Етимологія терміну чеснота

E тика чеснот

(Скрипти для приватного вжитку студентів 5 курсу ІФТА 2014-15н.р.)

Вступ до етики чеснот

Насамперед коротко про місце та значення даного курсу у системі богословських дисциплін та морального богослов’я.

Моральна теологія це нормативна теологічна наука про добре та правильне життя та поведінки на відкритій Ісусом Христом дорозі до дефінітивної спільноти з Пресвятою Трійцею. (Фірт)

Моральне богословя це частина богословя, що вивчає людські вчинки для того, щоб скерувати їх до споглядання Бога в любові, який є правдою та досконалим блаженством, щоб спрямувати людські дії до цієї остаточної мети при допомозі Божої благодаті, чеснот та дарів у світлі Божого Об’явлення (проф. Пінкерс)

Це наука, яка старається систематизовано визначити поняття моральної відповідальності та висвітлити сукупність моральних зобов’язань людини. Для чого?

Це наука, яка рефлектує, аналізує та оцінює моральну якість життя та діяльності людини, з метою її коректування на краще і наближеня до Бога.

Етика чеснот – це невід’ємна складова частина морального богослов’я. Тому для етики чеснот актуальним є загальне визначення МТ з деякою специфікацією чи уточненням.

Етика чеснот – це частина морального богослов’я про божі та моральні чесноти.

Етика чеснот це частина морального богослов’я, яка вивчає чесноти як ознаки нашого божественного життя та як засіб осягнення остаточної мети.

Мета – допомогти зрозуміти правдивий зміст божих та моральних чеснот, а також сприяти їх здійненню в повсякденному житті, для того щоб осягнути життя вічне. Мета – допомогти жити з Богом і по божому в різних вимірах свого життя та діяльності, щоб осягнути вічне життя.

Що це означає ? Прийти до розуміння – що чесноти це ознаки мого життя з Богом, мого християнського життя, мого життя у Христі. І почати жити своїм властивим життям вже тут і зараз, не відкладаючи …

Ключові теми: що таке чеснота? Поділ чеснот. Божі. Моральні. Кардинальні.

Місце і значення у МБ. Спробуймо спільно дати відповідь на це запитання. Пригадаємо що таке МБ. З яких розділів-трактатів складається? Для яких зокрема важлива ЕЧ?

Суть морального богословя полягає в тому щоб вказати яким має бути християнське життя на практиці, і допомогти людині осягнути до спасіння.

Життєвий Шлях людини проходить через різні сфери: сімя, подружжя, спільнота друзів, професійна спільнота… сфера суспільна, економічна, політична і навіть екологічна. І по всюде де б ми не були потрібно залишатися самим собою тобто Божим. Не зраджувати своєї божественної природи і покликання, складовими яких є передусім три Божі, 4 кардинальні та інші моральні чесноти. Коротко, практично одним словом – це означає жити по божому не фрагментально і акційно подібно але цілісно, повсюдно і постійно.

Е Ч – має визначальне значення для всіх інших розділі МБ. Чому?

Етимологія терміну чеснота

Чеснота з гр. arete (доброта,- arete- споріднено з ariston (вища форма від agathon (dobryj - добрий), відповідно чеснотливий - це (дуже) добрий спосіб життя.

Слово αρετή походить від кореня αρ, який в найближчій артикуляції переходить в αραρίσκω, що має значення пристосовувати, вміщати в собі, надавати форми, вигляду, готувати. Цей термін вже вживає Платон, і коли говорить про чесноту, говорить про можливості, здатності і потенціал людського духу. Він вважав, що мета чеснотливого життя полягає в тому, щоб стати богоподібним, “стати друзями Божими”. Друзями можуть бути ті, хто мають між собою спільні ознаки (ними не можуть бути чоловік і жінка, господар і раб). На думку Арістотеля, чеснота – це все те, що робить досконалим того, хто її посідає; стосунку до людини все те, що робить досконалою людину.

Латинське слово virtus походить від слова vir – сила, зрілість (+мужність). В такому контексті його вживає Ціцерон, окреслюючи сильну зрілу особу, яка здатна панувати над собою і посідає всі здатності, щоб виконувати громадянські та суспільні обов’язки, згідно суспільного поняття про справедливість. Справжній мужчина, згідно нього, той, що може подолати всі труднощі і виконати закон. А pellata est enim ex viro virtus : viri autem propria est fortitudo – чеснотою отже є те, що виходить (променює) від мужа: а мужчині є властива мужність.

Укр .

Визначення

LexPhBegriffe, 430: Чеснота це насамперд спосібність (здатність) творити добро (доброї поведінки); а тоді (тверда та постійна) настанова прагнути до морального добра та здійснювати його у своєму повсякденному житті.

Що таке моральне добро? Це не просто якесь обєктивне добро. Моральне добро здійснюється у просторі людської свободи на основі вчинків які стоять у службі реалізації заповіді Любові до Бога та ближнього.

Добра звичка – привикати робити добро – робити його з легкістю

Протилежність – зла звичка - вада

ККЦ, 1803:

Чеснота - постійна і тверда схильність робити добро. Вона дозволяє людині не лише робити добрі вчинки, а й також давати від себе те, що є найкраще. Усіма своїми чуттєвими і духовними силами чеснотлива людина прямує до добра; вона живе ним і обирає його у своїх конкретних учинках: «Уподібнитися Богові - ось мета чеснотливого життя» (Св. Григорій Нісський, Проповіді на Заповіді Блаженств, 1.).

Чеснотливе життя (практикування чеснот) це життя у Бозі, по божому. Що має за мету осягнення остаточної мети.

Pid ;esnoto[ ]k pravylo rozumi[t/ sposibnist/ z lehkist[ ta samozrozumilist[ ;ynyty te qo pryjn]te ]k dobre ta cinne.

:esnotu definu[t/ takow ]k postijnu ri'u;ist/ ;ynyty moral/no добре.

(Otwe ;esnota ce nasampered sposibnist/ realizuvann] pevnoho ;ynu, a todi sama dyspozyci] stremlinn] do moral/noho dobra.)

Petrus Lombardus: чеснота – це “добра якість духу” створена Богом і дана людині як чистий дар Божої благодаті (LChM, 802).

“Чеснoта – це те, що того, хто її має робить добрим в його бутті і діяльності” (LChM, 802).

“Чеснота являє собою реалізацію божественного потенціалу людини. Чеснота в однині - це наше Божественне життя – життя по Божому.

Це природній рух людини до своєї остаточної мети. (Це здійснене прагнення людини до досконалості, тобто кінцевої мети та її вічне блаженство в Бозі.)

Чесноти в множині – це конкретні прояви нашого Божественного життя – життя на основах божих чеснот –віри, надії та любові та уприсутнення Божої мудрості, справедливості, мужності та поміркованості.

(випущено- від -

Поділ чеснот

Обер, 118:

Моральне життя за своєю природою вимагає безперервності. Якщо мова йде про поступ і духовний розвиток, то передбачається стабільність орієнтації на мету й постійно зростаюче уміння долати перешкоди. Це можливо завдяки звичкам чи схильностям, які допомагають виконатти ту чи іншу дію за допомогою повторень одних і тих самих думок, вчинків чи навіть жестів. Саме поняття звички є нейтральним. Вони можуть бути добрі, або злі. Велика значення для набуття добрих звичок має виховання і соціальне середовище людини.

Моральне богослов ’ я розрізняє дві основоположні категорії чеснот , відповідно до двох джерел моральної дії , спрямованої до остаточної мети : співучасть людини у творенні добра власним зусиллям і дія в душі Бога, який надає зусиллю людини Божу вартість. Чесноти дані від Бога, є даром його благодаті і спрямові на нього називають божими чеснотами. Моральні чености відносяться насамперед до засобів здійснення людиною волі Бога.

Віра-надія- любов

Мудрість – справедливість – мужність - поміркованість

Z anty;nyx ;asiv etyka rozrizn]= taki ;esnoty ]k mudrist/, spravedlyvist/, muwnist/ ta strymanist/ (pomirkovanist/). Ci ;esnoty nazyva[t/ qe kardynal/nymy ;esnotamy. Vony vvawa[t/s] osnovo[ vsix in'yx ;esnot.

U riznyx sferax wytt] l[dyny mowemo vesty movu bil/'u ;y men'u neobxidnist/ pevnyx specyfi;nyx ;esnot.

Starannist/, punktual/nist/, ekonomnist/, wertovnist/ = duwe vawlyvymy dl] kowno\ l[dyny. Zokrema vawlyvymy ;esnotamy l[dyny naukovc] = to;nist/ ta profesijna kompetentnist/. Dl] takyx katehorij l[dej ]k sudd], polityk ta riznoho rodu sluwbovci zokrema vawlyvo[ ;esnoto[ = справедливість, ;esnist/ ta nepidkupnist/.

Do суспільних ;esnot nalewat/> справедливість, solidarnist/, hotovnist/ dopomohty, a inkoly navit/ i sama hotovnist/ vysluxaty l[dynu, ]kij neobxidno podilytys/ nabolilym. Inkoly pevni ;esnoty prypysu[t/s] wytt=vomu stanu. Tak napryklad virnist/ podruwnim partneram ta mudrist/ starosti.

Які специфічні чесноти мають бути притаманні студентам, зокрема студентам богословам? Особливе місце увага – уважність, небайдужість і зацікавленість (мотивованість – справжня, яке не орієнтується виключно на винагороду яку можна “помацати”); пунктуальність (не запізнюватись), системність (не відкладати опрацювання ), але також такі загальні як взаємодопомога + солідарність, розрізняти від псевдосолідарності!

Osoblyve misce zajma[t/ bowi ;y teolohi;ni ;esnoty> vira, nadi] ta l[bov.

Розрізняють основні та другорядні чесноти. Основна чеснота – це чеснота сама по собі. (наприклад сім чеснот як противага семи головним гріхам) чи 4 кардинальні чесноти. А другорядна – набирає характеру чесноти на морально доброму полі певної діяльності. Так наприклад порядок, сам по собі нейтральне поняття. Наприклад порядок регулювання дорожнього руху, порядок концентаційного лагеру, тощо. Це чеснота? Ні! Але порядок як частина життєвого стилю, для того, щоб життя було більш впорядкованим, правильним та ефективним, для того, щоб менше блукати манівцями гріха, але йти більш певною дорогою (закон, заповіді, мораль) до своєї кінцевої мети. – це чеснота. Сімя: поступливість і твердість

Protylewnist[ do ;esnoty = vada. Vada ce postijna sxyl/nist/ voli до здійснення зла.

Завдання до дому : дослідити - описати - каталогізувати чесноти – особові , студентські , сімейні , суспільні , екологічні …

Біблія

Ст З

Септуагінта використовує термін арете, щоб висловити силу Божу(Isa] 42,8< Zaxar. 6,13)але рівно ж і моральне ставлення (поставу) побожної людини. Зокрема книга Мудрості говорить про вартість життя праведних людей (4, 1-6). Про моральний вимір чесноти говориться у книзі Мудрості 5,13

Новий завіт

U poslanni sv. a. Pavla do Halativ znaxodymo svo=ridnyj kataloh ;esnot ]k plodiv Duxa Sv> ``A plid Duxa> l[bov, radist/, myr, dovhoterpinn], lahidnist/, dobrota, virnist/, tyxist/, zderwlyvist/.`` (Hal 5,22-23) Vlasne tut klasy;ni katalohy ;esnot = intehrovanymy u xrysty]ns/kyj kontekst. Takow podibno u poslanni do Efes]n 4,32-5,5 ta do Kolos]n 3,12-14. Wyty u dusi ;esnot, тобто Божим життям, життям згідно його волі = poklyканням kownoho xrysty]nyna. ``Vd]hnit/s], otwe ]k vybrani Bowi, sv]ti i l[bi, u serce spiv;utlyve, dobrotu, smyrennist/, lahidnist/, dovhoterpelyvist/. Terpl];y odyn odnoho j proqa[;y odne odnomu vza=mno, koly b xtos/ mav na koho skarhu. Tak ]k Hospod/ prostyv vam, ;ynit/ i vy tak samo. A nad use bud/te v l[bovi, ]ke vede do doskonalosti.`` (Kol 3, 12-14)

U per'omu poslanni to Tymote] 4.12> ``Nixto tvo\m molodym vikom xaj ne hordu=, ale bud/ zrazkom dl] virnyx u slovi, povedinci, l[bovi, viri i ;ystoti.``

2 poslann] apostola Petra 1,5-7> ``I tomu same dokladit/ usi va'i starann] i zroqujte u viri va'ij ;esnotu, a v ;esnoti piznann]. U piznanni - strymanist/, u strymanosti terpelyvist/, u terpelyvosti pobownist/, u pobownosti bratol[bstvo, v bratol[bstvi zahal/nu l[bov``.

U 1 Kor. 13,13 znaxodymo perelik bohoslovs/kyx ;esnot> viry, nadi\ ta l[bovi. Osoblyvyj akcent stavyt/s] na ;esnoti l[bovi. Vona = slovamy Sv]toho Pys/ma> ``najbil/'o[ ;esnoto[``.

Новий завіт говорить про чесноти як дари дані Богом які потрібно розвинути і реалізувати для того щоб жити з Ним у вічності. Особлива увага і значення надається чесноті віри, яка є основою життя у Бозі а також чесноті любові, яка є конкретним свідченням цього життя.

Отці Церкви

Отці Церкви використовують концептуальні категорії моральних чеснот античної культури (грецької філософії) щоб краще виразити етичний зміст Божого обявлення.

Napryklad perelik osnovnyx (kardynal/nyx) ;esnot, zaprovadwenyj Platonom i ]kyj znaxodymo takow u Knyzi Mudrosti 8.7

;asto cytuvaly za Ciceronom sv. Ambrozij (Pro raj 3,24-18) ta sv. Avhustyn (Pro vil/nyj vybir 1,27), kotryj uzahal/nyv v;enn] (qodo pon]tt] ;esnoty ]k zvy;ky du'i (De invent. 2,53) ta in'i.

Sv. Ambrozij vykorystovu= схему ;otyr/ox ;esnot античної філософії. Vin porivn[= \x iz ;otyrma potokamy ]ki vyxod]t/ z ra[ i pidkresl[= bezposeredn= vidno'enn] do nyx Isusa Xrysta. Vin = \x джерелом.

Sv. +ronim vpysu= 4 osnovni ;esnoty u oryhinal/nu kartynu> ;etvirky koniv, upr]ww[ ]ko\ keru= sam Isus Xrystos. :etvirka konej za dopomoho[ ]ko\ xrysty]nyn mowe os]hnuty svo[ metu.

Hryhorij Nazi]ns/kyj porivn[= ;esnoty `` z promen]my kotri vypromin[= Sonce spravedlyvosti, qob nas prosvityty”.

Hrиhorij Velykyj provodyt/ paralel/ miw kardynal/nymy ;esnotamy i bohoslovs/kymy ;esnotamy ta daramy Sv Duxa. Vlasne hovoryt/ qo ;esnoty formu= Dux Bowyj.

Св. Максим представляє чесноти як розвинуті задатки (spevrmata), які є вкладені в саму природу людини, і тому задатки чеснот є властиві всім людям. Наша особиста воля не “творить” чесноти[1][26], а “відкриває” їх, проявляє, актуалізує, і таким чином наче виводить на зовні “Людину, що є скрита в людському серці” (oJ krupto;~ th`~ kardiva~ a[nqrwpo~[2][27]). Особиста воля повинна лише проявити ці задатки у вигляді добрих вчинків[3][28]. Несотворена дійсність (паросток боголюдськості в особі людини) проявляється в покликанні цілої людини до обожествлення. (МК, 100)

Pidsumovu[;y slid naholosyty qo згідно otciv cerkvy dwerelom kowno\ ;esnoty = sam Boh. Z in'o\ storony vony pidkresl[[t/ vawlyvist/ wytt] xrysty]nyna u dusi ;esnot. :esnotlyve wytt] vidnosno nyx = peredumovo[ os]hnenn] спасіння в Бозі.

Коли Отці говорять про чесноту (в однині), то згідно грецького значення терміну (aрете) це означає динамічну здатність людської особи та її природи до участі в божественному житті. Чеснота означає силу та здатність (duvnami~) істоти сотворенної на образ Божий, ставати подібною до Нього. Властиво, в такому ж сенсі вживає цей термін Григорій Нісський, коли каже, що “чеснота уподібнює людину до Бога”[4][25]. (МК, 99)

Коли м про чесноти (в множині), то тоді йдеться про множинний прояв єдиної чесноти – життя з Богом і по божому в різних моментах та випадках життя. (МК, 99)

Всі чесноти, як прояв подоби Божого образу, є проявом участі особи в Божому житті, однак всі вони теж вимагають постійних зусиль зі сторони людини. Всі вони є природніми, однак кожна особа зокрема повинна проявити свої задатки[5][29] у Дусі Святому, який провадить її при допомозі іпостасного спілкування до обожествлення.

Поділ чеснот

Обер, 118:

Моральна чеснота полягає у постійних зусиллях волі на здійснення добра у тій чи іншій сфері життя і діяльності людини. У відповідності до цих сфер чи вимірів здійснення добра і визначається конкретна чеснота: справедливість, правдомовність, чистота, зичливість…

Rozrizn][t/ sim moral/nyx ;esnot ]ki protysto]t/ semy osnovnym hrixam> pokoru, qedrist/, ;ystotu, zy;lyvist/, pomirkovanist/, lahidnist/, ta revnist/ (starannist/) u dobromu.

Dwerelom usix moral/nyx ;esnot = ;otyry holovni ;esnoty abo kardynal/ni ;esnoty> mudrist/, spravedlyvist/, strymanist/ i muwnist/.

Божі чесноти

Згідно Катехизму католицької Церкви:

Божі чесноти стосуються безпосередньо Бога. Вони роблять християн здатними жити в єдності з Пресвятою Трійцею. Їхнім початком, причиною і предметом є Триєдиний Бог. (1812)

Божі чесноти започатковують, оживляють і характеризують моральні вчинки християнина. Вони виховують і живлять усі моральні чесноти. Вони влиті Богом у душі вірних, щоб зробити їх здатними діяти як Його діти і заслужити вічне життя(тобто є одночасно ознаками божественої природи людини і засобами осягнення остаточної мети)... Існують три Божі чесноти: віра надія і любов. (1813)

Predmetom bowyx ;esnot = Boh, viro[ piznanyj, wadanyj ta l[bymyj. Nas cikavyt/ nasampered ety;no-moral/nyj aspekt bohoslovs/kyx ;esnot, prote korotko rozhl]nemo \x teorety;ni osnovy.

Bowi ;esnoty = po suti dwerelom natxnenn] vsix dij xrysty]nyna. Vony ne obmeweni na ]kus/ pevnu sferu, ale vyzna;a[t/ vs[ wytt=di]l/nist/ l[dyny ta owyvl][t/ vse \\ wytt].

Vira

Tradycijno rozpo;nemo na'i rozdumy nad bohoslovs/kymy ;esnotamy z Viry. Vira = po;atkom vs/oho. Vona = peredumovo[ kowno\ pereminy ta kownoho postupu до досконалості v xrysty]ns/komu wytti.

1814 Віра є Божою чеснотою, через яку ми віруємо в Бога та в усе те, що Він нам сказав та об’явив і що Свята Церква дає нам вірувати, бо Він є самою правдою. Через віру «людина вільно, цілковито віддає себе Богові». Тому віруючий старається пізнати і сповнити волю Бога.

На початку віри стоїть повне ласки Боже самоповідомлення (об’явлення). На такий спосіб (відповідно) віра це є можлива внаслідок Божої ласки і водночас свобідна відповідь людини на Боже откровення. Віра стоїть попереду окремої морал дії як її прихована основа і мотив.

НЗ

Формальна характеристика віри Старого Завіту залишається актуальною для Нового Завіту. Але послання Ісуса направлене проти тенденцій зовнішньої вірності закону, на повернення цілковитої довіри Богу і досконалу відповідь людини на звернення Бога.

· Віра як особистий акт - p i s t e u e i n / piste û ein , p í stis: sich verlassen auf, vertrauen
Розшифровується як змістовний ланцюг: я вірю – я вірю тобі - я вірю тобі, що (певний зміст - матерія) – я вірю на основі – я вірю в тебе (сума-підсумок); віра є основоположним актом, в якому людина відкривається Христові, та Його благовісті про Царство Боже, приймає її о перекладає (трасформує) у своє життя. – Pistis є поняттям, яке досконало виражається особовий стосунок до Бога.

МК. 105: Для Павла віра ( hJ pivsti ~) – це вийти із себе, віддатися беззастережно в руки Іншого, відмінного від себе, тобто залишити нашу справедливість, мудрість, гріх, приватне щастя, людську любов, тобто своє приватне моральне життя. Віра, це відкриття всієї незримої глибини людського серця на дію Святого Духа та особисте єднання з воскреслим Христом. Віра дає начало новій істоті, є наче новим створінням, яке особа переживає в Тайні Хрещення (Рм 6.4,6 та 13). Хто починає вірити, той скидає з себе стару людину та зодягається в діяльну нову людину (Єф 4.22-26).

МК, 106: Павло описує життя у вірі, як життя Христа в нас та наше життя в Христі (Гал 2.20-21; Фил 1.21). Його богослов’я наслідування людською особою Христа засноване на чесноті віри, “справедливість бо Божа об’являється у ній [в божій силі Євангелії] з віри у віру, як написано: "Праведник з віри буде жити"” (Рим.1, 17). Таке наслідування відрізняється від простої зовнішньої імітації якоюсь моделлю поведінки на основі аналогії. Наслідування Христа стає можливим на основі єдності з Ним через віру. Через віру особа відкривається на дію Духа Святого, який відтворює життя та поведінку самого Христа в поведінці віруючої особи. Ось чому віра в Христа надає поведінці християнина христологічного характеру та породжує інші чесноти (любов, надію, лагідність, довготерпеливість та інш.), тобто риси боголюдського життя.

Людській мудрості та порядності апостол протиставляє віру в Христа Бога. Це питання є вирішальним, вибір є радикальним, часто навіть болісним, проте безкомпромісним. Це є перехід (пасха) через хрест Христа, смерть для самого себе – смерть “старої людини”, навіть коли тут йдеться про смерть того чи іншого суспільного укладу чи стереотипу. Такий пасхальний характер віруючої особи породжує цілий організм чеснот. Віра є стрижнем нового життя і надає його моралі унікального та неповторного християнського характеру. Ця центральна чеснота має цілком відмінну природу, оскільки залежить від божественної ініціативи та від божественної благодаті. Чесноти закоріненні в людській природі є виявом людської істоти, однак актуалізуються та приводяться зсередини у вдосконалюючий рух божественною благодаттю через чесноту віри. Деякі похідні чеснтоти, що є плодом такого росту боголюдського чеснотливого організму, як напр. покора, ціломудріє, набирають неповторного характеру на основі унікального зв’язку з христовою любов’ю у Дусі Святому.

· Віра як акт спільноти ( сповнення спільти ):
Віра зростає з об’єднанням досвіду всіх свідків воскресіння та послання Святого Духу; свідчення є важливим моментом віри: Спільта будується і здійснються через свідчення окремих членів та цілої спільноти (Свідчення про Христа та свідчення Христа – вербальні та практичні). Важливим елементом при цьому є анамнеза та спільний спогад про історію спасіння – (можемо порівняти літургію євхаристії).

· Віра і надія:
У НЗ знаходиться специфічний вираз віри як: ’elpiV/élpis; надії, яка вказує (виражає) на динамічний характер віри. Людина йде, крокує дорогою віри до своєї мети прикладаючи при цьому необхідні зусилля.

· Загроза для віри:
Віра знаходиться під постійною загрозою заперечення. Важкі виклики, розчарування є вагомим випробуванням для віри. "Вірю Господи, допоможи моєму недовірству!" (Mk 9,24) – постійно необхідною є метаноя, щоденна нова боротьба за віру постійні старання все нове і нове відкриття Бога.

Аналізуючи категорію віри в Новому Завіті розрізняють віру Ісуса Христа та віру в Ісуса Христа.

Віра Ісуса Христа

Ісус Христос сам практикує віру, яка виражається в цілковитому покладанні (віддані) себе волі (спасаючій) Бога, яку він благовістує у своєму посланні, об’являє в своїх вчинках і виконує (сповняє) на хресті і у Воскресінні. Віра Ісуса Христа є зразком для тих хто вірить в нього, для християнської спільноти, для кожного, хто визнає себе християнином.

Віра в Ісуса Христа

Віра для ранньохристиянської Церкви є основоположним поняттям, яке виражає прийняття благої вістки про спасіння Боже в Ісусі Христі та життєву мандрівку на дорозі спасіння (послідовник). Рішення за віру є рішенням для практики послідовника, насамперед практики Божого Царства, близькість якого має виявлятись в тих, які справді вірять.

В акті віри, який полягає в наверненні і цілковитому зверненні життя до Бога, відбувається згідно святого апостола Павла оправдання людини. Віра розуміється в даному випадку, як життя, основою та метою якого є Бог. Така віра, чи відносно таке життя, не здійснюється виключно у вимірі словесного визнання чи запевнення, але необхідно вимагає також відповідної практики у житті.

Те, що правдива віра не полягає виключно в абстрактному визнанні істини (абстрактному вважанні чогось за істину) чітко виражено в Посланні від Якова

який конфронтується з неправильно трактованим вченням апостола Павла щодо механізмів оправдання. (Як 2,14-17

14 Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?

15 Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму,

16 а хтонебудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе?

17 Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі!).

Патристика та св. Августин

· Отці Церкви
констатують фундаментальне значення віри для спасіння. Їх богословська рефлексія стосується в першу чергу змісту (наповнення) віри і її джерел: віра представлена як “правдива філософія” і “правдива наука”.

· Августин
не ставить розділяючого бар’єру між розумом та вірою, але вказує на їх взаємний зв’язок. Він трактує віру як цілісний акт особи. Вірити згідно нього означає у вірі любити, у вірі визнавати цінність, через віру входити в Божу дійсність та втілюватись в Його містичне тіло – Церкву.

Вперше знаходимо термінологічне розрізнення fides qua (акт віри) та fides quae (зміст віри).

Чеснота віри ( pivsti ~) згідно Максима ісповідника (580-662/63 рр )

Віра, за вченням св. Максима Ісповідника , займає центральне місце в житті християнина. Вона є початком всякого чеснотливого життя, початком відбудови людської істоти з руїни гріхопадіння. Віра для Максима – це перш за все дар Божий, отриманий в хрещенні, вона є силою та покликанням. Віра дає пізнання Бога та речей невидимих (Євр 11.1) та оформляє всю пізнавальну активність людської істоти. Віра випереджає надію та любов, оскільки ці дві останні є пов’язані з Правдою, яку можна сприйняти спершу лише через віру: вона наче вкладає ( uJfistw ` sa ) її у нутро людської особи (PG 91, 396 B). Віра є правдивим пізнанням тих речей, які є понад можливостями людського ума, вона є вмістилищем ( uJpovstasi ~) цієї небесної дійсності.

Богослов ' я віри св . Томи

Віра (fides).

Віра – відноситься до інтелекту та спрямовує його до надприродньої мети.

Визначення, яке дає цій чесноті св. Тома, є суто богословським: Credo Deum , Credo Deo , Credo in Deum. Ця чеснота:

- походить від Бога (є Божим даром);

- її об’єктом чи підметом (джерелом?) є Бог (віриться в Бога, що він є);

- її матерією є те, що він нам обявляє, говорить, діє та навчає;

- її єдиною кінцевою метою є Бог.

Необхідність віри .

Про необхідність цієї богословської чесноти св. Тома говорить в контексті надприроднього покликання людини як раціональної істоти. Таке надприроднє покликання з однієї сторони перевищує можливості пізнання цієї істоти, а з другої, не може бути нею ігнороване (незнане). Саме чеснота віри дає можливість людині, як раціональній істоті досягнути своєї надприродньої мети: “для того, щоб людина досягнула досконале блаженство та пряме пізнання (божої субстанції) вимагає, щоб вона наперед вірила в Бога, як учень вірить своєму вчителеві” (II-II, q.2, a.10).

Види віри .

На основі конкретного предмету віри Тома розділяє віру на:

- загальну ( implicita ), якою віруючий вірить назагал у все те, що Бог об’явив, а Церква подає до вірування. В такій вірі обов’язково потрібно визнавати Троїчний догмат та правду про воплочення Сина Божого. Це ж так звана віра в первинній (найголовнішій) правді, та є так званою “вірою простих людей”;

- конкретну ( explicita ), якою віруючий вірить конкретно у всі елементи як основних, так і другорядних правд віри, які формулює учительський уряд Церкви кожного часу. Це так звана “віра вчених”. До такого виду віри зобов’язані всі ті, хто піклується про добро душ (душпастирі, прелати, богослови та інші).

ІІ Ватиканський Собор ( догматична конституція " Dei verbum ")

DV 2-6 подає персонально-егзитенційне розуміння віри: Откровення трактується як люб’яче самоповідомлення Бога “в ділі та слові”, щоб запросити людей до божественного життя, до спільноти з собою (DV 2). Віра відповідно трактується як свобідне і повне покладання себе на Бога і повне (а не тільки таке, що обмежується на інтелект) сприйняття самооб’явлення Бога:

"Богові, який себе об’явив, треба відати “послух віри”, яким людина свобідно вручає себе цілу Богові, віддаючи “повну повинність ума і волі об’явленому Богові” і добровільно приймаючи дане ним об’явлення. А щоб здійснити цю віру, необхідна випереджаюча і допоміжна ласка Бога і внутрішня підтримка Святого Духа [...]. (DV 5)

Собор комплексно аналізує подію спасіння та самоб’явлення Бога як її основу та субстанцію (спасіння). Подія спасіння і Откровення взаємно пояснюють один одного.

В історії спасіння не просто Бог об’являє щось, але самого себе. При тому це не слід розуміти виключно в інтелектуальному вимірі, але як дійсне, істотне надання участі (сопричастя) в спасаючій дійсності Бога. (Партиципація означає участь в спасаючій дійсності Бога, яка є постійно спільнотною і сама із себе утворює Communio. Таким чином віру також слід трактувати як партиципацію в Божому житті та уприсутнення спасіння.

Обов ’ язок поширювати віру

Церква отримала боже послання: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа,

20 навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь (Мт 28, 19-20; пор Мк 16, 15). Aktyvne по'yrenn] viry = osnovopolowno[ zada;e[ Церкви та кожного християнина зокрема. Ale dl] po'yrenn] viry potribno kone;no virodostojnyx svidkiv (svidkiv kotrym mowna bulo b dovir]ty). Дosvid pokazu= qo в довгостроковій перспективі погрози та обіцянки є малоефективними, dobrymy arhumentamy можна осягнути deqo bil/'e, ale najbil/' mowna os]hnuty osobystym prykladom, osobystym svid;enn]m. Po'yrenn] viry, kotre = vlasne obov`]zkom kownoho xrysty]nyna bude vdalym ly' u tomu vypadku koly dl] in'yx bude o;evydnym, qo dux viry prysutnij u na'omu wytti, qo my wyvemo згідно na'o\ viry, qo na'a virа prynosyt/ svo\ plody u konkretnomu wytti.

Екскурс: ІІ.Ват. Собор – обов’язок євангелізації

Zada;a =vanhelizaci\ ce zada;a cilo\ Cerkvy i kownoho xrysty]nyna zokrema. Pry tomu ri'a[;ym = ne te qo xrysty]ny hovor]t/ ;y duma[t/, ale te qo vony robl]t/. Mahatma Handi, ]kos/ zavvawyv, qo mowlyvo cilyj svit pi'ov by za slovamy +vanheli] Isusa Xrysta, ]kqo b te ne bulo zatinene wytt]m xrysty]n i \x v;ynkamy. Cinnosti xrysty]ns/ko\ spil/noty, viry, l[bovi, radosti, nadi\ nemowlyvo dostan/o arhumentuvaty, \x potribno nasampered dosvid;ytys/. Tow =vanhelizuvaty potribno nasampered samym svid;enn]m xrysty]ns/koho wytt] i dobrymy dilamy, qo ma[t/ sylu pot]hnuty l[dej do viry v Boha. Bo kawe Hospod/ u sv. +vanheli\ > ``Tak nexaj svityt/ pered l[d/my va'e svitlo, qob vony ba;yv'y va'i dobri v;ynky, proslavl]ly va'oho Otc], qo na nebi.`` (Mat 5,16)

Екскурс : Molytva

Fo=rbax ta Frojd rozumi[t/ molytvu ]k samoobman, ]k rozmovu z vlasnymy proekci]my. Xrysty]ns/ki w teolohy da[t/ наступне vyzna;enn] molytvy (Raner 281-182)> molytva = vyrazno[ i pozytyvno[ realizaci=[ stosunku l[dyny do osobovoho Boha, podatel] spasinn]. Vona realizu= samu sutnist/ relihijnoho aktu> pokladann] l[dyny na transcendentnist/ svo=\ vlasno\ istoty, a zavd]ky c/omu - pokirne, vidpovidne i povne po'any spryjn]tt] ta vidpovid/ na vseoxopl[=;e Bowe poklykann]. Molytva ce takow sub`=ktyvnyj dotyk (;y sub`=ktyvna zustri;) l[dyny z ta=mnyce[ osobovoho Boha.

Найкраща вправа та підтвердження віри – це молитва. Жива віра живе від молитви, як молитва від віри (Б. Герінг)

Єресь ( Ранер , 171-173)

Єресь – означає насамперед помилкове сприйняття віри, сутність якого полягає в тому, що одна правда (або більше правд) виривається з органічного контексту цілості і сприймається фальшиво у своїй ізоляції, або заперечується окремий догмат Церкви.

Згідно церковного права єресь означає часткове відхилення у вірі, щодо сформульованих Церквою правд віри.

Сучасна теологія розрізняє матеріальну єресь (коли хтось належить до об’єктивної єресі не усвідомлюючи свою помилку) та формальну єресь (коли хтось вперто та через злу волю належить до якоїсь об’єтивної єресі).

У цьому сенсі проф. Цуленер говорить про “вибіркове” (паперове) християнство (моральна єресь), оскільки церковні соціалогічні дослідження показують, що не тільки так звані “паперові християни” (на папері – Taufscheinchristen), але також і практикуючі християни вибирають собі тільки певні частини церковних заповідей та правд віри (див.: П.М. Цуленер, Від підлеглого до митця свободи. Соціалогічне дослідження. Відень 1990 р.) При тому йдеться як про питання християнської моралі та життя (практики), так і про центральні правди віри. Наприклад ¼ австрійців вірить в реінкарнацію, стільки ж, що смерть – це остаточний кінець.

При тому виникає питання, чи в нашому християнському житті немає значно більше єресей ніж ми це усвідомлюємо (чи бажаємо усвідомити). Зокрема в моральній області мова йде про фіксацію на одні заповіді і абсолютне забуття про інші, які не є менш важливими. Наприклад неоправданою є фіксація виключно на сексульну мораль. Не менш важливими є багато біоетичних, соціальних чи екологічних вимог! Бути людиною та християнином необхідно постійно у всіх сферах свого життя та діяльності, а не фрагментально, хаотично та тимчасово (розвиток дарів та та талантів, сім’я, друзі, студентське товариство, робота, колеги, керівники, підлеглі ...).

Апостазія ( відступництво )

Апостазія – означає відступ чи повну втрату віри. Існує тоді, коли віруючий втрачає віру і відмовляється вважати себе членом Церкви, тому, що прямо заперечує Бога і спасіння в Ісусі Христі.

Апостазія може бути спричинена як зовнішньо, так і внутрішньо. Наприклад, бувають випадки, коли певні трагічні події можуть бути причиною віровідстуництва (невинна смерть близької людини, “божа несправедливість” ...). З іншої сторони віра може помалу нестати, коли довший час не знаходить підтвердження у практиці (поведінці, вчинках) людини. Коли людина живе згідно принципу: ” е tsi Deus non daretur ”.

Як це стається? Віра є динамічною, вимагає постійного поглиблення, очищення, укріплення та здійснення. Власне вона і здійнюється через це поглиблення, очищення ... З іншої сторони також укріплюється через здійснення у практиці.

Забобони

ККЦ, 2111: Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним та необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише (виключно) з їх матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, - означає впасти в забобони.

Існує також такзвана “ релігійна забобонність ” , яка полягає в надмірному віддаванні культу й почитанні осіб або образів святих (образи, медалі), абсолютизуючи їх до тої міри, що вони займають місце Бога.

Народна релігія (Цуленер) –полягає у використанні надприродніх сил, як своєрідного щита для захисту від життєвих негараздів. Натомість коли все добре, Бог залишається, а особливо його моральний зобов’язуючий закон трактується як зайвий (без необхідності обтяжуючий багаж).

Ворожбитство і чаклунство (2115-2117) – особливо 2116-2117 занотувати !

ККЦ, 2116: Усі форми ворожбитства треба відкинути: вдавання до сатани чи до демонів, викликання померлих чи інші дії, що помилково передбачають “розкриття майбутнього. Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів містять у собі прагнення до панування над часом, над історією і зрештою над людьми, як і бажання увійти в спілку з окультними силами. Вони вступають у суперечність із вшануванням і повагою, які поєднані з любовним страхом, що їх ми зобов’язані віддавати єдиному Богу.

2117: Усяке вдавання до чаклунства або чародійства, за допомогою яких намагаються заволодіти окультними силами, щоб поставити їх собі на службу й отримати надприродну владу над ближнім, - навіть, щоб цим забезпечити його здоров’я, - вступає у важку суперечність із чеснотою релігійності. Ці практики засуджуються ще більше, коли, коли вони супроводжуються наміром зашкодити іншому, або коли йдеться про втручання демонів. Носіння амулетів також заслуговує осуду. Спіритизм часто містить у собі ворожбитські, або чаклунські практики. Тому Церква нагадує вірним остерігатися їх. Звернення до медицина, названої народною, не узаконює ні викликання злих сил, ні використання легковірності іншої людини.

Святотатство полягає в негідному ставленні до святих таїнств чи інших літургічних діянь, а також до людей, речей і місць, посвячених Богові, і в опоганенні їх. Святотатство є важким гріхом, особливо, коли його чинять проти Євхаристії, бо в цьому таїнстві стає сутністно присутнє саме тіло Христове. (ККЦ, 2121)

Симонія – це продаж і купівля духовних благ. Симонові, який був чаклуном і хотів придбати духовну владу, яку він побачив у діяннях апостолів, Петро відповідає: “Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий” (Ді 8, 20). Це відповідало словам Ісуса: “Даром прийняли, даром давайте” (Мт 10, 8). Неможливо заволодіти духовними благами і поводитися з ними як власник чи господар, бо джерело їхнє – у Богові. І їх можна прийняти від Нього лише даром.

Морально - богословська оцінка хибних проявів віри (народна релігія, забобони, тфу, тфу тфу... та все інше цього роду).

Кожен хибний прояв віри є злом, яке певною мірою позбавляє людину правдивої основи її егзистенції і становить реальну загрозу на шляху осягнення остаточної мети. Величина цієї загрози є пропорційною (1) - до рівня внутрішньої задіяності особи та (2) - ваги об’єктивного зла певного марновірства (напр. тфу-тфу і апостазія чи чаклунство).

Підсумок

Кожен чин чи бездіяльність проти чесноти віри становить загрозу на шляху до Бога. В цьому сенсі необхідно намагатися уникати будь-якого хибного прояву віри відповідально прийняти Божий дар віри, плекати її, розвивати, поглиблювати, свідчити та поширювати.

5. Екскурс : атеїзм як провина проти чесноти віри ( пор . Ранер , 42-45) – самостійно опрацювати по Ранеру !

Підсумок загальний (!)

1815 Віра є Божою чеснотою, через яку ми віруємо в Бога та в усе те, що Він нам сказав та об’явив і що Свята Церква дає нам вірувати, бо Він є самою правдою. Через віру «людина вільно, цілковито віддає себе Богові». Тому віруючий старається пізнати і сповнити волю Бога.

Віра - це перш за все дар Божий, отриманий в хрещенні, вона дає нам Божу силу і рівночасно є для Божим покликанням жити на Божий спосіб – жити по Божому! (парафраза св. Максим Ісповідник). Віра займає центральне місце в житті християнина. Вона є початком всякого чеснотливого життя. Всі інші чесноти випливають з неї як із повноводного джерела.

Рівночасно людина має обов’язок відповідально прийняти Божий дар віри, плекати її, розвивати, поглиблювати, свідчити та поширювати. Якщо цього не зробити віра може попасти в смертельну небезпеку (приклад вазонка, рослини, яка несе в собі життя, але якщо не доглядати, не полити, не додати гумусу, добрив, не прополоти ..) Доброю поживою для віри, як ми сказали є молитва, читання св. Письма, духовні вправи, духовні читання, роздуми щодо питань віри, святі тайни (зокрема сповідь та євхаристія) та вчинки віри (морально добрі вчинки, якими виражаємо свою віру у повсякденні – християнський етос).

Надія

Надія в Старому Завіті

Для Старого Завіту є характеристичною надія Ізраїлю на сповнення спасаючої обіцянки Ягве. Його надія основується на історичному досвіді спасаючої прихильності Ягве і покладається (орієнтується) на її сповнення (обіцянка Авраамові, обіцяка землі, обіцянка повернення на батьківщину з вигнання). Вірність Ягве є єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. Надія віруючого покладається на одного Бога. Те, що Ягве є єдиним об’єктом надії дуже добре виражається в мові молитви псалмів. Надія на Бога утотожнюється із поняттям визволення, опіки, охорони від біди та спасіння (Пс 13,6; 22,5; 71,5;130,5):

Я надію на милість Твою покладаю, моє серце радіє спасінням Твоїм! ...

(Пс 13,6)

На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх.

(Пс 22,5)

Ти бо, Владико, надія моя, Господи, Ти охорона моя від юнацького віку мого!

(Пс. 71,5)

Я надіюсь на Господа, має надію душа моя, і на слово Його я вповаю.

(Пс 130,5)

Змістовні рамки надії в Старому Завіті охоплюють такі поняття як qiwwah (надіятись), jichêl (очікувати), hikkah (чекати настійливо чи з нетерпінням), sibber (виглядати, чекати). Даними термінами описане ставлення – це конкретне особисте очікування, яке попри “ ще ні ” з певністю дивиться в майбутнє і покладається на Боже спасаюче діяння. Людина надії – це Віруюча людина ( віри ), яка покладає все своє майбутнє на Бога . Натомість безрозсудною є та людина яка будує своє життя на тому що не є Богом, напр на багатстві (Пс 52, 7-9), людях (Єр 17, 5), чи на політичних розрахунках (2 Kön 18,24; Jes 31,1; 36,6); Jer 2,37; Ez 29,16; Hos 10,13), бо засновує своє життя на фальшивих надіях. Така людина конфронтується з загрозою божого суду.

7 Отож, Бог зруйнує назавжди тебе, тебе викине й вирве з намету тебе, й тебе викоренить із країни життя. Села.

8 І побачать це праведні, й будуть боятись, і будуть сміятися з нього:

9 Ось муж, що Бога не чинить своєю твердинею, та на великість багатства свого покладає надію ...

(Пс 52, 7-9)

5 Так говорить Господь: Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступаї!

(Єр.17:5)

Надія в Новому Завіті

Надія в контексті Нового Завіту набирає христоцентричного розуміння. (В апостола Івана надія ідентифікується з поняття віри. ) Під поняттям надії сприймається не просто визволення з земних бід, але насамперед орієнтація на майбутнє , яке відкривається у Ісусі Христі. Ісус Христос та “Царство Боже” є основними орієнтирами (об’єктами) надії. Там де панує Бог, панують мир, примирення, щастя, життя в повноті. Таке Боже панування очікується від Бога, воно є зрештою праініціативою Бога, остаточне здійснення якої навіщує Христос і пов’язує з своїм приходом (vgl. Mt 12,28: “А коли ж Духом Божим вигоню Я демонів, то настало для вас Царство Боже”).

Вчення Ісуса Христа (притчі про ріст – “Wachstumsgleichnisse”) вказує нам, що ми знаходимось у певному процесі (процесі Божої Історії Спасіння): який вже почався, який триває, який рухається в напрямку свого сповнення. 181113

Воскресіння Христа в цьому сенсі є остаточним підвердженням Божої обіцянки спасіння і одночасно основа надії всіх християн. Воскресіння Христа вказує на вимір безмежності християнської надії, вказує, що для надії не існує жодних меж, ані навіть межі смерті. Те, що на перший погляд може виглядати як кінцева межа, відкриває доступ до цілком нового способу егзистенції, яка відкрита Богом (запрошує) для всіх людей.

Апостол Павло розуміє надію христоцентрично. У Христі мають досягнути остаточного визволення та вдосконалення всі люди та все створіння (пор. Рим 8, 19-21). При тому ап. Павло навчає про динамічний взаємозв’язок між хрестом та воскресінням – хто з Христом помре, буде з ним жити.

Підсумок
Надія в Новому Завіті має христоцентричний характер і розуміється як динамічний процес. Царство Боже яке відкривається (уприсутнюється) в Христі є основоположним досвідом християнської віри і надії; звершення цього Божого Царства вже почалося, але ще не завершилось. Причиною християнської надії є воскресіння Христа, подія в якій ми всі покликані взяти участь. Християнська надія охоплює всю історію і все створіння. Мова йде не тільки про моє особисте спасіння, але про звершення Історії Спасіння.

Надія у історії богословя

Августин є першим, хто опрацював вимір майбутнього християнської надії, яка орієнтується на вічність через воскресіння у Христі, а також подав її церковно-сакраментальне обгрунтування. Таким чином було вперше тематизовано поле напруги ( полярності) між “вже” та “ще ні”.

Чеснота надії ( ejlpiv ~)згідно Максима ісповідника (580-662/63 рр )

Надія для Максима Ісповідника є запевненням та потвердженням всього того, що основується у вірі та сповняється в любові. Надія є наче дійсністю, ланкою, що поєднює між собою початок (віру) та кінець (любов) чеснотливого життя. Співвідношення між цими трьома богословськими чеснотами Максим Ісповідник пояснює при допомозі своєї улюбленої тріади: ajrchv ‑ mesovth ~ ‑ telov ~ ( початок – середина – кінець ).

Віра – стоїть на початку чеснотливого життя та обожествлення людини. Вона закладає основи християнського життя, але вона обіймає теж і середину та кінець такого життя з віри, доки протягом такого перфективного руху не буде досягнуто повного богопізнання.

Надія – відноситься до середини розвитку чесноти ( mesovth ~). Надія є тою рушійною силою, що рухає (урухомлює) особою (в напрямку) до її остаточної мети, є наче дорогою до об’єкту надії, і тому є чеснотою “подорожуючого”. Вона вказує те, в що віриться, та робить реально присутнім об’єкт любові.

Любов – перш за все, відноситься до кінця такого динамічного руху до Бога(tevlo~), є завершенням та повнотою чеснотливого життя.

Теологія надії ( spes ) св . Томи Аквінського

Св. Тома відрізняє чесноту надії від простого почуття надії.

Надія як почуття – це довірливе очікування будь якого добра в майбутньому. В такому сенсі вона є лише природньою схильністю, морально нейтральною, тобто сама по собі не є ні дброю ні поганою, ні чеснотою ні вадою.

А про чесноту надії говорить як про довіру та очікування стосовно абсолютного добра - Бога.

Говорячи про чесноту надії Тома вживає загальний принцип означення будь-якої чесноти: “Quia habitus conoscuntur per actus et actus per objecta” (De spe, a.1). Отже, надія – це впевнене очікування якогось майбутнього добра яке є, на відміну від предмету надії як почуття, абсолютно добрим (позитивним).

Молитва як мова надії

Насправді основним вчителем молитви є не потреба (нужда), але надія. Прохання про необхідні дочасні блага, яке знаходяться вже навіть в самому “Отче наш” підтримує орієнтацію (направленість) на більшу надію, надію абсолютного Добра - Бога.

Моральний вимір надії

Nadi] - zhidno z teolohi;no[ tradyci=[, -ce ;esnota tvorcem ]ko\ = Boh (;esnota bowestvenna) i ]ka ]k taka = tisno pov`]zana iz lasko[ (blahodatt[), ale odno;asno = spravwnim spry;ynenym Bohom - u;ynkom l[dyny. Nadi] ma= tisnyj zv`]zok z osobysto[ viro[ i l[bov`[. ('yr'e Raner, 292).

Любов

Максим ісповідник

( ajgavph ) .

Чеснота любові в богословії Максима Ісповідника займає центральне місце. Вона завжди окреслюється як досконалий замінник всіх нижчих чеснот. Вона, з одного боку, виключає їх, тобто наявність в людині божественної любові робить їх лишніми, але з другої сторони, любов, як найвище сповнення всіх чеснот, наче вбирає їх в себе у формі найвищого поєднання їх між собою та надає людині, при їх допомозі, необхідної сили.

Тут потрібно зауважити, що Максим вважає чесноти природніми для людини . Якщо чесноти є правильними функціями природніх сфер людської істоти , то вони є природніми самі по собі . Тут можна бачити позитивну візію людської природи в лоні Східної традиції та унітарний підхід до людської особи. Однак, при всьому позитивному погляді на чеснотливі здатності людської істоти та їх найвищу активність, Максим робить ясне розрізнення між різними видами любові.

Любов - ерос

Любов e \ rw ~ є природнім прагненням. Вона має глибоке значення як прагнення до повної та містичної єдності з Богом.

Любов - агапе

Любов ajgavph є божим даром, який сповняє та підіймає природню любов-e\rw~ до повноти чеснотливого життя та веде це найглибше прагнення людської істоти до божественного кінця. І тільки таким чином, коли божественна любов сповняє та підіймає людську, людина-мікрокосмос у своїх чеснотах виконує роль посередника між Богом та Всесвітом, стає космічним літургом. До цього потрібно додати, що цих два аспекти любові (любов як прагнення та любов як дар) обидвоє діють в лоні людської особи, в якої:

– пожадливість перетворюється в e \ rw ~;

– злосливість – в ajgavph.

В творах Максима Ісповідника ясно прослідковується, що для нього любов до Бога є найвищою формою обожествлення пожадливої сфери людини, а любов до ближнього – переображенням сфери злосливої. Проте інтелектуальна (чи духовна) сфера людини теж обожествляється та переображується в божественній любові. Такий вид любові, який вбирає в себе пізнання через віру, проявляється в покорі, та веде до просвідчення. Знання чисто людське зрушується та активізується через любов божественну. Інтелектуальна активність у своїй найвищій стадії переростає в умову молитву та є висловом любові ( e \ rw ~ th `~ ajgavph ) до Бога. Оскільки людський інтелект є дійсністю духовною, то його правильне та позитивне вживання в любові до Бога дає крила для того,щоб спілкуватися з Ним, а любов до ближнього готує до єдності з іншими людьми.

Св.Тома

Любов ( caritas ).

Любов – лучить людину з Богом (I-II, q.62, aa. 3-4).

Говорячи про цю чесноту св. Тома наголошує, що тут йдеться про надприродню любов. Вона є надприродньою згідно:

1. Свого походження . Оскільки її породжує в нас Дух Святий: “Любов не може знаходитись в нас по природі та не може бути набутою при допомозі природнього зусилля, але є влитою Святим Духом, що є самою любов’ю між Отцем та Сином, та причастя її нами є любов’ю сотворенною (II-II, q.24, a.2).

2. Згідно своєї мети . Оскільки нею ми любимо самого Бога.

3. Згідно самої свої природи . Оскільки є участю людини в самій любові Божій.

Любов, як богословська, є участю людини в тій самій любові, якою любить Бог самого себе та своє сотворіння. Вона є необхідною умовою, за якої людина підноситься до надприроднього стану свого існування. Для християнина любов є загальною поставою життя та лежить в основі всього морального життя. При допомозі чесноти любові християнин стає прямим причасником Божої діяльності, учасником Божих діл. Така божественна активність, в якій людина діє, складають саме Боже життя та є вічним блаженством, включає в себе, на думку св. Томи, споглядання божественної ессенції. Ось чому любов, як forma virtutis, прямо вдосконялює та оформляє вольову сферу, однак при цьому захоплює до надприроднього пізнаннята споглядання сферу інтелектуальну. Таким чином віра і надія в чесноті любові знаходять свій підсумок та завершення.

Оспівуючи прояви любові в різний спосіб, св. Тома розрізняє три ступені участі в цій божественній дійсності.

1. Incipiente – належить тому, хто віддаляється від гріха.

2. Proficiente – належить тому, хто вправляється в чеснотах.

3. Perfecta – належить тому, хто повністю є поєднаний з Богом.

Брати участь в досконалій любові можна трьома способами:

- мати серце утверджене лише в Бозі (цього можна досягнути лише в майбутньому житті);

- мати ум зайнятий лише Богом настільки, наскільки це дозволяють потреби та можливості дочасного життя (це не є властивим всякому святому);

- мати серце звичайно відкритим тільки до Бога (це є спільким для всіх святих) II-II, q.24, a.8.

Любов, як богословську чесноту, можна втратити, оскільки вона може зростати, або зменшуватися відповідно до уживання свобідної волі. Любов може втратит той, хто згрішить хоча б одним смертним гріхом (II-II, q.24, a.11-12).

В загальному порядку першенство має віра, оскільки, не пізнавши Бога, Його не можна ні любити, ні на Нього надіятися.

В аксіологічному порядку першенство має любов, оскільки вона вдосконалює всі чесноти, в тому числі надію та віру, в напрямку до надприродньої мети людини.

Любов як акт свободи

Любов є по своїй суті актом людської свободи, найбільшої людської свободи, яка є тільки можлива. Як таке (як акт свободи), кожне звернення любові має відбуватися з повагою свободи іншого (також його меж). Любов ніколи не хоче заставити чи вимагати забагато. Вона є даром. І як така, не може бути заставлена ані від того хто дарує, ані того, хто приймає дар. Як дарування, так і приймання любові можливі тільки в свободі.

Любов як історичний акт

Любов відбувається ніколи не відбувається в вакумному просторі чи безлюдному острові. Любов як прийняття іншої особи завжди має свій контекст, а також свою історію (чи перед-історію). Я люблю тебе означає, я люблю тебе таким ти є, таким, яким ти став і яким ти будеш. Повне прощення сприйняття минулого є одним із основоположних вимірів (компонентів) любові, таким як і повне надії (і впорядковуюче, стимулююче) сприйняття майбутнього.

Моральні чесноти

Rozrizn][t/ sim moral/nyx ;esnot ]ki protysto]t/ semy osnovnym hrixam> pokoru, qedrist/, ;ystotu, zy;lyvist/, pomirkovanist/, lahidnist/, ta revnist/ (starannist/) u dobromu.

Dwerelom usix moral/nyx ;esnot = ;otyry holovni ;esnoty abo kardynal/ni ;esnoty> mudrist/, spravedlyvist/, strymanist/ i muwnist/.

Мужність

Книга віри – Катехизм Католицької Церкви, визначає мужність як чесноту, яка «забезпечує стійкість в труднощах і витривалість у старанні про добро. Вона зміцнює рішучість протистояти спокусам і долати перешкоди в моральному житті» (№ 1808).

Християнська мужність основується на перемозі воскреслого Ісуса Христа, яка відкриває нам двері до вічності. Ця чеснота уприсутнюється і стає дієвою через живу віру й служіння любові (див. 1 Петр 1, 3-9; 1 Петр 3, 13 – 4, 16).

Підтверджуючи своєю вірою істину в Бога Творця і Спасителя світу, людина в надії довіряється Йому. При цьому, той, хто надіється на Бога, почуває себе сильним і впевненим у боротьбі зі злом (гріхом), яке сьогодні набирає найрізноманітніших виглядів і загрожує людині, суспільству і всьому створеному Богом світу.

Чеснота мужності:

«робить людину здатною до самозречення і жертви свого життя, щоб захистити справедливу справу» (Катехизм Католицької Церкви, № 1808);
визволяє від страху;
дає силу і стійкість в обороні правди і добра;
спонукає протестувати проти різного роду і виду зла, несправедливості і гріха;
не дозволяє капітулювати перед, на перший погляд, нездоланними обставинами та «структурами гріха»;
допомагає долати труднощі;
допомагає не розчаруватись і не зрезигнувати при невдачах, але залишатиcя стійким в обстоюванні пізнаних правд;
не сміє обмежитись на словесні заклики, але має уприсутнювати та поширювати Божу спасаючу любов та солідарність;
бути стимулом змін на краще серед своїх ближніх, в спільнотах, які творимо, і всій Божій природі.

Особлива важлива мужності полягає в тому, що ми не приховуємо проблеми і кризи, які все більше загострюються, не применшуємо небезпек, які все більше насуваються, не ігноруємо незручні прогнози, а також не втікаємо і не викручуємось від відповідальності. На основі усвідомлення свого християнського та загальнолюдського покликання, має прорости відповідна (відповідальна) поведінка у нашому повсякденні, навіть і тоді, якщо б це не знаходило розуміння, схвалення і підтримки зі сторони нашого соціального оточення. Дозволяє залишатися і бути собою!

В час різноманітних суспільно-політичних, економічних та екологічних проблем, як ніколи, є необхідною активація та реалізація чесноти мужності.

Сьогодні особливо потрібні мужні люди, які є в стані конфронтуватись з гріхом, а також пробудити інших із летаргічного сну бездіяльності, зі штучного світу ілюзій і вказати на реальний кризовий стан речей, і таким чином стимулювати цілісне навернення у “способі думання та поведінки”, яке має мати також екологічні імплікації.

Поміркованість

«Поміркованість є моральною чеснотою, яка стримує потяг до задоволень і забезпечує рівновагу у використанні створених благ. Вона забезпечує панування волі над інстинктами і не дозволяє пристрастям переступати межі людської гідності. Поміркована особа скеровує до добра свої чуттєві бажання і слухається здорового голосу розсудливості…» – навчає Катехизм Католицької Церкви (№ 1809).

Чеснота поміркованості (стриманості) належить до чотирьох кардинальних чеснот, які лежать в основі морального життя людини і полягають в постійній мобілізації зусиль волі на здійснення добра у різних вимірах життєдіяльності, починаючи від особового життя, і аж до ставлення стосовно всього створеного Богом світу .

На перший погляд може скластися враження, що мова йде про якусь дійсність, яка полягає в тому, щоб від нас щось забрати, обмежити, загнуздати, утримати... Насправді ця чеснота має за мету не забрати, але навпаки – надати, дарувати, гарантувати, повернути… Чеснота поміркованості, у властивому сенсі, полягає передусім у тому, щоб повернути пошкоджену гріхом дійсність до первозданного порядку, цілісності та гармонії.

Функція поміркованості полягає у поверненні людини до себе самої як Божого образу – поверненні до Бога та відновлення Божого порядку у всій створеній Ним дійсності. Поміркованість є особливо запитаною там, де певні пристрасті загрожують всьому, що є цінне, змістовне, добре, збагачуюче, справді людське і розумне.

Образно кажучи, поміркованість відіграє роль імунної системи проти безрозсудних і небезпечних для життя схильностей, які набирають різних форм, напр. алкоголізму, наркоманії, залежності від різних речей та задоволень, які роблять нас рабами гріха, порушують порядок Божої любові та справедливості і загрожують благополуччю всього світу.

Чеснота поміркованості (стриманості) полягає у відповідальному прийнятті Божих дарів розуму і свободи, які по своїй суті не можуть реалізуватись хаотично, але тільки в належному порядку добра та любові. Рабське слідування за потягом “мати все більше і то чим швидше” веде не тільки до знищення людей, спільнот та суспільств і Божого створіння – природи, але також і до руйнування основ свободи: стаючи “невільником речей”, людина все більше виснажує природні ресурси і руйнує свій життєвий простір, руйнує самі передумови свого існування, включно з простором своєї власної свободи, загрожує свободі і добробуту майбутніх поколінь.

У світлі віри в Бога Творця і Спасителя людина усвідомлює свої межі й межі свого природного довкілля. Респектуючи ці межі в своєму повсякденному житті і діяльності, і практикуючи своєрідну споживацьку аскезу, ми можемо краще оберігати довірений нашій турботі світ і більш відповідально ставитись до майбутніх поколінь.

Чеснота поміркованості сприяє подоланню споживацької ментальності і усвідомленню того, що критерій “бути” має отримати першість перед “мати і володіти”. Щастя людини визначається передусім не матеріальними речами, які вона посідає, але тими гармонійними стосунками, які ми творимо з нашими найближчими ближніми, соціальним оточенням, природою і, передусім, з нашим Творцем та Спасителем.

Поміркованість має архіважливе (екологічне) значення, яке полягає зокрема в тому, що ця чеснота:

сприяє усвідомленню міри, якої маємо дотримуватись у ставленні до створеного Богом світу, щоб не пошкодити і не зруйнувати наш спільний дім, але в належному стані передати майбутнім поколінням;
допомагає усвідомити, що щастя – це не матеріальна величина, яка є пропорційною до кількості грошей, маєтків та речей і влади;
сприяє ефективній боротьбі з гріхами жадібності та захланності, які приводять до деградації особи, руйнування спільнот та знищення всього створіння;
дозволяє розпізнати міру, яка перетворює “ліки на отруту”;
дозволяє протиставитись різним видам залежності: нікотиновій алкогольній, споживацькій…, кожна з яких має також свій екологічний вимір і на свій спосіб загрожує людям і всій планеті;
допомагає протиставитись хворобливому бажанню “мати і володіти”;
дозволяє протиставитись диктату реклами, метою якої є переконати людину, що їй потрібно купити все, що є і то бажано відразу…;
допомагає не піддатись моді шкідливій, антиекологічній чи навіть смертельній для людей і природи;
cприяє раціональному використанню дарованих Богом природних ресурсів, заощадженню води, електроструму та тепла у своєму повсякденному житті;
cприяє бережливому ставленню до одягу, взуття та інших особистих речей повсякденного вжитку, кожна з яких має свій екологічний вимір.

Чеснота поміркованості дозволяє володіти собою і завжди залишатися собою, тобто жити по-божому і ставитись по-божому до своїх ближніх і всього свтореного Богом світу. Поміркованість – це не обмеження свободи людини, але інструмент для її здійснення і збереження її передумов. Поміркованість допомогає визволитись із неволі гріха у формі різних невпорядкованих схильностей і спричинитись до універсального визволення всього Божого створіння – природи від згубних наслідків гріха; відновлення Божого порядку і гармонійних стосунків з нашим Творцем та Спасителем.

А) Єдність богословських чеснот

Connexio virtutum означає, що окремі чесноти необхідно розуміти як різні виміри однієї динамічної дійсності направленої на Бога: моральне життя є дорогою єдності з Богом і на такий спосіб дорогої єдності людей з Богом. Йдеться отже про дорогу любові: від Бога і до Бога. В своїй специфічній своєрідності і відносно власного предмету всі чесноти провадять до цієї єдності, вони є проваджені і основуються на любові.

· Віра: довіряючи історичному досвіду ми знаємо що сучасність і майбутнє є проваджені Богом.

· Надія: форма віри відкрита до майбутнього: надія на добрий кінець індивідуальної і загальної історії.

· Любов: практично жити у спільноті з Богом, передавати її далі іншим, передавати як безпосередньо через своє духовне життя в Бозі так і через життя-вчинки, які уприсутнюють Божу любов-дійсність у ставленні до інших.

Вже Платон стверджував факт єдності чеснот, порівнюючи при тому основні чесноти до частин обличчя. Для стоїків усі чесноти – це лише різні аспекти та форми однієї чесноти. Також отці Йеркви (св. Єфрем, Григорій Ніський) наголошують на єдності чеснот. «Як царська діадема не може бути сплетена з самих перлів, без добірних самоцвітів, так і єдина чеснота не може існувати без краси численних чеснот» (Сермо Аскет). Григорій Ніський навчає, про неможливість того, щоб одна чеснота існувала без іншої, адже чеснота повинна бути досконалою.

Інші допускають множинність чеснот і відмінність їз між собою, однак залишаються в злуці між собою. Згідно з цим баченням, різного роду чесноти знаходяться у постійній злуці і взаємодії до тої міри, що становлять певну єдність. Адже важко говорити загально про чеснотливе чи доброчесне життя людини, якщо на певному полі чи у певні життєвій сфері діяльність та поведінка стоять у протиріччі до певної чесноти (порушують вимоги певної чесноти).

Від схоластики розрізняють природні чесноти (набуті власними зусиллями) від чеснот надприродних (дарів Божої милості). Про такий надприродний характер йдеться у випадку божих чеснот: віри, надії і любові. Все ж існує пов’язаність між божими і природними (моральними) чеснотами. Божі чесноти мають свій властивий моральний вимір і виявляються у житті та діяльності людини у пов’язаності з іншими чеснотами.

Б) Середня міра

Поняття середньої міри означає, що доброчесна людина йде дорогою «золотої середини», яка пролягає між крайностями, які персоніфікують брак добра. Середня міра – не означає якусь посередність і обмеженення у осягненні максимального добра, але відноситься на предмет та спосіб (інструменти та механізми) виконання певної діяльності, щоб осягнути максимально можливе добро.

Наприклад, чеснота щедрості полягає в уникненні таких крайностей чи вад як скупість і марнотратство. Мужність полягає в уникненні таких крайностей як боягузтво та безрозсудна відчайдушність.

Потрібно наголосити, що коли говоримо, що чеснота полягає в середині, то середня міра (середина) не означає що певна чеснота має практикуватися в обмеженій мірі. Не йдеться про обмеження зусиль нашої волі для здійснення добра, але щоб визначити що є справді добре і визначитись за шлях, завдяки якому це добро якнайкраще можемо осягнути, минаючи і відсторонюючись від всього що нам заважає це добро осягнути.

Відноситься на вибір засобів, а не на осягнення мети!

Етика чеснот ( питання )

1. Етика чеснот: визначення, зміст та місцеположення у комплексі викладів морального богослов’я.

2. Чеснота: етимологічне розуміння, загальні дефініції, основні види чеснот.

3. Розуміння чесноти в грецькій філософії (Сократ, Платон, Аристотель).

4. Поняття чесноти у світлі Святого Письма.

5. Чеснота у світлі патристичної традиції та історії богослов’я.

6. Божі чесноти. Віра у світлі Святого Письма та історії богослов’я. Св. Августин, св. Максим Ісповідник, Св. Тома, ІІ Ватиканський Собор.

7. Систематичний погляд на чесноту віри. Зв’язок віри та моралі.

8. Основні обов’язки віри: пізнати, свідчити та поширювати віру.

9. Провини у сфері здійснення віри (єресь, апостазія, ідолопоклонство, марновірство ...) та їх моральна оцінка.

10. Чеснота надії у світлі Святого Письма та історії богослов’я.

11. Систематична рефлексія чесноти надії та її моральний вимір: моральні вимоги та провини.

12. Чеснота любові у світлі Святого Письма та історії богослов’я.

13. Систематична рефлексія: Божа любов як джерело та основа любові людини до Бога та ближнього. Вимога любові – вимога чинити добро. Акт свободи, соціальний вимір.

14. Поняття моральної чесноти. Класифікація моральних чеснот. Поняття кардинальної чесноти.

15. Мудрість та справедливість.

16. Мужність та поміркованість

17. Середня міра чесноти. Єдність та нероздільність чеснот.

Бібліографія

Обов’язково:

· Катехизм Католицької Церкви / Синод Української Греко-Католицької Церкви. – Жовква: Місіонер, 2002. – № 1803-1845.

· Моральна катехиза Життя у Христі

· Обер Жан-Марі. Моральне богослов’я. – Львів: Стрім, 1997: с. 118-122 (особливо моральні чесноти с. 120-122). – с. 138-155.

· Ранер Карл. Форгрімер Герберт. Короткий теологічний словник. Львів 1996.

(опрацювати наступні терміни: чеснота, віра, надія, любов, любов до ближнього, кардинальні чесноти, мудрість, мужність, поміркованість, справедливість, атеїзм).

Словник біблійного богослов’я

Рекомендовано:

· Горошок Іван. Духовне життя для священників та мирян. Івано-Франківськ: Нова Зоря 2009.

· Життя у Христі. Моральна катехиза // Комісія у справах катехизації при патріаршій курії. – Львів: УКУ, 2004: № 91-132.

· Шенборн Крістоф. Іти за Ісусом щодня. Заохочення до поглиблення віри. Київ: Кайрос, 2006: с. 81-93 (VI. Чеснота робить людину доброю).

· Шпідлік Томаш. Духовність християнського Сходу. Львів: ЛБА. 1999: с. 229-235 (XI.2.: Шлях чесноти).

[1][26] Згідно вчення св. Томи Акінського чеснота – це добрий дієвий габітус, який набувається внаслідок особистого зусилля: “Virtus humana, quae est habitus operativus, est bonus habitus et boni iperativus” ( Summa Theologiae, I-II, q. 155, a 3).

[2][27] 1 Пт 3.4.

[3][28] Cf. San Massimo il Confessore, Epistolae, PG 91, 409C.

[4][25] Gregorio Nissеno: “to;n oujkevti scedo;n ejn ajnqrwpivnh~ fuvsew~ o{rou~ deidnuvmenon, ajll j aujtw`/ tw`/ Qew`/ dia; th;~ ajreth`~ oJmoiouvmenon”. Oratio V, PG 44, 1177.

[5][29] Cf. San Massimo il Confessore, Disputatio cum Pyrrho, PG 91, 309B-312A. Il commento di questa idea e le sue origini nel patristico si trova in: Larchet J.C., La divinisation de l’homme selon saint Maxime le Confesseur, Paris 1996, pp. 159-160 (nota 205).

[6] J. H. Newman, zit. n. Pieper, Glauben, 287

[7] Vgl. Rahner, Grundkurs des Glaubens, 414

[8] Rahner, Grundkurs des Glaubens, 417

[9] Kerstiens, Hoffnung, in: HThTLex 3, 304

[10] Rahner, Liebe, in: HThTLex 4, 328