Україна напередодні Першої Світової Війни (1900-1914 рр.)

Україна напередодні Першої Світової Війни (1900-1914 рр.)

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. В Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Община негативно впливала на сільське господарство усіх регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України, де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована протягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під час відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом. Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і ліворадикального гатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що стосується України, то тут реформа П. Столипіна мала чи не найбільший успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств. Кількість українських селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою в імперії

Перша світова війна і Україна.

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

60.

Україна на першому етапі Другої світової війни. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР та їх радянізація.

Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Англія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня.

Через пакт “ Ріббентропа—Молотова ” СРСР опинився у вкрай сумнівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлерівський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко наближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. Потьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим.

Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.

На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 p., у Західній Європі події розгорталися сприятливо для Німеччини. Головні її супротивники - Англія та Франція - воювали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосовували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар.

Вирішальною передумовою встановлення радянського режиму в Західній Україні та Північній Буковині було зайняття цих територій у 1939 та 1940 роках радянськими військами. Фактори, які зумовили приєднання західноукраїнських земель до УРСР, були зовнішніми. Тобто території відійшли до «сфери впливу» СРСР за таємним протоколом до пакту Молотова – Ріббентропа. А багатовікове прагнення українців до возз’єднання, національні інтереси народу послужили лише ширмою для прикриття геополітичних планів більшовицького керівництва країни Рад.

Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави.

З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи:

— до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;

— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Радянізація західноукраїнського краю мала для людей глибокі психологічні наслідки. Адже позбавлені основного свого духовного наставника й поводиря – церкви, виховані століттями на принципах глибокої християнської моралі, високої культури.

 

Військові дії 1941-1943рр.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них — 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 року місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 року наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 року розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 року, після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.

 

 

63.

 

Україна в роки німецької окупації. Адміністративно територіальне розчленування України.

Фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна»; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей. Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в третьому рейху називали «другим Сталіном». Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями. Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію в Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої сили в господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України. Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб. Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами.

74.

Український визвольний рух в кінці 50 - сер. 60-х рр.: причини, течії, витоки.

Бюрократичний авторитаризм “вождя народів” перероджувався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особисто­сті — у тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став XX з’їзд КПРС (14-25 лютого 1956 p.). Він увійшов в історію насамперед завдяки знаменній “секретній доповіді” М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохопний страх. За 1953-1956 pp. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них - письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали “шістдесятниками”, дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали критиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук’яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінено 15-ма роками ув’язнення.

У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озерний, І. Гнатюк, Г. Баран, генерал П. Григоренко та ін. Поступово з’явилися не дозволені цензурою праці “самвидаву”, в яких викривалась існуюча система.

 

 

Криза влади і вибори 1994р.

Політична ситуація в країні на той час була складною. На вимогу страйкарів – шахтарів Донбасу Верховна Рада 17 червня 1993 року прийняла постанову про Всеукраїнський референдум. Однак він не відбувся через цілу низку обставин, серед яких, зокрема, такі: лишалися не сформульованими запитання, які мали виноситися на референдум; президентська адміністрація відмовила надати необхідні кошти, оскільки в Конституції УРСР не передбачалося проведення референдумів за рішенням парламенту; вересневий термін референдуму відпав з організаційних причин – у зв’язку з парламентськими канікулами. Тому Верховна Рада України скасувала свою попередню постанову і призначила дострокові президентські вибори (без референдуму) на 26 червня 1994 року.

Другі Вибори Президента України відбулись у 1994 році (26 червня - перший тур і 10 липня - другий тур). Були призначені достроково. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги теж була потрібна абсолютна більшість; у разі її відсутності (що було цілком можливо, завдяки голосам проти обох) виборча кампанія мала б починатися з початку, але такої проблеми не виникло.

 

 

Питання 78. Соціально-економічна криза в Україні за М. Горбачова (1985-1991)

З кінця 80-х рр.. ХХ ст. Соціально-економічний розвиток України відбувався складно і суперечливо. На межі 80-х – 90-хрр.ХХст. економіка СРСР перебувала в стані глибокої кризи. У 1988р. в УРСР видобувалося і вироблялося від загальносоюзного: 46,4% залізної руди,41,4% чавуну, 35% сталі та прокату, 25% машин і устаткування, 35,6% телевізорів, більше 50% цукру і олії, 33% овочів, 25% картоплі, м’яса, молока. Тобто ця частка була досить вагомою, але економічна структура УРСР була деформованою. Так, на 1990р. 95% підприємств були підпорядковані Москві, а близько 80% усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Крім того 28% становила частка галузі групи «Б» (виробництво товарів народного споживання), а 72% частка галузі групи «А» (виробництво засобів виробництва) . Майже 50% становила застарілість основних фондів у промисловості, особливо в базових галузях УРСР – вугледобувній, металургійній. Низький рівень був механізації та автоматизації, а частка ручної праці становила у промисловості 34,5%, у сільському господарстві 70%, у будівництві 55%. Сільське господарство перебувало у тяжкому стані. В УРСР був найбільший у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82%, в той час як в США – 16%, Європі 30%, Росії – 37%. У 1985р. – рілля становила 57% всієї території УРСР, а у степу 73%, у цілому по СРСР – 10%. У результаті щороку в УРСР від ерозії втрачалося 600млн. т. родючого ґрунту, а внаслідок виснаження землі вміст гумусу в чорноземах зменшився з 18% до 3%. Визначилася й складна демографічна ситуація. У 1991р. смертність в Україні перевищувала народжуваність.

У результаті вже в середині 80-х рр.. ХХ ст. Відчувалася гостра потреба реформ, особливо в соціально-економічній сфері. Реформи починаються за М.Горбачова. у квітні 11985р.Пленум ЦК КПРС проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, а у лютому 1986р. 27 з’їзд КПРС затвердив концепцію прискорення.

 

Питання 87. Політична реформа 2003р. та її основні положення

24 серпня 2002р. – ініціювання Л.Кучмою дискусії про необхідність політичної реформи в Україні та внесення змін до Конституції:

- обрання депутатів за партійними списками;

- формування коаліційного уряду парламентською більшістю, яка відповідає за його роботу;

- перетворення з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську;

- наділення Президента правом розпускати парламент у разі не створення у визначені строки більшості, неспроможності більшості сформувати уряд, не ухвалення державного бюджету на наступний рік;

- розподіл парламенту на 2 палати;

- розмежування ц часі виборів до Верховної Ради, органів місцевого самоврядування та виборів президента, але вони мають проводитися впродовж одного року та на один термін – 5 років;

- визнання результатів Всеукраїнського референдуму без затвердження будь-яким органом влади.

6 березня 2003р. – Указ Президента про винесення на всенародне обговорення проекту закону «Про внесення змін до Конституції України»; в результаті обговорення відмовитися від ідеї двопалатного парламенту та скорочення кількості депутатів.

4 вересня 2003р. – зустрічний проект Медведчука – Симоненка , за яким Президента обирає не народ, а Верховна Рада (спричинив серйозну політичну кризу й був скасований

 

 

Питання 88. Президентські вибори 2004р. («Помаранчева революція»)

- Відмова Л.Кучми висувати свою кандидатуру на виборах (Конституційний суд України надав йому таке право)

- Вибори відбулися в жовтні – грудні 2004р.

- Переможці першого туру: В.Ющенко (39,26%) і В.Янукович (39,11%).

- Нововведення: відкриті телевізійні дебати між кандидатами.

- Центральна Виборча Комісія (ЦВК) оголосила переможцем другого туру В.Януковича.

- Коаліція опозиційних сил звинуватила ЦВК у фальсифікації результатів виборів, вивела на майдан Незалежності у Києві своїх прибічників і оскаржила рішення ЦВК у Верховному Суді України.

- 3 грудня 2004р. – зважаючи на напружену ситуацію в країні та наявні матеріали про порушення під час голосування, Верховний Суд виніс рішення про пере голосування другого туру президентських виборів.

- 8 грудня 2005р. – прийняття Верховною Радою пакету документів (містив зміни до закону «Про вибори Президента України», політичну реформу, яка повинна була набути чинність із вересня 2005р. або січня 2006р., інші домовленості); переобрання ЦВК, яку очолив Я.Давидович.

- Результати пере голосування другого туру: В.Ющенко набрав 51,99% голосів виборців, В.Янукович – 44,21%.

 - 23 січня 2005р.- інаугурація нового Президента України В.Ющенка.

Питання 89. Вибори до Верховної Ради 2006-2007рр.

       Вибори до Верховної Ради 2006р.

- Вибори відбулися 26 березня 2006р.

- Голосування відбулося за партійними списками.

- У виборчих перегонах взяли участь 45 політичних партій та блоків.

- Результати виборів : Партія Регіонів (32,14%); БЮТ (22,29%), блок «Наша Україна» (13,59%); КПУ (93,66%).

Дострокові парламентські вибори до Верховної Ради 2007р.

- Вибори відбулися 30 вересня 2007р.

- Наказ Президента «Про внесення змін до наказу президента від 5 червня 2007р.», згідно з яким виборча кампанія в Україні стартувала 2 серпня і завершилася 28 вересня 2007р.

- Голосування відбувалося за партійними списками.

- У виборчих перегонах взяли участь 20 політичних партій та блоків.

- Результати виборів: Партія регіонів – 34,37%, БЮТ – 30,71%, КПУ – 5,39%, Блок Литвина – 3,91%.

18 грудня 2007р. – Парламент України проголосував за призначення Юлії Тимошенко на пост прем’єр-міністра України. За кандидатуру Ю. Тимошенко проголосували 226 народних депутатів. Голосували тільки дві фракції коаліції. Партія регіонів, комуністи і Блок Литвина не брали участі в процедурі затвердження прем’єр-міністра.

5 лютого 2007р. – вступ України до СОТ (Світової організації торгівлі).

48 Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. 18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конгресу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії. почалось захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і моральну.
Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В.Чеховський.З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір,. На три тижні було встановлено перемир'я. 18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.
Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

 

 

68 Індустріалізація та колективізація сільського господарства в західних областях України розпочалася у перші повоєнні роки. Безумовно, що перед тим Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. Згідно з партійними рішеннями, ці землі повинні були у найближчі роки зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. У більших містах краю почали будувати заводи-гіганти: найбільший у Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний), Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях. Крім цього, в західних областях розширювалися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське та інші родовища). У повоєнні роки відкриті перші пласти у Львівсько-Волинському кам'яновугільному басейні. В цілому у 1950 р. промислове виробництво становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 р. Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була у 6,8 рази більшою, ніж у 1940 р. Успіхи у розвитку промисловості свідчили про завершення процесу індустріалізації західних областей України. Доцільно вказати й на суттєві недоліки у її здійсненні. Індустріалізація здійснювалась бездумно, без врахування економічної доцільності, наявності сировини. Не бралися до уваги проблеми охорони навколишнього середовища, хімічні заводи будувалися в курортній зоні і т.ін. У 1948-1949 рр. сталінський режим здійснив колективізацію сільського господарства, її проводили тим же методом, що й у 30-их роках в УРСР: посилення податкового тиску на заможних селян, примус, депортація непокірних до Сибіру, Середньої Азії. На початку 1950 р. було колективізовано 96% селянських господарств і усуспільнено 99,4% орної землі.

 

69 Переселення українців в Радянську Україну не розв’язало українського питання в Польщі. У південно-східних воєводствах залишилося близько 200 тис. українців.Польська влада, прямуючи до перетворення Польщі в однонаціональну державу, хотіла продовжувати переселення українського населення в Радянську Україну, однак зустрілася з відмовою радянського уряду. Тоді виникнув задум переселення українців на західні та північні землі Польщі”. Задум мав на меті: по-перше, ліквідацію структур українського підпілля а по-друге, остаточне розв’язання українського питання через цільковиту полонізацію українців на новому місці поселення. Операція ,,Вісла” ропочалася 28 квітня 1947 р. о 4 годині ранку. Вночі військо оточувало село призначене до виселення. На світанку зібраних людей інформовано про виселення. Мешканці села діставали декілька годин щоб упакувати найнеобхідніші речі та завантажити їх на підводи. Під конвоєм солдатів депортовані були ведені до першого збірного пункту. Збиралися тут переселенці з декількох сіл. Там, в цих перших збірних пкнктах, списували родини та їхнє майно, крім цього серед депортованих був проведений відбір. Операція ,,Вісла” відбувалася в трьох етапах. Перший – тривав до кінця травня та обіймав депортацію українців в повітах Сянок, Леско та Бжозув а також Любачів. Другий етап відбувся у червні. Тоді дві дивізії польського війська направлено до виселення українців у частині любачівського повіту а також до повітів Ярослав та Томашів Любельський. Третій етап припав на місяць липень та мав на меті ліквідацію залишків УПА. Виселення охопило 140 575 тис. українців, які проживали на території 22 повітів південно-східної Польщі.

 

 

44. Війна Центральної Ради з більшовиками. Брестський мир та його наслідки 20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголошує III Універсал про утворення Української Народної Республіки. Проте політичний провід Центральної Ради продовжував і надалі орієнтуватися на Росію, тепер уже більшовицьку. Звичайно, III Універсал схвально зустріли в демократичних колах. Він мав велике значення у тому аспекті, що вперше після багатовікового імперського гніту гарантував національним меншинам в Україні право на національно-культурну автономію, на вільний розвиток в Україні росіянам, полякам, євреям та ін. Сподівання лідерів Центральної Ради, соціал-демократичних партій і партій соціал-революціонерів на мирне вирішення з більшовиками українського питання не виправдались. Рада народних комісарів оголосила Центральній Раді ультиматум. Застерігалось, що в разі невиконання поставлених вимог через 48 годин Росія вступає в збройну боротьбу з військами Центральної Ради. Небезпечна ситуація утворилася в Києві, де в ніч з 28 на 29 січня 1918 р. місцева більшовицька Рада депутатів підняла збройне повстання. Заколотники, майже 8 тис. озброєних осіб, захопили київський "Арсенал", закріпились там і поширювали наступ на все місто. Центральна Рада кинула проти більшовицьких заколотників курінь січових стрільців, команду "Вільного козацтва", Чорноморський курінь, рештки полків полуботківців, богданівців. Значна територія України уже перебувала під окупацією більшовицької Росії, і уряду У HP нічого не залишилось, як просити військової допомоги в Німеччини та Австрії. 27 січня 1918 – було підписано мирний договір між країнами 4-ого союзу та УНР. Значення договору: 1. Визнання України на міжнародній арені. 2. Створення умов для звільнення України від більшовиків шляхом збройного втручання країн 4-ого союзу.

 

Україна напередодні Першої Світової Війни (1900-1914 рр.)

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. В Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Община негативно впливала на сільське господарство усіх регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України, де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована протягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під час відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом. Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і ліворадикального гатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що стосується України, то тут реформа П. Столипіна мала чи не найбільший успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств. Кількість українських селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою в імперії

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: