Економічне зростання 50-60-х років ХХ ст. Економічне диво Німеччини та Японії.

 Темпи збільшення світового промислового виробництва стає безпрецедентним явищем у світовій історії. Вочевиднився перелом основних тен­денцій економічної динаміки, що мали місце впродовж поперед­ніх двох десятиліть. «Старі» промислові країни досягли апогею тривалого повоєнного періоду — швидкого економічного зрос­тання. Що стосується пояснення феномена економічного зростання у повоєнний період, то за гіпотезою вчених економістів пе­редбачалося, що тривала стагнація, зумовлена депресією та сві­товою війною, відкрила нові можливості зростання з боку як пропозиції, так і попиту.

І справді, рівень споживання у Західній Європі та Японії три­валий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня спожи­вання.

Резерв робочої сили стає тим чинником, що підтримує економічне зро­стання цього періоду.

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація.

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, еко­номічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала еконо­міка Німеччини. Прискорений економічний розвиток цієї країни та вихід її на 2-ге місце в світі у 1950-х роках назвали «еко­номічним дивом». Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:

1)відбувається поновлення основного капіталу за участі держави та мінімальних видатків на ВПК. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося всього 5—6 % державного бюджету;

2)виникає можл розвитку невоєнних галузей

3) Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.

Основою «економічного дива» послугувала реформа Людвіга Ерхарда і дістали назву реформ Л. Ерхарда.

Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеч­чини з країни із жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства.

Завдання реформи — створення умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рів­ня населення. Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року, основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено рефор­ми щодо сприяння розвитку виробничої сфери.

Успішний приклад економічного поступу та зростання демон­струвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на екон лідера Південно-Східної Азії.

Ця країна, подібно до країн Західної Європи, переживала не­втішні наслідки Другої світової війни: скорочення випуску про­мислової продукції у 3 рази; руйнування міст і більшості промислових об'єктів, моральне и фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету та інфляційні явища. Крім того, в Япо­нії гостро постала проблема браку природних ресурсів для від­новлення економіки та неможливості придбання їх.

Найважливішими аспектами повоєнного відновлення еконо­міки Японії було проведення реформ, успіх яких зумовив ще од­не (поряд із німецьким) економічне диво.

Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайбацу (форма монополії )— закон про ліквідацію дзайбацу ухвалили 1945 року.

Екон зростанню Яп сприяли й такі чинники:

- низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 % націон доходу);

- низький рівень (порівняно зі США та Зах Євр) зароб плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США). Отже, японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація інституці-онального середовища. Визначаючи особливості «японського дива», слід звернути увагу на особливі форми відносин праці та високий рівень капі­таловкладень у націон доході. Японія інвестувала в гос­подарство близько третини валового національного продукту.

96.Неокейнсіанські (Р. Харрод, О. Домар), нео-класичні (Р. Солоу Дж. Мід) та неоінсти-туціональні (С. Кузнець) теорії екон зростання.

Велику роль у формуванні неокейнсіанства та у створенні теорій макроекономічної динаміки і зростання відіграли англ Рой Харрод (20ст) та американець О. Домар. Вони незалежно один від одного створили моделі екон динаміки і зростання, які в силу своєї методологічної спорідненості і однакових висновків прийнято об’єднувати в єдину модель –Харрода-Домара. Методологія Х-Д була близькою до методології Дж. М. Кейнса. Вона передбачала:

- дослідження макроекон показників (сукупний попит, сукупн доход, сукупні заощадження, сукуп-ні інвестиції);

- розуміння пріоритетності проблеми забезпе-чення ефективного сукупного попиту;

- визнання нездатності зрілої ринкової економіки до саморегулювання та обґрунтування необхіднос-ті держ регулювання.

Із критикою неокейнсіанської моделі Харрода—Домара розроблення яких розпочалося у 50—60 р XX ст. виступили неокласики Р. Солоу та Дж. Міда. Основи моделі зростання Солоу було викладено в праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956). Згідно зі Солоу, головною вадою моделі Харрода—Домара є те,
що в ній проігноровано можливі зміни співвідношення капітальних благ і праці, тобто основною причиною несталості економіки
є фіксована величина капіталомісткості, що відображає жорстке піввідношення між працею та капіталом. Головний висновок, до якого схиляється Солоу зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання виробництва від зростання пропо-
зиції праці. Саме тому вирішальним фактором економічного зростання у довготривалий період є зростання як втілення технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.

Дослідження представника неоінституц - іональн ої С. Кузнеця розглядають у руслі інституціональної теорії економічного зростання. Серед факторів, які справляють основний вплив на динаміку національного доходу, С. Кузнець називав: рух і чисельність населення, зміни його розподілу за віком, родом занять, професійним рівнем; структурні зрушення у промисловості; технічний прогрес; зміни структури та якості
капіталу; зміни у соціальній сфері; інституціональні та політичні зміни, які безпосередньо стосуються ринкових відносин; розвиток міжнародної торгівлі; процеси міграції капіталів.

Завдяки використанню емпіричних статист даних було виявлено, що внесок капіталу в зро-
стання національного виробництва є відносно незначним.

⇐ Предыдущая26272829303132333435Следующая ⇒

Поделиться: