Міжнародні договори у сфері спадкових відносин

 

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які міс­тять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р. (далі - Гаазька конвенція 1961 р.).

Її норми мають декілька колізійних прив'язок, застосовува­них до визначення дійсності заповідального розпорядження чи такого, що відміняє попереднє заповідальне розпоряд­ження. Заповідальне розпорядження є дійсним, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству:

- місця його вчинення;

- громадянства заповідача під час вчинення розпорядження чи під час його смерті;

- місця, у яко­му заповідач мав свій доміцилій під час вчинення розпо­рядження чи під час його смерті;

- місця, у якому запо­відач мав своє звичайне місцепроживання або під час вчи­нення розпорядження, або під час його смерті;

- місця знаходження нерухомої речі. Якщо національне право ста­новить неуніфіковану систему, закон, який підлягає засто­суванню, визначається правилами, діючими у цій системі.

За відсутності таких правил застосовуваний закон визнача­ється найбільш реальним зв'язком заповідача з якоюсь од­нією правовою системою держави. Питання про доміцилій регулює право цієї ж правової системи (ст. 1).

Конвенція встановлює пріоритет дії правових норм до­говірних держав (чинних або прийнятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповід­но до формальних вимог іншого законодавства, ніж вказа­ного у її ст. 1. Норми Конвенції застосовуються також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більшою кількістю осіб в одному документі.

Питання про форму заповідального розпорядження охоп­люють вимоги стосовно віку, громадянства та інших особис­тих якостей заповідача. Ці ж правила застосовують до яко­стей, що повинні бути притаманні свідкам, у разі визначення дійсності заповідального розпорядження [1].

Застосування конвенційних колізійних норм не залежить від вимог взаємності. Конвенцію використовують й тоді, якщо громадянство заінтересованих осіб чи право, яке під­лягає застосуванню, не є громадянством чи правом договір­ної держави. У застосуванні законів, до яких відсилає Кон­венція, може бути відмовлено тільки, якщо вони явно супе­речать публічному порядку. Конвенція застосовується в усіх випадках, коли заповідач помирає після набрання нею чинності.

У статтях 9-13 Конвенції договірним державам пропо­нується зробити застереження до її норм. Наприклад, у разі наявності застереження договірні держави можуть не ви­знавати, крім виняткових обставин, заповідальні розпорядження, вчинені в усній формі одним з її громадян, який не має іншого громадянства (ст. 10). Кожна договірна держа­ва може обумовлювати за собою право не застосовувати Конвенцію до таких питань про заповіти, які відповідно до його законодавства не належать до питань спадкування (ст. 12).

Процес правозастосування у спадкових відносинах ре­гулює Конвенція про право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна, вчинена в Гаазі 1 серпня 1989 р. (далі - Гаазька конвенція 1989 р.). Якщо Гаазька конвенція 1961 р. тільки констатує право особи на вибір певного правопорядку для врегулювання спадкових право­відносин, то Гаазька конвенція 1989 р. вимагає ще й юри­дичного оформлення такого вибору шляхом складення від­повідної заяви. Форма заповіту, його зміст та інші вимоги визначаються колізійними прив'язками, викладеними в стат­тях 3-5 Конвенції. Нею дозволено застосовувати право тієї держави, з якою у особи є найтісніший зв'язок (ст. 5). За­стосування законів держави, з якою особа-учасник право­відносин по Конвенції, підтримує реальний зв'язок, є мож­ливим тільки тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативними актами слід користуватися.

Колізійні принципи, передбачені у Конвенції 1989 р., скликані встановлювати й дійсність угоди по спадкуванню складається учасниками спадкових правовідносин, визначає момент виникнення права на спадок та зміну чи припинення цього права (ст. 9-12). Конвенція не допускає виникнення взаємних вимог по спадкуванню осіб, які є під юрисдикцією різних держав, якщо не зрозуміла черговість до спадкування (ст. 13). Норма вказаної статті дозволяє уникнути виникнення проблем із спадкуванням майна, якщо у правопорядку тієї чи іншої держави немає юрм про офіційне визнання факту смерті особи. Конвенція оголошує очевидний взаємозв'язок між правом держави, якій особа бажає підпорядкувати режим спадкування свого нерухомого майна, та обсягом цього майна.

Гаазька конвенція 1989 р. прагне уникнути негативних наслідків ситуацій, коли держава, в якій знаходиться спад­кове майно, встановлює особливі правила його спадку­вання, керуючись економічними, соціальними чи політич­ними мотивами. Тому Конвенція не допускає будь-якого несприятливого впливу на норми національних правових систем.

Гаазька конвенція про право, застосовуване до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання від 1 липня 1985 р. побудована на інших засадах, ніж аналізовані Конвенції 1961 р. та 1989 р. Наприклад, особі, яка передає спадкове майно, ре­комендується самій обрати право. Тому Конвенція 1985 р. уникає колізійних прив'язок, як то закон громадянства, закон місця постійного проживання та інших. Особа зо­бов'язана мотивувати свій вибір у спеціально підготовле­ному акті (ст. 6). Якщо вона не вибрала право, то застосо­вуються приписи тієї правової системи, з якою спадкуван­ня довірчої власності має найтісніший зв'язок. Для її встановлення пропонується використовувати одну з двох колізійних прив'язок. Однією з них є прив'язка до законо­давства держави, на території якої діє довіритель-власник успадкованого майна чи група таких власників, об'єд­наних у корпоративне утворення, яке може набути навіть статусу юридичної особи. Іншою є прив'язка до законо­давства держави - місця знаходження центру управління трастом, фондом (ст. 7). Ці ж колізійні принципи визна­чають правом якої держави слід керуватися у правовідно­синах між собою особам, які беруть участь у спадкуванні довірчої власності.

Серед універсальних міжнародних договорів, норми яких регулюють відносини у сфері спадкування, є Конвенція сто­совно міжнародного управління майном померлих осіб від 2 жовтня 1973 р. (Гаага) (далі - Гаазька конвенція 1973 р.). Міжнародний сертифікат, заснований договірними держа­вами, визначає особу чи коло осіб, уповноважених управ­ляти рухомим та нерухомим майном, а також його (їх) пов­новаження (статті 1, 30 Конвенції 1973 р.). Сертифікат складається компетентним органом (судовим чи адмініст­ративним), у державі звичайного місця проживання помер­лого. Договірна держава може заявити про те, що сертифікат, оформлений на її території, вважається «складеним компе­тентним органом», якщо його складено членом професійної асоціації, призначеної цією державою, і якщо він буде під­тверджений компетентним органом.

Формуляр сертифіката, зразок якого додається до Гаазь­кої конвенції 1973 р. складається однією з офіційних мов держави, орган якої видає сертифікат, а також французькою чи англійською мовами. Володілець зазначеного документа, який домагається його визнання, надає переклад інформації, що міститься у сертифікаті, за винятком, якщо орган не звільняє його від цієї вимоги.

У міжнародному сертифікаті повинні міститися відомос­ті, відповідно до яких компетентні органи держави засвід­чують можливість особи бути володільцем сертифіката. Наводяться відомості про померлого (дата смерті, дошлюб­не прізвище чи прізвище другого з подружжя, сімейний стан, стать померлого, дата й місце народження), остання відома адреса померлого та його громадянство чи подвій­ність громадянства тощо, останнє звичайне місце проживання у державі - адреса, заповіт, який пред'явлено чи не пред'явлено цьому органу влади, шлюбний договір (пред'яв­лений чи не пред'явлений).

Про володільця сертифіката у цьому документі зазнача­ється така інформація: найменування володільця або його ім'я, адреса (органу чи особи), наявність чи відсутність права вчиняти усі дії стосовно майна й майнових прав. Ор­ган, який видає сертифікат, може вказати право володільця діяти від імені адміністратора спадку, спадкодавця тощо. Зазначаються дії, які володілець не може вчиняти як стосов­но усього майна, так і певної його категорії. Вказуються права стосовно нерухомого майна (відповідно до ст. ЗО Конвенції, про яку йтиметься далі), а також право призна­чити агента. Міжнародний сертифікат може містити й іншу інформацію. Якщо повноваження володільця сертифіката строкові, вказується дата закінчення повноважень, а також дата, якщо така є, набрання сертифікатом чинності. Обов'яз­ковим реквізитом документа є його дата складення. Серти­фікат підписує особа, яка оформила його і особа, яка під­тверджує його від імені органу влади. Підписи засвідчу­ються печатками [27].

Міжнародний сертифікат містить перелік дій, що мо­жуть вчинятися стосовно майна та майнових прав. Напроти кожної графи цього переліку може проявлятися заперечення («Ні»). В такому разі володілець документа не вправі вчи­няти цих дій. Тут же застерігається самостійно чи несамо­стійно діятиме володілець сертифіката. Діями, які можуть вчинятися стосовно майна та майнових прав, є такі: отри­мання інформації про спадкову майнову масу та борги, прийняття до розгляду всіх заповітів й інших документів стосовно майна, запровадження превентивних та терміно­вих заходів, стягнення з майна, інкасування боргів й видача дійсної розписки, виконання й змалювання контракту, відкриття, здійснення операцій та закриття банківського рахун­ку, надання позики, позика грошей, оцінювання, продаж, тор­гівля, користування правами акціонера, дарування, пред'яв­лення позову, його оспорювання, досягнення компромісу, вчинення акта розпорядження майном, сплата боргів, від­правлення заповідальних відказів, поділ майна, роздання спадку, очищеного від боргів та заповідальних відказів. За­значений перелік не вичерпний. У ньому можна передбачити й інші дії. Дня визначення володільця сертифіката і його повноважень компетентний орган застосовує право своєї держави, за винятком випадків, передбачених Конвенцією.

Визнання міжнародного сертифіката відбувається шля­хом звичайного оголошення або прийняттям рішення про це компетентним органом. Орган видає сертифікат негайно після оголошення й повідомлення заінтересованих осіб, зокрема, пережившого подружжя, а також після проведення, у разі необхідності, відповідного розслідування. Легаліза­ція сертифіката чи виконання аналогічних формальностей щодо нього не проводиться. Задовільняючи клопотання заінтересованої особи чи органу, компетентний орган по­відомляє про видання сертифіката, його зміст, анулювання, зміну чи призупинення дії.

Акт визнання сертифіката надає володільцю право прий­мати, а так само домагатися прийняття будь-яких захис­них і термінових заходів стосовно спадкового майна з дня набрання сертифікатом чинності й протягом усього строку здійснення процедури його визнання. Однак будь-яка заін­тересована особа може вимагати відміни чи підтвердження цих заходів відповідно до права запитуваної держави (стат­ті 10-12).

У визнанні міжнародного сертифіката може бути від­мовлено у таких випадках. По-перше, якщо сертифікат не є аутентичним або не відповідає зразку, доданому до Кон­венції. По-друге, якщо зі змісту сертифіката не випливає, що він був складений органом влади, компетентним відповідно до норм Гаазької конвенції 1973 р. По-третє, якщо сертифі­кат несумісний по суті з рішенням, винесеним чи визнаним у державі. По-четверте, якщо визнання сертифіката явно не сумісне з публічним порядком запитуваної держави. У Конвенції зазначені й інші підстави для повної чи часткової відмови у визнанні сертифіката, їх перелік вичерпний.

Гаазька конвенція 1973 р. передбачає декілька правил щодо застосування сертифіката та його дії. Зокрема, передбачено, що володілець сертифіката може здійснювати пов­новаження під наглядом відповідно до правил, чинних у запитуваній державі. Крім того, запитувана держава може обумовити вступ у володіння майном, яке знаходиться на її території, сплатою боргів. Обсяг повноважень володільця сертифіката від цього не змінюється (ст. 21).

В окремому розділі Конвенції врегульовані питання, по­в'язані з анулюванням, зміною та призупиненням дії між­народного сертифіката. Наприклад, якщо протягом проце­дури визнання сертифіката повноваження його володільця оспорюються по суті, влада запитуваної держави може при­зупинити тимчасову дію сертифіката, відкласти винесення рішення, і якщо це необхідно, встановити строк, протягом якого у компетентному суді подається позов по суті. Якщо ж повноваження володільця сертифіката оспорюються в суді держави - місці його видачі, влада будь-якої іншої держави ложе призупинити дію сертифіката до кінця судового розгляду. Якщо позов по суті пред'явлений в судах запитуваної держави, або іншої договірної держави, влада запитуваної держави може так само призупинити дію сертифіката до закінчення судового розгляду (ст. 25). У разі анулюван­ня або призупинення дії сертифіката у державі - місці його оформлення, влада кожної держави у межах своєї території здійснює таке анулювання чи призупинення на прохання будь-якої заінтересованої особи. Якщо деякі положення сертифіката змінені у державі за місцем його видання, цей же орган анулює існуючий сертифікат і видає новий зі змі­нами (ст. 26).

Апелювання, зміна чи призупинення сертифіката у за­значених випадках не впливає на дії, вчинювані його воло­дільцем на території договірної держави до прийняття рі­шення органом влади держави, яка здійснює анулювання, зміну чи призупинення (ст. 27). Юридична дійсність угод будь-якої особи з володільцем сертифікату не може оспо­рюватися тільки на тій підставі, що сертифікат було анульо­вано, змінено або його дію було призупинено, якщо тільки не буде доведено недобросовісність цієї особи (ст. 28).

Визнання сертифіката також може бути відмінено та від­кликано. Наслідки настають ті ж самі, що й у разі аналювання, зміни чи призупинення його дії. Тобто до правовід­носин застосовують статті 27 і 28 Гаазької конвенції 1973 р.

Якщо міжнародний сертифікат стосується нерухомого майна, то в ньому зазначаються повноваження щодо такого майна органу, який видає сертифікат. Інші договірні держа­ви можуть визнавати ці повноваження повністю або част­ково, а також вказувати обсяг визнання таких повноважень відповідно до норм Конвенції.

У разі існування в договірній державі двох чи більше правових систем, що застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права цієї держави тлумачить­ся як відсилання до правової системи, передбаченої правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Це не єдина норма стосовно вибору правової системи у державі. Зокрема, у ст. 35 Конвенції вказано, що договір­на держава, у якій є дві чи більше територіальні одиниці з різними правовими системами щодо питань управління майном, може заявити про поширення Конвенції на усі її територіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змі­нити свою заяву іншою у будь-який час. У цих заявах чітко вказують територіальні одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть відмовити у ви­знанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання Кон­венція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було видано сертифікат [1].

До Гаазької конвенції 1973 р. держави можуть робити застереження, її норми превалюють над нормами будь-якого міжнародного двостороннього договору, укладеного державами-учасницями цієї Конвенції, якщо вони не кон­курують і не конкуруватимуть з нормами міжнародних багатосторонніх договорів стосовно одного й того ж пред­мета регулювання. Конвенція застосовується навіть у тих випадках, коли особа померла до набрання нею чинності.

Отже, метою Гаазької конвенції 1973 р. є запровадження в державах уніфікованого документа, який дозволяє визна­чати коло осіб та їх повноваження стосовно управління майном (рухомим, нерухомим, майновими правами) помер­лого.

Інша - Вашингтонська конвенція про єдиний закон сто­совно форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р. - зобов'язує договірні держави не пізніше шести місяців з моменту набрання нею чинності запровадити у своєму за­конодавстві правила складання міжнародного заповіту. В їх основі держави можуть використовувати текст єдиного за­кону стосовно форми міжнародного заповіту (Додаток 1 до Конвенції) або його переклад офіційною мовою держави запровадження. Зазначена Конвенція допускає внесення змін до нормативних актів держави-учасниці з метою забезпечення набрання чинності Додатку до Конвенції.

Договірні держави зобов'язані створити інститут уповноважених осіб, компетентних оформляти міжнародні заповіти. За межами держави ці функції виконують консуль­ські й дипломатичні представники (статті 1, 2 Конвенції). Спадкодавець власноручно вчиняє та підписує заповіт. Він заявляє про це в присутності двох свідків та уповноваженої особи, які не зобов'язані знати зміст заповіту. Якщо спад­кодавець не може підписати заповіт, він повідомляє про це повноважену особу, про що зазначається у заповіті, та вказує особу, яка підпише заповіт від його імені. У цьому н використовується право тієї держави, на території якої це ця уповноважена особа (статті 3-5 Конвенції).

 

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: