Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
Чим пояснити ідейну спрощеність, тематичну й жанрову одноманітність української драматургії другої половини ХІХ ст.?
На другу половину ХІХ ст. припадає не тільки творчість найталановитіших українських драматургів минулого століття (Панаса Мирного, М. Старицького, Як у драмі, так і на сцені, як правило, відображалося селянське життя в його побутово-етнографічній площині, поставали особисті пристрасті й колізії, “кохання під усякими соусами та з усякими приправами”, що віддалено нагадувало варіації на тему Наталки і Петра з “Наталки Полтавки” І. Котляревського. Виробився навіть певний трафарет драматичного твору, в якому любовна інтрига чи комедійна ситуація розбавлялася музикою, танцями, обов’язковим фольклорно-етнографічним елементом (хоровим і сольним співом, натуралістичним відображенням застілля тощо). А тому найбільш відповідними жанрами для цього матеріалу були мелодрама (у таких, скажімо, зразках, як “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького чи “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького) і водевіль (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” М. Старицького, “По ревізії” На це було кілька причин: і об’єктивних, і суб’єктивних. Найхарактерніші з них: Загальновідомо, що драматичний твір завжди розрахований на постановку на сцені, а значить, не тільки враховує її вимоги, потреби, закони, а й залежить від умов, у яких розвивається театрально-сценічне мистецтво. Український театр другої половини ХІХ ст. розвивався в умовах жорстокого адміністративно-цензурного переслідування. Після придушення польського повстання 1863 року царизм нещадно розправлявся з будь-якими виявами національного життя і національної культури, вбачаючи в них сепаратизм, що загрожував цілісності монархії. Оскільки український театр, демократичний і за матеріалом, і за акторським складом, і за глядацькою аудиторією, все частіше користувався успіхом і за відсутності національно-освітніх та культурних інституцій був таки національною школою і трибуною, то, зрозуміло, царизм виявляв до нього особливий “інтерес і увагу”. Спеціальними указами й розпорядженнями він, по суті, був позбавлений права на життя і розвиток. Першим репресивним заходом проти “українофільства” в цілому і українського театру зокрема був Валуєвський циркуляр 1863 року, яким заборонялись як перекладні, так і оригінальні драматичні твори, призначені для народного театру. Русифікаторський Емський указ 1876 року підрізав під корінь увесь український драматургічно-театральний поступ, бо в одному із його пунктів зазначалося: “Воспретить различные сценические представления и чтения на малорусском языке, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам”. Спраглі за українськими театральними видовищами, за живим народним словом глядачі і аматори сцени змушені були влаштовувати вистави на приватних квартирах, виставляючи для самозахисту вартових. Доходило й до курйозних ситуацій, особливо коли пісні на концертах, у тому числі й популярна народна пісня “Дощик, дощик капає дрібненько…”, виконувалися французькою мовою. Зрозуміло, що жорстокі адміністративні утиски і переслідування викликали спротив українського громадянства. Тому в законі про українські справи 1881 року заборона українських вистав повторилася в такій “послабленій” редакції: драматичні твори і сценічні вистави “на малорусском наречии”, що були дозволені цензурою раніше, а також ті, що ще будуть дозволені Головним управлінням у справах друку, поставити “в зависимость от усмотрения высших местных властей в каждом отдельном случае”. Отже, переслідування не тільки не послаблювалось, а, навпаки, посилювалось, бо дозволене цензурою заборонялося, скажімо, губернатором. Інколи доля і драматичного твору, і його сценічного втілення залежала від несподіванки, випадку. Так було з драмою “Безталання” І. Карпенка-Карого. Автор подавав її у цензурний комітет під різними назвами та в різний час, і вона могла через соціальну загостреність повернутися назад до автора, якби не щасливий випадок. Дозвіл давався лише на безконфліктні, розважальні видовища з піснями й тацями, що не зачіпали глибоко народного життя і подавали лише його зовнішні, побутово-етнографічні картини чи мелодраматичні в основі своїй любовні сцени. І навіть така нейтральна етнографічно-побутова мелодрама чи водевіль могли ставитися на сцені лише тоді, коли їм передувала російська п’єса на стільки ж актів. За дотриманням вимог часто стежили приставлені місцевою владою поліцейські. Саме вони, як правило, і заповнювали зал під час першої, російської, частини. “Білетний” глядач приходив на українську п’єсу, бо, окрім відповідного інтересу, не в змозі був перебувати в театрі впродовж чотирьох-п’яти годин. Отже, адміністративно-цензурні утиски й заборони обмежували тематику українських п’єс, змушували авторів працювати у встановлених рамках, звужуючи діапазон життєвих спостережень і уникаючи гострих соціальних сцен. Тим самим знижувався і якісний рівень драматичних творів, що безперечно, впливало й на рівень художніх смаків глядачів. Отже, ідейно-тематична бідність чи спрощеність, а також жанрова одноманітність української драматургії другої половини ХІХ ст. визначальною мірою пояснювалася нестерпними умовами розвитку драматургії. Потенційні можливості українських драматургів і театральних діячів були набагато вищими, серйознішими від того, що вони пропонували під тиском обставин. Про це свідчать і окремі твори, і публіцистичні виступи. Так, у “Записці” І. Карпенка-Карого і І все ж той театр не просто існував, він, особливо у 80-ті роки, процвітав, полонивши своїм мистецтвом не тільки провінційну українську, а й столичну публіку. У 80-х рр. він мав у своєму складі гроно першорядних талантів, неординарних, яскравих творчих індивідуальностей, яким у зимовому Петербурзі 1886-1887 рр. не лише далекі від українських проблем глядачі, а й знавці та майстри сцени співали дифірамби, запрошуючи їх грати у найпрестижніших салонах, водночас запобігливо шукаючи знайомства з ними. Найбільшого успіху й слави зажила неповторна за силою таланту й виражальних можливостей М. Заньковецька. Тогочасні театрознавці не тільки прирівнювали її до уславленої Елеонори Дузе, а й вивищували українську актрису. Видатний композитор Прикро усвідомлювати, що такого рівня актори в тогочасних умовах не змогли реалізувати себе сповна, бо силу й енергію мусили витрачати не тільки на організаційні негаразди, а й на те, щоб своєю грою хоч якось підтягувати відомий рівень драматургічного репертуару. Навіть примітивну сюжетну схему корифеї української сцени скрашували своєю першорядною грою, силою темпераменту, глибиною й щирістю сценічних переживань. Досконало знаючи українське село, вони поглиблювали і ситуації, й типажі психологічним підтекстом, що в цілому виглядало на сцені не тільки привабливо, а й художньо переконливо. Успіх українського театру викликав переляк у місцевої влади. Так, трупа Успіх етнографічно-побутової п’єси, водевілю із селянського життя в постановці театру корифеїв приваблював різного роду театральних заробітчан, бездарних драморобів, які спекулювали на фольклорно-етнографічному матеріалі, займалися примітивно-вульгарними підробками під народне. Зафіксувавши лише зовнішні чинники успіху першорядних театральних груп і не вловивши глибинного, вони представляли на сцені зразок ярмаркового балагану, “горілчано-гопачної опери”, в якій застілля з горілкою і варениками, клоунада з несамовитими викрутасами й гопаком були центром сценічного видовища, його неодмінними атрибутами. Отже, окремі зразки драматургічного репертуару того часу обумовлювалися індивідуальними смаками їхніх авторів. Етнографічно-побутові видовища на українській сцені другої половини ХІХ ст. певною мірою пояснювалися й театральною інерцією, орієнтацією на попередню традицію. З усіх літературних родів драма – це найскладніше мистецтво, а тому зроблене попередниками полегшує прокладання власної стежки в драматургії. Русло ж новій українській драмі поклав своєю “Наталкою Полтавкою” І. Котляревський. Під її величезним впливом перебувала подальша українська драматургія і в доборі матеріалу (соціально-побутового), і в типі інтриги (любовної), і в художніх виражальних засобах (пісня, музика, танець, колоритний обрядовий елемент). П’єса І. Котляревського стала тим шаблоном, до якого приміряла свої творіння більша частина драматургів. Навіть Т. Шевченко у “Назарі Стодолі” явив, по суті, варіацію теми любовного трикутника, створивши традиційну мелодраму і не зумівши протистояти канонічному зразку, хоч у своїй поезії того часу (періоду “трьох літ”) він виступив поетом-новатором не тільки в українській, а й у світовій літературі. Але те, що було новаторським у часи І. Котляревського, наприкінці ХІХ ст. уже не відповідало потребам і духу часу: етнографічно-побутовий театр ставав архаїзмом. І драматургія, і сцена потребували радикальних змін, на що, попри всі адміністративно-цензурні переслідування і перепони, відгукнулися не тільки представники нової письменницької ґенерації, а й окремі драматурги попереднього часу. ? Запитання 1) Які особливості розвитку театрального мистецтва в Україні другої половини ХІХ ст.? 2) Коли, де і ким було створено першу професійну трупу українського театру? 3) Що вам відомо про життя і творчість корифеїв українського театру?
G 5. Готуємось до самостійної роботи ЗАВДАННЯ 1. В. Шекспір (англійський поет і драматург) порівнював життя з театром, Г. Гаутман (німецький письменник) – ланцюгом, Т. Браун (англійський лікар, письменник) – з чистим полум’ям, У. Броунелл (американський критик, видавець) – зі сходинами, · А які асоціації викликає слово життя у вас? 2. Драматургія – драма в широкому значенні слова, або ж сукупність драматичних творів певного письменника, певної літератури, певної доби. · Назвіть джерела драматургії. 3. Назвіть найяскравіших представників українського драматичного мистецтва. 4. Поміркуйте, які особливості розвитку театрального мистецтва на Україні. 5. Чи можна вважати драму найдавнішим видом мистецтва? 6. Які три етапи пройшов національний театр? |
Последнее изменение этой страницы: 2019-04-09; Просмотров: 223; Нарушение авторского права страницы