Моральний стан радянського суспільства (60-80 роки 20-го ст.)

Моральний стан радянського суспільства (60-80 роки 20-го ст.)

1. Відбувалася криза суспільної свідомості.

2. Відбувалися звуження демократії, бюрократичне засилля, порушення законності, нехтування прав і свобод людини.

3. Почала формуватися подвійна мораль радянського суспільства.

4. Зростав розрив між гаслами і реальними справами.

5. Відновлювалися репресії проти інакомислячих.

6. Широкого розмаху набули приписки на виробництві, хабарництво, казнокрадство, формування мафіозних структур і зрощування їх з державним апаратом. Особливо це торкнулося торгівлі й правоохоронних органів.

7. У суспільстві панували апатія, скептицизм, зневіра в справедливість.

8. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і п'янства.

9. Зростали побутові злочини.

Характерні риси застою

Згідно з рішенням цього пленуму були ліквідовані раднаргоспи, які були утворені за ініціативою М. Хрущова в 1957 році, і відновлений принцип галузевого управління через міністерства та відомства. Тоді це пояснювалось необхідністю впровадження в промисловість новітніх досягнень науки та техніки.

Головними показниками роботи підприємств мали стати не кількісні показники, а рентабельність виробництва, якість продукції та її асортимент. Перехід підприємств на повну самоокупність, госпрозрахунок та самофінансування передбачав надання їм більшої можливості для впровадження наукових розробок у промисловість, для вирішення соціальних питань, заохочення кращих робітників тощо. Таким чином, першочергова мета реформи була спрямована на послаблення централізованого керівництва економікою та посилення економічних важелів управління. Значно зменшилась кількість директивних планових показників, обов'язкових для виконання підприємствами, які, нарешті, отримали більше самостійності у вирішенні цілого ряду питань виробничого та соціального характеру

До 1968 року на нові економічні умови роботи перейшли близько 27 тисяч промислових підприємств. В результаті цього значно зросла продуктивність праці, відчувалось пожвавлення у вирішенні цілого ряду соціальних проблем. У цілому результати восьмої п'ятирічки (1966– 1970 р.р.) були успішними. Але, як пізніше виявилось, це був лише ривок, який не привів до загального піднесення промисловості, як передбачалось.

Реформа, в цілому, завершилась провалом, перш за все тому, що вона викликала опір з боку бюрократичного апарату, який був зацікавлений у поверненні до старих, адміністративно-командних методів керівництва економікою. Боротьба нового зі старим породжувала непослідовність в проведенні реформ, сприяла накопиченню невирішених проблем.

Таким чином, уже в 70-х роках реформи практично були згорнуті: уповільнились темпи економічного зростання, економіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом. В результаті дев'ята п'ятирічка (1971–1975 роки), незважаючи на великі капіталовкладення не була виконана. Народне господарство СРСР було економічно збитковим та неефективним. Цьому сприяли також і непродумані рішення. Так, в 70-х роках в СРСР здійснювалось будівництво 15 великих народногосподарських об'єктів – Західно-Сибірського ТПК, Байкало-Амурсь-кої магістралі та ін., які вимагали величезних капіталовкладень, але не давали прибутків і більшість з них виявились неперспективними.

Труднощі переживало й сільське господарство. Нове керівництво на початку своєї діяльності зробило спробу вивести його з кризи та підняти цю хронічно відсталу галузь радянської економіки на якісно новий рівень. Проблемам сільського господарства було присвячено березневий 1965 року Пленум ЦК КПРС. Здавалося, було зроблено усе можливе для більш швидкого розвитку аграрного сектора економіки: підвищувались закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; запроваджувалась щомісячна гарантована грошова оплата праці колгоспників; збільшувались капіталовкладення в господарство; колгоспи звільнялись від сплати боргів державі; встановлювались тверді плани закупок державою сільськогосподарських продуктів, а вся надпланова продукція мала закупатися за більш високими цінами; заохочувався розвиток власних підсобних господарств колгоспників і робітників радгоспів, передбачалось виділення значних коштів на розвиток інфраструктури села, на розвиток культури та освіти сільського населення; планувалось звертати більше уваги на впровадження досягнень науки в сільське господарство, на підготовку спеціалістів сільськогосподарського виробництва та

Дисидентський рух в Україні

Відхід від політики лібералізації, ігнорування конституційних прав людини, обмеження права національного самовизначення не могло не викликати посилення протесту, активізацію дисидентського руху. Дисидентство – опозиційний рух різних верств суспільства проти тоталітарного режиму. Здебільшого дисидентський рух носив мирний характер. В Україні дисидентство мало національне забарвлення.

У 1975 році 35 держав підписали Гельсінську угоду, яка забезпечувала дотримання демократії, свобод і прав людини. В листопаді 1976 року правозахисники України об'єднались в Українську групу сприяння виконанню Гельсінської угоди (УГС – Українська Гельсінська Спілка). Очолив групу український письменник М. Руденко. Група сформулювала чотири головних завдання: знайомити українську громадськість з Декларацією Прав Людини; сприяти відкритим міжнародним контактам і обміну інформацією; добиватися представництва України як самостійної держави на всіх міжнародних форумах; вимагати акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Дисиденти критикували політику уряду, вимагали надання народу більш широких громадянських, релігійних і національних прав. Загалом українські дисиденти закликали до проведення реформ в СРСР, а не до революції і відокремлення України, виступали проти репресій і переслідування тих, хто критично ставиться до політики партії і уряду.

Природно, що правлячі кола не могли змиритися з існуванням опозиційного руху, тому вже в лютому 1977 року по Україні прокотилась хвиля арештів. Спочатку були заарештовані лідери Української Гельсінської Групи, а до 1980 року – практично усі члени групи, були засуджені на строк від 10 до 15 років.