Худонжня творчість Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Івана Іжакевича, Івана Труша.

Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко (*9 березня 1862, Київ — †26 березня 1912) — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств.

У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня.

Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен.

Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва.

Найвідоміші картини – «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Свати» (1893 р.), «Ворожіння» (1893 р.), «Біля колодязя (Парубки)» (1894 р.), «Київська квіткарка» (варіанти 1897 і 1908 рр.), «На ярмарку» (1898 р.), «Жертва фанатизму» (1899 р.), «Сінокіс» (1900 р.), «Брід» (1901 р.), «Вихід з церкви в Страсний четвер» (1907 р.), «Зустріч з земляком» (1908 р.), «Гуси, додому!», «Суперниці. Біля колодязя» (1909 р.), «Гопак» (1909 р.) і багато інших. Відомий також як портретист – портрети художника М.Мурашка (1888 р.), І.Мацієва (1895 р.), дружини Олександри та дітей.

У селі Малютянка, де була дача живописця, діє Музей Миколи Пимоненка. Ряд творів художника зберігається у Національному художньому музеї України.

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (*7 (19) жовтня 1854, Ізюм — 8 жовтня 1917) — український живописець, пейзажист.

Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський не зв'язував себе членством у якомусь одному об'єднанні і представляв роботи на виставки різних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від Академії Васильківський відійшов.

У 1900 р. організував у Харкові першу персональну виставку (120 творів). Усвідомлюючи суспільну роль мистецтва, брав участь у різних акціях — ініціював і очолив оздоблення будинку Полтавського земства (1901—1906, за участю Миколи Самокиша, М. Ткаченка, М. Беркоса, М. Уварова); разом з Самокишем видав альбом «З української старовини» (1900, російською мовою, перевиданий виданням «Мистецтво» у 1991 р. українською мовою) та «Мотиви українського орнаменту» (1912); був серед організаторів художнього училища у Харкові (1912). З метою збору матеріалів до альбому і розписів будинку земства у 1890—1900 рр. об'їздив Україну, побував на Кубані.

Для Полтавського земського будинку Васильківський виконав три великоформатні композиції, в яких постав історичний образ Полтавщини у характерних сюжетах: «Козак Голота», «Чумацький ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря» (загинули разом з будинком під час німецької окупації в роки війни).

В 1912 р. на другій персональній виставці в Харкові Васильківський представив серію акварельних зображень історичних діячів (27) — Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Василя Кочубея, Петра Могили та інших, при створенні яких користувався старовинними гравюрами і живописними портретами (збереглися портрети Дорошенка і Мазепи в Національному музеї образотворчого мистецтва і Лебединському художньому музеї). Того ж року експонував 33 роботи на великій виставці українського образотворчого мистецтва в Києві (383 твори, 47 учасників). В станкову пейзажну канву до кінця життя продовжував вплітати козацьку тематику: близько 1905 р. створена картина «Козак в степу», в якій настороженість вершника зливається з тривожним настроєм вечірнього степу і неспокійного неба; 1911 р. — «Козак-Мамай», де в образі народного героя проступали портретні риси самого художника; близько 1915 р. — «Дума про трьох братів» (Харківський художній музей), написана, як і панно «Козак Голота», на тему відомої історичної думи. В своїй останній картині — «Похід козаків» (1917, Національний музей образотворчого мистецтва) Васильківський розробляє улюблений сюжет більш узагальнено і піднесено. Роздолля степу і простір неба, розмірений впевнений ритм потоку вершників, насичена колірна гама — все пронизане музикою козацького маршу (музикальність його творів відзначали сучасники, він любив малювати кобзарський спів, грав на декількох музикальних інструментах, захоплювався народною піснею). В своїй останній картині втілював життєстверджуюче світосприймання і відданість козацькій історії України.

Іва́н Си́дорович Їжаке́вич (* 6 (18 січня) 1864, село Вишнопіль, нині Тальнівського району Черкаської області — † 19 січня 1962, Київ) — український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР.

Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації.

Автор ряду картин на теми української історії:«Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь», «Тарас Шевченко — пастух», «Битва козаків з шляхтою», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Галичині».

Автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Коцюбинського, Івана Ле, Миколи Гоголя, Василя Стефаника та численних малюнків на теми народного життя.

Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору монастиря на «Козацьких Могилах» (1914 р., с. Пляшева, Рівненська область).

Іва́н Іва́нович Труш (* 17 січня 1869, Висоцько — † 22 березня 1941, Львів) — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині.

Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. Труш насамперед інтимний маляр-лірик. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції.

Багато подорожував, відвідав Крим, Єгипет, Святу Землю, країни Європи. Звичайно, це не могло не відбитися на його картинах. У Єгипті біля сфінкса була зроблена фотографія, за якою пізніше виготовили пам'ятник І.Трушеві у Львові.

Крізь усю творчість митця пройшов мотив самітньї сосни посеред степу (створив декілька цих одноіменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора.

       49.Козацьке бароко. Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи (Самовидця, гадяцького сотника Г. Граб'янки, кількатомний літопис учасника походів запорожців С. Величка), плачі й панегірики (яких лише чеснот не приписували своїм героям поети-панегіристи С. Яворський, II. Орлик, І. Орловський і Ф. Прокопович), лицарська поезія, козацький портрету козацький собор, козацький гопак. Велику роль у культурі того часу відіграла пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань.., дух минувшини".

Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини.

Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності в усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні в Росії.

Український живопис епохи бароко поки що недостатньо вивчений, про його професійних творців відомо небагато, зазначимо лише деякі імена: один із перших майстрів нового стилю у Львові М. Петрахнович, представники львівської школи — І. Руткович та Й. Кодзелевич. Вони розписували церковні іконостаси. У східній Україні окреме місце належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області: в ньому більше сотні ікон, а розписи вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю. Різьблені пишні іконостаси на декілька поверхів — Софійського і Миколаївського монастирів — теж перлини образотворчого мистецтва.

Пам'ятками архітектури козацького бароко стали кам'яні церкви — архітекторів вабили декоративні можливості стилю, єдність споруди з довкіллям. Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його переваги потужно виявилися саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Але були створені і нові ансамблі, центрами яких стали відновлені у ХVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівська церква — у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря — у Чернігові й особливо Успенський собор, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі. Всі вони вбралися у "бароковий одяг". Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І. Шеделя. На замовлення Києво-Печерської лаври він збудував велику лаврську дзвіницю — найвищу в межах Росії (96,5 м), крім того, використав принципи ордерної архітектури. Інші барокові споруди І. Шеделя — дзвіниці Софійського собору та Михайлівського монастиря. Справжніми перлинами мистецтва є Андріївська церква (архітектор В. Растреллі), Покровська церква в Києві (архітектор І. Григорович-Барський), собор Святого Юра у Львові (архітектор В. Меретин).

Значним досягненням козацької доби стало створення першої вищої школи й визначного культурно-освітнього центру в Україні — Києво-Могилянської академії. Створена у 1632 р. унаслідок об'єднання школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона спершу називалася Києво-Могилянською колегією (Могилянською на честь свого протектора Могили). У 1701 р. вона отримала титул і права академії. В ній навчалися діти козацької старшини, шляхти, духівництва і заможних міщан.

50. Українська культура у повоєнний період. Леонід Биков. Освіта. Виняткова увага приділялася закладам народної освіти. В Україні поширився рух за відбудову зруйнованих шкіл, спорудження нових методом народної відбудови. Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 р. до обов'язкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за навчання. Було відкрито вечірні школи робітничої та сільської молоді, яка не змогла здобути освіти в денній школі. Так, у 1948 р. в республіці без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників. У 1950—1951 pp. було 4896 шкіл робітничої та сільської молоді, де навчалось 343,3 тис. учнів. Особливого значення набувала проблема педагогічних кадрів. У 1945/46 навчальному році у школах працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40 тис. з них взагалі не мали педагогічної освіти. Багато уваги приділялося підвищенню професійної кваліфікації. На кінець 1943/44 навчального року було здійснено реевакуацію вузів. У повоєнний час формувалась освітня система в Західній Україні. Здійснювалась підготовка науково-педагогічних кадрів для вузів.

Наука. У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 р. повернулася з евакуації Академія наук України. У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень. Було створено понад 30 нових інститутів — радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур у Харкові, машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин у Львові, металофізики, металокераміки і сплавів у Києві та ін. Зміцнювалася матеріально-технічна база. Попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і державних чиновників, репресії українські вчені збагатили науку фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії. Українські вчені брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої у світі людини — Ю. Гагаріна. Генеральним конструктором космічних кораблів у 1956 р. став український вчений С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців танка Т-34 був генерал-лейтенант М. Духов.

Театр. Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів. Стало помітним підвищення художнього рівня театрального мистецтва, особливо в постановці спектаклів "Милана" Г. Майбороди в Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, "Дума про Британку" Ю. Яновського в Київському драматичному театрі ім. І. Франка, "Даруйте коханим тюльпани" О. Сандлера в Одеському музично-драматичному театрі. Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні—травні 1958 р. фестивалю "Перша українська театральна весна", участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам кращого доробку. Високу оцінку дістали спектаклі "Веселка" М. Зарудного Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського, "Мій друг" М. Погодіна Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка, опера "Лісова пісня" В. Кирейка Львівського театру опери та балету ім. І. Франка. Ці спектаклі одержали дипломи лауреатів фестивалю.

Кіно. Великі завдання на завершальному етапі війни постали перед працівниками українського кіномистецтва. У червні 1944 р. повернулася з евакуації й одразу розгорнула свою діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській студії художніх фільмів. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів "Нескорені" за повістю "Батьки і діти" Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, "Зігмунд Колосовський", "В далекому плаванні" за мотивами "Морських оповідань" К. Станюковича, "Украдене щастя", "Доля Марини", "Командир корабля" та ін. Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася до Києва влітку 1944 р. Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4—7 фільмів.

образотворче мистецтво. Тематика українського живопису повоєнних років присвячена подіям Другої світової війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен Д. Безуглим "Форсування Дніпра", С. Отрощенком "Німецькі окупанти на Україні", Л. Чичканом "Помстимося", С. Самусєвим "Подвиг сержанта Якова Приходька". Трагічні події перших днів війни знайшли правдиве відбиття у творі Т. Яблонської "Ворог наближається". Авторами полотен на тему війни переважно були художники-фронтовики, безпосередні учасники боїв, що, безумовно, позначилося на характері їхніх полотен. Популярними були історичні теми. Великих творчих успіхів у повоєнний час досягло українське театрально-декоративне мистецтво. Оформлення вистав стає лаконічним, посилюється емоційне звучання. На цій ниві працювали М. Духновський, Ю. Злочевський, В. Меллер, Д. Нірод та ін. У скульпторів так само провідними стали події й образи воєнного часу. Українські митці засвідчили зміцнення зв'язків українського мистецтва з життям народу, багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натхненну працю, пов'язану з відбудовою України.

Засоби масової інформації. Першочергова увага державних органів приділялася відновленню роботи видавництв, преси, радіомовлення. З відбудовою поліграфічної бази збільшуються кількість назв та тиражі газет і журналів. Так, уже в 1945 р. у 24 областях України виходило 879 газет і 6 журналів, зокрема "Україна", "Дніпро", "Українська література", "Перець". До 1948 р. в Україні відновили роботу всі друкарні. Це дало змогу збільшити як кількість назв, так і тиражі книжок, журналів, газет. Плідною була робота видавництв, які одразу ж після визволення Харкова та Києва були реевакуйовані. Розгорнули свою діяльність Українське державне видавництво, Видавництво Академії наук України, Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літератури УРСР, у 1957 р. створено Державне видавництво дитячої літератури України (з 1964 р. "Веселка"), обласні книжково-журнальні видавництва в Харкові, Одесі, Львові та інших містах. Величезна увага приділялась радіофікації. Наприкінці 1943 р. розпочато будівництво Харківської, Дніпропетровської і Київської радіостанцій. На початку 1944 р. у Києві відновив роботу Український республіканський радіокомітет. Істотно збільшуються час і обсяг республіканського мовлення. У наступні роки швидко відновлювалась і розширювалась радіофікація України: в 1950 р. радіоприймальна мережа збільшилась на 163 % порівняно з довоєнним часом. Кількість радіовузлів збільшилась на 228 %, їх потужність — на 460 %. Великих успіхів досягла радіофікація сільської місцевості.

Леоні́д Федорович Биков (12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт. Черкаське) Слов'янського району Донецької області — 11 квітня 1979) — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974). Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмі «Доля Марини» (1953). Леонід Биков – лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо. 2001 року у Києві було відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова. На честь Бикова названа одна з вулиць Києва.

51. Співочий талант Соломії Крушельницької. Ще під час навчання в консерваторії, Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери, якої на той час не існувало. Для того, щоб продовжити навчання, співачка вирішила їхати до Італії. На її рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.

Восени 1893 року Соломія їде вчитися до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів) і професор Конті (драматична гра і міміка). Фауста Креспі, яка підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою з своїх учениць.

Доброю школою для Соломії були виступи на концертах, в яких вона співала оперні арії. Так, на концерті музично-драматичної школи "Л'Армонія" вона проспівала арії з опер "Фауст" Ш. Гуно, "Африканка" Д. Мейєроера, "Єврейка" Ф. Галеві. О. Бандрівська так згадує про цей період життя Соломії Крушельницької:Виїхавши на дальші студії до Італії, вона розвинула голос у лірико-драматичне сопрано, вирівняне від найнижчих до найвищих тонів... Її голос захоплював силою звуку, дзвінкістю, соковитістю, оксамитовістю, гнучкістю, досконалою вокальною дикцією, віртуозною технікою, благородним тембром, далекозвучністю, ліризмом і драматизмом...

З 1894 року Крушельницька виступає в Львівській опері, завойовуючи симпатії глядачів.

У другій половині 1890 року почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, "Африканка" Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших.

У 1910 році С. Крушельницька одружилася з відомим італійським адвокатом, мером міста Віареджо Чезаре Річчоні, який був тонким знавцем музики й ерудованим аристократом. Вони взяли шлюб в одному з храмів Буенос-Айреса. Після одруження Чезаре і Соломія оселилися у Віареджо (Італія). Тут Соломія купила віллу, яку назвала «Саломеа».

В 1920 році Крушельницька в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала на 8 мовах. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. У 1894—1923 майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Її єднали міцні узи дружби з І.Франком, М.Павликом, О.Кобилянською, М.Лисенком, Д.Січинським та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті Т. Г. Шевченка та І.Я. Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала в Західну Україну.

У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С.Крушельницької.

У 1938 році помер чоловік Крушельницької Чезаре Річчоні. У серпні 1939 року співачка відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися в Італію. Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР, нова влада націоналізувала будинок артистки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, у якій вона жила із сестрою Ганною. Під час німецької окупації Львова С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу.

52. Перші слов’янські (українські) книгодрукарі

53. Історія радянської повсякденності: звичаї, манери, побутові практики

Житлова проблема в містах України традиційно стояла гостро, до того ж її суттєво ускладнювала посилена урбанізація. У 1950-х рр. влада вирішувала житлову проблему завдяки збільшенню фінансування, спорудженню нового житла і заохоченню громадян будувати його власними силами. У кінці 1960-х - на початку 1970-х рр. в Україні житлова проблема загострилася: відчутно зменшилася кількість сімей, котрі забезпечувалися державним житлом. У першій половині 1980-х рр. кожна п'ята сім'я перебувала в черзі на отримання житла. Ступінь задоволення населення побутово-комунальними послугами був дуже низьким. У 1950-х-1980-х рр. не все населення міст забезпечувалося природним газом, водою та послугами зв'язку.

У 50 - 80-ті рр. XX ст. відбувалося зростання виробництва й реалізації товарів народного споживання, проте їх вироблялося і завозилося до торгової мережі недостатньо для того, щоб повністю задовольнити попит громадян. Жителі подовгу вистоювали в чергах по товари або ж купували їх за завищеними цінами в перекупників. Особливо дефіцитними товарами були одяг, взуття, килими, швейні машини, побутова хімія.

Харчування жителів міст поліпшувалося, однак у державній торгівлі мали місце перебої з постачанням багатьох харчових продуктів, що було наслідком кризи колективного сільського господарства. Нестача харчових продуктів в Україні пояснювалась і тим, що значна їх кількість вивозилася за межі республіки. Виявлено, що в республіці вироблялось і продавалось населенню вдосталь спиртного, а антиалкогольні кампанії через їх половинчастість та непослідовність були безрезультатними і сприяли зростанню самогоноваріння.

Радянська обрядовість була складовою антирелігійної пропаганди, що особливо активізувалася в першій половині 1960-х рр. Запроваджувалися ритуали громадських поховань, радянських весіль та урочистих реєстрацій новонароджених, що виступали альтернативою традиційному дійству з участю священиків.

Таким чином, наступом на українські народні традиції радянська влада намагалася денаціоналізувати та русифікувати український народ, позбавити його духовності та самосвідомості.

- Культурна сфера в досліджувані роки розвивалася суперечливо. З'явилися нові культурно-видовищні установи, поліпшилося їх матеріально-технічне забезпечення, виникли нові форми дозвілля: «університети культури», аматорські театри; розширено сферу використання радіо і телебачення. Водночас виявлено, що жителі міст були позбавлені належних можливостей задовольнити свої інтереси в культурній сфері. Це пов'язано з тим, що існувала партійно-державна цензура, яка визначала зміст і характер духовної продукції, передбаченої для поширення в суспільстві.

У першій половині 1900-х рр. суттєво скоротилися обсяги будівництва культурно-видовищних установ через обмежене фінансування. Кожна друга бібліотека в містах розташовувалася в непридатному приміщенні, а більшість музеїв перебували в непристосованих будівлях і не мали виставкових та лекційних залів.

- Партійно-державне керівництво під гаслом формування нової спільності - радянського народу цілеспрямовано згортала народні традиції, закривала культові споруди, забороняла проводити релігійні обряди. Особливо активно переслідувалися греко-католики і представники різноманітних протестантських церков. Натомість влада насаджувала радянську обрядовість, октябрини, громадські похорони, комсомольські весілля тощо. Для впровадження радянських обрядів створювалися комісії, які працювали під контролем партійних структур.

54. Михайло Грушевський і його внесок до національної культури українців

Михайло Грушевський найвидатніший український історик, визначний суспільно-політичний діяч. Народився в м. Холм (нині - у складі Польщі) в родині вчителя. Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом – у Владикавказі і Тифслі (Тблісі). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синові почуття любові до українського народу. Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліськії гімназії. Бажання глибше осягнути історію українського народу привело Михайла до Київського університету Свої перші кроки в науці Грушевський здійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історика професора Володимира Антоновича. По закінченні в 1980 році університету Михайлові Грушевському запропонували місце стипендіата кафедри російської історії.

У 1984 році за рекомендацією В. Антоновича Грушевський переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії. Відтоді, протягом 19 років (до 1914 р.) діяльність М. Грушевського була пов’язана із Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Справою життя Грушевського як історика було створення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія Батьківщини викладалася з найдавніших часів до 1659 р. Перший (з 10) том «Історія України-Руси» вийшов у Львові 1989 року та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження (від часу появи «Енеїди» Котляревського).

Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1987 р., одночасно залишаючись головою історично-філософського відділу та археографічної комісії. Наукове товариство ім. Т. Шевченка започаткувало за редакцією Грушевського видання «Записок Наукового товариства». На сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі тогочасні історики, літературознавці, фольклористи, мовознавці, громадські діячі.

Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця 19 – початку 20 століття. Видатний учений провадив і безпосередню політичну діяльність. В роки революції 1905 – 1907 рр. засував у Петербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Державній думі (1906 р.). У 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одн им з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об’єднало більшість український партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав низку публікацій щодо українського питання – «З біжучої хвилі» (1906 р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.).

У його працях концентрувалися попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях.

Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства. І, очевидно, вибір загалом був вдалим.

Незаперечне одне: написані професором М. С. Грушевським твори стали могутньою ідейною зброєю, оснастили український рух конкретною програмою, лозунгами революційної боротьби, стали осередком концепції української революції.

Досить детально Михайло Сергійович окреслив основні риси ладу, до якого мають прагнути українці.

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги.

Спроектував автор і другу частину останнього твору, де мав намір вмістити дослідження "3венигород галицький. Волинська справа 1098—1102. Хронологія галицько-волинської літописи. Чи маємо грамоти кн. Льва й ін.".

Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, які були видрукувані в попередні роки і ще перебували у книжкових сховищах.

Нарешті, М. Грушевський планував видати брошуру "Новий лад України", в якій хотів показати "як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки".

Невтомний вчений, публікатор, Голова Центральної Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям.

Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.

Вироблена М. Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи і лозунги ідейно наповнювали український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.

55. Українська культура середини – другої половини XVIII ст.

Загальна характеристика:

1) Вплив ідей західноєвропейського Просвітництва;

2) Поступовий перехід від бароко до класицизму;

3) Домінування російської культури, політика русифікації;

4) Відтік української інтелектуальної еліти до Москви та Петербургу, перетворення Гетьманщини на російську провінцію.

Основні галузі культури

Освіта. До кінця XVIII ст. скорочено мережу початкових шкіл, оскільки селяни не мали коштів на їх утримання; наслідком було зменшення кількості писемних українців; 1786 р. – створення чотирикласних (для дворян) та двокласних (для міщан) народних училищ з російською мовою навчання; 1774 р. – на західноукраїнських землях (Австрійська імперія) запроваджено обов’язкову початкову освіту рідною мовою. Повну середню освіту здобували у німецькомовних гімназіях;Вищі навчальні заклади: Києво-Могилянська академія, яка поступово занепадає, Харківський колегіум, Львівський університет (1984 р.).

Книгодрукування: Найбільші типографії – у Києво-Печерській Лаврі, Почаївському та Уневському монастирях, приватна типографія А. Піллера у Львові (саме Піллер видавав першу українську газету – «Львівську газету» - французькою мовою); Переведення типографій на «гражданський шрифт»;

Наука:

- Філософія. Мандрівний філософ Г. Сковорода закликав до самопізнання і морального очищення; розробив учення про «споріднену працю».

- Медицина була представлена лікарями-українцями, які здобули вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, С. Крутень, І. Руцький тощо. М. Амбодик–Максимович – автор перших у Російській імперії підручників з акушерства і ботаніки. Г. Тереховський – дослідник мікроорганізмів. Є. Мухін – організатор щеплень проти віспи та профілактичної боротьби з холерою.

У Львові в 1773 році відкрито медичний колегіум для підготовки лікарів і аптекарів; у 1787 році відкрито першу в Подніпров’ї спеціальну медичну школу (Єлизаветград); у 1792 році – Київський військовий шпиталь.

- Математика. 1793 р. – викладач Києво-Могилянської академії І. Фальковський видав підручник «Скоочення змішаної математики», книгу «Теоретична астрономія».

- Ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович брав участь у створенні Російської Академії наук, одним з перших у Росії вів спостереження, із застосуванням телескопа і мікроскопа.

Література.Основний стиль – бароко, з’являються елементи класицизму, сентименталізму, реалізму. 1798 р. – видання «Енеїди» І. Котляревського – першого твору, написаного розмовної українською мовою.

Музика.

- Центри музичної освіти – Глухівська співоча школа та Києво-Могилянська академія.

- Композитори: М. Березовський (перша українська опера «Демофонт»), Д. Бортнянський (опери, твори церковної музики), А. Ведель (хорові концерти).

Театр.Зародження світської драматургії, поява аматорських та кріпосних театрів.1798 р. – у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною трупою. Занепад шкільного театру внаслідок заборони вистав у Києво-Могилянській академії.

В архітектурі продовжував домінувати стиль бароко. Видатними архітекторами були: І. Григорович-Барський (бурса Київської академії, Кирилівська та Покровська церкви тощо); С. Ковнір (дзвіниці Дальніх і Ближніх печер Києво-Печерської Лаври).

Живопис. Монументальний живопис представлений храмовими розписами, оздобленням громадських споруд і плаців; Для портретного живопису характерними були зображення козацької старшини та заможних міщан. Поширення набув також образ козака-бандуриста («козака Мамая»).

 

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: