв, інших іноземних організацій від 13.01.2003 р.

Слід підкреслити, що відповідно до п. 11 Положення про диплома­тичне представництво України за кордоном, затвердженого розпоря­дженням Президента України від 22 жовтня 1992 р., глава дипломатичного представництва України і члени дипломатичного персоналу ди­пломатичного представництва України, а також члени їх сімей, члени обслуговуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави пере­бування, користуються привілеями та імунітетами, передбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбачено інше.

 

15. Говорячи про судовий імунітет держави, треба розуміти, що будь-яка держава не має імунітету від юрисдикції своїх власних судових органів, а такий інститут як судовий імунітет держави застосовується лише по відношенню до юрисдикції судів іноземних держав. Таким чином, можна говорити лише про імунітет держави від іноземної юрисдикції, тобто імунітет від поширення на неї юрисдикції судів іноземних країн.

 

Cтосовно визначення правового статусу держав у судовому захисті інтересів приватних осіб у правовідносинах за участю іноземної держави дві доктрини: доктрина абсолютного імунітету та доктрина функціонального або обмеженого імунітету

-доктрина абсолютного імунітету держав виходить з того, що держава як суверен за жодних обставин вилучається з-під юрисдикції судової влади будь-якої іншої держави та в будь-якому випадку незалежно від того, чи виступала держава у спірних правовідносинах як суверен чи як суб'ект приватноправови відносин.

-Доктрина функціонального імунітету виходить з того, що держава, діючи як суверен або виконуючи функції суверена, має імунітет, а у випадках (відносинах), в яких вона де як приватноправова особа, держава не може посилатися на будь-який імунітет, та у цивільному судочинстві стає рівною з іншими суб'єктами

 

На міжнародно-правовому рівні питання судового імунітету іноземних держав від юрисдикції судів інших держав не отримали необхідного рівня регулювання. І в цьому є парадокс: кожна держава прапе захисту свого імунітету від юрисдикції судів шших держав, але в найкращому випадку сама врегульовує лише питання судового імунітету інших держав від юрисдикції своїх власних судів шляхом прийняття відповідних законодавчих актів.

 Сьогодні ми маємо декілька режимів регулювання судового імунітету держав: на рівні законодавства- одні країни встановлюють припип абсолютного імунітету, інші країни- принцип функціонально імунітету, на міжнародно-правовому рівні декілька конвенцій закріплюють принцип абсолютного імунітету, а дві конвенції- принцип функціонального імунітету, який розповсюджуєься на дуже обмежене коло держав.

16. (див 15) + У силу судового імунітету:

1) одна держава непідсудна іншій (це положення прийнято називати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова);

2) існує імунітет від попереднього забезпечення позову;

3) діє імунітет від примусового виконання рішення.

 

У силу імунітету іноземна держава не може бути притягнута без її згоди до суду як відповідач, без її згоди не можуть бути вжиті заходи забезпечення позову чи здійснення примусового виконання рішення.

 

17. Випадки, коли іноземні держави позбавляються судового імунітету.

 

Такі випадки містяться в міжнародно-правових джерелах. До найбільш важливих, що регулюють питання судового імунітету держав, треба віднести Європейську Конвенцію про імунітет держав 1972 року, Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності. Обидві конвенції закріплюють принцип функціонального імунітету держав та встановлюють випадки, за наявності яких держави не мають право посилатися на свій імунітет в судах інших держав-учасниць.

 

Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року передбачаються випадки, коли держави не можуть посилатися на свій імунітет. Такі критерії можна умовно поділити на певні групи.

 

До першої відносяться випадки, які виникають внаслідок процесуальних дій самої держави, а саме: 1) держава порушила судову справу у суді іншої країни-учасниці або вступила в якості третьої особи у справу, яка порушена в суді третьої держави; 2) по відношенню до зустрічного позову, поданого в тому ж суді в якому справа порушена цією державою, за умови, що зустрічний позов витікає з юридичного обов'язку або з фактів, на яких грунтується основний позов; 3) якщо держава взяла на себе зобов'язання стосовно юрисдикції певного суду відповідно до міжнародного договору або іншої домовленості, викладеної у письмовій формі (у випадках існування умови про вибір суду за участю цієї держави); 4) якщо держава заявляє про імунітет після винесення відповідного судового рішення у справі.  

 

До другої групи відносяться випадки, пов'язані з характером спірних правовідносин, до яких відносяться справи: 1) пов'язані із зобов'язаннями держави, які на підставі відповідної угоди мають бути виконані на території, де відбувається судовий розгляд; 2) що виникають з трудових відносин між державою та фізичною особою, яка або має громадянство країни суду, або звичайне місце перебування в країні суду; 3) пов'язані з корпоративними відносинами, в яких договірна держава є учасницею разом з одним або кількома приватним особами в товаристві, асоціації або юридичній особі, що має своє місце знаходження в державі, суд якої розглядає справу, і якщо спори пов'язані з відносинами між державою, з одного боку, та організацією або одним з її учасників з питань, пов'язаних з участю в такому товаристві; 4) якщо держава має на території держави, в суді якої розглядається спір, бюро, агенцію, іншу установу, через які ця держава здійснює свою комерційну, промислову та фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується цієї агенції чи бюро; 5) у справах, що виникають з правовідносин інтелектуальної власності; 6) у випадках, коли справа стосується нерухомого майна і, перш за все, права власності користування цим майном, або зобов'язань, покладених на іноземну державу як на володільця цього майна за умови, що таке майно знаходиться на території держави, в суді якої розглядається спір.

 

Конвенція також вводить поняття комерційних угод, і розповсюджує на такі комерційні угоди за участю держав та приватних осіб інших держав виключення з імунітету; по-друге Конвенція розповсюджує виключення з імунітету на справи, які стосуються експлуатації суден, що належать державі, і які експлуатуються в недержавних комерційних цілях; по-третє справи, що стосуються арбітражних угод, укладених державами з приватними особами.

 

18. Загальна характеристика правового положення дипломатичних та консульських агентів іноземних держав в цивільному процесі. Джерела його регулювання.

 

На акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав поширюється cудовий імунітет. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 425 ЦПК).

 

Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні встановлені зміст, коло осіб та умови застосування судового імунітету. Передбачені цим положенням імунітети визначені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах. Вони підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави.

 

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Однак імунітет від цивільної юрисдикції судів України не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється ними за межами їх службових обов'язків. Зазначені правила поширюються на членів сім'ї глави дипломатичного представництва і дипломатичного персоналу, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами України (пп. 13 і 14 Положення).

 

Члени адміністративно-технічного персоналу (здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництв) користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах лише стосовно дій, вчинених ними при виконанні службових обов'язків (п. 15 Положення).

Консульські посадові особи (генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент) та консульські службовці (які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи) користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. На їх іншу цивільно-правову діяльність як приватних осіб імунітет не поширюється, так само як і на пред'явлення до них позовів про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Держава, яку представляє консульська установа, може відмовитися від імунітету від цивільної юрисдикції судів України, наданого працівникам цієї установи (п. 25 Положення).

 

Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України.

 

Зазначений імунітет поширюється на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України. Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України в цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представництвам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, що визначається відповідними міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

 

Імунітет від цивільної юрисдикції судів України надається іноземній державі, дипломатичним представникам, консульським посадовим особам, іншим особам за принципом взаємності. Якщо в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника застосування відповідних заходів, (ст. 425 ЦПК).

 

19. Визначення поняття міжнародної підсудності.

У міжнародному приватному праві термін "міжнародна підсудність" означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з "іноземним елементом". У міжнародних договорах замість зазначеного терміна, як правило, використовують термін "юрисдикція" чи "компетенція". У внутрішньому законодавстві України використовується термін "підсудність" або "компетенція" (статті 2, 75, 78 Закону України "Про міжнародне приватне право" 2005 р.; ст. 414 ЦПК України; ст. 124 ГПК України). Термін "міжнародна підсудність" отримав визнання переважно в російської та німецької доктрині (1). В австрійському праві цей термін не прижився. Аналогічною є позиція французької доктрини. Вона також не надає міжнародної підсудності самостійного значення, хоча термін "competence internationale" в ній використовується. В англо-американському праві підсудність справ з іноземним елементом визначається в рамках поняття "юрисдикція" (jurisdiction).

 

Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсудності спорів з "іноземним елементом". Суть прямого визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з "іноземним елементом" виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам. Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позанаціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та виконання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності полягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іноземного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему.

 

Крім того, питання про міжнародну підсудності може виникати не тільки на стадії пред'явлення позову і розглядатися в якості передумови розгляду спору по суті, а й на завершальному етапі процесу - під час провадження у справах про визнання і приведення у виконання рішень іноземних судів. Позитивний результат є підставою для відмови у визнанні та приведення у виконання іноземного судового рішення.

Таким чином, міжнародна підсудність характеризується подвійним дією. З одного боку, вона являє собою правила, що визначають компетенцію суду розглядати і вирішувати правовий спір, а з іншого - вона пов'язана з компетенцією суду відмовити у визнанні та приведення у виконання іноземного судового рішення

 

20. Загальна характеристика джерел правового регулювання питань міжнародної підсудності.

 

До джерел, що регулюють питання міжнародної підсудності відносяться:

- внутрішньодержавні правові акти, до яких, в першу чергу, належать закони; - міжнародно-правові акти – двосторонні та багатосторонні міжнародні договори та конвенції;

- акти міжнародних організацій; - cудова та арбітражна практика, перш за все, в країнах прецедентного права.

До внутрішньодержавних правових актів, що містять норми, які регулюють питання міжнародної підсудності можна віднести: цивільні та цивільно–процесуальні кодекси та закони про міжнародне приватне право.

До міжнародно-правових джерел можна віднести: двосторонні договори про правову допомогу в цивільних, сімейних, торговельних справах, норми багатосторонніх міжнародних договорів про правову допомогу, норми спеціальних (галузевих) конвенцій.

До актів міжнародних організацій відносяться такі акти, які є обов’язковими для країн-учасниць та мають пряму дію на території цих країн без додаткових процедур їх імплементації всередині держави.

До внутрішньо-правових джерел в Україні можна віднести: норми закону «Про міжнародне приватне право» та відповідні норми цивільного процесуального та господарського процесуального кодексів України, норми деяких інших законів, наприклад, Кодексу торговельного мореплавства.

Норми міжнародної підсудності містяться в двох багатосторонніх міжнародних договорах СНД, учасницею яких є Україна: в Угоді про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року та в Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 1993р., а також в багатьох двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу в цивільних справах, укладених Україною з іншими країнами.

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: