Нація та складові її творення

Питання до заліку з предмету «Європейські студії»

1. Проблема втрати ідентичності.

2. Етнічна ідентичність.

3. Криза ідентичності.

4. Національна ідентичність.

5. Професійна ідентичність.

6. Релігійна ідентичність.

7. Розвиток ідентичності.

8. Нація та складові її творення.

9. Роль особистості в історії.

10. Проблема історичної пам’яті в УКРАЇНІ.

11. Етика в бізнесі, політиці, економіці.

12. Людина як фактор і кінцева мета розвитку.

13. Ментальність і економічний успіх.

14. Свобода та її економічний вимір.

15. Ідея соціальної справедливості: історія та сучасність.

16. Національна економіка та проблеми корупції.

17. Суть військової політики Росії.

18. Характерні риси агресії Російської Федерації проти України.

19. Основні загрози національній безпеці України.

20. Етика землі Олдо Леопольда.

21. Основні напруження і протиріччя громадянського суспільства.

22. Перспективи розбудови інформаційного суспільства в Україні.

23. Морально-етичні проблеми сучасної науки.

24. Вибір мови – цивілізований вибір українців.

25. Мовна ситуація в Україні.

26. Мова, як оголошення гучної війни Росії з Україною.

27. Мистецтво модернізму в Україні.

28.  Благодійність у боротьбі з агресією Російської Федерації.

29.  Взаємовідносини України з Росією у світі поліцивілізаційної теорії.

30.  Фінансова криза – криза «людини економічної».

 

1. Проблема втрати ідентичності. 3.

Інформаційне суспільство - це цивілізація, в основі розвитку та існування якої лежить особлива субстанція, що умовно йменується «інформацією», яка володіє властивостями взаємодії, як з духовним, так і з матеріальним світом людини. Остання властивість особливо є важливою для розуміння сутності інформаційного суспільства. З однієї сторони, інформація формує матеріальне середовище життя людини, виступаючи в ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм і т.п., а з іншої сторони, вона виступає основним засобом міжособистісних взаємовідносин, постійно виникаючи, видозмінюючись і трансформуючись у процесі переходу від однієї людини до іншої. Іншими словами , інформація одночасно визначає і соціокультурне життя людини, і її матеріальне буття. Ідентичність – поняття, що означає, що члени певної суспільної спільноти є тотожними один одному та й індивід є тотожним самому собі; властивість людини, пов’язана з відчуттям власної належності до певної групи - політичної партії, народу, релігійної конфесії, раси, спільноти; властивість індивіда залишатися самим собою в плинних соціальних ситуаціях і являється результатом усвідомлення самого себе у якості людської особистості, що відрізняється від інших. Его-ідентичність – термін Е.Еріксона – цілісність особистості; тотожність і безперервність нашого «Я», незважаючи на ті зміни, які відбуваються з нами у процесі росту і розвитку. Криза ідентичності – це втрата его-ідентичності; у такому стані зникає чи знижується цілісність, тотожність і віра людини у свою соціальну роль. Поняття «криза ідентичності», на думку В.Хьосле, заслуговує на увагу по двом причинам: 1) формальна ідентичність являється якістю кожного об’єкта і передумовою послідовності будь-якої теорії про ці об'єкти; 2) реальна ідентичність властива тільки емпіричним об’єктам і має різні форми у залежності від онтологічного статусу конкретного об'єкта; під реальною ідентичністю ми розуміємо збереження форми об'єкта у часі. Причини кризи ідентичності знаходяться вже в аналізі факторів ідентичності: коли один чи більше факторів не в порядку, можлива криза ідентичності. Причиною, що викликає проблеми ідентичності, являються нові фізіологічні функції, як такі, а нездатність вписати дії, необхідні для задоволення нових потреб, у вироблену людиною систему цінностей. Сама глибока криза ідентичності являється результатом переконання про те, що не існує будь-яких моральних норм. Причинами кризи колективної ідентичності являються відкидання символів, розпад колективної пам'яті, представленої традиціями, втрата віри у загальне майбутнє, дисгармонія між описовим і нормативним образами себе, невідповідність між уявленням культури про саму себе та її образами в інших культурах, почуття неповноцінності відносно більш досконалої культури. В інформаційному суспільстві відбувається перехід до нової системи самоідентифікації, яка дозволяє вільно моделювати своє «Я», конструювати власну ідентичність. Здатність до вільної, моделюючої самоідентифікації являється одним з проявів так званого креативного мислення, результатом багаторівневого абстрагування. Воно спирається на систему розрізнених образів, що ірраціонально сприймаються і оброблюються підсвідомістю. Свідомість вільно чи невільно витісняється у сферу позасвідомої творчості і попадає у простір симуляції образів, моделювання віртуальної реальності. По мірі того, як оточуючий світ стає все більш складнішим і плиннішим, людина традиційного типу все активніше намагається до відтворення у ньому найбільш звичних, традиційних форм соціальної ідентифікації. Проблема ідентичності породжується інноваційним характером розвитку інформаційного суспільства, кліповою фрагментарністю сучасної культури, перманентною змінністю. Сучасна людина покликана постійно втрачати ідентичність з тим, щоб знову і знову її виробляти. Проблема цілісності особистості стає актуальною саме у період зародження постнекласичної пізнавальної моделі. Акцентуація на проблемі цілісності особистості вписана у становлення сучасної картини світу, пов’язана зі становленням інформаційного суспільства. Розпад соціальних спільнот, що являються основою для цілісної людини, неефективність привичних способів орієнтації у новому оточуючому середовищі, формують особливий тип умонастрою і світовідчуття, що свідчить про те, що людина може стати заручником цих технологій. Сприйняття віртуальної реальності як метафори, що відображає «перевиробництво смислів» і занепад інформації, стало однією з з найбільш помітних рис постмодерністської філософії. У працях Ж.- Ф.Ліотара,Ж.Бодрійяра, А.Турена, Ж.Делеза всебічно розглядаються онтологічні, соціальні, світоглядні аспекти цього феномена, яке все частіше розглядається «з ігровою семантикою». Гра стає одним з найбільш популярних символів буття людини у віртуальній реальності. В умовах тотального захоплення комп’ютерною «стріляниною» і «стратегіями» все це не викликає подиву, а ігровий компонент культури став об'єктом пристальної уваги європейських мислителів. Ще на початку ХХ ст. Й.Хайзінга розробив концепцію ігрової діяльності як одного з основних архетипів людського самовираження і взаємодії і залучив до соціальної антропології поняття Homo ludens (людина граюча). Тому становище ігрової діяльності значно змінює характер інформаційного суспільства. У суспільстві, де панує «втрата символів», де віртуальна, знакова культура набуває власне буття, гра не тільки проникає у реальність, але й надає їй все більш театралізованого характеру. Homo ludens стає реальним образом, який має немало переваг: така людина принципово менше обтяжена багажом історично зумовлених стереотипів, вона володіє більш мобільними реакціями і здатністю маніпулювати будь-якими шарами інформації. Відчуття «часткової реальності світу», характерне для концепції ігрової діяльності, породжує розкріпаченість свідомості і соціальної поведінки, відносну легкість адаптації до нових умов, здатність до гнучкого моделювання соціальних ролей, творчого використання оточуючої реальності, маніпулювання людьми та інформацією. Ігрова концепція життя змінює систему соціалізації особистості і всю модель стартифікцаії суспільства, вона формує спільноти, основані на симуляції образів «Я» і «Ти». Змодельована ідентичність такої спільноти може базуватися на самих довільних комбінаціях соціальних ознак – статевих, вікових, сімейних, етнічних, конфесійних, культурних, ідеолоігчних тощо. Вона не обов'язково має спадковий характер і піддається стрімким змінам. Соціалізація індивіда у рамках подібної спільноти представляє собою не засвоєння групових цінностей і норм, а побудову особистісного іміджу, який є результатом творчості індивіда, засобом самовираження, самопрезентації людини. Іміджева модель поведінки передбачає особливу значущість неформальних міжособистісних зв'язків, в контексті яких імідж відображає вільне самовизначення людини, а соціальну значущість вони набуває лише при умові активної комунікативної взаємодії. Мати імідж - це означає заявити оточуючим про свій особистий стиль життя і бути почутим, так як він вимагає від людини постійного «самореферування» і рефлексивного сприйняття соціального оточення. Складається парадоксальна ситуація – чим активніше людина намагається підтримувати свій власний імідж, тим більше вона залежить від інтенсивного спілкування з оточуючими. Виникає і зворотна залежність – все більша щільність інформаційного простору, зростаюча інтенсивність спілкування заставляють людину втягуватися у процес симуляції своєї ідентичності, доповнювати і корегувати своє «Я», вибудовувати свій образ в очах все більшої кількості людей. Проте адаптація людини до нової соціальної системи не переборює, а скоріше посилюює загрозу кризи ідентичності, так як створюється загрозливий розрив між «соціально реальним» і «соціально віртуальним», відбувається розмивання звичних категорій ідентичності, заснованих на груповій солідарності і культурних традиціях. Традиція починає сприйматися як штучне обмеження вільного самовираження людини, а не акцентуація на культурному досвіді поколінь. Все це може трактуватися як глобальна ціннісна і мотиваційна криза, проте не означає сутність фатальної дезорієнтації сучасної людини. Причини до загострення проблем ідентифікації зводяться до наступного: 1) наслідки закінчення «холодної війни»; 2) зростання доцентрових і відцентрових культурних проблем; 3) політика мультикультуралізму нові проблеми, породжені нею; 4) синтез ідеологій і формування усереднених стандартів соціального забезпечення; 5) конфліктне протиборство соціальних, політичних та ідейних сил, кожна з яких намагається нав’язати свій варіант цивілізаційного руху. Пошук ідентичності, тобто спроби ціннісного і культурного самовизначення, розглядаються перш за все як захисна реакція в умовах глобалізації,, а тому трактуються у якості джерела зростаючої соціальної напруги. Не меншу роль у загостренні кризи ідентичності має і складна перебудова соціальної організації західного суспільства. Критерієм нового соціального розподілу являється не оволодіння деяким об’ємом знань, а саме особистісні якості людини, його здатність вільно оперувати інформацією і знаннями, створювати нові інформаційні продукти. Тому у системі стратифікації суспільства акцент поступово переноситься з типів поведінки на структуру цінностей людини. Провідним соціальним типом стає людина, здатна до вільного пошуку інформації, творчого осмислення і на її основі – до особистісного самовизначення та розвитку особистості . Феномен появи нової соціальної еліти слід розглядати у контексті більш широкої проблеми – процесу віртуалізації суспільства, що означає ілюзорний, магічний, потусторонній. Джарон Леньєза запропонував розглядати віртуальну реальність у якості мультимедійної імітації реалістичного і видуманого середовища, деякого ілюзорного світу, у який зануряється і з яким взаємодіє людина. У дослідженнях А.Крокера, М. Вейнстайна, М. Кастельса, Ф. Хеміта склалася цілісна концепція віртуальної реальності як складного імітаційного простору, який не має власної онтологічної сутності, але здійснює вплив на всі сфери людської діяльності. Разом з тим віртуальний простір представляє собою саме імітаційне середовище, свого роду «буферну реальність», яку кожна людина наповнює власним змістом, образами, смислами, почуттями. Першочергово «експансія» віртуальної реальності пов’язувалася з упровадженням мультимедійних технологій, проте з часом стало очевидним, що віртуалізація різних сфер суспільних відносин суміжна не тільки з технологічними нововведеннями, але й істотними змінами у самому характері людської діяльності, способах і мотивах комунікативної взаємодії. Прискорений розвиток системи електронної тому числі ф’ючерсної торгівлі переносить на віртуальний простір все більшу частину товарно-грошового обігу. Самі образи товарів і фірм-виробників перетворилися завдяки системі брендінгу і франчайзингу у надзвичайно корисний об’єкт збуту. Найбільш помітний феномен – віртуалізація політичної сфери, технології public relations перетворили політичний процес на віртуальний політичний ринок, де «продаються» і «купуються» образи політиків, партій, програм і подій. Політичні іміджі, створювані рейтинг-іміджмейкерами, поступово перетворюються з «передвиборчого» товару у постійний елемент владних відносин. Всі основні інститути представницької демократії – парламентаризм, розділ влади, багатопартійність, змагальний політичний процес – витісняються інтегрованим віртуальним середовищем, перенасиченими маркетинговими образами і різноманітними «ресурсами», але нівельованого з точки зору реальної ідеологічної багатоманітності.

 

2.Етнічна ідентичність.

Проблема розвитку і збереження культур народів в іноетнічно-му середовищі посідає важливе теоретичне і практичне значення у сучасній науці.

Історія людства постійно супроводжується міграцією племен, народів, окремих осіб. Основні причини, які зумовлюють міграційні процеси, є історичні, економічні, політичні, соціальні, релігійні чинники.

Оскільки діаспора відіграє свою власну роль у внутрішньоетні-чному процесі, існує певна кореляція подій, які переживає діаспора і подій, які переживає материнський етнос.

Поняття етносу (етнічної спільноти) має неоднозначне і надзвичайно широке трактування: нація (населення країни), етнічна група - всі вони відрізняються між собою ступенем соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: поки вона зберігається, існує народ. Саме за ознакою етнічної самосвідомості визначається національний склад населення більшості країн.

Термін діаспора уперше був застосований по відношенню до євреїв, які під час вавилонського полону опинилися поза межами своєї батьківщини і розпорошилися по світові. З часом цей термін почали вживати й по відношенню інших етнічних спільнот, які поселяються і проживають в іноетнічному середовищі.

Отже, представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, яке ідентифікує та усвідомлює свою генетичну або духовну єдність з нею це - діаспора.

Етнічні процеси серед представників певної діаспори характеризуються наявністю таких факторів: термін перебування в іноетнічному середовищі, соціально-політичний устрій країни, чисельність та характер розселення (компактне чи дисперсне), ступеню урбанізації. Чималу роль відіграє близькість (етногенетична або соціальна) культури контактуючих народів.

Сприятливішими умовами для інтенсифікації етнічних процесів характеризуються міста. Це зумовлюється високою соціальною мобільністю міського населення, його поліетнічна структура. У деяких містах деяких зарубіжних країн, особливо американських, існує багато національних кварталів, виникнення яких пов'язане з намаганням етнічних груп зберегти свою автентичну культуру, рідну мову, мінімалізувати або й уникнути культурної асиміляції.

Етнічна ідентичність - усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу внаслідок спільності історичної пам'яті, спільності культурних архе-типів тощо. Як зазначив Джордж де Ворс, етнічна ідентичність вимагає деякої послідовності у поведінці людини, щоб інші люди могли віднести її до певної етнічної категорії.

У розробці цілісної концепції історичного розвитку української національної культури фундаментального значення мають дослідження всіх її аспектів, вагоме місце посідає серед яких вивчення життєдіяльності української діаспори в контексті загальнонаціонального культуротворчого процесу. Вплив нації на спосіб мислення і поведінки людини виражається у формі впливу окремих осіб, невеликих соціальних груп, етнічної культури (у першу чергу мови), звичаїв, моралі. Оскільки значну частину культури певної нації - наприклад, живопис, архітектура і т.п. - доступна сприйняттю представників інших етносів, а інша частина стає доступною сприйняттю представників інших етносів завдяки перекладам художньої, філософської, наукової та іншої літератури, то особистість може формуватися під впливом культури і психологічного складу свого народу, навіть якщо вона не володіє мовою. Головне, щоб людина вважала себе представником цього етносу, знала його історію і культуру.

Добровільна або вимушена еміграція українців за межі батьківщини спричинена економічними, соціальними та політичними обставинами та подіями, які відбувалися на території України у різні історичні епохи. Наслідком таких переміщень стало формування української діаспори у різних куточках світу.

Дослідженню явища української діаспори присвячено велику кількість наукових праць у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Дослідники вказують на високу національну свідомість і велике бажання зберегти свою національну ідентичність у чужій країні переважній більшості українських емігрантів.

По відношенню до українців, які проживають поза межами України термін "діаспора" уперше використав український політолог та етнологі В.Старосольський.

Термін "українська діаспора" охоплює усіх українців, які постійно живуть за межами історичної батьківщини незалежно від причини, які зумовили міграцію: розвал імперій, світові війни, політичні чи економічні кризи, особисті обставини тощо.

Наукове осмислення соціокультурного феномену української діаспори призвело до становлення її типологізації і відповідно поділяється на західну і східну.

Духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де існує та розвивається українська культура. Необхідність консолідації спільних зусиль України і діаспори, залучення світового українства для розбудови української держави та утвердження її позитивного іміджу у світі сьогодні вже є очевидним.

 

 

4.Національна ідентичність.

Передусім логічним вважаємо зупинитись на характеристиці поняття “ідентичність”. Етимологічно вираз “ідентичність” походить від латинського слова “indenticus”, що означає “утотожнений”, “одинаковий”. Це поняття у науці є достатньо новим. Скажімо у зарубіжній науковій думці воно утвердилось лише з другої половини ХХ століття, а у вітчизняній – тільки після 1990 року. І сьогодні “ідентичність” стало одним із центральних детермінант для усвідомлення оточуючих реалій. Означений термін широко використовується у різноманітних науках: психології, соціології, філософії, етнології, політології, геополітиці і т. ін. Впродовж багатьох століть філософське осмислення ідентичності відбувається у рамках проблеми утотожнення як основної характеристики буття, як зведення множинності до єдиного початку. У класичній традиції питання ідентичності досліджували античні філософи (Парменід, Платон, Арістотель, Плоін, неоплатоники). У їхньому уявленні тожсамість виступає фундаментальною якістю буття, єдністю, у якій відсутні розбіжності і відносини впритул до одноманітності.

У працях представників німецької класичної філософії проблема тотожності буття і мислення досягає своєї найвищої розробленості. У сучасній зарубіжній літературі психологічне трактування ідентичності розвивається у наступних керунках: аналітична психологія (психоаналіз), символічний інтеракціонізм та когнітивні підходи.

Відомо, що вивчення проблеми ідентичності у психології бере свій початок із психоаналізу. Так, поняття “ідентичність” та “ідентифікація” вперше ввів З.Фрейд у своїй праці “Групова психологія і аналіз Его” (1914 рік). Для нього “ідентичність” виступала як самоутотожнення людини із значущими особистостями за взірцем яких вона свідомо чи підсвідомо хотіла діяти. Мотивом такого самоутотожнення учений вважав страх втрати любові і страх від покарання.

Проблема ідентичності розроблялась також Е.Еріксоном, Дж. Марсія, А.Ватерманом та іншими ученими. Е.Еріксон вважається загальновизнаним засновником теорії ідентичності. Його погляди вперше було опубліковано у праці “Дитинство і суспільство”. На відміну від З.Фрейда, праці якого він вважав неповними, Е.Еріксон справедливо наголошував на нерозривному звязку між ідентичністю людини і суспільством, соціальним оточенням індивіда. На його думку ідентичність формується в процесі соціалізації особистості, входження індивіда у суспільство, тобто за Еріксоном, ідентичність – це соціалізована частина “Я”. Відзначимо, що вчений не подав точного визначення поняття “ідентичність”. Узагальнено він розумів ідентичність як суб’єктивне одухотворене відчуття тотожності і цілісності. Е.Еріксон справедливо відзначав, що ідентичність – це не певна незмінна, раз і назавжди отримана чи успадкована характеристика особистості, навпаки, її природа – процесуальна, динамічна, тобто, змінна. Ця ж ідея розкривається у введеному ним понятті “криза ідентичності”, що означала перехід від однієї стадії життя до наступної, в ході чого мало місце становлення нових типів ідентичності [4, с. 324].

Яскраве відображення іншого підходу щодо з’ясування поняття ідентичності знаходимо у теоріях Дж. Міда, Л.Краппмана, Ю.Хабермаса та інших вчених (соціально детермінована ідентичність ”Me” та індивідуальна ідентичність “I”). Не менш цікавим є підхід представників когнітивного напрямку, які досліджували соціальну ідентичність – Г.Теджфел, Дж.Тернер та ін.

Спільним для робіт Е.Еріксона, Міда та Теджфела є наступні твердження: розглядати ідентичність слід як соціальне явище (ідентичність – соціалізована частина “Я”); пояснення ідентичності як динамічного утворення, яке, виникнувши під впливом навколишнього середовища, так чи інакше модифікується.

У вітчизняній соціології та філософії постановка і дослідження проблем ідентичності, як ми зазначали, відносно нове явище, хоча теоретико-методологічні засади розвитку цього напрямку розроблялись в науковій думці ще з початку ХХ століття.

Сьогодні дуже популярним стало вивчення поняття кризи ідентичності у сучасних перехідних суспільствах. Одним із нових напрямків у дослідженні феномена ідентичності є її багаторівневе розчленування. Слід виокремити дослідження М.Губогло. Він вважає, що багаторівнева ідентичність є досить частим явищем множинної ідентичності або множинності ідентичностей, з-поміж яких виділяються етнічна, соціальна, професійна, гендерна, громадянська, конфесійна, расова і т.д. Вчений відзначає, що у сучасному суспільстві ідентичності все більше набирають множинного розуміння, залежать від контексту часу, мають виключно історичний характер і постійно знаходяться у стані трансформацій.

У сучасному філософському розумінні світ перестає бути цілісною і закономірною системою, людина – це не абстрактний представник свого роду, вона вкорінена у традиціях, життєвому світі і обставинах. Ідентичність стає проблемою, “утотожнене мислення” підлягає критиці. У цілому проблема ідентичності є актуальною та багатообразною на точки зору (філософська, психологічна, культурологічна традиція).

На нашу думку у даному контексті зміст ідентичності слід звести до визначення подібності або відмінності чого-небудь (кого-небудь) з чим-небудь (ким-небудь). Вважаємо, що ідентичність – це об’єктивно існуюча структура, у якій виражається справжня схожість (тотожність) і відмінність соціальних (особистісних і групових) суб’єктів. Ідентичність з одного боку статичне явище, яке фіксує стан на даний момент часу, з іншого боку – ідентичність не є раз і назавжди отриманою, її природа змінна.

Не можемо оминути увагою також двох рівнів ідентичності – індивідуального та колективного. Індивідуальний рівень розкривається через особистісний та соціальний аспекти, тобто через вертикальний та горизонтальний виміри, баланс яких забезпечує почуття тотожності, самототожності. Колективна ідентичність – це фундаментальна схожість членів певної групи, що виявляється у солідарності, колективній діяльності, спільній роботі. Відбувається утотожнення, усвідомлення себе з різними соціальними спільнотами – клас, сім’я, національна група, етнос, народ і т.д.

Визначивши сутність поняття “ідентичність” перейдемо до дослідження поняття “національна ідентичність”. Складність і багатовимірність проблеми національної ідентичності пов’язані із серйозними понятійно-категоріальними труднощами у сучасній гуманітарній науці, зумовлені неоднозначністю трактування самого терміна “нація”. Ситуація ускладнюється ще й тим, що “нема єдиного алгоритму виникнення та функціонування національних рухів, сучасних націй і національних держав, але й ті норми, які існують, стали рухомими і перестають”працювати” в умовах глобалізації [2, с.17].

Варто відзначити, що у сучасній філософській, соціологічній та етнологічній літературі, фактично, нема загальноприйнятого визначення нації. Цю ситуацію достатньо точно охарактеризував В.Бейджгот :”...до того часу поки нас про неї (націю) не питають, ми не розуміємо, що це таке, відразу пояснити і визначити ми не в змозі...” [7, с. 22]. Згадуються слова німецького історика Т.Момзена :”нація – це тільки фікція, але її відміна – це утопія” [6, с.12].

Загальновідомим є виокремлення наступних традиційних методологічних підходів у визначенні поняття “нація” – примордіалізм, есенціалізм та конструктивізм.

Примордіалізм виходить з того, що риси нації дані першопочатково, є незмінними і традиційними, і вся проблема заключається в тому, щоб кожне наступне покоління їх дотримувалось. Тут має місце біологічний (спорідненість як основа соціальності), культурний (вродженість і природність конкретної культури) чи релігійний (концепція “обраного народу”) примордіалізм.

Есенціалізм досить близький примордіалізму. Основний принцип есенціалізму виходить з утвердження початкового існування певної сутності (есенції), скажімо, долі, призначення, істини, які і визначають конкретну ідентичність. Ці сутності незмінні, вічні і неперехідні. Відмова від служіння їм призводить до соціальних проблем.

 

 

5.Професійна ідентичність

Професія - це певна діяльність, яка впливає на спосіб життя, коло знайомств, характер людини. Це також віднесення суб'єкта до певної групи людей, що виконують цю діяльність, що розділяють між собою цінності і смисли як самої діяльності, так і культури взаємин навколо неї. Тому професійна ідентичність пов'язана не тільки з виконанням тієї ролі, яка формується в ході виконання діяльності, але також з розумінням свого місця в суспільстві, специфіки свого професійного співтовариства.

Професійна ідентичність, з одного боку, є феноменом особистісної самосвідомості, з іншого - пов'язана з певним груповим членством (професійна група, колектив, організація). Професійна ідентичність має властивості соціальної ідентичності: в ході професійного становлення суб'єкт ідентифікує себе з людьми, подібними собі, а саме представниками його професії, які володіють тими чи іншими професійними якостями, або з самим собою як професіоналом на певних стадіях розвитку (самовизначення в соціальній групі). Соціальна поведінка індивіда і форми його взаємодії визначаються соціальною структурою. Спілкування та контакти обумовлені межами соціальних груп. Це означає, що обговорення соціальних питань відбувається переважно в межах однієї групи і інтенсивність контактів між різними групами обернено пропорційна статусної дистанції між її членами. Таким чином, соціальна взаємодія окремих людей повинно бути зрозуміле на основі такого роду соціальної структури, яка передбачає певне оцінювання людей. Член соціальної групи має загальне уявлення про таких оцінках щодо себе та інших і прагне дотримуватися правил поведінки своєї групи. У результаті всі форми соціальної поведінки всередині або поза групи базуються на знанні цих оцінок.

Сприйняття людини людиною і соціальна взаємодія завжди містять компонент оцінки. Індивід оцінює інших і себе самого, але його теж оцінюють оточуючі. Така оцінка відіграє вирішальну роль в ідентифікації себе, формуванні поняття "я", образу "я", самооцінки. Якщо людина вважає себе членом групи, то для його характеристики використовуються дві сукупності ознак: ознаки, властиві конкретно даній людині, і ознаки, властиві групі, до якої він належить. Якості самої людини, вроджені або придбані, характеризують його особистісну ідентифікацію; якості групи говорять про його соціальної ідентифікації. Професійна ідентичність виступає як внутрішньої схеми, в якій відбиваються уявлення людини про те, яким він повинен бути, що вміти робити і як поводитися в професійному співтоваристві для того, щоб ефективно реалізувати себе в професії.

 

 

6.Релігійна ідентичність

Сьогодення характеризується низкою процесів, пов’язаних із проблемою самовизначення особи. Загалом сучасна культура, на розвитку якої суттєво позначилися комп’ютеризація та віртуалізація, ринковість та видовищність, а також нігілізм та переоцінка цінностей, притаманне сучасному поколінню, вимагає відповідної світоглядної позиції. Проект сучасного світовідчуття ґрунтується, передусім, на гаслах толерантності та мультикультуралізму, що в контексті глобалізації культури реалізуються сьогодні повною мірою. Претензії на істинність, винятковість будь-якої ідеології, світоглядної позиції втрачають актуальність. Відтепер кожен має право на власне бачення світу, модель існування і парадигму мислення, обираючи з незліченної кількості існуючих або створюючи власну. У цьому контексті особливо гостро постає проблема самоусвідомлення особистості. Саме тому наприкінці 1960-х рр. поняття «ідентичність» стає одним із найважливіших предметів різноманітних досліджень. Термін має подвійне семантичне значення, яке визначається в референції до двох латин- ських коренів – «idem» (такий самий, аналогічний) та «ipso» (самість «ipseite») [7, с. 20]. Звідси ідентичність (англ. іdentity) можна тлумачити як уявлення людини про своє «я», яке характеризується суб’єктивним відчуттям своєї індивідуальної самототожності й цілісності, ототожнення людиною самої себе з тими чи тими типологічними категоріями. Поняття «релігійна ідентичність» − органічний складник загальнокультурних процесів, тому його розглядають переважно в контексті інших видів ідентичності (національної, етнічної, політичної і т. д.), що зумовлює відхід учених від концептуалізації власне релігійного аспекту, вислизання останнього з дослідницького поля зору. Загалом релігійну ідентичність трактуємо в цій роботі як самоусвідомлення та самоасоціювання індивіда в царині релігії, яка відбувається в контексті індоктринації і визначає екзистенціальний контекст існування особистості та референтної групи. Традиція дослідження проблеми релігійної ідентичності реалізується в лоні двох основних традицій: класичній філософсько-релігійній парадигмі та сучасних некласичних теоріях. Специфіка класичної філософської парадигми релігійної ідентичності полягає в онтологізації цієї проблеми, як, наприклад, зосередження на ейдетичних вимірах дійсності в античній традиції, християнському теоцентризмі та провіденціалізмі духовності. Звідси релігійна ідентичність постає органічним складником загальнокультурного процесу єднання багатоманітного задля єдиного [2], де відчуття єдності з усім людством, ототожнення з ним, уважається важливішим, ніж особистісні, етнічні та релігійні ідентичності окремих культур та людей. Нового тлумачення проблема релігійної ідентичності набуває в некласичних філософських теоріях, у яких відбувається переорієнтація на одиничне й особливе в кожній із множинних культур. Ця трансформація пов’язана з переходом до філософського постмодернізму. Загалом викликає сум нів вихідна позиція класичної філософської традиції, згідно з якою ідентичності належить примат над диференціацією. Ідентичність, зокрема релігійна, більше не становить якоїсь природної даності або само собою зрозумілою сутності існування людини. Відтепер загальнолюдські смисли сприйма- ються як номінальна фіктивна єдність, суб’єктивний каприз [2]. Релігійна ідентичність сприймається лише як одна з безлічі можливих і не може претендувати на винятковість і всеохопну онтологію. Релігійна ідентичність − складний соціопсихологічний феномен, який конструюється в певному культурному середовищі, органічно пов’язується з ним та інтеріоризує його цінності, тому логічно зазнає трансформацій, які відповідають змінам культурного горизонту. Відтак детермінантами релігійної ідентичності в умовах сучасної культури стають процеси глобалізації та реалізації проекту мультикультуралізму суспільства, під впливом яких авторитети дискурсивних зразків мислення зазнають поразки, адже людина усвідомлює, що їхня істинність не абсолютна. Загалом традиційний процес формування релігійної ідентичності, який передбачає визнання людиною самої себе як релі- гійної, співвіднесення суб’єкта ідентифікації з конкретною релігією, поступовий процес індоктри- нації та практичного впровадження засвоєних знань у процес життєдіяльності тощо не спрацьовують у сучасній культурі і на особистісному, і колективному рівні. Загалом мультикультурне суспільство не є гармонійним за визначенням, оскільки «модель мультикультуралізму припускає легітимацію різних форм культурних відмінностей, які можна виразити у формулі – інтеграції без асиміляції» [9, с. 248]. Одна з найбільш вагомих проблем у мультикультурному середовищі − «недостатнє знання особливостей інших релігій і культур, яке призводить до небажаних наслідків – до нездатності встановлювати взаємоприйнятні відносини внаслідок нерозуміння суті дорогих для послідовників інших культур моральних цінностей, норм поведінки, об’єктів поклоніння. Це стає причиною глибоких образ і може стати приводом для екстремістських і терористичних проявів» [6, с. 24]. У таких умовах поступово посилюється відчуття суперечності між традиційним та новим, власними цінностями та ідеалами «іншого». Готові формули (догми), які пропонують релігії традиційного типу, за таких обставин сприймаються неохоче, з великою недовірою, адже перевірені часом вони не впроваджуються в сучасні умови існування, а «штучні намагання відтворити поширенні (але неактуальні з точки зору суб’єкта) зразки поведінки, спричиняють глибокий душевний розлад» [8, с. 118]. Відтак у процесі формування релігійної ідентичності, дух сучасної людина уособлює ніцшеанського «Лева», запеклим ворогом якого є дракон на ймення «ти повинен», у боротьбі з ним виникає бажання реваншу під гаслом «я хочу», у межах якого відбувається зречення від багатовікової традиції, відмова в абсолютності її догм, цінностей та канонів. Прагнення свободи в межах релігійного самовизначення реалізується в процесі конструювання, уже тепер, власного священного, у якому немає місця для абсолютних релігійних догм, табу, зобов’язань та заповідей. Утім здійснюється не стільки відмова від релігії чи заперечення її, що характерно для атеїзму, а руйнування цілісного догматичного уявлення про неї, системного, віками утвердженого відтворення, сприйняття та пропускання її через себе. У релігійному житті пропонується реалізація не лише свободи вибору віросповідання, а й свободи в релігії. Вибірковість і довільне конструювання торкається не лише релігійних практик, а й змісту віри взагалі [5, с. 41]. Загалом здійснюється дистанціювання від традиційних форм репрезентації релігійності, відторгненням нав’язуваних світоглядних та поведінкових стереотипів, відбувається «внутрішня еміграція» – пошук «свого» та «для себе» в множині «чужого», відбувається процес генерування суб’єктивних, унікальних категорій розуміння релігійного в собі. Так реалізується індивідуалізація релігійної ідентичності, де релігійна практична діяльність індивіда стає елементом приватного життя і виражається в бажанні вірян самостійно вибирати, яким моральним нормам слідувати й за допомогою яких практик виражати свою релігійність. Зіткнення церковних приписів і людської свободи часто пов’язане з тим, що традиційні церкви все більше починають розглядати як відірвані від щоденного життя й нездатні запропонувати людині такі форми релігійності, які могли б виразити її духовні прагнення та її індивідуальні пошуки смисложиттєвих орієнтирів. Ще одна особливість релігійної ідентичності особи в сучасній культурі − зміщення на рівні індивідуальної релігійної ідентичності, яке виражається у відносинах «Я – сакральне», найбільшим вираженням якого є Бог. Сьогодні відбувається розмивання на рівні свідомості людини ідеї Бога, що концептуалізується в гайдеґґерівському понятті «знебожування». Так, М. Гайдеґґер наголошував, що йдеться не про грубий атеїзм, а про специфічний процес, що має амбівалентну природу, коли, з од- ного боку, картина світу розхристиянизовується, а з іншого − самі «християни перетлумачують своє християнство у світський світогляд і в такий спосіб співвідносять себе з новим часом» [10, с. 42]. Тому свідомості сучасного вірянина дедалі частіше можна виявити «бога філософів та вчених»: Вищий Розум, Абстрактний Дух. Відтак в умовах світоглядного плюралізму на місце систематизованих традиційних релігій із визначеним моральним ригоризмом претендують хаотично сформовані релігійні уявлення, які харак- теризуються «духовною всеядності» й актуалізуються за принципами «усе годиться», «а чому б ні». Загалом індивід вірить у те, що йому подобається, і так, як йому зручно, трансформуючи традиційні норми й створюючи довільне еклектичне поєднання різних релігійних концептів та ідентифікує себе з ними. Відтепер вірянин не приймає догмати церкви, а сама церква видозмінюється заради його зручності. Також відкидається догматизм, властивий традиційним релігіям, адже сучасна індивід не визнає контролю над собою в прагненні до свободи. А перехід від одних «незручних» вірувань до інших, «зручніших», є надзвичайно легким і неосудним, адже релігію також не оминуло масове панування споживацької психології. Місце колишніх ідеологій у сучасному світі займає мода на релігійність. Ця тенденція породжує брендо-релігійну ідентичність, яка діє через внутрішню мотивацію людини, спокушає її своєю неординарністю, а також таким потрібним, у контексті масової культури, шансом не бути як всі, у такий спосіб реалізується зумовлена сучасною культурою релігійна «інакшість». У сучасному світі часто простежується тенденція, коли релігійна ідентичність сприймається як атрибут іміджу, частина масової культури, що втілюється в понятті «стендінг» (Ж. Бодрійяр), універсальної системи маркування соціального статусу людей. Складається суперечлива ситуація: з одного боку, релігія, вироджуючись в атрибутику, аксесуар, позбавлений символічного сакрального наповнення, перетворюється на річ серед інших речей, які щодня купуються та споживаються людиною, з іншого − речі стають об’єктом фетишизації.

7.Розвиток ідентичності

Ідентичність - це результат самоусвідомлення та визначення свого я. Здатність до самоусвідомлення і самопізнання притаманна виключно людині як суб'єкту свідомості, спілкування і певних дій стосовно самої себе. Кінцевим продуктом процесу самопізнання є динамічна система уявлення людини про себе. А. Г. Спіркін дає таке визначення самоусвідомлення: це усвідомлення й оцінка людиною своїх дій та їх результатів, думок, почуттів, моральності та інтересів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе і свого місця в житті.

Самооцінка - це певне ставлення до себе: до своїх якостей, можливостей, фізичних [та духовних] сил [1; 2].

Самооцінка це особистісне судження про особисту цінність, що виражається в установках, властивих індивіду [3; 4]. Таким чином, самооцінка відображає ступінь розвитку у людини почуття самоповаги, відчуття особистої цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить у сферу особистого Я. Тому низька самооцінка передбачає несприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості.

Можна виділити кілька джерел формування самооцінки на різних етапах становлення особистості. Для юнацького віку є актуальним порівняння з іншими людьми. Групи однолітків відіграють у дитинстві та юності дуже важливу роль, особливо для розвитку ідентифікації та формування установок. За Соренсеном (Sorensen, 1973), підлітки значно легше ідентифікують себе з іншими підлітками, ніж зі старшими людьми, навіть якщо останні належать до тієї ж статі, раси, релігії, що й вони самі.

Періодом виникнення свідомого я, хоч би як поступово формувались окремі його компоненти, вважається підлітковий і ранній юнацький вік. Практично всі психологи вказують на ранню юність як на критичний період формування самосвідомості й розглядають розвиток самосвідомості як центральний психічний процес перехідного віку.

Розвиток самосвідомості та інтересу до особистого Я у підлітків веде до змін у характері. У ранньому юнацькому віці (15-17 років) в рамках становлення нового рівня самосвідомості відбувається формування відносно стійкого уявлення про себе. До 16-17 років виникає особливе особистісне новоутворення, яке в психологічній літературі позначається терміном самовизначення. Проблемі самовизначення присвячено чимало досліджень психологів. У цих дослідженнях сконцентровано в основному дві групи питань.

У працях Б. Г. Ананьева [5,6], Л. І. Божович [7,8], A. H. Леонтьева [9], С. Л. Рубінштейна [10], 1.1. Чеснокової [11], В. В. Століна [12], А. Г. Спіркіна [1] в загальнотеоретичному та методологічному аспектах проаналізовано питання про становлення самосвідомості в контексті загальної проблеми розвитку особистості. У другій групі розглядаються спеціальні питання, в першу чергу пов'язані з особливостями само-оцінок.

Праці Л. І. Божович аналізують психологічну природу самовизначення, потреба в якому виникає на певному етапі життя на межі старшого підліткового віку і ранньої юності. Дослідниця обґрунтовує необхідність виникнення цієї потреби логікою особистісного і соціального розвитку підлітка, зазначає, що потреба в самовизначенні розглядається як потреба в формуванні певної смислової системи, в якій об'єднуються уявлення про світ і про самого себе, йде пошук відповіді на запитання про смисл свого особистого існування.

Самовизначення, вважає Л. Божович, нерозривно пов'язане з такою важливою характеристикою старшого підліткового та раннього юнацького віку, як прагнення до майбутнього; до того ж самовизначення передбачає вибір професії. Разом з тим поняття самовизначення у Л. Божович залишається досить розпливчастим, не деталізованим, не розглянуто й механізми самовизначення. І. В. Дубровіна вносить уточнення в проблему самовизначення як центрального моменту в ранньому юнацькому віці.

Результати проведених досліджень [13] дають їй змогу твердити, що основним психологічним новоутворенням раннього юнацького віку слід вважати не самовизначення як таке (особисте, професіональне, ширше - життєве), а психологічну готовність до самовизначення, яка передбачає:

· а) сформованість на високому рівні психологічних структур, в першу чергу самосвідомості;

· б) розвиненість потреб, що забезпечують змістовну наповненість особистості, серед яких центральне місце займають моральні підвалини, ціннісні орієнтації і тимчасові перспективи;

· в) виникнення чинників індивідуальності як результат розвитку й усвідомлення своїх здібностей та інтересів кожним старшокласником [14].

Разом з тим психологічна готовність увійти в доросле життя і посісти в ньому достойне людини місце передбачає не завершені в своєму формуванні психологічні структури і якості, а повну зрілість особистості, яка означає, що у старшокласника сформовано психологічні механізми, які забезпечують йому можливість (психологічну готовність) безперервного розвитку його особистості тепер і в майбутньому.

У зарубіжній психології аналогом поняття особистісне самовизначення виступає категорія психо-соціальна ідентичність, розроблена і введена в науковий обіг американським ученим Еріком Еріксоном [15].

Центральним моментом, через призму якого розглядається все становлення особистості в перехідному віці, включаючи і його юнацький етап, є нормативна криза ідентичності. Термін криза вживається тут у значенні поворотної, критичної точки розвитку, коли однаковою мірою загострюється вразливість і збільшується потенціал особистості, що опиняється перед вибором між двома альтернативними можливостями, одна з яких веде до позитивного, а інша - до негативного напрямку. Слово нормативний має той відтінок, що життєвий цикл людини розглядається як ряд послідовних стадій, кожна з яких характеризується специфічною кризою у відносинах особистості з навколишнім світом, а все разом визначає почуття ідентичності.

 

Роль особистості в історії

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою місця людини в історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та від фіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявленні та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.

 

Мовна ситуація в Україні.

МОВНА СИТУАЦІЯ — притаманний сусп-ву спосіб задоволення комунікат. потреб за допомогою однієї або кількох мов. М. с. — один з найважливіших об’єктів соціолінгвістики, який звичайно характеризується за якісними, кількісними й оцінними параметрами. Для сучасної М. с. в Україні у зв’язку зі зміною мовної політики властиві процеси протиборства старих стереотипів і нових тенденцій мовного планування. Найпомітніші новації спостерігаються у сфері оцінних ознак мов. Укр. мова серед україномовного і неукраїномовного населення країни з часом стає престижнішою, у сусп. свідомості поступово підвищується показник її комунікат. якостей і естет. цінності, спинився процес падіння «лояльності» щодо укр. мови, — посилюється мовно-національна свідомість українців, а також представників ін. етносів. Останнє іноді спонукає до певних корективів у мовній політиці. На сході і на півдні України серед частини населення інспірується рух щодо надання статусу офіційної і рос. мові, на Закарпатті мусується думка про т. з. етно-мовну окремість русинів. Загалом кількісні і якісні ознаки сучасної М. с. в Україні в основному стабільні. З 88 мов, зафіксованих переписом 1989 в Україні, за числом носіїв абсолютно переважає українська, яку визнали рідною 32 773,8 тис. українців (87,7 %), відповідно рос. мову визнали рідною 11 147,5 тис. росіян (98,3 %), молдавську — 252,8 тис. молдаван, болгарську — 161,8 тис. болгар, угорську — 155,9 тис. угорців, білоруську — 155,7 тис. білорусів. До 1989 (року прийняття Закону УРСР «Про мови в Українській РСР») під впливом тодішньої мовної політики в офіц. спілкуванні й особливо в містах — функціонально домінуючою була рос. мова. Це загрожувало укр. народові втратою своєї мови через етап укр.-рос. двомовності з переходом на спілкування виключно рос. мовою. Прийняття Закону «Про мови в Українській РСР» і держ. програми його впровадження певною мірою зупинило цей негат. процес, започаткувало зміни М. с. у напрямі підвищення функц. ролі укр. мови як державної. За роки держ. незалежності України найпомітніші зміни у сферах функціонування укр. мови відбулися в мережах дошкільного виховання (кількість дітей, що виховувалися укр. мовою, зросла з 50,8 % у 1991 до 69 % у 1996), шкільної освіти (за цей же період — з 47,9 % до 60 %), у мові публіч. заходів держ. керівництва, діловодства, реклами та деяких ін.

 

 

Питання до заліку з предмету «Європейські студії»

1. Проблема втрати ідентичності.

2. Етнічна ідентичність.

3. Криза ідентичності.

4. Національна ідентичність.

5. Професійна ідентичність.

6. Релігійна ідентичність.

7. Розвиток ідентичності.

8. Нація та складові її творення.

9. Роль особистості в історії.

10. Проблема історичної пам’яті в УКРАЇНІ.

11. Етика в бізнесі, політиці, економіці.

12. Людина як фактор і кінцева мета розвитку.

13. Ментальність і економічний успіх.

14. Свобода та її економічний вимір.

15. Ідея соціальної справедливості: історія та сучасність.

16. Національна економіка та проблеми корупції.

17. Суть військової політики Росії.

18. Характерні риси агресії Російської Федерації проти України.

19. Основні загрози національній безпеці України.

20. Етика землі Олдо Леопольда.

21. Основні напруження і протиріччя громадянського суспільства.

22. Перспективи розбудови інформаційного суспільства в Україні.

23. Морально-етичні проблеми сучасної науки.

24. Вибір мови – цивілізований вибір українців.

25. Мовна ситуація в Україні.

26. Мова, як оголошення гучної війни Росії з Україною.

27. Мистецтво модернізму в Україні.

28.  Благодійність у боротьбі з агресією Російської Федерації.

29.  Взаємовідносини України з Росією у світі поліцивілізаційної теорії.

30.  Фінансова криза – криза «людини економічної».

 

1. Проблема втрати ідентичності. 3.

Інформаційне суспільство - це цивілізація, в основі розвитку та існування якої лежить особлива субстанція, що умовно йменується «інформацією», яка володіє властивостями взаємодії, як з духовним, так і з матеріальним світом людини. Остання властивість особливо є важливою для розуміння сутності інформаційного суспільства. З однієї сторони, інформація формує матеріальне середовище життя людини, виступаючи в ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм і т.п., а з іншої сторони, вона виступає основним засобом міжособистісних взаємовідносин, постійно виникаючи, видозмінюючись і трансформуючись у процесі переходу від однієї людини до іншої. Іншими словами , інформація одночасно визначає і соціокультурне життя людини, і її матеріальне буття. Ідентичність – поняття, що означає, що члени певної суспільної спільноти є тотожними один одному та й індивід є тотожним самому собі; властивість людини, пов’язана з відчуттям власної належності до певної групи - політичної партії, народу, релігійної конфесії, раси, спільноти; властивість індивіда залишатися самим собою в плинних соціальних ситуаціях і являється результатом усвідомлення самого себе у якості людської особистості, що відрізняється від інших. Его-ідентичність – термін Е.Еріксона – цілісність особистості; тотожність і безперервність нашого «Я», незважаючи на ті зміни, які відбуваються з нами у процесі росту і розвитку. Криза ідентичності – це втрата его-ідентичності; у такому стані зникає чи знижується цілісність, тотожність і віра людини у свою соціальну роль. Поняття «криза ідентичності», на думку В.Хьосле, заслуговує на увагу по двом причинам: 1) формальна ідентичність являється якістю кожного об’єкта і передумовою послідовності будь-якої теорії про ці об'єкти; 2) реальна ідентичність властива тільки емпіричним об’єктам і має різні форми у залежності від онтологічного статусу конкретного об'єкта; під реальною ідентичністю ми розуміємо збереження форми об'єкта у часі. Причини кризи ідентичності знаходяться вже в аналізі факторів ідентичності: коли один чи більше факторів не в порядку, можлива криза ідентичності. Причиною, що викликає проблеми ідентичності, являються нові фізіологічні функції, як такі, а нездатність вписати дії, необхідні для задоволення нових потреб, у вироблену людиною систему цінностей. Сама глибока криза ідентичності являється результатом переконання про те, що не існує будь-яких моральних норм. Причинами кризи колективної ідентичності являються відкидання символів, розпад колективної пам'яті, представленої традиціями, втрата віри у загальне майбутнє, дисгармонія між описовим і нормативним образами себе, невідповідність між уявленням культури про саму себе та її образами в інших культурах, почуття неповноцінності відносно більш досконалої культури. В інформаційному суспільстві відбувається перехід до нової системи самоідентифікації, яка дозволяє вільно моделювати своє «Я», конструювати власну ідентичність. Здатність до вільної, моделюючої самоідентифікації являється одним з проявів так званого креативного мислення, результатом багаторівневого абстрагування. Воно спирається на систему розрізнених образів, що ірраціонально сприймаються і оброблюються підсвідомістю. Свідомість вільно чи невільно витісняється у сферу позасвідомої творчості і попадає у простір симуляції образів, моделювання віртуальної реальності. По мірі того, як оточуючий світ стає все більш складнішим і плиннішим, людина традиційного типу все активніше намагається до відтворення у ньому найбільш звичних, традиційних форм соціальної ідентифікації. Проблема ідентичності породжується інноваційним характером розвитку інформаційного суспільства, кліповою фрагментарністю сучасної культури, перманентною змінністю. Сучасна людина покликана постійно втрачати ідентичність з тим, щоб знову і знову її виробляти. Проблема цілісності особистості стає актуальною саме у період зародження постнекласичної пізнавальної моделі. Акцентуація на проблемі цілісності особистості вписана у становлення сучасної картини світу, пов’язана зі становленням інформаційного суспільства. Розпад соціальних спільнот, що являються основою для цілісної людини, неефективність привичних способів орієнтації у новому оточуючому середовищі, формують особливий тип умонастрою і світовідчуття, що свідчить про те, що людина може стати заручником цих технологій. Сприйняття віртуальної реальності як метафори, що відображає «перевиробництво смислів» і занепад інформації, стало однією з з найбільш помітних рис постмодерністської філософії. У працях Ж.- Ф.Ліотара,Ж.Бодрійяра, А.Турена, Ж.Делеза всебічно розглядаються онтологічні, соціальні, світоглядні аспекти цього феномена, яке все частіше розглядається «з ігровою семантикою». Гра стає одним з найбільш популярних символів буття людини у віртуальній реальності. В умовах тотального захоплення комп’ютерною «стріляниною» і «стратегіями» все це не викликає подиву, а ігровий компонент культури став об'єктом пристальної уваги європейських мислителів. Ще на початку ХХ ст. Й.Хайзінга розробив концепцію ігрової діяльності як одного з основних архетипів людського самовираження і взаємодії і залучив до соціальної антропології поняття Homo ludens (людина граюча). Тому становище ігрової діяльності значно змінює характер інформаційного суспільства. У суспільстві, де панує «втрата символів», де віртуальна, знакова культура набуває власне буття, гра не тільки проникає у реальність, але й надає їй все більш театралізованого характеру. Homo ludens стає реальним образом, який має немало переваг: така людина принципово менше обтяжена багажом історично зумовлених стереотипів, вона володіє більш мобільними реакціями і здатністю маніпулювати будь-якими шарами інформації. Відчуття «часткової реальності світу», характерне для концепції ігрової діяльності, породжує розкріпаченість свідомості і соціальної поведінки, відносну легкість адаптації до нових умов, здатність до гнучкого моделювання соціальних ролей, творчого використання оточуючої реальності, маніпулювання людьми та інформацією. Ігрова концепція життя змінює систему соціалізації особистості і всю модель стартифікцаії суспільства, вона формує спільноти, основані на симуляції образів «Я» і «Ти». Змодельована ідентичність такої спільноти може базуватися на самих довільних комбінаціях соціальних ознак – статевих, вікових, сімейних, етнічних, конфесійних, культурних, ідеолоігчних тощо. Вона не обов'язково має спадковий характер і піддається стрімким змінам. Соціалізація індивіда у рамках подібної спільноти представляє собою не засвоєння групових цінностей і норм, а побудову особистісного іміджу, який є результатом творчості індивіда, засобом самовираження, самопрезентації людини. Іміджева модель поведінки передбачає особливу значущість неформальних міжособистісних зв'язків, в контексті яких імідж відображає вільне самовизначення людини, а соціальну значущість вони набуває лише при умові активної комунікативної взаємодії. Мати імідж - це означає заявити оточуючим про свій особистий стиль життя і бути почутим, так як він вимагає від людини постійного «самореферування» і рефлексивного сприйняття соціального оточення. Складається парадоксальна ситуація – чим активніше людина намагається підтримувати свій власний імідж, тим більше вона залежить від інтенсивного спілкування з оточуючими. Виникає і зворотна залежність – все більша щільність інформаційного простору, зростаюча інтенсивність спілкування заставляють людину втягуватися у процес симуляції своєї ідентичності, доповнювати і корегувати своє «Я», вибудовувати свій образ в очах все більшої кількості людей. Проте адаптація людини до нової соціальної системи не переборює, а скоріше посилюює загрозу кризи ідентичності, так як створюється загрозливий розрив між «соціально реальним» і «соціально віртуальним», відбувається розмивання звичних категорій ідентичності, заснованих на груповій солідарності і культурних традиціях. Традиція починає сприйматися як штучне обмеження вільного самовираження людини, а не акцентуація на культурному досвіді поколінь. Все це може трактуватися як глобальна ціннісна і мотиваційна криза, проте не означає сутність фатальної дезорієнтації сучасної людини. Причини до загострення проблем ідентифікації зводяться до наступного: 1) наслідки закінчення «холодної війни»; 2) зростання доцентрових і відцентрових культурних проблем; 3) політика мультикультуралізму нові проблеми, породжені нею; 4) синтез ідеологій і формування усереднених стандартів соціального забезпечення; 5) конфліктне протиборство соціальних, політичних та ідейних сил, кожна з яких намагається нав’язати свій варіант цивілізаційного руху. Пошук ідентичності, тобто спроби ціннісного і культурного самовизначення, розглядаються перш за все як захисна реакція в умовах глобалізації,, а тому трактуються у якості джерела зростаючої соціальної напруги. Не меншу роль у загостренні кризи ідентичності має і складна перебудова соціальної організації західного суспільства. Критерієм нового соціального розподілу являється не оволодіння деяким об’ємом знань, а саме особистісні якості людини, його здатність вільно оперувати інформацією і знаннями, створювати нові інформаційні продукти. Тому у системі стратифікації суспільства акцент поступово переноситься з типів поведінки на структуру цінностей людини. Провідним соціальним типом стає людина, здатна до вільного пошуку інформації, творчого осмислення і на її основі – до особистісного самовизначення та розвитку особистості . Феномен появи нової соціальної еліти слід розглядати у контексті більш широкої проблеми – процесу віртуалізації суспільства, що означає ілюзорний, магічний, потусторонній. Джарон Леньєза запропонував розглядати віртуальну реальність у якості мультимедійної імітації реалістичного і видуманого середовища, деякого ілюзорного світу, у який зануряється і з яким взаємодіє людина. У дослідженнях А.Крокера, М. Вейнстайна, М. Кастельса, Ф. Хеміта склалася цілісна концепція віртуальної реальності як складного імітаційного простору, який не має власної онтологічної сутності, але здійснює вплив на всі сфери людської діяльності. Разом з тим віртуальний простір представляє собою саме імітаційне середовище, свого роду «буферну реальність», яку кожна людина наповнює власним змістом, образами, смислами, почуттями. Першочергово «експансія» віртуальної реальності пов’язувалася з упровадженням мультимедійних технологій, проте з часом стало очевидним, що віртуалізація різних сфер суспільних відносин суміжна не тільки з технологічними нововведеннями, але й істотними змінами у самому характері людської діяльності, способах і мотивах комунікативної взаємодії. Прискорений розвиток системи електронної тому числі ф’ючерсної торгівлі переносить на віртуальний простір все більшу частину товарно-грошового обігу. Самі образи товарів і фірм-виробників перетворилися завдяки системі брендінгу і франчайзингу у надзвичайно корисний об’єкт збуту. Найбільш помітний феномен – віртуалізація політичної сфери, технології public relations перетворили політичний процес на віртуальний політичний ринок, де «продаються» і «купуються» образи політиків, партій, програм і подій. Політичні іміджі, створювані рейтинг-іміджмейкерами, поступово перетворюються з «передвиборчого» товару у постійний елемент владних відносин. Всі основні інститути представницької демократії – парламентаризм, розділ влади, багатопартійність, змагальний політичний процес – витісняються інтегрованим віртуальним середовищем, перенасиченими маркетинговими образами і різноманітними «ресурсами», але нівельованого з точки зору реальної ідеологічної багатоманітності.

 

2.Етнічна ідентичність.

Проблема розвитку і збереження культур народів в іноетнічно-му середовищі посідає важливе теоретичне і практичне значення у сучасній науці.

Історія людства постійно супроводжується міграцією племен, народів, окремих осіб. Основні причини, які зумовлюють міграційні процеси, є історичні, економічні, політичні, соціальні, релігійні чинники.

Оскільки діаспора відіграє свою власну роль у внутрішньоетні-чному процесі, існує певна кореляція подій, які переживає діаспора і подій, які переживає материнський етнос.

Поняття етносу (етнічної спільноти) має неоднозначне і надзвичайно широке трактування: нація (населення країни), етнічна група - всі вони відрізняються між собою ступенем соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: поки вона зберігається, існує народ. Саме за ознакою етнічної самосвідомості визначається національний склад населення більшості країн.

Термін діаспора уперше був застосований по відношенню до євреїв, які під час вавилонського полону опинилися поза межами своєї батьківщини і розпорошилися по світові. З часом цей термін почали вживати й по відношенню інших етнічних спільнот, які поселяються і проживають в іноетнічному середовищі.

Отже, представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, яке ідентифікує та усвідомлює свою генетичну або духовну єдність з нею це - діаспора.

Етнічні процеси серед представників певної діаспори характеризуються наявністю таких факторів: термін перебування в іноетнічному середовищі, соціально-політичний устрій країни, чисельність та характер розселення (компактне чи дисперсне), ступеню урбанізації. Чималу роль відіграє близькість (етногенетична або соціальна) культури контактуючих народів.

Сприятливішими умовами для інтенсифікації етнічних процесів характеризуються міста. Це зумовлюється високою соціальною мобільністю міського населення, його поліетнічна структура. У деяких містах деяких зарубіжних країн, особливо американських, існує багато національних кварталів, виникнення яких пов'язане з намаганням етнічних груп зберегти свою автентичну культуру, рідну мову, мінімалізувати або й уникнути культурної асиміляції.

Етнічна ідентичність - усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу внаслідок спільності історичної пам'яті, спільності культурних архе-типів тощо. Як зазначив Джордж де Ворс, етнічна ідентичність вимагає деякої послідовності у поведінці людини, щоб інші люди могли віднести її до певної етнічної категорії.

У розробці цілісної концепції історичного розвитку української національної культури фундаментального значення мають дослідження всіх її аспектів, вагоме місце посідає серед яких вивчення життєдіяльності української діаспори в контексті загальнонаціонального культуротворчого процесу. Вплив нації на спосіб мислення і поведінки людини виражається у формі впливу окремих осіб, невеликих соціальних груп, етнічної культури (у першу чергу мови), звичаїв, моралі. Оскільки значну частину культури певної нації - наприклад, живопис, архітектура і т.п. - доступна сприйняттю представників інших етносів, а інша частина стає доступною сприйняттю представників інших етносів завдяки перекладам художньої, філософської, наукової та іншої літератури, то особистість може формуватися під впливом культури і психологічного складу свого народу, навіть якщо вона не володіє мовою. Головне, щоб людина вважала себе представником цього етносу, знала його історію і культуру.

Добровільна або вимушена еміграція українців за межі батьківщини спричинена економічними, соціальними та політичними обставинами та подіями, які відбувалися на території України у різні історичні епохи. Наслідком таких переміщень стало формування української діаспори у різних куточках світу.

Дослідженню явища української діаспори присвячено велику кількість наукових праць у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Дослідники вказують на високу національну свідомість і велике бажання зберегти свою національну ідентичність у чужій країні переважній більшості українських емігрантів.

По відношенню до українців, які проживають поза межами України термін "діаспора" уперше використав український політолог та етнологі В.Старосольський.

Термін "українська діаспора" охоплює усіх українців, які постійно живуть за межами історичної батьківщини незалежно від причини, які зумовили міграцію: розвал імперій, світові війни, політичні чи економічні кризи, особисті обставини тощо.

Наукове осмислення соціокультурного феномену української діаспори призвело до становлення її типологізації і відповідно поділяється на західну і східну.

Духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де існує та розвивається українська культура. Необхідність консолідації спільних зусиль України і діаспори, залучення світового українства для розбудови української держави та утвердження її позитивного іміджу у світі сьогодні вже є очевидним.

 

 

4.Національна ідентичність.

Передусім логічним вважаємо зупинитись на характеристиці поняття “ідентичність”. Етимологічно вираз “ідентичність” походить від латинського слова “indenticus”, що означає “утотожнений”, “одинаковий”. Це поняття у науці є достатньо новим. Скажімо у зарубіжній науковій думці воно утвердилось лише з другої половини ХХ століття, а у вітчизняній – тільки після 1990 року. І сьогодні “ідентичність” стало одним із центральних детермінант для усвідомлення оточуючих реалій. Означений термін широко використовується у різноманітних науках: психології, соціології, філософії, етнології, політології, геополітиці і т. ін. Впродовж багатьох століть філософське осмислення ідентичності відбувається у рамках проблеми утотожнення як основної характеристики буття, як зведення множинності до єдиного початку. У класичній традиції питання ідентичності досліджували античні філософи (Парменід, Платон, Арістотель, Плоін, неоплатоники). У їхньому уявленні тожсамість виступає фундаментальною якістю буття, єдністю, у якій відсутні розбіжності і відносини впритул до одноманітності.

У працях представників німецької класичної філософії проблема тотожності буття і мислення досягає своєї найвищої розробленості. У сучасній зарубіжній літературі психологічне трактування ідентичності розвивається у наступних керунках: аналітична психологія (психоаналіз), символічний інтеракціонізм та когнітивні підходи.

Відомо, що вивчення проблеми ідентичності у психології бере свій початок із психоаналізу. Так, поняття “ідентичність” та “ідентифікація” вперше ввів З.Фрейд у своїй праці “Групова психологія і аналіз Его” (1914 рік). Для нього “ідентичність” виступала як самоутотожнення людини із значущими особистостями за взірцем яких вона свідомо чи підсвідомо хотіла діяти. Мотивом такого самоутотожнення учений вважав страх втрати любові і страх від покарання.

Проблема ідентичності розроблялась також Е.Еріксоном, Дж. Марсія, А.Ватерманом та іншими ученими. Е.Еріксон вважається загальновизнаним засновником теорії ідентичності. Його погляди вперше було опубліковано у праці “Дитинство і суспільство”. На відміну від З.Фрейда, праці якого він вважав неповними, Е.Еріксон справедливо наголошував на нерозривному звязку між ідентичністю людини і суспільством, соціальним оточенням індивіда. На його думку ідентичність формується в процесі соціалізації особистості, входження індивіда у суспільство, тобто за Еріксоном, ідентичність – це соціалізована частина “Я”. Відзначимо, що вчений не подав точного визначення поняття “ідентичність”. Узагальнено він розумів ідентичність як суб’єктивне одухотворене відчуття тотожності і цілісності. Е.Еріксон справедливо відзначав, що ідентичність – це не певна незмінна, раз і назавжди отримана чи успадкована характеристика особистості, навпаки, її природа – процесуальна, динамічна, тобто, змінна. Ця ж ідея розкривається у введеному ним понятті “криза ідентичності”, що означала перехід від однієї стадії життя до наступної, в ході чого мало місце становлення нових типів ідентичності [4, с. 324].

Яскраве відображення іншого підходу щодо з’ясування поняття ідентичності знаходимо у теоріях Дж. Міда, Л.Краппмана, Ю.Хабермаса та інших вчених (соціально детермінована ідентичність ”Me” та індивідуальна ідентичність “I”). Не менш цікавим є підхід представників когнітивного напрямку, які досліджували соціальну ідентичність – Г.Теджфел, Дж.Тернер та ін.

Спільним для робіт Е.Еріксона, Міда та Теджфела є наступні твердження: розглядати ідентичність слід як соціальне явище (ідентичність – соціалізована частина “Я”); пояснення ідентичності як динамічного утворення, яке, виникнувши під впливом навколишнього середовища, так чи інакше модифікується.

У вітчизняній соціології та філософії постановка і дослідження проблем ідентичності, як ми зазначали, відносно нове явище, хоча теоретико-методологічні засади розвитку цього напрямку розроблялись в науковій думці ще з початку ХХ століття.

Сьогодні дуже популярним стало вивчення поняття кризи ідентичності у сучасних перехідних суспільствах. Одним із нових напрямків у дослідженні феномена ідентичності є її багаторівневе розчленування. Слід виокремити дослідження М.Губогло. Він вважає, що багаторівнева ідентичність є досить частим явищем множинної ідентичності або множинності ідентичностей, з-поміж яких виділяються етнічна, соціальна, професійна, гендерна, громадянська, конфесійна, расова і т.д. Вчений відзначає, що у сучасному суспільстві ідентичності все більше набирають множинного розуміння, залежать від контексту часу, мають виключно історичний характер і постійно знаходяться у стані трансформацій.

У сучасному філософському розумінні світ перестає бути цілісною і закономірною системою, людина – це не абстрактний представник свого роду, вона вкорінена у традиціях, життєвому світі і обставинах. Ідентичність стає проблемою, “утотожнене мислення” підлягає критиці. У цілому проблема ідентичності є актуальною та багатообразною на точки зору (філософська, психологічна, культурологічна традиція).

На нашу думку у даному контексті зміст ідентичності слід звести до визначення подібності або відмінності чого-небудь (кого-небудь) з чим-небудь (ким-небудь). Вважаємо, що ідентичність – це об’єктивно існуюча структура, у якій виражається справжня схожість (тотожність) і відмінність соціальних (особистісних і групових) суб’єктів. Ідентичність з одного боку статичне явище, яке фіксує стан на даний момент часу, з іншого боку – ідентичність не є раз і назавжди отриманою, її природа змінна.

Не можемо оминути увагою також двох рівнів ідентичності – індивідуального та колективного. Індивідуальний рівень розкривається через особистісний та соціальний аспекти, тобто через вертикальний та горизонтальний виміри, баланс яких забезпечує почуття тотожності, самототожності. Колективна ідентичність – це фундаментальна схожість членів певної групи, що виявляється у солідарності, колективній діяльності, спільній роботі. Відбувається утотожнення, усвідомлення себе з різними соціальними спільнотами – клас, сім’я, національна група, етнос, народ і т.д.

Визначивши сутність поняття “ідентичність” перейдемо до дослідження поняття “національна ідентичність”. Складність і багатовимірність проблеми національної ідентичності пов’язані із серйозними понятійно-категоріальними труднощами у сучасній гуманітарній науці, зумовлені неоднозначністю трактування самого терміна “нація”. Ситуація ускладнюється ще й тим, що “нема єдиного алгоритму виникнення та функціонування національних рухів, сучасних націй і національних держав, але й ті норми, які існують, стали рухомими і перестають”працювати” в умовах глобалізації [2, с.17].

Варто відзначити, що у сучасній філософській, соціологічній та етнологічній літературі, фактично, нема загальноприйнятого визначення нації. Цю ситуацію достатньо точно охарактеризував В.Бейджгот :”...до того часу поки нас про неї (націю) не питають, ми не розуміємо, що це таке, відразу пояснити і визначити ми не в змозі...” [7, с. 22]. Згадуються слова німецького історика Т.Момзена :”нація – це тільки фікція, але її відміна – це утопія” [6, с.12].

Загальновідомим є виокремлення наступних традиційних методологічних підходів у визначенні поняття “нація” – примордіалізм, есенціалізм та конструктивізм.

Примордіалізм виходить з того, що риси нації дані першопочатково, є незмінними і традиційними, і вся проблема заключається в тому, щоб кожне наступне покоління їх дотримувалось. Тут має місце біологічний (спорідненість як основа соціальності), культурний (вродженість і природність конкретної культури) чи релігійний (концепція “обраного народу”) примордіалізм.

Есенціалізм досить близький примордіалізму. Основний принцип есенціалізму виходить з утвердження початкового існування певної сутності (есенції), скажімо, долі, призначення, істини, які і визначають конкретну ідентичність. Ці сутності незмінні, вічні і неперехідні. Відмова від служіння їм призводить до соціальних проблем.

 

 

5.Професійна ідентичність

Професія - це певна діяльність, яка впливає на спосіб життя, коло знайомств, характер людини. Це також віднесення суб'єкта до певної групи людей, що виконують цю діяльність, що розділяють між собою цінності і смисли як самої діяльності, так і культури взаємин навколо неї. Тому професійна ідентичність пов'язана не тільки з виконанням тієї ролі, яка формується в ході виконання діяльності, але також з розумінням свого місця в суспільстві, специфіки свого професійного співтовариства.

Професійна ідентичність, з одного боку, є феноменом особистісної самосвідомості, з іншого - пов'язана з певним груповим членством (професійна група, колектив, організація). Професійна ідентичність має властивості соціальної ідентичності: в ході професійного становлення суб'єкт ідентифікує себе з людьми, подібними собі, а саме представниками його професії, які володіють тими чи іншими професійними якостями, або з самим собою як професіоналом на певних стадіях розвитку (самовизначення в соціальній групі). Соціальна поведінка індивіда і форми його взаємодії визначаються соціальною структурою. Спілкування та контакти обумовлені межами соціальних груп. Це означає, що обговорення соціальних питань відбувається переважно в межах однієї групи і інтенсивність контактів між різними групами обернено пропорційна статусної дистанції між її членами. Таким чином, соціальна взаємодія окремих людей повинно бути зрозуміле на основі такого роду соціальної структури, яка передбачає певне оцінювання людей. Член соціальної групи має загальне уявлення про таких оцінках щодо себе та інших і прагне дотримуватися правил поведінки своєї групи. У результаті всі форми соціальної поведінки всередині або поза групи базуються на знанні цих оцінок.

Сприйняття людини людиною і соціальна взаємодія завжди містять компонент оцінки. Індивід оцінює інших і себе самого, але його теж оцінюють оточуючі. Така оцінка відіграє вирішальну роль в ідентифікації себе, формуванні поняття "я", образу "я", самооцінки. Якщо людина вважає себе членом групи, то для його характеристики використовуються дві сукупності ознак: ознаки, властиві конкретно даній людині, і ознаки, властиві групі, до якої він належить. Якості самої людини, вроджені або придбані, характеризують його особистісну ідентифікацію; якості групи говорять про його соціальної ідентифікації. Професійна ідентичність виступає як внутрішньої схеми, в якій відбиваються уявлення людини про те, яким він повинен бути, що вміти робити і як поводитися в професійному співтоваристві для того, щоб ефективно реалізувати себе в професії.

 

 

6.Релігійна ідентичність

Сьогодення характеризується низкою процесів, пов’язаних із проблемою самовизначення особи. Загалом сучасна культура, на розвитку якої суттєво позначилися комп’ютеризація та віртуалізація, ринковість та видовищність, а також нігілізм та переоцінка цінностей, притаманне сучасному поколінню, вимагає відповідної світоглядної позиції. Проект сучасного світовідчуття ґрунтується, передусім, на гаслах толерантності та мультикультуралізму, що в контексті глобалізації культури реалізуються сьогодні повною мірою. Претензії на істинність, винятковість будь-якої ідеології, світоглядної позиції втрачають актуальність. Відтепер кожен має право на власне бачення світу, модель існування і парадигму мислення, обираючи з незліченної кількості існуючих або створюючи власну. У цьому контексті особливо гостро постає проблема самоусвідомлення особистості. Саме тому наприкінці 1960-х рр. поняття «ідентичність» стає одним із найважливіших предметів різноманітних досліджень. Термін має подвійне семантичне значення, яке визначається в референції до двох латин- ських коренів – «idem» (такий самий, аналогічний) та «ipso» (самість «ipseite») [7, с. 20]. Звідси ідентичність (англ. іdentity) можна тлумачити як уявлення людини про своє «я», яке характеризується суб’єктивним відчуттям своєї індивідуальної самототожності й цілісності, ототожнення людиною самої себе з тими чи тими типологічними категоріями. Поняття «релігійна ідентичність» − органічний складник загальнокультурних процесів, тому його розглядають переважно в контексті інших видів ідентичності (національної, етнічної, політичної і т. д.), що зумовлює відхід учених від концептуалізації власне релігійного аспекту, вислизання останнього з дослідницького поля зору. Загалом релігійну ідентичність трактуємо в цій роботі як самоусвідомлення та самоасоціювання індивіда в царині релігії, яка відбувається в контексті індоктринації і визначає екзистенціальний контекст існування особистості та референтної групи. Традиція дослідження проблеми релігійної ідентичності реалізується в лоні двох основних традицій: класичній філософсько-релігійній парадигмі та сучасних некласичних теоріях. Специфіка класичної філософської парадигми релігійної ідентичності полягає в онтологізації цієї проблеми, як, наприклад, зосередження на ейдетичних вимірах дійсності в античній традиції, християнському теоцентризмі та провіденціалізмі духовності. Звідси релігійна ідентичність постає органічним складником загальнокультурного процесу єднання багатоманітного задля єдиного [2], де відчуття єдності з усім людством, ототожнення з ним, уважається важливішим, ніж особистісні, етнічні та релігійні ідентичності окремих культур та людей. Нового тлумачення проблема релігійної ідентичності набуває в некласичних філософських теоріях, у яких відбувається переорієнтація на одиничне й особливе в кожній із множинних культур. Ця трансформація пов’язана з переходом до філософського постмодернізму. Загалом викликає сум нів вихідна позиція класичної філософської традиції, згідно з якою ідентичності належить примат над диференціацією. Ідентичність, зокрема релігійна, більше не становить якоїсь природної даності або само собою зрозумілою сутності існування людини. Відтепер загальнолюдські смисли сприйма- ються як номінальна фіктивна єдність, суб’єктивний каприз [2]. Релігійна ідентичність сприймається лише як одна з безлічі можливих і не може претендувати на винятковість і всеохопну онтологію. Релігійна ідентичність − складний соціопсихологічний феномен, який конструюється в певному культурному середовищі, органічно пов’язується з ним та інтеріоризує його цінності, тому логічно зазнає трансформацій, які відповідають змінам культурного горизонту. Відтак детермінантами релігійної ідентичності в умовах сучасної культури стають процеси глобалізації та реалізації проекту мультикультуралізму суспільства, під впливом яких авторитети дискурсивних зразків мислення зазнають поразки, адже людина усвідомлює, що їхня істинність не абсолютна. Загалом традиційний процес формування релігійної ідентичності, який передбачає визнання людиною самої себе як релі- гійної, співвіднесення суб’єкта ідентифікації з конкретною релігією, поступовий процес індоктри- нації та практичного впровадження засвоєних знань у процес життєдіяльності тощо не спрацьовують у сучасній культурі і на особистісному, і колективному рівні. Загалом мультикультурне суспільство не є гармонійним за визначенням, оскільки «модель мультикультуралізму припускає легітимацію різних форм культурних відмінностей, які можна виразити у формулі – інтеграції без асиміляції» [9, с. 248]. Одна з найбільш вагомих проблем у мультикультурному середовищі − «недостатнє знання особливостей інших релігій і культур, яке призводить до небажаних наслідків – до нездатності встановлювати взаємоприйнятні відносини внаслідок нерозуміння суті дорогих для послідовників інших культур моральних цінностей, норм поведінки, об’єктів поклоніння. Це стає причиною глибоких образ і може стати приводом для екстремістських і терористичних проявів» [6, с. 24]. У таких умовах поступово посилюється відчуття суперечності між традиційним та новим, власними цінностями та ідеалами «іншого». Готові формули (догми), які пропонують релігії традиційного типу, за таких обставин сприймаються неохоче, з великою недовірою, адже перевірені часом вони не впроваджуються в сучасні умови існування, а «штучні намагання відтворити поширенні (але неактуальні з точки зору суб’єкта) зразки поведінки, спричиняють глибокий душевний розлад» [8, с. 118]. Відтак у процесі формування релігійної ідентичності, дух сучасної людина уособлює ніцшеанського «Лева», запеклим ворогом якого є дракон на ймення «ти повинен», у боротьбі з ним виникає бажання реваншу під гаслом «я хочу», у межах якого відбувається зречення від багатовікової традиції, відмова в абсолютності її догм, цінностей та канонів. Прагнення свободи в межах релігійного самовизначення реалізується в процесі конструювання, уже тепер, власного священного, у якому немає місця для абсолютних релігійних догм, табу, зобов’язань та заповідей. Утім здійснюється не стільки відмова від релігії чи заперечення її, що характерно для атеїзму, а руйнування цілісного догматичного уявлення про неї, системного, віками утвердженого відтворення, сприйняття та пропускання її через себе. У релігійному житті пропонується реалізація не лише свободи вибору віросповідання, а й свободи в релігії. Вибірковість і довільне конструювання торкається не лише релігійних практик, а й змісту віри взагалі [5, с. 41]. Загалом здійснюється дистанціювання від традиційних форм репрезентації релігійності, відторгненням нав’язуваних світоглядних та поведінкових стереотипів, відбувається «внутрішня еміграція» – пошук «свого» та «для себе» в множині «чужого», відбувається процес генерування суб’єктивних, унікальних категорій розуміння релігійного в собі. Так реалізується індивідуалізація релігійної ідентичності, де релігійна практична діяльність індивіда стає елементом приватного життя і виражається в бажанні вірян самостійно вибирати, яким моральним нормам слідувати й за допомогою яких практик виражати свою релігійність. Зіткнення церковних приписів і людської свободи часто пов’язане з тим, що традиційні церкви все більше починають розглядати як відірвані від щоденного життя й нездатні запропонувати людині такі форми релігійності, які могли б виразити її духовні прагнення та її індивідуальні пошуки смисложиттєвих орієнтирів. Ще одна особливість релігійної ідентичності особи в сучасній культурі − зміщення на рівні індивідуальної релігійної ідентичності, яке виражається у відносинах «Я – сакральне», найбільшим вираженням якого є Бог. Сьогодні відбувається розмивання на рівні свідомості людини ідеї Бога, що концептуалізується в гайдеґґерівському понятті «знебожування». Так, М. Гайдеґґер наголошував, що йдеться не про грубий атеїзм, а про специфічний процес, що має амбівалентну природу, коли, з од- ного боку, картина світу розхристиянизовується, а з іншого − самі «християни перетлумачують своє християнство у світський світогляд і в такий спосіб співвідносять себе з новим часом» [10, с. 42]. Тому свідомості сучасного вірянина дедалі частіше можна виявити «бога філософів та вчених»: Вищий Розум, Абстрактний Дух. Відтак в умовах світоглядного плюралізму на місце систематизованих традиційних релігій із визначеним моральним ригоризмом претендують хаотично сформовані релігійні уявлення, які харак- теризуються «духовною всеядності» й актуалізуються за принципами «усе годиться», «а чому б ні». Загалом індивід вірить у те, що йому подобається, і так, як йому зручно, трансформуючи традиційні норми й створюючи довільне еклектичне поєднання різних релігійних концептів та ідентифікує себе з ними. Відтепер вірянин не приймає догмати церкви, а сама церква видозмінюється заради його зручності. Також відкидається догматизм, властивий традиційним релігіям, адже сучасна індивід не визнає контролю над собою в прагненні до свободи. А перехід від одних «незручних» вірувань до інших, «зручніших», є надзвичайно легким і неосудним, адже релігію також не оминуло масове панування споживацької психології. Місце колишніх ідеологій у сучасному світі займає мода на релігійність. Ця тенденція породжує брендо-релігійну ідентичність, яка діє через внутрішню мотивацію людини, спокушає її своєю неординарністю, а також таким потрібним, у контексті масової культури, шансом не бути як всі, у такий спосіб реалізується зумовлена сучасною культурою релігійна «інакшість». У сучасному світі часто простежується тенденція, коли релігійна ідентичність сприймається як атрибут іміджу, частина масової культури, що втілюється в понятті «стендінг» (Ж. Бодрійяр), універсальної системи маркування соціального статусу людей. Складається суперечлива ситуація: з одного боку, релігія, вироджуючись в атрибутику, аксесуар, позбавлений символічного сакрального наповнення, перетворюється на річ серед інших речей, які щодня купуються та споживаються людиною, з іншого − речі стають об’єктом фетишизації.

7.Розвиток ідентичності

Ідентичність - це результат самоусвідомлення та визначення свого я. Здатність до самоусвідомлення і самопізнання притаманна виключно людині як суб'єкту свідомості, спілкування і певних дій стосовно самої себе. Кінцевим продуктом процесу самопізнання є динамічна система уявлення людини про себе. А. Г. Спіркін дає таке визначення самоусвідомлення: це усвідомлення й оцінка людиною своїх дій та їх результатів, думок, почуттів, моральності та інтересів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе і свого місця в житті.

Самооцінка - це певне ставлення до себе: до своїх якостей, можливостей, фізичних [та духовних] сил [1; 2].

Самооцінка це особистісне судження про особисту цінність, що виражається в установках, властивих індивіду [3; 4]. Таким чином, самооцінка відображає ступінь розвитку у людини почуття самоповаги, відчуття особистої цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить у сферу особистого Я. Тому низька самооцінка передбачає несприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості.

Можна виділити кілька джерел формування самооцінки на різних етапах становлення особистості. Для юнацького віку є актуальним порівняння з іншими людьми. Групи однолітків відіграють у дитинстві та юності дуже важливу роль, особливо для розвитку ідентифікації та формування установок. За Соренсеном (Sorensen, 1973), підлітки значно легше ідентифікують себе з іншими підлітками, ніж зі старшими людьми, навіть якщо останні належать до тієї ж статі, раси, релігії, що й вони самі.

Періодом виникнення свідомого я, хоч би як поступово формувались окремі його компоненти, вважається підлітковий і ранній юнацький вік. Практично всі психологи вказують на ранню юність як на критичний період формування самосвідомості й розглядають розвиток самосвідомості як центральний психічний процес перехідного віку.

Розвиток самосвідомості та інтересу до особистого Я у підлітків веде до змін у характері. У ранньому юнацькому віці (15-17 років) в рамках становлення нового рівня самосвідомості відбувається формування відносно стійкого уявлення про себе. До 16-17 років виникає особливе особистісне новоутворення, яке в психологічній літературі позначається терміном самовизначення. Проблемі самовизначення присвячено чимало досліджень психологів. У цих дослідженнях сконцентровано в основному дві групи питань.

У працях Б. Г. Ананьева [5,6], Л. І. Божович [7,8], A. H. Леонтьева [9], С. Л. Рубінштейна [10], 1.1. Чеснокової [11], В. В. Століна [12], А. Г. Спіркіна [1] в загальнотеоретичному та методологічному аспектах проаналізовано питання про становлення самосвідомості в контексті загальної проблеми розвитку особистості. У другій групі розглядаються спеціальні питання, в першу чергу пов'язані з особливостями само-оцінок.

Праці Л. І. Божович аналізують психологічну природу самовизначення, потреба в якому виникає на певному етапі життя на межі старшого підліткового віку і ранньої юності. Дослідниця обґрунтовує необхідність виникнення цієї потреби логікою особистісного і соціального розвитку підлітка, зазначає, що потреба в самовизначенні розглядається як потреба в формуванні певної смислової системи, в якій об'єднуються уявлення про світ і про самого себе, йде пошук відповіді на запитання про смисл свого особистого існування.

Самовизначення, вважає Л. Божович, нерозривно пов'язане з такою важливою характеристикою старшого підліткового та раннього юнацького віку, як прагнення до майбутнього; до того ж самовизначення передбачає вибір професії. Разом з тим поняття самовизначення у Л. Божович залишається досить розпливчастим, не деталізованим, не розглянуто й механізми самовизначення. І. В. Дубровіна вносить уточнення в проблему самовизначення як центрального моменту в ранньому юнацькому віці.

Результати проведених досліджень [13] дають їй змогу твердити, що основним психологічним новоутворенням раннього юнацького віку слід вважати не самовизначення як таке (особисте, професіональне, ширше - життєве), а психологічну готовність до самовизначення, яка передбачає:

· а) сформованість на високому рівні психологічних структур, в першу чергу самосвідомості;

· б) розвиненість потреб, що забезпечують змістовну наповненість особистості, серед яких центральне місце займають моральні підвалини, ціннісні орієнтації і тимчасові перспективи;

· в) виникнення чинників індивідуальності як результат розвитку й усвідомлення своїх здібностей та інтересів кожним старшокласником [14].

Разом з тим психологічна готовність увійти в доросле життя і посісти в ньому достойне людини місце передбачає не завершені в своєму формуванні психологічні структури і якості, а повну зрілість особистості, яка означає, що у старшокласника сформовано психологічні механізми, які забезпечують йому можливість (психологічну готовність) безперервного розвитку його особистості тепер і в майбутньому.

У зарубіжній психології аналогом поняття особистісне самовизначення виступає категорія психо-соціальна ідентичність, розроблена і введена в науковий обіг американським ученим Еріком Еріксоном [15].

Центральним моментом, через призму якого розглядається все становлення особистості в перехідному віці, включаючи і його юнацький етап, є нормативна криза ідентичності. Термін криза вживається тут у значенні поворотної, критичної точки розвитку, коли однаковою мірою загострюється вразливість і збільшується потенціал особистості, що опиняється перед вибором між двома альтернативними можливостями, одна з яких веде до позитивного, а інша - до негативного напрямку. Слово нормативний має той відтінок, що життєвий цикл людини розглядається як ряд послідовних стадій, кожна з яких характеризується специфічною кризою у відносинах особистості з навколишнім світом, а все разом визначає почуття ідентичності.

 

Нація та складові її творення

У широкому (антропологічному) значенні слово «культура» означає створений певним суспільством «життєвий світ» (В. Дільтей, Е. Гуссерль), який суспільство вбудовує в природне оточення. Поняття «життєвий світ» і «природне оточення», яким послуговується А. Гелен в «Основах філософської антропології», є найважливішими для розуміння культури в її антропологічному значенні. Спосіб життя людських спільнот лише частково детермінований природним оточенням і біологічними особливостями людини. Свій життєвий світ люди творять у відносному, але завжди наявному просторі свободи, однак на ранніх етапах свого буття вони не усвідомлювали його наявності. Спосіб поведінки і життя людей залежить від того, які звичаї витворюють людські суспільства в просторі свободи. Завдяки цьому вони перетворюють негативну свободу (свободу від об'єктивних детермінацій) на позитивну (творення особливого життєвого світу, самобутньої культури). Такі самобутні культури деякі дослідники (Е.-Б. Тейлор, А.-Дж. Тойнбі та ін.) позначають словом «цивілізації», однак між поняттями «культура» і «цивілізація» є суттєві відмінності, їх навіть протиставляють (О. Шпенглер).

Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.

Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.

Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:

а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);

б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об'єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець — громадянин США, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас — до американської політичної нації. Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть шляхом об'єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну цілість — «етнічні нації». Немає підстав вважати цей процес історичною закономірністю, оскільки упродовж тисячоліть аж до нашого часу на території Африки, Америки існували общини і племена, у яких не спостерігалася тенденція до утворення більших культурних об'єднань, як це відбувалося з європейськими етнічними націями.

Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській, а потім комуністичній імперіях.

Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з'явилися внаслідок творення нового типу культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її виникнення. Донаціональне соціально-культурне життя, наприклад, в аграрному суспільстві було різноманітним, не було ні спонуки, ні засобів для виникнення ширших культурно однорідних спільнот. До появи націй люди усвідомлювали себе належними до общини, племені, поселення тощо. Не існувало єдиної культури, яка б об'єднувала навіть культурно споріднені племена в культурну спільноту.

Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об'єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність — нація, яка іноді навіть витісняє попередню вищу цінність — Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості.

 

12345Следующая ⇒

Поделиться: