Міжнародні договори з питань сімейного права

 

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його розірвання, призначення аліментів (наслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов'язань на користь дітей та інших питань є дуже різно­манітними, то виникають колізії, які вирішуються з допо­могою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не ма­теріально-правових норм, а колізійних. Це засвідчують, зо­крема, перші Гаазькі конвенції: про врегулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу 1902 р., про врегулювання колізій законів і про юрисдикцію стосовно розірвання шлюбів та судового розлучення подружжя 1902 р., про колізії законів стосовно особистих та майнових відносин подружжя 1905 р., про врегулювання опіки над неповнолітніми 1902 р., про обмеження дієздатності повнолітніх та піклування над ними 1905 р. Учасниками цих конвенцій були, зокрема, Угорщина, Польща, Румунія [30].

Із середини століття кількість міжнародних договорів збільшується. Одним з перших документів цього періоду є Конвенція про стягнення за кордоном аліментів від 31 груд­ня 1956 р. Цей універсальний договір, відкритий для підпи­сання як державами-учасницями ООН, так і іншими дер­жавами, був прийнятий для полегшення провадження судо­вих справ та стягнення за кордоном аліментів. Конвенція врегулювала механізм передання прохання про стягнення аліментів з відповідача, передання рішень та інших судових постанов у договірну державу, від якої залежить виконанім цих документів. Конвенція встановила національний режим щодо сплати витрат і мит, запроваджених для резидентів чи громадян держави, у якій відбувається провадження по справі. Учасницями цієї Конвенції є деякі держави Східної Європи.

З метою дотримання прав людини та її основних свобод, ООН запропоновано багатосторонню Конвенцію про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів від 7 листопада 1962 р. (набрала чинності 9 грудня 1964 р.). Учасницями цієї Конвенції є майже 40 держав - Австрія, ФРН, Великобританія, Канада, Мексика та ін. Україна уча­сті в цій Конвенції не бере. Норми Конвенції ґрунтуються на правилах Загальної декларації прав людини, що прого­лошують право чоловіків та жінок, які досягли повноліття, брати шлюб та засновувати сім'ю без усяких обмежень за ознакою раси, національності чи релігії (ст. 16). Вони ба­зуються також і на положенні Загальної декларації прав людини про те, що шлюб повинен бути зареєстрований тільки за вільної та повної згоди обох сторін, які одружу­ються (ст. 16). У Конвенції йдеться про недопустимість ре­єстрації шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, про яку вони повинні заявити особисто. Шлюб має бути офор­мленим: відповідно до закону; після належного оголошен­ня; у присутності представника влади, який має право на оформлення шлюбу; в присутності свідків. Конвенція до­пускає відсутність однієї сторони, якщо відповідний компетентний представник влади впевниться у явній винятко­вості обставин, які зумовили відсутність особи, у її бажанні взяти шлюб і в тому, що відсутня особа не заперечила цього бажання перед компетентним представником влади.

Конвенція також декларує правила, перейняті більшістю національних правових систем: встановлення державою міні­мального шлюбного віку; заборону реєстрації шлюбу з осо­бою, яка не досягла встановленого шлюбного віку, крім випадків, коли компетентний орган влади в інтересах сто­рін та з урахуванням вагомих причин дозволяє зробити з цього винятки. Зазначений міжнародний договір не регла­ментує детально питання форми шлюбу, але вказує, що всі шлюби реєструються компетентним органом влади в офі­ційному реєстрі. Загалом норми Конвенції спрямовані на усунення застарілих законів та звичаїв щодо оформлення шлюбів, зокрема на повну ліквідацію шлюбів між дітьми та угод між батьками дітей про їх одруження ще до досягнен­ня ними шлюбного віку.

Багатосторонньою угодою, що запропонована ООН і яка стосується питань, пов'язаних з оформленням шлюбу, є Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 люто­го 1957р. (набрала чинності для України 16 грудня 1958 р.). У Конвенції беруть участь понад 60 держав, серед яких Австрія, Албанія, Аргентина, Білорусь, Мексика, Польща, Румунія, Франція, ФРН та ін. Конвенція містить правило, відповідно до якого реєстрація шлюбів між громадянами певної держави та іноземцями не буде автоматично зміню­вати громадянство дружини (це стосується й розірвання шлюбу між громадянином певної держави та іноземною особою, а також зміни громадянства чоловіком під час іс­нування шлюбу). Вказане правило відображено в законо­давстві України з питань громадянства.

Із семидесятих років прийнято декілька Гаазьких конвен­цій стосовно укладення й розірвання шлюбу та режиму майна подружжя. Зокрема, відомою є Конвенція про ви­знання розлучень та рішень про роздільне проживання по­дружжя від 7 червня 1970р. Вона застосовується тільки до законних рішень, прийнятих у результаті судового та інших проваджень, стосовно розлучення й роздільного проживан­ня подружжя. Конвенція не застосовується до встановлення вини чи додаткових припнеш, які оголошену при прийнятті рішення, наприклад щодо майнових зобов'язань, опіки над дітьми. У Конвенції містяться численні колізійні прив'язки, які дозволяють максимально враховувати інтереси сторін по справі. Здебільшого це закон доміцилію одного з подружжя [18].

Гаазька Конвенція про укладення шлюбу та визнання дійсності шлюбів від 14 березня 1978 р. вказує, що форма­льні вимоги укладення шлюбу регулюються законодавст­вом держави його укладення. Шлюб укладається, якщо майбутнє подружжя задовольняє вимоги національного права держави укладення шлюбу і один з них має грома­дянство цієї держави чи звичайно проживає у ній. Шлюб укладається також за умови, якщо кожен з майбутнього по­дружжя задовольняє вимоги національного права, визначе­ного колізійними нормами держави укладення шлюбу. То­му в такій державі можуть вимагати від майбутнього по­дружжя документи, що підтверджують зміст іноземного закону, який слід застосовувати. Проте у застосуванні іно­земного закону може бути відмовлено, якщо його застосу­вання явно не сумісне з публічним порядком держави, в якій укладається шлюб.

Норми Конвенції регулюють визнання дійсності шлю­бів, укладених у договірних державах. Конвенція у зазна­ченому аспекті не застосовується до шлюбів: 1) які укла­даються військовими властями; 2) які укладаються на борту кораблів чи повітряних суден; 3) за дорученням; 4) посмерт­них; 5) неофіційних. Держава може відмовити у визнанні дійсності шлюбу, якщо під час укладення шлюбу за правом цієї держави один з подружжя: 1) уже перебував у шлюбі; або 2) не досяг мінімального шлюбного віку чи не отримав необхідного дозволу; або 3) не мав розумових здібностей давати згоду на шлюб; або 4) незгодився на шлюб доброві­льно; або 5) подружжя є кровними родичами чи існує між ними зв'язок, викликаний фактом усиновлення, або вони є родичами по прямій лінії, або між ними є брат чи сестра. Проте якщо один із подружжя на момент укладення шлюбу вже перебував у шлюбі, у визнанні шлюбу не може бути відмовлено за умови, що попередній шлюб згодом було ро­зірвано чи анульовано.

У Конвенції врегульовано й питання дії різних систем права в одній державі. Зазначена Конвенція замінила Гаа­зьку Конвенцію про регулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу від 12 червня 1902 р.

Гаазька Конвенція про право, застосовуване до режимів власності подружжя від 14 березня 1978 р. використовує колізійні прив'язки: 1) закон громадянства; 2) звичайного місця проживання одного з подружжя. Щодо нерухомості - закон її місця знаходження. Конвенція не застосовується до аліментних зобов'язань між подружжям; прав спадкування пережившого подружжя, правоздатності подружжя. Визна­чається роль шлюбного контракту в установленні режиму стосовно майна подружжя. Зазначається неможливість за­стосування матеріального права, якщо воно суперечить пу­блічному порядку держави.

У другій половині XX століття було прийнято декілька конвенцій стосовно дітей. Це Гаазька Конвенція про ком­петенцію і застосовуване право щодо захисту неповноліт­ніх 1961 р. Іншою є Конвенція про юрисдикцію, застосову­ване право й визнання рішень про усиновлення від 15 листо­пада 1965 р. Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку, особою, яка має громадянство од­нієї з договірних держав, звичайне місце проживання в од­ній з них, або є подружжям, кожен з якого є громадянином договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній державі та, з іншого боку, дитиною, яка не до­сягла 18 років на час подання заяви про усиновлення і не перебуває у шлюбі, є громадянином договірної держави та має звичайне постійне місце проживання у цій державі.

Конвенція не застосовується, якщо: 1) усиновителі не є громадянами однієї й тієї ж держави і не мають свого зви­чайного місця проживання в одній і тій же договірній дер­жаві; 2) тільки усиновителі чи усиновителі та дитина є гро­мадянами однієї договірної держави, звичайно проживають у цій державі; 3) усиновлення не дозволяється органом, який не володіє належною юрисдикцією.

Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосов­но вирішення питань про усиновлення, зокрема анулюван­ня цього факту чи відкликання усиновлення, а також ви­значається матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту усинов­лення.

Оскільки захист інтересів дітей вважається питанням ва­гомого значення, 25 жовтня 1980р. в Гаазі було прийнято Конвенцію про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей. Метою цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених чи утримуваних у договірній державі й гарантування ефективного дотри­мання права опіки та доступу в усіх договірних державах. Право на опіку в цій Конвенції означає сукупність прав, які торкаються турботи про дитину. Це, зокрема, право опікуна визначати місце проживання дитини. Право доступу до ди­тини охоплює право забирати дитину протягом обмеженого часу в інше місце, ніж звичайне місце проживання дитини.

Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка мала звичайне місце проживання у договір­ній державі безпосередньо перед порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється з досяг­ненням дитиною 16 років.

Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини і т. ін. Для судового чи адміністративного провадження не вимагається ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається легалізації чи дотримання інших аналогічних формальностей. Декларується національний режим стосовно права на пра­вову допомогу і консультації юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у зв'язку з мож­ливою участю адвоката. Однак договірна держава може вимагати оплати витрат на повернення дитини.

У Конвенції містяться колізійні норми з прив'язками, зокрема до закону звичайного місця проживання дитини. Вирішено питання про вибір з двох чи більше систем права, які діють у державі, тільки однієї для регулювання питань опіки над дітьми.

З метою встановлення загальних норм про право, засто­совуване до аліментних зобов'язань стосовно повнолітніх осіб, а також для узгодження з нормами Конвенції від 24 жовтня 1956 р. про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, в Гаазі 2 жовтня 1973 р. було підписано Конвенцію про право, застосовуване до алімент­них зобов'язань. Ця Конвенція застосовується до алімент­них зобов'язань, які виникають із сімейних правовідносин, батьківства й материнства, шлюбу чи свояцтва, в тому чис­лі до аліментних зобов'язань стосовно позашлюбної дити­ни. В Конвенції наголошено, що її норми регулюють тільки колізії законів стосовно аліментних зобов'язань. Конвенція дозволяє застосовувати іноземне право навіть недоговірної держави, незалежно від вимог взаємності. Колізійні норми цього міжнародного договору дозволяють застосовувати право держави звичайного місця проживання кредитора, або, якщо це неможливо - право держави спільного грома­дянства сторін аліментного зобов'язання. Якщо ж кредитор не може отримувати аліменти від боржника, незважаючи на застосування вказаних колізійних прив'язок, застосовується право держави запитуваного органу [16].

У разі виникнення аліментного зобов'язання між особами, які є родичами по бічній лінії чи свояками, боржник може оспорити клопотання кредитора на тій підставі, що такого зобов'язання не існує за нормами права держави їх спільного громадянства або, якщо немає спільного громадянства, за внутрішнім правом держави звичайного місця проживання боржника.

Законодавство, що застосовується до аліментних зобо­в'язань, визначає: 1) можливість кредитора вима­гати виконання аліментних зобов'язань; особу, яка по­винна виконувати ці зобов'язання; 2) осіб, які мають право порушувати справу про аліменти та строк позовної дав­ності для порушення справи; 3) розмір зобов'язання бор­жника, який сплачує аліменти у випадку, якщо державний орган домагається відшкодування допомоги, виплаченої кредитору.

У Конвенції визначається можливість відмови у засто­суванні права, якщо воно не сумісне з публічним порядком держави. Однак, якщо це право передбачає інше, необхідно брати до уваги потреби кредитора та стан боржника. Норми Конвенції не застосовуються до стягнення аліментів за пе­ріод до набрання нею чинності у цій державі.

Конвенція обмежує право держав щодо застережень. Водночас, за державами залишене право робити застере­ження про те, що вона застосовується тільки до аліментних зобов'язань: 1) між подружжям та колишнім подружжям;

2) стосовно особи, яка не досягла 21 року та не перебуває у шлюбі. За державами залишено право обумовлювати незастосування Конвенції до аліментних зобов'язань: 1) між особами, які є родичами по бічній лінії; 2) між свояками;

3) між розлученим та таким, що роздільно проживає, по­дружжям, шлюб якого був оголошений недійсним чи ану­льований, якщо рішення про розлучення, роздільне про­живання, недійсність чи анулювання шлюбу було вине­сено заочно у державі, в якій сторона по справі, що не з'явилася до суду, не мала свого звичайного місця прожи­вання.

Учасниці вказаного міжнародного договору можуть ро­бити застереження про застосування законодавства дер­жави, якщо сторони по справі мають громадянство цієї держави, тобто спільне громадянство, і якщо боржник має у цій державі звичайне місце проживання.

У Конвенції врегульовано питання вибору законодавства до аліментних зобов'язань за наявності двох чи більше сис­тем права. Серед колізійних прив'язок пропонується при­в'язка до закону найбільш тісного зв'язку з певним правопо­рядком. Зазначена Конвенція майже повністю замінила Кон­венцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, укладену в Гаазі 24 жовтня 1956 р.

У 1973 р. була прийнята Гаазька конвенція про визнання та виконання рішень щодо аліментних зобов'язань. З остан­ніх Гаазьких конвенцій відомою є Конвенція про захист ді­тей та співробітництво стосовно іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р. її норми ґрунтуються на принципах Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р., Декларації ООН про соціальні та правові принципи, що сто­суються захисту та добробуту дітей, резолюції 41/85 Генераль­ної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на національному й міжна­родному рівнях.

Зазначену Конвенцію було прийнято з метою, по-перше, створення гарантій дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення, по-друге, створення систем спів­робітництва між державами для відвернення викрадення, продажу дітей, торгівлі ними, по-третє, забезпечення ви­знання усиновлення у договірних державах.

Конвенція застосовується, якщо дитина, яка постійно проживає у одній договірній державі, що є державою її по­ходження, переїхала, переїжджає чи повинна переїхати у іншу договірну державу (ту, що приймає) після її усинов­лення у державі походження подружжям чи особою, що звичайно проживають у приймаючій державі, або прожи­вають у такій державі з метою усиновлення у приймаючій державі або у державі походження. Конвенція поширюєть­ся тільки на таке усиновлення, яке створює постійний зв'язок між батьками та дітьми. Детально врегульовано ді­яльність центральних органів договірних держав та упов­новажених організацій з питань усиновлення [13]. Регламенту­ються вимоги для іноземного усиновлення. Відповідно до змісту Конвенції усиновлення має місце тільки у випадку, якщо компетентна влада держави походження:

1) встановила, що дитина може бути усиновлена;

2) визначила, що після належного розгляду можливості влаштування дитини у державі походження іноземне уси­новлення найкраще відповідає інтересам дитини;

3) переконалася, що: а) особи та органи, які беруть участь в усиновленні, належно поінформовані про наслідки їх згоди, зокрема про можливість припинення правового зв'язку між дитиною та сім'єю її походження в результаті усиновлення; б) ці особи та органи дали свою згоду добро­вільно, у належній формі або засвідчену письмово; в) згода давалася не за винагороду чи компенсацію й не була віді­звана; г) згоду матері, якщо це вимагається законодавством держави, було надано тільки після народження дитини.

Компетентна влада повинна переконатися у тому, що:

а) з дитиною радилися та інформували її про наслідки усиновлення й необхідність її згоди на усиновлення, якщо така вимагається;

б) враховувалися бажання та думка дитини;

в) згоду дитини отримано добровільно у належній юри­дичній формі, вираженій чи засвідченій письмово;

г) така згода давалася не за винагороду чи певну компен­сацію.

Компетентна влада держави, що приймає, повинна: 1) ви­значити, що можливі названі батьки мають право на усино­влення та відповідають вимогам для цього; 2) забезпечити необхідну консультацію можливих названих батьків; 3) ви­рішити питання про в'їзд дитини в іншу державу та постій­не проживання у ній.

Конвенція детально регламентує процедуру усиновлен­ня. Врегульовано питання визнання усиновлення та наслід­ки усиновлення. Усиновлення повинне визнаватися іншою договірною державою. Засвідчене свідоцтво уточнює, коли й ким було надано згоду на усиновлення. У визнанні усинов­лення може бути відмовлено, якщо усиновлення явно про-тирічить порядку держави з огляду на найкращі інтереси дитини.

Визнати усиновлення означає визнати: 1) правові взає­мовідносини між дитиною та її названими батьками; 2) від­повідальність названих батьків за дитину; 3) припинення існуючих раніше правовідносин між дитиною та її матір'ю й батьком. Усиновлення повинне мати названі наслідки у тій договірній державі, де воно відбулося.

У Конвенції вирішено питання про обрання однієї сис­теми права з кількох, які діють у державі стосовно усинов­лення. Ніякі застереження до Конвенції не допускаються.

Такими є багатосторонні Гаазькі конвенції з сімейного права, а також ті, що укладені в рамках або під егідою ООН. Окрему групу договорів з питань сімейного права скла­дають акти ЄС. Це, зокрема, конвенції Європейської Ради та її органів. Наприклад, Європейська конвенція про усино­влення дітей 1967 р., Європейська конвенція про репатріа­цію неповнолітніх 1970 р., Європейська конвенція про пра­вовий статус позашлюбних дітей 1975 р., Європейська кон­венція про визнання та виконання рішень про тюремне ув'язнення дітей та відновлення тюрем для дітей 1980 р.

Комітет міністрів ЄС прийняв резолюції: про громадян­ство подружжя з різним громадянством 1977 р., про грома­дянство дітей, які народилися у шлюбі, 1977 р., про рівність подружжя у цивільному праві 1978 р. Цей же орган прийняв рекомендації: стосовно дітей проти жорстокого поводжен­ня 1979 р., про права подружжя стосовно ведення сімейного господарства та використання сімейного будинку 1981 р., про аліменти, які належать внаслідок розлучення 1989 р., про сім'ї, котрі виховують дітей, 1987 р., про невідкладні заходи у сімейних правах 1991 р.

 

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: