Культура України в XIV—XVI ст.

Риси:

1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV— XVI ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху);

2) Значне поширення впливу кольщі на культуру, ополячення частини населення

3) поширення ідей гуманізму та реформації;

4) технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію;

5) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування); у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри – по ртрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу; зароджується стиль бароко;

6) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу;

7) індивідуалізація творчості.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV— XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали

8) поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником.

Гуманізм. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру.

Юрій Дрогобич, при народженні Юрій Михайлович Донат-Котермак, до ХХ століття відомий як Джорджіо да Леополлі (1450, Дрогобич, нині Львівська область, Україна – 4 лютого 1494, Краків) – відомий вчений епохи Відродження, освітній діяч, поет, філософ, астроном, астролог. Першу освіту отримав у священика церкви святого Юра о. Евтимія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання з латини.

Наприкінці 1468 або на початку 1469 вступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Вивчав медицину та вільні мистецтва в університеті Болоньї, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482)

У Болоньї в 1478–1479 і 1480–1482 роках читав лекції з астрономії. Про високу оцінку його кваліфікації свідчить те, що Юрієві визначено подвійну платню – двісті лір замість звичайних ста.

З 1481 до 1482 був ректором університету – найстарішого в Європі (Болонського), в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» – Юрія зі Львова. Ректор – адміністративний керманич університету – обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі чи навчався в університеті.

Підтримував тісні зв'язки з визначними італійськими вченими-гуманістами, серед них Марціо Галеотто, Реґіомонтан.

З 1487 – професор Яґеллонського університету. Помер у м. Кракові, де й похований.

Брацтва. Наприкінці XVI – початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила – міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств – легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Інше. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель – Волоське право.

У XVI – XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV–XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.

Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри – думи, історичні пісні, нова тематика – боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой – козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст – становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV–XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» – це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови – староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

У досліджуваний період розвивалося літописання. Багато історичних відомостей містять Супрасльський літопис, частину якого становить «Короткий Київський літопис» (Волинський літопис) (опис подій 1480-1500 рр.), Баркулабівський літопис (події середини XVIXVIІ ст.), Літопис Биховця (події кінця XV – початку XVI ст.) та Густинський літопис, переписаний у 1670 р. у Густинському монастирі біля Прилук (викладання матеріалу доведено до 1597 р.).

1556–1561 рр. – створення Пересопницької Євангілії. Один із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія. Один із символів української нації. Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез'ясованою. Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.).

У XIV—XV ст. розвивалася світська і церковна література. Зокрема із творів світської літератури привертає увагу збірник «Ізмарагд» (XIV—XV ст.), який містить близько ста «слів» (повчань) на різну тематику: про книжну мудрість, повагу до вчителів, багатство і бідність, доброчинність і гріхи тощо. Значного поширення набули перекладні повісті про Троянську війну, Александра Македонського. Церковна література представлена переробками давніших Євангелій, житій святих, проповідницьких творів. їх прикметною рисою є те, що жива народна мова відіграє значно більшу роль, ніж раніше. Особливо помітні її елементи в Королівському Євангелії 1401 р., переписаному Станіславом «Граматиком многогрішним» у с. Королеве на Закарпатті. Книга оформлена з великим, як для свого часу, мистецьким смаком, містить багато виконаних яскравими фарбами заставок і орнаментів. Вплив народної мови досить помітний і в редакції 1489 р. збірки житій святих «Четьї-мінеї», створеної на західноукраїнських землях.

У 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу. В архітектурі зароджується та розвивається стиль бароко.я

Освіта. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи – греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. Її викладачами були Г. Смотрицький (ректор), В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським.

У колегії викладаються сім вiльниx мистeцтв – грaмaтика, aрифмeтика, гeoмeтрiя, aстрoнoмiя, музика, ритoрика й дiaлeктика. Нoвoввeдeнням стaлo вивчeння грaмaтики трьox мoв – грeцькoї, латинської i цeркoвнoслoв’янськoї. Навчались 12 років. Слідами Острозької колегії пішла Львівська братська школа – перша братська школа в Україні. Заснували її у Львові близько 1586 діячі Львівського братства Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін. Значною мірою школа утримувалась за кошти від діяльності Львівської братської друкарні. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та інших містах.

Книгодрукування.

Фіоль Швайпольт(1460–1525/1526) — український першодрукар невідомого походження.

На кошти багатого краківського міщанина, райці, «правдивого гірничого короля Угорщини» Яна Тужона (Яна Турзо) заснував друкарню на кириличних шрифтах, виготовлених Рудольфом Борсдорфом з Бравншвайґу. Фіоль перший надрукував книги церковно-слов'янською мовою у м. Краків: «Осьмогласник» (або «Октоїх», 1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часослов» (1491), «Тріодь пісну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491).

Великого значення для розвитку культури в Україні мало поширення друкарства. Першою в Україні друкованою книгою вважається «Апостол», надрукований у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Того ж року він надрукував «Буквар». У 1581 р. в Острозі Федоров друкує знамениту «Острозьку Біблію», першу повну друковану православну Біблію.

Мистецтво. Новим явищем в образотворчому мистецтві цієї доби стало те, що іконописці почали відходити від традиційних візантійських канонів іконографії, намагаючись передати реальні почуття людини. Це свідчило про вплив західноєвропейського гуманізму. Підтвердженням цьому слугують розписи каплиці в Горянах під Ужгородом, Вірменської церкви у Львові, а також розписи українськими майстрами храмів і палаців у Польщі. У збудованому в 1382 р. монастирі та костьолі в Ченстохові князь Владислав Опольський помістив вивезену з українських земель кону Белзької Богоматері, яка стала однією з найбільш шанованих польських національних святинь.

Ікони: Ікона святого Юрія Змієборця із с.Станилі поблизу м.Дрогобич. Початок XIV ст. (Українська іконографічна традиція). Ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгородцях (одна з ранніх пам’яток українського іконопису, візантійська традиція) (2 пол. 14 – 1 пол. 16 ст.); Ікона «Успіння Богородиці». 1547. О. Горошкович (перемишльська школа).

Мініатюри: Мініатюри Пересопницького Євангелія. 1556–1561; Гравюра Євангеліста Луки з Львівського «Апостола». 1574.

Вершиною книжної мініатюри є Київський псалтир, виготовлений на замовлення єпископа Миколая дяком Спиридоном у 1397 р. У ньому розміщено близько 300 мініатюр.

Гуманістичні тенденції в розвитку образотворчого мистецтва можна побачити також у Київському Псалтирі, створеному в 1397 р., де вміщено 301 ілюстрацію, що виконані Спиридонієм. Вони характеризуються жанровою різноманітністю, виразністю та індивідуалізованістю облич, свіжістю кольорів.

Ситуація в релігійній сфері, що склалася на українських землях, суттєво впливала на розвиток духовної культури. Після того, як київський митрополит у 1299 р. переїхав до Володимира-Залеського, завдяки домаганням галицько-во-линського князя Юрія І Львовича було відкрито Галицьку метрополію (1303 р.), яка проіснувала до 1347 р.

Контрреформація – католицька реформа церковного життя. Вплив Контрреформації виявився в поширенні діяльності на українські землі єзуїтів, які прагнули збільшити кількість прихильників католицизму. Єзуїти відкрили єзуїтські колегії у Львові, Луцьку, Острозі й сприяли розвитку книговидання. Однак ідеї Реформації та Контрреформації не знайшли особливої підтримки серед українських шляхтичів, міщан і селян.

Ренесанст у архітектурі. Особливе значення в цьому напрямку надається формам античної архітектури, а це — симетрія, пропорціонування, геометрії і порядку складових частин, про що наочно свідчать випадково збережені зразки давньоримської архітектури. Складна пропорція середньовічних будівель змінюється впорядкованим розташуванням колон, пілястр і одвірок, на зміну несиметричним контурам приходить півколо арки, півсфера купола, ніші, едікули. Архітектура знову стає ордерною (втраченою в архітектурі Візантійської імперії), як то було в добу античності.

Розвиток архітектури Відродження обумовив нововведення у використанні будівельних технік і матеріалів, до розвитку архітектурної лексики. Важливо відзначити, що рух відродження характеризується відходом від анонімності ремісників і появою персонального стилю у архітекторів. Насправді, і романські, і готичні споруди вже мали риси індивідуальної манери майстрів, що їх проектували і будували. Але настанова працювати для Бога, котрий все бачить і все знає, обумовила масову відмову майстрів і будівельників від підписів під власними творіннями (імена середньовічних майстрів заносили в літописи надто рідко і знайдені в архівах лише через століття). Тоді як твори доби Відродження, навіть невеликі будівлі або просто проекти, були акуратно задокументовані з моментів самої своєї появи. Майстри Відродження також працюють для Бога, а також і для власної слави, що обумовило повертання підписів в творчість.

 

Архітектура

· Зявляється регулярне планування, своєї актуальності не втрачають актуальності оборонні споруди. Муровані фортеті, зумовлені потрбою у захисті.

· Споруди:

· Костел святого Ворфоломея в Дрогобичі. 1392-ХV ст. (мурована сакрального споруда оборонного типу, готичний стиль).

· Верхній замок у Луцьку. XIV - XV ст. (зразок середньовічної фортифікаційної архітектури, романо-готичний стиль).

· Кам’янець-Подільська фортеця. XIV–XVI ст. (зразок середньовічної фортифікаційної архітектури з поєднанням різних стилів).

· Хотинська фортеця. XIІІ–XVI ст. (зразок середньовічної фортифікаційної архітектури, романо-готичний стиль з елементами українського мистецтва Поділля).

· Покровська церква-фортеця в с. Сутківцях. 1467. (мурована сакрального споруда оборонного типу, романський стиль).

· Замок Паланок (Мукачівський замок). XIV–XVII ст. (зразок середньовічної фортифікаційної архітектури з поєднанням різних стилів, найдавніша частина – романський стиль).

· Генуезька фортеця у Судаку. 1371–1469. (фортифікаційна система оборонної архітектури, побудована генуезцями).

· Вірменський собор у Львові. 1363–1370. Архітектор Дорінг (романо–готичний стиль і давньоукраїнська галицька архітектура, унікальна пам’ятка східної культури на європейських теренах).

· Ханський палац у Бахчисараї. 1532–1764. (Кримсько-татарська, османська палацова архітектура).

· Церква Зішестя Святого Духа в Потеличі. 1502 (дерев’яна українська архітектура й українське мистецтво у період переходу від середньовіччя до живопису Відродження).

· Ансамбль Успенської церкви у Львові: церква Успіння. 1591–1631. Архітектор П. Римлянин та ін. (італійський Ренесанс на основі українського будівництва); вежа Корнякта. 1573–1578. Архітектор П. Барбон (Ренесанс, бароко); каплиця Трьох Святителів. 1578 Архітектор П. Красовський (Відродження в поєднанні з українським стилем).

· Ансамбль Успенської церкви у Львові: церква Успіння. 1591–1631. Архітектор П. Римлянин та ін. (італійський Ренесанс на основі українського будівництва); вежа Корнякта. 1573–1578. Архітектор П. Барбон (Ренесанс, бароко); каплиця Трьох Святителів. 1578 Архітектор П. Красовський (Відродження в поєднанні з українським стилем).

· Ансамбль площі Ринок у Львові: Чорна Кам’яниця. Кінець ХVІ ст. Архітектор П. Красовський (Ренесанс); будинок Корнякта. 1580. Архітектор П. Барбон (Ренесанс).

· Ансамбль площі Ринок у Львові: Чорна Кам’яниця. Кінець ХVІ ст. Архітектор П. Красовський (Ренесанс); будинок Корнякта. 1580. Архітектор П. Барбон (Ренесанс).

· Острозький замок. Кругла (Нова) вежа. Кінець XVI ст. (Ренесанс)

Найбільшою фортецєю того часу, зведеною на території України була Білгород-Дніпровська (Акерманська фортеція.

Смоленська.

Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, карбує монету, здійснює вигідні торгові операції. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) увійшов до складу Молдовського князівства, якому протегував його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали про відновлення старих і будівництво нових оборонних споруд. На каменях мурів викарбовано роки — 1399 і 1432. Остання розбудова фортеці була виконана майстром Федорком в 1482 році.

Уздовж фортечної стіни довжиною близько 2 кілометрів вишикувалися 26 веж (спочатку їх було 34) — 12 бойових і 14 глухих, які слугували для зв'язки куртин. Зі східного, західного та південного боків фортеця була оточена ровом, початкова ширина якого сягала 14, а глибина — 21 метра. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води у лимані. Там, де рів підходив до лиману, було влаштовано спеціальні заслінки, які у разі небезпеки піднімалися й заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) розташовувалися з боку суходолу у двоярусній вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та підйомним мостом; натомість же Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було влаштовано ще четверо внутрішніх воріт.

 

 

 

 

 

 

Костянтин Іванович Острозький (1460, Острог, Волинь – 11 вересня 1530, Турів, Велике князівство Литовське) – військовий і державний діяч Великого Князівства Литовського, Руського та Жематійського, староста брацлавський (1497–1500), вінницький (1507–1516) та звенигородський (1518–1530), староста луцький і упитський, маршалок Волинської землі (1507–1522), каштелян віленський (1511–522), воєвода трокський (троцький) (1522–1530), великий гетьман литовський (1497–1500, 1507–1530).

1508 під Слуцьком і 28 квітня 1512 під Вишневцем (Лопушним) розгромив кримських татар.

1513 року почалась нова війна з московитами. 8 вересня 1514 року в битві під Оршою військо Костянтина Острозького розбило московське військо кількістю 80 000 воїнів воєвод Івана Челядніна та Михайла Голиці.

1527 брав участь (разом з польним гетьманом литовським Юрієм Радзивіллом «Геркулесом») у битві під Ольшаницею на Київщині; звільнив з татарського полону 40 000 [українських] бранців, а 7 000 татар взяв у полон. Полонених татар розселив в Острозі – вони мали охороняти місто. Одна з вулиць міста називається Татарською донині.

Збройні протистояння із військами південного сусіда були для К.Острозького звичним ділом – розробив проти них спеціальну тактику ведення бою.

Костянтин Василь Острозький (також Василь Костянтин Острозький; 2 (12) лютого 1526 – 29 лютого/13 (23) лютого 28 чи 29 лютого 1608) – український князь, магнат, воєнний, пол тичний культурний діяч, меценат Великого Князівства Литовського. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Великого Князівства Литовського у Речі Посполитій, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії. Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Острозького.

В 1559 році Костянтин Василь Острозький став воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Костянтина Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

У 1560-х роках Костянтин Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої.

1572 року згасла династія Ягеллонів – Костянтин Острозький в 1573–1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Османська імперія (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський – після смерті останнього Рюриковича царя Федора I Івановича, в 1598 через спорідненість з московськими Рюриковичами.

В 1574 році переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

Ставлення до українського козацтва було своєрідним; розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти османо-татарської небезпеки, намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема, приймаючи їх на службу.

У 1578 році за наказом короля Стефана Баторія очолив невдалий каральний похід супроти Війська Запорозького Низового.На початку 1590-х років Костянтин Василь Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Криштофа (Христофора) Косинського у 1591-1593 роках, незважаючи на ряд невдач, військо, зібране Костянтином Острозьким, у вирішальній битві під П'яткою завдало нищівної поразки повстанцям.

Відзначаючись релігійною толерантністю, Костянтин Василь Острозький цікавився творами католицьких богословів, певний час знаходився під впливом протестантизму. 20 жовтня 1592 року король Сигізмунд III Ваза видав йому привілей виступати захисником прав Руської Церкви і висувати кандидатів на спорожнілі єпископські уряди (посади)^].

Характерним було ставлення його до актуального на той час питання об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання (надав кошти Іпатію Потію для поїздки до Риму^[, Костянтин Василь Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594—1596 роках частина духовенства здійснила спробу укласти церковну унію, оминаючи князя, він виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору; не сподівався, що Іпатій Потій (давній і близький приятель князя^[13]), який завдяки його сприянню став єпископом Берестейським та Володимирським, буде опікуватись ввіреною паствою, а його самого буде вважати тільки овечкою, що потребує проводиря^[14].

Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Емануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.

За сприяння Костянтина Василя Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

В 1575 році запросив переслідуваного Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1581 року.

Близько 1576 року при академії почав діяти навчальний заклад «Острозька академія», де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Її ректором став Г. Смотрицький. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Засновник шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької академії у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року. ч

⇐ Предыдущая123456

Поделиться: