Підходи до реалізації основних напрямків Східного партнерства після зміни влади в Україні та в Польщі

 

Тим не менш, практичне впровадження Східного партнерства доволі швидко продемонструвало, що подібна заявка має під собою вельми обмежені підстави. За півтора роки не було запропоновано жодного повномасштабного проекту, який би охоплював увесь простір Східної Європи загалом. Так, на стадії започаткування вважалось, що найбільший потенціал Східне партнерство може мати в енергетичному секторі та розбудові нових транспортних коридорів, адже ці сфери представляють інтерес для всіх без виключення країн-учасниць. Однак, досвід засвідчив, що енергетичні питання не можуть розглядатися без залучення Росії, до того ж в кожної з країн-учасниць різний ступінь зацікавленості в енергетичній співпраці з ЄС, тому СП не може виступати головним форумом для обговорення енергетичних питань. Як виявилось, у стратегічно важливих сферах формат Східного партнерства не є найбільш оптимальним.

Як наслідок, в якості функціонального підґрунтя Східного партнерства постали три напрямки – вдосконалення інституційного потенціалу органів державної влади країн-партнерів, сприяння вирішенню проблем на регіональному і транскордонному рівнях та розбудова взаємодії ЄС з громадянським суспільством цих країн. Примітним в цьому є переважно внутрішньополітична орієнтованість даних напрямків, що дедалі більше ускладнює проблему збереження цілісності Східного партнерства. Діяльність в його рамках фокусується на окремих секторальних проблемах або регіонах, які становлять пріоритет для забезпечення стабільності і керованості ситуації в тій чи іншій країні, і до того ж, не вимагають значних ресурсів. До певної міри така диверсифікація пріоритетів дозволяє окреслити своєрідну змістовну «нішу» Східного партнерства, але в умовах браку політичної платформи, зосередження уваги на другорядних (з точки зору нагальності для Східної Європи) питаннях та слабкість практичного наповнення істотно обмежують стратегічну значимість Східного партнерства, а з ним і роль Європейського Союзу у просторі Східної Європи. Це також підтверджує й пом’якшення позиції Росії щодо цього проекту аж до опосередкованого визнання можливості участі у ньому. Це означає, що Росія готова погодитись на деяке залучення ЄС у Східну Європу в разі налагодження належної координації дій з Москвою.

Паралельно з цим, зміни у загальному політичному контексті, в якому реалізується Східне партнерство, також даються взнаки в ході його впровадження. Серед них варто згадати в першу чергу зміну влади в Україні та в Польщі, а також наростання протиріч у російсько-білоруських відносинах.

Що стосується приходу нової влади в Україні, то основні інновації, пов’язані з ним, стосуються не стільки позиції щодо Східного партнерства, скільки загального підходу до просування відносин з Євросоюзом. Київ і у попередній період наголошував, що Східне партнерство становить для нього додатковий інструмент розвитку співпраці з ЄС в доповнення до механізмів двостороннього рівня. Однак, за нового уряду відбувається пріоритезація практичного виміру відносин з ЄС, яке на практиці означає, що при збереженні ключової ролі визнання перспективи членства України в ЄС, основний акцент переноситься на готовність євроінтеграційного об’єднання, по-перше, до запровадження конкретних інтеграційних форматів з Україною в окремих сферах та галузях, а по-друге, активного залучення ЄС до вирішення нагальних для України проблем, насамперед в енергетичному секторі, і виділення для цього більшого обсягу ресурсів.

Для Східного партнерства така модифікація, з одного боку, має позитивне значення, оскільки дозволяє фокусувати увагу на тих практичних форматах, які й складають зміст цього проекту, але, з іншого, ставить під сумнів нормативно орієнтований підхід, на якому базується східна політика ЄС загалом[8]. Підкреслюючи, що європейська інтеграція не є самоціллю для України, а інструментом модернізації держави, керівництво України тим самим намагається перевести відносини з ЄС у площину звичайного торгу стосовно умов та переваг запропонованих форматів співробітництва. Це серйозно послаблює важелі впливу Брюсселю, який з ініціюванням ЄПС будував свою політику в даному просторі за логікою асиметричної проекції власних норм, абсолютні переваги і прогресивність яких не ставилась під сумнів.

В такому контексті Східне партнерство постає для України в якості своєрідної загальної оболонки, в рамках якої є можливості для залучення додаткових ресурсів ЄС заради вирішення завдань, що виходять за межі суто двосторонніх відносин з Євросоюзом. Паралельно з цим навколо Східного партнерства вибудовується мережа варіативних угрупувань держав, які прагнуть більш тісного співробітництва з тих чи інших секторальних питань і потребують для цього сприяння з боку ЄС. Перш за все йдеться про зв’язки у конфігурації Польща – Литва – Білорусь – Україна, засновані навколо спільних енергетичних та інфраструктурних проектів. Подібні ситуативні об’єднання можуть надати Східному партнерству додатковий імпульс «знизу», головною умовою для чого виступає політична воля Євросоюзу до стимулювання запропонованих ініціатив.

Що стосується зміни влади у Польщі, то з обранням на посаду президента Б. Коморовського зовнішньополітичні пріоритети Польщі зазнали деякої ревізії. Так, Варшава зосередила основні зусилля на зміцненні власних позицій в Європейському Союзі шляхом демонстрації своєї здатності робити конструктивний внесок у просування інтересів євроінтеграційної спільноти на європейському континенті. Це проявилось у таких тенденціях зовнішньополітичної діяльності Польщі: по-перше, відновленні діяльності в межах Веймарського трикутника, якому надається особливий пріоритет у польській політиці, та по-друге, у частковій нормалізації відносин з Росією. Їхнім наслідком стала деяка ревізія польського підходу до східної політики ЄС та уможливлена нею координація зусиль німецької і польської дипломатії як у питаннях відносин з державами Східної Європи, так і з Росією.

Чи зможе така координація призвести до становлення нового, спільного більш збалансованого і реалістичного підходу до просування Східного партнерства, можна буде говорити лише згодом, але наразі вже кристалізуються належні передумови для цього – усвідомлення необхідності в знаходженні оптимального співвідношення між Східним партнерством і відносинами ЄС-Росія, розуміння на прикладі України, що взаємодія з країнами Східної Європи не може будуватися виключно за логікою односторонньої проекції норм ЄС.

Не є продуктивною і гола констатація первинного значення вирішення існуючих конфліктів та геополітичних протиріч у Східній Європі для її належної стабілізації та європеїзації, яка проявляється у підвищеній увазі до врегулювання придністровського конфлікту, закликах до діалогу між Росією і Грузією та наголошенні на необхідності для України знайти оптимальний баланс у відносинах між ЄС і Росією.

 

⇐ Предыдущая27282930313233343536Следующая ⇒

Поделиться: