Сутність італійської політики Штауфенів та її наслідки

Штауфени (Гогенштауфени) — династія німецьких королів і імператорів «Священної Римської імперії» в 1138—1254 pp., у 1197—1268 pp. також королі Сицилійського королівства. Уперше з'явилися на історичній арені у другій половині XI ст., коли в 1079 р. імператор Генріх IV передав Фрідріху І Штауфену герцогство Швабське. Тоді ж Фрідріх взяв шлюб з єдиною дочкою Генріха IV, Агнесою. Імператор Генріх V підтвердив права старшого сина Фрідріха І, Фрідріха Одноокого, на Швабію, а молодшому, Конраду, подарував герцогство Франконське. Зі смертю бездітного Генріха V його спадщина перейшла до Штауфенів. Вибори, що відбулися у Майнці, не справдили надії Фрідріха Одноокого на престол — німецьким королем став Лотар III Саксонський (1125—1137), давній супротивник Генріха V. Обрання Лотара Саксонського королем спричинило війни між прихильниками Лотара і Штауфенами, у ході яких Конрада Штауфена в 1127 р. було проголошено німецьким і італійським королем. В Італії його коронував архієпископ Міланський, але в тому ж році Конрад був відлучений від церкви папою Гонорієм II. Зустрівшись з опором в Італії і усвідомивши слабкість своєї влади в Німеччині, Конрад був змушений виявити покірність Лотару III. Брати Штауфени супроводили імператора під час чергового італійського походу. Після смерті Лотара III в грудні 1137 р. основним конкурентом Конрада в боротьбі за корону став представник дому Вельфів герцог Баварський Генріх Гордий, зять покійного імператора.

У політиці Штауфенів у XII — першій половині XIII ст. можна виділити два пріоритетних напрями — військові експедиції в Італію і участь у хрестових походах. Племінник Конрада III, Фрідріх І Барбаросса (імператор з 1155 р.), до якого через малоліття сина Конрада III перейшла німецька корона, здійснив 6 походів в Італію, розоривши в 1162 р. Мілан, але після поразки в битві під Леньяно (1176) відмовився від своїх домагань на Італію. Син Фрідріха, Генріх VI (1191—1197), успадкував Сицилійську корону і об'єднав під своєю владою «Священну Римську імперію» і Сицилійське королівство. За правління Генріха VI династія Штауфенів вступила в період розквіту своєї могутності. Незважаючи на те, що Генріху VI не вдалося добитися права на спадкову передачу корони, після його смерті імператором був визнаний його дворічний син Фрідріх II. У період малоліття Фрідріха II королівський престол займав молодший брат Генріха VI, герцог Швабський Філіпп (1198—1208), а після його вбивства корона перейшла до суперника Штауфенів — Отгона Брауншвейзького. Після досягнення повноліття Фрідріх II (1220—1250) намагався підкорити Італію.

На відміну від батька і прадіда, які не досягай в хрестових походах істотних результатів, йому вдалося шляхом дипломатичних переговорів добитися переходу в 1229 р. Єрусалима, Вифлеема і Назарета під владу християн і затвердити за собою титул єрусалимського короля. Після смерті Фрідріха в 1250 р. починається період кризи династії Штауфенів. Після Фрідріха став правити його молодший син Конрад IV (1237—1254), який зустрів сильний опір і в Німеччині, і в Італії. Йому вдалося розбити бунтівників, але в 1254 р. він помер, не встигнувши скористатися плодами своєї перемоги.

Сицилійське королівство перейшло в руки старшого з незаконнонароджених синів Фрідріха II — Манфреда, намісника Сицилії в правління Конрада IV. Манфред загинув у битві з Карлом Анжуйським, який вторгся в Сицилію в 1266 р. У 1268 р. останній законний представник роду Штауфенів — швабський герцог Конрадін — спробував відвоювати Сицилійське королівство, але був захоплений у полон і страчений за наказом Карла І Анжуйського.

 

 

Карл Сміливий

м'я герцога Бургундського Карла, абсолютно справедливо прозваного його сучасниками Сміливим, нерозривно пов'язане з ім'ям французького короля Людовика Одинадцятого. Вони пов'язані між собою, як Ісус Христос і Понтій Пілат. Точно так само неможливо згадати одного, чи не пом'янувши другого. І з'єднані імена цих лютих і принципових ворогів навічно, немов би в насмішку над тим антагонізмом, що панував між середньовічними правителями багато століть назад. Карл Бургундський був сином високоповажного герцога Бургундії Філіпа Третього (Доброго). Матір'ю Карла була португальська інфанта Ізабелла. Карл з'явився на світло в Діжоні, в 1433 році, десятого листопада. Освіту він здобув блискучу, з самої ранньої юності зачитувався римськими філософами, але і з мечем не розлучався. Його відвага, що межувала з безглуздям, викликала непідробне захоплення як його друзів, так і його ворогів. Був тричі одружений. Перший раз його одружили, коли хлопчикові ледь виповнилося сім років з дочкою французького короля Карла Сьомого - Каталине і рідною сестрою майбутнього короля Людовика Одинадцятого, в ту пору колишнього ще дофіном. Вона була старша за Карла на п'ять років і померла у вісімнадцятирічному віці, не залишивши потомства. У двадцять років Карл одружився знову на принцесі Бурбонської - Ізабеллі. Але і ця дружина Карла залишила його вдівцем, втім, встигнувши подарувати йому єдине дитя - Марію Бургундську.

Поки Людовік залишався дофіном, а сам Карл ще не був герцогом Бургундії, а носив титул графа Шароле, між двома майбутніми суперниками навіть зав'язалися приятельські відношення. Це сталося в той час, коли дофін Франції переховувався від свого батька в Бургундії, але пріятельствованію не судилося перерости в дружбу. Ледве Людовик успадкував корону, то миттєво налаштував проти себе всіх своїх васальних правителів. Людовик був хитрий, як лис, і його вірні васали на чолі з герцогом Бургундії Карлом утворили, так звану, «Лігу загального блага», спрямовану проти французького помазаника Божого, ймовірно статут його політичної неохайністю. Третій шлюб Карла з Маргаритою Йоркській також політично був спрямований проти французького короля. Людовик усіма силами прагнув перешкодити одруженню, але досягти в цій справі успіху йому не судилося. Одруження відбулося в 1468 році. Спільних дітей з Карлом у Маргарити не було, але вона весь свій час і сили присвятила вихованню Марії Бургундської, а пізніше, після смерті і самої Марії, ще виховувала двох її дітей, ставши їм прекрасної бабусею.

Головним задумом Карла Сміливого було об'єднання власних земель і можливість називатися королем, а не герцогом. Так, Карл вирішив завоювати Лотарингію і інші країни, які поділяли його володіння. Його мрією було створення нової держави, розташованого між Німеччиною і Францією і це нове королівство, імовірно, мала сягати від Сони до Північного моря. Протягом багатьох років перемоги у протистоянні Людовика і Карла належали останньому. Герцог Бургундський здобував перемогу за перемогою, але, в підсумку, все одно програв французькому монарху. Людовик, який славився своєю дипломатичною хитрістю, все-таки створив коаліцію, спрямовану проти Карла Сміливого. У числі інших країн, Швейцарія, яка побачила в прагнення Бургундського герцога створити нову незалежну державу загрозу власній незалежності, також долучилася до Людовику одинадцяти. За один тільки 1476 рік швейцарцям двічі вдавалося розбити війська Карла. Сам герцог Бургундський загинув при облозі Нансі в 1477 році. Після його смерті, Людовик завоював Бургундію, включивши герцогство до складу Франції.

Еліонора Квітанська

Королева Франції та Англії, за сумісництвом дружина Людовика VII і Генріха ІІ. Елеонора - єдина дочка герцога Аквітанського, з дитинства цікавилася політикою і військовими питаннями. Ще досить юною, стала спадкоємицею дуже впливової герцогства у Франції, а населення Аквітанії з полюванням взяли управління Елеонори.

Згідно з давньою легендою, Елеонора любила лицаря Річарда, але родичі її були проти цього шлюбу, і знайшли їй жениха солідніше, вірніше солідніше вже нікуди - короля Франції Людовіка. Як тільки герцогиня прибула в Париж, її вразила нудьга і пуританські характери, які панували в королівському палаці. Людовик був побожною людиною і навіть замкнутим. А країною правили, насправді, два високопоставлених церковника - Бернард і Одо. Нова королева намагалася змінити атмосферу в палаці, але цим тільки нажила собі ворогів. Вона Оперезаний поетами і музикантами, одним словом розважалася, як тільки могла. А Людовик мовчав, так як полюбив її всією душею.

Елеонора була незвичайною і високоосвіченою жінкою. Часто відвідувала філософські та правові лекції.

1147 року Елеонора разом з Людовіком VII, вирушили в хрестовий похід на Палестину. Подорожуючи, вони зупинилися у дядька королеви. Той їх дуже добре зустрів, нагодував, напоїв, дав нові шати. Паралельно з цим дядько почав напористо доглядати за племінницею, ніж вивів із себе Людовіка. Король наказав негайно наступати на Єрусалим.

І силою змусив Елеонору йти разом з ним. Після цього випадку, королева назавжди охолола до королю. Незабаром вона народила дочку Марію. І ініціювала розлучення, який отримала в 1152 році.

Повернувшись, додому, Елеонора то й справа влаштовувала бали і бенкети, її радості не було меж - вона вільна. Скоро її чудовий двір прославився на всю Європу. З'явилися і шанувальники, а серед них спадкоємець трону Англії Генріх. Елеонора вийшла за нього і народила йому первістка. Генріх був хорошим королем і багато робив для зміни законодавства країни. А Елеонора займалася виховною роботою, а виховувати було кого - сімох дітей. Проходили роки, і подружжя вже не так любили один одного. Королева всю свою любов віддавала третьому синові Річарду.

А коли діти виросли, король віддав їм графства. Річарду ж дісталася Аквітанія. Якось Елеонора дізналася, що у короля є коханка, і негайно покинула палац. Крім усього вона спробувала покарати коханку, а Генріх, дізнавшись про це, наказав укласти королеву в замок.

Елеонора, не простив чоловікові невірності, налаштувала синів проти нього. Залишок життя невірний Генріх II провів у затяжній боротьбі, зі своїми синами, свого роду розплачуючись за подружню невірність. На трон зійшов улюблений син Елеонори Річард. Він був чудовим правителем. І отримав прізвисько, відоме всьому світу "Річард Левине серце". Сама ж Елеонора Аквітанська померла у 82 роки. Що на ті часи було не мало.

4.Солох Ад Дін\

Життєпис[ред. • ред. код]

За походженням Салах ад-Дін курд. Він народився в Тікриті, на території сучасного Іраку. Його особисте ім'я було Юсуф, арабська форма імені Йосип. Салах ад-Дін — описовий епітет, що означає «праведність віри». Його сім'я була курдського роду, і походила з міста Двін, в середньовічній Вірменії. Його батька, Наджма ад-Дін Айюба, 1139 року, в ніч народження сина, вигнали з Тікрита. Разом зі своїм братом Асад аль-Діном Ширкухом він переїхав до Мосула. Дитинство і юність Саладин провів у Баальбеку і Дамаску, навчався в Дамаску і Багдаді. Отримав різносторонню освіту, зокрема теологічну і правничу. 1152 року Саладин вступив на службу до Нур ад-Діна. Як молодший командир закінчив військове навчання під керівництвом свого дядька в його армії.

Спочатку Нур ад-Дін послав його разом із дядьком на оборону Єгипту і династії Фатімідів. Після смерті дядька в 1169 став візиром, а після усунення останнього з Фатімідів перейняв владу в Єгипті. 1171року оголосив себе султаном Єгипту. Його могутність зростала з завоюваннями нових територій.

Емір Єгипту[ред. • ред. код]

Після смерті Ширкуха Нур ад-Дін призначив йому наступника, але халіф аль-Адід обрав Салах ад-Діна візиром на місце Шавара. Можливо, причиною такого обрання було сподівання халіфа, що Салах ад-Дін не здобуде підтримки в емірів і залишатиметься слабким. Можливо халіф намагався внести розкол у лави зангідів. Все ж Салах ад-Дін уже мав авторитет завдяки своїй ролі у битвах з хрестоносцями^[3]. 26 березня 1169 року Салах ад-Дін став еміром. Йому все ще потрібно було зробити вибір між лояльністю Нур ад-Діну та халіфу.

Того ж року в Каїрі виникла змова з метою вбити нового візира, але Салах ад-Дін, довідався про неї й стратив головного змовника. За день збунтували 50 тисяч чорношкірих африканських найманців, але до 23 серпня Салах ад-Дін придушив повстання, й більше в Каїрі проти нього бунтів не було^[4].

Під кінець року Салах ад-Дін отримав підкріплення від Нур ад-Діна й завдав поразки значним силам хрестоносців та візантійців біля Дам'єтти. 1170 року Нур ад-Дін відрядив до Єгипту на прохання Салах ад-Діна його батька. Салах ад-Дін отримав також листа від аббасидського халіфа аль-Мустанджида, який бажав скинути свого супротивника фатимідського халіфа аль-Адіда^[5]. Салах ад-Дін продовжував зміцнювати свою владу в Каїрі. Він наказав побудувати медресе для сунітів^[6].

Зміцнившись у Єгипті, Салах ад-Дін розпочав наступ на хрестоносців і 1170 року взяв в облогу Дарум^[7]. Коли Аморі кинув на допомогу Даруму тамплієрський гарнізон Гази, Салах ад-Дін обійшов їх і напав на Газу. Він не зумів взяти замок, але знищив місто, що його оточувало, вирізавши його жителів за відмову впустити його в замок^[8]. Того ж року він захопив замок хрестоносців Ейлат на острові у морі, який перешкоджав навігації торгових суден^[7].

Султан Єгипту[ред. • ред. код]

У червні 1171 року Нур ад-Дін написав Салах ад-Діну листа з вимогою відновити в Єгипті Аббасидський халіфат. Підтримував цю вимогу й факіх аль-Хабушані, борець проти шиїзму в країні. У цей час було вбито кількох єгипетських емірів, але халіф аль-Адід оголосив, що їх убили за бунт проти нього. Незабаром халіф захворів. Він покликав Салах ад-Діна до себе, щоб доручити йому опіку над своїми дітьми, але Салах ад-Дін, підозрюючи пастку, відмовився прийти. Пізніше, довідавшись про намір халіфа, він шкодував^[9]. Аль-Адід помер 13 вересня, а через 5 днів у Каїрі та Фустаті вже звучала хутба, в якій згадувався багдадський халіф аль-Мустаді^[10].

25 вересня 1171 року Салах ад-Дін пішов з Каїра на фортеці хрестоносців Керак та Монреаль. Було домовлено з Нур ад-Діном, що одночасно проходитиме наступ з Сирії. Але перед Монреалем Салах ад-Дін відступив, розуміючи, що, зустрівшись з ним особисто, Нур ад-Дін не відпустить його до Єгипту, не бажаючи віддавати йому такі значні території. Колапс держав хрестоносців да би Нур ад-Діну шанс захопити Єгипет. Салах ад-Дін пояснив свої дії змовою Фатімідів проти нього, але Нур ад-Дін не прийняв цієї відмовки^[10].

Улітку 1172 року Асуану почали загрожувати нубійські війська, до яких долучились вигнанці з Вірменії. Емір Асуана попрохав у Салах ад-Діна допомоги, і той відрядив туди війська на чолі зі своїм братом Туран-Шахом. Нубійці відступили, проте з'явились знову 1173 року, і знову їх прогнали. Єгиптяни захопили нубійське місто Ібрім.

Минуло 17 місяців після смерті каїрського халіфа, а Нур ад-Дін усе ще не вживав жодних заходів щодо Єгипту. Він висунув вимогу часткового повернення 200 тисяч динарів, затрачених на спорядження війська Ширкуха, і Салах ад-Дін послав йому 60 тисяч та багаті подарунки. Війська, що супроводжували цю суму, принагідно спустошили землі хрестоносців, уникаючи нападу на замки, але переслідуючи бедуїнів, які служили франкам за провідників^[11].

31 липня 1173 року батько Салах ад-Діна Аюб побився під час верхової їзди й 9 серпня помер^[12]. 1174 року Салах ад-Дін відрядив свого брата Туран-Шаха на завоювання Ємену. Він сподівався втекти туди у разі нападу Нур ад-Діна.

Протистояння та примирення з асасинами[ред. • ред. код]

Після укладення перемир'я з Зенгідами та з Єрусалимським королівством Салах ад-Діну все ще загрожувала секта ісмаелітів, відома як асасини. Її очолював Рашид ад-Дін Сінан. Асасини мали в горах Ан-Нусарія дев'ять фортець. Відправивши основну частину військ у Єгипет, Салах ад-Дін 1176 року пішов у гори, спустошив села й відступив, не здобувши жодної твердині. Мусульманські історики стверджують, що його дядько, правитель Хами, зумів домовитися про мир між Салах ад-Діном та Сінаном^[29][30]. За іншою версією Салах ад-Дін відвів війська, бо потребував їх для боротьби з хрестоносцями^[30]. За цією версією саме асасини ініціювали союз із ним, оскільки вважали, що вигнання хрестоносців буде взаємо вигідним. Надалі Салах ад-Дін та Сінан підтримували добрі стосунки, Сінан присилав султану підкірплення напередодні важливих битв^[31].

Повернення до Єгипту, рейди до Палестини[ред. • ред. код]

Покинувши гори Ан-Нусарія, Салах ад-Дін повернувся до Дамаска та відпустив свою сирійську армію. Залишивши Сирію під управлінням Туран-шаха, він вирушив до Єгипту з невеликим загоном особистої варти. Його відсутність затяглась на два роки, і він взявся за організацію справ та за відбудову й фортифікацію Каїра. Проводився ремонт міських мурів, почалось спорудження Каїрської цитаделі^[32].

Протистояння з Балдуїном IV[ред. • ред. код]

Не підготувавшись до несподіваної атаки, Аюбіди дозволили королю Єрусалиму Балдуїну IV з тамплієрами увійти до Аскалона. Хоча християни мали тільки 375 лицарів, Салах ад-Дін вагався, оскільки хрестоносцями командували вмілі воїни. 25 листопада, за відсутності більшої частини війська мусульман, тамплієри заскочили Салах ад-Діна зненацька біля Рамли у битві на горі Жисар і порубали його військо швидше, ніж воно встигло сформувати стрій. Спочатку Салах ад-Дін намагався організувати своїх воїнів, але після загибелі тілоохоронців, бачачи неминучу поразку, втік на швидкому верблюді до Єгипту^[33].

Навесні 1178 року Салах ад-Дін розбив табір під стінами Хомса, де почались сутички між його військами та хрестоносцями. Сили султана в Хамі здобули над християнами перемогу й узяли багато бранців. Салах ад-Дін наказав відрубати їм голови за «грабунок і спустошення земель правовірних»^[34].

Салах ад-Діну доповідали, що хрестоносці планують рейд у Сирію. Він звелів одному зі своїх генералів, Фаррух-шаху, спостерігати за границею, уникати битви й повідомити про наступ християн сигнальним вогнищем. У квітні 1179 хрестоносці на чолі з королем Балдуїном IV напали на мусульманських пастухів, що випасали свої стада на Голанських Висотах, не сподіваючись на опір. Балдуїн зопалу погнався за силами Фаррух-шаха й зазнав поразки. Після цієї перемоги Салах ад-Дін вирішив привести з Єгипту додаткові сили, й наказав аль-Аділу прислати 1500 вершників^[35].

Улітку 1179 року король Балдуїн IV виставив пости на дорозі до Дамаска й почав будувати укріплення на Яковому Броді через річку Йордан. Салах ад-Дін запропонував єрусалимському королю 100 тисяч золотих за те, щоб він облишив образливе для мусульман будівництво, але марно. Тоді Салах ад-Дін вирішив знищити фортецю тамплієрів Шатле. Хрестоносці, кинувшись в атаку на мусульман, залишили піхоту позаду і втратили організованість. Переслідуючи ворога, вони розсіялись, чим скористався для нападу Салах ад-Дін. Аюбіди здобули славну перемогу й полонили чимало лицарів. Далі Салах ад-Дін пішов до Якового Броду й захопив його 30 серпня 1179 року^[36].

Навесні 1180 року Салах ад-Дін отримав від короля Балдуїна IV послів з пропозицією миру. Через поганий урожай Салах ад-Дін погодився на перемир'я. Раймонд Триполійський не погодився, але рейд Аюбідів на його землі у травні та поява флоту Салах ад-Діна біля берегів князівства змусили його скоритись^[37].

Внутрішні справи[ред. • ред. код]

1180 року Салах ад-Дін владнав конфлікт між сельджуками Румського султанату та Артукідами Східної Анатолії^[38]. Залишивши Фаррух-шаха в Сирії, 1181 року султан повернувся до Каїра, плануючи наступного року здійснити хадж до Мекки, однак змінив своє рішення й подався на береги Нілу. Він відібрав у бедуїнів дві треті земель, звинувативши їх у торгівлі з християнами, і змусив їх мігрувати на захід^[39]. Султану також довелося взяти в свої руки справи у Ємені, від якого не надходило достатньо доходів^[40].

Війна з хрестоносцями[ред. • ред. код]

У 1174 завоював Дамаск, у 1183 — Алеппо. Після подолання противників у мусульманському таборі спрямував свої сили проти Єрусалимського королівства. У битві під Хаттіном 4 липня 1187 розбив війська франків, а 2 листопада здобув Єрусалим, усунувши християн майже з усієї території Святої Землі. Реакцією на це став Третій хрестовий похід. У 1192 Саладин уклав з хрестоносцями мир.

Помер Салах ад-Дін в Дамаску 4 березня 1193 року від «жовтої гарячки» (однак можливо, що це був епідемічний поворотний тиф, що перебігає з жовтяницею, не виключають також й гепатит E).

 

Філіп ІІ

Період правління цього монарха – 1527-1598 рр. Ким був Філіп 2 Іспанську? Предки правителя – Карл V і Ізабелла Португальська. Народився майбутній король у Вальядоліді. Під час відвідування своїх володінь у Німеччині, Нідерландах та Італії майбутній монарх відразу відчув вороже ставлення підданих. Згодом їх взаємне нерозуміння посилилося тим, що правитель не добре знав жодної мови, за винятком кастильського.

Дитинство

Філіп 2 Іспанська дитинство провів в Кастилії. Його батько був імператором Риму і спадкоємцем Габсбурзьких територій. З 1516 р. Карл V був також королем Іспанії. Він правил, подорожуючи по Північній Африці і Європі. Вальядолід і Толедо були основними містами, в яких зростав Філіп 2 Іспанська. Сім'я майже не бачила батька. Державні справи вимагали, щоб Карл V постійно був присутній на підвладних йому територіях. Коли померла мати Пилипа, йому не було 12. У ранні роки у нього розвинулася любов до природи. Риболовля, полювання, виїзди на природу стали тими заняттями, в яких знаходив заспокоєння Філіп 2 Іспанська. Самосвідомість монарха також стало виявлятися досить рано. З юних років він відрізнявся релігійністю, любов'ю до музики. Наставники прищепили йому любов до читання. Його бібліотека нараховувала 14 тис. томів.

Прилучення до правління

Філіп 2 Іспанська (фото репродукцій портретів якого представлені в статті) розвивав свої політичні погляди за безпосередньої участі батька. Незважаючи на тривалу відсутність і рідкісні приїзди додому, Карл V намагався особисто, через листи і спеціальні інструкції, наставляти сина в питаннях управління. Батько завжди говорив про великий політичної відповідальності, необхідності надії на Бога. Карл закликав сина до пропорційності і справедливості в рішеннях, спонукав захищати колишню віру, не допускати єретиків ні при яких умовах.

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: