Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Месопотамії .

У Передній Азії особливо зручно для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом , яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям ). Саме тут зародилася характерна для Стародавнього Сходу сільськогосподарська цивілізація й утворилися ранні форми державності .Початкове вона складалася з двох частин : Шумеру- на півдні й Аккаду в центрі й дістала назву «шумеро-аккадська культура» , її архаїчну епоху зазвичай поділяють за місцями археологічних розкопок на три періоди: Ель-Обеіду, Уруку та Джемдет-Насру, що охоплювали майже все 4 тис. до н.е.

Творцями шумеро-аккадської цивілізації були шумери-давній народ, котрий прийшов на південь Месопотамії, з гірських районів Еламу, та семітські племена Аккаду з сірійеького-месопотамського степу. Впродовж періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягай великого прогресу в усіх галузях виробництва і культури. Саме шумери заклали основи монументальної архітектури , пов'язаної з храмовим будівництвом , винайшли гончарний круг і виплавку бронзи. З поширенням торгових відносин прогресувало удосконалення транспортних засобів -були винайдені колесо, колісниця і візок. У зв'язку з необхідністю складання господарських документів у шумерів з'явилась примітивна картинна писемність.

Завдяки землеробському талантові шумерів Месопотамія перетворилась у квітучий край. Густа мережа зрошувальних каналів і ретельне оброблення землі давали змогу отримувати багаті врожаї, розвивались ремесла ,торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми і гробниці. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси. Вперше у світі було одержано кольорове скло. Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителеві Кішу Саргону 1 наприкінці 24 ст. до н.е. вдалося об'єднати інші міста-держави Месопотамії в єдине царство.

Шумери досягли багатьох культурних звершень. Вони удосконалили піктографічну писемність , створили зручний клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту . Тут була винайдена арифметика і зародилося геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні та кубічні корені. Освіту майбутні жреці отримували в школах та храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, письменність, медицину ,музику та інші. На особливу увагу заслуговують досягнення шумерів у ювелірному та будівельному мистецтвах. Високого рівня сягнула шумерська скульптура, зокрема майстерно виготовлені статуї богів, царів і жерців, що встановили у храмах. Поширювалась у Шумері й пластика у металі.

Внаслідок торгівельних та міждержавних зв'язків культурний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни та народи, зокрема Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. Заклали вони також основи для культурного розвитку своєї спадкоємниці у самій Месопотамії, - цивілізації Вавилону 2 тис. до н.е. Цю державу, яка проіснувала до 6 ст. до н. е., створили завойовники Месопотамії - кочові племена аморитів.

Страх перед грозою та повенями породив уявлення про богів водяного хаосу Апсу і Тіамат, верховного бога землі та грому Енліля. Виник землеробський культ бога Думу зі. Бог неба Ану став верховним богом.

Звертає на себе увагу еволюція давнього культу природи. Поступово боги з уособлень сил природи перетворилися на покровителів держави і царської влади, стали втіленням абстрактних понять справедливості та могутності, небесними суддями , войовниками та царями.

Водночас ускладнювалися й ритуали поклоніння небесним і „ земним „ богам, обрядова сторона культу , що дедалі набував офіційно-державного характеру.

Культура Еллінізму.

Внаслідок військового походу Олександра Македонського в Персію, що продовжувався з 334 до 324 рр. до н.е., була створена величезна держава від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона недовго: у 323 р. до н.е. (після смерті Олександра) розпалась на низку окремих царств. Найбільшим з них стали Єгипет на чолі з династією Птоломеїв, держава Селевкідів у Передній Азії, Македонія, Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку похода Олександра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту має назву елліністичного (остання третина 4-1 ст. до н.е.). Для цього періоду характерне поглиблення взаємозв'язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура увібрала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу.

У зв'язку з широким розселенням греків на території держави Олександра Македонського, наданням і грекам і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною („космополіте,,- громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували себе громадянами не певного полюсу, а всього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас посилюється фаталізм -віра у цілковите підкорення людини долі. Всі ці виявилися і в релігії, і у філософії, і в літературі.

В релігійних віруваннях яскраво простежувався синтез грецької та східної культур. Водночас із культом богів - олімпійців поширювалися культи східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і східних богів. У Єгипті виник культ бога-володаря світу, зцілителя Серапіса, елліни почали поклонятися Великій Матері богів -Кибелі, брати участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлювалися культи елліністичних володарів із пишними храмами, обрядами на їх честь. У середовищі підкорених народів, зокрема в Ірані й Іудеї, виникають вчення про скорий прихід божественних посланців -месій. Невпевненість у завтрашньому, складність і мінливість долі сприяли поширенню в елліністичному світі месіанських культів.

Поряд с філософськими школами, що утворилися у класичний період, виникають нові. Основну увагу вони звертають на проблему етики, моралі, місця людини у світі. Особливого значення набувають вчення стоїків та філософія Епікура. Заснував стоїцизм Зенон ( 336-264 рр. до н.е.), який головне завдання філософії вбачив у вихованні людини. На його думку, знання -це вміння правильно жити; щастя ж полягає у свободі від пристрастей, бо все у світі

закономірне і необхідне. Стоїцизм був поширений в елліністичну епоху, зокрема у Римі, а його етика відіграла значну роль у виникненні ідеології християнства. Філософ Епікур (341-270 рр. до н.е.) розвинув атомістичну теорію, перший передбачив існування атомної маси. Дотримуючись про довільне відхилення атомів, Епіку розробив концепцію, з гідно з якою людина не є повністю рабом долі. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до атараксії-душевного спокою, вищого щастя мудреця, що полягає у почутті міри. Великими науковими та культурними центрами у елліністичний період стали Олександрія, Пергам, Сиракузи, Антіохія. В Олександрії була створена велика бібліотека, в якій налічувалось 70 тис. папірусних сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.

В літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зросла увага до окремої людини, її переживань, проблем. Вона набувала камернішого, інтимнішого характеру. Виник новий жанр -твори для розважального читання. Сюжетом їм слугували неймовірні пригоди закоханих, яких розлучила доля, але завершувалося усе радісним весіллям. Особливим успіхом користувалася комедія, що отримала назву новоаттічної. Головно це побутова драма, або драма характерів.

Швидке піднесення міст сприяло розвитку архітектури, зокрема мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою вирізнялись Олександрія, Селевкія й інші міста. З'явилися численні громадські споруди: базиліки, гімназії, стадіони, бібліотеки. З елліністичних пам'яток архітектури найвідоміший Пергамський вівтар, побудований на честь Зевса й Афіни.

В галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

1. Родоська (З ст. до н.е. -початок 2 ст. до н.е.). Характерною її рисою був підкреслений драматизм, зображення людей у стані еманаційного напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи: «Лаокоон» та «Фарнезький бик».

2. Пергамська. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні скульптори -Лісіпп та Скопас. Патетичність, динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка -провідні риси пергамської школи втілені у скульптурному фризі вівтаря Зевса й Афіни в Пергамі завдовжки близько 120 м. На ньому зображена запекла битва богів із гігантами.

3. Олександрійська. Для неї характерні витонченість, камерність. Улюбленим образом скульпторів був образ богині Афродіти, яка набувала у їх виконанні особливої чарівності

з легким відтінком кокетливої легковажності. Найвідоміші скульптори Афродіти Медіцейскої (скульптори Кефісодот Молодший і Тімах), Афродіти з Кірени.

Високого розвитку досяг живопис, зокрема пейзажний. Особливо популярними були види Нілу, міст.

Виникнення гуманізму.

Поняття "гуманізм" (людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому - - прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована на утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з найранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях.

Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму . Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 рр.).Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонівської Академії у Флоренції (1459—1521 рр.). У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф.Бйондо "Історія з часу занепаду Римської імперії", виник поділ історії на давню, середньовічну і нову. Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів.

Ранній Ренесанс.

Високе Відродження. Загалом 14 ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини. Відбувається підготовка так званого періоду Раннього Ренесансу (Італійська назва -Кватроченто). Хронологічно визначається по-різному, приблизно 1420 -1500 рр. На перший план тут висувається яскраво виражена вільна людська особливість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємне, тобто виступає в усій матеріальній тілесності. І -що не менш важливо -набувають самостійності види мистецтва живопис і скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше становили одне ціле.

Творчість італійського скульптора Донателло (1386-1466 рр.) припадає на першу половину 15 ст., коли історично відходять традиції готики й утверджується в Середній Італії стиль Раннього Ренесансу. На замовлення цеху зброярів Донателло виконав статую «Святий Георгій» (покрови-тиля воїнів). Створений скульптором образ молодого воїна став романтичним символом Флоренції. Основоположником архітектурного стилю Раннього Ренесансу став Філіппов Брунеллескі (1377-1446 рр.) -італійський архітектор, скульптор, один із творців теорії перспективи. Збудований за його проектом купол Флорентійського собору (1420-1436 рр.) мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Купол домінував над містом і вперше виконував пріоритетну функцію у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам'ятник, приклад торжества людського розуму. Завершує перший етап Ренесансу творчість Леона-Баттіста Альберті (1404-1472 рр.) -італійського архітектора, вченого, письменника і музиканта. Для утвердження в архітектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати «Про живопис», «Про статую», особливо «10 книг про будівництво», які вважалися своєрідною архітектурно -будівельною енциклопедією 15 ст. Сміливими експериментальними рішеннями вирізняються архітектурні споруди Л.-Б. Альберті, з-поміж них -Плаццо Ручеллаї у Флоренції (1446-1451 рр.), церкви Сан -Франческо у Ріміні (1447-1468 рр.), Санта -Марія Новелла у Флоренції (1456-1470 рр.).

Період Високого Відродження тривав у Середній Італії близько трьох десятиліть (кінець 15 ст. -1530 р.). Однак у історичному відношенні, як і за масштабами створених художніх цінностей, цей період характеризує особливий вплив на розвиток світової культури. Філософсько-естетичні засади Високого Відродження визначають передусім наукові ідеї М. Кузанського, Л. Валли, П. Помпонацці.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.) -один з найвидатніших мислителів не лише епохи Ренесансу , а загалом і усієї нової та новітньої європейської філософії. Він походив з простої сім'ї і досягнув високого соціального становища, був папським кардиналом та єпископом. Головними естетичними принципами життя вважав світло і красу, будуючи естетику світла на динаміці відношення абсолютного і конкретного. Абсолют, або Бог, є добро, світло і краса в нескінченності своєї невичерпної простоти. Найголовніше досягнення філософії Кузанського становить вчення про «збіг протилежностей», розроблене у двох аспектах: онтологічному і гносеологічному. Ці аспекти взаємозв'язані: нескінченне буття вміщує всі протилежності й передбачає нетрадиційний спосіб пізнання -вчене незнання. Дійсне знання осягається як вчене незнання, тому для найдопитливішої людини не буде досконалішого осягнення, ніж виявити найвищу мудрість стосовно власного незнання; кожен стане ще вченішим, коли повніше побачить своє незнання.

Поступовий відхід від середньовічної ортодоксії характерний для італійського філософа-гуманіста Лоренцо Валли (1407-1457рр.). Він прагнув пояснити існування єдиного, нескінченного матеріального світу, виходячи з його власної основи, незалежно від Бога, спираючись на атомістичну концепцію.

Італійський філософ П'єтро Помпонаці (1462-1525 рр.) обстоював матеріалістичне вчення про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ, визнавав об'єктивні закономірності розвитку природи. Він проповідував вчення про так звану двоїсну істину, заперечував безсмертя душі.

Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну божества, яке пантеїстичне розчиняється у матеріальному світі, - божество є радше те, що «перебуває у речах» (Дж. Бруно); Бог -«скрізь і ніде» (М. Кубанський). Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя -філософії ,науці, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське. Порівняно з мистецтвом Кватроченто образи Високого Відродження характеризує масштабність. В архітектурі, скульптурі, живописі почали зв'являтися визначні твори великих форм, зокрема ватиканські станці Рафаеля, «Давид» і Сікстинський плафон Мікеланджело.

Мистецтву Високого Ренесансу притаманні тенденції синтезу й узагальнення. В творах художників провідним став збірний ідеальний образ ідеально прекрасної людини, досконалої фізично і духовно. Особливо виразно виявився ренесансний антропоцентризм. Основним об'єктом художнього втілення став образ окремої людської особистості.

Високий Ренесанс змінив співвідношення локальних художніх шкіл Італії. Особлива роль у розвитку мистецтва належала Флоренції. Але на зламі 15-16 ст. провідним центром Італії став Рим. На відміну від таких великих промислових і торговельних міст, як Флоренція і Венеція, Рим не започаткував власної художньої школи. Рим набував статусу духовної столиці всього католицького світу. Тут працювали кращі художники з інших міст Італії.

Засновником Високого Ренесансу в Середній Італії вважається видатний італійський художник , вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.). В науковому і художньому відношенні творчість митця вирізняє універсальність. Виняткове наукове і художнє значення має «Кодекс Леонардо да Вінчі». Рукопис створений у Мілані між 1506-1513 рр. і стосується різних проблем астрономії, геології, гідравліки, гідродинаміки. На 18 великих аркушах, заповнених з обох боків дрібним почерком, міститься 360 рисунків, причому точність рисунків Леонардо-митця відповідає ґрунтовності спостережень Леонардо-вченого.

Класичну лінію мистецтва Високого Ренесансу втілив живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520 рр.). Рафаелю доручили розписи апартаментів Папи -так званих станц (кімнат) Ватиканського палацу. Тема розпису -чотири сфери духовної діяльності людини: богослов'я представляла фреска «Диспут», філософію -«Афінська школа», поезію -«Парнас» , правосуддя -«Мудрість, Поміркованість і Сила». Вже сам факт поєднання в межах загального художнього задуму образів християнської релігії та язичницької міфології яскраво засвідчували ставлення людей того часу до питань релігійної догми. Кульмінацією епохи Відродження, а також її завершення становить творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і поета Макіланджело Буонарроті (1475-1564 рр.). Митець виділив основу цього ідеалу -активність, дієвість, людини, її спроможність до героїчного подвигу. Антропоцентризм Ренесансу досягає у Мікеланджело не лише вершини, а й крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавило. Так визначилася специфічна особливість творчого обдарування.

Завершенням періоду Високого Відродження у творчості Мікеланджело вважається мармурова «Капела Медічі» (Флоренція), виконання якої він здійснював майже 15 років. На характері задуму й образного рішення комплексу позначилися складні події в історії Італії. Розгром Риму 1527 р. імператорськими військами означав не лише кінець незалежності країни, а й початок кризи ренесанської культури.

Визнаючи непересічне значення культури Ренесансу, передусім культури Високого Відродження, доцільно зазначили і наявність певних тенденцій його спаду. Аналіз культури Високого Відродження виявляє обмеженість становлення світогляду лише на особисто-матеріальних засадах, на персаналістській ізоляції людини відповідно до антично-середньовічного неоплатонізму.

Пізнє Відродження.

Цілком закономірно, що в епоху Ренесансу простежуються системи мислення, які прагнули подолати тенденції індивідуалізму й на інших філософсько-естетичних засадах. Ці тенденції виявляються у 16 ст., вони характерні для періоду так званого Пізнього Відродження.

Одним із мистецьких напрямків, що виник внаслідок наростаючої кризи Ренесансу, став маньєризм. Початок маньєризму простежується з 20-х років 16 ст. і стосується Флоренції. Процес феодалізації, що знищив вільні міста-комуни, падіння абсолютних монархій, реформація і контрреформація -все це позбавляло культуру Відродження її колишньої соціальної бази. Гармонійне і героїчне світосприйняття Ренесансу набувало внутрішньо-суперечливого і трагічного характеру. З'являються мотиви так званого трагічного гуманізму, властиві Пізньому європейському Відродженню (зокрема, творчості Шекспіра).

У художній творчості маньєризм тяжів до алегоризму і символізму. Твір мистецтва зазвичай все ще трактувався як втілення тих чи інших ідеальних форм. Визнавалися можливими різноманітні методи втілення ідеї в матерії та ідеальної форми у відповідному художньому творі. Звідси походить сам термін «маньєризм» (італ. -манера, стиль).

На межі 16-17 ст. маньєризм змінив стиль бароко. Поема італійського поета І. Тассо «Визволений Єру-салім» (видана 1579 р.), безперечно, ознаменувала кінець італійського Ренесансу, після чого почала розвиватися література бароко та класицизму.

Другий напрямок пост ренесансної культури -італійський пантеїзм 16 ст., який замість особистісно-ма-термального буття висунув на перший план саме безособистісну матерію, хоча і одухотворену.

Одну із найзавершеніших і несуперечливих форм пантеїзму в Італії 16 ст. створив філософ і поет Джордано Бруно (1548-1600рр.). Переслідуваний за свої погляди, він змушений був покинути Італію, певний час жив у Франції, Англії, Німеччині; 1592 р. повернувся на батьківщину. Інквізиція звинуватила його в єресі та вільнодумстві й після восьми років ув'язнення спалила живим.

Для 16 ст. характерні різні форми модифікації Ренесансу, однією з яких був макіавеллізм. Започаткував її суспільний і державний діяч Флоренції, мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо Макіа-веллі (1469-1527 рр.), автор історичних творів —«Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія», «Історія Флоренції», «Монарх».

Інша форма суспільно-політичної модифікації Ренесансу -утопізм. Представники утопізму -англійський гуманіст, державний діяч і письменник Томас Мор (1478-1535 рр.) та італійський філософ, поет, політичний діяч Томаззо Кампанелла (1568-1639 рр.). Всесвітню славу приніс Т. Мору трактат «Утопія» (1516 р.), де він описав одноіменний фантастичний острів, на якому ніби створено ідеальний суспільний лад. «Утопію» характеризує поєднання найрізноманітніших поглядів -від ліберальних до реакційних.

Серед зачинателів нових європейських літератур (Дайте, Боккаччо, Сервантес, Шекспір) творчість Раб-ле органічно пов'язана з джерелами народної культури, що і визначило його художнє світосприйняття.

Символом величності, як і загибелі ренесансної епохи, є Дон Кіхот -безсмертний образ котрого створив у романі «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес (1547-1616 рр.). Головний герой твору —цілком ренесансна людина з вірою у лицарську гідність і обов'язки. Проте на той час вже не існувало соціально-історічні умови, за яких лицарство вважалось силою, що самовіддано захищала високі ідеали справедливості. Таке протиріччя визначає сутність образу Дон Кіхота, який усвідомлює важливість загальнолюдських духовних цінностей і трагічну неможливість їх утвердження у реальному житті.

Видатний англійський поет і драматург Уільям Шекспір (1564-1616 рр.), як і М. Сервантес, визнава неможливість існування ренесансного індивідуалізму в нових історичних умовах. Він глибоко усвідомлював кризу ренесансних ідеалів, що засвідчують, зокрема, його трагедії «Юлії Цезар» і «Коріалан». Герої титанічного характеру зображені Шекспіром у трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Макбет».

В історії культури не було іншої епохи, яка б так яскраво утверджувала красу і велич людини.

Епоха Реформації.

Одним з важливих етапів культурно-історичного розвитку Європи була Реформація (лат. геГогтаїіо — перетворення, виправлення) — багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст. Він охопив більшість країн Західної та Центральної Європи і був спрямований проти середньовічної Католицької церкви. У вужчому значенні під Реформацією розуміється перегляд основних догматів католицизму, наслідком чого було виникнення нової гілки християнства - - протестантизму.

Причини, що викликали Реформацію, — численні та складні. Передусім варто зазначити релігійні чинники — моральне обурення ідеологією і практикою керівництва Римо-католицької церкви, яке на той час багато в чому спотворювало вихідні принципи християнського вчення. Протест проти католицизму мав і суто світський аспект.

Формально початком Реформації вважається 31 жовтня 1517р., коли професор богословія Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546 рр.) оприлюднив свої тези проти індульгенцій, тобто відпущення гріхів за гроші, купівлею відповідних церковних листів. Завдяки продажу індульгенцій гріхи відпускались "заочно", а церква відверто збагачувалась. Проте значення тез Лютера виходило далеко за межі індульгенцій, їх вплив був настільки сильним, що зрештою призвів до зміни всієї ситуації у західноєвропейській культурі. Вони привернули увагу до проблеми місця церкви в духовному житті людини.

Саме протестантизм як течія християнства особливу увагу надає людській особистості, звертається до глибин людської суб'єктивності та свободи. У поєднанні із ренесансовим культом творчої особистості протестантська тенденція поклала початок формуванню нового типу особистості, з котрим нерозривно пов'язана новоєвропейська культура.

Ренесанс становить світську елітарну культуру, а Реформація - новий спосіб релігійного світосприйняття, який ґрунтувався на беззастережній вірі. Ця віра інколи перетворювалась на відвертий обскурантизм (мракобісся та ненависть до науки). Прикладом може бути спалення Кальвіном іспанського вченого М.Сервета (1509—1553 рр.). Та й самі діячі Реформації були прямо протилежними гуманістам Відродження — чудово освіченим аристократам, витонченим знавцям філософії, поезії та вільних мистецтв. Серед найперших протестантів переважали вихідці з народу.

Парадоксальним наслідком релігійної Реформації було створення основ світської культури. Національними мовами почала перекладатися Біблія, що стало потужним імпульсом для розвитку цих національних мов. Почалося формування національних культур. Католицький універсалізм втратив монополію, водночас зменшився вплив церкви. Церковні інституції дедалі сильніше обмежувалися в діяльності державою. Але найголовнішим було те, що людина отримала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Водночас вона мала релігійну санкцію на право покладатися на власний розум, сумління, моральне почуття, тобто здійснювати індивідуальну свободу вибору.

Саме через людину такого типу Реформація вплинула на розвиток західної цивілізації з її фундаментальними цінностями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, впорядкованим способом життя, духовною культурою.

Бароко.

Світоглядні та маральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби -все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у 17 ст. художньо-естетичних течій -бароко і класицизму. Терміном «бароко» (італ.-дивний, химерний), введеним швейцарським історіком та філософом Я. Буркхардтом (1818-1897 рр.) наприкінці 19 ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався після кризи Відродження. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво. Воно посідає панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, поширювалося у Польші, Україні, Росії.

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лоренцо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св. Петра у Римі. Собор св. Петра -не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого постав Лютер. Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйняті та відображення світу, здатність «поєднувати непоєднуване» - умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, ніші прикрашені статуями.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений 1610-1630 р р. архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у 1 8 ст., королівський арсенал, спорудження Павла Гродзицького.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емоційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вель-флін, книгу якого «Ренесанс і бароко» було видано 1888 р. Формування та поширення культури бароко знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в 17 ст. прикрашало гасло «Наш світ -сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі». «Кожна мить життя -крок до смерті», - стверджував імператор.

На відміну від діячів Ренесансу, які обстоювали цінність усіх людських бажань, доходячи до випровдання аморалізму , бароко розмежувало в людині «вище» і «нижче», спрямовуючи її до свідомого самоконтролю та самообмеження. Бароко ніби в друге, після Ренесансу, відкриває антику.

Просвітительство.

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця 17-18 ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту із сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу -доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін «Просвітництво» набуває статусу самостійної лексичної одиниці у тому ж 18 ст. Його використовували Ф. М. Вольтер, Й. Герде, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта «Що таке Просвітництво» (1784 р.). Кант визначив Просвітництво як «вихід людини із стану неповноліття». Основна мета Просвітництва за Кантом -вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим «просвітники» відрізняються від «просвітителів», якими є всі носії освіти й прогресу. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки -проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішим ставали нові тенденції. Моно -полія механіко-матиматичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. 18 ст. ознаменоване новими науковими відкриттями.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим , ніж ідеал лицаря чи аскета.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торгівельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах.

22.Культура 19 ст.

В історії культури Нового часу особливе місце посідає 19 ст. -доба класики, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності. В світоглядних засадах культура 19 ст. найповніше виявляє принципи, притаманні куль -турі Нового часу загалом: раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм. Стрімке підпорядкування різноманітних ланок культурного життя цим принципам визначалось новою історичною ситуацією. Вона сформувалась під впливом трьох епохальних події, які відбулися ще в 18 ст. Йдеться про промисловий переворот, що розпочався в Англії, війну за незалежність північноамериканських колоній (1774-1776 р р.), Велику французьку революцію (1789-1793 рр.). Саме ці події становлять вихідну логічну межу 19 ст., саме вони зумовлюють культурний поворот на межі 18 та 19 ст. Верхня межа культурної ситуації 19 ст. -вихід у 20 ст. Серпень 1914р., початок Першої світової війни -ось кінцевий пункт прибуття культури Нового часу з її раціоналізмом і оптимізмом, вірою у необмежений прогрес і щирість людської натури.

В Європі відбувалася модернізація, що почала поступово охоплювати й інші культурні регіони. Модер -нізація -нині поширений соціокультурний термін для опису складного комплексу змін, яких зазнають суспільства та культури на шляху від відсталості до прогресу. Вихідним пунктом тут слугує традиційний тип аграрного, селянського суспільства, а метою є сучасно урбанізоване, індустріалізоване суспільство, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Важливою складовою частиною модернізації вважається індустріалізація. Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині 19 ст., став здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед.

Нова техніка з її швидкостями та засобами зв'язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Вона дала змогу наблизити до себе будь-яку точку планети, інтенсивно освоювати нові території та різноманітну інформацію, у тому числі культури. Світ людини, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився. Відбулися значні зміни і в поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага.

Наприкінці 19 ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначалися громадян -ські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права. Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнується монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається.

У 19 ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючи позипії. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії.

На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології -еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика.

Виклик релігійним догмам, який кинула наука, досяг кульмінації у великій суперечці з приводу твору англійського природознавства Чарльза Дарвіна (1809-1882 рр.) «Походження видів» (1859 р.) і пов'язоної з ним теорії еволюції. В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. В продовж сторіччя чимало богословів здобули загальноєвропейський авторитет.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури 19 ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Гсорг Вільгсльм Фрідріх Гегель (1770-183! рр.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури.

У культурному житті 19 ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси -розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді-світове значення, як, скажімо, філософія Г'егеля. Розвиток національних культур був зумовлений зміцненням національних держав.

В другій половині 19 ст. європейська та північно американський живопис зазнав впливу японського мистецтва, якому належала важлива роль.

Трипільська культура.

УIV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства).

Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні.

За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже поселення налічувало близько 500 — 600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам'ятки, це був час матріархату .

Активне формування трипільської спільності відбувалося на сучасній території України на основі синтезу місцевих і прийшлих елементів. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV— НІ тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріархами. Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати.

Релігія давніх слов'ян.

Світосприймання слов'ян було своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад: 1. Культ «упирів» та «берегинь» - дуалістичний аналіз злих і добрих духів. 2. Культ землеробських богів «Рода» і «Рожаниць». У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, «небесної» (Сварога) та «земної» (Рожаниць, матері-землі). 3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Із середини 2 тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив -від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази -сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак при цьому не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв'язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах встановилося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце. Вироблялася світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні «свого видимого -чужого -невидимого» , пов'язані з понятям вічного і нескінченного.

Удосконалювалася система землеробства -від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграр –но магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище —капище . Воно вписувалось у формі кола. Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у 9-Ю ст. місце державної релігії Київської Русі.

Отже, наприкінці 1 тис. н.е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Пам'ятки східнослов'янських культур 8-9 ст. засвідчують, що в останніх склалися передумови для переходу до феоддльної держави. Язичницька релігія східних слов'ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос, тобто містило в собі й позитивні знання.

Досягнення слов'янських народів у господарській /(імльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній держані -Києській Русі -сприяли розвитку своєрідної неповторної матеріальної та духовної культури.

Ідеї Ренесансу в Україні.

У 30-х роках XV ст. в українських землях посилилось прагнення позбутися литовського панування, зміцніло тяжіння до відновлення державності. Центром духовного життя знову став Київ, що помалу відновлює значення "матері городів", а також Львів як важливий торговий і ремісничий центр, одне з чільних міст Галицької землі. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з Олельком Володимировичем. Його володіння охопили Переяславщину, Київщину, частину Чернігівщини, Полісся, Житомирщину, де політичне відродження колись могутньої держави ~ Київської Русі пов'язується з економічним і культурним піднесенням. Усе це вимагало практичних знань, розвитку світської науки. Київ став центром раціоналістично-гуманістичного руху, тут працював потужний осередок перекладачів, які ознайомлювали українську суспільність із досягненнями європейської культури.

Саме діяльність цього осередку дає змогу стверджувати суттєві зміни в орієнтації української культури вже у другій половині XV ст. Другий південнослов'янський вплив, міцні зв'язки з Македонією, Сербією, Болгарією та іншими слов'янськими країнами спричинилися до переорієнтації культури: від візантійської містичної традиції, яка вже вичерпала життєдайні сили, до традиції західноєвропейської з її життєстверджуючим раціоналізмом. Завдяки проникненню арабської вченості в європейських університетах християнські ченці розвивали логіку Арістотеля, вдосконалювали мистецтво доведення істини та пошуку нового знання.

Знаменною для цього періоду в розвитку української культури була пильна увага до своєї історії, що можна назвати відродженням традицій культури Київської Русі. В часи Олельковицького ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик (1460 р., 1462 р.), з'являються перші українські рукописні книги "Листвиця" (1455 р.), "Златоструй" (1474 р.). Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування. Стараннями українських міщан Кракова було відлито кириличний шрифт і в друкарні німця Швайпольта Фіоля створено перші друковані українські книги (1491 р.): "Осьмигласник", "Часослов", "Тріодь пісна", "Тріодь цвітна". Галицька земля з центром у Львові неначе успадкувала прагнення до утвердження і розвитку української культури після занепаду династії Олельковичів (1471 р.). Контактам із Західною Європою сприяла геополітична ситуація цих територій, мешканці яких інтенсивно засвоювали наукові знання у західноєвропейських університетах уже в XIV ст.

Отже, вже у XV ст. в Україні, за словами Івана Франка, "повіяло тим новим європейським духом". Той дух виявився у розвитку міст, які одне за одним виборювали магдебурзьке право, створенні парафіяльних організацій міщан, формуванні козацтва — нової сили, що взяла згодом на себе відповідальність за збереження національної самобутності українства. Виявився той дух і в усе інтенсивнішому потягу до освіти української молоді: вже на початку XV ст. у Краківському університеті навчалося так багато вихідців з українських земель, що королева Бона розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу (гуртожиток) на вул.Вишневій (1409 р.), якою опікувався професор Ян Існер. Збереглися відомості, що вже у XIV ст. українці-русини навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах. Кожен з них так чи інакше усвідомлював належність до своєї народності, дбав про рідну культуру незалежно від місця гуманістичної діяльності. В європейських університетах українці не лише навчалися — вони ставали там професорами, навіть ректорами.

Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом формування гуманістичного світогляду в українській культурі, коли в центрі уваги постало земне життя людини і її діяльність. Ренесанс у європейській культурі —це сукупність явищ та ідей, що спричинили негативний вплив на феодальний світогляд.

Поряд з інтересом до наукової та художньої літератури античних письменників Відродження заохочувало появу нового знання, що випадало із меж філософсько-богословської системи Середньовіччя. Це означало появу наук про природу і людину, інтерес до земного життя, з чим пов'язані гуманізм як духовний бік Відродження і його ідеологія. Ренесансний гуманізм увібрав риси античного й середньовічного гуманізму.

Освіта 19ст. в Україні.

Освіта. На початку ХГХ в. були проведені реформи в області освіти. Вони мали на меті пристосувати навчання і воспитание до нових потреб соціально-економічного і политического розвитку країни при неодмінному збереженні самодержавно-крепостнических порядків. І надалі царизм придерживался подібного реакційного курсу.В початкових церковноприходських школах дітей навчали читанню, листу, печаткам арифметики і основам православ'я. Викладання велося на російській мові. В середині XIX в. на тій частині України, яка входила до складу Російської імперії^ діяли 1300 початкових шкіл. В них навчалися 67 тисяч дітей.Другим ступенем були двокласні (з 1828 р. — трикласні) училища повітів. В них навчалися переважно діти дворян і урядовців. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику і малювання.Яскраво виражений становий характер мали гімназії, куди приймали майже виключно дітей дворян і урядовців. В середине XIX в. на Україні було 19 гімназій, в яких навчалися 4 тис. учнів.Проміжне положення між гімназіями і университетами займали ліцеї. На Україні їх було три: Рішельевській в Одессе, Кременецкий на Волині і Ніжинський. У ряді сіл Полтави і Чернігівщини продовжували діяти школи, які містилися на засоби батьків. В них дьяки навчали дітей читанню букваря, часослова і псалтирі, а також церковному співу. Викладання тут велося переважно на українській мові. Таким чином, в розвитку освіти на Україні були певні позитивні зсуви. Проте, пригнічуюче большинство населення України залишалося безграмотним. Це було безпосереднім результатом реакційної політики в цій области. Відсутність необхідних засобів і становий характер образования, його русифікація, задушлива опіка поміщиків і чиновников, а також багато що інше прирікало народна освіта в Российской імперії на застій. В стані справжнього упадку перебувала освіта на Западной Україні. В Галіциі проводилася політика онімечування і полонізувати українців, на Буковині — онімечування і руминізации, на Закарпатті — мадьяризации. Австрійська монархія і правящие класи не допускали в школах викладання на українській мові, полчинили їх римсько-католицької церкви, переклали расходи за змістом шкіл на плечі селянства. При цьому в обучении повсюдно була введена німецька мова. Лише в окремих селах ще існували православні приходські школи. Нечисленні середні школи і гімназії були предназначені для дітей поміщиків, духівництва і урядовців. Заняття в них велися на латинській і німецькій мовах. Труднощі випробовував і Львівський університет, в якому также викладання було перекладено на німецьку мову. Відкриття університетів. Наукові досягнення. Харьковській університет був відкритий в 1805 р. Спочатку він мав 4'факультета: словесний, етико-політичний, фізико-математичний і медичний. За півстоліттям в його стінах отримали освіту близько 3 тисяч чоловік (переважно діти дворян і урядовців).Навчання в Харківському університеті велося на російській мові. Проте, серед прогресивно набудованих його викладачів зріли думки про надання української молоді права навчатися на рідній мові.

Живопис 19 сі. в Україні.

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Шевченко та його послідовники Л-Жемчужников (1828-1912 рр.) і К.Трутовський (1826-1893 рр.).Тарас Григорович Шевченко (1814—1861 рр.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т.Шевченко — автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Художник-реаліст, він одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства ("На пасіці", 1843 р., "Селянська родина", 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів "Живописна Україна", яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна "Катерина" (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну; дуб - - її силу та непокору. Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К.Брюлова й автопортрети Т.Шевченко удостоєний звання академіка гравірування. В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В.Орловський, С. Світославський, П Левченко. Найвідомішим був художник С Васильківський (1854— 1917 рр.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі "Козача левада" (1893 р.), "Дніпровські плавні" (1896 р.), "По Донцю" (1901 р.) - справжні шедеври мистецтва. Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував плідно працювати С.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: "Чумацький Ромоданівський шлях", "Вибори полковника Мартина Пушкаря", "Козак Голота". Над розробкою художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І.їжакевич. Низку високохудожніх творів створив О.Мурашко (1875—1919 рр.). Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці ("Похорон Кошового") та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом ("Портрет Н-А-Некрасової", "Дівчина в червоному капелюшку" та ін.). Видатними майстрами на ниві пейзажного, жанрового та портретного живопису стали Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Культура Месопотамії .

Культура Стародавнього Єгипту.

Єгиптяни по праву називають себе найдавнішим народом світу.

Зародження цієї афро-азіатської цивілізації відносять до 6 тис. до н.е.. Згідно з традиційним підходом , історію державності та культури давньоєгипетської цивілізації прийнято поділяти на кілька періодів, найчастіше — на чотири: Раннє царство (6-4 тис. до н.е.), Стародавнє царство (3 тис. до н. е.), Нове царство (16-11 ст. до н. е.). Ще впродовж періоду Раннього царства в родючій долині Нілу виникали державні утворення, об'єднані наприкінці 4- на початку 3 тис. до н. е. в централізовану деспотію. Культура Стародавнього Єгипту характерна передусім дивовижною сталістю і традиційністю. Дослідники вважають , що збереженні пережитки минулого , деспотичність влади фараонів, що обмежила реалізацію індувідуаль-них потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади - вплинули на сталість світогляду , а через них - на канонізацію художніх образів і художньої мови. Формування традиційної за формами культури було зумовлене й територіальною замкненістю, регул яр-ністю і сталістю еколого-географічного середовища.

Впродовж періоду Раннього царства сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування : культ природи та предків, астральний та загробні культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. В культовому будівництві почав широко використовуватись камінь. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавнє та Середнє царства характеризувались зміцненням і централізацією бюрократичного управління, посиленням могутності Єгипту, його прагненням поширити межі впливу на сусідні народи. В культурному розвитку - це епоха будівництва велетенських гробниць фараонів, таких як піраміди Хеопса, Хефрена та Мікерина, створення унікальних пам'яток образотворчого мистецтва сфінксів фараона Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета 3, портретного дерев'яного рельєфу „ Будівничий Хесіра „ ,численних художніх скарбів із гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса - останнього фараона Середнього царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід - піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд, засвідчують її колосальні розміри: 146 м висоти, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230м. Це незвичайний пам'ятник ,дійсне призначення якого донині невідомо.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці. В цей період особливо розвивалась архітектура храмів, найвідоміші з яких храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці, прикрашені великою кількістю різноманітних колон. Серед вершин художньої творчості цього періоду -неперевершений натхненною красою образ цариці Нефертіті зі скульптурної майстерні в Ахетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона, високомайстерні й оригінальні розписи гробниць у Долині царів поблизу Фів.

Блискучі, художні досягнення Стародавнього Єгипту становлять матеріальне втілення особливого світогляду й образу думок його жителів, для мислення котрих був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче та жіноче начало життя, протиставленні чорної землі долини Нілу і білого піску пустель, що оточують її, Верхнього й Нижнього Єгипту, і в двоїстому характері влади фараонів (монарх і, водночас, живий Бог).

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни Вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Земні радощі настільки цінувалися, що переносились навіть у потойбічне безсмертне життя, яке дарує вічну насолоду. Віра в індивідуальне безсмертя породила й такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити про себе пам'ять у віках, будуючи поховальні.

Винайдення ієрогліфічних писемності сприяло розвитку жанрів словесності - міфів, казок, байок, молитв, гімнів, повістей ,любовної лірики і політичних трактатів з теорії державної влади.Хоч давні єгиптяни й орієнтувалися на ідею безсмертя, в їх духовному житті існувала антитеза цій ідеї, відображена у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою „Пісня арфіста,,.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-04-10; Просмотров: 250; Нарушение авторского права страницы