Стаття 4. Обов'язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 30Следующая ⇒

Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

У даній нормі закріплюється принцип публічності кримінального процесу, суть якого полягає в обов'язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, та до іх покарання.

Дія принципу публічності полягає в офіційності процесуальних дій органів дізнання, слідчого, прокурора та суду й обов'язку здійснювати їх за кожним фактом вчиненого злочину, спираючись на силу державного примусу, незалежно від волевиявлення приватних осіб.

Обмеження принципу публічності допускається у справах про злочини приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).

Особливість справ приватного обвинувачення полягає в тому, що за загальним правилом вони порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Подальший хід справи також залежить від волі потерпілого. Якщо між потерпілим та обвинуваченим настане примирення, то справа має бути закрита.

Справи приватно-публічного обвинувачення характеризуються тим, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілої особи, однак за примирення її з обвинуваченим закриттю не підлягають.

Стаття 5. Недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом

Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.

Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави в сфері правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод людини. Якщо в правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея — " дозволено все, що не заборонено законом", то стосовно учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, повинен діяти принцип — " дозволено тільки те і тільки в такій формі, що і яким чином передбачено законом". Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і в кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері правосуддя.

Процесуальна форма — це відповідні змісту і принципам кримінального процесу, передбачені кримшально-процесуальним правом умови, послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків, проце-

дура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, призвані забезпечити вирішення завдань і досягнення мети кримінального процесу.

Процесуальна форма покликана забезпечити встановлення об'єктивної істини у справі та правильне застосування закону.

Процесуальна форма створює детально врегульований, обов'язковий, стабільний та захищений державою правовий режим провадження у кримінальних справах, який призваний забезпечувати істину, свободу і справедливість.

Процесуальна форма повинна відповідати таким вимогам: доціхьності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності (гарантувати досягнення істини і справедливості); чіткості та моральності й етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини.

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:

— визначає стабільну та юридично доцільну процедуру судочинства;

— оптимізує й активізує діяльність з вирішення завдань кримінального процесу;

— надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;

— створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості;

— забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя і створює необхідний для цього режим законності;

— забезпечує виховний вплив кримінального процесу.
Процесуальна форма — це не проста формальність, а абсолютно

необхідна умова правильності розслідування та розв'язання кримінальних справ. Вона є гарантією встановлення істини, безпомилковості застосування кримінальної репресії.

Одна з умов надійності правосуддя — документування всієї процесуальної діяльності.

Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. На підтвердження цього можна навести такі аргументи.

1. Про обставини вчиненого злочину робляться висновки на підставі зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині), необхідно, щоб у доказуванні використовувались тільки вірогідні фактичні дані. Доказування — це встановлення істинності будь-яких суджень за допомогою аргументів (доказів), істинність яких встановлена. Вірогідність доказів забезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. При цьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бути законними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісного смислу і змісту отриманих фактичних даних). Допустимість та вірогідність інформації може бути підтверджена в переважній більшості випадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело та процес її отримання.

Стаття 5

2. Здійснюючи діяльність зі збирання та дослідження доказів, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з іншими учасниками процесу і повинні вживати заходи до захисту їх прав та законних інтересів. Закон зобов'язує особу, в провадженні якої знаходиться справа, роз'яснювати учасникам процесу їхні процесуальні права та надавати реальну можливість для їх реалізації (право заявити відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо). Про виконання даних приписів можуть свідчити тільки процесуальні документи, що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу.

3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної справи, включаючи постанови, що мотивують відповідні рішення.

4. Копії основних процесуальних документів (постанова про
притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальний висновок та
вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим
гарантується право обвинуваченого знати, в чому він обвинува
чується, і захищатися від безпідставного обвинувачення, а також
право оскаржити безпідставний вирок. Без процесуальних доку
ментів неможливе виконання вироку, що набрав законної сили.

Процесуальний документ — органічна і невід'ємна частина будь-якої правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя.

Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до непоправних помилок.

Наведемо приклад. У справі про шахрайство слідчий пред'явив для впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення процесуальної форми в потерпілої попередньо не було з'ясовано про прикмети, за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнання перебував під вартою, і потерпіла бачила, як його доставляли для впізнання в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як на особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. А згодом був затриманий Шмельов, який і вчинив даний злочин.

Помилка сталася внаслідок недотримання слідчим процесуальної форми, а саме — правил впізнання.

Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та суду здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та невід'ємним атрибутом якої є процесуальний документ.

Документи так органічно вплітаються у всі сфери нашого життя, що, по суті, стають зв'язною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім, об'єднуючи їх у неподільне ціле.

Юридичний документ — це письмовий акт, що встановлює, розвиває, змінює або перериває певні правовідносини або фіксує юридично значущі факти та дії.

Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ, укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим для того суб'єктом у зв'язку із здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесуальних дій

або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу.

У сучасній мові та в юридичній науці терміном " акт" позначається як проявлення людської діяльності (дія, подія), так і документ — мовне відображення цієї діяльності за допомогою письмової мови.

У зв'язку з цим слід зазначити, що " процесуальний акт" являє собою саме неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це частини — процесуального документа.

Процесуальний докуїлент — невід'ємний атрибут процесуальної дії або рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченого законом процесуального документа і навпаки. Перебуваючи в неподільній єдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх зміст і форму, посвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєву роль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосуддя, є засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів, слугує гарантією їх захисту.

Процесуальний документ незмінно є найважливішим елементом процесуальної форми, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесу юридично значущі факти, закріплювати та посвідчувати отримані фактичні дані — докази і цим сприяти встановленню об'єктивної істини, завдяки чому в самій процесуальній формі законодавчо втілився вироблений людством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та обов'язків; по-третє, бути гарантією забезпечення законності.

Таким чином, можна сказати, що кримінально-процесуальні документи виконують інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дійового прокурорського нагляду та процесуального контролю, відіграють організаційну та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи — необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування процесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності. Вони є складовою частиною процесуальної форми як одного із гарантів правосуддя.

Процесуальні гарантії. Важливу роль у забезпеченні законності і справедливості кримінального судочинства відіграють процесуальні гарантії., в яких багато вчених вбачають засоби забезпечення як досягнення мети кримінального процесу взагалі, так і прав учасників процесу зокрема.

Процесуальні гарантії — це не окремі розрізнені засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують правосуддя. По суті, процесуальна форма і створює систему таких гарантій.

Процесуальні гарантії — це закладена в процесуальній формі система правових засобів, які забезпечують встановлення об'єктивної істини і справедливість правосуддя, можливість всіма суб'єктами кримінального процесу реалізувати свої права, свободи

Стаття 5

Стаття_5

й обов'язки, досягнення мети і виконання завдань кримінального судочинства.

У теорії кримінального процесу оправдано буде розглядати такі, характеризовані співвідношенням цілого і частини, поняття, як " гарантії правосуддя", " гарантії встановлення об'єктивної істини", " гарантії прав і свобод людини", " гарантії захисту окремих прав і свобод".

Встановлення об'єктивної істини — головна передумова справедливості кримінального судочинства, здійснення правосуддя. Справедливий судовий вирок чи інше процесуальне рішення можливі тільки по справі, по якій встановлена істина — висновки відповідають тому, що мало місце в дійсності. Висновки будуть відповідати істині, якщо вони засновані на достовірних фактичних даних як доказах. На забезпечення одержання саме таких доказів і спрямовані процесуальні гарантії встановлення істини, виражені в процесуальній формі провадження слідчих та інших процесуальних дій.

Гарантіями встановлення об'єктивної істини виступає як процесуальна форма в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципи кримінального процесу, доказове право, інститути слідчих дій, інститут судового слідства і судових дебатів тощо.

Водночас, у процесі встановлення істини (збирання, дослідження, перевірки доказів) слідчий, орган дізнання, прокурор, суд, захисник вступають у правовідносини з іншими учасниками процесу та громадянами. Наприклад, для одержання доказів виникає потреба в освідуванні людини, проведенні обшуку, виїмки поштової кореспонденції. Де межі втручання в сферу особистого життя людини, в права й інтереси громадянина? Це одне з найскладніших питань.

Кримінально-процесуальна діяльність повинна бути спрямована не тільки на захист інтересів людини, суспільства і держави від злочинних посягань, а й захищати самі права і свободи людей. Права і свободи людини Мають найвищу соціальну і юридичну цінність, а їх захист визначає спрямованість діяльності держави.

Права людини являють собою комплекс природних і непорушних свобод та юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали юридичне закріплення.

Свобода — це юридична можливість людини поводитись відповідно до своїх волевиявлень, тобто робити все, що бажається, але тільки те, що не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Абсолютна свобода — це свобода робити все, що бажається, дійсна правова свобода — свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі і правам інших людей.

Право виступає як мірою і засобом забезпечення свободи, так і засобом обмеження неузгоджуваної з суспільством і уявленнями людей про справедливість свободи і влади.

Значною мірою право взагалі, а процесуальне особливо, виступає засобом обмеження і врегулювання влади.

Очевидно, що процесуальна форма повинна включати таку систему гарантій, яка забезпечувала б як встановлення істини, так і захист прав і свобод людини.

Тут може мати місце конкуренція цінностей і конфлікт інтересів. Для забезпечення істини нерідко виникає необхідність обмеження окремої людини в її правах і свободах. При цьому важливо визначитись, що важливіше — встановлення істини чи недоторканність окремих прав.

У виняткових випадках закон допускає можливість застосування засобів процесуального примусу для збирання доказів і встановлення істини. В останньому випадку обмеження прав і свобод повинно мати характер крайньої необхідності: здійснюватися для розкриття злочину й усунення небезпеки, що загрожує інтересам людини, суспільства чи держави, якщо цю небезпеку за даних обставин не можливо було б усунути іншими засобами і якщо заподіяні негативні наслідки є меншими, ніж відведена шкода.

Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі — особливий вид гарантій, які виступають засобом їх забезпечення: реалізації в процесі кримінального судочинства, захисту від безпідставного втручання, відновлення порушених прав. Якщо право — це можливість відповідної поведінки, то процесуальні гарантії представляють собою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм попередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав і свобод людини.

Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає такі елементи:

— юридичне визначення самих прав і свобод,

— недопустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом;

— визначення процедури їх реалізації;

— роз'яснення учасникам процесу прав і свобод та порядку їх реалізації;

— надання реальної можливості для самореалізації;

— утримання від порушень прав і свобод людини з боку інших учасників процесу;

— надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання, прокурора, захисника і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками процесу;

— попередження порушень прав і свобод та покладання обов'язку зі здійснення заходів попередження на осіб, які ведуть кримінальне судочинство чи виконують функцію процесуального контролю і нагляду;

— захист прав і свобод — встановлення перешкод, які б виключали їх порушення;

— відновлення порушених прав і свобод;

— повна реабілітація і відшкодування завданої шкоди.
Розвиток системи процесуальних гарантій забезпечення прав і

свобод людини в кримінальному процесі передбачає: виконання конституційних вимог щодо недопустимості звуження існуючих прав і свобод та гарантій їх. захисту; розширення існуючої системи та обсягу і змісту окремих прав і свобод; чітке законодавче визна-

Стаття 5

чення підстав, умов і процедури застосування примусових заходів; створення такої моделі процесуальної форми, за якої примусові заходи, втручання в права, свободи і законні інтереси людини дійсно мали б місце тільки за умов крайньої необхідності; чітке визначення механізму застосування примусових заходів та виникаючих при цьому правовідносин; обґрунтованість всіх рішень щодо втручання в права і свободи людини; дієвість процесуального контролю, судового і прокурорського нагляду за здійсненням процесуальної діяльності; визначення відповідальності за всі прояви необґрунтованого втручання в гарантовані законом права і свободи людини; створення доступного, простого і надійного юридичного механізму захисту і відновлення прав і свобод, правової реабілітації та відшкодування заподіяної шкоди незаконними діями.

Кримінально-процесуальне законодавство України робить важливі кроки в цьому напрямку. Наприклад, ст- 69-1 КПК України вперше чітко і конкретно визначила права: відків. Зокрема, тут знайшов втілення конституційний принцип недопустимості примушування до давання показань стосовно себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів, закріплено право знати у зв'язку з чим і в якій справі він допитується.

Відповідно до ст- 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади і їх посадових осіб. Ст 62 Конституції України та ст- 53-1 КПК України встановлюють, що в разі закриття кримінальної справи за відсутності події злочину або за недоведеності участі особи у вчиненні злочину, постанови виправдувального вироку суду чи скасування вироку як неправосудного держава відшкодовує шкоду, завдану безпідставним притягненням до відповідальності, включаючи відшкодування моральної і матеріальної шкоди.

Оптимальне співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій захисту прав і свободлюдини і є системою гарантій правосуддя.

Співвідношення гарантій, встановлення істини і гарантій захисту прав і свобод людини характеризується взаємодією різних об'єктивних закономірностей гносеологічної діяльності та юридичних принципів, які, маючи одну і ту само мету, створюють єдину, доцільну і надійну процесуальну форму як систему гарантій правосуддя.

Важливою гарантією правосуддя, захисту прав і свобод обвинувачуваного та інших учасників судочинства виступають принципи кримінального процесу, які, образно кажучи, є генетичною основою процесуального права.

" Не може йтися про вищу справедливість суду, — зазначає В. Т. Маляренко, — без впровадження в його діяльність положень, що забезпечують професіоналізм, абсолютну неупередженість та об'єктивність" ¹.

В. І. Тертишніков відзначає, що історично принципи виникають раніше галузі права, як ідеї, уявлення про суд та правосуддя май-

Маляренко В.Т- Конституційні засади кримінального судочинства.— К.-. Юрінком Інтер, 1999, — С 21.

бутньої суспільно-економічної формації. З виникненням нового типу права вони закріплюються в нормах права. Внаслідок нормативного закріплення вони мають такі особливості: а) стають концентрованим відображенням дійсності; б) об'єднують норми права в органічне ціле, цементують їх з метою єдності правового регулювання; в) відбивають правосвідомість людей, їх уявлення про суд та правосуддя; г) відбивають демократичні основи процесу; д) визначають перспективи розвитку процесуального права.

Образно кажучи, принципи є генетичною підвалиною всього процесуального права.

Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади від яких не відступають, а їх порушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень по справі.

До критеріїв визначення певного положення принципом кримінального процесу слід відносити таку сукупність властивостей: 1) найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу; 2) ідеї, які закріплені в нормах права; 3) юридично закріплені ідеї (положення), що мають значення, як празило, норм права найвищої юридичної сили і прямої дії (більшість із них закріплені в Конституції України, а самі норми Конституції с нормами найвищої юридичної сили), а отже визначають спрямованість, сутність і зміст окремих процесуальних інститутів — норми, які суперечать змісту принципів правосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у відповідність з визначеними засадами; 4) принципово важливі засади, які діють у всіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в його центральній стадії — стадії судового розгляду, а порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі й обов'язково тягне його скасування.

Слід додати, що принципи мають загальнообов'язковий характер для всіх учасників процесу; реалізація принципів кримінального процесу забезпечується засобами державного впливу; кримінально-процесуальний закон визначає правовий механізм реалізації та захисту принципів кримінального процесу.

Принципи кримінального процесу — це не пасивне закріплення об'єктивних закономірностей правового життя чи певних правових ідей, не абстрактне побажання, а суттєвий засіб регулювання правовідносин у сфері кримінального судочинства. Вони являють собою акт волевиявлення держави, продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінні можуть виступати засобом розвитку процесуальної форми. Прикладом може бути нова Конституція України, в якій вперше були сформульовані такі принципи кримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів, знайшов юридичне визначення і розкриття принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного.

Стаття 5

У системі процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам. " Маючи високий ступінь узагальненості, конкретизуючись в інших правилах, — зазначає НА. Громов, — принципи синхронізують всю систему процесуальних норм і придають глибоку єдність механізму кримінально-процесуального впливу" ¹

Не можна недооцінювати значення принципів кримінального процесу. " Недоліки та хиби правосуддя, — слушно зауважує М Й. Коржанський, — особливо у сфері боротьби зі злочинністю, і найбільш значні та шкідливі наслідки їх виявляються якраз там і тоді, де і коли порушуються принципи" ²

" Саме вони, — підкреслює В.Т Маляренко, — є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі" ³

Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:

— є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;

— являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

— дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення спірних питань;

— синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримінально-процесуальних інститутів і єдність процесуальної форми;

— служать основою і вихідним положенням для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя.

" Значення засад судочинства, — слушно зазначає В.Т. Маляренко, — вбачається не тільки у тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що вони вносять упорядкованість у випадках застосування права за аналогією, а також сприяють правильному розумінню змісту інших правових норм" ⁴

" Більше того, — зазначає А. Колодій, — виражені в праві принципи стають принципами правосвідомості, внутрішнім регулятором поведінки людей" ⁵ Для осіб, які застосовують право, — вказує Ю.М. Грошевий, — " принципи є не лише керівництвом до дії, а й вимогою йти у встановленому напрямку відповідно до тієї ідеї, яка на цей час є провідною в даному суспільстві та державі" ⁶.

¹ Громов Н.А. Уголовный процесе России.— М.-. Юристь, 1998.— С.52.

² Коржанський М.Й. Нариси уголовного права.— К., 1999.— С. 66.

³ Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства.— К.-.
Юрінком Інтер, 1999.— С 29.

⁴ Маляренко В.Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація ос
новних засад кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду
України.— 1999.— №1.— С.44.

⁵ Колодій А. М. Принципи права України.— К-, 1998.— С.18.

* Грошевий Ю. М. та інші. Кримінальний процес України.— Харків: Право, 20О0— С 56.

Стаття 5____________________________________________________ 47

" Коли ми володіємо принципом, — писав Ежен Віоле-ле-Дюк, — будь-яка творча робота є можливою, навіть легкою, йде правильним ходом, методично, маючи результатом якщо не шедевр, то хороші достойні твори" ¹. І, навпаки, — як слушно зауважував М. Черни-шевський, — хто не усвідомлює принципи у всій логічній повноті і послідовності, у того не тільки в голові сумбур, а й у справах дурниця².

Питанням принципів права, принципів юридичного процесу взагалі і принципів кримінального процесу зокрема приділяється значна увага в юридичній літературі³. Але питання цілісної концептуальної моделі системи принципів кримінального процесу ще досліджено недостатньо. Більше того, в сучасній юридичній науці автори дещо по-різному визначають систему принципів кримінального процесу.

Одні автори включають у таку систему чотирнадцять основних положень⁴, другі — одинадцять⁵, треті — п'ятнадцять⁶. В. П. Бож'єв не безпідставно називає вісімнадцять конституційних принципів кримінального процесу, включаючи до них такі засади, як принцип охорони честі і гідності особистості і принцип свободи оскарження дій і рішень суб'єктів, відповідальних за ведення справи ⁷

Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу поділяють на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (суто кримінально-процесуальні).

При цьому важливо відокремлювати принципи кримінального процесу від принципів судоустрою, а також принципів організації і діяльності окремих правоохоронних органів.

¹ Віоле-ле-Дюк. Беседы об архитектуре.— М., 1937.— С 181.

² Чернышевский Н. Г. ПСС— Т.9.— М., 1949.— С 355.

³ Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса.— М.,
1971; С.5 —9; Ковтун Г. И состязательность, и поиск истины //Российская
юстиция.— 1997.— № 7; Колодій А. М. Принципи права України.— К.,
1998; Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства.—
К.: Юрінком Інтер, 1999; Михайленко О., Малюга В. Поняття, значення
принципів організації та діяльності прокуратури // Вісник прокурату
ри.— 2001.— №3.— С.22 — 27; Тертышник В. Конституционные принципы
правосудия правового государства //Концепция развития законодатель
ства Украины.— К., 1996.— С. 105—106; Тертишник В.М. Гарантії недо
торканності сфери приватного життя людини // Вісник прокуратури.—
2001.— №2.— С.7— 13; Гершчшншс В. М. Концептуальна модель системи
принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.—
2001.— №5.— СЮ—11; Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесу
альної форми і гарантій правосуддя // Право України.— 2001.— №1.—

₍ С.91-93; Явич Л. С. Общая теория права.— Л., 1976.— С.151.

Быков В. М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ 1993 г. // Российская юстиция.— 1994.— №8.— С. 8 — 9.

Кобликов А. С. Принципы уголовного процесса // Уголовный процесс Российской Федерации / Под ред. А. С. Кобликова.— М., 1995.—

₆ С. 27-43.

Громов Н. А. Уголовный процесс России.— М.: Юристь, 1998.— С. 55. Ьожьев В. П. Конституционные принципы уголовного процесса //Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под ред. В. П. Божьева.— М.: Спак, 1998.— С. 72-101.

Стаття 5

Принципи судоустрою — це принципи організаційні, вони визначають побудову судової системи, взаємозв'язок всіх ланок судової влади. Інакше кажучи, принципи судоустрою — принципи організаційні, а принципи процесу — принципи функціональні '.

На думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти такі принципи: а) суто організаційні, наприклад назначуваність слідчих; б) організаційгю-функціональні, наприклад колегіальність, нагляд вищих судів за судовою діяльністю нижчих судів; в) функціональні, тобто суто кримінально-процесуальні, наприклад презумпція невинуватості, змагальність².

Принципи кримінального процесу — це принципи діяльності слідчого, органів дізнання, прокурора і суду з розгляду заяв і повідомлень про злочини, дізнання, розслідування, судового розгляду кримінальних справ, касаційному провадженню та перегляду справ у порядку нагляду та за нововиявленими обставинами, тобто,.: принципи виконання суб'єктами процесу своїх процесуальних функцій (розслідування, захисту, обвинувачення, правосуддя), принципи діяльності, спрямованої на вирішення завдань саме кримінального процесу.

За визначенням М. М. Михеєнка, система засад кримінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з'ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень-, 18) обов'язковість рішень суду; інші засади: 1) публічність; 2) забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; 3) вільна оцінка доказів-, 4) безпосередність дослідження доказів; 5) усність процесу³

У цілому ця думка змістовна, але не може не викликати доповнень, зауважень і більш глибокого розгляду

По-перше, в Конституції України найшли відображення і такі загальноюридичні принципи, як справедливість *, відповідальність держави за шкоду, заподіяну громадянинові державними органами

¹ Строгович М.С Курс советского уголовного процесса.— М.-. Наука,

1968.— Т.1.— С.125. * Михеєнко MM. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні.—

К., 1999.— С.223. " Там само. ' Уперше про це фундаментальне положення як принцип кримінального

процесу була висловлена думка в роботі-. Тертышник В.М. Уголовный

процесе.— Харьков, 1999

чи її посадовими особами (ст. 56 Конституції України). На підставі цих положень в кримінальному процесі виник і розвивається інститут реабілітації незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності, відшкодування їм моральної і матеріальної шкоди.

По-друге, в кримінальному процесі гарантується захист не лише окремих конституційних прав і свобод людини (недоторканність житла, особи тощо), а повинно забезпечуватись забезпечення всіх, гарантованих конституцією і міжнародними правовими актами, прав і свобод людини (нерушимість права приватної власності і т.д.). Тому доцільно вести мову про єдиний принцип кримінального процесу — принцип забезпечення прав і свобод людини, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути: забезпечення недоторканності особистого життя особи, житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, нерушимості права власності.

Ио-третє, до принципів кримінального процесу, на нашу думку, слід відносити такі загальні і фундаментальні положення: докумен тування процесуальних дій і рішень (п. 7 ст. 129 Конституції України); забезпечення безпеки учасників кримінального процесу, повага та захист честі і гідності людини; гарантованість доступу до правосуддя; забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення; прокурорський нагляд на до-судових стадіях та підтримання державного обвинувачення прокурором у суді; допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності; неприпустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї і своїх близьких родичів*; заборона повороту до гіршого стосовно обвинуваченого в апеляційній та касаційній стадіях процесу. (Детальніше про ці засади йтиметься при їх окремому розгляді).

У кримінальному процесі знаходять закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, характерні для деяких галузей права (наприклад, притаманні як цивільному, так і кримінальному процесу принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, щодо кримінального процесу це презумпція невинуватості обвинуваченого, публічність, недопустимість примусу до свідчень проти самого себе і своїх близьких родичів та членів сім'ї тощо). Зауважимо, що діюча система принципів кримінального процесу сприйнята українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських часів.

¹ Уперше обґрунтування цієї ідеї як принципу та про принцип реабілітації висловлена думка в роботі: Тертишник В.М. Конституційні принципи правосуддя правової держави// Концепція роззитку законодавства України.— К.: Інститут законодавства при Верховній Раді України, 1996.- С.440-441

З урахуванням історичного та світового досвіду, положень міжнародних правових актів та сучасних досягнень юридичної науки така система вимагає коректив і подальшого розвитку. Зокрема, подальшої розробки потребують саме галузеві, сугубо процесуальні принципи, які визначають особливості саме кримінального процесу. Аналіз співвідношення загальноправових, міжгалузевих і галузевих принципів показує дуже малу частку саме галузевих принципів у цілісній системі таких.

Таким чином, ми вважаємо за необхідне поповнити концептуальну модель системи принципів кримінального процесу¹, а саме:

— систему галузевих принципів, які визначають особливості саме кримінального процесу, доповнити такимті засадами, як: недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких); забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини; допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності; забезпечення ознайомлення особи, що притягується до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення; незалежність слідчого; прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях та підтримання державного обвинувачення прокурором у суді; недопустимість щодо правового стану обвинуваченого повороту до гіршого в апеляційній та касаційній стадіях процесу, реабілітація невинуватих; документованість процесуальних дій і рішень;

— систему міжгалузевих принципів доповнити засадами: гаран-тованість доступу до правосуддя;

— систему загальноправових принципів доповнити засадами: повага та захист честі і гідності людини; презумпція добропорядності людини; забезпечення захисту прав і свобод людини (недоторканність особи, житла, сфери особистого життя, таємниця листування, телефонних та інших розмов, таємниця банківських вкладів, нерушимість права власності та інші); гуманізм, толерантність і справедливість.

Отже, принципами кримінального процесу є:

♦ Встановлення об'єктивної істини.

♦ Забезпечення захисту прав і свобод людини:

— недоторканність сфери особистого життя;

— недоторканність особи;

— недоторканність житла;

— забезпечення таємниці листування, телефонних та інших розмов, телеграфної і поштової кореспонденції;

— забезпечення таємниці банківських вкладів;

— непорушність права власності.

♦ Повага та захист честі і гідності людини.

Ці пропозиції були обґрунтовані в роботах: Тертишник В.М. Гарантії недоторканності сфери приватного життя людини // Вісник прокуратури.— 2001.— №2.— С 7-13; Тертишник В. М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.— 2001.-№5.— СЮ-11.

♦ Презумпція невинуватості обвинувачуваного.

♦ ГїЬезумпція добропорядності людини.

♦ Рівність людей перед законом і судом.

« Гарантованість доступу до правосуддя та забезпечення права на судовий захист.

♦ Здійснення правосуддя тільки судом.

♦ Забезпечення обвинувачуваному права на захист.

♦ Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких).

♦ Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.

♦ Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності.

♦ Допустимість'притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини.

♦ Незалежність слідчого.

♦ Забезпечення ознайомлення особи, що притягується до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення.

♦ Прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях та підтримання обвинувачення в суді прокурором.

♦ Публічність.

♦ Гласність судового розгляду справи.

♦ Незалежність суду і підкорення його тільки законові.

♦ Змагальність та диспозитивність.

♦ Безпосередність та усність судового процесу.

♦ Недопустимість щодо правового стану обвинуваченого повороту до гіршого в апеляційній та касаційній стадіях процесу.

♦ Таємниця наради суддів.

♦ Обов'язковість рішень суду.

♦ Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечення можливості касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

♦ Державна мова судочинства.

♦ Реабілітація невинуватих.

♦ Документованість.

♦ Законність.

♦ Толерантність.

♦ Гуманізм.

♦ Справедливість.

Таким чином, вся концептуальна модель системи діючих в кримінальному процесі засад включає в себе 38 принципів. Усі вони перебувають в тісному зв'язку, взаємно доповнюють один одного і створюють систему гарантій правосуддя.

При цьому, міжгалузеві та загальноправові принципи, особливо такі, як недоторканність сфери особистого життя, недотор-

¹ Обґрунтування цієї позиції викладено в роботі: Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.— 2001— №5.— СЮ-11.

Стаття 5

канність особи, недоторканність житла, забезпечення таємниці листування, телефонних та інших переговорів, телеграфної і поштової кореспонденції; забезпечення таємниці банківських вкладів; нерушимість-права власності; в зв'язку з особливостями кримі-нально-процесуальиих правовідносин, де вони безпосередньо діють, одержують нове теоретичне осмислення, змістовне збагачення та юридичний розвиток, набувають, суто процесуального змісту.

У своїй сукупності принципи кримінального' процесу утворюють злагоджену систему єдиних по своїй спрямованості на забезпечення правосуддя і не суперечливих один з одним основоположних начал визначального характеру, в якій кожен із принципів має свою самостійну теоретично-нравову сутність і процесуально-гєне-тичну цінність, виступаючи першоджерелом окремих правових інститутів, органічно поєднаний з іншими засадами, а всі вони разом взяті визначають особливість процесуальної форми і становлять основу процесуальних гарантій істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості.

Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини.

Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.

Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути — окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, нерушимості права власності.

Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.

Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності. Право виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження неузгоджува-них з суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади.

У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада — " дозволено все, що не заборонено законом". Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип -" дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)".

Стаття 5____________________________________________ 53

Ст. 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах і згідно з законом. Ст. 19 Конституції України затверджує: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом; органи державної влади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та способом, що визначений законами.

Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу правоохоронних органів і посадових осіб у кримінальному процесі зокрема., забезпечує верховенство закону в сфері судочинства. І-з змісту ст. 29 та 32 Конституції України випливає, що кожна людина має право на особисту недоторканність, недоторкашлсть приватного життя, особисту та родинну таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де викладено основні права і свободи людини, що визнаються державами. Згідно зі ст. 9 Конституції України положення цього пакту та інших міжнародно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають силу закону та захищаються правосуддям держави у встановленому законом порядку.

У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту, як' особиста свобода і недоторканність; недоторканність сфери особистого життя громадянина; недоторканність житла людини; таємниця листування, телефонних розмов, банківських вкладів, телеграфної й іншої кореспонденції.

Нерушимість права власності.

Конституція України визначає: ст. 13 — всі суб'єкти права власності рівні перед законом; ст. 41 — право приватної власності є непорушним; ст. 13 — держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності.

Право власності — це юридична можливість на свій розсуд без шкоди іншим і навколишньому середовищу володіти, користуватись і розпоряджатись майном та іншими матеріальними, інтелектуальними цінностями і фінансовими ресурсами.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав і відшкодування завданих цим збитків, включаючи невдєржані доходи. Ці положення вимагають при провадженні по кримінальній справі, з одного боку, вживати заходів щодо забезпечення повернення (віндикації) власнику його власності, яка була відторгнута злочином, а, з другого боку, не допускати незаконних дій щодо права власності при проведенні слідчих чи інших процесуальних актів.

Держава гарантує судовий захист прав і свобод людини. Суди вправі відмовити в прийнятті заяв і скарг громадян на порушення їх прав.

Повага та захист честі і гідності людини. Це принцип кримінального процесу, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисник зобов'язані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників кримінального процесу і один до одного.

Стаття 5

У чинному законодавстві цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув правове закріплення в Конституції України, де визначено: Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28); Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденціальної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст.32). (Зауважимо, що в постанові Пленуму Верховного Суду України №7 від 28.09.90 " Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначається: всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, зобов'язує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних.

Окремі вимоги щодо захисту честі і гідності особи містяться в Кримінально-процесуальному кодексі України, переважно в статтях стосовно окремих слідчих чи процесуальних дій: ст. 22 — забороняється домагатись показань обвинувачуваного та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів; ст. 185 — під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини; ст. 193 — при освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність особи (аналогічне правило в ст. 194 щодо відтворення обстановки й обставин події); ст. 121 — дані попереднього слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого, винні в розголошенні даних попереднього слідства несуть кримінальну відповідальність; ст. 334 — у мотивувальній частині виправдувального вироку не допускається включення формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.

Честь — об'єктивно існуючі уявлення про властивість моральних, духовних та інших якостей особистості, які визначають став-

лення до людини в суспільстві. Гідність — внутрішня самооцінка людини як особистості. Репутація — існуючі в суспільстві уявлення про ділові та інші якості людини. В розділі III нового КК України, який тапер називається " Злочини проти волі, честі та гідності особи" передбачається кримінальна відповідальність за незаконне поміщення особи в психіатричний заклад (ст.151), незаконне позбавлення волі (ст.146), захоплення заручників (ст.147), торгівлю людьми (ст.149). Кримінальна відповідальність за образу та наклеп скасована.

Як у цілому в державі, так і в кримінальному процесі має беззаперечно реалізовуватись принцип добропорядності людини.

Яринцші добропорядності людини має бути викладений в окремій кримінально-процесуальній нормі таким чином: " Кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, доки інше не визначено в законної сили судовому рішенні; поширювана про людину інформація, що її порочить, вважається недостовірною, якщо інше не встановлено в передбаченому законом порядку; доказування достовірності такої інформації покладається на того, хто їх поширив, а в кримінальному процесі на осіб, що здійснюють провадження по справі; поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Шкода, заподіяна людині безпідставним звинуваченням у вчиненні злочину і незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою відповідно до закону " Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду; усі сумніви щодо добропорядності та правомірності дій будь-якого громадяншіа, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину або іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь такого громадянина; недовгдена недо-бропорядність дорівнює доведеній добропорядності.

Повага та захист честі і гідності людини означає, пс-перше, недопустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образ, погроз, насильства тощо); по-друге, недопустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою ставитись до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; нарешті — гарантованість відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої приниженням честі і гідності людини, гарантеваність судового захисту честі, гідності і ділової репутації людини.

Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст- 62 Конституції України, а також у ст. 5, 15, 22, 53, 73, 74, 327 КГЖ України.

Презумпція невинуватості — це об'єктивне правове положення, згідно з яким встановлюється таке.

Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.

Стаття 5

Обвинувачений (підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком- суду, що набрав законної сили.

Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Ненадання нею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено як доказ вини.

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів. Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви стосовно допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та розв'язуватися на користь обвинуваченого, чи особи що знаходиться під слідством.

Недоведєна вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину обвинуваченого або особи, що знаходиться під слідством, у вчиненні злочину не доведено.

Водночас, на всіх інших громадян слід поширити дію принципу добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхідно закріпити норму такого змісту: " Кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається таким, що діє чесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в законної сили судовому рішенні. Обов'язок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширювана про людину порочна інформація вважається недостовірною, доказування достовірності такої покладається на того, хто їх поширив. Поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Усі сумніви щодо доброчесності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину чи іншого правопорушення, якщо немає змоги їх. усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь такого громадянина. Недоведєна недобропорядність дорівнює доведеній добропорядності".

Гарантованість доступу до правосуддя. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Одним із засобів цього є гарантованість судового захисту прав і свобод людини. В Загальній декларації прав людини визначено: ст. 8 — " кожна людина мас право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом"; ст. 10 — " кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом". Такий само зміст має і ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Названі по-

ложення підтверджуються ст. 55 Конституції України та змістом ст. 4 КПК України. В Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №40/34 від 29 листопада 1985 року, зазначається, що особи, яким злочином заподіяна шкода, мають право на доступ до механізму правосуддя і компенсацію заподіяної шкоди відповідно до національного законодавства.

Гарантованість доступу до правосуддя означає: по-перше, право потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і ділової репутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб про відмову в порушенні кримінальної справи чи про її необґрунтоване закриття, що надає реальну можливість судового захисту своїх інтересів; по-друге, право обвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та захищатись у суді від необґрунтованого обвинувачення.

Гарантованість доступу до правосуддя включає гарантованість звернення до суду, гарантованість оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів дізнання, прокурора, а також рішень суду першої інстанції, гарантованість звернень до суду рідною мовою та можливості користуватись допомогою адвоката. В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.97 " Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" зазначається: " Враховуючи, що згідно з ч.2 ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого с.\ моврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбаче них Конституцією чи законом".

Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї і своїх близьких родичів.

При процесуальному провадженні ніхто не може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не можуть бути допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову давати показання.

Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі іменується правом звільнення від обов'язку самообвинувачення та правом імунітету свідка.

Вперше закріпившись в Конституції України, це так зване правило " привілеї звільнення від обов'язку самовикриття" чи " свідоць-кого імунітету" знайшло втілення і в КПК України. Зокрема, в ст. 69-1 КПК України серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів.

Стаття 5

Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного, підозрюваного чи підсудного або членами його сім'ї, дати показання щодо відомих йому обставин справи, необхідно одночасно роз'яснити таким свідкам зміст ст. 63 Конституції та ст. 69-1 КПК України.

Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися^- судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість використання їх як доказів.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.

Нині людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять у державі на перший план, визнаються нею найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Зміни, які виникли у зв'язку з цим, не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою статей, спрямованих на розвиток даного принципу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення празових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя. Підставою для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їхньому життю, здоров'ю або майну.

Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Конституції України, ст. 52-1 — 52-5 КПК України і має безумовно принципове значення.

Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок може стати надійним свідком істини, а суддя — принциповим сумею ссвісті.

Згідно зі ст. 52-1 КПК України право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя — всі без винятку учасники кримінального процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства. Відповідно до 52-1 КПК України та ст 22 Закону України " Пр< забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частині другій цієї статті, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк, не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який

покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковою для виконання зазначеними органами.

Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку, виходячи з конкретних обставин з урахуванням як об'єктивного, так і суб'єктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсивності погрози, даних, що характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду чи судді-

До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголо-шення відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста охорона та інші заходи, передбачені законом.

Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.

Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини — основний принцип кримінального процесу, згідно з яким притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку суду, затримання, арешт та застосування інших запобіжних заходів допускається лише за наявності беззаперечних доказів винного вчинення особою кримінально караного діяння. Згідно зі ст- 131 КПК України постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за наявності достатніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою. В ст- 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду виноситься лише за умови, якщо винуватість підсудного у вчиненні злочину доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях. Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому за недостатності доказів, відсутності такої системи достовірних доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість обвинуваченого, судом має бути постановлено оправдувальний вирок, а слідчим справа закрита. Більше того, згідно з вимогами Закону України від 1.12.1994 року " Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" затримання, арешт чи інші запобіжні заходи визнаються незаконними, якщо стосовно обвинуваченого справа закрита слідчим за не-доказаністю вини чи в зв'язку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.

Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспросто-ваних доказів вини обвинуваченого у вчиненні злочину.

Стаття 5

Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності — принципове положення, згідно з яким втручання в сферу прав і СЕобод людини, застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів у вигляді арешту, застави та інших, повинно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя, якщо цього неможливо досягти іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута.

Цей принцип випливає із логічного аналізу співвідношення завдань кримінального процесу та його окремих інститутів. Він безпосередньо визначений у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування, зобов'язані поважати і захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки в випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов'язків.

Думається, що КПК України необхідно доповнити нормою такого змісту: " Застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів, особливо в вигляді арешту, застави та затримування підозрюваного, будь-яке втручання в сферу прав і свобод людини, повинно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, якщо забезпечити правосуддя неможливо іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута".

Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення.

Ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням є однією з гарантій захисту ним своїх прав та законних інтересів. Обвинувачений має право не тільки знати, в чому він обвинувачується, а й давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення. Суд може розглядати кримінальну справу тільки в межах пред'явленого об-виїгуваченому обвинувачення. В Європейській конвенції з прав людини, ратифікованій Україною Законом України від 17 липня 1997 року (Див. Офіційний вісник України.— 1998.— №13), визначено, що кожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї (ст. 5); кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має бути негайно і детально проінформована зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї і мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту (ст. 6).

Ці положення розкриваються в КПК України: в разі застосування запобіжного заходу підозрюваному до пред'явлення обвинувачення, обвинувачення такій особі повинно бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148); копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (ст. 254); розгляд справи в суді провадиться тільки щодо об-

Стаття 5

виїгувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду (ст. 275). Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Згідно зі ст. 277 КПК України зміна обвинувачення в суді не допускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.

Переконавшись, що пред'явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиеи прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.

Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представникові їх право підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі.

У разі зміни обвшгувачення суд роз'яснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представникові можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується.

Незалежність слідчого. Слідчий процесуально незалежний і має підкорятись тільки законові. Цей принцип виводиться зі змісту кримінального процесу, пронизує всі стадії процесу, а не тільки стадію попереднього розслідування і зобов'язує ставитись до слідчого як до самостійного і процесуально незалежного суб'єкта кримінального процесу, утримуватись від будь-якого незаконного впливу на прийняття ним процесуальних рішень, а рішення, прийняті слідчим за умов порушення його статусу незалежності, мають бути скасовані судом чи прокурором з відповідними правовими наслідками.

Принцип процесуальної незалежності слідчого є началом, в силу якого: слідчий виконує свою функцію незалежно від інших суб'єктів кримінально-процєсуальної діяльності; забороняється будь-який сторонній вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності; провадження досудового слідства здійснюється виключно тільки згідно з вимогами закону; прийняття рішень слідчим відбувається на підставі закону та відповідно до його внутрішнього переконання.

Прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудо-вих стадіях та підтриманням державного обвинувачення прокурором у суді.

Прокурор здійснює нагляд за дотриманням законності в діяльності органів дізнання і попереднього слідства на стадіях порушення кримінальної справи і досудового розслідування, чим сприяє захисту прав і свобод людини та забезпеченню реалізації інших прин-

Стаття 5

ципів судочинства, в суді здійснює функцію державного обвинувачення: підтримує, обґрунтовує та відстоює законні висновки слідства, викладені в обвинувальному висновку, вживає всіх заходів для захисту інтересів потерпілого та цивільного позивача.

Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з цього, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 " Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначає, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст. 253 КПК участь у судовому засіданні прокурора.

Водночас, переконавшись у невинності обвинуваченого, прокурор повинен зробити все можливе для встановлення істини та відмовитись від обвинувачення.

Якщо в суді прокурор підтримує обвинувачення, то на досудо-вому слідстві діє принцип прокурорського нагляду за додержанням законності, і це одна із важливих гарантій встановлення об'єктивної істини, захисту прав і свобод людини.

Цей принцип має бути органічно і мудро поєднаний з судовим контролем за забезпеченням захисту прав і свобод людини. При цьому прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досу-дових стадіях кримінального процесу має не звужуватись, а зміцнюватись. Судовий контроль не повинен витісняти прокурорський нагляд, а суд на досудових стадіях процесу має виконувати саме функцію захисту прав і свобод людини і застосовувати свою юрисдикцію лише там, де йдеться про конституційні права і свободи людини, а не стосовно будь-яких правопорушень.

Зважаючи на сказане, мабуть віддаючи належне моді, було поспішно закріплено за судом право відміняти постанову про порушення та відмову в порушенні справи. По-перше, на цьому етапі кримінального процесу оправдовує себе прокурорський нагляд, по-друге, суди можуть зв'язувати себе відповідними рішеннями, по-третє, суддя, який приймав відповідне рішення, уже не може розглядати ту саму справу по суті, що створює небажані організаційні труднощі в роботі судів. Нарешті, щоб прийняти рішення про законність порушення справи, потрібно проаналізувати всі матеріали, а це вже мабуть буде носити елементи не процесуального контролю, а фактичного нагляду, підміняє функцію прокуратури. До того ж порушена справа має поступити розслідуваною до суду, де він і зможе повністю перевірити законність та обґрунтованість прийнятих рішень і здійсненого провадження в повному обсязі.

Суд має вирішувати і контролювати найбільш принципові питання, питання, пов'язані з забезпеченням недоторканності особи, житла, особистого життя, таємниці телефонних розмов і поштово-телеграфної кореспонденції, питання, що віднесені до юрисдикції суду Конституцією України.

На наш погляд, за прокуратурою слід зберегти функцію загального нагляду за додержанням законності в діяльності організацій,

підприємств і установ. " Негативні реалії сьогодення, — як зазначає М; Потебенько, — потребують зміцнення наглядових механізмів держави за додержанням законності" ¹. Використовуючи наглядові повноваження, прокуратура сьогодні може зробити суттєвий вклад в забезпечення законності в сфері трудових правовідносин (оплати праці тощо), підприємницької діяльності, приватизації та в інших сферах, де інші контрольні органи навести порядок ще не можуть.

" Прокуратура, — зазначає М. О. Потебенько, — була і є одним з традиційних для вітчизняної правової системи інститутів яка у цей складний період реформування суспільних відносин повинна не тільки не втрачати своїх позицій, а навпаки — зміцнюватися та вдосконалюватися як багатофункціональна державна структура" ²

Недопустимість попороту до гіршого в касаційній стадії процесу щодо правового стану обвинуваченого — принцип кримінального процесу, згідно з яким суд розглядає справу тільки в рамках пред'явленого обвинувачення і при перегляді справи в касаційній інстанції не повинен погіршувати правове становище підсудного порівняно з раніше визначеним у суді першої інстанції.

Суд при розгляді справи в касаційному порядку може пом'якшити покарання, призначене судом першої інстанції, або застосувати закон про менш тяжкий злочин, але не має права посилити покарання, а також застосувати закон про більш тяжкий злочин. Змінити обвинувачення касаційна інстанція може лише за умови, що така зміна не погіршує становище засудженого і не порушується його право на захист.

Цей принцип кримінального процесу надає можливість реалізації обвинуваченим свого права на оскарження рішень, з якими він не згоден, без побоювань, а тим самим забезпечує всебічність аналізу справи та законність і справедливість.

Таємниця наради суддів. Вислухавши останнє слово підсудного, суд негайно видаляється до нарадчої кімнати. Вирок постановляється судом у нарадчій кімнаті за умов, що виключають будь-який вплив на суддів. Під час наради суддів у нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в даній справі. Присутність інших осіб категорично заборонено. Судді не можуть розголошувати обставин наради при постановленій вироку. Окрема думка судді при проголошенні вироку не оголошується. Прослухо-вування телефонних та інших розмов суддів в нарадчій кімнаті не допускається.

Обов'язковість рішень суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі ст. 403 КПК України вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне невиконання по-

¹ Потебенько М. Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього // Вісник прокуратури.— 1999.— №1.— С. 5. Потебенько М. Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього //Юридичний вісник України.— 1999.— №29.

Стаття 5

садовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або створення перешкод їх виконанню карається в кримінальному порядку за ст. 382 КК України.

Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечення можливості апеляційного та касаційного оскарження рішення суду першої інстанції. Згідно зі ст. 129 Конституції України учасникам процесу гарантується право оскарження рішень суду в апеляційному та' касаційному порядку. Вирок суду першої інстанції може бути оскаржений до апеляційної судової інстанції протягом п'ятнадцяти діб з моменту проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, — протягом п'ятнадцяти діб з моменту отримання копії вироку. Подання скарги у встановлені строки будь-ким з учасників процесу зупиняє виконання вироку до розгляду та вирішення справи в касаційній інстанції.

Реабілітація невинуватих. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України, в якій зазначається: " Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та її посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень" (ст- 56); " У разі -касування вироку як неправосудно™ держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням" (ст 62). Відповідно до ст 53-1 КПК України у разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні: кладу злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину, а також у разі постановления виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває караність діяння, набрав чинності.

Реабілітація осіб, незаконно, безпідставно та несправедливо засуджених або притягнутих до відповідальності, включає повне відшкодування заподіяної їм майнової шкоди, поновлення в правах, відшкодування моральної шкоди та поновлення доброго імені громадянина. Порядок реабілітації визначено Законом України від 1 грудня 1994 р. " Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду" Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок будь-яких незаконних процесуальних дій, рішень чи бездіяльності, а саме, шкода, завдана внаслідок: незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення під час розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного усунення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Г,

Стаття 5

Представляється, що відповідно до Конституції України, по-перше, відшкодуванню підлягає будь-яка шкода, завдана будь-якими незаконними діями чи рішеннями, по-друге, відшкодуванню підлягає також шкода, завдана бездіяльністю, наприклад нерозгля-дом повідомлення про злочин, непорушенням справи, нерозкрит-тям злочину тощо. В законі це повинно бути чітко окреслено, а, більше того, окремо повинна бути передбачена відповідальність держави за бездіяльність посадових осіб.

Документованість. Обов'язковим і невід'ємним елементом кримінально-процесуальної діяльності є кримінально-процесуальне документування — фіксація у процесуальних документах або за допомогою засобів технічного документування всіх процесуальних дій і рішень (обшук — протокол обшуку, експертиза — висновок експерта, арешт — постанова про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, судове слідство — протокол судового розгляду або відеозапис судового процесу тощо). Така фіксація має принциповий характер і покликана забезпечити як результативність виконуваних процесуальних дій, так і можливість їх перевірки, забезпечення при цьому прав і законних інтересів громадян.

Ст- 129 Конституції України визначає, що до основних засад кримінального судочинства належить " гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами". Але технічне документування лише частина діяльності з документування процесуального провадження, до того ж документуванню підлягає не тільки судовий процес, а й процесуальна діяльність на досудовому слідстві та на інших стадіях процесу.

Закон вимагає обов'язкового документування слідчих і всіх інших процесуальних дій, надаючи цим вимогам принциповий характер. Судова практика виходить з того, що вважає істотним порушенням процесуального закону, яке тягне відміїгу апеляційною інстанцією вироку суду, навіть якщо в справі відсутній протокол судового засідання або якщо він не підписаний головуючим чи секретарем. Подібні вимоги не менш важливі щодо фіксування слідчих дій чи рішень.

Процесуальний документ — складова і невід'ємна частина процесуального акту, суттєвий гарант правосуддя. Документування — принципове положення, невиконання вимог якого робить юридично нікчемними самі процесуальні акти і зводить нанівець зусилля з розв'язання завдань правосуддя.

Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії або прийняття юридичного рішення без передбаченого законом процесуального документа, так само як і складання документа буде абсурдним без необхідності фіксації будь-якого юридичного факту (дії або рішення). Документи мають бути складені у строгій відповідності з вимогами закону, на виконання закону. Принцип документовакості процесу, так само як і інші принципи кримінального процесу, служить найважливішою гарантією правосуддя.

Законність. Законність є методом діяльності держави і принципом її взаємовідносин з громадянами. Будь-які відступи від приписів закону запобігаються заходами державного примусу. Додер-

3 Тертишнмк

Стаття 5

жання законів — гарант правосуддя. У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади утворюються і функціонують «а підставі закону; закон являє собою зведену в норми права волю народу і є, по суті, не чим іншим, як суспільним договором громадян.

Усі рівні перед законом та судом. Громадянин та держава рівною мірою відповідальні один перед одним за порушення приписів закону.

Через принцип законності в кримінальному процесі реалізується принцип правової держави — обмеження влади правом. Зокрема, якщо громадянину дозволено все, що не заборонено законом, то влада, а в кримінальному процесі ті суб'єкти, що наділені владно-розпорядчими повноваженнями, — мають робити тільки те, що їм продиктовано, і тільки в такій формі, яка продиктована законом. Такий принцип обмеження влади правом — основа основ правової держави — повинен неухильно і точно дотримуватися в кримінальному процесі. В принципі законності реалізується святая святих юридичної науки — захист і зміцнення принципу неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини. Це компас юридичної науки і законодавчої практики. Процесуальна наука і всі ми зобов'язані реальними справами забезпечувати прямування тільки в заданому напрямку — при прийнятті змін у законодавстві не допускати звуження вже існуючих прав і свобод людини.

Гуманізм. При провадженні процесуальної діяльності має забезпечуватись гуманне, людяне поводження з усіма без винятку учасниками процесу та іншими громадянами.

Згідно з міжнародними правовими актами і діючим процесуальним законодавством України нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Обвинувачені, у випадках арешту, поміщаються окремо від засуджених, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.

Толерантність вимагає від кожного громадянина поважати права і свободи інших людей, з повагою ставитись до інших учасників процесу, їх прав і законних інтересів. У законодавстві слід встановити правило: кожен має відмовитись від реалізації своїх прав, якщо їх використання буде несправедливим, може безпідставно і необгрунтовано обмежити права і свободи інших людей, незаконно заподіяти шкоди інтересам інших громадян.

Справедливість.

Справедливий закон втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не ущемлює свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не заборонено законом. Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкоди і нічого не наказує чесним людям.

Справедливість, втілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому свобода окремої особи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кожного. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільними з точки зору гарантії свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справедливі межі, реалізувати справедливість, дотримуючись принципу рівності людей перед законом і судом.

Справедливість має на увазі відповідність між правами й обов'язками людини, діянням та шаною, яка визначається крізь призму рівності і свободи.

Справедливість — один з найважливіших принципів правової держави як у законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установити об'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого, необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесу різні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.

У п. 3.2 Положення про органи попереднього смдства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11.1992 р.) безпосередньо зазначається, що " попереднє слідство ведеться на принципах справедливості, гуманізму, рівноправності громадян перед законом. Правосуддя — справедливий суд".

Суд зобов'язаний вжити заходів для всебічного дослідження обставин справи і винести законний, обґрунтований і справедливий вирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожний має право при розгляді будь-якого злочину " на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним на основі закону".

Справедливість означає відповідність вживаних до підсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості. Вирок суду підлягає за cm. 367, 372 КПК України скасуванню, якщо призначене судом покарання " є явно несправедливим як внаслідок м'якості, так і суворості покарання". Jus est ars boni et aequL — Право є мистецтво добра і справедливості.

У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку і гармонійну систему не суперечних одна одній основних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно та нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і зі всіма іншими принципами.

Зміст інших принципів кримінального процесу розкривається відповідно в коментарях до ст. 14—22 КПК України.

Підставою притягнення особи до відповідальності є наявність системи беззаперечних доказів, які вказують на вчинення нею злочину.

З *

Стаття 6

Порядок притягнення особи як обвинуваченого має відповідати діючим принципам кримінального процесу і окрім цього визначається ст. 131 —133, 140—147 і 438 КПК України та детальніше розкривається в коментарях до цих статей. Про особливості притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітніх див. ст. 437-438 КПК України та коментар до її окремих статей, щодо притягнення як обвинуваченого в справах приватного обвинувачення та з протокольною формою досудової підготовки матеріалів див. відповідно ст. 27, 251, 426, 430 К1ІК України та коментар до них.

Стаття 6. Обставин», що виключають провадження в кримінальній справі

Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

(Пункт 3 частини першої статті 6 виключено на підставі Закону № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

4) внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб;

5) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку;

6) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 статті 27 цього Кодексу;

7) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і за відсутності скарги потерпілого (частика З статті 27 цього Кодексу);

8) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововияв-леними обставинами;

9) щодо особи, про яку є.вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави;

10) щодо особи, про яку с нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню;

11) якщо про відмову в порушенні справи по тому самому факту с нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

Якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 цієї статті, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 цієї статті, постановляє виправдувальний вирок, а у випадках, передбачених пунктом 4, обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.

Закриття справи на підставах, зазначених у пункті 4 цієї статті, не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння, вчинено особою, яка досяг-

ла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, по факту цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому статтею 7-3 цього Кодексу.

Якщо в ході дізнання, досудового чи судового слідства або перевірки, що провадилась на підставах, передбачених частиною 4 статті 97 цього Кодексу, поряд з обставинами, зазначеними у пунктах 1, 2, 4, 6, 7, 9-11 частини 1 цієї статті, що виключають провадження у кримінальній справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки адміністративного правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя зобов'язані направити відповідні матеріали органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про таке адміністративне правопорушення.

(Стаття б із змінами, внесеними згідно з Указами ПЦР від 10.09.62, № 6834-10 від 16.04.84, Законами № 3351-12 від 30.06.93, № 3787-12 від 23.12.93, № 358/95-ВР від 05.10.95, № 1483-111 (1483-14) від 22.02.2000, № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29Ш2001, № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

Обставини, які згідно з законом виключають порушення кримінальної справи та процесуальне провадження, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на три групи.

Перша група — обставини реабілітуючого характеру.

Реабілітуючі підстави — це такі, в силу яких особа визнається невинною у вчиненні злочину, добропорядною та реабілітованою, або які вказують, що злочину не було. Сюди належать: відсутність події злочину, відсутність складу злочину, в тому числі наявність необхідної оборони або крайньої необхідності; недосягнення особою до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність.

Реабілітуючі підстави звільнення особи від відповідальності вказані в п. 1, 2, 5 ч. 1 ст. 6 КПК України. Рішення про відмову в порушенні справи чи про закриття справи за цими обставинами уповноважені приймати слідчі чи органи дізнання самостійно.

При відмові в закритті чи закритті кримінальної справи за реабілітуючими підставами слід роз'яснити обвинуваченому про право на відшкодування заподіяної йому моральної та матеріальної шкоди безпідставним притягненням до відповідальності, реабілітацію в повному обсязі відповідно до закону України від 1.12.1994 року 'Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Друга група — підстави нереабілітуючого характеру. Нере-абілітуючі підстави — це підстави, що за наявності складу злочину тяпгуть за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання, звільняють від відповідальності та покарання особу, визнану винною у вчиненні злочину. Особа звільняється від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням даної оеоби, а також у разі смерті особи, яка вчинила злочин. Оскільки винною особу у вчиненні злочину може визнати тільки

Стаття 6

суд, то і закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами можливе лише за рішенням суду.

Третю групу становлять формально-процесуальні підстави. Це підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на наявність рішень щодо певного факту, які набули юридичної сили, чи відсутності волевиявлення певних учасників процесу, за умови, що за законом справа порушується лише за наявності такого волевиявлення. Наприклад, відсутності скарги потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності в справах, віднесених до справ приватного обвинувачення. Тут відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п. 6 ст. 6 КПК України).

Ця група об'єднує також підстави, які констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. Сюди належать такі підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність постанови органу розслідування або прокурора про закоиття справи за тим самим обвинуваченням (п. 9 ст. 6 КПК України).

Зауважимо, що в даній правовій нормі викладено обставини, які виключають провадження по кримінальній справі, що можуть служити як підставами для відмови в порушенні справи, так і підставами для закриття справи чи винесення виправдувального вироку.

Закон надає право на прийняття рішення про відмову в порушенні справи чи про закриття справи за цими обставинами слідчому й органу дізнання.

Водночас, окремо в ст. 7, 7-1 КПК України встановлені додаткові підстави й умови закриття справи за нереабілітуючими обставинами: у зв'язку з дійовим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням примусових заходів виховного характеру, у зв'язку зі зміною обстановки, з передачею особи на поруки або із закінченням строків давності. Ці обставини не можуть служити підставами для відмови в порушенні справи, адже за їх наявності особі має бути пред'явлено обвинувачення, і є винятково безумовними підставами для закриття кримінальної справи за рішенням суду. За цих обставин слідчий після закінчення розслідування через прокурора направляє справу до суду для прийняття рішення про закриття справи і вирішення інших правових питань. Обставини, що служать тільки підставами для закриття справи, розглянуті в главі 20 цієї книги, в порядку коментарю підстав для закриття справи — ст. 213, 214 КПК України та коментарі до ст. 7, 7-1 КПК України.

Дамо коротку характеристику обставин, що виключають провадження по кримінальній справі, які можуть служити як підставами для відмови в порушенні справи, так і підставами для закриття справи чи винесення виправдувального вироку.

Відсутність події аюччну (п. 1 ст. 6 КПК України) є підставою, що тягне за собою відмову в порушенні справи в тих випадках, коли

взагалі не було події, про яку надходила.заява (повідомлення), або сама подія мала місце, але не може бути визнана подією злочину. Прикладами відсутності події злочину можуть бути такі ситуації: смерть людини сталася внаслідок дії стихійних сил природи (під час повені, грози тощо); за результатами перевірки заяви про зґвалтування виявилося, що насильницького акту взагалі не було.

Відсутність у діянні складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК України). Ця підстава застосовується, коли встановлено, що подія, з приводу якої надійшли заява або повідомлення, мала місце, була результатом" вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

а) відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об'єкт,
об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

б) наявні обставини, які виключають суспільну небезпеку діяння.

Злочин — це суспільно небезпечне, протиправне, винне, аморальне та каране відповідно до кримінального закону діяння (дія або бездіяльність), вчинене осудною особою, яка може бути суб'єктом злочину.

Згідно зі ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. Отже, відсутність складу злочину — підстава для відмови в порушенні справи, закриття справи чи винесення виправдувального вироку. Nullum crimen sine lege (немає злочину, не визначеного в законі).

Склад злочину — сукупність визначених у кримінальному законі ознак, за наявності яких суспільно небезпечне діяння характеризується як злочин. До елементів складу злочину належать об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона діяння.

Об'єкт злочину—цінності, що захищаються кримінальним законом, а саме: права і свобода людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115—117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), на-

Стаття 6

сильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або. пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга чи третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність), передбачати їх наслідки і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Об'єктивна сторона злочину — це здійснювана в певному просторі і часі дія чи бездіяльність, яку характеризують об'єктивно виражені обставини злочину — місце, час, засіб, шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діянням і шкідливими наслідками.

Суб'єктивна сторона злочину — психічне ставлення особи до вчинюваної суспільно небезпечної, протиправної, аморальної та караної відповідно до кримінального закону дії чи бездіяльності і її наслідків, яке виражається у формі умислу чи необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала ного суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим (побічним) є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Злочинною самовпевненістю є така необережність, за якої особа усвідомлювала своє діяння, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на відвернення їх.

Злочинною недбалістю є така необережність, за якої особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити¹.

Докладніше про склад злочину див.: Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.— К., 2001.

Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину є обставиною, що виключає порушення кримінальної справи чи провадження судочинства.

До числа обставин, що виключають злочинність діяння, належать необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, фізичний або психічний примус, виконання законного наказу, дія в стані ризику та виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 36—43 КК України).

Необхідною обороною згідно зі ст. 36 КК України визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнення суспільно небезпечного посягання або звернення за допомогою до інших осіб чи органів влади. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явко не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Уявною обороною згідно зі ст- 37 КК України визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було й особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона Биключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але моглг. усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного пося-

Стаття 6

гання, вона підлягає відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

Затримання особи, яка вчинила злочин. Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставления її відповідним органам влади, якщо при цьому не допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Крайня необхідність. Не є злочином в силу положень ст. 38 КК України заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усу нути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Перевищенням меж крайньої необхідності визнається умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Фізичний або психічний примус теж є підставою, що в певних випадках виключає кримінальну відповідальність. Згідно зі ст- 40 КК України не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень ст. 39 КК України.

Виконання законного наказу або розпорядження. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоди правоохоронюваним інтересам, визнається відповідно до положень ст. 41 КК України правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ або розпорядження визнаються законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого на-

казу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддав злочинний наказ чи розпорядження.

Діяння, пов'язане з ризиком, вперше законодавчо визнано прийнятим у 2001 році КК України обставиною, що за певних умов виключає кримінальну відповідальність. Згідно зі ст. 42 КК України не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мети, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що здійснені нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з причинениям тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків. Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у вигляді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин¹

У згаданих випадках приймається рішення про відмову в порушенні справи або про закриття справи за відсутності складу злочину

Слід мати на увазі, що в низці статей Кримінального кодексу України передбачаються спеціальні умови, лише за наявності яких може настати кримінальна відповідальність за певні дії. Такими умовами для різних складів злочину є попереднє вчинення аналогічних дій раніше, обов'язковий мінімальний розмір заподіяної діянням шкоди, наявність спеціального попередження адміністративних органів у зв'язку з вчиненням такої дії.

Амністія та помилування — це акти вищого органу державної влади. Вони, не відміняючи закону, який встановлює відповідальність за цей або інший злочин, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м'яким або зняття судимості.

Докладніше див.-. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.— К., 2001.

Стаття 6

Стаття 7

Амністія — це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Амністія оголошується виключно законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України та діючого законодавства.

Законом про амністію може бути передбачено:

а) повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної
відповідальності чи від відбування покарання (повна амністія);

б) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування
призначеного судом покарання (часткова амністія).

Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

Згідно з Законом України " Про застосування амністії в Україні" (Відомості Верховної Ради України.— 1996.— № 48. — Ст. 263; 1997.— № 9. — Ст. 69) не допускається застосування амністії:

а) до особливо небезпечних рецидивістів, визнаних такими ви
роком суду, що набрав законної сили;

б) до осіб, яким довічне ув'язнення в порядку помилування
замінено на інше позбавлення волі;

в) до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких
злочинів;

г) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти
держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах;

д) до осіб, яких засуджено за вчинення тяжкого злочину, крім
зазначених у пункті " г" цієї статті, і які відбули менше половини
призначеного вироком суду основного покарання.

Положення закону про амністію, які не відповідають вимогам цієї статті, не мають сили і застосуванню не піддягають.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним Чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.

У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія).

Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до положень Кримінального кодексу України, виходячи із виду і терміну фактично відбутого винним покарання.

Згідно зі ст. 6. Закону України " Про застосування амністії в Україні" закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року.

Відповідно до статті 8 названого закону особи, які відповідно до заксну про амністію підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування закону про амністію.

Помилування осіб здійснюється, як правило, за особистим клопотанням засуджених, а також у порядку розгляду справ осіб, за-

суджених до довічного позбавлення волі, за поданнями Генерального прокурора України, Голови Верховного Суду України та відповідно до висновків Комісії у питаннях помилування Президентом України. Про помилування та відхилення клопотань про помилування Президент України приймає укази.

Смерть особи, яка вчинила злочин, робить провадження у кримінальній справі безпредметним. Відмова у порушенні кримінальної справи може мати місце тільки тоді, коли дані, отримані під час перевірки, підтверджують, що діяння, яке досліджується, є злочином і було вчинене саме цією особою.

У п. 9 ст. 6 КПК України говориться, що кримінальна справа не може бути порушена " щодо особи, про яку є вирок по тому само обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї само підстави".

Згідно зі ст. 403 КПК України висновки, що містяться у вироці, ухвалі або постанові суду про закриття справи, обов'язкові для всіх державних і громадських установ, підприємств та організацій, посадових осіб та громадян і не можуть бути переглянуті, змінені й доповнені, доки це судове рішення не скасовано в установленому законом порядку.

Відповідно до п. 10, 11 ст. 6 КПК України не допускається порушення кримінальної справи " щодо особи, про яку є нескасована постанова про відмову в порушенні справи або постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому само обвинуваченню".

Як і вирок суду, постанова органу розслідування та прокурора, винесена відповідно до закону, має властивість загальнообов'язковості та стабільності.

Див. також коментар до ст. 213 КПК України.

Стаття 7. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки

Суд вправі звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, коли буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав, зазначених у статті 48 Кримінального кодексу України (2341-14), складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

За наявності підстав, зазначених у статті 48 Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

При закритті кримінальної справи з цих підстав мають додержуватися вимоги, зазначені в частинах 2 і 3 статті 7-1 цього Кодексу.

Суд своїм вироком може звільнити від покарання особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, коли визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на

Стаття 7

Стаття 7-І

час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Особа також може бути за вироком суду звільнена від відповідальності чи покарання на підставах, передбачених статтями 49 і 74 Кримінального кодексу України (2341-14).

(Стаття 7 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР№ 1851-09 від23.03.77, № 6834-10 від 16.04.84, Законами Ns 3351-12 від 30.06.93, № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001, Л5> 2670-111 (2670-14)від 12.07.2001)

Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання — гуманний процесуальний інститут, який передбачає обставини, за яких особа, що вчинила незначної суспільної небезпеки злочин, за наявності передбачених у законі фактів може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання.

Закон передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності і покарання в результаті зміни обстановки (ст 48 КК України), у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України), у зв'язку з передачею особи на поруки (ст- 47 КК України), у зв'язку з дійовим каяттям та примиренням винного з потерпілим (ст 45, 46 КК України), у зв'язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього (ст 97, 105 КК України)

Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання в результаті зміни обстановки можливе у разі, коли після порушення кримінальної справи вчинене особою діяння втратило характер суспільно небезпечного, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Втратити суспільну небезпечність можуть незначні злочини — діяння, за які за законом передбачаються альтернативні позбавленню волі покарання — штраф, виправні роботи тощо або санкція яких передбачає покарання не більше трьох років позбавлення волі.

Під зміною обстановки слід розуміти настання таких соціально-економічних, правових або політичних змін, які тягнуть за собою визнання обвинуваченого таким, що втратив характер суспільно небезпечної особи (призов на військову службу відміна надзвичайного стану у певній місцевості, тяжка хвороба обвинуваченого, інвалідність, зміна сімейного стану місця проживання та роботи, що поєднуються з позитивною зміною його способу життя)

Особу, яка вчинила злочин, може бути за вироком суду звільнено від покарання, коли буде визнано, що в силу наступної бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Закриття справи за цією підставою можливе, якщо обвинувачений проти цього не заперечує. Оскільки підстава закриття справи в даному випадку нереабілітуюча, то справа за цією підставою закривається судом. Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав, зазначених у статті 48 Кримінального кодексу України (2341-14), складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Стаття 7-1. Закриття кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням примусових заходів виховного характеру, з передачею особи на поруки або із закінченням строків давності

Провадження в кримінальній справі може бути закрито судом у зв'язку:

1) з дійовим каяттям;

2) з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;

3) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому статтею 447 цього Кодексу;

4) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації;

5) із закінченням строків давності.

До направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз'яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави.

Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій статті, не допускається, якщо обвинувачений, підсудний проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

Прокурор або слідчий в разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у частині першій статті 7-1 цього Кодексу, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника з названою постановою, а в разі їх вимоги — з усіма матеріалами справи та роз'яснити їх права, передбачені цим Кодексом.

(Кодекс доповнено статтею 7-1 згідно з Указом ПВР № 1851-09 від 23.03.77, із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від 16.04.84 та згідно з Законами № 285112 від 15.12.92, № 3787-12 від 23.12.93, № 2670-1ІІ (2670-14) від 12.07.2001)

У цій нормі названо додаткові обставини для закриття справи нереабілітуючого характеру. Нереабілітуючі підстави — це такі, які звільняють від відповідальності та покарання особу, визнану винною у вчиненні злочину.

Оскільки винною особу у вчиненні злочину може визнати тільки суд, то і закриття кримінальної справи за викладеними вище нере-абілітуючими підставами можливе лише за рішенням суду.

У постанові суду про закриття справи вказуються такі дані: місце і час складання; ким складена; за якою справою винесена ця постанова.

В описово-мотивувальній частині вказуються: всі юридично значимі факти й обставини, які встановлені в процесі слідства; особливості події злочину або розслідуваного діяння та ким воно вчинене; кваліфікація чи інша юридична оцінка діяння, у зв'язку з яким проводилося розслідування; фактичні та юридичні підстави і

Стаття 7-2

мотиви закриття справи; процесуальні норми права, якими керувався при цьому суд.

Резолютивна частина постанови має логічно випливати з її опи-созо-мотивувальної частини. Тут мають бути вказані:

а) суть прийнятих рішень про закриття справи із зазначенням
підстав закриття та відомостей про особу, щодо якої справа закри-
г.ається, або відомостей про подію, у зв'язку з якою справу було
порушено;

б) рішення про долю речових доказів і майна, на яке накладено
грешт;

в) рішення про відміну запобіжного заходу;

г) рішення про відміну арешту на поштово-телеграфну корес
понденцію;

д) рішення про відміну арешту на вклади;

є) рішення про повідомлення зацікавлених осіб про закриття справи, про роз'яснення їм права на оскарження прийнятого рішення, а також про роз'яснення права на реабілітацію особі, яка була незаконно притягнута до відповідальності.

Копія постанови суду про закриття справи направляється: прокуророві, особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була порушена справа, а також потерпілому 1.1 цивільному позивачеві.

Стаття 7-2. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за Наявності підстав, зазначених у статті 45 Кримінального кодексу України (2341-14), вправі своєю мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

За наявності підстав, зазначених у статті 45 Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

(Кодекс доповнено статтею 7-2 згідно з Указом ПВР № 1851-09 від 23.03.77, із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від 16.04.84, Законами № 3351-12 від 30.06.93, № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001, в редакції Закону № 2670-ІІІ (2670-14) від 12.07.2001)

Реалізація ідей гуманізації кримінального законодавства¹ втілилась в новому правовому інституті — звільнення від відповідальності за умови дієвого каяття, відшкодування шкоди та мирової угоди.

Згідно зі ст. 45 КК України, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно спри-

Див.-. Тертишник В. М. Суд присяжних і мирові судді: історичний досвід, перспективи становлення та актуальні проблеми //Весы Фемиды.— 2000.— №33.— С. 29-32; Тертышник В. М. Уголовный процесс— Харь-коз, 2000— С. 500-501

яла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Більше того, згідно зі ст. 46 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої' тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Злочин невеликої тяжкості — злочин, санкція статті, за якою кваліфіковано дії обвинуваченого, або взагалі не передбачає позбавлення волі, або передбачає позбавлення волі на строк не більше двох років.

Закриття справи за дієвим каяттям окрім згаданих вище загальних умов щодо злочинів невеликої тяжкості може мати місце у спеціально передбачених у Кримінальному кодексі України випадках.

Можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності після скоєного нею злочину за умови з'явлення з повинною, дієвого каяття та за деяких спеціальних умов передбачається новим КК України до певних більш тяжких злочинів, наприклад-.

— незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (стаття 263) — звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами першою або другою статті 263 КК України, якщо вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої;

— давання хабара (ст. 369) особа, яка дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи;

— створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності (ст- 260) — звільняється від кримінальної відповідальності за цією статтею особа, яка перебувала в складі зазначених у цій статті формувань, За дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вона добровільно вийшла з такого формування і повідомила про його існування органи державної влади чи органи місцевого самоврядування;

— створення злочинної організації (ст. 255) — звільняється від кримінальної відповідальності особа, крім організатора або керівника злочинної організації, за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 255, якщо вона добровільно заявила про створення злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю;

— невиплата заробітної плати (ст- 175) — особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам;

— ухилення від сплати податків (ст. 212) — особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки,

Стаття 7 З

Стаття 7-3

збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня);

— терористичний акт (ст. 258) — звільняється від кримінальної відповідальності за діяння, передбачене в частині четвертій цієї статті, особа, крім організатора і керівника, яка добровільно повідомила про нього правоохоронний орган і сприяла припиненню існування або діяльності терористичної групи чи організації або розкриттю злочинів, вчинених у зв'язку із створенням або діяльністю такої групи чи організації, якщо в її діях немає складу іншого злочину;

— незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання як без мети, так і з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 307) — особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконне їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання;

— незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів з метою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст. 311) — особа, яка добровільно здала прекурсори, що призначалися для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних із незаконним обігом прекурсорів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконні їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання;

— шпигунство (ч. 2 ст. 114) — звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила шпигунську діяльність та добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України;

— державна зрада (ч. 2 ст. 111) — звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв'язок з ними та про отримане завдання.

Стаття 7-3. Порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність

Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до непов-

нолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою направляється прокурору.

Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.

Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді позбавлення волі понад п'ять років, необхідно у зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-роз-подільник для неповнолітніх на строк до ЗО діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-роз-подільник.

Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння вчинено дитиною, яка не досягла одинадцятирічного віку, виносить постанову про закриття справи з додержанням вимог частини другої цієї статті, про що повідомляє прокурора і службу в справах неповнолітніх за місцем проживання дитини.

(Кодекс доповнено статтею 7-3 згідно з Законом № 3787-12 від 23.12.93, із змінами, внесеними згідно із Законами № 2533-ИІ (2533-14) від 21.06.2001 — набувас чинності з 29.06.2001. № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

Примусові заходи, застосовувані в процесі розслідування кримінальних справ, порушених стосовно осіб, які досягли віку одинадцяти років, мають обмежений характер і можуть застосовуватись лише в передбаченому законом випадку.

Якщо буде встановлено, що малолітня особа вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, яке підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді позбавлення волі понад п'ять років, і її необхідно негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурорі за вмотивованим рішенням суду, вона може бути поміщена в приймальник-роз-подільник для неповнолітніх на термін до ЗО діб. Продовження зазначеного терміну законом не передбачено.

Участь захисника в цьому випадку забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього в приймальник-розподільник.

Якщо суспільно небезпечне діяння було вчинено особою у віці від 11 років і до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, по закінченні розслідування слідчий виносить мотивовану постанову про закриття справи і застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа в такому випадку разом з постановою направляється прокурору.

Неповнолітньому, щодо якого винесена названа постанова, а також його батькам чи особам, які їх заміняють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитися з усіма

Стаття 8

Стаття 9

матеріалами справи. При цьому вони мають право користуватися послугами захисника.

Якщо ж слідчий встановив, що суспільно небезпечне діяння вчинене дитиною, яка ще не досягла одинадцятирічного віку, він виносить постанову про закриття справи з дотриманням вимог ч. 2 ст. 7-3 КПК України (надавши можливість неповнолітньому і його батькам ознайомлення зі справою). Про це він повідомляє прокурора, службу, а також кримінальну міліцію в справах неповнолітніх за місцем проживання особи, які функціонують відповідно до Закону України " Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх".

Див. також коментар до ст. 447 КПК України.

Стаття 8. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України (2341-14), винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

За наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

(Стаття 8 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1351-09 від 23.03.77, № 6834-10 від 16.04.84 та Законом № 3351-12 від 30.06.93, в редакції Закону № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

Згідно зі ст. 46 Кримінального кодексу України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки чи усунула заподіяну шкоду.

Відповідно до ст. 12 (п. 2) Кримінального кодексу України злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Стаття 9. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій частиною першою статті 97 Кримінального кодексу України (2341-14), виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. У цьому разі неповнолітньому, з додержанням вимог статей 438 і 440 цього Кодексу, пред'являється обвинувачення і після винесення постанози пред'являються всі матеріали справи. Справа

із списком осіб, які підлягають виклику до суду, надсилається до суду прокурором.

За наявності підстав, зазначених у частині першій статті 97 Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

(Стаття 9 в редакції Закону № 3787-12 від 23.12.93, із змінами, внесеними згідно із Законом № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)

При розгляді справ неповнолітніх необхідно дотримуватись такого принципового положення.

Якщо неповнолітній, який досяг віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, не страждає на психічне захворювання, що дас підстави для висновку про його неосудність, але внаслідок відставання в психічному розвитку не міг усвідомлювати небезпеку своїх дій, передбачати їх наслідків або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння, він не може бути визнаний винним, а отже і бути притягнутим до кримінальної відповідальності. Справа в таких випадках підлягає закриттю відповідно до п. 2 ст- 6 КПК України.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість звільнення неповнолітнього, який вчинив злочин, від кримінальної відповідальності і застосування до нього примусових заходів виховного характеру.

Закриття справи з використанням щодо неповнолітнього примусових заходів виховного характеру провадиться за наявності таких само умов, які необхідні і для закриття справи з переданням обвинуваченого на поруки, з тією лише різницею, що при цьому неповнолітньому обвинуваченому в присутності захисника, а в необхідних випадках педагога, лікаря або батьків, мають бути пред'явлені обвинувачення та матеріали справи для ознайомлення. Після цього всі матеріали справи направляються прокурору, який і направляє її до суду.

Суд вправі закрити кримінальну справу стосовно неповнолітнього обвинувачуваного, який вчинив злочин невеликої тяжкості та який не має великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано що його виправлення і перевиховання можливе без застосування кримінального покарання.

У цьому випадку неповнолітньому, з дотриманням вимог статей 438 і 440 КПК України, на досудовому слідстві пред'являється обвинувачення і після винесення рішення про закриття справи надається можливість ознайомлення з усіма матеріалами справи.

Для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності і застосування до нього примусових заходів вихреного характеру необхідна сукупність таких умов: подія злочину дійсно мала місце; даний злочин вчинив неповнолітній обвинувачуваний; злочин, який вчинив неповнолітній, належить до злочинів невеликої тяжкості ^злочином, віднесеним законом до злочину невеликої тяжкості, є злочин за який або взагалі не передбачається позбавлення волі, або передбачається позбавлення волі на строк не більше двох років); вчинений злочин не має великої суспільної небезпеки;

Стаття 9

Стаття 10

наявні всі умови і можливості для виправлення неповнолітнього без застосування покарання; відсутні заперечення з боку неповнолітнього або його законного представника про закриття кримінальної справи за цією підставою.

Отримавши від слідчого кримінальну справу, що надійшла в порядку, передбаченому статтями 7-3 або 9 КПК України, прокурор у термін до п'яти днів перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови і приймає одне з таких рішень:

— дає письмову згоду з постановою слідчого і направляє справу в суд для застосування примусових заходів виховного характеру;

— відміняє постанову слідчого і повертає йому справу з письмовими вказівками;

— змінює постанову слідчого або виносить нову постанову.
Рішення ж про закриття справи і застосування до непов
нолітнього примусових заходів виховного характеру уповноваже
ний прийняти тільки суд.

Суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, які передбачені ст. 105 КК України, а саме:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.

Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

При вирішенні долі кримінальних справ стосовно неповнолітніх варто проявляти гуманність. Не повинні застосовуватися заходи кримінального покарання до неповнолітнього за незначні діяння, за діяння, що мають характер дитячого бешкетництва або бравади, за носіння з метою безпеки холодної зброї, за розкрадання майна в родичів або осіб, що спільно проживають із ними, якщо з боку останніх не надійшло скарг.

Див. також коментар до ст. 447, 448 КПК України.

Стаття 10. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності підстав, зазначених у статті 47 Кримінального кодексу України (2341-14), своею вмотивованою постановою направити справу в суд для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею його на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням про це, прийнятим на загальних зборах. Протокол загальних зборів додається до справи.

За клопотанням колективу прокурор, слідчий інформують збори про обставини вчиненого злочину невеликої або середньої тяжкості.

За наявності підстав, зазначених у статті 47 Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

Суд, прокурор, слідчий зобов'язані повідомити колектив про передачу їм особи на поруки.

/Стаття 10 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N» 1851 - 09 від 23.03.77, № 6834-10 від 16.04.84, Законами № 3351-12 від 30.06.93, № 2670-ІИ (2670-14) від 12.07.2001)

Закриття кримінальної справи з передачею обвинуваченого на поруки можливе за наявності таких умов:

— злочин обвинувачений вчинив уперше і раніше на поруки не передавався;

— злочин, який вчинив обвинувачений, є злочином, віднесеним законом до злочину невеликої або середньої тяжкості. Злочин невеликої тяжкості — злочин, санкція статті, за якою кваліфіковані дії обвинуваченого, або взагалі не передбачає позбавлення волі, або передбачає позбавлення волі на строк не більше двох років. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

— відсутні тяжкі наслідки, а під час слідства обвинувачений повністю відшкодував заподіяну шкоду;

— обвинувачений щиро розкаявся у вчиненому злочині та визнав себе винним;

— обвинувачений за своїм характером може бути виправлений без застосування кримінального покарання за допомогою заходів громадського впливу;

— від трудового колективу або громадської організації надійшло клопотання про взяття обвинуваченого на поруки, оформлене протоколом загальних зборів колективу;

— обвинувачений не заперечує проти закриття кримінальної справи за цією підставою.

Особа, передана на поруки, може бути притягнена до кримінальної відповідальності, якщо протягом року не виправдала довіри колективу або залишила роботу та в зв'язку з цим надійшло рішення трудового колективу або громадської організації про відмову від поручительства.

Стаття 11

Стаття 11-1

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-06-09; Просмотров: 189; Нарушение авторского права страницы