Тема 2. Зміст і завдання родинного виховання дітей

 

Як правило, завданнями виховання традиційно визнача­ються окремі складові цього процесу, які споконвічно входять у зміст поняття „всебічний і гармонійний розвиток особистості”. Зокрема, І. Зайченко, конкретизує мету виховання через такі його складові: розумове виховання (розвиток культури розумової праці через формування світогляду, мислення (його видів – діалектичного, логічного, абстрактного, узагальненого, категорі­ального, теоретичного, індуктивного, дедуктивного, алгоритміч­ного, технічного, репродуктивного, творчого, системного, мате­матичного, якостей стилю – гнучкості, активності, цілеспрямо­ваності, організованості пам’яті, широти, глибини, критичності), здібностей, оволодіння розумовими операціями (аналізу, синте­зу, порівняння, класифікації, систематизації), набуття інтелекту­альних умінь і навичок); моральне виховання (формування моральної свідомості, моральних почуттів, вироблення навичок моральної поведінки; естетичне виховання (формування есте­тичних смаків та ідеалів, розвиток почуттів і здібностей особис­тості до естетичного сприймання явищ дійсності); фізичне вихо­вання (зміцнення здоров’я, фізичного розвитку, підвищення розумової і фізичної працездатності, розвиток і вдосконалення природних рухів, фізичних якостей, формування гігієнічних навичок); трудове виховання (вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини і суспільства, розвиток по­треби в праці, діловитості, підприємництві; формування праце­любства, інших трудових якостей, глибокої поваги до праці й людей праці, підготовка й виконання необхідних і доступних видів професійної діяльності, підготовка до вибору професії); правове виховання (виховання правосвідомості, законослухняно­сті, правозахищеності та інших правових якостей); екологічне виховання (розширення екологічних знань, формування еколо­гічних умінь і якостей, розвиток навичок дослідництва, творчого експериментування, винахідництва); економічне виховання (ви­роблення економічного мислення, почуття громадянина-госпо­даря, бережливого ставлення до різних видів власності, раціо­нальне використання й примноження матеріальних і духовних цінностей, формування господарсько-економічних якостей) – [2003, 262-290].

Безперечно, що всі ці завдання входять в систему завдань і родинного виховання, оскільки сім’я – це першооснова форму­вання всіх необхідних знань, умінь, навичок, різнобічних якос­тей особистості. Тому від урахування напрямів родинного вихо­вання, розширення чи звуження спектру його складових відпо­відно до виховної мети, яку ставлять перед собою батьки й суспільство, не може відмовитися жоден теоретик чи практик. Не відмовимося повністю від цього підходу й ми, розкриваючи конкретний зміст таких завдань у певному підрозділі посібника.

Проте, конкретизація змісту і завдань родинного вихован­ня через основні його складові в деяких випадках формалізує сам процес виховання, оскільки основна увага звертається не на якісний результат, а на кількість проведених виховних справ у цьому напрямі. Крім того, найпершими завданнями родинного виховання має бути вироблення в дитини навичок усвідомле­ного скерування мотиваційно-смисловою регуляцією своєї вчин­кової діяльності, що становить основу відповідної моделі пове­дінки, й вищої міри сформованості системних якостей як окре­мих інтегральних властивостей, так і загальної культури особис­тості. Цю істину дедалі ширше утверджують у психолого-педагогічній літературі й виховній практиці.

Для прикладу, в Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні зміст виховання визначається системою загальнокультурних і національних цінностей і сукуп­ності соціально значущих якостей особистості, що характеризу­ють її відповідні відношення-ставлення: до суспільства й держа­ви, до людей і себе, свого фізичного „Я”, до природи, праці й мистецтва. У цьому програмному документі конкретизується система таких ставлень, які передбачають „поєднання інтересів особистості – вільного саморозвитку й збереження своєї інди­відуальності; суспільства – саморозвиток особистості має здійс­нюватись на моральній основі; держави, нації – діти мають зростати національно свідомими громадянами, патріотами, здат­ними забезпечити країні гідне місце у цивілізованому світі” [2004, 15-19].

Згідно з запропонованою системно-синергетичною модел­лю процесу формування цілісної базової культури особистості, зміст родинного виховання визначається науково обґрунто­ваною системою: а) біологічних, соціально-економічних і духов­них потреб особистості, загальнокультурних і національних цін­ностей, рівня домагань і самооцінки особи, мотиваційно-смис­ловою сферою особистісної саморегуляції, які складають цілісне поєднання елементів механізму ціннісно-нормативної регуляції відповідної поведінки людини; б) певною сукупністю соціально значущих якостей; в) характерними видами особистіcних відно­син (до суспільства й держави, інших людей і самої себе, праці й відпочинку, природи і суспільних груп, релігії й мистецтва тощо); г) системною спрямованістю вчинкових дій людини.

Розглянемо коротко ці завдання стосовно виділених чотирьох напрямів.

Першою групою завдань родинного виховання є усвідом­лення батьками та іншими вихователями особливостей функціо­нування механізму ціннісно-нормативної регуляції вчинкової діяльності дитини. Важливими аспектами тут постають: 1) ство­рення батьками з допомогою суспільства умов доброчинного суспільного блага для задоволення й формування особистісних потреб дитини (фізіологічних – статевої потреби, потреб у по­вітрі, воді, їжі, теплі, сні, відпочинку, лактації, уринуванні, де­фекації тощо; соціальних – потреби в емоційному контакті з рідними, спілкування з близькими, друзями; поваги, визнання серед ровесників, у гуртах, групах; отримання ситуації досяг­нення, успіху, автономії, внутрішньої свободи, потреби в само­актуалізації; економічних – потреби в одязі, повноцінному хар­чуванні, у житлі, добротних матеріально-побутових умовах то­що; духовних – спілкування з Богом, когнітивні та естетичні потреби, потреби в творчості й т. ін.; 2) передача досвіду члена­ми родини, оточенням і суспільством ідеалів і взірців культури різнобічної поведінки й засвоєння дитиною норм і правил доб­рочинної діяльності; 3) утвердження ціннісних орієнтацій і пере­конань, інтеріоризація моральних та інших цінностей у внутріш­ню спонуку, готовність доброчинної діяльності в самостійному автентичному мотиваційному виборі; 4) вправляння в зіставлен­ні, дихотомії ціннісно-орієнтаційної основи відповідної культу­ри особистості: антиномій Добра і зла – в моральній, Закону й беззаконня – в правовій, Справедливості й несправедливості – в громадянській, Рівності й нерівності – в демократичній, Свобо­ди й несвободи – в політичній, Віри й невіри – в релігійній, Новизни й рутини – в креативній, Волі й абулії – у вольовій, Збудження й гальмування – в темпераментальній культурах і т. ін., тобто у всіх (більше 100-150) інтегральних властивостях загальної культури людини; 5) досягнення рівня домагань і адекватної самооцінки дитини в ситуативних відношеннях; 6) формування усвідомленого зіставлення мотиваційного вибору в здійсненні окремої (моральної, креативної, іншої) дії-відно­шення, що є результатом циклу функціонування механізму ціннісно-нормативної регуляції певної (моральної, креативної, іншої) поведінки особистості; 7) корекція проявів неусвідомле­ної дії установок, комплексів у ситуаціях зовнішнього і внутрішнього стимулювання; 8) вибір і дотримання однієї, найбільш ефективної моделі поведінки.

Другу групу завдань складають: 1) включення дитини в систему різнобічних відносин спілкування й життєдіяльності для повноцінного самовираження своїх потенціальних можли­востей аж до професійного самовизначення; 2) педагогічно-доцільний відбір системи ігрових, комунікаційних, інтелекту­альних, трудових, навчальних, творчих, мистецьких, спортивних тощо видів діяльності для забезпечення умов усебічного розвит­ку системних інтегративних якостей базової культури особисто­сті; 3) вправляння й утвердження в системі ситуативних відно­шень дитини доброзичливого, позитивно налаштованого став­лення; нейтралізація індиферентного й зведення до мінімуму негативного ставлення дитини до відповідних об’єктів і суб’єк­тів відносин.

Третя група завдань полягає у: 1) формуванні різнобічних соціально-значущих інтегративних якостей відповідної культу­ри особистості; 2) урахуванні особливостей формування певних якостей у зіставленні з відповідними відносинами за принципом діади – відношення-якість; 3) розвитку позитивної домінанти у спектрі специфічних обдарувань і талантів особистості, 4) під­тягування „западаючих ланок” у цілісній системі інтегративних якостей особистості.

Четверту групу завдань родинного виховання складають: 1) формування системних якостей другого порядку – відповідної спрямованості особистісних відношень і якостей; 2) відбір най­більш ефективної системи взаємодії процесів інтеріоризації –екстеріоризації, постійної амплітуди руху зовнішнього і внут­рішнього (наприклад, у моральній культурі – це егоїстично-індивідуалістична (егоїст та індивідуаліст) чи суспільно-колек­тивістична (колективіст і альтруїст) спрямованість моральних відносин і якостей); 3) знаходження особою своєї природної сфери відповідного (креативного, морального, іншого) самовиз­начення (наприклад, у креативній культурі – це узгодження конвергентного (спрямованість у коловій моделі всередину – синтез, з’єднання ознак, властивостей) і дивергентного (спрямо­ваність назовні – аналіз, роз’єднання ознак і властивостей) вико­нання чотирьох системних функцій: програматор – відстеження змін у зовнішньому світі, синхронізатор – виконання внутрішніх оперативних завдань, коректор – виконання внутрішніх страте­гічних завдань, ефектор – надання послуг, реалізація проектів).

Постановка й ефективне розв’язання завдань родинного виховання залежить від вікових особливостей дитини. Напри­клад, „у молодшому шкільному віці батьки спрямовують свої зусилля на формування здатності дитини до емпатії, засвоєння нею морально-етичних правил поведінки, виховання базових якостей особистості, найпростіших форм соціальної компетент­ності; важливу роль відіграють батьки в статевому й гендерному вихованні дітей підліткового віку, формуванні у дівчат цнотли­вості, дівочої гідності, уміння володіти своїми почуттями; у хлопців – чоловічої гордості, мужності, великодушності, поваги до жінок, готовності оберігати дівочу честь і гідність; у юнаць­кому віці особливу увагу батьки приділяють проблемі самовиз­начення особистості, розвитку її професійних інтересів, свідо­мому ставленню до життєвих виборів, активній за формою та моральній за змістом громадянській позиції” [Національна програма виховання дітей та учнівської молоді..., 2004, 21] тощо. Орієнтовний перелік завдань родинного виховання дітей дошкільного віку наведено в хрестоматійному додатку до теми.

 

ХРЕСТОМАТІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ 2

На основі наведеного матеріалу [Малятко. Програма вихо­вання дітей дошкільного віку, 1999, 277-278, 281-282] з’ясуйте доцільність постановки відповідних завдань родинного вихо­вання стосовно віку дитини.

 

Найперші завдання родинного виховання: забезпечення фізичного та психічного здоров’я дітей, своєчасне звертання до спеціалістів у разі потреби його корекції; виховання дитини на основі природовідповідності та з урахуванням її психофізіологічних і вікових особливостей; піклування про нормальний розвиток відчуттів і сприймань дитини (органів зору, слуху, смаку, нюху, дотику); забез­печення розумового розвитку дітей, зокрема пам’яті, уваги, мислення, уяви, допитливості; озброєння елементарними знаннями про довкілля; залучення дітей до світу знань та народної мудрості через доступні їм форми сприймання; казки, оповідання прислів’я, примовки, вірші, пісні, лічилки, загадки тощо; забезпечення пізнавальної активності, розвитку творчих і художніх здібностей в ігровій та інших формах діяльності; своєчасне виявлення ранньої обдарованості, створення умов для талановитих дітей; формування духовності, забезпечення всебічного і повноцінного розвитку дітей на засадах національної культури й духовності свого народу, залучення їх до активної участі в кращих народних традиціях, звичаях, обрядах для дітей; навчання дитини рідної мови, прищеплення їй навичок культури спілкування; виховання шанобливого ставлення до батьків, старших, до свого роду, народу, культурних надбань, звичаїв, традицій інших народів; психологічна та фізична підготовка дітей до навчання в школі; привчання до самообслуговування, започаткування основ трудового виховання на фоні загальної сприятливої трудової атмосфери в сім’ї та відповідальності за трудові доручення; формування моральних цінностей дитини з позиції добра милосердя, чуйності, благодійності, гідності, справедливості, емоційної співпричетності, розуміння й уваги інших; створення сприятливих умов для розвитку моральної самооцінки дитини, що базуватиметься на ставленні її до себе як суб’єкта, доброзичливих стосунків з оточуючими.

Стратегія сімейного виховання дитини відповідно до її вікових особливостей:

Від народження до 7 місяців – своєчасне годування, додержання чистоти, температурного режиму, виявлення любові, ніжності, пестування, лагідні розмови з дитиною, спів їй колискових пісень (їх припинення не обмежується віком). Не можна бити дитину, кричати на неї, порушувати її режим, створювати навколо неї метушню, без потреби довго тримати на руках.

Від 8 до 14 місяців – переключення уваги дитини з одного предмета на інший, навчання розуміти слова “ні”, “не можна”, “шкода”; сприймання елементарних батьківських вимог. Діти в цей період дуже чутливі на грубість, окрики. Вони потребують ніжності й обережності в спілкуванні.

Від 15 місяців до 2 років – початок першої “ вікової кризи”. Особливість поведінки дитини – підвищена мобільність і прояви нега­тивізму – заперечення. Не можна карати дитину за поведінку, що при­родно випливає з її потреби пізнання і розвитку. Необхідно створити в сім’ї безпечні умови (закрити розетки, прибрати гострі предмети, скло, привчати до того, що не можна самому вмикати телевізор, газ, торка­тися гарячих предметів тощо). Забороняючи, пояснювати чому. Посту­пово привчати до самообслуговування. Необхідно, щоб діти відчували вимогливість батьків до їхньої поведінки і послідовність цих вимог. У цей період надзвичайно важливо, щоб у вихованні дитини активним був батько.

Від 2 до 3 років зростають мобільність дитини, цікавість і прагнення все відчути на дотик. Батьки повинні приділити головну увагу безпеці малюка, зберігати спокій і бути терплячими, не драту­ватись через схильність дітей дражнити інших, ламати, розкидати речі, забиратись у середину чогось тощо (це процес пізнання довкілля). Хорошими помічниками батькам можуть бути почуття гумору й розу­міння того, що саме вони є взірцем поведінки для своєї дитини. Голов­не в батьківській стратегії цього періоду – добитись балансу між мило­сердям і справедливістю, ніжністю й вимогливістю, між любов’ю і су­ворістю; залучати дитину до посильної для неї праці на користь сім’ї.

У віці від 4 до 6 років у центрі батьківської уваги мають бути не тільки вчинки дитини, але й їхні мотиви. Варто постійно поясню­вати своїй дитині, чому саме так треба чинити, а не інакше, допомагати їй побачити причинність різних дій і наслідків. Дитячу діяльність спрямувати на доброчинність, турботу про інших і пізнання.

РОЗДІЛ ІІ

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: