Порядок обрання Президента України

Вибори Президента України, як форма безпосереднього народовладдя, являють собою волевиявлення Українського народу щодо заміщення поста Президента України шляхом голосування.

Розрізняють кілька видів президентських виборів. Відповідно до Закону України “Про вибори Президента України” вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.

Чергові вибори Президента України проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України, тобто кожні п’ять років. Позачергові вибори Президента України проводяться у зв’язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України. Відповідно до ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняються достроково у разі: 1) відставки: 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерті. Але ці підстави набувають чинності під час додержання передбачених Конституцією процедур.

Повторні вибори Президента України проводяться відповідно до Закону у двох випадках: 1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; 2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

Повторне голосування призначається, якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів Президента України жоден кандидат не був обраний. Відповідно до вимог Закону, Центральна виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування, про що зазначається у протоколі про підсумки голосування у день виборів Президента України.

Хоча строки проведення чергових виборів Президента України визначаються Конституцією України (ст. 103 Конституції), однак всі вибори Президента України призначаються Верховною Радою України. Про призначення виборів Президента України Верховна Рада України приймає відповідну постанову.

Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України (ст. 103 Конституції). На відміну від попередніх строків (180 днів) нині Верховна Рада призначає чергові вибори Президента України не пізніш як за 90 днів до дня виборів. Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за 90 днів до дня виборів.

101.Компетенцiя Президента України

Компетенція Президента України — сукупність визначених Конституцією та законами України предметів відання та повноважень, якими Президент України наділяється з метою забезпечення реалізації його функцій як глави держави.

Повноваження Президента України, закріплені у Конституції України, можна поділити на декілька груп, серед яких насамперед треба виділити такі:

представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав тощо;

повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради України;

повноваження, пов’язані з призначенням на посади і звільненням з посад членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та інших посадових осіб;

повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни, зокрема ті, що пов’язані з прийняттям рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади);

повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування);

повноваження, пов’язані з наданням громадянства України та його позбавленням, наданням притулку в Україні;

повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради.

102.Конституцiя України про пiдстави i порядок дострокового припинення повноважень Президента України

Відповідно до ст. 108 Конституції України підстави дострокового припинення повноважень Президента України є: 1) відставка; 2) неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерть.

Відставка Президента України – добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява Президента України про відставку має проголошуватися ним особисто на засіданні Верховної Ради України. Ця конституційна процедура враховує світовий досвід дострокового припинення повноважень Президента.

103. Адміністрація Президента України.

Адміністрація Президента України — постійно діючий орган, утворений Президентом України для здійснення його повноважень. Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації. Основними завданнями Адміністрації є забезпечення здійснення Президентом України його конституційних повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості.

Для забезпечення здійснення своїх повноважень як Глави держави Президентом України Леонідом Кравчуком 13 грудня 1991 (указ № 6/1991) було створено постійно діючий орган, який отримав назву «Адміністрація Президента України». Загальне керівництво Адміністрацією Президента здійснював Секретар Адміністрації, який призначався на посаду і звільнявся з неї Президентом України. Основними завданнями Адміністрації були організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України. Першим (і єдиним) Секретарем став Микола Хоменко

Гранична чисельність працівників Адміністрації Президента України затверджена у кількості 514 штатних одиниць

Відповідно до Положення про Секретаріат Президента України прийнятого 4 листопада 2005, цей орган є постійно діючим і утворений Президентом для здійснення його повноважень. Загальне керівництво Секретаріатом здійснює Глава Секретаріату, який призначається та звільняється з посади Президентом України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, протокольне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.

До виконання окремих завдань Секретаріату можуть залучатися вчені й фахівці (у тому числі на договірній основі), працівники центральних та місцевих органів виконавчої влади. Секретаріат має право порушувати перед керівниками різних рівнів питання про усунення виявлених недоліків та упущень, а про факти порушення Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента України інформувати правоохоронні органи. Секретаріат має право запитувати і одержувати інформацію від державних органів та органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій, посадових осіб.

У процесі виконання покладених завдань Секретаріат відстоює позиції Президента України у взаємодії з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України, правоохоронними, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями.

Секретаріат є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Секретаріат Президента України ліквідовано та утворено Адміністрацію Президента України відповідно до Указу Президента України від 25 лютого 2010 року № 265/2010.

104. Акти Президента України

Згідно з ч. 2 ст. 106 Конституції України Президент України видає акти у формі указів і розпоряджень, які є обов’язковими до виконання на території України. Укази і розпорядження Президента України мають підзаконний характер: вони видаються на основі Конституції та законів України.

Указ – це правовий акт глави держави, який видається з найважливіших питань, віднесених до його компетенції. Укази можуть мати як нормативний, так і ненормативний (правозастосовний характер). Нормативні укази стосуються до невизначеного кола фізичних та юридичних осіб і мають довгострокову дію. Ненормативні укази мають індивідуальне значення.

Розпорядження – ненормативний акт глави держави, який має індивідуальний організаційний характер.

Можливе дострокове припинення повноважень Президента України за наявності підстав, передбачених Конституцією України і додержання конституційно визначеної процедури.

105.Конституцiйно-правовi основи взаємовідносин Президента України з Верховною Радою України
106.Конституцiйий статус кабiнету мiнiстрiв україни

Конституцію України та Законом України " Про Кабінет Міністрів України" від 07.10.2010 р. із змінами встановлено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, а також актами Президента України. Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України та законами України.

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України, Закону України " Про Кабінет Міністрів України" та актів Президента України затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності. Чинний Регламент Кабінету Міністрів України затверджений постановою Кабінету Міністрів України в редакції від 08.07.2009 р. № 712 із змінами.

107.Склад та порядок формування КМУ

Згідно із ст. 114 Конституції, до Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, три віце-прем’єр-міністри, міністри закордонних справ, юстиції, фінансів, оборони, внутрішніх справ, інші міністри.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також осіб, які не очолюють міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади.

Чисельність Кабінету Міністрів України, згідно з Законом “Про Кабінет Міністрів України”, не може перевищувати 25 чоловік (ст. 5).

Члени Кабінету Міністрів України є вищими посадовими особами виконавчої влади України, на них не поширюється дія закону про державну службу.

Ст. 8 ЗУ «Про Кабінет Міністрів України»

На підставі подання Прем’єр-міністра Президент після затвердження структури та загальної чисельності Кабінету Міністрів України, видає указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів України, видає указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів. У списку повинно бути не менше двох третин від загальної чисельності Кабінету Міністрів.

. Прем’єр-міністр України призначається на посаду Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

2. Президент України після прийняття рішення про відставку Кабінету Міністрів України або про припинення повноважень Прем’єр-міністра України вносить до Верховної Ради України письмове подання про надання згоди на призначення на посаду Прем’єр-міністра України.
3. Президент України подає до Верховної Ради України письмове подання про надання згоди на призначення на посаду Прем’єр-міністра України, до якого додаються:
1) відомості про громадянство;
2) відомості про освіту;
3) відомості про трудову діяльність і автобіографія;
4) довідка органу державної податкової служби про подану за своєю податковою адресою декларацію про майновий стан і доходи. У декларації про майновий стан і доходи зазначаються відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру за рік, що передує року подання; { Пункт 4 частини третьої статті 8 в редакції Закону N 2756-VI від 02.12.2010 }
5) відомості про перебування у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку;
6) відомості про судимість кандидата.
Усі відомості подаються державною мовою і власноручно підписуються кандидатом на посаду Прем’єр-міністра України.
4. Верховна Рада України розглядає подання Президента України про надання згоди на призначення на посаду Прем’єр-міністра України не пізніше ніж у п’ятиденний строк з дня внесення такого подання до Верховної Ради України.
5. Кандидат на посаду Прем’єр-міністра України за пропозицією депутатських фракцій до розгляду питання на пленарному засіданні Верховної Ради України зустрічається з депутатськими фракціями та відповідає на їхні запитання.
6. Під час розгляду питання про надання згоди на призначення на посаду Прем’єр-міністра України у пленарному засіданні Верховної Ради України бере участь Президент України.
7. Голосування у Верховній Раді України щодо надання згоди на призначення Прем’єр-міністра України проводиться у поіменному режимі. Рішення про надання згоди на призначення Прем’єр-міністра України приймається у формі постанови Верховної Ради України.

Постанова Верховної Ради України про надання згоди на призначення Прем’єр-міністра України невідкладно направляється Президенту України.

8. У разі ненадання згоди Верховною Радою України на призначення Прем’єр-міністра України Президент України вносить на розгляд Верховної Ради України подання про надання згоди на призначення на зазначену посаду в порядку, встановленому частиною другою цієї статті.

9. Особа, призначена Прем’єр-міністром України, набуває повноважень за цією посадою з моменту видання Указу Президента України про призначення цієї особи Прем’єр-міністром України.

108.Система органiв виконавчої влади

1. Систему центральних органів виконавчої влади складають
міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні
органи виконавчої влади.

 

Система центральних органів виконавчої влади є складовою
системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет
Міністрів України.

 

2. Міністерства забезпечують формування та реалізують
державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні
органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації
державної політики.

 

Повноваження міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади поширюються на всю територію держави.

109.Центральнi органи виконавчої влади

Центральними органами виконавчої влади є такі органи, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів України.
Враховуючи неодноразове застосування в Конституції України формули “міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, слід визнати, що міністерство є найважливішим видом центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ). І це не випадково, оскільки лише міністр є членом уряду. Що ж являють собою інші центральні органи виконавчої влади, то на це питання в Конституції безпосередньої відповіді немає.
До певного часу класифікація ЦОВВ була дуже довільною і непослідовною. Серед них більш-менш чітко виокремлювалися тільки міністерства, решта ж органів охоплювалася збірною назвою “інші центральні органи виконавчої влади”, хоча за традицією ще радянської доби тут відносно більша однорідність була властива групі державних комітетів. Це не давало змоги розмежувати їх функціональне призначення і правовий статус, визначити їх загальні та специфічні ознаки, що призводило до дублювання, суперечливості наданих ЦОВВ функцій та повноважень, їх невпорядкованості.
З прийняттям указів Президента України від 15.12.1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади” № 1572 і “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” № 1573 було не стільки суттєво скорочено кількість центральних органів виконавчої влади, скільки досягнуто більшої чіткості в класифікації ЦОВВ і відповідно у розмежуванні функціонального призначення і статусу окремих видів органів.
Зокрема, до центральних органів виконавчої влади віднесено:
- міністерства;
- державні комітети (державні служби);
- центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Важливою і давно очікуваною новацією згаданих указів став припис про те, що Кабінет Міністрів повинен вносити подання щодо створення центральних органів лише за формою і зі статусом, що наведені вище (хоча цей припис іноді порушується).
Водночас, зважаючи на те, що Закон України “Про центральні органи виконавчої влади” дотепер не прийнято, адміністративно-правове регулювання організації та діяльності ЦОВВ здійснюється відповідно до Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затвердженого Указом Президента України від 12.03.1996 p.), а також конкретних положень про відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України. Особи, що їх очолюють — міністри — входять до складу Кабінету Міністрів і безпосередньо беруть участь у формуванні державної політики в країні. Міністри особисто відповідають за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначених сферах державного управління. Вони здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання. Нині (тут і далі кількість органів наводиться станом на 01.04.2004 р.) в Україні налічується 17 міністерств.
Міністерства є єдиноначальними органами, тобто адміністративно-правовий статус міністерства уособлюється посадою міністра. Водночас міністр доручає здійснення частини своїх повноважень заступникам, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов’язків між заступниками.
Міністри забезпечують формування і втілення в життя урядової політики у доручених їм галузях та сферах; здійснюють керівництво відповідними міністерствами та галузями, сферами управління; за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету Міністрів, Прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів готують питання на розгляд уряду; беруть участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів та вносять пропозиції Прем’єр-міністрові щодо порядку денного цих засідань; за дорученням Прем’єр-міністра представляють Кабінет Міністрів у відносинах з іншими органами, організаціями в Україні та за її межами; затверджують структуру, штатний розпис, положення про структурні підрозділи очолюваних ними міністерств, а також положення (статути) про підвідомчі міністерству органи та організації; подають до Кабінету Міністрів пропозиції про призначення своїх заступників; призначають на посаду та звільняють з посади працівників очолюваних ними міністерств, керівників, заступників керівників підвідомчих їм органів та організацій.
Відносно новою і суттєвою особливістю адміністративно-правового статусу міністерств є надане окремим міністрам право здійснювати функцію Кабінету Міністрів щодо спрямування і координації діяльності інших ЦОВВ. Такі спрямування і координація здійснюються міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності й основних завдань цих органів та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра. Нині подібні повноваження мають кілька міністрів: економіки та з питань європейської інтеграції; праці та соціальної політики; транспорту; фінансів; юстиції.
У межах своїх повноважень міністерства видають (у вигляді наказів міністра) загальнообов’язкові нормативно-правові акти.
Згідно з Указом Президента України “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” від 29.05.2001 р. організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності міністерств здійснювалось державними секретарями з одночасною відміною інституту перших заступників і заступників міністрів.
Запровадження посад державних секретарів міністерств було сприйнято як надзвичайно важливий захід адміністративної реформи в Україні, хоча у згаданому Указі (частина п’ята ст. 3) неточно визначалося, що “державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств”. Саме це стало підґрунтям для непорозумінь у відносинах між міністрами і державними секретарями. Зрештою Указом Президента України “Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади” від 26.05.2003 р. посади державних секретарів міністерств було ліквідовано і відновлено посади перших заступників і заступників міністрів.
Державні комітети (державні служби) — це центральні органи виконавчої влади, які на відміну від міністерств, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи функціонального характеру.
Державні комітети очолюють голови, які не входять до складу Кабінету Міністрів.
Традиційно державні комітети створюються як ієрархічний щабель, що безпосередньо підпорядкований (аналогічно міністерствам) Кабінету Міністрів України у тих сферах управління, які не охоплюються міністерствами і мають зазвичай міжвідомчий або надгалузе-вий — порівняно з міністерствами — характер (хоч нерідко ці ознаки переплітаються). Діяльність державних комітетів спрямовують і координують Прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри чи відповідні міністри.
Нині в Україні налічується 23 державні комітети (служби), включаючи сім органів, статус яких прирівняно до державного комітету.
Державні комітети — органи єдиноначальні. В межах своєї компетенції вони можуть видавати загальнообов’язкові нормативно-правові акти.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом — це відносно новий вид ЦОВВ, утворений згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні. їх особливість полягає в тому, що вони мають визначені Конституцією та законодавством України специфічні завдання та повноваження; щодо них може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників, вирішення інших питань.
Нині в Україні налічується 19 ЦОВВ зі спеціальним статусом.
Переважна їх більшість є єдиноначальними органами. Але деякі ЦОВВ зі спеціальним статусом функціонують на засадах колегіального прийняття рішень, зокрема: Антимонопольний комітет, Національна комісія регулювання електроенергетики, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання фінансових послуг.
Центральні органи виконавчої влади всіх видів у процесі розв’язання покладених на них завдань взаємодіють з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.
Для погодженого вирішення питань свої компетенції у ЦОВВ утворюються колегії у складі керівника відповідного органу — голови колегії, його заступників за посадою, а також інших керівних працівників цього органу. Рішення колегії проводяться в життя наказами відповідного керівника центрального органу виконавчої влади.
Штатний розпис центрального апарату ЦОВВ та положення про його структурні підрозділи затверджує керівник.
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні (місцеві) органи, які в сукупності становлять систему відповідного ЦОВВ. Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади здійснює у встановленому порядку керівник відповідного ЦОВВ.
Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи були запроваджені Указом Президента від 15.12.1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади” № 1572. Вони утворюються “у складі” (так за Указом, хоча насправді мало бути “у системі”) ЦОВВ для здійснення:
а) управління окремими підгалузями або сферами діяльності;
б) контрольно-наглядових функцій;
в) регулятивних та дозвільно-реєстраційних функцій щодо фізичних і юридичних осіб.
Зазначені органи здійснюють свої повноваження фактично під керівним впливом і контролем (як підпорядковані органи) міністерств та інших ЦОВВ. Нині існує понад 30 таких органів.
Хоча урядові органи державного управління фактично діють на однаковому з іншими ЦОВВ рівні, проте формально вони перебувають у прямому підпорядкуванні відповідних ЦОВВ і не мають безпосередніх (поза керівником ЦОВВ) стосунків з Кабінетом Міністрів, як це властиве центральним органам виконавчої влади.
110.Мiсцевi органи виконавчої влади: система, порядок формування, повноваження

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Виконавча влада і державне управління є “статикою” і “динамікою” управлінської сфери діяльності держави.
Ефективність діяльності державної влади залежить від узгодженості її складових. Тому державне управління в Україні має бути реформованим, вивільненим від адміністративно-командних методів минулого, а виконавча влада — не лише декларованою, а й побудованою відповідно до Конституції України.

Суб’єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб’єкти виконавчої влади утворюють єдину сис­тему органів.
Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ VI Конституції “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”.
Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів вико­навчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів.
Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.
Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом, підпорядковані Кабінету Міністрів України.
Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.
Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади.
Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади.
У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форм; розробляють і реалізують загальнодержавні програми.

111.Судова влада в Україні

1.Судова влада як одна з гілок державної влади. Ознаки та функції судової влади.

2. Суд як орган судової влади, судова система України.

3. Правосуддя - спосіб реалізації судової влади. Правосуддя і судочинство як форма його здійснення.

4. Основні напрямки судово-правової реформи в Україні.

1. У класичному вигляді теорія поділу влади була розроблена такими мислителями як Джон Локк та Шарль - Луї Монтеск? є.

Ідея поділу влади і виділення судової влади в самостійну гілку, знайшла своє відображення в Конституції України. Кожна з гілок єдиної державної здійснює лише їй притаманну функцію, має свою сферу реалізації, свою компетенцію.

Такий поділ державної влади забезпечує по - перше ефективність функціонування державної влади в інтересах суспільства і по -друге створює перешкоди для зловживання владою, її узурпації.

Судова влада - це діяльність всіх створених у державі судів, яка реалізується з допомогою притаманних їм і законодавчо засобів з метою впливу на поведінку суб'єктів права та суспільні відносини за участю цих суб'єктів.

Для виконання покладеної на неї функції судова влада наділена владними повноваженнями і засобами примусу до виконання прийнятих нею рішень. Зокрема, конституційною засадою судочинства є обов'язковість виконання рішення суду, що вимагає від державних органів, посадових осіб, усіх громадян неухильного підкорення велінню судової влади.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади. Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі " механізму стримувань і противаг", який полягає у тому, що органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них законодавчу базу діяльності. Крім того ВРУ разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи - призначені суддів. Але суди їм не підлеглі і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків та інших судових рішень.

У свою чергу Конституційний Суд України наглядає за конституційністю законів, прийнятих ВРУ, що має наслідком втрату

ними чинності з моменту прийняття.

Взаємовплив вплив судової влади та органів виконавчої влади проявляється у тому, що суд може скасовувати суперечливі Конституції та законам України акти органів державного управління; розглядати скарги громадян на незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів управління. Відповідно до ст. 19 Закону України " Про судоустрій", в Україні створюються адміністративні суди, що розглядатимуть адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління (справи адміністративної юрисдикції).

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду.

Власне, головне призначення судової влади - вирішення віднесених законодавством до її компетенції правових конфліктів, які виникли у суспільстві. Тому судова влада в системі державної влади є рівнозначною, рівноправною, паритетною.

Судова влада функціонує на засадах:

- незалежності

- самостійності

- відокремленості

- виключності

- під законності

Судова влада є незалежною, втручання будь-яких державних органів, посадових осіб в її діяльність є неприпустимим. При вирішенні справ судді керуються внутрішнім переконанням, обґрунтовуючи відповідне рішення доказами поданими сторонами у справі.

Самостійність судової влади означає:

- суди нікому не підзвітні і мають для здійснення судових функцій усі необхідні повноваження, якими наділені законом;

- судові рішення не потребують попередньої згоди чи затвердження будь-якої посадової особи чи державного органу;

- вирок, рішення, постанова чи ухвала суду, які набрали законної сили є обов'язковими для адресатів, мають для них силу закону і є обов'язкові для виконання на території України;

- діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури не підміняє діяльність суду, а лише сприяє їй.

Відокремленість судової влади означає те, що суди не входять до будь-якої іншої системи державних органів, займають особливе місце в державному механізмі.

Виключність судової влади полягає у неможливості делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

Підзаконність судової влади означає те, що у своїй діяльності судді керуються виключно Конституцією та законами України. Підкорення суддів лише законові відбувається на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Законами врегульовані компетенція, порядок утворення, структура, функції судів, питання їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. Якщо в разі спору з правовідносин має право звернутися до суду, компетенцією якого є розв'язання такого спору і суд не вправі відмовити в розгляді і вирішенні такого спору на підставі лише того, що її вимоги можуть бути розглянуті іншим органом у досудовому порядку.

Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом процес, порядок її здійснення.

Отже, судова влада: 1) здійснює особливий вид державної діяльності (здійснення правосуддя);

2) є незалежною, самостійною, виключною, відокремленою, підзаконною гілкою влади.

3) реалізується за визначеною законом процедурою.

112.Конституцiйнi принципи правосуддя

Характеристика засад (принципів ) судочинства, що закріплені в Конституції України, Законі України " Про судоустрій ", та галузевих процесуальних законах:

- законність;

- здійснення правосуддя виключно судами;

- гарантування всім суб'єктам правовідносин права на судовий захист;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини, публічність кримінального процесу;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості, принцип диспозитивності;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

- обов'язковість рішень суду;

- державна (національна) мова судочинства;

- всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи;

- колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді;

- безпосередність та усність судового процесу.

Принципи (лат. першооснова ) - основні ідеї, базові положення, керівні засади, що вказують на шляхи, способи регулювання суспільних відносин державою. За підставі принципів права приймаються норми, які їх конкретизують і за допомогою цих норм вони опосередковано стають регуляторами суспільних відносин. Тому принципи ще й окреслити як норми права найбільш загального характеру, які визначають способи і форми регулювання тієї чи іншої галузі права. Хронологічно принципи виникають швидше ніж сама галузь права, вони вказують на призначення певної галузі права як такої. Зокрема в кримінально-процесуальному праві вони визначають процесуальну форму діяльності суду, тобто такий хід судового процесу, при якому максимально ефективно забезпечуються права сторони захисту і сторони обвинувачення, право особи на судовий захист, і як результат - законне і обгрунтоване рішення суду. Засади судочинства визначають діяльність інших учасників процесу, для досягнення того ж таки результату - законного і обґрунтованого рішення суду. Тобто якщо простіше принципи вказують яким повинен бути суд і правосуддя, які його мета і завдання. Закріплені у нормах права, вони об'єднують їх в органічну цілісність. Оскільки принципи судочинства визначають його загальний характер та вказують на перспективи його розвитку, тому вони є явищем стабільнішим ніж норми права і менш схильним до змін. В даній темі поняття принципи і засади вживаються як тотожні.

Отже, конституційні засади (принципи ) судочинства - це закріплені у Конституції та конкретизовані у Законі про судоустрій та процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи і форму діяльності суду, а також форми діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя - законного і обґрунтованого рішення суду і його виконання.

К ласифікація засад (принципів) судочинства:

1. За джерелом закріплення:

- конституційні

- закріплені у базовому Законі України " Про судоустрій "

- закріплені у галузевих законах.

2.За предметом регулювання:

- засади організації правосуддя;

- засади здійснення правосуддя;

3. ЗА їх функціональною роллю:

- організаційні;

- організаційно-функціональні;

- функціональні.

4. За змістом та сферою поширення:

- загально- правові;

- міжгалузеві;

- галузеві;

- принципи окремих правових інститутів.

З начення конституційних засад судочинства.

1. Засади визначають нормотворчу діяльність у сфері судочинства та здійснення правосуддя.

2. Засади визначають основні методи та форми діяльності суду.

113.Система судових органів

До неї входять:

1. Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення норм Конституції та законів України.

2. Суди загальної юрисдикції, що утворюються, як правило, за принципом територіального устрою України: районні (міські), обласні, Верховний Суд України та інші.

Спеціалізованими за суб'єктами судами загальної юрисдикції є військові суди, організовані відповідно до структури Збройних Сил України (гарнізон, регіон, Військово-морські сили).

Суди загальної юрисдикції розглядають усі цивільні та кримінальні справи і певною мірою справи про адміністративні правопорушення. Спеціальних судових органів для адміністративних справ в Україні немає;

3. Арбітражні суди, які теж є спеціалізованими, що розглядають справи стосовно господарських правовідносин. Такі суди створені в Україні на обласному рівні. Функціонує також Вищий арбітражний суд України.

Створення надзвичайних судів, судів особливого призначення, спеціальних правосудних органів не допускається. Ніякі позасудові органи не мають права втручатися у здійснення правосуддя.

Однак наша історія знає випадки, коли судовою діяльністю, скажімо, у період сталінізму, займалися такі позасудові органи, як «двійки», «трійки», «особливі наради» та інші. Вони застосовували незаконні репресії до так званих «ворогів народу». Такі «судові» рішення часто-густо ухвалювались за вказівкою компартійних органів.

114.Конституцiйна юрисдикція

Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня 1998р. Подібний до Вищої ради юстиції України орган є в багатьох країнах Європи. Аналоги цієї інституції існують в Італії, Іспанії, Франції (Вища рада магістратури) та інших країнах. Українська модель цього органу за своїми повноваженнями, організацією та структурою є оригінальною. Вища рада юстиції є колегіальним, тобто в яких право прийняття рішень від імені органу мають певні колективи, які очолюються керівником органу; незалежним органом, тобто таким, який здійснює свою діяльність незалежно інших органів. Рада є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремо у Державному бюджеті України. Головним її завданням є формування високопрофесіонального суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі. Також цей орган відповідальний за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Загальні положення про Вищу раду юстиції, порядок її утворення, організація роботи, вирішення питань, що належать до її компетенції, організаційне та інформаційне забезпечення її діяльності викладені в Законі України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998р., а також в Конституції України та в регламенті Вищої ради юстиції. Який затверджується на її засіданні.

До її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади чи їх звільнення з посад; прийняття рішень стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Діяльність Вищої ради юстиції покликана, з одного боку, не допустити проявів корпоративності у формуванні суддівського корпусу, а з іншого – забезпечити гарантію незалежності суддів у здійсненні правосуддя від можливого тиску з боку представників виконавчої та законодавчої гілок державної влади шляхом використання процесу призначення суддів. Тому склад Вищої ради юстиції формується таким чином, щоб жодна з гілок влади не мала вирішального голосу під час прийняття рішень щодо кандидата на посаду судді чи притягнення його до відповідальності. Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Особливістю структури Вищої ради юстиції – створення секцій з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад і дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. Діяльність секцій є тільки попередньою. Вони готують матеріали. Всі рішення приймаються тільки на пленарному засіданні Вищої ради юстиції.

На Вищу раду юстиції покладено конституційний обов’язок щодо формування суддівського корпусу в державі. Але рада покликана не тільки забезпечити добір кандидатів на посади суддів на якісному рівні, а й бути, відповідно до своєї компетенції, гарантом незалежності суддів при здійсненні правосуддя. Для забезпечення форму­вання високопрофесійного корпусу суддів Вища рада юстиції безпосередньо роз­глядає кожну рекомендова­ну кандидатуру на посаду судді. Ретельно вивчаються подані документи та дослід­жується рівень підготовки кандидатів. Нині є реальна можливість об’єктивно і на фаховому рівні оцінювати підготовку кандидатів на по­саду судді, оскільки Вища рада юстиції повністю уком­плектована (20 членів) і в своєму складі має не тільки висококваліфікованих фахівців майже з усіх галу­зей права, а й людей авто­ритетних, з великим життє­вим досвідом.

Вища рада юстиції завершує процедуру відбору кандидатів на судові посади після розгляду їх кваліфікаційними комісіями суддів. Саме за її рішенням вносять подання Президентові України про перше призначення громадян України на посади суддів. Тому виконання нею завдань значною мірою залежить від діяльності згаданих комісій суддів, які зобов’язані попередньо визначити придатність кандидатів до судової роботи – приймати в них кваліфікаційні екзамени, давати висновки про підготовленість їх до судової роботи, враховуючи і їхній рівень спеціальних знань, і особисті та моральні якості.

Прикро відзначати, що в багатьох випадках кваліфікаційні комісії суддів поверхово вивчають професійні та особисті якості претендентів. За два з половиною роки діяльності Вищої ради юстиції розглянуто 455 рекомендацій кваліфікаційних комісій суддів про призначення громадян України на посади суддів вперше. Відповідно до частини 3 статті 29 Закону України «Про Вищу раду юстиції» кожна кандидатура на посаду судді розглядається персонально. Розглянувши рекомендації кваліфікаційних комісій суддів, Вища рада юстиції погодилась щодо 371 кандидатури. Вісімдесяти чотирьом кандидатам відмовлено, — переважній більшості з підстав низького рівня професійних знань, необхідних для роботи на посаді судді, що дорівнює 18 відсоткам від загальної кількості кандидатів. Це красномовний показник, який свідчить, що кваліфікаційні комісії іноді формально проводять кваліфікаційні іспити й роблять висновки про підготовленість кандидата до судової роботи. Співбесіди з цими кандидатами на засіданнях секції та Вищої ради юстиції виявили їхню низьку правову підготовку: незнання нової Конституції України, конституційних принципів правосуддя, гарантій забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Вони не знали більшості положень Цивільно-процесуального та Кримінально-процесуального права, не виявили належних знань матеріального права.

115.Мiсце Конституцiйного Суду України в механiзмi державної влади

Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше Рішення прийняв 13 травня 1997 року. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.
Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України”.
Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
Конституційний Суд України посідає особливе, відокремлене від інших органів держави, місце. Це обґрунтовується наступним:
- незважаючи на те, що про Конституційний Суд України йдеться у розділі VIII Основного Закону України, він не є складовою, а ні загальних, а ні спеціалізованих апеляційних судів;
- саме тому його правовий статус визначено в окремому розділі XII " Конституційний Суд України";
- цей розділ міститься не відразу за розділом VIII " Правосуддя" [1], а перед розділом ХІІІ " Внесення змін до Конституції України", що є досить логічним;
- система судів загальної юрисдикції і спеціалізованих судів відрізняється від Конституційного Суду України тим, що: останній не має власної системи; порядок призначення суддів загальної і спеціальної юрисдикції докорінним чином відрізняється від порядку формування Конституційного Суду; вимоги, які пред'являються до суддів Конституційного Суду відрізняються від вимог щодо судців загальної і спеціальної юрисдикції; основні принципи судочинства останніх докорінно відрізняються від засад Конституційного Суду; на діяльність Конституційного Суду України не поширюються норми процесуальних кодексів України; Конституційний Суд України має власну, притаманну лише йому, процедуру розгляду питань своєї компетенції; специфічні і властиві лише Конституційному Суду України акти, які він приймає; до суддів цього Суду пред'являються підвищені вимоги щодо стажу роботи, вікового цензу та місця проживання в Україні; акти цього органу не підлягають спеціальному та касаційному оскарженню; на відміну від строків повноважень суддів загальної і спеціальної компетенції, судді Конституційного Суду призначаються на суворо визначений строк; судді Конституційного Суду не входять до складу Вищої ради юстиції.
Все це дає можливість зробити висновок про те, що Конституційний Суд України є особливим судовим органом конституційного контролю.
Така природа Конституційного Суду пояснюється тим, що останніми роками у світі дедалі більше обґрунтовується думка про те, що поряд із законодавчою, виконавчою і судовою владою має існувати четверта влада — контрольна.
Контрольна влада згідно з однією з теорій у науці конституційного права — влада, яка посідає самостійне місце в системі розподілу державної влади поряд з законодавчою, виконавчою і судовою. У більшості держав контрольна влада представлена вищими органами держави особливого роду (конституційні суди, рахункові палати, державні контролери, суперінтенданти, омбудсмени). На відміну від відомчого, адміністративного контролю, інститути контрольної влади посідають самостійне місце, вони організаційно відокремлені від інших гілок влади.
Специфіка діяльності органів контрольної влади полягає в тому, що вони не встановлюють загальних правил поведінки, як це робить законодавча влада, не займаються державним управлінням, яке притаманне відповідній владі, не розглядають конкретних кримінальних, цивільних, трудових та інших справ, що становить сферу діяльності судової влади. Органи контролю, і зокрема Конституційний Суд України, займаються лише розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не мають права втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно, вони доповідають про результати перевірок іншим органам держави, які і застосовують відповідні заходи до порушників. Самі ж органи контролю, у тому числі і Конституційний Суд України, як правило, ніяких покарань призначати не можуть.
Інститут конституційного правосуддя існує у переважній більшості сучасних країн. Це пов’язане з тим, що загальновизнаною стала ідея правової держави, однією з визначальних рис, якої є верховенство права і його головного джерела – конституції. Світовий досвід підтверджує, що найбільш ефективною правовою гарантією верховенства Конституції є судовий конституційний контроль.
Отже, Конституційно-правовий статус КСУ визначається у розділі ХІІ КУ і ЗУ “Про КСУ” від 16 жовтня 1996 р.
Стаття 147 КУ визначає сутність КСУ і його призначення, яким є:
- вирішення питань про відповідність законів і ін. правових актів КУ;
- офіційне тлумачення КУ і ЗУ Конституційним Судом України.
Згідно п.2. ст. 3У “Про КСУ” такий Суд є юридичною особою, має свою печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.[2]
Принципами на яких ґрунтується діяльність КСУ є:
- принцип верховенства права;
- принцип незалежності;
- принцип колегіальності;
- принцип рівноправності суддів;
- принцип гласності;
- принцип повноти і всебічності розгляду справ;
- принцип обґрунтованості прийнятих КСУ рішень.
116. Склад, порядок формування та повноваження Конституцiйного Суду України

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.
Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України.
Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина”.
Порядок призначення суддів КСУ Президентом України - ст. 6 ЗУ “По КСУ”.
Президент України проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром юстиції України, щодо кандидатур на посади суддів КСУ.
Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої видано указ ПУ, що скріплюється підписами ПУ, Прем’єр-Міністра України та Міністра юстиції України.
У разі припинення повноважень судді КСУ, який призначався ПУ, ПУ у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

⇐ Предыдущая36373839404142434445Следующая ⇒

Поделиться: