Тема 1: Предмет Конституційного права

МОДУЛЬ I

Тема 1: Предмет Конституційного права

План

Поняття Конституційного права

Теоретичні положення предмету

Конституційне право як галузь

Конституційне право як наука

Методи Конституційного права

Поняття Конституційного права

Предметом конституційного права є особливе коло суспільних відносин, що мають важливе значення для суспільства, держави і особи. Ці відносини стосуються всіх найважливіших сфер суспільного життя: економіки, політики, ідеології, соціальних відносин.

 Конституційне право дістало назву від латинського слова “constitutio” — конституція, яке означає “встановлення”, “устрій”.

 У сучасному розумінні конституція — це Основний Закон держави, що визначає найважливіші засади організації суспільства, є основою правової системи держави. Норми Конституції є вихідними для всіх інших галузей права.

 Конституційне право закріплює основоположні принципи конституційного ладу, визначає основні права і свободи людини і громадянина, встановлює принципи державно-територіального устрою, засновує систему органів державної влади і місцевого самоврядування та наділяє їх відповідною компетенцією.

 Конституційне право регулює сам процес утворення права, визначає види правових актів і становить правову базу національного законодавства України.

 Конституційне право, базуючись на Конституції України, закріплює принцип верховенства права, який означає: Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

 З огляду на це можна дати визначення конституційного права України. Конституційне право України — це провідна галузь права, яка становить сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють основу соціально-економічної структури суспільства, його політичну систему, правовий статус особи з метою забезпечення умов для здійснення державної влади в країні. Отже, предметом конституційного права є конституційно-правові відносини, що регулюються нормами конституційного права. До них належать два види суспільних відносин, які виникають: 1) з приводу устрою держави й організації державної влади в країні; 2) між людиною і державою і стосуються основоположних принципів правового статусу особи, зокрема наділення громадян конституційними правами й обов’язками та реалізації ними прав і демократичних свобод.

Слід зазначити, що конституційно-правові відносини складаються із суб’єктів, між якими виникають зазначені правові відносини, об’єкта і змісту, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Конституційне право України — це сукупність конституційно-правових норм, що регулюють визначену сферу суспільних відносин (конституційно-правові відносини). Конституційно-правові норми — це встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, які регулюють конституційно-правові відносини та становлять предмет галузі конституційного права.

Норми конституційного права мають такі особливості:

v вони здебільшого складаються тільки з диспозиції;

v характеризуються відсутністю санкцій, що передбачені в інших галузях права;

v гіпотеза в цих нормах рідко має словесне вираження.

Така сукупність норм близьких за характером називається інститутами права, а в даному разі — інститутами конституційного права.

 

Тема 2: Конституційно-правові норми, структури.

План

1)Місце і роль Конституційного права в нормативно-правовій системі України

Джерела Конституційного права

Основні властивості Конституційного права

МОДУЛЬ II

Тема 3: Конституційна система

План

Прийняття Конституції

Внесення доповнень до Конституції України

Конституційний суд України

Поняття, принципи конституційного ладу України

Прийняття Конституції

Сучасний конституційний процес пройшов у два етапи: 1) 1990-1993 pp. — опрацювання на основі чинних конституцій них положень проекту Конституції; 2) 1994-1996 pp. — опрацювання на основі проекту Конституції 1993 р. діючих у цей час Конституції 1978 р. і Конституційного договору 1995 р. документа, який би узгоджував позиції різних політичних сил. Під час обговорення проекту 1993 р. було опрацьовано 7 його концепцій, запропоновано 47 тис. поправок, доповнень, заперечень.

28 червня 1996 р. п'ята сесія Верховної Ради України від імені українського народу — громадян України всіх національностей прийняла Конституцію — Основний Закон України.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла зміни до Конституції України, які передбачають перехід до парламентсько-президентської форми правління.

Конституція складається з 15 розділів (розділ XV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст. 2) з єдиним громадянством (ст. 4), Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська (ст. 10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище.

Проголошений у ст. 8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляду. Ключовою для всієї Конституції є ст. З, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов'язком держави.

Розділ II присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23). Кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), свободу та особисту недоторканність (ст. 23); кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефон них розмов (ст. 31), свободи пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33), свобода думки і слова (ст. 34). Важливою є ст. 41, в якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на житло (ст. 47), на охорону здоров'я (ст. 49), на освіту (ст. 53), Україна є парламентсько-президентською республікою. Знач ні права надані Президенту України (розділ V). Він є главою держави (ст. 102) і обирається на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років, може бути переобраний, але не більше ніж два строки підряд (ст. 103). Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він призначається Верховною Радою України за згодою Президента. Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; полі тики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без пеки і природокористування (ст. 116).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада, яка складається з 450 депутатів, обраних на 5 років (розділ IV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) (ст. 85).

Розділи VII і VIII Конституції України присвячені прокуратурі та системі правосуддя. На прокуратуру покладається під тримання державного обвинувачення в суді, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121).

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125). У ст. 129 визначаються основні засади судочинства: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини; змагальність сторін; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу. Відповідальність законів та інших правових актів Конституції України вирішує Конституційний Суд.

Розділи IX і X присвячені територіальному устрою України і статусу Автономної Республіки Крим. Розділ XI визначає конституційний статус місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого само врядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (ст. 140).

 

Конституційний суд України

а) форми звернення до Конституційного Суду;

б) порядок розгляду конституційних подань та конституційних звернень;

в) акти Конституційного Суду.

 

 5. Апарат і організація роботи Конституційного Суду України.

 І. Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного закону на всій території України.

 Діяльність Конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих рішень.

Діяльність Конституційний Суд України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

 До повноважень КСУ віднесено прийняття рішень та дача висновків щодо:

конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів ВР АРК;

 відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для дачі згоди на їх обов’язковість;

додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах визначених ст.ст. 111 та 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України.

 Підставами для визнання перелічених актів не конституційними, повністю чи частково є:

· невідповідність Конституції України;

· порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

· перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

 

 До повноважень КСУ не належить питання щодо законності актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

 ІІ. Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду України.

 Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по 6 суддів. Судді обираються строком на дев’ять років без права бути призначеними повторно.

 Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради або не менше як ј народних депутатів України від конституційного складу ВРУ; при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури і ці підписи не відкликаються.

Призначеними на посади суддів КСУ вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу ВРУ. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду, який призначався ВРУ, то ВРУ у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

 За результатами голосування Головою ВРУ підписуються постанови ВРУ про призначення суддів КСУ.

 Президент при визначенні кандидатур на посаду судді КСУ проводить консультації З Прем’єр – міністром України і Міністром юстиції України. Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України скріплений підписами Прем’єр – міністра України та Міністра юстиції.

У разі припинення повноважень судді КСУ, призначеного Президентом, він у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

 З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає кандидатури на посади суддів КСУ для включення їх в бюлетні для таємного голосування.

 Призначеним на посаду судді вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів з числа обраних делегатів з’їзду суддів України.

 Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які набрали більше голосів ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді КСУ обраного з’їздом суддів України, він призначає на цю посаду іншу особу у тримісячний строк.

 

План

Правова охорона Конституції

Функції Конституції

Правова охорона Конституції

З появою і прийняттям конституції виникає потреба забезпечення її статусу Основного закону, як закону, що має вищу юридичну силу та закону з підвищеним ступенем стабільності.

Однак, говорячи про стабільність конституції, треба пам’ятати, що конституція - явище історичне, яке постійно розвивається і потребує удосконалення, тому мова йде про стабільність у певний історичний період існування суспільства і держави, тобто, за словами Г.Єллінека: " Основні закони, як і всі інші, з невідворотною необхідністю втягнуті у потік історичних явищ".

Проте, оскільки порушення специфічного статусу конституції може призвести до руйнування правової системи, а також спричинити кризу політичної системи держави, це привело до ідеї створення у державі системи заходів правового характеру, змісту, спрямованих на збереження непорушності та припинення порушень Основного закону.

 

З огляду на це зроблено спробу окреслити завдання з охорони конституції та визначити напрями їхнього здійснення.

У цілому метою охорони конституції є забезпечення її верховенства і стабільності, дотримання принципу розподілу влад та захист передбачених конституцією прав людини.

Як видається, завдання у справі охорони Конституції здійснюються у таких напрямах:

· правова охорона конституції як основного закону, наділеного найвищою юридичною силою;

· правова охорона діючого порядку організації і здійснення державної влади;

· правова охорона взаємовідносини між державою та особою.

 

 Оскільки завдання у справі охорони конституції реалізуються за допомогою певних засобів, гарантій, які створюватимуть систему взаємодіючих і взаємопов’язаних елементів, то відповідно виконання завдання щодо охорони Конституції є неможливе без з’ясування сутності поняття правової охорони конституції як правової категорії та системи правової охорони конституції.

Дану категорію треба розглядати у широкому (загально соціальному) та вузькому (спеціально юридичному) розумінні.

У широкому розумінні правова охорона Конституції – це сукупність політичних, економічних, юридичних, соціальних, освітньо виховних заходів у справі забезпечення дії конституції та запобіганню її порушень.

Зокрема, це може бути створення демократичних умов для формування і діяльності державної влади, забезпечення політичної та ідеологічної багатоманітності, створення умов для розвитку соціальноорієнтованої економіки, введення юридичного всеобучу.

У вузькому розумінні правова охорона конституції розглядається як сукупність засобів, гарантій щодо забезпечення юридичної дії конституції, при цьому такі засоби чи гарантії, на наш погляд, за змістом і формою є конституційно-правовими, оскільки інші юридичні засоби є елементами охорони Конституції у широкому розумінні.

Деякі автори пов’язують охорону конституції із створенням необхідних умов, розвитком відповідних гарантій, удосконаленням державно-правових засобів і методів забезпечення дії конституційних норм.

До елементів правової охорони конституції зараховуються і такі, як відповідальність вищих посадових осіб за порушення конституції, конституційний контроль парламенту, конституційний референдум, вето глави держави нормативне і казуальне тлумачення конституції, позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, надзвичайний стан, право законодавчої ініціативи, а особливо, якщо воно закріплене за органами конституційного контролю.

Поза сумнівом, всі перелічені елементи системи правової охорони конституції мають право на обгрунтування, однак слід погодитись із думкою про те, що основними, ключовими елементами, які знайшли застосування в інших правових системах, є:

· особливий порядок прийняття конституції;

· особливий порядок внесення змін до конституції;

· конституційна відповідальність вищих посадових осіб;

· конституційний контроль;

· тлумачення конституції.

 

Перелічені елементи необхідно вважати ключовими, тому що у всіх зазначених випадках безпосереднім об’єктом охорони є Конституція, інші пропоновані елементи правової охорони стосуються охорони конституції опосередковано, через конституційний контроль.

Відтак можна запропонувати класифікацію елементів правової охорони конституції. За способом реалізації гарантії правової охорони Конституції можна поділити на прямі і опосередковані; за способом застосування – інституціональні і процедурні; за часом застосування – превентивні (попереджуючі, профілактичні) та репресивні (правоприпиняючі).

Враховуючи те, що правова охорона конституції розглядається у широкому та вузькому розумінні, те, що правова охорона Основного закону – це сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементів, реалізація яких забезпечує його верховенство і стабільність, а також той факт, що охорона конституції здійснюється у сфері правотворчості і у сфері дотримання правових норм за допомогою правових засобів з метою попередження порушень Констиитуції та їх усунення і припинення, пропонуємо таке визначення поняття правової охорони конституції: правова охорона конституції – це система загальносоціальних заходів та спеціальноюридичних гарантій, які діють у сфері правотворчості і у сфері дотримання правових норм, за допомогою яких забезпечується відносна стабільність Основного закону та припиняються і усуваються його порушення.

Таким чином, правова охорона конституції як правова категорія, як система таких елементів, як конституційний контроль, тлумачення конституції, особливий порядок прийняття та внесення змін до конституції, відповідальність вищих посадових осіб, є основним чинником у забезпеченні верховенства, стабільності та непорушності Основного закону держави.

 

Функції Конституції

Установча функція

Суть цієї функції полягає в тому, що конституція, з'являючись у результаті корінних змін у житті суспільства, стає політико-правовою основою його розвитку на наступному історичному етапі. Слово " установча" необхідно розуміти в тім змісті, що конституція або закріплює те, що вже існує як результат діянь людей, або створює передумови для зовсім нових суспільних відносин, що дозріли в суспільстві, але не здатних виникати, поки не буде для них необхідної правової бази, що із прийняттям конституції і засновується. Таким чином, установчі початки конституцій можуть виявлятися і стосовно суспільного (політичної) системі в цілому, і стосовно конкретних державно-правових інститутів і установ.

Сказане переконливо підтверджує досвід власної історії. Кожна конституція знаменувала новий етап у соціально-політичному розвитку і виконувала установчу функцію, природно, з позицій тих, хто в той час здійснював владу.

Організаторська функція

Дана функція конституції полягає в тім, що вона не тільки оформляє досягнуте і ставить нові задачі перед суспільством і державою, але й стимулює політичну активність, націлює державні органи і суспільні об'єднання, усіх громадян на діяльність у дусі нового основного закону. Інакше кажучи, після прийняття конституції не повинне бути такого положення, що про неї відразу забули, а люди жили б і діяли в колишньому стилі, начебто б її і не було. Конституцію треба виконувати, і відповідні орієнтування, а також механізми повинні утримуватися в самій конституції.

Важливе організуюче значення має сам факт прийняття нової конституції. Здавалося б, багато чого з того, що вона відображає, вже існує в житті, закріплювалося попередніми нормативними актами, у тому числі і внесенням виправлень у раніше діяв основний закон. І все-таки поява нової конституції є чинником мобілізуючого значення для суспільства, державних органів.

Крім того, слід враховувати й те, що конституція є документом прямої дії - це найчастіше підкреслюється в самому її тексті. І її організуючий початок полягає в тому, що багато суспільних відносин можуть виникати безпосередньо на базі конституції.

Зовнішньополітична функція

Зовнішньополітична функція конституції полягає в тому, що основний закон звернений не тільки до внутрішнього життя країни, воно одночасно є фундаментом зовнішньополітичної діяльності держави. Це може бути виражено включенням у конституцію спеціальних глав про зовнішню політику й оборону. Але в принципі наявність таких глав зовсім не обов'язково - їх не було, приміром, Конституції СРСР 1936 р. Немає подібної глави й у Конституції України 1996 р., у більшості закордонних конституцій. Суть в іншому, і це головне: наша Конституція не просто виходить з миролюбної зовнішньої політики держави, прагнення до співробітництва і добросусідства, але й проголошує загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України складовою частиною її правової системи.

Крім того, зовнішньополітична функція Конституції нашої країни складається також в тім, що за межами держави вона служить і як важливе інформаційне джерело. Конституція дає уявлення людям інших країн, а також державам і міжнародним організаціям про наш суспільно-політичний лад, структуру держави, конституційних основах регіональної і національної політики, статусі особистості в Україні і т.д. Ознайомившись з тим, які параметри соціально-економічної і політичної системи закладені в нашій Конституції, закордонний світ отримує уявлення про можливі перспективи розвитку країни. Не будемо закривати очі на те, що конституційні декларації і реальні кроки - не завжди те саме. І проте, зрозуміти без Конституції сутність держави неможливо.

Ідеологічна функція

І хоча ідеологічна функція конституції може полягати в закріпленні постулатів якогось політичного навчання в якості пануючих, така функція також властива для нашої Конституції. Такими були всі попередні радянські конституції. Так, не просто правовим актом, але і типовим документом наукового комунізму була Конституція СРСР 1977 р. Вона виходила з побудови всього життя в країні на постулатах теорії і практики соціалістичного і комуністичного будівництва, а в преамбулі Конституції утримувалася характеристика існуючої в країні суспільної системи як розвитого соціалізму. От такий варіант ідеологічного призначення конституції і виключає тепер наш Основний Закон 1996 р.

Однак в іншому плані конституція просто не може не бути ідеологічним - у змісті світоглядним - документом. Адже практично кожне її слово, усі закріплені в конституції інститути виражають бачення бажаної соціально-політичної системи країни. Хіба не очевидні одна ідеологія в категоричному запереченні приватної власності (це робили радянські конституції), і зовсім протилежна в конституційному закріпленні приватної власності і взагалі різноманіття форм власності в країні (Конституція України 1996 р.)!

Або, приміром, закріплення в Конституції СРСР 1977 р. однопартійної системи з керівною роллю КПРС і, навпаки, політичного плюралізму в Конституції України 1996 р. і рівності всіх суспільних об'єднань перед законом. Адже тут теж видні не тільки політико-організаційні, але й ідейні основи суспільно-державного життя.

Перелік прикладів можна було б продовжити, але висновок очевидний: кожна конституція закріплює свою систему суспільних цінностей (якою мірою вони відбивають загальнолюдські ідеали - це інше питання) і націлене на те, щоб на її основі формувалися відповідні погляди кожного члена суспільства.

Юридична функція

Суть цієї функції конституції полягає в тім, що вона:

- стає основою нових правовий системи і правопорядку в країні (або нового етапу в їхньому розвитку, якщо вони існують і в принципі зберігаються);

- сама регулює суспільні відносини і як документ прямої дії може бути вихідним ґрунтом для їхнього виникнення;

- дає імпульс розвиткові законодавства і прийняттю великого масиву нових нормативних юридичних актів, що втілюють загальні ідеї й окремі положення конституції.

Сказане повною мірою відноситься до діючої Конституції України. Вона є " заголовним" документом створюваної в Україні правової системи, для деталізації Конституції потрібні близько 600 нормативних актів, частково прийнятих, але у своїй більшості все-таки поки підготовлюваних.

 

МОДУЛЬ ІІІ

План

Концепція прав людини

Права людини і громадянина

Концепція прав людини

Ще до остаточного розвалу Радянського Союзу народи, що населяли його безмежні терени, почали активно розбудовувати власну державність. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла “ Декларацію про державний суверенітет України “. Саме цей документ став орієнтиром у встановленні України як демократичної, правової держави, яка повинна піклуватися про неухильне дотримання прав і свобод людини.

Згодом, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права ВР України саме в День прав людини у 1991 році прийняла закон, згідно з яким укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід’ ємну частину національного законодавства України. Таким чином громадянам України надана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Більше того, у випадках порушення їх прав громадяни України, які вичерпали усі наявні внутрішні засоби правового захисту, можуть звертатися до Комітету з прав людини, створеного у відповідності з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню і вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Та ще важливішим є те, що текст більшостi цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним нормам прав і свобод людини. У цьому не важко переконатися, якщо порівняти розділ П Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні і культурні права. Отож, курс молодої держави визначився:

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю ( ст. Конституції України).

На сьогоднішній день гостро стоїть питання про реальне забезпечення проголошених засад. Навіть після дев’яти років незалежності про якісь практичні великі правові досягнення України говорити рано. Сьогодні важливо те, як ці права працюють на конкретну людину... Локальні питання мають вирішуватися на місцях, а місцева влада мусить займатися не населенням, а кожною людиною окремо.

Не розробляється сьогодні державна концепція про напрями реформування державних структур відповідальних за захист прав людини. Така байдужість з боку владних структур врешті може призвести до того, що Україна покине стіни парламентської Асамблеї Ради Європи. Діюча система державних інститутів не спроможна належним чином захистити права людини, оскільки вона колись була сконструйована, безумовно, не для такого завдання. Інтереси людини повинні привілеювати по відношенню до державних інтересів.

Таким чином в Україні склалася ситуація, коли на рівні із повним забезпеченням людських прав на свободу совісті та інших моральних прав, частково – свободу слова, не виконується соціальний захист.

Актуальним було створення в Україні інституту Омбудсмена – уповноваженого з прав людини. Важливим штрихом його створення стало те, що на цю посаду була обрана жінка. Омбудсмен в Україні має широкі повноваження. Під його юрисдикцію підпадає будь-яка особа, у тому числі й Президент. Однак, про реальні здобутки Н. Карпачової у сфері недопущення нівелювання прав українських громадян сьогодні говорити важко. Пріоритети своєї діяльності уповноважений з прав людини вбачає у першу чергу у захисті прав дитини, рівноправ’ї статей, захисті прав ув’язнених, захисті прав депортованих народів.

 

Права людини і громадянина

Проголошені права людини і громадянина, зокрема економічні права, навіть закріплені у відповідних актах держави й її органів, не можуть бути реалізовані без реальних гарантій їх здійснення. Відповідно до Конституції України громадяни наділені системою економічних прав. Вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на користування об'єктами державної та комунальної власності, а також права власності Українського народу (статті 13, 14).

Встановлення прав людини і громадянина навіть у нормативно-правовому акті не є показниками їх реальності. Відомо, що і в конституціях держав із тоталітарним режимом правління були проголошені широкі права і свободи, однак вони були лише про декларовані. Велике значення має саме реальне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, що є однією із найважливіших ознак демократичної, правової держави.

У науковій літературі в останні роки проблемі конституційно-правових гарантій приділялася велика увага. Видано ряд ґрунтовних праць, в яких досліджувалися питання гарантій. Зокрема, це наукові публікації таких вчених, як Т. Заворотченко, А. Колодій, В. Погорілко, О. Скакун, Ж. Пустовіт. Дослідженню гарантій економічних прав не приділялося достатньої уваги.

Визначенню гарантій економічних прав людини і громадянина об'єктивно має передувати загальне визначення гарантій прав людини і громадянина. Права людини і громадянина та їх гарантії в юридичній літературі визначаються по-різному. На думку О. Скакун, під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини і громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних та юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист. З наведеного можна зробити висновок, що гарантії прав та свобод людини і громадянина як загальне поняття - це основні способи, засоби, за допомогою яких кожна особа має можливість реалізувати свої права.

В. Погорілко та ряд інших науковців вважають, що юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини і громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивних прав громадян. Іншими словами, юридичні гарантії - це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Т. Заворотченко  зазначає, що поняття гарантій прав і свобод людини та громадянина відрізняється від поняття конституційно-правових гарантій тим, що останні встановлюються Основним Законом держави та іншими законодавчими актами. Конституційно-правові гарантії за своїм характером є юридичними нормами, які дають можливість реалізувати права і свободи людини та громадянина в житті. За своєю суттю конституційно-правові гарантії прав і свобод людини та громадянина - це умови, що зобов'язана створити держава для реалізації конституційних прав і свобод своїм громадянам. За змістом конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина є системою заходів, яка спрямована на реалізацію конституційних прав і свобод. За формою конституційно-правові гарантії - це передбачені Конституцією і законами України організаційно-правові та нормативно-правові способи реалізації конституційних прав і свобод особи. Роль і значення конституційно-правових гарантій прав і свобод особи визначаються тим, що вони є сукупністю різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють максимум можливих на даному етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної можливості здійснення прав і свобод особи. Спеціального аналізу заслуговують гарантії економічних прав і свобод людини та громадянина, оскільки в юридичній літературі ця проблема недостатньо досліджена. Щоб розкрити поняття, сутність, зміст і форми гарантій економічних прав, необхідно, н; нашу думку, проаналізувати гарантії конкретних економічних прав та визначити їх суть, зміст, форму. Розглянемо суть, зміст і форму гарантій права на приватну власність.

Суттю гарантій права на приватну власність є створення державою умов для повного здійснення, реалізації громадянами права на приватну власність, рівність усіх форм власності, захист прав усіх суб'єктів права власності, непорушність прав приватної власності, заборона примусового відчуження права приватної власності (виняток - суспільна необхідність), конфіскація майна у передбачених законом випадках. Змістом є можливості особи вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Формою гарантій права на приватну власність є здійснення права приватної власності в порядку та спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Суттю гарантій права на користування об'єктами публічної власності є умови, що створюються державою для здійснення даного права. Змістом є можливість реалізації права на користування об'єктами публічної власності. Формою гарантій даного права є те, що користування ним можливе лише у встановленому Конституцією та законом порядку.

Суттю гарантій права на підприємницьку діяльність є умови, що створюються державою для реалізації права на підприємницьку діяльність. Змістом є заходи, які вживаються державою для забезпечення цього права. Наприклад, забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку. Формою є здійснення права на підприємницьку діяльність у порядку та спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Отже, гарантії економічних прав людини та громадянина як поняття є системою засобів і способів, що дають реальну можливість для захисту своїх прав на володіння, користування та розпорядження економічними благами.

За своєю суттю гарантії економічних прав - це умови, що зобов'язана створити держава для реалізації прав; за змістом - це система заходів, спрямована на реалізацію прав (організація підприємницької діяльності, користування об'єктами права публічної власності); за формою - це передбачені Конституцією і законами України організаційно-правові та нормативно-правові форми реалізації економічних прав людини та громадянина.

Конституційно-правові гарантії поділяються на дві основні групи:

 - нормативно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина, які передбачають сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав і свобод особистості. До них належать гарантії, закріплені в Конституції України та інших законах і міжнародно-правових актах;

 - організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина, до яких належать механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Нормативно-правові й організаційно-правові гарантії взаємопов'язані між собою та взаємно обумовлені і, у свою чергу, класифікуються за різними критеріями: види прав і свобод людини і громадянина; територія поширення; форма закріплення в нормативних актах; характер правових норм; функціональна спрямованість тощо.

Ми вважаємо за необхідне, на основі системи конституційно-правових гарантій, встановлених наукою конституційного права, виділити такі групи конституційно-правових гарантії економічних прав: нормативно-правові гарантії економічних прав та організаційно-правові гарантії економічних прав, які, у свою чергу, мають як загальні ознаки, притаманні всій системі конституційно-правових гарантій, так і специфічні.

До загальних ознак конституційно-правових економічних гарантій прав людини та громадянина як складового елементу конституційно-правових гарантій відносять: вираження міри свободи, системність, фундаментальність, постійний характер, значущість, державну забезпеченість, універсальність, пріоритетність, загальність, індивідуальність, рівність і справедливість.

До специфічних ознак, які дають можливість відокремити їх від інших гарантій, відносять: особливий об'єкт гарантування - економічні блага, особливі державні механізми їх забезпеченості - створення спеціальних державних органів, наділених організаційними та контролюючими повноваженнями, а також надання органам загальної компетенції особливих окремих повноважень у сфері гарантування економічних прав.

Нормативно-правові гаранти економічних прав - сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони та захисту економічних прав людини і громадянина.

Враховуючи сучасні погляди на класифікацію гарантій прав людини та громадянина загалом і нормативно-правових гарантій зокрема, слід зазначити, що нормативно-правові гарантії економічних прав можуть бути загальні та інституційні.

Загальні гарантії поділяються за елементами на норми-принципи, обов'язки, юридичну відповідальність та процесуальні гарантії.

Норми-принципи економічних прав - це незаперечні вимоги загального характеру, керівні засади (ідеї), що прямо закріплені в Конституції України та інших законах, які зумовлюються об'єктивними закономірностями існування і розвитку особистості в суспільстві і визначають зміст та спрямованість державного правового регулювання з метою забезпечення економічних прав людини та громадянина.

Обов'язки як нормативно-правові гарантії економічних прав людини та громадянина - це міра обов'язкової поведінки держави, її органів, юридичних і фізичних осіб, яка визначена Конституцією і законами України, спрямована на виконання і дотримання норм права з метою забезпечення гарантій економічних прав-людини та громадянина.

Процесуальні гарантії економічних прав - це передбачена Конституцією та законодавством система умов і засобів організаційно-процедурного характеру, що регламентують порядок, форми і методи реалізації економічних прав людини та громадянина.

Юридична відповідальність як нормативно-правова гарантія економічних прав людини та громадянина - це передбачені Конституцією та законами вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення у сфері економічних благ.

Інституційні гарантії економічних прав поділяються:

- залежно від території поширення на внутрішньодержавні (національні), які поділяються на державні, локальні та корпоративні, а також на міжнародні гарантії, які поділяються на всесвітні та регіональні;

- залежно від форми закріплення в нормативних актах - на конституційні та галузеві;

- залежно від характеру правових норм - на матеріальні та процесуальні;

- за способом викладення в нормативно-правових актах - на прості, складні і змішані;

- залежно від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод людини, - на судові і несудові;

- залежно від функціональної спрямованості - на гарантії реалізації, гарантії охорони та гарантії захисту.

 

 Організаційно-правові гарантії - це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення громадянам сприятливих умов для реального користування своїми правами та обов'язками.

До організаційно-правових гарантій економічних прав людини та громадянина відносять діяльність державних органів і громадських організацій, спрямовану на забезпечення, реалізацію, охорону прав і свобод людини та громадянина.

Організаційно-правові гарантії спрямовані на забезпечення і захист прав і свобод людини та громадянина, боротьбу з правопорушеннями, утвердження режиму законності. Змістом організаційно-правових гарантій є визначення, прийняття та реалізація державою соціальної та правової політики, державний і громадський контроль, обробка інформації щодо прав людини тощо. Метою організаційно-правових гарантій є підвищення ефективності використання всіма громадянами національних і міжнародних гарантій прав і свобод, а також створення умов для виконання обов'язків.

Організаційно-правові гарантії конституційних прав людини та громадянина, у тому числі гарантії економічних прав, класифікуються за такими підставами:

- залежно від сфери дії - на національні (внутрішньодержавні) і міжнародні (інтернаціональні);

- за засобом створення - на державні, які створює держава, і недержавні, які створюються як громадські організації;

- за характером діяльності, спрямованим на захист прав, - на органи-гаранти загальної компетенції й органи-гаранти спеціальної компетенції;

- за територію поширення компетенції органів - на центральні та місцеві;

- за змістом діяльності - на контрольні, процедурні та організаційно-технічні;

- за функціями органів-гарантів - на організаційно-політичні, організаційно-економічні, організаційно-соціальні, організаційно-культурні, організаційно-ідеологічні;

- за формами влади - на парламентські, президентські, судові, прокурорські, управлінські, контрольні та місцеві.

 

Великого значення у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина набувають міжнародно-правові гарантії. Вони передбачені міжнародними договорами, конвенціями, деклараціями, іншими міжнародними документами і є системою міжнародних норм, принципів, правових і організаційних засобів, умов і вимог. Міжнародно-правові гарантії поділяються на міжнародні нормативно-правові та міжнародні організаційно-правові.

Міжнародні нормативно-правові гарантії економічних прав - це міжнародно-правові акти, що містять правила діяльності, формулюють права й обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які, як правило, не містять норм, правил поведінки (зокрема, декларації, заяви, меморандуми).

До міжнародних нормативно-правових гарантій економічних прав в Україні належать: Всесвітня декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська конвенція з прав людини, Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством та їх державами-членами, Заключний акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі (далі - НБСЄ), Паризька хартія тощо.

До економічних прав, проголошених в Декларації, слід віднести норму статті 17, яка передбачає право кожної людини володіти майном як одноособово, так і разом із іншими, та норму про те, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні, культурні права не передбачає права на приватну власність та свободу підприємницької діяльності. В нашому розумінні економічних прав Пакт проголошує лише соціальні та культурні права: право на справедливі та сприятливі умови праці, право створювати профспілки, право на соціальне забезпечення, право на освіту, на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я, право на участь у культурному житті та ін.

Положення Конституції України щодо права приватної власності в цілому відповідають положенням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Разом із тим слід зазначити, що переклад Конвенції страждає як на непослідовність у самому тексті (наприклад, громадські інтереси та загальні інтереси), так і на суперечність юридичних понять, які застосовуються в українському правознавстві (наприклад, громадські інтереси та загальні інтереси в Конвенції і суспільна необхідність у Конституції України). Що стосується інших економічних прав, а саме права на підприємницьку діяльність та права на користування об'єктами публічної власності, то Конвенцією та протоколами до неї вони не передбачені, отже, не підлягають захисту як в Європейській комісії, так і в Європейському суді з прав людини.

До міжнародних організаційно-правових гарантій економічних прав людини в Україні належать відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна: Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Центр з прав людини в Женеві, Європейська комісія з прав людини, Європейський суд, Комітет міністрів Ради Європи.

Громадянин України реально може захистити свої економічні права на міжнародному рівні, звернувшись до Європейського суду з прав людини. Зміцненню захисту економічних прав в Україні сприятиме ратифікація нашою державою ряду міжнародних документів: Соціальної хартії та Європейської конвенції про облаштування та підприємництво.

Отже, всі гарантії економічних прав людини та громадянина знаходяться в тісному взаємозв'язку із загальними гарантіями людини та громадянина і співвідносяться як загальне та спеціальне. Крім того, вони є взаємозалежними та взаємопов'язаними: процесуальні гарантії економічних прав є формою втілення в реальність матеріальних їх гарантій; функціонування організаційно-правових гарантій економічних прав базується на матеріальних та процесуальних і цілком залежить від них; внутрішньодержавні матеріальні та процесуальні гарантії економічних прав базуються на загальновизнаних міжнародно-правових гарантіях прав людини, закріплених у відповідних міжнародно-правових нормах, які стали частиною національного законодавства України; юридична відповідальність як особливий вид гарантій економічних прав людини та громадянина забезпечує реальність усіх зазначених гарантій економічних прав. Економічні права знайшли втілення у найважливіших міжнародно-правових актах - Загальній Декларації прав людини та Європейській конвенції захисту основних прав людини. Визначення економічних прав жоден із цих нормативно-правових актів не дає. В них фактично закріплено лише право приватної власності.

 

План

Гарантії прав і свобод

Поняття громадянина

Зміст громадянства

Гарантії прав і свобод

Права і свободи людини і громадянина є однією із найважливіших суспільних цінностей, головним об'єктом більшості конституційно-правових відносин. Ефективність їх виконання, використання та дотримання визначається, врешті їх реальність залежать від рівня їх захищеності, гарантованості.

Отже, важливим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина є гаранти цих прав і свобод. Під гарантіями конституційних прав і свобод людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина.

Система гарантій конституційних прав і свобод представлена загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями. Загальні гарантії визначаються рівнем розвитку основних сфер суспільного і державного життя - політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших.

До політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та ін. Економічні гарантії конституційних прав і свобод представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо. Соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо. Культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей тощо.

Загальні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина мають значний, а іноді й визначальний вплив на реалізацію цих прав і свобод, оскільки вони визначають готовність суспільства і держави реалізувати зазначені права і свободи. Будь-який, навіть найдосконаліший юридичний механізм реалізації конституційних прав і свобод є безсилим за умови низького рівня політичного та соціально-економічного розвитку суспільства і держави, відсутності традицій правової культури.

Спеціальні юридичні гарантії конституційних прав І свобод людини і громадянина в Україні представлені нормативно та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і свобод.

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять своє об'єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав 1 свобод людини і громадянина, а саме - в Конституції України, законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Наприклад, виборче право та принципи й механізми його реалізації закріплюються у статтях 38, 69, 70, 71, 76 Конституції України, законах України " Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 р., " Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 p., " Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 p., " Про Центральну виборчу комісію" від 30 червня 2004 р., постановах Верховної Ради України, указах Президента України, рішеннях і висновках Конституційного Суду України, рішеннях і повідомленнях Центральної виборчої комісії та інших підзаконних актах у сфері виборчого права. Схожі нормативно-правові гарантії створюють умови для належної реалізації й інших конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Конституція України також встановлює загальні принципи нормативно-правових гарантій. Зокрема, ст. 57 Основного Закону визначає, що закони та Інші нормативно-правові акти, які визначають права громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. В іншому випадку такі нормативно-правові акти є не чинними.

При цьому конституційні права і свободи людини і громадянина, згідно зі ст. 64 Основного Закону, не можуть бути обмеженими, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Організаційно-правові гарантії представлені системою основних суб'єктів конституційного права, що включає народ України, територіальні громади, органи державної влади й органи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, політичні партії, громадські організації тощо. Ці суб'єкти конституційного права уповноважені визначати основні права і свободи людини і громадянина, закріплювати механізми їх реалізації та здійснювати судовий і позасудовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Особлива увага в механізмі організаційно-правових гарантій приділяється судовому і позасудовому захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції України судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюється системою судів загальної юрисдикції України. Держава гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, що порушують права і свободи людини і громадянина. У випадку використання всіх національних засобів судового захисту своїх прав і свобод особа може звернутися до міжнародних судових установ, наприклад до Європейського суду з прав людини. На сьогодні Україна посідає третє місце за кількістю звернень громадян України до цієї поважної міжнародної судової установи.

Кожен має право звернутися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб'єктів, уповноважених захищати конституційні права і свободи людини і громадянина. В Україні для цього існує спеціально створений орган - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, порядок діяльності якого визначається Законом України " Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. У разі, коли національні позасудові засоби захисту прав людини вичерпано, особа має гарантоване Конституцією України право звернутися до міжнародних правозахисних організацій (ст. 55).

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, поряд з національними нормативно і організаційно-правовими гарантіями, слід виділяти міжнародні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Міжнародні спеціальні правові гарантії прав і свобод людини і громадянина прийнято розмежовувати на нормативні та інституційні.

Нормативні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних договорів, угод і рамкових конвенцій у сфері основних прав і свобод людини і громадянина. До основних міжнародних актів у цій сфері відносять Загальну декларацію прав людини 1948 p.. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 року, Конвенцію про охорону культурної І природної спадщини 1972 року та ряд інших. Інституційні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних установ і організацій, уповноважених здійснювати судовий і позасудовий захист основних прав і свобод людини й громадянина.

 

Поняття громадянина

Правовий статус громадянина - це правове положення в суспільстві людини, що володіє громадянством даної держави.

У структурі правового статусу громадянина центральним елементом є суб'єктивні юридичні права, волі й обов'язки, які передбачені Конституцією, іншими нормативно-правовими актами даної держави. Передумовою цих прав, воль і обов'язків є громадянство, тобто стійкий правовий зв'язок особистості й держави, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках.

Гарантії (організаційні, соціально-економічні, політичні й ін.) реалізації суб'єктивних юридичних прав, воль і обов'язків громадянина доповнюють його правовий статус, роблять його реальним, а не фіктивним. Наступним додатковим елементом правового статусу громадянина є юридична відповідальність, що наступає у випадку невиконання громадянином своїх суб'єктивних юридичних обов'язків.

Правовий статус громадянина у відомій мері відрізняється від правового статусу іноземця (громадянина іншої держави), особи без громадянства. Останні, наприклад, в Україні не беруть участь у референдумах, не обираються в органи державної влади й т.д.

Види правового статусу громадянина:

· -загальний статус, тобто однаковий для всіх громадян України (закріплений Конституцією України);

· -спеціальний статус, тобто закріпляючої особливості правового положення деяких категорій громадян (державні що служать, підприємці, учні й т.д.);

· -індивідуальний статус, тобто выражающий всю повноту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків даного громадянина( визначається, наприклад, його статтю, віком, родиний станом, наявністю утворення, займаною посадою й т.д.)

 

Зміст громадянства

Громадянство України — це постійний правовий зв'язок між фізичною особою і Українською державою, що проявляється у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадянство слід розглядати як: а) суттєву характеристику основ правового статусу особи; б) як суб'єктивне право особи на громадянство і в) як правовий інститут конституційного права.

У першому аспекті це означає, що від наявності громадянства залежить обсяг правосуб'єктності особи, оскільки не громадяни володіють меншим обсягом прав, свобод і обов'язків. У другому аспекті це означає, що кожна людина має право на громадянство, тобто на постійний правовий зв'язок з відповідною державою. Право на громадянство як суб'єктивне право закріплюється не тільки в нормах конституційного права, а й у міжнародних документах.

Громадянство як правовий інститут — це сукупність конституційних норм, які врегульовують однорідні суспільні відносини по набуттю, припиненню громадянства, процедур з питань громадянства. Предметом правового регулювання громадянства є саме ці питання. Громадянство в Україні регламентується такими актами, як Конституція України, Закон «Про громадянство України», а також «Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 р. У ст. 4 Закону «Про громадянство України» встановлено, що питання громадянства регламентуються і міжнародними договорами, і якщо цими договорами встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі «Про громадянство України», то застосовуються правила міжнародного договору.

Інститут громадянства замінив інститут підданства. Термін «підданство» вживається лише у монархічних державах, і в тому ж значенні, що й термін «громадянство».

Наявність у особи громадянства дає їй можливість користуватися всіма правами і свободами і нести всі обов'язки, їх обсяг залежить від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни. Громадянство — визначальний чинник для характеристики правового статусу особи, найважливіший його елемент.

Тому слід відрізняти поняття «народ» і «населення», оскільки на відміну від населення як сукупності осіб, що проживають на території України і становлять демографічну категорію, громадяни України утворюють її народ, що є державно-правовою категорією.

В інституті громадянства емко проявляється суверенітет держави, оскільки Україна шляхом законодавчого регулювання визначає, хто є громадянином України. Право на громадянство — невід'ємне право кожної людини, що визначено у Загальній декларації прав людини (ст. 15), у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 24). Відповідно до цього Україна вживає заходів щодо зменшення на своїй території випадків безгромадянства. Виходячи із значення інституту громадянства для кожної людини, суспільства і держави, питання регламентації відносин громадянства згідно зі статтями 85 та 92 Конституції України віднесено до виключної компетенції Верховної Ради України.

Громадянство --це постійний, а не тимчасовий правовий зв'язок. Він проявляється у просторі і в часі. Змістом громадянства є взаємні права і обов'язки громадянина і Української держави. Постійний правовий зв'язок між особою і державою виникає та існує в силу визнання державою даної особи своїм громадянином. Цей зв'язок проявляється у поширенні суверенної влади держави на дану особу, навіть якщо вона перебуває за кордоном. Тому цей зв'язок є постійним і стійким. Відповідно громадяни володіють усім комплексом соціальних, економічних, особистих і політичних прав, несуть всі обов'язки, зобов'язані виконувати Конституцію і закони, захищати суверенітет і територіальну цілісність України. Держава ж повинна охороняти права і свободи громадян, створювати належні умови для реалізації громадянами своїх прав і свобод. Це випливає з того, що згідно з Конституцією (ст. 3) утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25).

Таким чином, громадянство в Україні характеризується:

 

· стійким характером зв'язків Української держави і особи;

· індивідуальним, документально юридичне оформленим громадянством кожної людини (наявність відповідного документа, який містить вказівку на громадянство);

· двостороннім зв'язком людини і держави, що проявляється у їх взаємних правах і обов'язках;

· поширенням на громадянина суверенної влади держави як всередині країни, так і за її межами.

 

МОДУЛЬ IV

План

Форми державного устрою

Державний суверенітет

Форми державного устрою

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав.

До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

Державний суверенітет

Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

 

· внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

· зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

 

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади видавати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

 

· верховенство (інакше: прерогатива влади) -- відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

· самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

· повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

· неподільність влади держави в межах її території — одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

· незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

· рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.

До зазначених ознак суверенітету слід додати:

· невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

 

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

 

· право війни і миру;

· право видавати закони;

· право формувати державні органи;

· право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

· право встановлювати податки;

· право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;

· право вступати до міждержавних союзів та ін.

 

Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

 

· право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);

· право на вільний розвиток національних потреб — економічних і соціальних;

· право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

· право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;

· право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

· право на екологічну безпеку та ін.

 

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Український народ політичне самовизначився, створивши самостійну незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної пам'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних меншин. Конституція України визначила українську мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов 'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.

МОДУЛЬ V

Тема 9: Державний апарат

План

Статус ВР України

Державна служба України

Статус ВР України

Держава — це організація публічної влади, яка передбачає наявність системи органів державної влади. Органи державної влади різнорідні, тому що виконують різні функції.

Державні органи — це самостійні структурні одиниці державного апарату, створені та наділені відповідними повноваженнями для реалізації функцій держави.

Основним принципом організації органів державної влади в Україні є поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України). Всі три гілки влади є самостійними і незалежними, що досягається шляхом закріплення їх компетенції (повноважень) та встановлення обсягу їх прав і обов'язків.

Важливим принципом організації державної влади є так звана " система стримання і противаг", тобто система балансу гілок влади. Суть її полягає в тому, щоб усі три гілки влади були врівноважені взаємними повноваженнями. Таким чином, жодна з гілок влади не може привласнити всю державну владу.

Єдиними органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75 Конституції). Вплив Верховної Ради на діяльність інших державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється шляхом прийняття відповідних законів, які є загальнообов'язковими на території України.

Верховна Рада представляє увесь український народ і виступає від його імені.

Верховна Рада України, як і парламенти ряду інших країн (Білорусії, Болгарії, Словацької Республіки, Греції, Фінляндії, Данії, Швеції, Португалії та ін.), складається з однієї палати. У багатьох країнах існують двопалатні парламенти. До таких держав належать як такі, що мають федеративний устрій, (Росія, Югославія, ФРН, Швейцарія, США, Канада, Індія та ін.), так і унітарні країни (Словенія, Румунія, Польща, Чехія, Хорватія, Велика Британія, Франція, Італія, Японія та ін.).

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України, які обираються загальними, рівними і прямими виборами терміном на 4 роки і працюють у Верховній Раді України на постійній основі.

Строк повноважень парламентів в інших країнах є різним. У Швеції, наприклад, він становить три роки, у Болгарії — чотири, у Республіці Молдова — чотири, у Білорусії — п'ять років. У державах з двопалатними парламентами строки повноважень палат, як правило, не збігаються.

Верховна Рада працює посесійно. На пленарному засіданні для прийняття рішень, що мають законну силу, повинно бути зареєстровано не менше 300 депутатів. Перше засідання відкриває найстаріший за віком депутат України, який веде і подальші засідання, поки Верховна Рада не обере свого Голову.

Усі свої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних засіданнях (загальних зборах депутатів) шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим і здійснюватися підняттям рук, бюлетенями чи за допомогою технічних засобів. Депутат повинен голосувати особисто, він не може доручати голосувати від свого імені іншим депутатам.

Рішення приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів). Лише з питань, пов'язаних із внесенням змін до Конституції України та усуненням Президента України з поста в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як 2/3 та 3/4 від конституційного складу Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Це означає, що на них дозволяється присутність журналістів і запрошених осіб, а самі засідання можуть транслюватися по радіо, на телебаченні тощо. Однак у разі розгляду питань, пов'язаних з національною безпекою, чи таких, що стосуються деяких аспектів організації та діяльності Верховної Ради, можливе проведення закритих засідань. У роботі таких засідань беруть участь лише депутати та спеціально запрошені особи.

Конституція України закріплює широкі повноваження Верховної Ради. Найважливішими з них є:

 

· внесення змін до Конституції України;

· прийняття законів;

· визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

· затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

· призначення всеукраїнського референдуму,

· усунення Президента в порядку імпічменту;

· оголошення за поданням Президента стану війни і укладання миру;

участь у формуванні ряду державних органів (надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра і Генерального прокурора України); призначення на посаду і звільнення з посади Голови Національного банку (за поданням Президента), Голови та членів Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, половини складу Національного банку, половини складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, призначення третини складу Конституційного Суду, призначення членів Центральної виборчої комісії (за поданням Прези­дента) та ін.; організація адміністративно-територіального устрою країни; бюджетні повноваження (затвердження бюджету та ухвалення рішень щодо звіту про його виконання); здійснення контрольних функцій (контроль за виконанням бюджету, діяльністю Уряду, контроль за використанням іноземних позик, контроль за діяльністю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини).

Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів, що спричиняє його відставку. Така резолюція вважається прийнятою, якщо за неї проголосували не менш як 226 народних депутатів.

 

Конституція України (ст. 92) визначає коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів. Це стосується:

· прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій; громадянства, статусу іноземців та осіб без громадянства;

· засад використання природних ресурсів і освоєння космічного простору; зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян; засобів масової інформації; місцевого са­моврядування;

· територіального устрою України;

· основ національної безпеки, організації Збройних сил України і забезпечення громадського порядку;

· бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валюти на території України;

· прав корінних народів і національних меншин та порядку застосування мов;

· правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва;

· засад цивільно-правової відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними порушеннями та відповідальності за них;

9)    амністії та низки інших питань.

 

Державна служба України

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

- служіння народу України;

- демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- пріоритету прав людини і громадянина;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

 

 Право на державну службу

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Етика поведінки державного службовця

Державний службовець повинен:

- сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

- шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

- не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

 Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України. Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до Закону України „ Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України.

 Основні обов'язки державних службовців

Основними обов'язками державних службовців є:

- додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

- забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

- недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

- безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

- збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

- постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

- сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.

 

 Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

 Основні права державних службовців

  Державні службовці мають право:

 

· користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

· брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

· одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

· на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

· вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

· на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

· безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

· на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

· вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

· на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

· на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

· захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

 

 Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

 Обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; в інших випадках, встановлених законами України.

Обмеження, пов'язані з проходженням державної служби

Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України " Про боротьбу з корупцією".

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Інші обмеження, пов'язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

Стаття 1. Закону України " Про боротьбу з корупцією".

Під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.

Корупційними діяннями є:

 а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

 б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

 Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за обставин, передбачених пунктом " а" частини другої цієї статті, у тому числі такий, що надійшов без їх відома, а також вартість незаконно одержаних послуг підлягають стягненню (відшкодуванню) в доход держави.

 Стаття 2. Закону України " Про боротьбу з корупцією". Суб'єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією

 За корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією, несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:

· а) державні службовці;

· б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад;

· в) посадові особи місцевого самоврядування.

 

Стаття 5 Закону України " Про боротьбу з корупцією".

Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:

· сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

· займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також

· виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

· входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

· відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію.

 

Обмеження, передбачені у пунктах " б" і " в" частини першої цієї статті, не поширюються на депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, які здійснюють депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю.

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

· сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

· неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

· бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

· надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

 

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них обмеження.

Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: попередження про неповну службову відповідність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

План

МОДУЛЬ I

Тема 1: Предмет Конституційного права

План

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: