Об'єкт і предмет політології .

Стр 1 из 5Следующая ⇒

Одесса - 2016

Зміст:

Стр.

Вступ …………………………………………………………………… 3

Розділ І ………………………………………………………….……… 5

1.1. Поняття політологія……………………………………………… 5

1.2. Об'єкт і предмет політології………………………………………. 9

1.3. Проблеми, якими займається політологія……………………….. 9

1.4. Завдання політології………………………………………………. 10

1.5. Історія політології як науки.……………………………………… 10

Розділ ІІ ………………………………………………………….……… 14

2.1. Поняття постмодернізму…………………………………………. 14

2.2. Постмодернізм: витоки, становлення, суть………………………. 14

Розділ ІІІ ………………………………………………………………… 20

3.1. Політологія в постмодернізмі…………………………………….. 20

3.2. Постмодерністські підходи в політології і світовій політиці…... 20

Висновок ………………………………………………………………... 30

Список використаної літератури та Інтернет – джерел………………. 32

Вступ

У всі часи, а в наші дні особливо, політика робить важливе, часом доленосний вплив на життя окремих людей і цілих народів. Вона нерозривно пов'язана з найглибшими основами людської цивілізації. Як відмічав ще в V ст. до н.е. найбільший розум античності Арістотель, політика корениться в природі людини як соціальної істоти, здатної повноцінно жити лише в колективі, суспільстві і «приреченого» взаємодіяти з іншими людьми.

Політичні знання і культура потрібні сьогодні будь-якій людині, незалежно від його професійної приналежності, оскільки, живучи в суспільстві, він неминуче повинен взаємодіяти з іншими людьми і державою. Без володіння такими знаннями особа ризикує стати розмінною монетою в політичній грі, перетворитися на об'єкт маніпулювання і поневолення з боку активніших в політичному відношенні сил.

Масова політична грамотність громадян потрібна і усьому суспільству, бо оберігає його від деспотизму і тиранії, від антигуманних і економічно неефективних форм державної і громадської організації. Тому свідоме формування політичної культури як мистецтва спільного цивілізованого проживання людей в державі - турбота усього сучасного суспільства, важлива умова його благополуччя. Як відмічає керівник Академії політичного утворення ФРН Т. Майєр, «там, де політичне утворення відрізняється постійністю, безперервністю і охоплює усі соціальні шари, воно не завжди звертає на себе велику громадську увагу. Непотрібним же воно не буде ніколи».

Здатність громадян до ухвалення раціональних рішень, участі в політиці не формується стихійно, а перебуває в ході систематичного придбання ними відповідних знань і досвіду. Сьогодні в усіх індустріально розвинених демократичних країнах існують спеціальні інститути політичного утворення, що допомагають вирішувати ці завдання. Діяльність таких установ не можуть замінити засоби масової політичної комунікації - телебачення, радіо, газети, що дають зазвичай лише поверхневу картину подій і що припускають уміння громадян самостійно, критично аналізувати отримувану інформацію.

В історії людства велике значення має період переходу від постмодернізму до сучасності. Соціальні потрясіння, які
відбулися у кінці ХХ ст., вимагали переосмислення існуючих політичних порядків. Соціальна нестабільність
та хитання народних мас в усіх європейських країнах спонукали до зміцнення державної влади, пошуку нових
шляхів вдосконалення суспільного ладу.

В цей час стала широко відомою діяльність вчених, які, аналізуючи історію розвитку людства, досвід становлення
суспільства і його найважливіших інститутів, пропонували свої варіанти покращення соціально-економічної і
політичної ситуації. Особливо помітний слід в розвитку політичної науки в цілому та її окремих положень
залишили філософи та політичні діячі. Вони висунули ряд теоретичних положень, які стали основою для формування політичної думки, відіграли немаловажне значення для розвитку політології як науки.

Мета даної роботи провести аналіз літератури, для того щоб з’ясувати роль політології - як науки, її напрямки в період постмодернізму до сучасності. Також з’ясувати який вплив цей період провів на політологію.

Розділ І

Поняття політологія

1.1. Політологія - наука про політику, тобто про особливу сферу життєдіяльності людей, пов'язаної з владними стосунками, з державно-політичною організацією товариства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких покликана забезпечити функціонування товариства, взаємовідносини між людьми, товариством і державою[29].

Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Законам політичного життя не властиві такі ж стійкість і необхідність, як законам природи. Політичні закономірності — це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього передбачення не можна стверджувати з такою точністю, як на підставі природного закону.

Наприклад, мало хто з політологів точно передбачив путч 1991 р. у Москві або швидкий розпад СРСР. Тому багато вчених вважають більш доцільним вживати замість терміна «політична закономірність» інший — «політична тенденція» як певний напрям розвитку в різних варіантах. При цьому треба сказати, що в політичному житті завжди існують альтернативні варіанти, і мистецтво політика полягає у виборі саме того варіанта, який би завдав якнайменше шкоди суспільству.

Політик повинен враховувати якомога більшу кількість взаємодіючих факторів, виявити певні закономірності. Унікальність політичної ситуації полягає в тому, що вона завжди неповторна, включає такі елементи, які не мають аналогів у світовій історії.

Разом з тим, у кожній ситуації можна виявити якісь ознаки, котрі мають здатність повторюватися при збігу тих чи інших факторів, нехтувати котрими не можна і котрі відносяться до поняття «закономірність». Наприклад, політичною закономірністю можна вважати неможливість здійснення реформ при слабкій виконавчій владі або неможливість ефективного управління за відсутності чіткого розподілу функцій державних органів тощо.

У політологічній літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою. Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчуженість політичної участі мас у тоталітарному режимі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.

Отже, політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

На сучасному етапі термін «політологія» переважно вживається в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін «політичні науки», який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.

Стосовно розуміння предмета політологи виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін «політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається «порівняльним правлінням»[10.].

Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; краніологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

На сучасному етапі розвитку проблематика політологи тісно переплітається з проблематикою соціологи. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга — вплив суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого зближення політології і соціології в площині спільного використання методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специфіку сучасної політології. Отже, політологія сьогодні зводиться до одного з підрозділів соціології — соціології політики[4.].

Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в такому: 1) філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політологія — ті явища, які можна експериментально перевірити; 2) філософія говорить про те, «що має бути», а політологія — про те, «що є».

Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:
1) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;
2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

3) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах);
4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;
5) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих цінносних орієнтацій.

Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки включає такі елементи:
1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обгрунтування її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;

2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;

3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.
Серед загальнотеоретичних методів дослідження суспільства можна виділити такі:

1) структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);
2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);
3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт Блумер);
4) біхевіоризму і обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау);
5) структуралізму (Клод Леві-Стросс і Міпіель Фуко);
6) постмодернізму (П'єр Бурдьє)[3].

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури (політичні, економічні, ідеологічні відносини) — поля, що детермінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності — габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

Засвоєння сучасної зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах[3].

Завдання політології

Завдання політології - формування знань про політику, політичної діяльності; пояснення і передбачення політичних процесів і явищ, політичного розвитку; розробка концептуального апарату політології, методології і методів політичного дослідження. З цими завданнями органічно пов'язані функції політології. Найважливішими з них є наступні: гносеологічна, аксіологічна, управлінська, функція раціоналізації політичного життя, функція політичної соціалізації. Метод політичної науки (в рамках системно-управлінського підходу в політології) - це система принципів і прийомів, за допомогою яких здійснюється зняття невизначеності, об'єктивне пізнання політичної системи управління в державі, а також політичних, соціальних, економічних та інших наслідків імперативного політичного управління. Роль політології - підвищення рівня соціально-економічної ефективності діяльності, а також зниження політичних ризиків соціально-економічних суб'єктів. [4].

Розділ II

2. Поняття постмодернізму

2.1. Постмодернізм є відносно недавнім явищем: його вік складає близько чверті століття. Поняття «постмодернізму», як основної проблеми сучасності, що характеризується протиборством різнорідних способів мислення і життєвих форм, вперше ввів у кінці сімдесятих років французький філософ Жан-Франсуа Лиотар. Будучи передусім культурою постіндустріального, інформаційного суспільства, він в той же час виходить за її рамки і в тій чи іншій мірі проявляється в усіх сферах громадського життя, включаючи економіку і політику. Провідну роль в постіндустріальному суспільстві набуває сфера послуг, наука і освіта, корпорації поступаються головним місцем університетам, а бізнесмени - вченим і професійним сᴨеціалістам. У житті суспільства усе більше значення набуває виробництво, розподіл і споживання інформації. Якщо виділення молоді в особливу соціальну групу стало ознакою входження людини в індустріальне століття, Новий час, то настання епохи постмодернізму і постіндустріального суспільства ознаменувала поява молодіжної субкультури. Виникнення субкультури хіппі є найбільш яскравим прикладом змін світогляду людини другої половини ХХ століття[7.].

Найяскравіше виразивши себе в мистецтві, постмодернізм існує і як цілком певний напрям у філософії. В цілому постмодернізм з'являється сьогодні як особливий духовний стан і настрій, як спосіб життя і культура[6.].

Витоки постмодернізму.

К. Маркс першим дав критику не лише класичної політичної економії, але разом з цим і класичній філософії.

Нарешті, саме у рамках марксизму було уперше розкрито панування відчуження в усіх сферах і на усіх рівнях капіталістичного товариства, що доходить до відчуження людини від людини і самоотчуждения особи. Було показано, що людина в цьому товаристві зовсім не є господарем своєї долі. Навпаки, в умовах панування капіталу він є лише його функцією і вимушений діяти так під впливом економічних сил, які складаються без його участі.

Але Маркс не відкинув класичне обществознание. Навпаки, він його використав при створенні власного вчення.

Ф. Ніцше з його філософським нігілізмом і переоцінкою усіх цінностей також зробив значний вплив на виникнення постмодерністської ситуації у світогляді. Саме він уперше виступив за відмову від панування раціоналізму і від "ілюзій гуманізму". Поставивши в центр своєї філософії "волю до влади" як вічне становлення, Ніцше назавжди відмовився від якої-небудь закінченості і визначеності категорій і змісту своєї філософії. Затвердження плюралізму і релятивізму в усіх областях людського досвіду, у тому числі в пізнанні і моралі, було сприйнято постмодернізмом в повному об'ємі. Це ж відноситься і до затвердження Ніцше про те, що мислення і мова - це лише засоби впорядковування хаосу людських вражень і реальності, але вони не можуть розкрити істинну картину світу, бо спотворюють цей світ і не здатні його адекватно відобразити.

З. Фрейд також стоїть у витоків постмодернізму. Своєю теорією, що об'єднує роль несвідомої в житті людини і розвитку культури, він затверджував абсолютно новий погляд на розвиток людства і особи. Зокрема, історія, по ньому, є результат дії не раціональних і свідомих чинників, а ірраціональних і несвідомих сил. Тим самим була показана недостатність позитивістського і раціоналістичного підходів до пояснення громадського і індивідуального життя.

Відкривши роль несвідомих, архетипічних чинників, психоаналіз змінив саме розуміння буття і реальності. Буття - це передусім людське буття і головне в нім не свідомість, а несвідоме, займаюче основний простір - передню в людському будинку, а місце свідомості - це лише невеликий передпокій.
Психоаналіз зробив також великий вплив на виникнення постмодернізму через «структурний психоаналіз» Леви-Стросса і Лакана.

Отже, людській гордині і усьому світогляду модерну, що ставив в центр світу людини з його розумом, величчю і свободою, фрейдизмом був завданий останнього «удару», в цілій серії таких «ударів». Так, Н. Коперник довів, що Земля, на якій мешкає людина, не є центром Всесвіту. Ч. Дарвін дав в родичі людині мавпу і показав, що людина лише ступінь на шляху біологічної еволюції, а не вінець божественного творіння. К. Маркс показав, що людина вимушена діяти під впливом економічних сил, суспільства, а не по своїй вільній волі. З. Фрейд завдав людині «психологічного удару», показавши, що він не є паном навіть у своєму власному домі.

Критики класичної філософської парадигми і виникненню постмодерністського мислення сприяли також досягнення в області природознавства. Зокрема, його розвиток у кінці XIX століття було настільки потужним, здійснювалося такими швидкими темпами, що не могло не сприяти затвердженню релятивістського погляду і запереченню усіх і усіляких абсолютних істин в науці. Серед важливих відкриттів, сприяючих формуванню релятивістського способу мислення і релятивістської наукової картини світу, слід назвати такі, як відкриття подільності атома, радіоактивності, створення квантової механіки, формулювання теорії відносності, затвердження концепції великого вибуху, розвиток генетики, затвердження принципів універсального еволюціонізму і самоорганізації і т. д. Природознавство цього періоду з усією очевидністю показало неспроможність претензій класичного мислення на стабільність, постійність, абсолютність і центризм. Навпаки, воно вимагало затвердження філософії нестабільності, релятивізму і децентрации. Якщо И. Ньютон сприяв формуванню модерну, то А. Ейнштейн стоїть у витоків постмодернізму.

Нарешті, не можна не відмітити, що постмодерністська ситуація в мисленні була підготовлена і характером соціальної практики в XX столітті. Перманентні локальні і світові війни, експлуатація, насильство і убогість; розкол світу на супротивні табори, рух, союзи і т. д.; расизм і націоналізм; регіональні і етнічні конфлікти; Хіросіма, Нагасакі і Чорнобиль - усе це і багато що інше показали хиткість і невизначеність людського буття, відсутність тих точок опори, на які можна було б спертися у цьому соціальному світі. Економічна, політична і духовна практика стала грунтовною критикою людського розуму і показала його нездатність раціонально організувати людське існування. Людське, дійсно, виявилося «занадто людське».

В соціальному плані рубежем виникнення постмодернізму можна назвати події 1968 року у Франції, коли ліворадикальний рух охопив усю країну. В цей час мисляча інтелігенція відчула гостроту соціальних протиріч і відсутність в суспільстві раціональності. І хоча термін «постмодернізм» вживався і раніше, його широке ходіння спостерігається саме з кінця 60-х років[17.].

Розділ ІІІ

Висновки

Таким чином, історико-порівняльний метод допоміг виявити особливості розвитку політології як науки, метод контекстного історико-педагогічного аналізу архівних матеріалів і науково-методичної літератури дозволив осмислити і розкрити складність і суперечність процесу становлення і розвитку політології в постмодернізмі.

В майбутньому цілком можна прогнозувати зміну цього балансу, але силові лінії і основні параметри глобальної політичної картини принципово залишатимуться приблизно тими ж.

Такий спосіб може бути з успіхом застосован до аналізу як конкретних регіональних конфліктів, так і масштабних міжнародних процесів.

Хронологічні рамки охоплюють період з 1970 по 1990-і роки, Інтерес до цього періоду викликаний тим, що в цей період відбувається процес переходу. При визначенні хронологічних рамок дослідження ми спиралися на науково обгрунтовану періодизацію.

Таким чином ми з'ясували, що політологія збагатилася новими технічними прийомами і поняттями, адекватними політичному аналізу, висунула свіжі гіпотези і відкрила нові перспективи. Вона ввела методи аналізу, застосовані до незахідних і західних, примітивних і сучасних систем. Це знайшло відображення в роботах «Політика регіонів» (1960 р.), що розвиваються, під ред. Г.Алмонда і Дж.Коулмана; «Моделі державного управління» (1962 р.) під ред. Г.Экстейна і Д.Аптера; «Порівняльна політологія: записи і лекції» (1964 р.) під ред. Р.Макридиса і В.Брауна. Шлях новому напряму відкрили соціологи і антропологи, що спробували імітувати природні науки і гіпотези, що висунули, відносно поведінки людини, які могли бути перевірені емпірично або принаймні шляхом спостереження, опису, каталогізації політичної поведінки.

Слід зазначити, що цей період розвитку політології характеризується взаємозв'язаною концепцій в руслі методу порівняльного аналізу наприклад, Д.Истон став застосовувати такі терміни як «вхід», «вихід», «попит», «підтримка», «середовище», «зворотний зв'язок» і так далі.К.Дейч, використовуючи мову кібернетики в політичних системах, ввів поняття «автономія», «пам'ять», «завантаження», «рецептори», «комунікація», «селективний відбір інформації» і так далі.

Необхідно відмітити, що ці відомі політологи вчинили революцію в політології своїми дослідженнями системи як макроодиниці для порівняльного аналізу. Це була концепція, яка дозволила не лише порівнювати федерації, міста-держави, але і включити в аналіз будь-яку одиницю (метрополії, держави - члени федерацій, групи тиску, профспілки, церкву, систему міжнародної політики, промислові підприємства і так далі) як диференційоване ціле взаємозв'язаних компонентів, що виконують функцію політичної системи.

Відмічу, що аналіз проблем постмодерну, що почався ще в 1970-і роки, перший час здійснювався у рамках соціальної філософії. У дискурсі політичної науки проблема постмодерну стала дискутуватися дещо пізніше, хоча часом відліку початку епохи постмодерну в політиці ряд дослідників рахує демократичні студентські рухи і хвилювання 1968 р. у Франції. Серед зарубіжних дослідників постмодерну виділяються П.Абрамсон, Ж.Бодрийяр, Р.Инглхарт, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Лиотар, Ю.Хабермас; серед російських - М.В.Ільїн, А.С.Панарин, П.В.Козловский, В.О.Рукавишников, Э.Г.Соловйов та ін.

Таким чином, політологія у своєму розвитку пройшла складний і важкий шлях перш, ніж вона стала сферою дійсно наукового соціально-гуманітарного знання і неодмінним атрибутом загальної і професійної культури цивілізованої людини.

Список використаної літератури та Інтернет - джерел:

1. Бауман З. Спор о постмодернизме // “ Социологический журнал” 1994 . №4.

2. Бурлацкий Ф. М. Новое мышление. М., 1989.

3. Гаджієв К. С. Політична Наука. Ч. 1. - М.: Межд. Від., 1994.

4. Ганнел Дж.Г. Политическая теория: эволюция отрасли // Вестник МГУ. – Серия 12. – 1993. – № 1.

5. Глущенко В. В. Політологія: системно-управлінський підхід. -М.: ІП Глущенко В. В., 2008.

6. Гобозов Н. Кризис современной эпохи и философия постмодернизма //Философское общество. - 2000. - №2.

7. Горбачев В. Основы философии. - М.: Логос, 1998.

8. Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М.І.Грибан, В.Г.Кремень. – К.: Центр учбової літератури, 2009.

9. Давыдов Ю.Н. Социальная философия постмодернизма и ее садо-мазохистские импликации?? История теоретической социологии /Отв. ред. Ю.Н. Давыдов. В 4-х т. Т.4. М.: “Канон-Пресс”.

10. Ільїн В. В. Політологія: підручник для вузів - 4-е видання, виправлене і доповнене. - М .: Книжковий будинок Університет (КДУ), 2001. - ISBN 5-8013-0132-1.

11. Картографування даних рейтингів Політичного Атласу Сучасності - pca.narod.ru / politatlas / index.html

12. Лебедева М.М. Мировая политика. М., 2003.

13. Лощилов П.Г. Демократия постмодерна: истоки и проявления /”Власть”№10. 2005.

14. Новицький І. Я. Управління етнополітики Північного Кавказу. - Краснодар, 2011.

15. Політологія: Навчальний посібник / Гелей С. Д., Рутар С. М.

16. По Тоффлеру после индустриальной - наступает волна научно-технических, информационных, коммуникационных, экологических, демократических и иных преобразований. См.: Тоффлер Э. Третья волна /Пер. с англ. М., 1999.

17. Ратников В.П. Постмодернизм: истоки, становление.

18. Ринген С. Демократия: куда теперь? / “Логос”, №2. 2004.

19. Рудич Ф.М. Полiтологiя. / Підручник для студ. вузів – К.: Либідь, 2005.

20. Сучасний словник із суспільних наук / За ред. О. Г. Данильяна, М. І. Панова. – Х.: Прапор, 2006.

21. Bauman Z. Postmodernity and Its Discontents. Cambridge, 1997.

22. Brzezinski Z. Between Two Ages. America`s Role in the Technotronic Era. N.Y., 1976.

23. Gibbins J., Reimer Bo. The Politics of Postmodernity. SAGE Publications. London - Thousands Oaks - New Delhi. 2000.

24. Rinno J. Postmodern Politics and Phenomenology of the Life-Word Capitalism, Governance and Community // World Capitalism, Governance and Community: Toward a Corporate Millenium. Abstracts of Paper Presented at the XVIII World Congress of the International Political Science Association // Ed. by J Coakley., J. Laponce. Canada, 2000.

25. The Politics of Postmodernity. Ed. by J. Good., I. Velody. Cambridge, 1988.

26. Verilio P. The Lost Dimension. New York, 1991. P. 13-14.

27. http://kommunika.ru/?p=6479

28. http://xreferat.com/72/1138-1-stanovlenie-i-razvitie-politologii-kak-nauki.html

29. http://www.polit-slovar.ru/dictionary/32/

30. http://www.newreferat.com/ref-20368-6.html

Одесса - 2016

Зміст:

Стр.

Вступ …………………………………………………………………… 3

Розділ І ………………………………………………………….……… 5

1.1. Поняття політологія……………………………………………… 5

1.2. Об'єкт і предмет політології………………………………………. 9

1.3. Проблеми, якими займається політологія……………………….. 9

1.4. Завдання політології………………………………………………. 10

1.5. Історія політології як науки.……………………………………… 10

Розділ ІІ ………………………………………………………….……… 14

2.1. Поняття постмодернізму…………………………………………. 14

2.2. Постмодернізм: витоки, становлення, суть………………………. 14

Розділ ІІІ ………………………………………………………………… 20

3.1. Політологія в постмодернізмі…………………………………….. 20

3.2. Постмодерністські підходи в політології і світовій політиці…... 20

Висновок ………………………………………………………………... 30

Список використаної літератури та Інтернет – джерел………………. 32

Вступ

Розділ І

Поняття політологія

2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;

Об'єкт і предмет політології .

У першу чергу об'єктом вивчення політології як науки є політична влада, основи її правової системи, визначення основ її легітимності, з'ясування механізмів забезпечення її стабільності та оптимальності з точки зору правління. Крім цього, об'єктом вивчення політичної науки є політика, політична сфера суспільного життя.

Предметом політології є закономірності взаємовідносин соціальних суб'єктів з приводу політичної влади.

Звичайно, ці проблеми вивчаються не тільки політологією, але й філософією, соціологією, державно- правової наукою і т. д. Політологія ж вивчає їх, інтегруючи в себе окремі аспекти цих дисциплін.

В уявленні багатьох вчених політологія являє собою міждисциплінарну науку, предметом вивчення якої є тенденції і закони функціонування та розвитку політичного життя, яка відображає реальний процес включення суб'єктів політики у діяльність з реалізацією політичної влади і політичних інтересів. Але в той же час багато вчених дотримуються протилежної точки зору, вважаючи, що немає особливих підстав для відкриття "вічних" істин і «незмінних» політичних законів.[2.]. На їхню думку, часто прихильники пошуку політичних законів не враховують головного - те, що один теоретик розглядає як "прогрес", для іншого виявляється регресом.

1.3. Проблеми, якими займається політологія, можна розділити на три великі блоки:

1. філософські та ідейно-теоретичні підстави політики, системоутворюючі ознаки і найважливіші характеристики підсистеми політичного, політичні феномени, властиві тому чи іншому конкретному періоду історії;

2. політичні системи і політична культура, відмінності і подібності між різними політичними системами, їх переваги та недоліки, політичні режими, умови їх зміни і т. д.;

3. політичні інститути, політичний процес, політична поведінка і т. д.[1.].

Завдання політології

12 3 4 5 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-04-10; Просмотров: 224; Нарушение авторского права страницы