Атрибути та ознаки держави.
У контексті розгляду питання про ознаки держави, на наш погляд, слід розглянути питання про елементи і атрибути держави, та звернути увагу на те, що іноді:
• ознаки держави змішують з поняттям " елементи держави";
• до ознак держави відносять її атрибути.
Елементи держави - це її речові та матеріалізовані прояви держави. До елементів держави відносять, наприклад, підприємства, будинки, споруди, обладнання тощо. Наявність у держави необхідної кількості елементів та їх складових є обов'язковою умовою її нормального (точніше, будь-якого) функціонування держави. Загалом можна уявити державу, яка у своїй діяльності використовує досить обмежену кількість елементів, однак, щоб вона зовсім їх не мала - таке і уявити важко. Це пов'язано з тим, що деякі елементи держави (наприклад, територія, як певна частина земної кулі тощо) є її ознаками. Іншими словами, не всяка ознака держави є її елементом, однак і не всякий елемент держави є її ознакою.
Із зазначеного вище зрозуміло, що в такому випадку змішування понять " ознака держави" та " елемент держави" є неприпустимим.
До атрибутів держави зазвичай відносять: гімн, герб, форми звернення між членами суспільства, форми привітання, пам'ятні дати тощо. Головне їхнє призначення - це дати можливість чітко та швидко за зовнішніми ознаками ідентифікувати ту чи іншу державу.
Утім, атрибути держави не слід розглядати в якості її ознак, оскільки (а) окремі атрибути, які ми знаходимо у держави, можуть мати соціальні інститути, що не мають навіть нічого спільного з державою (футбольні клуби, факультети університетів, земляцтва тощо); (б) окремі атрибути держави можуть з'являтися значно пізніше формування самої держави та принципово змінювати свою форму і вид у ході історичного розвитку держави тощо.
Вочевидь атрибути та символи держави мають допоміжне значення для формування та функціонування держави. Саме тому проблеми, що пов'язані з атрибутами та символами держави, не слід розглядати як центральні для юриспруденції, хоча з точки зору історичної чи політичної вони (ці проблеми) можуть набувати серйозного значення.
На підставі всього вищевикладеного зробимо такі висновки:
• під ознакою держави слід розуміти зовнішні та внутрішні характеристики держави як специфічного суспільного феномену, які відрізняють його від інших схожих суспільних феноменів (наприклад, громадських об'єднань, колоній тощо).
• усі ознаки держави з точки зору їхньої природи можна поділити на такі групи, а саме:
1) субстанціонально-просторові ознаки, тобто ознаки, які стосуються передумов виникнення держави та які характеризують її через просторово-часові, та субстанціональні характеристики (територія, кордони, населення тощо);
2) змістовно-публічні ознаки, тобто ознаки, які характеризують державу з точки зору її як специфічного суб'єкта соціальної сфери буття людства, а саме залежно від того соціального призначення, яке вона відіграє (публічна влада, суверенітет тощо). Дана група включає також і соціально-економічні ознаки держави (податки, збори, економічну політику тощо);
3) інституціональні ознаки, які характеризують внутрішню структуру державної влади, як певним чином організовану сукупність матеріально-речових елементів (органи держави, посадові особи, апарат держави тощо);
4) регулятивно-нормативні ознаки, тобто ознаки, що характеризують державу як систему взаємовпорядкованих зв'язків з:
(а) оточуючими її суспільними суб'єктами;
(б) її внутрішньоструктурними елементами. Основними питаннями теорії держави і права
щодо питання, яке розглядається, є:
• визначення поняття " ознака держави", а також відмежування цього поняття від інших схожих понять соціально-політичних та державно-правознавчих наук;
• встановлення гранично необхідного (мінімального) конкретного переліку ознак, що характеризують державу;
• наповнення конкретним змістом кожної ознаки держави таким чином, аби вона могла бути чітко відмежована від інших понять соціально-політичних та державно-правознавчих наук, а також знаходилась у межах певного атрактора, тобто ті зміни, що в ній відбуваються залежно від місця та часу, не змінювали її субстанції.
При цьому слід враховувати, що конкретизація розуміння змісту кожної окремо взятої ознаки держави, етапів та механізмів її формування тощо, породжує величезну кількість проблем, у тому числі таких, що мають бути вирішені в рамках юридичної теорії. Наприклад, з такою ознакою держави, як населення, пов'язані такі проблеми, що мають прямий вихід в юридичну пловдину, як проблема титульної нації, правових імунітетів, проблема самовизначення нації тощо.
Говорячи про державний суверенітет, слід пам'ятати, що в його контексті насамперед враховують проблематику, пов'язану зі співвідношенням держави та особистості, народного суверенітету (яка має прямий вихід в коло питань, що стосуються демократії, як форми державно-правової взаємодії у процесі управління суспільством та державою) тощо.
Аналогічне можна сказати і про всі інші перелічені ознаки держави.
Поряд із поняттям " ознака держави" у літературі використовуються поняття " елемент держави", " атрибут держави" та " символ держави". Ці поняття не слід змішувати, хоча у них є свої точки перетину змістовних навантажень.
Типологія держави.
Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.
Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузь-когрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.
Тип держави характеризується:
• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;
• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;
• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;
• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.
Є два підходи до типології держав: формаційний цивілізаційний Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.
Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.
При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.
Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.
Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.
Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:
• первинні;
• вторинні.
До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.
Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).
Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.
Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.
Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:
(1) сутність держави визначається як співвідношенням соці-аіьних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;
(2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;
(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.
Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.
Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.
Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?
З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — еконо-міко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей.
Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.
Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:
- правові: держави з режимом конституційної законності;
- неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.
Типи держав за способом набуття влади:
— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);
— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).
