Види соціально-педагогічної допомоги сім’ям, що виховують дітей з особливими потребами.

Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сім'ї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати установлений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину. Батьки намагаються віднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часто до цього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім'ї. Батьків хвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармінним вироком, збігом обставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.

Найближче соціальне оточення сім'ї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяють структурі й диференціації життєвого простору дитини, нормалізації її поведінки, подоланню почуття самотності в батьків і соціально-психологічної ізоляції сім'ї. Інвалідність дитини викликає жаль, співчуття та співпереживання друзів, родичів, колег по роботі, сусідів, бо насамперед їм потрібна реальна допомога і підтримка, щоб вивести дитину із замкнутого простору і залучити до повноцінного життя. Велику роль у цьому процесі відіграють дідусі і бабусі дитини. Часто їм дуже важко встановити контакт з такою дитиною. Крім цього, розчарування з приводу нездійснених сподівань, негативний тиск оточення призводить до поступового відокремлювання старшого покоління від своїх дітей. Якщо в сім'ї є інші діти, то проблеми хворого братика чи сестрички стають їхніми проблемами. Батьки можуть навантажувати їх обов'язками, що не відповідають віку і фізичним можливостям дитини, і тоді братик чи сестричка стають для них тягарем.

оціально-педагогічна допомога сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами - це сімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію дитини. Узагальнення досліджень, що ведуться у різних напрямах, та досвіду роботи з дітьми-інвалідами у всіх країнах світу дає підставу виділити два рівні соціалізації дітей-інвалідів. Перший рівень - фізична реабілітація, педагогічна та психологічна корекція, які здійснюються на індивідуальній основі. На цьому рівні вирішуються особливі проблеми та задовільняються особливі потреби дитини. Так, реабілітація дитини, яка хвора на поліомієліт, залежить від важкості захворювання. Деякі діти потребують спеціальних вправ та ігор, інші - ортопедичних апаратів. Кожна дитина ретельно обстежується з метою визначення найбільш ефективних методів соціально-педагогічної допомоги. Чим раніше виявляються специфічні потреби дитини, тим більш дієвим буде процес реабілітації [4, с. 72].

Другий рівень - соціально-педагогічна реабілітація, під час якої реалізуються потреби дитини: участь у сімейних справах, іграх, навчання у школі чи вдома, потреба в дружбі, любові, подорожах, пригодах, участі у громадському житті. На цьому рівні дитина ідентифікує себе до певної соціальної групи, колективу, активно засвоює соціальну поведінку, групові норми і цінності. Дитина виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, виявляє свою соціальну активність завдяки соціальній адаптації.

Зміст соціальних послуг становлять: інформаційно-консультаційна допомога сім'ї із правових питань, соціально-психологічне консультування, допомога у догляді і нагляді за дитиною, забезпечення ліками і продуктами харчування, організація життєдіяльності і дозвілля особистості.

 

 

38.Поняття “обдарованість”. Обдарованість- високий рівень розвитку будь-яких здібностей людини. Чіткого визначення поняття «обдарованості» в літературі нема.

Як правило, обдарованість визначається за допомогою якихось параметрів або феноменологічних проявів.

Деякі дослідники вважають, що обдарованість визначається ІІІ взаємозалежними поняттями:

І. випереджальним розвитком пізнання;ІІ.фізичними даними;ІІІ. Психологічним розвитком.

Обдарованість виявляється в перші 10-15 р.життя і визначити її можна лише за реальними результатами життєдіяльності особистості.

Виділяють такі прояви та ознаки обдарованості:

1.підвищена пізнавальна активність2.здатність тривалий час концентрувати увагу на проблемі та пошуках її розв’язання3.підвищений рівень розумового розвитку4.підвищена потреба в розумовому навантаженнях, здатність отримання задоволення від процесу пошуку розв’язання завдань5.раннє усвідомлення мети і цілей своєї діяльності6.раннє оволодіння знаннями у вибраній спеціальності7.виявлення високого інтелекту , здатності мислити, хороша пам'ять уже в ранньому дитинстві8.яскраво виражена незалежність надання переваги індивідуальній роботі перед груповою9.почуття самоповаги вміння контролювати себе

10. уже в ранньому дитинстві бажання дружити і контактувати з дорослими та дітьми старшими за себе

11. емпатія12.висока сензетивність до новизни13. здатність до передбачення, розвинута фантазія та інтуїція, бажання побачити проблему під незвичним кутом зору, креативність14. здатність до створення еталонів, які забезпечують високі естетичні, моральні, інтелектуальні оцінки15. здатність вийти за рамки завдання.

Види обдарованості: соціальна, художня, психомоторна, академічна, творча, інтелектуальна. Щорс розрізняє такі види обдарованості дітей:

художня обдарованість у галузях авторської майстерності, літератури, музики, мистецтва, скульптури, техніки тощо;

творча обдарованість. У дитячому віці людина здібніша до творчості, ніж у зрілому. На дитину не впливають стереотипи. Вона вільна у своїх творчих виявах, творить тому, що їй подобається сам процес творчості. Ця діяльність приносить дітям радість відкриття. Іншими словами, для дітей, на відміну від дорослих, творчість є життям.

соціальна обдарованість — це виняткова здатність вибудовувати довготривалі конструктивні взаємовідносини з іншими людьми. У спілкуванні з однолітками обдарована дитина майже завжди бере на себе роль керівника та організатора колективу. Загальні риси лідерської обдарованості: інтелект вище середнього; вміння приймати рішення; здатність мати справу з абстрактними речами, з плануванням майбутнього, з часовими обмеженнями; гнучкість; здатність пристосовуватися; почуття відповідальності; впевненість у собі; наполегливість та ентузіазм; вміння чітко висловлювати думки.

інтелектуальна та академічна обдарованість. Загальні риси інтелектуальної обдарованості: гострота мислення; спостережливість; виняткова пам'ять; виявляє виражену і різнобічну допитливість; довготривалі заняття однією справою; легкість у навчанні, вміння добре викладати свої думки; демонстрація здібностей до практичного здобуття знань; виняткові здібності до розв'язання задач. Обдаровані діти в традиційній школі не рідко трієчники.

рухова (психомоторна) обдарованість — виключно спортивні здібності.

духовна обдарованість пов'язана з моральними якостями, альтруїзмом.

практична обдарованість проявляється в тому, що люди, які з великим успіхом користуються інтелектом в повсякденному житті, не обов'язково на роботі домінують у вирішенні проблем, де задіяне абстрактне мислення, та й академічні здібності не завжди вказують на інтелект.

Психофізіологічні особливості обдарованих дітей.вони більше бачать, чують, розуміють, ніж інші, в однакових умовах; вони здатні тримати в полі зору одночасна кілька подій, тобто мають гарний розподіл уваги; вони не оминають увагою інтонації, жести, пози та моделі поведінки оточуючих; їм властива вразливість, яка породжується підвищеною чутливістю; ці діти все сприймають і на все реагують; їх нормальний для цього піку егоцентризм призводить до того, що вони відносять все на свій рахунок; те, що не зачепить звичайну дитину, може поранити обдаровану; згодом ці діти виявляють велику цілеспрямованість та зосередженість у досягненні мети - у грі та інших заняттях; це може призводити до потреби доводити все до повної досконалості; коли результати не відповідають підвищеним внутрішнім стандартам дитини, в неї виникає відчуття незадоволення та відповідні болючі переживання; у них перебільшене почуття страху, емоційна залежність, емоційна незбалансованість порівняно з їхніми одноліткам.

 

 

39діяльність спеціальних навчальних закладів по роботі з обдарованими дітьми Закон України «Про освіту» передбачає з метою розвитку здібностей, обдарувань і таланту дітей створення профільних класів (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофесійної підготовки), спеціалізованих шкіл, гімназій, ліцеїв, колегіумів, навчально-виховних колективів, об'єднань. Найбільш обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочує їх (виділяє стипендії, направляє на навчання і стажування до провідних вітчизняних і зарубіжних освітніх центрів). Обдаровані діти – діти, в яких у ранньому віці виявляються здібності до виконання певних видів діяльності. Обдаровані діти вирізняються серед однолітків яскраво вираженими можливостями в досягненні результатів на якісно вищому рівні, який перевищує певний умовний «середній» рівень. їх успіхи не є випадковими, а виявляються постійно.

Формами роботи можуть бути групові та індивідуальні заняття на уроках і в позаурочний час, факультативи. Взаємодія з обдарованими дітьми повинна базуватися з урахуванням таких психолого-педагогічних принципів як формування взаємин на основі творчої співпраці; організація навчання на основі особистісної зацікавленості учня, його індивідуальних інтересів і здібностей ;превалювання ідеї подолання труднощів, досягнення мети в спільній діяльності педагога та учнів, самостійній роботі учнів;вільний вибір форм, напрямів, методів діяльності;розвиток системного, інтуїтивного мислення, вміння «згортати» і деталізувати інформацію;гуманістичний, суб'єктивний підхід до виховання;створення нового педагогічного середовища.

Особливості управлінської діяльності керівника навчального закладу при роботі з обдарованими дітьми в наш час полягають в зміні підходів при оцінюванні діяльності всього закладу. Це означає створення навчальним закладом власної системи діагностики й оцінювання своєї діяльності, орієнтацію на оцінювання за результатами навчання учнів, вивчення рівня розвитку особистості дитини, оцінювання результатів діяльності окремих педагогів. Демократизація управління, в свою чергу, передбачає створення належних умов для реалізації мети навчального закладу, пріоритетність вирішення питань макротехнології (цілісної системи роботи навчального закладу і внутрішнього управління) над мікротехнологіями (методиками проведення педрад, нарад, аналізу окремих уроків, написання наказів, складання графіків тощо) .

 

 

40молодь як особлива соціальна група. Молодь- це велика соціальна група, що має специфічні соціальні й психологічні риси, наявність яких визначається як віковими особливостями молодих людей, так і тим, що їхнє соціально-економічне і суспільно-політичне становище, духовний світ перебувають у становленні, формуваня.

Молодь стала сприйматися як особлива соціальна група, що володіє своїми специфічними соціальними якостями, що відрізняється своїм місцем у соціальній структурі, що має власну субкультуру. У сучасному розподілі на вікові групи молодь займає місце між юністю - віковою групою, яка ще не знайшла свого місця в суспільстві - і середнім віком, представники якого зайняли відповідну сходинку в соціальній ієрархії. Молодь - це найбільш динамічна вікова група, що знаходиться в стадії соціального самовизначення , отримання вищої та спеціальної освіти, оволодіння основами професійної діяльності, набуття світогляду. Вікові межі молоді коливаються від 16 років, коли молоді люди закінчують школу, і до 30 років, коли вони стають економічно самостійними, опановують професію, знаходять відповідний соціальний статус, вступають в шлюб, виховують дітей.

Молодь являє собою найбільш рухому частину суспільства. Це пов'язано з її активними пошуками свого місця в житті, відсутністю міцних соціальних зв'язків, готовністю до змін у своєму житті і відкритістю перспективам соціального та індивідуального розвитку. Не зв'язані соціально-професійними обов'язками, не обтяжені сімейними турботами, молоді люди з легкістю змінюють місце проживання, навчання, роботи в пошуках найкращих умов для самореалізації і досягнення більш високого статусу.

вікова характеристика розвитку особистості у період молодості Молодість охоплює період життя від закінчення юності (20-23 до приблизно 30 років), коли людина «більш - менш міцно затверджується в дорослому житті»Молодість - це насамперед час створення сім'ї та пристрої сімейного життя, час обраної професії, визначення відношення до громадського життя і своєї ролі в ній.

Створення сім'ї надзвичайно важливо для особистісного розвитку. Від того, як складається сімейне життя, багато в чому залежить загальний розвиток людини - її духовне зростання, розвиток здібностей і т.д.

Велике значення має народження дітей. Створена сім'я набуває нову якість. Змінюється весь лад і уклад сімейного життя , у подружжя з'являються нові обов'язки, нові аспекти відповідальності один перед одним і нова спільна відповідальність за долю людини, якій вони дали життя.

Провідна діяльність в період молодості - професійна. У цей період відбувається оволодіння обраною професією. Вже в молодості людина може досягти у своїй професії досить високого рівня майстерності і його об'єктивного визнання. Разом з майстерністю знаходиться відчуття професійної компетентності, надзвичайно важливе для особистісного розвитку в молодості, особливо коли обрана професія відповідає покликанню.

У молодості виявляється прагнення до самовираження (у виборі професії , в кар'єрі); виробляється індивідуальний життєвий стиль, набуття і реалізація індивідуальних смислів життя; відбувається вибудовування системи особистих моральних, культурних, духовних цінностей.

Центральні вікові новоутворення цього періоду - це сімейні відносини і почуття професійної компетентності.

В період молодості відбувається включення в усі види соціального життя і оволодіння різними соціальними ролями, триває професійне самовизначення, ускладнюються критерії оцінки себе як професіонала.

У молодості триває інтелектуальне розвиток, виявляється здатність до засвоєння нового.

 

41соціальне становище молоді в україні   молодь виступає переважно об'єктом державної молодіжної політики, об'єктом соціального впливу. На жаль, і нині мало що змінилося; різниця хіба що в тому, що передбачається впливати не на саму молодь, а на умови її соціалізації в різних сферах її життєдіяльності, підтримувати її гарантіями, привілеями та пожертвами. З цим важко погодитись, бо, по-перше, ці гарантії, привілеї та пільги державою лише проголошуються на рівні державного закону, але не існує виробленого механізму реалізації цих намірів і положень, втілення їх у життя. По-друге; те основне, що об'єднує молодь у певну соціально-демографічну спільноту та вирізняє її з поміж інших спільнот, — це її специфічні інтереси. Тому реалізація молодіжної політики повинна передбачати пошук оптимальних шляхів подолання протиріч між інтересами держави і підростаючого покоління. Ігнорування інтересів молоді чи маніпуляція її свідомістю призводили до низької ефективності молодіжної політики, яка часто не досягала своєї мети і перетворювалась на фарс.

Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є:

— низький рівень життя, безробіття і значна економічна та соціальна залежність від батьків;

— шлюбно-сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів);

— низька народжуваність — вже протягом трьох з половиною десятиліть в Україні зберігається рівень народжуваності, який не забезпечує навіть відтворення поколінь;

— матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов;

— поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція);

— втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму.

Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилася з 22 до 20%. За всіма прогнозами, ця тенденція триватиме і надалі.

Вирішення цих проблем потребує розробки і втілення у соціальну практику державної молодіжної політики, яка повинна бути зорієнтована на створення нової системи професійної підготовки молоді з урахуванням тенденцій сучасного соціально-економічного буття, потреб ринку праці, подолання відчуження молоді від політичних та суспільних процесів. Але на рубежі XX—XXI ст. ефективній молодіжній політиці стали на заваді: дефіцит соціально-економічних ресурсів, які б могли бути використані для вирішення молодіжних проблем; зниження життєвого рівня молоді, що спричиняє песимізм, соціальну апатію; невідповідність рівня професійної підготовки молоді реальним потребам суспільства; слабка консолідованість молодіжного руху.

суть та Зміст соціально-педагогічної діяльності з молоддю Головна мета соціально-педагогічної роботи з молоддю - створення умов для позитивно зорієнтованої соціалізації особистості, яка сприяє соціальному розвитку та самореалізації молодих поколінь в інтересах особистості та суспільства. Вона передбачає взаємодію двох пріоритетних аспектів діяльності держави. З одного боку, – це надання різних видів соціальної допомоги різним категоріям молоді, що мають у ній потребу; а з іншого – соціальна профілактика, спрямована на розкриття творчого потенціалу молоді, яка стимулює формування в неї імунітету до різноманітних негативних явищ.

Соціальна робота спрямована практично на всі категорії молоді, які в тій чи іншій мірі потребують соціальної допомоги, соціальної підтримки, соціального забезпечення та соціальної реабілітації. Такими категоріями є: працююча молодь, безробітна молодь; діти і молодь, які навчаються; молоді сім′ї, діти і молодь, які мають відхилення у здоров′ї (діти-інваліди і молоді інваліди); діти і молодь, які мають відхилення у поведінці; молодіжні та дитячі організації і об′єднання; обдарована молодь, сироти й діти, батьки яких позбавлені батьківських прав; біженці, переселенці.

Соціальна робота з молоддю, за визначенням Є.Ярської-Смирнової, є конкретною професійною діяльністю з надання допомоги як окремій людині, так і групам молодих людей з метою поліпшення чи відновлення їх здібності до соціального функціонування; створення умов, які сприяють досягнення цих цілей у суспільстві, а також робота з молодими людьми на комунальному рівні, за місцем проживання чи в трудових колективах. Основним завданням соціальної роботи при цьому є вироблення у молоді здібності самостійно розв’язувати свої проблеми, адаптуватися до нових соціально-економічних умов ринкової економіки, отримувати навички самостійного життя і брати участь у самоуправління

Серед основних форморганізації соціальної роботи виділяють індивідуальну та групову. Сутність індивідуальної форми організації соціальної роботи з молоддю полягає у здійсненні соціальної допомоги, соціальних послуг і соціальної реабілітації відповідно до проблем, які постали перед нею. Призначенням групової форми є організація соціально значущих ініціатив, участі особистості в соціально спрямованій діяльності громадських об′єднань й організацій. Важливе місце відводиться таким формам, як організація соціально корисної діяльності, в тому числі доброчинної; соціальному навчанню (соціальній освіті), яке здійснюється в різних типах навчально-виховних державних і приватних освітніх закладів і пов′язане з досягненням певного рівня соціальної освіти; соціально-психолого-педагогічній підтримці, призначенням якої є професійна допомога та посередницька діяльність професіоналів у розв’язанні різноманітних проблем особистості та колективу; консультуванню, у ході якого виявляються та накреслюються основні напрями виходу з проблеми, що хвилює особистість.

 

 

42діяльність соціальних служб в україні.напрями діяльності цсссдм соціальна реабілітація соціальна профілактика соціальна опіка соціальний захистЦентри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді проводять роботу з різними категоріями сімей за такими програмами: підготовка молоді до сімейного життя; робота з молодими сім'ями по стабілізації сімейних стосунків; допомога батькам у розв'язанні різноманітних проблем сімейного виховання; соціальна реабілітаційна робота із сім'єю.

 робота успішно здійснюється центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді завдяки використанню таких форм: Школа молодої матері; Школа батьківської підтримки” „Телефон довіри”; консультативні пункти при школах, ПТУ, соціальних службах для батьків; соціально-медичні курси для молодих жінок; клуби молодих батьків; семінари, конференції, „круглі столи” тощо. Основні методи роботи: індивідуальні консультації, тренінги, вивчення педагогічних ситуацій, педагогічні бліцтурніри, сімейні посилки, психодрама, трансактний аналіз, кінолекторії тощо.

Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, , надають такі види допомоги сім’ї: соціально-медичну (роботу проводять наркологи, венерологи, сексопатологи); психолого-педагогічну (проведення бесід, лекцій, психолого-корекційна допомога тощо); правову (консультації з питань чинного законодавства, оформлення документації, адвокатська допомога); матеріальну (допомога речами, взуттям, продуктами харчування, грошима); інформаційну (просвітницька діяльність, інформаційно-консультативне телебачення, радіо, газети, щомісячна програма “На молодіжній хвилі”, “Молода сім’я”); консультування за “Телефоном довіри”.

Соціальна реабілітація – соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів з метою відновлення морального, психічного та фізичного стану дітей, молоді і сім’ї, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної поведінки у відповідність до загальновизнаних норм і правил. Центри соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді - одна з нових державних структур, і їх внесок у соціальну роботу з молоддю на сьогодні досить вагомий

соціальна профілактика - вид соціальної роботи, спрямованої на запобігання складним життєвим обставинам сімей, дітей та молоді, аморальній, протиправній поведінці в сім'ях, серед дітей

та молоді, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров'я дітей та молоді і запобігання такому впливу та поширенню соціально небезпечних хвороб серед дітей та молоді;

Соціальна опіка — комплекс засобів для створення нормального соціального середовища для життєдіяльності неповнолітніх, які не досягли 15 років, і громадян, визнаних судом недієздатними внаслідок душевної хвороби.

Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні — формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів.

 

43адаптація і дезадаптація людини Адаптація – динамічний процес завдяки якому рухливі системи живих організмів, незважаючи на мінливість умов, підтримують стійкість, необхідну для існування розвитку продовження роду. Процес адаптації відбувається тоді, коли в системі організм – середовище виникають значні зміни, що забезпечують формування нового гомеостатичного стану, який дає змогу досягати максимальної ефективності фізіологічних функцій і поведінкових реакцій.

Якщо навколишнє середовище виявляє до людини вимоги, а деякі з них важко адаптуються в силу їх особистісних чи вікових особливостей, то в них може розвинутись відчуття соціальної, психічної і соматичної напруги, а це загроза дезадаптації. Дезадаптація – це формування неадекватних механізмів пристосування людини до умов навколишнього середовища, порушень в поведінці, конфліктних відносин, психогенних захворювань і реакцій, підвищеного рівня тривожності, негармонійний розвиток особистості

характеристика важковиховуваності Передумовою делінквентної та адиктивної поведінки виступаєважковиховуваність — активне неприйняття дитиною педагогічного впливу, спрямованого на її соціалізацію.

Важковиховуваність в залежності від причин її виникнення та від особливостей і виразності прояву поділяється на чотири види: 1) ситуативна важковиховуваність, 2) соціально- педагогічна занедбаність, 3) важковиховуваність, що виникла через відхилення в особистісному розвитку, 4) власне важковиховуваність.

Ситуативна важковиховуваність виникає внаслідок невмілих виховних дій з боку батьків або педагогів і проявляється в негативізмі, відкритому протесті, небажанні дотримуватись правил. При цьому усі негативні прояви поведінки дитини мають тимчасовий характер.

Соціально-педагогічна занедбаність це тривалий несприятливий для розвитку особистості стан дитини, пов'язаний з недостатнім, суперечливим або негативним впливом на неї соціального мікросередовища. Явище соціальної і педагогічної занедбаності виникає через відсутність або обмеженість соціальних умов, необхідних для нормального розвитку дитини.

Високий ризик появи важковиховуваності відмічається у дітей ізсвоєрідним розвитком особистості через особливості вищої нервової діяльності, зокрема через акцентуації(Акцентуаціяце надмірне загосгрення певних рис характеру, яке робить індивіда чутливим щодо психотравмуючнх впливів) характеру та психопатії.

Якщо несприятливі умови виховання є хронічними, а дитина постійно знаходиться в ситуації неприйняття, негативних переживань через депривацію потреби у самореалізації, тоді занедбаність набуває інтегративного характеру, формується власне важковиховуваність, яка характеризується наявністю негативних особистісних новоутворень, описаних вище, і психологічною готовністю до девіантної поведінки.

 

 

44сутність і особливості соціальної адаптації Соціальна адаптація – процес пристосування особистості або

соціальної групи до нового середовища життєдіяльності шляхом активногойого засвоєння. Як процес позначає пристосування особистості абосоціальної групи, що попала у важку життєву ситуацію, до реального

соціального середовища.Адаптація може здійснюватись у формі акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінку, маргінальність, алкоголізм, наркоманію.

Виділяють такі компоненти соціальної адаптації: соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізації.

  

 

45девіації як соціально-педагогічна проблема Девіація (від лат. deviation - відхилення) - це система дій і вчинків людини, соціальних груп, що суперечить соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки. Сутністю девіантної поведінки є те, що людина не дотримується вимог соціальної норми в тій чи іншій ситуації, у неї зовнішні вимоги (санкції, норми) не сформувалися у потреби і звички.

Виникнення девіації можуть спричинити різні фактори:

1) біологічні:

- генетичні відхилення, які передаються через спадковість (порушення розумового розвитку, слуху, зору);

- психофізіологічні, пов'язані з впливом на організм людини техногенних катастроф (атомної та хімічної енергії, землетрусів);

- фізіологічні - недоліки в конституційно-соматичній будові організму (дефекти мови, непривабливості);

2) психологічні, які включають наявність психопатології та акцентуації окремих якостей характеру;

3) соціально-педагогічні, викликані дефектами шкільного, сімейного і громадського виховання;

4) економічні, пов'язані з соціально-економічною кризою;

5) морально-естетичні, викликані соціально-культурними змінами у суспільстві, переорієнтацією цінностей.

У залежності від типу порушення норм, девіантну поведінку можна класифікувати за такими ознаками:

- за злочином (карне, адміністративне) і аморальними учинками (п'янство, проституція);

- за рівнем або масштабом відхилення (індивідуальні або масові);

- за орієнтацією відхилень на зовнішнє середовище (сімейні чвари, насильницькі злочини та ін.) або на самого себе (суїциди, алкоголізм та ін.);

- за належністю до тієї чи іншої соціальної групи, статево-віковими особливостя

роль соціального педагога у роботі з дезадаптованими дітьми. соціальні педагоги виділяють три основні етапи в роботі з дезадаптованими дітьми:

1) діагностична робота;

2) реабілітація, програма якої заснована на даних, отриманих після всебічної діагностики;

3) постреабілітаціонной захист дитини.

Завданнями

-профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;

-формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування та взаємодії з оточуючими людьми;

• психологічна та педагогічна підтримка, сприяюча ліквідації кризових станів особистості;

• сприяння поверненню в сім'ю;

• забезпечення можливості отримати освіту;

• турбота про подальший благоустрій, місці проживання

 

 

46девіантна.деліквентна.кримінальна поведнка підлітків. Девіації включають в себе девіантна, делінквентна і кримінальна поведінка.

Девіантна поведінка - один з видів поведінки, що відхиляється, пов'язаний з порушенням соціальних норм і правил поведінки.

Делінквентна поведінка, на відміну від девіантної, характеризується як повторювані асоціальні вчинки дітей і підлітків, які складаються в певний стійкий стереотип дій, що порушують правові норми, але не тягнуть кримінальної відповідальності.

Кримінальна поведінка - це протиправні вчинки, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

шляхи подолання девіантної поведінки у дітей Подолання девіантної поведінки починається із запобігання їй. Вважається, що запобігання девіації складається з:

1) профілактики;

2) власне запобігання;

3) запобіжних заходів.

На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо, й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.

Профілактика правопорушень має такі основні цілі:

1) обмеження впливу негативних факторів;

2) вплив на причини злочинних проявів;

3) вплив на мікросередовище;

4) вплив на особистість, здатну на злочин.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: