Найважливіші події повоєнного розвитку Ірану, Туреччини, Афганістану.

Іран.

У повоєнній історії Ірану вирізняються три найважливіші події.

1) У березні 1951 р. іранський меджліс ухвалив закон про націоналізацію нафтової промисловості Ірану, а в квітні того ж року уряд очолив лідер Національного фронту (створений 1949 р.) М.Мосаддик, який енергійно взявся за проведення закону в життя. Всі нафтопромисли й_нафтоперегінні заводи Ірану було взято під контроль уряду. Одначе зростання популярності Мосаддика і розмах очолюваного ним руху налякали шаха та його оточення. У серпні І953 р. в країні стався заколот. Ворожі Мосадцику сили повалили його уряд, а новий кабінет Захедї пішов на поступки англійцям та американцям.

2) "Біла революція". За порадою американців, на початку 60-х рр. у країні було проведено низку реформ, що дістали назву "білої революції", оскільки здійснювались вони під безпосереднім керівництвом шаха Ірану. Стрижнем "білої революції" стала аграрна реформа 1960—1963 рр. Відбувалася вона складно і болісно. Було обмежено розміри земельної власності, причому деякі послаблення зроблено для тих, хто застосовував сучасну техніку. Крім того, реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств, націоналізацію лісів, а також розпродаж (приватизацію) державних промислових під­приємств для фінансування земельної реформи.

Велике значення для подальшої долі країни мала судова ре­форма, за якою було ліквідовано шаріатські (ісламські) суди, судочинство повністю перейшло з рук духівництва до світських судів. У мечетей також відібрали право не сплачувати податки за належні їм землі. Це викликало страшне незадоволення верхівки мусульманського духівництва, яке почало накопичувати сили для боротьби із шахом.

3) Антишахська ісламська революція розпочалась у січні 1978 р. в релігійному центрі Ірану м. Кум, де влада розігнала антиурядову демонстрацію. Навесні та влітку 1978 р. антишахські виступи посилились.

Могутній, безпрецедентний за охопленням широких верств населення, за щоденним напруженням і самопожертвою антимо­нархічний рух змусив шаха 16 січня 1979 р. залишити межі Іра­ну — як виявилось, назавжди (у липні 1980 р. він помер у Єгипті). А за два тижні потому запеклий ворог шаха аятола Хомейні на спеціально зафрахтованому літаку авіакомпанії "Ер Фракс" із тріумфом повернувся на Батьківщину з Парижа.

12 лютого 1979 р. прихильники Хомейні повністю оволоділи Тегераном. У країні було проведено референдум, наслідком яко­го стало проголошення 1 квітня 1979 р. Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року було ухвалено нову конституцію, в якій було спеціально обумовлено, що найвища влада в країніналежить духовенству в особі імама Хомейні (після смерті — його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем'єр. Державна, кооперативна і приватна форми власності склали три сектори економіки нової республіки. Втру­чання і вплив західних країн ліквідовувались. Країна принципо­во відкинула капіталізм і комунізм і протиставила їм власний, ісламський шлях розвитку. В наступні роки Іран жив за закона­ми шаріату, впродовж восьми років воював проти Іраку, що призвело до занепаду економіки, міжнародної ізоляції.

Афганістан.

Після Другої світової війни Афганістан залишався однією з найвідсталіших держав світу. Панівний напівфеодальний ре­жим перешкоджав прогресу країни. 86% населення мешкало в селах, майже 3 млн душ вело напівкочовий спосіб життя. У країна фактично відсутня сучасна промисловість, майже немає залізниць.

Наприкінці 60-х та початку 70-х рр у зв'язку зі скороченням зовнішньої допомоги, що її Афганістан отримував як від Сполу­чених Штатів Америки, так і від Радянського Союзу, у країні розпочалася глибока внутрішня криза. Було сформовано анти­монархічну опозицію, до якої приєднались і прихильники нечисленної Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА), ство­реної 1965 р. на підвалинах марксизму.

17 липня 1973 р. в Афганістані стався державний переворот. Монархію було скинуто, проголошено республіку. До влади доступився уряд М. Дауда, який розширив позиції державного сектора в економіці, ухвалив закон про земельну реформу. В опозицію до уряду М. Дауда стала НДПА, що спиралася на підтримку СРСР.

27 квітня 1978 р. НДПА вчинила державний переворот, спираюнись на вірні військові частини. Президента країни М. Дауда змовники стратили. 30 квітня лідер НДПА Таракі став новим президентом країни. У вересні 1979 р. керівник НДПА і Революційної ради Н.Та­ракі був скинутий і страчений його суперникомX.Аміном, після чого було розгорнуто кампанію переслідування прихильників Таракі. До внутрішніх справ Афганістану грубо втрутився Ра­дянський Союз: 27 грудня 1979 р за рішенням політбюро ЦК КПРС на чолі з Л.Брежнєвим до Кабула увійшли радянські вій­ська, президентський палац було оточено і взято штурмом. Аміна вбили, а на чолі НДПА і Революційної ради став Б.Кармаль.

Введення радянських військ до Афганістану призвело до роз­гортання опору афганського народу (бійців якого називають моджахедами), який потім переріс у кровопролитну громадянсь­ку війну. Близько 5 млн осіб покинули рідні місця та облаштува-лися в Пакистані й частково Ірані, звідки продовжили боротьбу.

Нове керівництво СРСР на чолі з М. Горбачовим визнало рі­шення своїх попередників помилковим. На цю позицію вплинув не тільки новий курс у зовнішній політиці, а й значні втрати радянських військ у цій війні. Наприкінці 1986 р. розпочалося поетапне виведення радянських, військ. В Афганістані до влади доступилося нове керівництво на чолі з Наджибуллою, ще одним ставлеником Москви, який керував службою безпеки після квітневого переворо­ту. За наказами цього душогуба було знищено 1 мли людей.

15 лютого 1989 р. виведення радянських військ з Афганістану завершилося. Через повне припинення допомоги Росії у квітні 1992 р. Наджибулла пішов у відставку. Кабул оточили моджахе­ди Одне з найбільших їхніх формувань очолював Гульбеддвд Хекматіяр. За ним стояло понад 20 тис. бійців. Він був керівни­ком найбільш радикальної Ісламської партії Афганістану (ЩА), Його головним суперником був Ахмад Шах Масуд, командувач військ Ісламського товариства Афганістану (ІТА), яке очолював професор теології Бурхануддін Раббані

У вересні 1994 р у прикордонних із Пакистаном районах розпочала бойові дії нова військово-політична група талібів. Таліби — учні релігійних шкіл — медресе (найближчий українсь­кий еквівалент —- семінаристи).

До недавнього часу таліби контролювали приблизно 90% всієї території країни. Воєнну допомогу ісламському рухові подавав Пакистан, а фінансову — Саудівська Аравія. Однак у зв'язку з тим, що таліби надали притулок Усамі Бен Ладену, якого США звинувачують в організації терористичних актів 11 вересня 2001 р., 7 жовтня 2001 р. американські війська та війська їхніх союзників розпочали воєнні дії проти талібів. Ракетно-бомбових ударів було завдано по військових об'єктах, аеродромах, шляхах. Більшість країн світу підтримала дії американців проти Афганістану. В листопаді 2001 р. режим талібів упав, було сформовано коаліційний уряд X.Карзая, проте до досягнення стабільності в цій країні ще далеко.

Туреччина.

Вже в перші повоєнні роки Туреччина почала зміцнювати своє співробітництво зі Сполученими Штатами Америки. За угодою зі США від 1948 р. Туреччина почала отримувати істотну допо­могу в рамках плану Маршалла. Навзамін вона надала США право створювати на своїй території військові бази. У 1952 р. Туреч­чина вступила до НАТО, а 1955 р. підписала Багдадський пакт (згодом — Організація центрального договору, СЕНТО). У по­воєнній історії країни важливу роль відігравали військовики. Вони неодноразово здійснювали державні перевороти і захоплювали владу. Перший такий переворот стався у травні 1960 р. коли ге­нерал Дж. Гюрсель разом зі своїми прибічниками захопив владу у країні та проголосив гасло повернення до принципів Ататюрка. Вся влада перейшла до рук Комітету національної єдності (голо­ва Дж. Гюрсель). У 1961 р. було затверджено нову конституцію країни, яка, хоч і обмежено, але декларувала демократичні сво­боди.

У березні 1971 р. вище командування армії, невдоволене не­здатністю уряду подолати анархічну діяльність молодіжних уль­тралівих та ультраправих організацій, різних релігійних сект, вчинило черговий заколот, посіло чолові позиції в управлінні державою, але врегулювати ситуацію не змогло.

Наприкінці 70-х рр. політичне становище у країні ще більше ускладнилося. Криза політична, що спричинювала часту зміну урядів, доповнювалась економічною. Спостерігався, розгул релігій­ного фанатизму. В умовах кризи, що наростала, у вересні 1980 р. владу в свої руки знову взяла армія. Голова Ради національноїбезпеки (РНБ) генерал Еврен запровадив воєнний стан, розпу­стив парламент, діяльність політичних партій було заборонено. Економіка країни в той період перебувала в занепаді.

Визначальними для долі країни стали економічні реформи, розроблені заступником прем'єр-міністра країни (з 1980 р.) Тур-гутом Озалом. Насамперед радикальним чином було змінено роль фінансово-кредитної системи, поставлено завдання домогтися зростання виробництва і загальмувати інфляцію.

13 грудня 1983 р. Тургут Озал сформував перший після пере­вороту 1980 р. цивільний уряд, до якого увійшли шість інженерів і п'ять економістів. Програма уряду передбачала повернення до громадянського демократичного режиму, боротьбу проти теро­ризму, економічні реформи. У зовнішній політиці ставилося за­вдання підтримувати дружні взаємини із Західною Європою та США, зберігаючи членство в НАТО.

Удосконалення фінансово-кредитного механізму дало можли­вість перейти до другого етапу реформ. Було переглянуто попе­редній закон "Про іноземні інвестиції". Закордонні інвестори дістали право набувати у власність нерухомість, створювати

змішані компанії у різних галузях економіки. Швидко зростали приватні внески у турецьку економіку. У 1985 р. в Туреччині було відкрито вільні економічні зони — спершу в містах Анталья та Мерсін, а потім на західному узбережжі Анатолії та в Чорномор­ському регіоні. Держава почала підтримувати тільки ті підпри­ємства, які виробляли продукцію на експорт. При цьому перева­гу віддавали приватному секторові.

У 80-ті рр. Туреччина зробила потужний ривок у своєму еко­номічному й соціальному розвиткові. Саме в ті роки вона з аграр­но-індустріальної країни перетворилася на індустріально-аграр­ну. Введення в дію понад двох десятків гідроелектростанцій дало можливість Туреччині, що отримувала раніше електроенергію з-за кордону, розпочати продаж її Болгарії та Румунії. Було та­кож споруджено сучасну мережу телскомунікацій. Іноземні інве­стори до початку 90-х рр. вкладали в турецьку економіку до 800— 900 млн доларів щорічно. ВВП у Ї989—1991 рр. збільшувався щороку на 8%.

На виборах у грудні 1995 р. перемогу здобула Партія благо­денства, і Н.Брбакан сформував перший за 73 роки ісламський уряд. Інші партії не підтримали ісламістів. Постала загроза ново­го політичного конфлікту.

Відносини між Україною й Туреччиною динамічно розвива­ються на основі Угоди про дружбу і співробітництво від 4 травня 1992 р. Створена і активно діє Українсько-турецька економічна комісія. Товарообіг між країнами становить до 500 млн доларів на рік. Великі можливості розкриваються для розвитку співробіт­ництва у сфері культури, лауки, технологій, туризму, інформації та спорту.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: